Текст книги "Пеппі Довгапанчоха"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.

– Гратимемось у страховисько! – вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. – Пеппі буде страховиськом!

Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:

– Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!

Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не грались так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.

– Зроду не бачила такого шаленого страховиська, – промурмотіла вчителька сама до себе.

І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече її несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося з сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:

– Зараз я зварю тебе на обід!

Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Анніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.

– Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, – мовило страховисько.

На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.

– Бідне, – пожаліла пташеня Анніка. Страховисько кивнуло головою.

– Ти що, плачеш, Пеппі? – раптом запитав Томмі.

– Я? – обурилася Пеппі. – Та я ніколи не плачу!

– А чого в тебе червоні очі? – не здавався Томмі.

– У мене червоні очі? – Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. – І це, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.

– Чому? – здивувався Томмі.

– Тому, що на перехресті всі думали, ніби то червоне світло, і весь транспорт спинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, – докінчила Пеппі.

– Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! – загукали діти, підбігаючи до печери.

Страховисько обережно поклало пташеня на м'який мох.

– Якби я могла оживити тебе! – сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: – Зараз я тебе зварю на обід!

А діти з веселим криком сипнули між кущі.

У тому класі була одна дівчинка, на ім'я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазились по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.

Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тяг воза. А тут, як на лихо, одне колесо попало в глибоку вибоїну. Чоловік-до речі, його звали Блюмстерлюнд, – дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.

– Навіщо ви його так мучите! – сказала вона Блюмстерлюндові.

Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:

– Не втручайся не в своє діло, а то ще й ти скуштуєш цього батога.

Він ще раз плюнув і знов замахнувся батогом. Нещасний кінь тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів – певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Анніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м'яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.

– Рятуйте! Рятуйте! – з переляку закричав він.

Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг ще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала:

– Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один тип, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знов лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.

Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.

– Куди ти везеш ці мішки? – спитала Пеппі. Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:

– Он туди, додому.

Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.

– Не тремти, конику, – ласкаво мовила вона. – Зараз усе буде добре.

Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.

Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться. А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.

– На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом, – сказала вона й підняла з землі батіг. – По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний, – Пеппі порвала батіг. – І поламаний, – додала вона й поламала пужално.

Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.

– Не бійся, я грошей за роботу не візьму, – сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. – Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.

Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.

– Хай живе Пеппі! – загукали діти, коли дівчинка повернулася.

Вчителька також була задоволена й похвалила її.

– Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.

Пеппі радісно сіла на свого коня.

– А я й пожаліла Блюмстерлюнда, – мовила вона. – Скільки підкидала його, а грошей не взяла.

– Того ми й народилися на світ, – повела далі вчителька. – Ми живемо для того, щоб робити людям добро.

Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.

– Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? – спитала вона.

У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.

– Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, – зауважила їй учителька.

– Ти жа мене не турбуйша, – насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. – Нічого, я обійдуся і беж черемоній.

Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій – кавник із шоколадом.

– Тобі соку чи шоколаду? – спитала вона.

– І шоку, і шоколаду, – відповіла Пеппі. – Шік до одної булочки, а шоколад до другої.

Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.

– Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, – пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.

– Тоді все зрозуміло, – кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. – А ось медяники, – мовила вона й простягла Пеппі тацю.

– Так, вони справді схожі на мідяники, – мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. – Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.

Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко

від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:

– Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.

І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.

– Сподіваюся, ти не голодна? – спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.

– Ні, я голодна, та ще й хочу пити, – відповіла Пеппі й почухалась у вусі.

– Що ж, пригощення наше було скромне, – мовила господиня.

– Так, воно було дуже скромне, – погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.

Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.

– Слухай, Пеппі, – ласкаво мовила вона, – ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?

– Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? – спитала Пеппі.

– Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?

– Треба подумати, – відповіла Пеппі. – Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. – Вона трохи подумала, а тоді спитала: – Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я...

Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.

– Ох, то що ж мені вибрати? – сумно спитала Пеппі.

Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. В кожному разі не можна поводитись за столом так, як оце щойно Пеппі.

– Коли ж так важко запам'ятати, як треба поводитись, – зітхнула Пеппі. – Ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?

Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.

– Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні, – нарешті сказала вона. – Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.

Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Анніка і, задумавшись, колупала собі в носі.

– Ти що робиш, Анніко! – суворо мовила Пеппі. – Запам'ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!

Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.

– Що таке, Пеппі? – звернулася до неї вчителька.

– Скажи, пані вчителько, в справжньої дами бурчить у животі чи ні? – спитала Пеппі. Вона замовкла її знов прислухалася. – Бо якщо ні, – додала вона, – то в мене вже немає вибору – доведеться стати морською розбійницею.

ПЕППІ ЙДЕ НА ЯРМАРОК

У містечку почався ярмарок. Відбувався він раз на рік, і діти йому дуже раділи. Того дня містечко прибиралося, мов на свято. Скрізь юрмилися люди, маяли прапори, на ринковій площі виростали ятки, де можна було купити найдивовижніші речі, всюди вирувало життя і стояв такий веселий гамір, що було просто цікаво вийти на вулицю. Але найзвабливішим був атракціон, що розташовувався біля в'їзду в містечко: карусель, тир, театр та всілякі інші розваги, а головне – звіринець. Звіринець з різними звірами – тиграми, гадюками, мавпами й морськими левами. Можна було стояти за огорожею звіринця і слухати дивне гарчання й ревіння, якого ти зроду не чув. А коли ти мав гроші, то можна було підійти до кліток і все те побачити.

Тому не дивно, що того дня, коли починався ярмарок, в Анніки, яка стояла вже одягнена в дорогу, з нетерпіння тремтіли на голові банти, а Томмі давився бутербродом, так поспішав доснідати. Мама спитала дітей, чи не хочуть вони піти з нею на ярмарок. Але Томмі й Анніка, ніяковіючи, відповіли, що, коли мама не образиться, вони воліли б піти туди з Пеппі.

– Ти сама розумієш, що з Пеппі завжди веселіше, – пояснив Томмі Анніці, коли вони бігли бігом до вілли "Хованка".

Анніка, звичайно, розуміла його.

Пеппі вже була готова, вона стояла посеред кухні й чекала на своїх товаришів. Вона таки знайшла свого великого, як млинове коло, капелюха в повітці з дровами.

– Я забула, що носила недавно в ньому дрова, – пояснила Пеппі й насунула капелюх на очі. – Ну, як я вам подобаюсь? Правда, гарна?

Томмі й Анніка не могли не погодитися з нею. Бо Пеппі начорнила сажею брови, намастила червоною фарбою губи та нігті і вбралася в гарну бальну сукню до п'ят, з великим викотом на спині, крізь який видно було червоний ліфчик. З-під сукні виглядали її великі чорні черевики, теж прикрашені, бо Пеппі начепила на них зелені банти, які носила тільки на свято.

– Я так вважаю: коли йдеш на ярмарок, то вберися, як справжня дама, – сказала вона й пішла вулицею так граційно, як тільки можна було ходити в її великих черевиках. Вона притримувала край сукні і весь час манірно вигукувала: – Чудова! Просто незрівнянна!

– Хто чудовий? – спитав Томмі.

– Я! – вдоволено відповіла Пеппі. Томмі й Анніка вважали, що все чудове, бо почався ярмарок. Чудово було сновигати людними вулицями, ходити по ринковій площі від ятки до ятки й роздивлятися на виставлені товари. Пеппі купила на згадку про ярмарок шовкову хустку Анніці, а Томмі – кашкета, якого він давно хотів і якого мама не захотіла йому купити. В іншій ятці Пеппі купила ще два скляні дзвіночки, повні цукерок – рожевого й білого горошку.

– Яка ти мила, Пеппі, – сказала Анніка, стискаючи в руці свій дзвіночок.

– О так, чудова. Просто незрівнянна, – погодилася Пеппі, трохи піднявши обома руками краї сукні.

Люди валом валували на край містечка. Пеппі, Томмі й Анніка подалися й собі туди.

– Як тут весело! – захоплено вигукував Томмі.

І справді там було весело – грала катеринка, крутилася карусель, гомоніли й сміялися люди. Біля тиру юрмилися ті, хто хотів похвалитися, як він уміє стріляти.

– Ходімо й ми поглянемо, як там стріляють, – запропонувала Пеппі й потягла Томмі й Анніку до тиру.

Саме тоді там ніхто не стріляв, і жінка, що подавала рушниці й брала гроші, невдоволено супилася. Діти, на її думку, не були варті її уваги. Але Пеппі не збентежилась і почала зацікавлено розглядати ціль, у яку треба було стріляти. То був смішний картонний чоловічок у синій куртці, з круглими щоками. Посеред обличчя вирізнявся великий червоний ніс. І саме в той ніс треба було влучити. А якщо не в ніс, то хоч поблизу носа – все інше не рахувалося.

Жінці нарешті урвався терпець, їй треба було клієнтів, які б стріляли й платили гроші, а не дітей. Вона обернулася до них і сердито сказала:

– Ви ще й досі тут стовбичите?

– Ні, ми гуляємо по ринку й лузаємо горіхи, – відповіла Пеппі.

– Чого вам треба? Чекаєте, поки хтось прийде стріляти?

Саме тієї миті до тиру зайшов якийсь поважний добродій з золотим ланцюжком посеред живота. Він узяв рушницю і зважив її в руці.

– На початок п'ять пострілів, – сказав він. – Тільки щоб прицілитися.

Він озирнувся навколо, шукаючи глядачів. Але побачив тільки Пеппі, Томмі й Анніку.

– Дивіться, діти, як треба стріляти!

З цими словами він приклав рушницю до плеча. Перший постріл – мимо, другий – також, третій і четвертий – знов мимо. П'ятий постріл попав чоловічкові в бороду.

– Хіба з такої пукавки стріляють! – сердито крикнув добродій і кинув рушницю на прилавок. Тоді Пеппі взяла її і націлилась.

– Спробую і я, а коли не попаду, то навчусь у дядька.

Бах! Бах! Бах! Усі п'ять куль влучили чоловічкові в ніс. Пеппі простягла жінці золоту монету й пішла далі.

Карусель була така чудова, що Томмі й Анніці аж дух забило з захвату, коли вони її побачили. Чорні, білі й гніді дерев'яні коні зі справжніми гривами, осідлані, з вуздечками, були як живі. І можна було вибрати собі якого хочеш коня. Пеппі купила квитків на цілу золоту монету – їх виявилося так багато, що вони насилу влізли в її великий гаманець.

– Якби я дала ще одну монету, то мала б цілу котушку з квитками, – сказала вона Томмі й Анніці, що чекали на неї.

Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка – білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву – мабуть, шукав бліх.

– Хіба пан Нільсон теж кататиметься на каруселі? – здивувалася Анніка.

– А чому ж ні, – мовила Пеппі. – Я вже жалкую, що не взяла й коня. Йому також не завадило б розважитись. А для коня найкраща розвага – покататися на коні.

Тільки-но Пеппі скочила на гнідого коня, як карусель закружляла, а катеринка заграла:

"Пам'ятаєш милі дні нашого дитинства?"

Томмі й Анніці здавалося, що немає нічого кращого, як кататися на каруселі. Пеппі також сподобалася ця розвага. Вона стояла на голові, впершись руками в сідло. Бальна сукня опала їй на шию, і люди, що дивилися збоку, бачили тільки червоний ліфчик, зелені штанці й довгі тонкі ноги – одну в чорній, а другу в коричневій панчосі, – якими Пеппі грайливо вимахувала в повітрі.

– Ось так справжня дама катається на каруселі, – сказала Пеппі, коли скінчився перший сеанс.

Діти не злазили з каруселі цілу годину, та врешті Пеппі заявила, що в неї вже голова йде обертом і вона бачить не одну карусель, а цілих три.

– І мені важко зважитись, на котрій кататися, – мовила вона. – Тому краще ходімо далі.

Решту квитків – цілу купу – вона роздала дітям, що тільки дивилися на карусель, але не катались, бо не мали грошей.

Поблизу перед балаганом стояв чоловік і вигукував:

– За п'ять хвилин почнеться нова вистава! Поспішайте подивитися чудову драму "Вбивство графині Аврори, або Хто скрадається в кущах"!

– Якщо там хтось скрадається в кущах, то нам треба якнайшвидше дізнатися, хто це, – сказала Пеппі. – Ходімо!

Коли діти підійшли до каси, на Пеппі раптом напала скупість.

– А не можна купити квитка за півціни, якщо я пообіцяю, що дивитимуся тільки одним оком? – спитала вона.

Та касирка навіть чути не хотіла про таке.

– Щось я не бачу ані кущів, ані того, хто в них ховається, – невдоволено буркнула Пеппі, коли вона з Томмі й Аннікою сіла спереду, перед самою завісою.

– Бо вистава ще не почалася, – пояснив Томмі.

Тієї миті піднялася завіса, і всі побачили графиню Аврору, що сумно ходила по сцені і з відчаю заламувала руки. Пеппі хвилину напружено стежила за нею, а тоді сказала:

– У неї якесь горе! Може, розстібнулася десь брошка й коле її?

А в графині таки справді було горе. Вона закотила очі й почала нарікати:

– Немає в світі нещаснішої людини, ніж я! Дітей у мене забрано, чоловік десь пропав, а сама я оточена розбійниками, що хочуть мене вбити.

– Ох, яке лихо! – вигукнула Пеппі, і очі в неї почервоніли.

– Краще б я була вмерла, – казала далі графиня.

Пеппі не витримала.

– Люба тітонько, не кажи так! – крізь сльози мовила вона. – Тобі буде краще. Діти повернуться, а чоловіка можна знайти іншого. Адже на світі повно чоло... чоловіків, – схлипнула вона.

Раптом з'явився директор театру – той, що стояв на дверях і запрошував глядачів на виставу, – підійшов до Пеппі й прошепотів, що, коли вона не сидітиме тихо, її негайно виведуть із зали.

– Я спробую сидіти тихо, – відповіла Пеппі й витерла очі.

П'єса справді була цікава. Томмі з хвилювання крутився на стільці і м'яв кашкета, Анніка міцно стискала кулаки. В Пеппі блищали очі, вона ні на секунду не зводила їх з графині Аврори. А ту, бідолашну, зовсім прибило горе. Вона вийшла в садок, не передчуваючи лиха. Враз почувся зойк. Це Пеппі побачила, що за деревами причаївся якийсь підозрілий чоловік, і не змогла стриматись. графиня, звичайно, також почула якийсь шурхіт, бо злякано крикнула:

– Хто там скрадається в кущах?

– Я тобі зараз скажу! – відразу озвалася Пеппі. – Там причаївся якийсь бридкий чоловік з чорними вусами. Дуже страшний. Тікай швидше до хати!

Директор знов підійшов до Пеппі й сказав, щоб вона негайно вийшла з зали.

– Як я залишу графиню Аврору в таку тяжку хвилину! Ні, ти мене не знаєш, – відповіла Пеппі.

А тим часом вистава йшла далі. Бридкий чоловік вискочив з кущів і кинувся на графиню.

– Ну, тепер настала твоя остання година, – прошипів він крізь зуби.

– Це ще хтозна, чия! – крикнула Пеппі, одним скоком опинилася на сцені, схопила напасника за стан і кинула додолу. Сльози не переставали текти у неї з очей. – Як ти міг напасти на графиню! – мовила вона, схлипуючи. – В неї забрали дітей, і чоловік також пропав. Вона ж сама як палець!

Пеппі підійшла до графиш, що знеможено опустилася на садову лавку, й лагідно мовила:

– Приходь до мене і житимеш у віллі "Хованка" скільки схочеш!

Ридаючи, Пеппі вийшла з театру разом з Томмі й Аннікою. Директор махав їй услід кулаком, але люди в залі плескали в долоні – видно, вважали, що вистава була гарна.

Надворі Пеппі втерла носа рукавом і сказала:

– Ну, а тепер треба повеселитися, вистава надто сумна.

– Ходімо до звіринця, – запропонував Том-мі. – Ми ще там не були.

І вони подалися до звіринця. Але спершу підійшли до ятки, і Пеппі купила шість бутербродів і три пляшки лимонаду.

– Я завжди голодна як вовк, коли поплачу, – пояснила вона.

У звіринці було на що подивитися. Слон, два тигри в одній клітці, кілька морських левів, що перекидали один одному м'яч, ціла зграя мавп, гієна і дві величезні гадюки. Пеппі найперше повела пана Нільсона до клітки з мавпами, щоб він привітався з родичами. В клітці сидів старий невеселий шимпанзе.

– Гарненько привітайся з ним, пане Нільсоне, – сказала Пеппі. – Мені здається, що він родич двоюрідного брата твого діда.

Пан Нільсон зняв свого брилика і якнайчемніше вклонився. Але шимпанзе навіть не звернув на нього уваги.

Обидві гадюки лежали у великій клітці, і кожної години чарівна приборкувачка змій фройляйн Паула витягала їх звідти й показувала глядачам. Дітям пощастило: вони якраз устигли на такий сеанс. Анніка боялася гадюк. Вона весь час тримала Пеппі за руку. Тим часом Паула витягла з клітки гадюку – величезного, бридкого удава – й повісила її собі на шию, наче боа.

– Мабуть, це удав-боа, – сказала Пеппі Анніці й Томмі. – Цікаво, якої породи та друга гадюка.

Не роздумуючи, Пеппі підійшла до клітки й витягла другу гадюку, що виявилася ще довшою і ще бридкішою за першу. Пеппі повісила її собі на шию точнісінько так, як Паула. Всі, хто був поблизу, зойкнули з переляку. Паула кинула свою гадюку в клітку й поспішила рятувати Пеппі від неминучої смерті.

Гадюка на шиї в Пеппі злякалася й розсердилась. їй не сподобався переполох навколо, а до того, вона не розуміла, чого її повісила собі на шию якась руда дівчинка, а не Паула, до якої вона звикла. Тому вона вирішила провчити цю зухвалу руду дівчинку, щоб їй більше ніколи не кортіло чіпати змій, і стиснула її так міцно, що від тих обіймів міг би задушитися й віл.

– Облиш свої немудрі штуки, – сказала Пеппі. – Я бачила ще й не таких гадюк, будь певна. У Східній Індії.

Пеппі зняла гадюку з шиї і поклала її назад у клітку. Томмі й Анніка з переляку побіліли як стіна.

– Так я й думала, ця гадюка також з родини удавів-боа, – сказала їм Пеппі, спокійно пристібаючи панчоху, яка в неї тим часом відстібнулась.

Паула довго лаяла дітей якоюсь незрозумілою мовою, але глядачі відітхнули з полегкістю, раді, що небезпека минула.

Проте вони зраділи надто рано, бо це таки був день всіляких несподіванок. Щойно тигрів нагодували великими шматками м'яса, і доглядач запевнив людей, що добре замкнув дверцята клітки. Та не минуло після того й кількох хвилин, як раптом почувся зловісний крик:

– Тигр вискочив з клітки!

І справді, посеред звіринця стояв великий, страшний, смугастий звір, готовий стрибнути на глядачів. Ті кинулися врозтіч. Тільки одна дівчинка з переляку принишкла в кутку, зовсім близько від тигра.

– Не ворушись! – гукали їй люди. Їм здавалося, що коли вона стоятиме на місці, тигр не нападе на неї.

– Що робити? Як урятувати дитину?

З безсилого розпачу глядачі хапалися за голову.

– Приведімо поліцію! – пропонували одні.

– Покличмо пожежників! – радили інші.

– Погукаймо Пеппі Довгапанчоху! – озвалася Пеппі й виступила вперед. За кілька кроків від тигра вона присіла й покликала його: – Киць-киць-киць!

Тигр заревів і вишкірив свої страшні ікла. Пеппі насварилась на нього пальцем:

– Затям собі, якщо ти вкусиш мене, то я тебе теж укушу!

Тигр стрибнув просто на неї.

– Бачу, ти не розумієш жартів, – мовила Пеппі й відкинула його від себе.

Тигр заревів так страшно, що в глядачів аж мороз пішов по спині, й знов кинувся на Пеппі. Всім було видно, що він хоче схопити її за горло.

– Ну, як знаєш, – сказала Пеппі. – Але пам'ятай, що ти сам почав.

І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:

– Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!

Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.

Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитала:

– Може, в когось є ножиці?

В Паули знайшлися ножиці, вона давно вже пересердилась на Пеппі.

– Ти дуже відважна дівчинка, – сказала вона. – Ось ножиці.

Пеппі, не роздумуючи, підрізала спереду сукню вище колін і задоволене сказала:

– Ну от, я тепер ще елегантніша: маю викот і вгорі, і внизу.

Вона пройшлася так граційно, що на кожному кроці чіплялася коліном за коліно.

– Чудова! Просто незрівнянна! – проказувала вона.

Здавалося, що після всіх цих подій на ярмарку запанує спокій. Та хіба на ярмарку може бути спокій? Виявилося, що й цього разу люди зарані відітхнули з полегкістю.

В містечку жив один бешкетник, неймовірно дужий. Усі діти його боялися. І не тільки діти, а й дорослі. Навіть поліцай намагався обминути Лабана, коли той ставав на стежку війни. Щоправда, Лабан бешкетував не завжди, а тільки тоді, як випивав багато пива. І сьогодні теж, з нагоди ярмарку, він добре впився. А тепер з'явивсь на Головній вулиці, горлаючи й вимахуючи ручиськами.

– Геть з дороги, Лабан іде! – кричав він. Люди злякано тулилися до стін будинків, а багато дітей навіть плакало зі страху. Поліцая .ніде не було видно. Так Лабан дійшов до краю містечка. Він мав грізний вигляд: довгий чорний чуб звисав на очі, ніс був червоний, а з рота стирчав жовтий зуб. Люди сходили йому з дороги, бо він їм здавався гіршим за тигра.

Біля однієї ятки старий, сухорлявий дідусь якраз продавав ковбаски. Лабан підступив до нього, гримнув кулаком по столику й заревів:

– Давай ковбаску! І мерщій, чуєш?

Дідусь поставив перед ним тарілочку й послужливо сказав:

– З вас двадцять п'ять ере.

– Що? Ти з мене хочеш грошей? Мало, що я тебе оце вшанував своєю присутністю? Давай ще одну ковбаску!

Дідусь заявив, що він спершу хоче отримати гроші за ту, яку Лабан уже взяв. Бешкетник схопив його за вухо й потрусив, як грушу:

– Ану, подавай ще другу ковбаску! Швидше!

Хирлявий дідусь мусив скоритися.

Але люди поблизу обурено загомоніли. А один чоловік навіть зважився сказати:

– Посоромився б ти так знущатися з старого!

Лабан обернувся й пошукав сміливця налитими кров'ю очима.

– Хто там патякає?

Люди злякалися й вирішили відійти звідти якнайдалі.

– Стривайте! – заревів Лабан. – Кожному, хто рушить з місця, я розтрощу голову! Дивіться, зараз я покажу вам невеличку виставу.

Він схопив повні жмені ковбасок і почав жонглювати ними: підкидав по кілька вгору, тоді ловив ротом, руками, але більшість упускав на землю. Бідолашний дідусь, що продавав ковбаски, мало не плакав. Раптом від юрби відділилася маленька постать.

Це Пеппі стала перед Лабаном.

– Чий це такий нечемний хлопчик? – ласкаво спитала вона. – Що скаже твоя мама, коли побачить, як ти розкидав свій сніданок?

Лабан страхітливо заревів:

– Я ж наказав, щоб ніхто не рушав з місця!

– Ти завжди так верещиш, що чути аж за кордоном? – ще ласкавіше спитала Пеппі.

Лабан підняв кулака й крикнув:

– Цить, а то від тебе місця мокрого не залишиться!

Пеппі взяла руки в боки й зацікавлено приглянулась до Лабана.

– То що ти робив з ковбасками? Отак підкидав?

Вона схопила бешкетника, підкинула його в повітря й заходилася жонглювати ним так, як він ковбасками. Люди навколо загукали з радощів, а дідусь засміявся і навіть заплескав у долоні.

Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.

– Думаю, що тепер ти підеш додому, – сказала Пеппі.

Лабан теж так думав.

– Але спершу треба заплатити за ковбаски.

Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.

– Хай живе Пеппі! – загукали люди.

– Слава Пеппі! – крикнули Томмі й Анніка.

– Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, – озвався хтось із юрби.

– Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, – підхопили інші.

– Ні, поліції треба, – сказала Пеппі, – бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?

– О, Пеппі, яка ти була мила! – мовила Анніка, коли вони поверталися додому.

– Так, чудова, – погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. – Просто незрівнянна!

ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ

Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.

– Дуже добре, – мовила якось Пеппі. – Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.

Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.

– Хоч уявіть собі таке, – додала вона, задумливо длубаючись у носі. – Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?

Вона знов задумалася.

– Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.

Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в'януть, тільки-но хтось вип'є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.