Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)
Троє детективів залишилися в садибі, щоб розібратись у подробицях слідства, а я сам-один вирушив до нашого скромного помешкання в сільському заїзді. Але спершу мені заманулося погуляти в старовинному саду біля замку. Його оточували ряди старих, по-химерному підстрижених тисів. У глибині саду була чудова галява зі стародавнім сонячним годинником посередині. Тут панував сумирний, спокійний настрій, якого так потребували мої напружені нерви.
Серед цього глибокого спокою ніби забувалась – чи принаймні здавалась якимось сонним видивом – похмура кімната з застиглим скривавленим тілом на підлозі. Але саме тоді, коли я блукав садом, намагаючись заспокоїти цим затишком свою душу, стався дивний випадок, що відразу повернув мої думки до злочину і залишив по собі лиховісне враження.
Я вже згадував, що сад оточували ряди тисових дерев. У найдальшому ряді вони росли щільно, мов живопліт. По інший бік цього живоплоту стояла кам’яна лава, прихована від очей усіх, хто йде від будинку. Наблизившись до того місця, я почув голоси – якісь слова, мовлені низьким чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, немовби у відповідь.
За мить я вже був по той бік живоплоту й побачив там місіс Дуглас та Баркера – побачив раніше, ніж вони мене помітили. Вираз її обличчя приголомшив мене. В їдальні, на допиті, вона здавалася серйозною й сумною. Тепер усі сліди лиха зникли з її лиця. Очі випромінювали радість, обличчя з усмішкою обернулося до Баркера. Він сидів біля неї, склавши руки на колінах, і його мужнє, гарне обличчя теж відповідало усмішкою. За хвилину – вони спізнились лише на хвилину – їхні обличчя знов перетворилися на понурі маски. Кинувши похапцем зо двоє слів, Баркер підвівся й подався до мене.
– Пробачте, сер, – мовив він. – Я маю честь розмовляти з доктором Ватсоном?
Я холодно вклонився; цей порух, напевно, якнайкраще висловлював те, що заполонило тоді мої думки.
– Ми так і сподівалися, що це ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Холмсом знають усі. Чи можете ви підійти на хвилину сюди, щоб поговорити з місіс Дуглас?
Я пішов за ним, виразно уявивши собі захололе тіло на підлозі. А тепер, через кілька годин після трагедії, дружина і найкращий друг небіжчика весело гомонять і сміються в саду, що був колись його садом. Я неохоче вклонився місіс Дуглас. Я переживав з нею її горе недавно, в їдальні. Тепер я збайдужіло зустрів її допитливий погляд.
– Ви, мабуть, вважаєте мене за бездушну людину, – озвалась вона.
– Це мене не обходить, – відповів я, знизавши плечима.
– Але згодом ви, напевно, віддасте мені належне. Якби ви тільки виконали...
– Немає потреби, щоб доктор Ватсон щось виконував, – швидко перебив її Баркер. – Він сам каже, що це його не обходить.
– Саме так, – підтвердив я. – Тож дозвольте мені продовжити прогулянку.
– Хвилинку, докторе Ватсоне! – благально вигукнула жінка. – Я звернуся до вас лише з одним запитанням, на яке ви можете відповісти правдивіше, ніж будь-хто в світі, і ця ваша відповідь для мене вкрай важлива. Ви краще за будь-кого іншого знаєте містера Холмса та його стосунки з поліцією. Якщо хтось скаже йому про розв’язку цієї справи, чи обов’язково ваш друг має ділитися нею з поліцією?
– Авжеж, – різко промовив Баркер. – Він працює самостійно чи, може, з ними й на них?
– Не знаю, далебі, чи можу я сам судити про такі дражливі речі...
– Благаю, благаю вас, докторе Ватсоне! Ви дуже допоможете нам... допоможете мені, якщо з’ясуєте це питання.
В голосі леді бриніла така щирість, що я на мить забув про її байдужість і ладен був зробити все, що вона захоче.
– Містер Холмс не залежить ні від кого, – відповів я. – Він працює самостійно й чинитиме на свій розсуд. Проте він, звичайно, цілком лояльний щодо своїх колег з поліції, – адже вони розплутують ту саму справу, – і не приховуватиме того, що може допомогти їм швидше віддати злочинця до суду. Більше я нічого не можу сказати, тож пораджу вам звернутися до самого містера Холмса, щоб дістати якісь докладніші відомості.
Сказавши це, я підняв капелюх і пішов, залишивши їх на лаві за живоплотом. Лише в кінці саду я озирнувся й побачив, що вони сидять на тому самому місці й запально про щось сперечаються. З того, як вони дивилися мені вслід, я зрозумів, що вони обговорюють нашу невдалу розмову.
– Мені не потрібна їхня щирість, – сказав Холмс, коли я розповів йому про цей випадок. Цілий день він провів у садибі, радячись зі своїми двома колегами. Повернувся близько п’ятої і з вовчим апетитом узявся до підвечірку, який я замовив для нього. – Ніякої поблажливості, Ватсоне; вона недоречна, коли йтиметься про їхній арешт за те, що вони допомагали вбивці.
– Ви думаєте, що до цього йде?
Мій друг був у доброму гуморі
– Любий мій Ватсоне, коли я впораюся з цим четвертим вареним яйцем, то буду готовий пояснити вам усю ситуацію. Не можу сказати, що ми вже все з’ясували, – аж ніяк, – але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі...
– Зниклої гирі?!
– О Боже, Ватсоне, невже ви й досі не зрозуміли, що вся ця справа зводиться до зниклої гирі? Проте не засмучуйтесь: між нами кажучи, мені здається, що ні інспектор Мак, ні цей симпатичний тутешній детектив не звернули на цю деталь жодної уваги. Одна гімнастична гиря, Ватсоне! Уявіть собі атлета з однією гирею! Це спричинило б викривлення хребта. Дивовижно, Ватсоне, справді дивовижно!
Він сидів, запихаючи рот грінкою, й очі його лукаво виблискували, кепкуючи з мого збентеження. Його чудовий апетит міг стати запорукою успіху – я зберіг незабутні спогади про ті дні та ночі, коли Холмс навіть не думав про їжу, бо його стривожений мозок розгадував загадки, а худе, енергійне обличчя ставало ще зморенішим від напруженої розумової праці. Нарешті він запалив люльку, сів біля каміна й почав повагом говорити, ніби розмірковуючи вголос:
– Брехня, Ватсоне, велика, зухвала, злочинна брехня – ось що зустріло нас за цими дверима! Це наша вихідна точка. Вся історія, що її розповів Баркер, – брехня. Але Баркерову історію підтвердила місіс Дуглас. Отже, вона брехала так само. Обоє брехали, заздалегідь домовившись. Звідси постає питання: чому вони брешуть і чому так старанно приховують правду? Спробуймо, Ватсоне, разом відкинути брехню і відтворити правду.
Як я дізнався, що вони брешуть? Така недолуга витівка просто не може бути правдою. Погляньте-но! За їхніми свідченнями, вбивця менше ніж за хвилину після вбивства зняв з пальця жертви обручку, яка була під іншим перснем, повернув той перстень на місце – справжній убивця, напевно, цього нізащо не зробив би – й залишив біля трупа ту дивну картку. Все це, як на мене, просто неймовірно.
Погодьтеся, Ватсоне, – я надто шаную вас, щоб мені спало на думку, ніби ви з цим не погодитесь, – що обручку не могли зняти до вбивства. Те, що свічка горіла недовго, свідчить, що їхня розмова також була нетривалою. Невже Дуглас, про хоробрість якого ми стільки чули, міг би з власної волі віддати свою обручку? Ні, ні, Ватсоне, вбивця був наодинці з убитим при світлі лампи. Тут я не маю ані найменшого сумніву.
Причиною смерті був, очевидно, постріл з рушниці. Отже, він мав відбутися трохи раніше, ніж нам розповіли. Помилитись тут неможливо. Виходить, що ми маємо справу із заздалегідь обдуманою змовою двох осіб, які чули постріл, – містера Баркера та місіс Дуглас. Коли ж я переконався, що кривавий слід на підвіконні навмисне зробив Баркер, щоб навести поліцію на хибну думку, то довелося визнати, що проти них є вагомі докази.
Тепер поміркуймо, о котрій годині сталося вбивство. До пів на одинадцяту слуги ще не порозходились, тож до цього часу статися воно не могло. За чверть до одинадцятої всі вони пішли спати, крім Еймса, що саме був у коморі. Після того, як ви сьогодні залишили нас, я провів кілька невеличких дослідів і з’ясував, що жодного шуму, який Мак-Дональд здатен був зчинити в кімнаті, не було чути в коморі, коли всі двері зачинено.
З кімнатою економки становище дещо інше. Вона не така віддалена по коридору, і з неї долинає ледь чутний звук голосу, якщо говорити досить гучно. Звук пострілу стає тихішим, коли стріляють зблизька, – а це так, безперечно, й було. Отже, постріл не був гучним, але в нічній тиші його звук міг легко долинути до кімнати місіс Еллен. Вона, як нам відомо, трохи недочуває, проте все одно каже, що чула якийсь звук, схожий на грюкіт дверей, – за півгодини до того, як знялася тривога. За півгодини до тривоги – це якраз і виходить за чверть одинадцята. Я не маю жодного сумніву, що звук, який вона чула, був пострілом з рушниці: саме тієї миті й сталося вбивство.
Якщо це так, то ми повинні з’ясувати, що робили тоді містер Баркер та місіс Дуглас – у разі, якщо вбивство, звичайно, скоїли не вони, – від тієї хвилини, коли звук пострілу змусив їх зійти вниз, до чверті на дванадцяту, коли вони подзвонили й зібрали слуг. Що вони робили тоді й чому не зняли тривогу негайно? Ось питання, що стоїть перед нами. Відповівши на нього, ми знайдемо шлях до розгадки нашої загадки.
– Я певен, – мовив я, – що ті двоє давно вже про щось змовилися. Треба бути бездушною істотою, щоб отак сидіти й сміятися аби з ким через кілька годин після вбивства чоловіка.
– Саме так. Навіть її розповідь про те, що сталося, не робить їй честі як дружині. Я не бозна-який шанувальник жінок, – і вам добре це відомо, Ватсоне, – але з власного досвіду знаю, що небагато в світі знайдеться дружин, які дозволили б, щоб стороння особа не пустила їх до тіла мертвого чоловіка. Якби я був одружений, Ватсоне, я не зміг би уявити собі, щоб моя дружина, маючи хоч якісь людські почуття, пішла геть з економкою в той час, коли я лежав би неживий за кілька ярдів від неї. Це недостойний вчинок. Навіть сторонній спостерігач здивувався б, помітивши таку бездушність жінки. Якби тут не було жодного іншого доказу, сам цей випадок викликав би підозру щодо змови.
– То ви гадаєте, що Баркер та місіс Дуглас причетні до вбивства?
– Яке відверте запитання, Ватсоне! – мовив Холмс, махнувши люлькою в мій бік. – Б’є, наче куля. Якщо ви уявите собі, що місіс Дуглас та Баркер знають правду про вбивство, але приховують її, тоді я відповім вам ствердно. Я певен, що це саме так. Але ваша підозра не має великої сенсу. Погляньмо на труднощі, які постають тоді на нашій дорозі.
Припустімо, що цю пару пов’язує злочинне кохання й вони вирішили позбутися людини, яка стоїть між ними. Це лише припущення, бо допит слуг та інших осіб цього не підтверджує. Навпаки, багато хто засвідчив, що Дугласи жили у великій злагоді.
– Хтозна, чи то правда, – заперечив я, згадавши усміхнене жіноче личко в саду.
– В усякому разі, вони справляли таке враження. Хай там що, але ця пара – надзвичайно хитрі люди. Вони обдурили всіх і вбили Дугласа. Здається мені, що він справді був людиною, над якою тяжіла небезпека...
– Ми знаємо про це лише з їхніх слів.
Холмс замислено поглянув на мене:
– Бачу, Ватсоне, що ви вже придумали версію, з якої випливає, ніби все сказане ними – цілковита брехня. Якщо так, то не існує ані погроз, ані таємного товариства, ані Долини жаху, ані майстра Мак... забув, як далі. Це якнайширше узагальнення. Погляньмо, до чого воно приведе нас. Вони вигадують цю історію з Долиною жаху. Потім залишають велосипед у саду – як доказ того, що тут побував хтось чужий. Пляма на підвіконні підтверджує цю думку. Так само й картка біля трупа, яку виготовив хтось із мешканців будинку. Все це свідчить на вашу користь, Ватсоне. А тепер звернімося до тих дивних фактів, що не мають місця у вашому припущенні. Чому з усіх видів зброї обрано саме обрізану рушницю – і до того ж американську? Як вони могли бути певні, що пострілу ніхто не почує? Місіс Еллен просто випадково не поцікавилась, чому тоді грюкнули двері. Чому ця лиха пара вчинила саме так, Ватсоне?
– Правду кажучи, я не можу цього пояснити.
– Далі: якщо дружина та її коханець надумали вбити чоловіка, то навіщо їм виставляти свою провину напоказ, знявши з пальця небіжчика обручку? Хіба це видається ймовірним, Ватсоне?
– Аж ніяк.
– І знову-таки, якби вам спало на думку покинути схований велосипед, то ви одразу, напевно, відмовилися б від неї, бо навіть найбільший недотепа скаже, що велосипед – то найважливіша річ для людини, яка змушена рятуватися втечею.
– Я нічого не можу тут пояснити.
– Але хіба може існувати така низка подій, щоб людський розум не знайшов їм пояснення? Просто так, заради вправи, без дошукування правди. Я спробую показати вам інший перебіг думок. Правду кажучи, це просто плід моєї уяви, але хіба уява – не мати правди?
Припустімо, що в житті цього Дугласа була якась ганебна, справді ганебна таємниця. Вона призвела до появи месника – якогось чужинця, не з тутешніх. Цей месник із якоїсь причини, – зараз я ще не можу пояснити її, – знімає з пальця небіжчика обручку. Помста може бути пов’язана з першим Дугласовим шлюбом, і обручку зняли у зв’язку з цим.
Перш ніж месник пішов, Баркер та місіс Дуглас опинилися в кімнаті. Убивця переконав їх, що будь-яка спроба заарештувати його призведе до розголосу ганебної таємниці. Вони погодилися відпустити його. Саме для того вони опустили міст, – це можна зробити без жодного шуму, – і знову підняли його. Злочинець з якоїсь причини вирішив, що йому буде безпечніше тікати пішки, ніж на велосипеді. Через те він залишив велосипед там, де його навряд чи могли знайти, поки він не втече. Все це цілком можливо, хіба не так?
– Так, безперечно, – дещо стримано відповів я.
– Нам слід пам’ятати, Ватсоне, що цей випадок – украй химерний. А тепер продовжимо наші припущення. Після втечі вбивці наша пара – не обов’язково злочинна – бачить, що в їхньому становищі важко буде довести, що вони не тільки не скоїли вбивства, а й жодним чином не причетні до нього. Вони швидко, хоч і невдало, обмірковують цю ситуацію. Пляму на підвіконні зробив своїм пантофлем Баркер, щоб показати, як убивця втік. Зрозуміло, що обоє вони мусили чути постріл, через те і здійняли тривогу, але на півгодини пізніше, ніж переконували нас.
– А як ви зможете все це довести?
– Ну, якби тут справді був хтось чужий, то його можна було б розшукати і спіймати. Це буде найпереконливіший з усіх доказів. Але якщо його немає... ні, тут мої здібності ще далеко не вичерпані. Гадаю, вечір у тій кімнаті, що я проведу його на самоті, допоможе мені.
– Вечір на самоті?
– Я сьогодні ж вирушу туди. Я вже домовився з вірним Еймсом, який не надто шанує Баркера. Посиджу в кімнаті й подивлюся, чи не надихне мене її дух. Я вірю в натхнення. Ви посміхаєтесь, друже Ватсоне? Що ж, побачимо. До речі, ви взяли з собою свій великий парасоль?
– Ось він.
– Коли ваша ласка, я позичу його у вас.
– Звичайно... Але що це за дивна зброя! А якщо там чатує небезпека...
– Нічого серйозного, любий мій Ватсоне, інакше я попросив би вас піти зі мною. Отже, я візьму цей парасоль. Але спершу дочекаюсь наших колег із Танбридж-Вельса, де вони, напевно, досі розшукують власника велосипеда.
Вже смеркло, коли інспектор Мак-Дональд із Вайтом Мейсоном повернулися зі свого походу. І повернулися в піднесеному настрої, радіючи результатам своїх успішних розшуків.
– Джентльмени, я, правду кажучи, сумнівався, чи був тут узагалі хтось чужий, – сказав Мак-Дональд. – Але все це підтвердилось. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Ми навіть маємо опис його прикмет. Це помітний крок уперед у нашій справі.
– Схоже, що справа добігає кінця, – відповів Холмс. – Від щирого серця вітаю вас обох.
– Я почав з того, що містер Дуглас усім здавався стурбованим – з учорашнього дня, коли побував у Танбридж-Вельсі. Отже, небезпеки слід було чекати саме з Танбридж-Вельса. Зрозуміло, що чоловік на велосипеді теж повинен був приїхати з Танбридж-Вельса. Ми взяли з собою велосипед і показували його в готелях. Управитель комерційного готелю «Орел» упізнав цей велосипед – він належав чоловікові на ім’я Харґрів, що два дні тому найняв у них кімнату. Усі його речі складали цей велосипед та ще невеличка валіза. Він записався як приїжджий з Лондона, та адреси не залишив. Валізу зроблено в Лондоні. Речі, що лежали в ній, теж англійські. Але сам приїжджий був, безперечно, американець.
– Гаразд, гаразд, – весело мовив Холмс. – Ви там добре попрацювали, поки я сидів тут зі своїм другом та вигадував теорії! Це урок практики, містере Маку.
– Так, справді, містере Холмсе, – самовдоволено сказав інспектор.
– Але ці факти придатні і для наших теорій, – зауважив я.
– Може, й так, а може, й ні. Далі, містере Маку. Там було що-небудь для встановлення його особи?
– Так мало, що було зрозуміло: він будь-що намагався залишитись непоміченим. При ньому не було ні паперів, ні листів, ні міток на одежі. Тільки в кімнаті на столі лежала карта шляхів графства. Вчора після сніданку він виїхав з готелю на велосипеді, й більше там про нього не чули.
– Мене непокоїть інше, містере Холмсе, – мовив Вайт Мейсон. – Якщо цей чолов’яга не хотів накликати на себе підозру, то повернувся б до готелю, як звичайнісінький турист. Він повинен був зрозуміти, що управитель, коли треба буде, доповість про нього поліції, а його зникнення можуть пов’язати з убивством.
– Здається, що так. Але не будемо судити про його кмітливість, – в усякому разі доти, доки його не спіймали. А який він із себе?
Мак-Дональд зазирнув до свого записника:
– Ми занотували все, про що змогли довідатися. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом збігаються. То був чоловік зростом п’ять футів та дев’ять дюймів заввишки, близько п’ятдесяти років, волосся на голові шпакувате, вуса теж, ніс гачкуватий, а обличчя, як свідчать усі, – жорстоке, навіть відразливе.
– Ну, крім виразу обличчя, його прикмети підходять і до самого Дугласа, – мовив Холмс. – І вік, і зріст, і шпакувате волосся та вуса. А що ви ще дізналися?
– На ньому були сірий піджак, картатий жилет, жовте коротке пальто та м’який кашкет.
– А як щодо рушниці?
– Вона менш ніж два фути завдовжки, могла вільно вміститись у його валізі. Її легко було пронести й під одежею.
– І ви вважаєте, що все це стосується нашої справи?
– Містере Холмсе, – відповів Мак-Дональд, – коли ми впіймаємо цього чоловіка, – а ви можете бути певні, що я розіслав телеграми з його прикметами через п’ять хвилин після того, як почув їх, – нам буде легше про це судити. Але зараз у нас багато роботи. Ми знаємо, що американець, який називає себе Харґрівом, приїхав до Танбридж-Вельса два дні тому з велосипедом та валізою. У валізі була обрізана мисливська рушниця. Вчора вранці він вирушив на місце вбивства на велосипеді, з рушницею, схованою під одежею. Ніхто, як нам відомо, не бачив, як він приїхав, – але йому не треба було проїздити через село, щоб дістатися брами саду. До того ж на шосе завжди багато велосипедистів. Він, мабуть, сховав свій велосипед у лаврових кущах, а може, й сам причаївся там, стежачи за будинком і очікуючи, коли вийде містер Дуглас. Мисливська рушниця – дивна зброя для стрільби в будинку, але він мав намір застрелити його надворі. Адже вона має помітні переваги: стріляючи з неї, промахнутися важко, а звук пострілів такий звичний серед сусідів-мисливців, що не привернув би нічиєї уваги.
– Поки все зрозуміло, – мовив Холмс.
– Але містер Дуглас не з’явився. Що вбивці було чинити далі? Він залишив у кущах велосипед і в сутінках подався до будинку. Побачивши, що міст опущено й довкола нікого немає, він вирішив спробувати щастя, приготувавши якесь пояснення на той випадок, коли його хтось перестріне. Але ніхто не перестрів. Прослизнувши до першої-ліпшої кімнати, він сховався там за шторою. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і зрозумів, що тепер єдиний його шлях до втечі – перейти рів. Отож він чекав до чверті на дванадцяту, поки містер Дуглас, зазвичай обходячи будинок, не зайшов до кімнати. Злочинець застрелив його і втік. Знаючи, що служники з готелю можуть упізнати велосипед і це слугуватиме доказом проти нього, він залишив велосипед у кущах, а сам вирушив пішки до Лондона чи ще до якогось безпечного місця. Що ви скажете, містере Холмсе?
– Добре, містере Маку, дуже добре. Але це ваше припущення. Моє припущення інше: злочин було скоєно на півгодини раніше, ніж нам розповідали. Місіс Дуглас та Баркер були в змові й щось приховують. Вони допомогли вбивці втекти – чи принаймні були в кімнаті до того, як він утік. Вони підробили докази його втечі через вікно, бо самі дозволили йому втекти, опустивши міст. Ось як я бачу першу частину цієї пригоди.
Обидва детективи хитнули головами.
– Ну, якщо так, містере Холмсе, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої, – мовив лондонський інспектор.
– І навіть іще заплутанішої, – додав Вайт Мейсон. – Місіс Дуглас ніколи в житті не бувала в Америці. Що їй до того американського вбивці?
– Охоче поділяю ці сумніви, – відповів Холмс. – І пропоную цієї ночі влаштувати невеличкий розслід, що дозволить нам з’ясувати окремі обставини.
– Ми повинні допомогти вам, містере Холмсе?
– Ні, ні! Темрява та парасоль доктора Ватсона – усі мої скромні бажання. Та ще Еймс, вірний Еймс, – він, звичайно, піклуватиметься про мене. Всі мої роздуми повертають мене до головного питання: як міг чоловік атлетичної будови розвивати свої м’язи за допомогою однієї гімнастичної гирі?
Було вже поночі, коли Холмс повернувся з походу. Ми спали в кімнаті з двома ліжками – найкращій, яку тільки можна найняти в маленькому сільському заїзді. Я вже засинав, коли почув крізь дрімоту його ходу.
– Ну, Холмсе, – пробурмотів я, – знайшли що-небудь?
Мій друг якусь мить мовчки постояв зі свічкою в руці. Потім його довготелеса, худорлява постать нахилилася наді мною.
– Ватсоне, – прошепотів він, – ви не боїтеся спати в одній кімнаті з лунатиком, з людиною, що з’їхала з глузду?
– Анітрохи, – здивовано відповів я.
– Ну, тоді все гаразд, – сказав він і більше не промовив цієї ночі ані слова.
