Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

– Ви може погодитися або ні, – байдуже відповів я. – Я вирішив звернутися саме до вас, бо чув, що ви – справжній знавець, але я можу простісінько піти до будь-кого іншого.

– А хто сказав вам, що я – знавець?

– Мені відомо, що ви написали книжку про ці речі.

– А ви читали її?

– Ні.

– Боже мій, мені стає все важче й важче розуміти вас! Ви – знавець і поціновувач, у вашій колекції є така коштовна річ, але при цьому ви навіть не завдали собі труду звернутися до єдиної книжки, що може сказати вам про справжню вартість вашої речі. Як ви це поясните?

– Я людина дуже зайнята. Я лікар. У мене практика.

– Це не відповідь. Якщо людина чимось захоплена, вона знайде для цього час, хай там які в неї будуть справи. Ви писали в своєму листі, що добре знаєтесь на порцеляні.

– Так.

– То чи можу я дещо спитати у вас, щоб перевірити ваші знання? Мушу сказати вам, докторе, – якщо ви й справді доктор, – що ця справа стає дедалі підозрілішою. Дозвольте-но спитати, що ви знаєте про імператора Сьому [19]19
  Сьому(701 – 756) – японський імператор; у період його правління культура Японії зазнавала помітного китайського впливу.


[Закрыть]та скарбницю Сьосоїн [20]20
  Сьосоїн– заснована у VIII ст. скарбниця японських імператорів у місті Нара, в якій серед інших коштовностей зберігалося чимало зразків китайської порцеляни; з 1940 р. – державний музей.


[Закрыть]біля Нари? Боже мій, невже це спантеличило вас? Розкажіть мені тоді про північну династію Вей [21]21
  Вей– північнокитайська імператорська династія, що перебувала при владі у 386 – 534 pp.


[Закрыть]та її місце в історії порцеляни.

Я з удаваним обуренням підхопився зі стільця.

– Це вже занадто, сер! Я прийшов сюди, щоб зробити вам ласку, а не складати іспит, наче школяр. Цілком можливо, що я знаю про ці речі набагато менше за вас, але не збираюсь відповідати на такі образливі запитання.

Він пильно подивився на мене. Млість з очей зникла – вони спалахнули гнівом. Жорстокі вуста розімкнулись, оголивши блискучі зуби.

– Що це за гра? Ви нишпорка. Вас підіслав сюди Холмс. Це все хитра витівка, щоб мене обдурити. Я чув, що той чолов’яга помирає, отож і посилає своїх підручних стежити за мною. Ви вдерлися до мене без запрошення, й Богом присягаюся – зараз ви переконаєтесь, що вийти звідси важче, ніж увійти!

Він скочив на ноги, і я одступив на крок, готовий відбити напад. Він, напевно, запідозрив мене з самого початку, а цей допит одразу відкрив йому правду. Так чи інакше, але мені було зрозуміло, що сподіватись перехитрити його – даремна річ. Несподівано щось долинуло до його вуха й він завмер, пильно прислухаючись.

– Ага! – скрикнув він. – Ага! – і кинувся до комірчини.

Ще два кроки, і я опинився біля відчинених дверей: у моїй пам’яті назавжди закарбувалася картина, яку я побачив у тій комірчині. Вікно, яке виходило у сад, було прочинене навстіж. Біля нього, наче жахливий привид, із головою, перев’язаною кривавим полотном, і спотвореним блідим обличчям стояв Шерлок Холмс. Тієї ж хвилини він скочив у вікно, і я почув, як його тіло з тріском упало в лаврові кущі, що росли під вікном. Господар з несамовитим криком кинувся за ним до вікна.

А потім!.. Це сталося миттєво, але я виразно бачив усе. З кущів висунулася рука – жіноча рука. Тієї самої миті барон страшенно закричав – цей крик і досі лунає в моїй пам’яті. Він притис долоні до обличчя, забігав кімнатою, відчайдушно б’ючись головою об стіни. Тоді впав на килим і почав качатись по підлозі, скорчившись і без упину репетуючи.

– Води! Заради Бога, води! – волав він.

Схопивши карафку зі столика, я кинувся йому на допомогу. Тієї ж миті з передпокою вбігли ключник з кількома лакеями. Пам’ятаю, як один з них упав непритомний, коли я став біля пораненого навколішки та повернув його спотворене обличчя до лампи. Купорос в’ївся йому в шкіру, капаючи з вух та підборіддя. Одне око вже взялося більмом і стало як скляне. Інше розпухло й почервоніло. Обличчя, яким я милувався кілька хвилин тому, було схоже на розкішну картину, по якій художник мазонув брудною мокрою губкою. Його риси розпливлися, зблякли, стали нелюдськими.

Кількома словами я пояснив, що обличчя барона було облито купоросом. Дехто поліз у вікно, інші кинулись через двері на травник, але надворі було вже темно й починався дощ. Вигуки жертви перемішувались із прокльонами на голову месниці.

– Це ота чортова кицька, пекельне поріддя, Кіті Вінтер! – кричав барон. – Відьма! Вона заплатить за це! Заплатить! О Боже, я не витерплю цього болю!

Я промив йому обличчя олією, приклав до рани вату і впорснув морфій. Ця напасть прогнала з його голови усі підозри; він чіплявся за мої руки, немовби в моїх силах було прояснити погляд цих скляних, мов у мертвої риби, вирячених на мене очей. Вигляд цієї руїни трохи не змусив мене заплакати, але я надто добре пам’ятав про звіряче життя барона, яке й призвело до такої жахливої помсти. Його руки бридко вп’ялися в мене, тож я полегшено зітхнув, коли мені на зміну прибув родинний лікар барона, а за ним – хірург-фахівець із опіків. З’явився й поліційний інспектор. Йому я подав свою справжню візитну картку. Вчинити інакше було б безглуздо, бо мене знали в Скотленд-Ярді незгірше за самого Холмса. Після того я покинув цей дім скорботи й страху і менш ніж за годину був на Бейкер-стрит.

Холмс, блідий і зморений, сидів у своєму звичному кріслі. Події цього вечора вразили навіть його залізні нерви: він з жахом вислухав мою розповідь про страшну переміну з бароном.

– Це розплата за гріхи, Ватсоне, розплата за гріхи! – мовив він. – Рано чи пізно вона неодмінно приходить. А гріхів у нього багато, Бог свідок, – додав він, узявши зі столу книгу в брунатній палітурці. – Ось альбом, про який розповідала міс Вінтер. Якщо вже він не зірве цього весілля, його не зірве ніщо. Але він мусить зробити це, Ватсоне. Мусить. Жодна порядна жінка не знесе такого.

– Це його любовний щоденник?

– Або щоденник розпусти. Називайте це як хочете. Тієї миті, коли міс Вінтер розповіла нам про цей альбом, я зрозумів, що він стане грізною зброєю, якщо потрапить до наших рук. Я тоді й словом не прохопився про свій задум, бо міс Вінтер могла йому зашкодити. Але я почав виношувати його. Потім на мене напали, і я скористався цим, щоб переконати барона, що проти мене не треба ніякої застороги. Все складалося якнайкраще. Я зачекав би трохи довше, але його від’їзд до Америки зв’язав мені руки. Він, звичайно, забрав би такий ганебний документ із собою. Треба було діяти негайно. Нічне пограбування видавалось неможливим: він – дуже обережна людина. Проте ввечері можна було спробувати, якби я напевно знав, що в цей час хтось відверне його увагу. Тут і стали в пригоді ви з вашою синьою тарілочкою. Проте мені треба було достеменно знати, де альбом, бо я розумів, що матиму лише кілька хвилин – скільки саме, залежало від вашого знання китайської порцеляни. Через те я в останню мить і взяв із собою дівчину. Звідки я знав, що то за пакуночок, який вона так обережно несла під накидкою? Я думав, що дівчина лише допомагатиме мені, однак, здається, вона мала там і власні інтереси.

– Він здогадався, що я прийшов від вас.

– Я цього боявся. Але ваша гра притупила його пильність, і я тоді встиг забрати альбом. Щоправда, на те, щоб залишитись непоміченим, часу вже забракло. О, це ви, полковнику! Який я радий, що ви прийшли!

Наш друг сер Джеймс з’явився за надісланим заздалегідь запрошенням. З якнайглибшою увагою він вислухав Холмсову розповідь про те, що сталося.

– Ви зробили диво, диво! – вигукнув він, коли почув про цю пригоду. – Але якщо його рани такі жахливі, як їх описує доктор Ватсон, то цього нам з надлишком вистачить, щоб зірвати весілля й без цього страшного альбому!

Холмс похитав головою.

– На таких жінок, як міс де Мервіль, це не діятиме. Вона кохатиме скаліченого стражденника ще дужче. Ні, ні. Ми повинні знищити його морально, а не тілесно. Цей альбом – і ніщо інше, гадаю я, – поверне її з небес на землю. Тут власний баронів почерк. Вона не зможе цього не помітити.

Сер Джеймс забрав альбом і коштовну тарілочку. Я й сам уже трохи засидівся, тому вийшов надвір разом з ним. На нього чекала карета. Він скочив у неї, гукнув візника з кокардою на шапці й швидко поїхав. З віконця він наполовину звісив пальто, щоб прикрити герби на дверцятах, але це анітрохи не завадило мені розгледіти їх у яскравому світлі, що падало з напівкруглого віконця над дверима. Я скрикнув від подиву. Тоді обернувсь і вбіг сходами нагору, до Холмсової кімнати.

– Я з’ясував, хто наш клієнт! – вигукнув я, переповнений своїм відкриттям. – Холмсе, та це ж...

– Це вірний друг і справжній лицар, – мовив Холмс, подавши мені знак мовчати. – Задовольнімося цим раз і назавжди.

Я не знаю, як було використано ганебний баронів альбом. Усе це міг влаштувати сер Джеймс. Або, ймовірніше, таке дражливе завдання було доручено батькові молодої леді. В усякому разі, це дало бажані наслідки.

Трьома днями пізніше в «Морнінґ Пост» з’явилося оголошення про те, що весілля барона Адельберта Ґрюнера з міс Вайолет де Мервіль не відбудеться. Та сама газета подала перший звіт про слухання судової справи проти міс Кіті Вінтер, серйозно звинуваченої в отруєнні купоросом. Під час суду, проте, відкрилися такі обставини, що вирок, як ви пам’ятаєте, став найм’якшим, який тільки можна було винести. Шерлоку Холмсу погрожували переслідуванням за пограбування, але коли мета – така висока, а клієнт – такий вельможний, то навіть суворі англійські закони лагіднішають і стають гнучкішими. Мій друг так і не сів на лаву підсудних.

Блідий вояк [22]22
   Блідий вояк – Уперше опубліковано в жовтні 1926 р. на сторінках часопису «Liberty» (США) з ілюстраціями Фредеріка Дорра Стіла; передруковано в листопаді 1926 р. на сторінках часопису «Strand Magazine» з ілюстраціями Говарда К. Елкока.


[Закрыть]

Мій друг Ватсон не відзначається великим розумом, але досить упертий. Уже довгий час він умовляв мене описати одну з моїх власних справ. Проте я сам, здається, дав йому привід набридати мені з цим проханням, бо частенько казав, що його оповідки надто поверхові й що він догоджає читацьким смакам замість того, щоб суворо дотримуватись істини. «Спробуйте-но самі, містере Холмсе!» – відповідав він, і я мушу визнати, що тільки-но брався за перо, як мені одразу хотілося переповісти цю пригоду так, щоб вона зацікавила читача. Пригода, про яку йдеться тут, справді незвичайна – це один з найцікавіших випадків у моїй практиці, хоча Ватсон навіть не згадує про нього в своїх нотатках. Заговоривши про свого давнього друга й хроніста, я скористаюсь нагодою і поясню, чому обтяжую себе супутником під час розплутування своїх невеличких загадок: я роблю це не з приязні й не з примхи, а лише через те, що Ватсон має певні прикметні риси, про які він через свою скромність майже не згадує, коли в надмірному захваті описує мої здібності. Помічник, що намагається передбачити кожен ваш висновок і спосіб дії, може лише зіпсувати справу, але той, хто захоплюється кожною новою обставиною, для кого майбутнє – завжди запечатана книга, стає найкращим помічником.

Судячи з нотаток у моєму записнику, це сталося в січні 1903 року, одразу після закінчення бурської війни; мене тоді відвідав містер Джеймс М. Додд – високий бадьорий засмаглий англієць. Добряга Ватсон тоді покинув мене заради дружини – то був єдиний егоїстичний вчинок, скоєний за увесь час нашого знайомства. Я залишився сам-один.

Я маю звичку сідати спиною до вікна, а відвідувачеві пропоную сісти в крісло навпроти, щоб світло падало на нього. Містер Джеймс М. Додд, здавалось, почувався дещо ніяково, не знаючи, з чого розпочати розмову. Я не поспішав допомагати йому, воліючи мовчки спостерігати за ним. Я не раз переконувався, як важливо вразити клієнта своєю обізнаністю, й нарешті вирішив оголосити деякі зі своїх висновків:

– Ви, мабуть, із Південної Африки, сер?

– Так, сер, – відповів він дещо здивовано.

– Імперська кавалерія, еге ж?

– Саме так.

– Мідлсекський корпус, безперечно?

– Саме так. Містере Холмсе, ви чарівник!

Помітивши подив на його обличчі, я усміхнувся.

– Коли до моєї кімнати заходить бадьорий джентльмен з обличчям, яке ніколи не засмагло б так під англійським сонцем, і з носовичком у рукаві, а не в кишені, – мені зовсім неважко визначити, хто він такий. У вас невеличка борідка, з чого видно, що ви не піхотинець. Постава справжнісінького кавалериста. Що ж до Мідлсексу, то з вашої візитної картки я побачив, що ви біржовий маклер із Троґмортон-стрит. У якому ще полку ви могли служити?

– Ви бачите все!

– Не більше, ніж ви, але я привчив себе аналізувати все, що бачу. Проте, містере Додде, ви нині прийшли сюди не заради розмови про мистецтво спостереження. То що ж сталося в Таксбері-Олд-Парку?

– Містере Холмсе!..

– Любий сер, тут немає жодної таємниці. Саме це місце зазначено у вашому листі, а з вашого настійливого прохання про зустріч видно, що там відбулося щось несподіване й важливе.

– Так, звичайно. Але лист було написано опівдні, а відтоді сталося багато чого нового. Якби полковник Емсворт не вигнав мене...

– Вигнав вас?!

– Правду кажучи, так. Міцний горішок цей полковник Емсворт. Найсправніший вояк у цілій армії, та й на язик гострий. Я взагалі не стикався б з ним, якби не Ґодфрі.

Я запалив люльку й глибше поринув у крісло:

– Може, ви все-таки поясните, про що йдеться?

Мій клієнт єхидно посміхнувся.

– Я вже звик, що ви самі все знаєте, – мовив він. – Гаразд, я розповім вам усі деталі й сподіваюся, що ви з Божою допомогою поясните мені, що все це означає. Я не спав цілу ніч, але що більше сушив над цією справою мозок, то неймовірнішою вона мені здавалася.

На війну я пішов у січні 1901 року, рівно два роки тому, – й потрапив до того самого ескадрону, що й молодий Ґодфрі Емсворт. Він був єдиним сином полковника Емсворта – кавалера Хреста Вікторії часів Кримської війни; в жилах у нього текла вояцька кров, тож немає нічого дивного, що він пішов воювати. Кращого вояка не було в цілому полку. Ми стали друзями – такими друзями, якими лише можуть бути люди, що живуть однаковим життям, ділять ті самі радощі й жалі. Він був моїм найближчим товаришем, а у війську це багато важить. Цілий рік ми провели в жорстоких боях, разом переживали поразки й перемоги. Потім у битві поблизу Даймонд-Хілла, недалеко від Преторії, його поранило кулею з ґвинтівки великого калібру. Я одержав від нього два листи – один зі шпиталю в Кейптауні, а інший – із Саутгемптона. Після того, містере Холмсе, більше ніж за шість місяців він не написав мені жодного слова – так, жодного слова, цей колишній мій найближчий друг.

Отож, тільки-но скінчилася війна і всі ми пороз’їжджались по домівках, я написав до його батька й попросив повідомити, де зараз Ґодфрі. Відповіді не було. Я трохи зачекав і написав знову. Цього разу відповідь надійшла – коротка й сердита. Ґодфрі, – повідомляла вона, – вирушив у подорож навколо світу й повернеться не раніше, ніж через рік. От і все.

Така відповідь не задовольнила мене, містере Холмсе. Вся ця історія здавалася мені вкрай неправдоподібною. Такий славний хлопець не міг так швидко забути свого друга. Це було анітрохи не схоже на нього. До того ж, я випадково довідався, що він мав одержати велику спадщину й не завжди жив у згоді з батьком. Старий часом бував надто запальний, а молодий Ґодфрі – надто гордовитий, щоб це зносити. Ні, батькова відповідь мене не заспокоїла, тож я вирішив дізнатись, що сталося. На жаль, за два роки війни мої справи похитнулись і я лише цього тижня повернувся до історії з Ґодфрі. Але коли вже я за щось узявся, то облишу все, а доведу справу до кінця!

Містер Джеймс М. Додд здавався мені тією людиною, яку краще мати за друга, ніж за ворога. Його блакитні очі пломеніли непохитністю, а широке підборіддя свідчило про наполегливу вдачу.

– Ну, й що ж ви зробили? – спитав я.

– Насамперед я надумав поїхати до нього додому, до Таксбері-Олд-Парку поблизу Бедфорда, щоб побачити все на власні очі. Я розпочав атаку з фронту й написав до його матері, – з неотесаним батьком я вже не хотів мати справу, – що Ґодфрі був моїм приятелем і я міг би розповісти багато цікавого про наші спільні пригоди; невдовзі мені випаде побувати в їхньому краю, тож чи не буде заперечень... і таке інше. У відповідь я дістав люб’язне запрошення зупинитися на ніч у них. Отож я й вирушив туди в понеділок.

Потрапити до Таксбері-Олд-Парку було не так легко – десь із п’ять миль від найближчої станції. Двоколки до залізниці ніхто не прислав, тож довелося йти пішки, з валізою в руці. Коли я дістався садиби, вже смеркло. Будинок, з вигляду якийсь неоковирний, стояв посеред великого парку. Я сказав би, що в ньому змішалися всі стилі архітектури – від дерев’яних споруд єлизаветинської доби до вікторіанського портика. Кімнати було обшито панелями, завішано килимами та давніми напіввицвілими картинами, – там, здавалося, панували тіні й таємниці. Старий ключник Ральф був, мабуть, не молодший за самий будинок, а дружина його – ще старша. Колись вона була нянею Ґодфрі, – я чув, як він назвав її своєю другою матір’ю, – тож я одразу відчув до неї приязнь, незважаючи на її химерний вигляд. Мати Ґодфрі – лагідна, невеличка, сивенька, мов біла мишка, жінка – теж сподобалась мені. Лише сам полковник не викликав ніякої довіри.

Ми одразу посварилися з ним, і я негайно повернувся б на станцію, якби не відчув, що саме цього він, напевно, й домагається. Мене провели просто до його кабінету, де я побачив здорованя з якоюсь прокопченою шкірою та сивою скуйовдженою бородою, що сидів за письмовим столом, захаращеним паперами. Його ніс у червоних прожилках стирчав, мов грифовий дзьоб, а з-під кошлатих брів люто зирили двоє сірих очей. Лише тепер я зрозумів, чому Ґодфрі так неохоче розповідав про свого батька.

«Ну-бо, сер, – пронизливим голосом почав він, – я хотів би знати справжню причину ваших відвідин».

Я відповів, що вже пояснив її в листі до його дружини.

«Так, так, ви писали, що знали Ґодфрі в Африці. Але чому, власне, ми маємо вірити вам на слово?»

«У мене з собою його листи».

«Дозвольте-но подивитися».

Я подав йому два листи; він швидко переглянув їх і повернув мені.

«Ну то й що?» – спитав він.

«Я заприязнився з вашим сином Ґодфрі, сер. Нас єднало багато спільного. Хіба не природно, що мене дивує, чому він досі нічого не пише мені, і я хочу знати, що з ним сталося?»

«Як я пам’ятаю, сер, я вже писав вам і пояснив, що з ним сталося. Він вирушив у подорож навколо світу. Служба в Африці підірвала його здоров’я, тож ми з матір’ю вирішили, що йому потрібні відпочинок і зміна оточення. Зробіть ласку пояснити це решті його приятелів».

«Звичайно, – відповів я. – Але будьте ласкаві, назвіть мені пароплавну лінію й судно, на якому він виїхав, а також день, коли воно вирушило з порту. Я певен, що зможу переслати йому лист».

Моє прохання водночас спантеличило і роздратувало господаря. Його кошлаті брови насупились, він нетерпляче затарабанив пальцями по столу. Нарешті поглянув на мене, мов гравець у шахи, що оцінив усю небезпеку чергового ходу суперника й вирішив гідно відповісти на нього.

«Містере Додде, – мовив він, – багато хто на моєму місці вважав би таку настирливість за неподобство, що межує зі справжнісіньким нахабством».

«Вона лише свідчить, сер, про мою найглибшу приязнь до вашого сина».

«Звичайно. Через те я й виявляю до вас таку поблажливість. І все-таки мушу просити вас припинити ці розшуки. Кожна родина має суто свої справи, й довіряти їх стороннім – навіть тим, чиї наміри найкращі, – не завжди доречно. Моя дружина дуже хотіла б почути все, що ви знаєте про минуле Ґодфрі, але я просив би вас не зачіпати в розмові його нинішнього чи майбутнього життя. Такі запитання ні до чого доброго не призведуть, тільки дуже ускладнять становище».

Я зрозумів, містере Холмсе, що потрапив у глухий кут. Мені залишалося тільки пристати на умови старого, але подумки я присягався, що не заспокоюсь доти, доки не дізнаюсь про долю свого друга. Вечір був нудний. Ми втрьох спокійно пообідали в похмурій, немов вицвілій, старій кімнаті. Мати нетерпляче розпитувала мене про сина, але старий був понурий і смутний. Увесь цей обід урешті так набрид мені, що я під першим-ліпшим приводом попросив вибачення й пішов до спальні. То була велика скромна кімната, похмура, як і увесь будинок. Але якщо людині цілий рік правив за ліжко африканський степ, то вона, містере Холмсе, не дуже перебирає помешканнями. Я відсунув штори на вікні й визирнув у парк: вечір був чудовий, яскраво сяяв місяць. Я сів біля запаленого каміна, поставив лампу на столик перед собою і спробував поринути в читання роману. Проте мене перервав Ральф, старий ключник, що несподівано увійшов із відерцем свіжого вугілля.

«Я подумав, сер, що вам не вистачить вугілля на ніч. У домі дуже вогко, а надворі холодно».

Ключник не поспішав виходити з кімнати, і я, озирнувшись, побачив, що він і досі стоїть на місці з виразом смутку на зморшкуватому обличчі.

«Пробачте, сер, але я випадково почув, як ви розповідали за обідом про молодого містера Ґодфрі. Адже ви знаєте, сер, що моя дружина пестила його, а я теж хлопця, як батько. Нам так цікаво про нього послухати. То ви кажете, сер, що він був добрим вояком?»

«Найхоробрішим у полку. Якби він не врятував мене з-під бурського обстрілу, то я, може, й не сидів би зараз тут».

Старий ключник потер худі руки.

«Так, сер, так, упізнаю містера Ґодфрі. Він завжди був сміливець. Тут у парку немає дерева, сер, на яке б він не видерся. Ніщо не могло зупинити його. Справжній шибеник був, сер, такий був чудовий хлопчик...»

Я враз підхопився.

«Стривайте! – вигукнув я. Ви сказали «був». Ви говорите так, немов ідеться про небіжчика. Що тут за таємниця? Що сталося з Ґодфрі Емсвортом?» – І я схопив старого за плече, але той відсторонився:

«Не знаю, про що це ви, сер. Спитайте про містера Ґодфрі в господаря. Він знає. А мені не можна втручатися».

Він хотів іти, але я схопив його за руку.

«Послухайте! – сказав я. – Або ви відповісте мені на одне запитання, або я протримаю вас тут цілу ніч. Ґодфрі помер?»

Ключник не міг звести на мене очей. Він стояв немов укопаний. Коли ж він розтулив уста, це було щось жахливе й несподіване.

«Краще б уже він помер!» – скрикнув ключник, вирвався з моїх рук і вибіг з кімнати.

Можете уявити собі, містере Холмсе, в якому настрої я знову сів у крісло. Відповідь старого могла означати лише одне: мій бідолашний друг, мабуть, замішаний у якомусь злочині чи принаймні в негідному вчинку, що зганьбив родинну честь. Невблаганний старий батько відіслав кудись сина, заховав від людських очей, щоб про скандал ніхто не довідався. Ґодфрі був відомий шибайголова. Він легко переймався впливом оточення. Немає сумніву, що він попав до чиїхось недобрих рук, що його обдурили й згубили. Шкода, звичайно, коли це так, але й тепер я знав, що мій обов’язок – знайти його і з’ясувати, чим я можу йому зарадити. Отак міркуючи, я мимоволі звів очі й побачив перед собою... Ґодфрі Емсворта.

Мій клієнт був украй схвильований.

– Далі, будь ласка, – мовив я. – Ваша загадка справді таїть у собі щось незвичайне.

– Він стояв за вікном, містере Холмсе, притулившись обличчям до шибки. Я вже розповідав вам, що перед тим милувався вечірнім парком. Коли ж відійшов, то не завісив як слід вікно шторами. В прогалині між ними я й побачив постать свого друга. Вікно сягало самісінької підлоги, тож я бачив Ґодфрі на повен зріст, але насамперед мені впало в око його обличчя. Воно було мертвотно-бліде – я ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Так, напевно, виглядав би привид. Аж ось наші погляди зустрілись, і я зрозумів, що це очі живої людини. Він помітив, що я дивлюсь на нього, відскочив і зник у темряві.

В цьому обличчі, містере Холмсе, було щось приголомшливе. І не лише в самому обличчі, що біліло в темряві, наче шмат сиру. Щось дивне було і в його виразі – засмученому, винуватому, якомусь приниженому, що було таким незвичним для щирого й мужнього хлопця, яким я знав Ґодфрі. Я здригнувся від жаху.

Проте людина, що рік чи два провоювала з бурами, привчається зберігати спокій і діяти швидко. Тільки-но Ґодфрі зник, як я вже був біля вікна. Мені довелося трохи пововтузитись, поки я впорався з хитромудрою засувкою й відчинив вікно. Я вискочив до парку й побіг тією стежкою, якою він міг утекти.

Стежка була довга, в парку панував морок, але все-таки мені здалося, ніби попереду щось рухається. Кілька разів, біжачи, я кликав його на ймення, але марно. Коли ж я дістався кінця стежки, то побачив ще кілька стежок, які розходилися в різних напрямках до сараїв та комор. Я нерішуче зупинивсь і тут-таки ясно почув стукіт дверей, що зачинялися. Він долинув не з будинку, а спереду, з темряви. Цього було досить, містере Холмсе, аби переконатися, що то був не привид. То був Ґодфрі, який тікав від мене й зачинив за собою двері. В цьому я був твердо переконаний.

Мені не залишалось нічого іншого, як повернутися до своєї спальні, де я провів безсонну ніч, перебираючи все в пам’яті й силкуючись знайти якесь пояснення тому, що сталося. Наступного дня полковник розмовляв зі мною лагідніше; а коли його дружина зауважила, що тут неподалік є мальовнича місцина, я скористався нагодою й запитав, чи не заваджу я їм, коли пробуду тут іще одну ніч. Старий погодився, – щоправда, неохоче, – і я таким чином міг іще цілий день спостерігати. Я вже не мав сумніву, що Ґодфрі переховується десь поблизу, але де саме й чому – про це я мусив довідатись.

Будинок був такий великий, що в ньому міг би сховатися цілий полк, і ніхто про це не дізнався б. Якщо розв’язка таємниці губилася в стінах будинку, то не варто було й сподіватись на успіх. Але двері, стукіт яких я чув, були, безперечно, не тут. Я мав оглянути парк і з’ясувати, які будівлі в ньому є. Це, гадав я, не так уже й важко, бо господар і господиня, заклопотані своїми справами, полишили мене на самого себе.

В парку було кілька невеличких сараїв та комор, а в кінці стояв окремий будиночок, призначений для садівника або лісничого. Чи не тут грюкнули двері минулої ночі? Я недбало, ніби прогулюючись парком, підійшов до самісінького будиночка. Саме тієї хвилини на дверях з’явився невисокий енергійний чоловік із борідкою, в чорному пальті й капелюсі, нітрохи не схожий на садівника. На мій подив, він замкнув за собою двері й поклав ключ у кишеню. Потім теж здивовано глянув на мене.

«Ви тут у гостях?» – спитав він.

Я пояснив, навіщо приїхав, і сказав, що був колись другом Ґодфрі.

«Як шкода, що хлопець вирушив у подорож, – він так зрадів би, побачивши мене», – провадив я.

«Авжеж, авжеж, – мовив він трохи збентежено. – Дарма, ви ще тут побуваєте в кращий час».

Незнайомець пішов, але коли я невдовзі озирнувся, то побачив, що він стоїть за лавровими кущами в кінці парку й пильно спостерігає за мною.

Далі я уважно оглянув будиночок: вікна були щільно завішені, але всередині, здавалося, було порожньо. Я відчував, що за мною стежать, як і раніше, й зрозумів, що зіпсую собі всю гру, коли діятиму надто зухвало: мене просто викинуть із садиби. Я вирішив облишити свої розшуки до вечора й неквапом повернувся до своєї кімнати. Тільки-но смеркло і все довкола замовкло, як я вислизнув у вікно й дуже обережно подався до таємничого будиночка.

Я вже казав вам, що вікна було щільно позавішувано, а тепер ще й затулено віконницями. Проте в одному місці крізь них пробивався промінчик світла, тож я притулився до вікна. Мені пощастило – вікно було завішено не дуже щільно, і я зміг роздивитись те, що було всередині. Я побачив затишну кімнату з яскравою лампою та запаленим каміном. Навпроти мене сидів той самий невисокий чоловік, якого я зустрів уранці. Він курив люльку й читав газету.

– Яку газету? – поцікавився я.

Мій клієнт, здавалося, трохи розсердився, що йому перебили розповідь.

– Яке це має значення? – спитав він.

– Дуже суттєве.

– Я не звернув уваги.

– Може, ви помітили, чи велика то була газета, чи менша – на зразок тижневика?

– Тепер пригадую, що невелика. Можливо, «Спектейтор». Але я не мав часу перейматись такими дрібницями, бо побачив там іншого чоловіка, який сидів спиною до вікна; я ладен заприсягтися, що то був Ґодфрі. Він сидів, спираючись на лікоть і обернувшись до каміна, й здавався надзвичайно сумним. Поки я міркував, що мені чинити далі, хтось різко штовхнув мене в плече і я побачив поряд із собою полковника Емсворта.

«Сюди, сер!» – тихо промовив він і мовчки попрямував до будинку; я пішов за ним до своєї кімнати. З передпокою він прихопив залізничний довідник.

«Потяг до Лондона вирушає о пів на дев’яту, – сказав він. – Двоколка чекатиме біля дверей о восьмій».

Він аж зблід із люті, а я почувався таким засоромленим, що ледве міг пробурмотіти кілька недоладних прохань вибачити мене, пояснюючи свої вчинки тривогою за друга.

«Мені не потрібні пояснення, – рішуче відказав він. – Ви зухвало втрутились у наші родинні справи. Ви приїхали сюди в гості, а виявились нишпоркою. Мені більше нема чого сказати, сер, крім того, що віднині я не хочу бачити вас».

Я не втримався, містере Холмсе, і з запалом відповів:

«Я бачив вашого сина й певен, що ви з якихось причин переховуєте його. Я не знаю, що то за причини, але не маю сумніву, що це не з його волі. Хочу вас попередити, полковнику Емсворте: доки я не дістану доказів, що безпеці мого друга ніщо не загрожує, доти не облишу спроб розкрити цю таємницю й не дозволю себе залякувати, хоч би що ви чинили».

Полковник здавався до краю розлюченим, і я подумав, що він от-от кинеться на мене. Я вже казав, що то був велетень – шалений старий велетень, і хоч я й сам не із слабких, мені було б непереливки, якби ми з ним зчепилися. Він довго з гнівом дивився на мене, потім рвучко обернувсь і пішов з кімнати. Я ж сів у потяг із твердим наміром звернутися до вас по допомогу й пораду; лист із проханням про зустріч я надіслав вам трохи раніше.

Така була загадка, що її запропонував мені відвідувач. Проникливий читач, напевно, вже зрозумів, що вона не була надто складною, бо існувало лише кілька можливих розгадок. І все-таки, незважаючи на цю простоту, вона мала зо дві цікаві та незвичайні деталі, що й змусило мене обрати для опису саме її. Застосовуючи свій звичний метод логічних міркувань, я взявся скорочувати число її відгадок.

– Тепер про слуг, – сказав я. – Скільки їх у будинку?

– Якщо я не помиляюся, лише двоє – старий ключник і його дружина. Господарі живуть дуже просто.

– То в парковому будиночку слуги не було?

– Ні, крім того чоловіка з борідкою, що нітрохи не схожий на слугу.

– Це справді надто підозріло. Ви не помічали, щоб туди носили з будинку харчі?

– Так, пригадую, одного разу я бачив старого Ральфа, що йшов парком до того будиночка з кошиком у руці. Але тоді мені й на думку не спало, що то були харчі.

– А ви розпитували сусідів?

– Так. Я розмовляв з начальником станції та з хазяїном сільського заїзду. Я просто спитав, чи знають вони що-небудь про мого давнього друга Ґодфрі Емсворта. Вони обидва запевняли мене, що він вирушив у подорож навколо світу. Повернувся з війська додому, але майже одразу поїхав подорожувати. Так, мабуть, думають усі.