Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

– Хай вам біс, у вас добре підвішений язик! – вигукнув хазяїн пивниці, не певний, чи новий відвідувач жартує, чи справді захоплений ним. – То, виходить, я вам до вподоби?

– Звичайно, – сказав Мак-Мердо.

– І вам порадили завітати до мене?

– Так.

– Хто саме?

– Брат Скенлен з триста сорок першої верміської ложі. А тепер я вип’ю за ваше здоров’я, раднику, і за наше знайомство. – Він підніс до вуст налиту склянку й, п’ючи з неї, промовисто відставив мізинець.

Мак-Ґінті, що пильно стежив за ним, звів густі чорні брови.

– Он як? – мовив він. – Доведеться ближче познайомитися з вами, містере...

– Мак-Мердо.

– Еге ж, ближче, містере Мак-Мердо, але в наших краях не вірять словам. Ходімо на хвилину зі мною – сюди, за стойку.

Там була маленька кімнатка, заставлена бочками. Мак-Ґінті обережно зачинив двері, сів на одну з бочок, замислено запалив сигару і неспокійно поглянув на свого нового знайомого. Хвилини зо дві вони сиділи мовчки. Мак-Мердо незворушно витримав ці оглядини: одну руку він засунув у кишеню піджака, другою крутив свої темні вуса. Раптом Мак-Ґінті витяг величезний револьвер.

– Послухайте-но, жартівнику, – сказав він. – Якщо я побачу, що ви задумали гратися з нами, то ваша гра триватиме недовго.

– Дивне привітання, – зухвало відповів Мак-Мердо. – Надто для майстра масонської ложі, що розмовляє з приїжджим братом.

– Оце ви й повинні довести, – відказав Мак-Ґінті. – Сам Господь вам не допоможе, якщо ви злукавите! Де вас було посвячено?

– У двадцять дев’ятій ложі в Чикаго.

– Коли?

– Двадцять четвертого липня 1872 року.

– Хто був майстром?

– Джеймс Г. Скотт.

– Хто управитель вашої округи?

– Бартолом’ю Вільсон.

– Так! Відповідаєте ви впевнено. Що ж ви тут робите?

– Працюю, як і ви, але трохи менше за вас.

– Ви швидко беретеся до справи?

– Ті, що знали мене, вважали саме так.

– То, може, ми випробуємо вас раніше, ніж ви гадаєте. Ви чули що-небудь про тутешню ложу?

– Чув, що до неї беруть лише справжніх братів.

– Ваша правда, містере Мак-Мердо. Чому ви покинули Чикаго?

– Не скажу!

Мак-Ґінті вирячив очі. Він не звик до таких відповідей, і ці слова його вразили.

– Чому ви не хочете сказати цього мені?

– Бо брат не може брехати братові.

– Тобто правда така, що про неї не слід говорити?

– Якщо хочете, то так.

– Послухайте-но, містере. Тоді не сподівайтеся, що я, як майстер, візьму до ложі людину, яка не може відповідати за своє минуле.

Мак-Мердо збентежився. Він дістав з кишені пожмакану газетну вирізку.

– Правду кажете, раднику, – лагідно мовив він. – Прошу у вас вибачення. Я сказав це, не подумавши. Я знаю, що сміливо можу віддати себе до ваших рук. Прочитайте цю вирізку.

Мак-Ґінті перебіг очима повідомлення про вбивство Джонаса Пінто в пивниці «Озеро» на Маркет-стрит у Чикаго першого дня нового 1874 року.

– Ваша робота? – спитав він, повертаючи папірець.

Мак-Мердо кивнув.

– Чому ви його застрелили?

– Я, бачте, допомагав дядькові Сему [9]9
  Дядько Сем– іронічний збірний образ Сполучених Штатів Америки.


[Закрыть]клепати долари. Може, мої грошенята й не були такої чистої проби, як його, проте дуже скидались на них, та й дешевші були. Цей Пінто кидав їх...

– Що робив?

– Пускав ці долари в обіг. Але якось надумав донести на мене. І, напевно, доніс би. Я не став чекати. Вбив його і подався сюди, на копальні.

– Чому саме на копальні?

– Бо читав у газетах, що тутешній люд не дуже розбірливий.

Мак-Ґінті засміявся:

– То ви спершу були фальшивомонетником, потім – убивцею й вирішили, що в цих краях вас охоче приймуть?

– Нібито й так, – відповів Мак-Мердо.

– Ви, мабуть, далеко підете. Скажіть-но, а ви ще й досі вмієте робити ці долари?

Мак-Мердо дістав з кишені півдюжини монет.

– Вони вийшли не з філадельфійського двору, – зауважив він.

– Невже! – Мак-Ґінті величезною волохатою, як у мавпи, лапою підніс їх до світла. – Не бачу ніякої різниці. Хай вам біс, та ви можете стати корисним братом! Нерви у вас міцні, друже Мак-Мердо, – ви навіть не моргнули, коли я витяг оцей револьвер.

– Але ж не я був у небезпеці.

– А хто ж?

– Ви, раднику. – 3 кишені свого піджака Мак-Мердо дістав револьвер зі зведеним курком. – Увесь цей час я ціливсь у вас. І мій постріл, гадаю, випередив би ваш.

– Хай вам біс! – Мак-Ґінті від гніву почервонів, але тут же вибухнув реготом. – Давно мені не доводилось зустрічати такого шибайголову. Я певен, що ложа пишатиметься вами... А це що за дідько? Чого ви хочете? Невже я не можу п’ять хвилин поговорити сам на сам з джентльменом, щоб сюди не вдерся хтось інший?

Увійшов зніяковілий служник:

– Даруйте, раднику, тут Тед Болдвін. Хоче негайно побачити вас.

Звістка ця була ні до чого – з-за його плеча визирало розлючене обличчя самого Болдвіна. Він виштовхав служника з кімнати й зачинив за собою двері.

– Отже, – промовив Болдвін, люто позираючи на Мак-Мердо, – ви прийшли сюди першим, чи не так– Я хочу сказати вам, раднику, кілька слів про цього чоловіка.

– То скажіть їх тут, при мені! – вигукнув Мак-Мердо.

– Я скажу їх, де й коли схочу.

– Тихше, тихше! – мовив Мак-Ґінті, підводячися з бочки. – Це нікуди не годиться. До нас прийшов новий брат, Болдвіне, й ми не повинні так люто вітати його. Потисніть йому руку, й квит!

– Ніколи! – скрикнув Болдвін.

– Я готовий побитися з ним, коли він думає, що я скривдив його, – сказав Мак-Мердо. – Я битимуся з ним навкулачки, а якщо це не вдовольнить його, то будь-яким іншим чином – як він схоче. Розсудіть нас самі, раднику, як личить майстрові.

– То через що ви посварилися?

– Через дівчину.

– Вона має право вибору.

– Невже? – здивувався Болдвін.

– Між двома братами ложі – має, – відповів начальник.

– Це ваше рішення, так?

– Так, моє, Теде Болдвіне, – сказав Мак-Ґінті, суворо позираючи на нього. – Ви хочете щось заперечити?

– Але ж ви відштовхуєте того, хто був з вами останні п’ять років, заради хлопця, якого побачили вперше в житті! Ви не довічний майстер, Джеку Мак-Ґінті. Вже на наступних виборах...

Радник кинувся на нього, мов тигр. Дужа рука стисла шию Болдвіна й штовхнула його на одну з бочок. Ця шалена бійка скінчилася б бідою, якби не втрутився Мак-Мердо.

– Обережніше, раднику! Заради Бога, обережніше! – крикнув він, тягнучи господаря назад.

Мак-Ґінті розчепив пальці, і приборканий Болдвін, хапаючи ротом повітря й тремтячи всім тілом, мов людина, котра тільки-но побувала на порозі смерті, знову сів на бочку, на яку його щойно штовхнули.

– Ви давно цього домагалися, Теде Болдвіне, – і ось, маєте! – вигукнув Мак-Ґінті, дихаючи на повні груди. – Вам, напевно, уві сні ввижається, що мене забалотують і ви посядете місце майстра! Але зараз начальник у ложі – я й нікому не дозволю мати щось проти мене чи проти моїх рішень!

– Я проти вас нічого не маю, – пробурмотів Болдвін, розтираючи собі шию.

– Ну, тоді, – проголосив Мак-Ґінті, перетворившись умить на лагідного веселуна, – ми всі добрі друзі, й квит.

Він дістав з полиці пляшку шампанського й відкоркував її.

– Послухайте-но, – провадив він, наливаючи три високі склянки. – Вип’ємо за злагоду в нашій ложі. Після того, як ви знаєте, між нами не може бути жодної ворожнечі. Тепер покладіть свою ліву руку на мою горлянку. Я питаю вас, Теде Болдвіне: чим вас скривдили?

– Насунули хмари, – відповів Болдвін.

– Але вони розвіються навіки.

– І на цьому присягаюсь!

Вони спорожнили склянки, й та сама церемонія повторилася між Болдвіном та Мак-Мердо.

– Нарешті! – вигукнув Мак-Ґінті, потираючи руки. – Нарешті ворожнечі кінець. Якщо вона не згасне, ложа попрощається з вами; братові Болдвіну це відомо, тож не думайте каламутити тут воду, брате Мак-Мердо!

– Присягаюся, що я не хочу сварки, – мовив Мак-Мердо, подавши руку Болдвіну. – Я швидко сварюсь, але й швидко мирюсь. Це все моя гаряча ірландська кров. Це вище від мене, я нічого з цим не вдію.

Болдвін мусив потиснути подану руку, бо на ньому зупинився лиховісний погляд грізного начальника. Але його похмуре обличчя свідчило, що слова Мак-Мердо анітрохи його не зворушили.

Мак-Ґінті ляснув обох по плечах.

– Дівчата! Ох, ці мені дівчата! – вигукнув він. – Тільки подумати, що одна й та сама красуня стала між двома моїми хлопцями! Відьомські витівки! Ну, нехай вона вирішує це сама, – такі речі, дякувати Богові, не належать до обов’язків майстра! У нас і без жінок вистачає клопоту. Ви, брате Мак-Мердо, будете прийняті до триста сорок першої ложі. У нас свої звичаї й методи, відмінні від чиказьких. Увечері в суботу відбудуться збори, й відтоді ви станете вільним братом Долини Верміси.

3. Ложа 341, Верміса

Вранці після того вечора, такого багатого на тривожні події, Мак-Мердо переселився з будинку старого Джейкоба Шефтера до кімнат удови Мак-Намара, на околиці міста. Скенлен – його давній знайомий з потяга – незабаром переїхав до Верміси, й вони поселилися разом. Господиня, безжурна підстаркувата ірландка, не мала інших наймачів, тож доручила їх самим собі; вони могли чинити й говорити там, що хотіли.

Шефтер трохи пом’якшав і дозволив Мак-Мердо приходити до нього обідати, тож його побачення з Етті не припинилися. Навпаки, вони тривали дедалі частіше.

В новому помешканні Мак-Мердо відчував себе в цілковитій безпеці; він дістав своє фальшивомонетне знаряддя і, побіцявши оберігати таємницю, навіть показував його окремим братам з ложі. Кожен з них клав собі в кишені по кілька фальшивих монет – вони були зроблені так майстерно, що їх можна було сміливо пускати в обіг. Товариші дивувались, чому Мак-Мердо, маючи такий талант, береться до будь-якої роботи. Але він усім пояс нював, що коли житиме не працюючи, то швидко наведе на свій слід поліцію.

Невдовзі в нього справді сталася сутичка з одним полісменом, але ця пригода принесла йому більше вигоди, ніж лиха. Після першого знайомства з Мак-Ґінті він кілька вечорів заходив до його пивниці, щоб ближче заприязнитись із його «хлопцями» – лиховісна банда ховалася під цією простою назвою. Сміливі поведінка та розмова й тут зробили Мак-Мердо улюбленцем: меткі розумні відповіді, якими він одбривав суперників, викликали захоплення в простакуватих гостей пивниці. Але випадок із полісменом ще більше зміцнив ці симпатії.

Одного вечора, коли в пивниці було дуже людно, двері відчинились і увійшов чоловік у синій уніформі та кашкеті гірничої поліції. То був особливий загін, створений власниками залізниць і копалень для допомоги звичайній міській поліції, що була майже безпорадною перед тим розбійництвом, яке наводило страх на всю округу. Коли він увійшов, усі замовкли, і в полісмена втупилось багато цікавих очей. В окремих частинах Штатів між полісменами й злочинцями трапляються дивні стосунки, тож Мак-Ґінті спокійно стояв за стойкою і нітрохи не здивувався, коли полісмен підійшов до нього.

– Налийте чистого віскі, ніч страшенно холодна, – сказав полісмен. – Ми, здається, ще не знайомі, раднику?

– Ви наш новий капітан? – спитав Мак-Ґінті.

– Так. Ми сподіваємось, що ви, раднику, та інші видатні люди допоможуть нам підтримувати закон та лад у місті. Я – капітан Марвін.

– Нам і без вас непогано велося, капітане Марвіне, – холодно відказав Мак-Ґінті. – Нам вистачало й своєї міської поліції, й не треба було чужих. Чого вам тут забаглося – годованцям багатіїв, що наймають вас, аби ви гамселили кийками наших бідних людей?

– Ну-ну, не будемо сваритися, – лагідно зауважив капітан. – Усі ми виконуємо свої обов’язки – так, як розуміємо їх; хіба що погляди в нас різні. – Він допив віскі, обернувся до дверей і раптом помітив Джека Мак-Мердо, що стояв поряд. – Овва! – вигукнув він, оглядаючи його з ніг до голови. – Давній знайомий!

Мак-Мердо позадкував.

– Я ніколи не дружив з тими клятими фараонами, – мовив він.

– Знайомий – не завжди друг, – посміхнувся капітан. – Адже ви Джек Мак-Мердо з Чикаго й не станете перечити?

Мак-Мердо знизав плечима.

– І не думаю, – відказав він. – Може, ви гадаєте, що я соромлюся свого імені?

– Могли б урешті-решт і посоромитись.

– Хай йому грець! Що ви хочете цим сказати?! – гаркнув Мак-Мердо, стиснувши кулаки.

– Ну-ну, Джеку, на мене це не діє. Перед тим, як приїхати до цієї вугільної ями, я служив у Чикаго, і добре знаю тамтешніх молодчаг.

Мак-Мердо вражено видивився на нього.

– Невже ви той самий Марвін з Чиказької центральної управи?! – скрикнув він.

– Той самий старий Тедді Марвін, до ваших послуг. І ми досі не забули про застреленого Джонаса Пінто.

– Я його не вбивав!

– Не вбивали? Оце так заява, авжеж? Ну, вам його смерть – на руку ковінька, бо вам непереливки було б за ті грошенята. А зараз, між нами кажучи, свідків проти вас немає, тож повертайтеся собі до Чикаго.

– Мені й тут добре.

– І все ж таки, хлопче, я на вашому місці подякував би за таку звістку.

– Що ж, дякую, – не дуже люб’язно відповів Мак-Мердо.

– Тільки не здумайте знову взятися за ті штучки! – відказав капітан. – А тепер усім на добраніч – і вам на добраніч, раднику.

Цього вечора молодик вийшов з пивниці героєм. Про чиказькі справи Мак-Мердо тут уже шепотілися. На запитання він відповідав усмішкою, як і кожен, хто не хоче, щоб його надто вже звеличували. Але тепер чутки дістали підтвердження. Завсідники пивниці оточили Мак-Мердо й наввипередки тисли йому руку. Тепер він був своїм серед цього товариства. Він міг, не п’яніючи, випити дуже багато, але того вечора, якби не його приятель Скенлен, навряд чи дійшов би додому; йому, мабуть, довелося б провести ніч під стойкою.

У суботу ввечері Мак-Мердо прийняли до ложі. Він гадав, що вступить до неї без зайвих церемоній, – адже посвячено його було ще в Чикаго, – але в ложі Верміси були свої звичаї, якими вона пишалася. Збори відбувались у великій кімнаті в будинку робітничої спілки. Ложа нараховувала близько шістдесяти членів, але то була лише частина товариства – ще кілька лож існувало в різних містечках долини, інші – в горах. Тож злочини могли коїти й нетутешні члени банди. Загалом у шахтарській місцевості було не менше ніж п’ятсот членів товариства.

Ложа зібралася в кімнаті за великим довгим столом. Інший стіл було заставлено пляшками та склянками, на які дехто з членів жадібно позирав. На місці голови сидів Мак-Ґінті – пласка шапочка з чорного оксамиту покривала його скуйовджену чорну кучму, а круг шиї був пов’язаний малиновий шарф. Він скидався на жерця, що здійснює якийсь диявольський обряд. Праворуч і ліворуч від нього сиділи брати вищих ступенів, серед яких виділялося гарне, але жорстоке обличчя Теда Болдвіна. Кожен мав на шиї шарф чи медальйон як відзнаку ложі.

Майже всі вони були людьми зрілого віку; решту компанії складали молодики від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років, – вірні агенти, ладні виконувати будь-які накази своїх начальників. Серед старших було чимало таких, чиї риси свідчили про їхні тигрячі, розбійницькі душі; але в бадьорих молодиках важко було розпізнати жахливу банду вбивць. Вони відверто пишалися своїми кривавими справами й з повагою поглядали на тих, хто славився «чистою роботою».

Їхнім скаліченим душам це видавалося чимось шляхетним, лицарським – боротися з людьми, що не лише жодного разу не скривдили їх, а навіть не бачилися з ними. Вони скоювали злочин, сперечалися за те, хто завдав жертві останнього удару, й тішили один одного та своє товариство розповідями про крики й страждання замордованих ними людей.

Спочатку вони діяли потаємно, але зрештою їхні діяння ставали все відвертішими: з одного боку, поліція тут була безсила, а з іншого – ніхто не наважувався виступати проти них свідками, а коли справа все-таки доходила до суду, вбивці щоразу знаходили достатньо свідків на свою користь – повна скарбниця дозволяла їм не шкодувати на це грошей. За десять довгих років жодного з них не було засуджено й над Чистіями тяжіла лише одна небезпека – та, що йшла від самої жертви: захищаючись, вона могла завдати їм утрат чи принаймні когось поранити, що вряди-годи й траплялося.

Мак-Мердо вже знав, що на нього чекає якесь випробування, проте ніхто не сказав йому, в чому воно полягає. Двоє братів урочисто провели його до сусідньої кімнати. З-за дерев’яної перегородки долинав гомін багатьох голосів. Зо два рази хтось вимовив його ім’я – він зрозумів, що там обговорюють його кандидатуру. Нарешті двері відчинив чоловік із зелено-золотавим шарфом через плече.

– Майстер наказав засукати вам рукав, зав’язати очі й провести до зали, – мовив він.

Троє братів зняли з Мак-Мердо піджак, загорнули по лікоть правий рукав сорочки й швидко скрутили мотузком руки вище ліктів. Далі вони натягли йому на голову чорний каптур, що затуляв усю верхню частину обличчя, крізь який він нічого не бачив. Нарешті його повели до зали.

Він чув довкола бурмотіння людей, а голос Мак-Ґінті, що заговорив з ним, здавався глухим і далеким.

– Джоне Мак-Мердо, – промовив цей голос, – ви вже належите до стародавнього ордену масонів?

Він ствердно кивнув.

– Ваша ложа – двадцять дев’ята, в Чикаго?

Він знову кивнув.

– Темні ночі неприємні, – мовив голос.

– Так, для подорожніх чужинців, – відповів він.

– Насунули хмари.

– Так, наближається буря.

– Чи задоволені ви, братове? – спитав майстер.

У відповідь загомоніли схвальні голоси.

– З ваших відповідей, брате, ми бачимо, що ви справді один з нас, – сказав Мак-Ґінті. – Але знайте й ви, що в нашій та інших тутешніх ложах – особливі звичаї й особливі обов’язки для наших добрих людей. Ви готові до випробування?

– Так.

– У вас мужнє серце?

– Так.

– Ступіть уперед, щоб довести це.

Тієї самої миті він відчув, що його очей торкаються два вістря; здавалося, тільки-но він зробить крок уперед – і втратить очі. Проте він змусив себе рішуче ступити – і вістря вмить зникли. Знову долинув схвальний гомін.

– Серце в нього мужнє, – промовив голос. – Ви здатні терпіти біль?

– Незгірше за інших, – відповів він.

– Випробуйте його!

Він ледве не скрикнув: пекучий біль пронизав його руку. З несподіванки він трохи не знепритомнів, але міцно стиснув кулаки й стулив уста, щоб стримати навіть найменший стогін.

– Я можу витерпіти й більше, – сказав він.

Залунали здивовані голоси. Такої появи нового брата в ложі ще не пам’ятали. Його плескали по спині, з нього зняли каптур. Він стояв, кліпаючи очима, й усміхався на привітання братів.

– Ще одне слово, брате Мак-Мердо, – провадив Мак-Ґінті. – Ви вже склали присягу оберігати таємницю й вірність. Чи знаєте ви, що кара за найменше її порушення – негайна та невідворотна смерть?

– Так, – мовив Мак-Мердо.

– І ви скоритесь владі майстра за будь-яких обставин?

– Так.

– Тоді ім’ям триста сорок першої верміської ложі я надаю вам усі права та привілеї братства. Поставте вино на стіл, брате Скенлене, й ми вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного брата.

Мак-Мердо принесли його піджак. Перш ніж вдягти його, він оглянув свою праву руку, що досі щеміла. На передпліччі червоніло глибоке тавро – коло з трикутником усередині. Двоє його сусідів теж засукали рукави й показали такі самі знаки.

– Нас усіх таврували, – мовив один з них, – але не всі ми так хоробро перенесли це.

– Дурниця, – відказав він, хоча його рука пашіла вогнем.

Коли після церемонії посвяти випили за нового члена ложі, почалось обговорення нагальних справ. Мак-Мердо, що звик лише до простих, немудрих чиказьких зібрань, нашорошив вуха й дедалі більше дивувався з того, що тут діялось.

– Першим у моєму записнику, – оголосив Мак-Ґінті, – зазначено слухання листа майстра Віндла з Мертонської двісті сорок дев’ятої ложі. Ось він:

«Дорогий сер!

Нам треба скінчити з Ендрю Ре з компанії «Ре і Стермеш», якій належать тутешні шахти. Ваша ложа повинна допомогти нам, адже ви скористались послугами двох наших братів торік восени, у справі з полісменом. Якщо ви пришлете двох надійних людей, вони перейдуть під начало скарбника Хіґінса, адресу якого ви знаєте. Він скаже їм, де й коли діяти.

Ваш Д.В.Віндл».

Віндл ніколи не відмовлявся прислати нам одного-двох хлопців, і ми теж не відмовимо йому. – Мак-Ґінті зупинивсь і оглянув кімнату темними, лиховісними очима. – Хто візьметься за цю роботу?

Кілька молодиків підвели руки. Майстер зі схвальною усмішкою поглянув на них:

– Підете ви, Тигре Кормаку. Якщо діятимете так само добре, як минулого разу, то будете там якраз до речі. І ви теж, Вільсоне.

– У мене немає револьвера, – сказав інший доброволець, зовсім іще хлопчина.

– Це ваша перша справа, авжеж? Ну, коли-небудь вам треба дістати бойове хрещення. Це буде для вас чудовий початок. А щодо револьвера, то ви його матимете. Приходьте сюди в понеділок, і все буде готове. Повертайтесь зі славою.

– А нагорода? – спитав Кормак, кремезний, смаглявий, неотесаний молодик, що за свою зажерливість, мабуть, і дістав прізвисько «Тигр».

– Щодо нагороди не турбуйтеся. Зробіть це заради честі. А на дні скриньки, гадаю, для вас знайдеться кілька доларів.

– А що зробив той чоловік? – спитав молодий Вільсон.

– Вас не повинно цікавити, що він зробив. Його засудили там, на місці. За що – це нас не обходить. Усе, що ми маємо зробити, – допомогти їм, як вони допомогли нам. Наступного тижня до нас приїдуть двоє братів з Мертонської ложі, щоб попрацювати в наших краях.

– Хто саме? – спитав хтось.

– Краще не питайте. Коли нічого не знатимете, то нічого й не засвідчите, якщо дійде до поліції. Мені відомо одне – вони працюють чисто.

– Давно вже час узятися до роботи! – вигукнув Тед Болдвін. – Тутешні люди зовсім знахабніли. Минулого тижня десятник Блейкер прогнав від себе трьох наших хлопців. Пора його провчити, й він сповна дістане нагороду.

– Що він дістане? – пошепки спитав у сусіда Мак-Мердо.

– Добру кулю! – гучно зареготав сусід. – То що ви скажете про наші звичаї, брате?

Душа колишнього вбивці, здавалося, зовсім уже пройнялася духом спілки, до якої він відтепер належав.

– Вони мені до серця, – відповів він. – Місце якраз для справжнього шибайголови.

Кілька братів, що сиділи поряд, почули це й заплескали в долоні.

– Що там таке?! – гукнув чорногривий майстер з іншого кінця стола.

– Новий брат, сер, каже, що наші звичаї йому до смаку.

Мак-Мердо вмить підхопився.

– Я хочу сказати, шановний майстре: коли вам знадобиться людина, я вважатиму за честь допомогти ложі.

Знову залунали оплески. Схоже було на те, що нова зірка сходить на обрії дуже швидко. Декому із старших це здавалось уже аж занадто.

– Дозволю собі зауважити, – мовив секретар Гарравей, бородань із пташиним носом, який сидів біля голови, – що братові Мак-Мердо слід було б зачекати, поки ложа сама зробить йому ласку.

– Звичайно, як вам буде завгодно. Я у ваших руках, – відповів Мак-Мердо.

– Ваш час іще настане, брате, – сказав голова. – Ми відзначили вашу волю до роботи й віримо, що ви добре попрацюєте в цих краях. Якщо хочете, можете взятися за маленьку справу цієї ночі.

– Я можу й зачекати, коли так буде краще.

– Та ні, підете сьогодні вночі, й це дуже стане нам у пригоді. Я оголошу про це далі. А тим часом, – він знов зазирнув до записника, – ми маємо ще зо два питання. Насамперед я хочу дізнатися в скарбника про наш банківський рахунок. Нам треба допомогти вдові Джима Карневея. Він загинув, коли виконував роботу для ложі, і ми повинні піклуватися про його родину.

– Джима застрелили минулого місяця, коли він намагався вбити Честера Вілкокса з Марлі-Крика, – пояснив Мак-Мердо його сусід.

– З рахунком усе гаразд, – відповів скарбник, тримаючи перед собою звітну книгу. – Останнім часом фірми не скупилися. «Мак-Міндер і К°» дали п’ять сотень. «Брати Вокер» надіслали сотню, але я повернув її й зажадав п’ять сотень. Якщо я не одержу їх до середи, то їхній млиновий двигун неодмінно зіпсується. Минулого року нам довелося спалити їхню греблю, щоб напоумити їх. Крім того, «Західна вугільна компанія» сплатила свій внесок. Отже, ми маємо досить грошей, щоб виконати свої обов’язки.

– А як щодо Арчі Свіндона? – спитав один з братів.

– Він усе продав і втік. Старий чортяка залишив нам лист, в якому написав, що краще вже буде підмітайлом у Нью-Йорку, ніж власником шахт у колі шантажистів. Далебі, він мудро зробив, що забрався раніше, ніж цей лист потрапив до нас! Гадаю, що він не покаже більше своєї пики в цій долині.

Підстаркуватий чоловік із поголеним лагідним обличчям та високим чолом підвівся з місця, що було в кінці стола, навпроти голови.

– Брате скарбнику, – почав він, – дозвольте спитати, хто купив майно чоловіка, якого ми витіснили з цих країв?

– Так, знаю, брате Морісе. Його купила Мертонська залізнична компанія.

– А хто купив копальні «Тодмена й Лі», що продавалися минулого року?

– Та сама компанія, брате Морісе.

– А хто купив завод Менсона й Шумана, а ще компанію «Ван Дегер і Етвуд», що теж виставлялася на продаж?

– Це все купила Джилмертонська шахтова компанія.

– Не думаю, брате Морісе, – мовив голова, – що нам так уже треба знати, хто купив це майно, якщо нові власники не можуть вивезти його з округи.

– Попри всю повагу до вас, шановний майстре, я думаю, що це важить для нас чимало. Вже десять років ми витісняємо звідси дрібних власників. А що натомість? На їхньому місці з’являються великі компанії, як-от Мертонська залізнична чи Джилмертонська шахтова, чиї директори живуть у Нью-Йорку або Філадельфії й нітрохи не бояться наших погроз. Ми можемо, звичайно, витягати гроші з їхніх тутешніх голів чи навіть виганяти непокірних, але на їхні місця приїдуть нові. Цим ми зашкодимо самі собі. Дрібні власники нам нічого не зроблять. Вони не мають ні грошей, ні сили. Поки ми не вичавимо їх досуха, ми матимемо владу над ними. Але коли великі компанії побачать, що ми стоїмо між ними та їхнім прибутком, то вони не пошкодують ні зусиль, ні грошей, щоб переловити нас і віддати до суду.

Почувши ці лиховісні слова, брати заніміли. Обличчя кожного помітно спохмурніло. Ці люди вважали себе такими всемогутніми й непохитними, що проганяли від себе будь-яку думку про можливу відплату. Але тепер ця думка обвіяла холодом серця навіть найбільших відчайдухів.

– Я порадив би, – вів далі промовець, – обходитись поблажливіше з дрібними власниками. Інакше настане день, коли всі вони вирвуться з-під влади нашої спілки.

Гірка правда нікому не до смаку. Коли промовець сів, залунали гнівні вигуки. Мак-Ґінті підвівся, насупивши брови.

– Завжди ви оце каркаєте, брате Морісе, – сказав він. – Поки члени цієї ложі тримаються один одного, їм не страшна жодна сила в Сполучених Штатах. Хіба ми не доводили цього раз у раз у судах? А великим компаніям, гадаю, легше буде платити нам, ніж боротися з нами, – так само, як і дрібним. А тепер, братове, – Мак-Ґінті скинув оксамитову шапочку та шарф, – ложа скінчила всі свої справи цього вечора, крім однієї – невеличкої: закуски та співів. Настав час для братньої розваги.

Дивна річ – людська вдача. Тут були люди, що звикли до вбивства, що знову й знову нищили батьків родин, з якими не ворогували й не думали про плач їхніх удів та безпорадність дітей. Однак мелодії знайомих пісень змусили декого з них навіть заплакати. Мак-Мердо мав чудовий тенор і на догоду ложі виконав «Сиджу я на паркані, Мері» та «На берегах аланських вод».

Уже цього першого вечора новий брат став одним з найбільших улюбленців Чистіїв. Це відзначили навіть голова й старші члени. Проте для того, щоб заслужити повагу братства, слід було набути й деяких інших рис; він переконався в цьому, коли вечірка скінчилася. Пляшки з віскі вже кілька разів обійшли стіл, а обличчя членів компанії розчервонілися, коли майстер підвівся й знову заговорив до них.

– Хлопці, – мовив він, – тут у місті є чоловік, якого треба приборкати. Я кажу про Джеймса Стенджера з «Геральда». Ви читали, що він знову написав про нас?

Пролунали ствердні голоси, змішані з приглушеною лайкою. Мак-Ґінті дістав з кишені жилета газету:

– Він назвав це «Закон і лад». Ось ця писанина:

«У шахтарській долині панує насильство. Від часу перших убивств минуло дванадцять років, і відтоді вбивства не припиняються, що свідчить про існування в наших краях злочинної спілки. Те, до чого ми дійшли тепер, жахає увесь світ. Хіба задля того наша велика країна приймає до свого лона чужинців, які тікають з-під ярма європейських тиранів, щоб вони самі стали тиранами над тими людьми, які дали їм прихисток; щоб насильство та беззаконня звили собі гніздо під зоряним прапором волі й посіяли в наших душах такий страх, який породжували хіба найлютіші тирани Сходу? Імена злочинців відомі. Їхня спілка діє відверто. Скільки ще нам терпіти їх? Невже нам доведеться вічно жити...»

– Гадаю, я вже досить прочитав цієї гидоти! – вигукнув голова, кинувши газету під стіл. – Ось що він каже про нас. Тож я питаю: як ми повинні вчинити з ним?

– Убити його! – вигукнула дюжина розлючених голосів.

– Я проти цього, – заперечив брат Моріс, чисто поголений, високочолий чоловік. – Повторюю, братове: наша рука надто тяжко пригнічує долину, й настане день, коли люди об’єднаються, щоб знищити нас. Джеймс Стенджер – старий чоловік. Його шанують у місті і в усій окрузі. Якщо його вб’ють, уся долина збунтується й знищить нас самих.

– А як це вони нас знищать, містере боягузе?! – вигукнув Мак-Ґінті. – Руками поліції? Але ж половині полісменів ми платимо, а друга половина боїться нас. Чи, може, руками суддів? То хіба вони не пробували робити це раніше – і що з того вийшло?

– Є ще й закон Лінча [10]10
  Закон Лінча (суд Лінча)– традиційна назва розправи без суду та слідства в США. Вважається, що цей термін походить від прізвища вірґінського фермера XVII ст. Лінча, який карав таким чином спійманих злодіїв.


[Закрыть], – відказав брат Моріс.

У залі невдоволено загомоніли.

– Варто мені пальцем поворухнути, – провадив Мак-Ґінті, – і я зберу дві сотні хлопців, що очистять це місто від краю до краю! – І раптом, підвищивши голос і люто насупивши густі чорні брови, проказав: – Дивіться, брате Морісе, я давно за вами стежу, й коли-небудь ви своє дістанете! Ви боягуз і підбиваєте на це моїх мужніх хлопців. Непереливки вам буде, брате Морісе, коли ваше ім’я потрапить до мого записника, і здається мені, що час уже підготувати там для нього місце.

Моріс побілів, як смерть, коліна його підігнулись і він упав на стілець. Тремтячою рукою він підняв склянку й ковтнув, перш ніж відповісти:

– Прошу вибачення, шановний майстре, у вас і в усіх братів, коли я сказав щось не так. Я вірний член спілки – ви це знаєте – й побоююсь лише того, щоб з ложею не сталось якого лиха, – саме це й змусило мене сказати необачне слово. Але я більше вірю вашим рішенням, шановний майстре, ніж своїм, і більш ніколи...

Почувши ці сумирні слова, майстер заспокоївся:

– От і добре, брате Морісе. Мені самому було б шкода, якби вам довелося дати урок. Але поки я посідаю своє місце, ми повинні бути єдині як у словах, так і в діях. А тепер, хлопці, – провадив він, оглядаючи компанію, – я скажу вам ось що: якщо ми покараємо Стенджера сповна, то справді завдамо собі клопоту. Ці газетярі тримаються один одного, і всі газети штату здіймуть галас, закликаючи до розправи поліцію та військо. Але провчити його як слід таки треба. Ви візьметесь до цього, брате Болдвіне?