Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)

– Мені здавалося, що він був трохи неуважний і стурбований, сер.

– Так! Отже, напад не був несподіваним. Ми поволі просуваємось уперед, чи не так? Чи, може, ви хочете вести розслід самі, містере Маку?

– Ні, містере Холмсе. Справа вже в надійних руках.

– Гаразд, тоді переходьмо до картки «Д. В. 341». Її зроблено з дуже цупкого картону. У вас тут є такий картон?

– Здається, що ні, сер.

Холмс підійшов до письмового столу й налив трохи чорнила з усіх пляшечок на прес-пап’є.

– Напис зроблено не тут, – пояснив він. – Тут чорнило чорне, а там – фіолетове. І написано грубим пером, а тут усі пера тонкі. Ні, це було написано десь-інде. Що ви можете сказати про цей напис, Еймсе?

– Нічого, сер.

– А ви як гадаєте, містере Маку?

– Мені спало на думку, що то якесь таємне товариство. Ось і знак на руці підтверджує це.

– Я теж так думаю, – сказав Вайт Мейсон.

– Що ж, візьмімо цю думку за робоче припущення й погляньмо, наскільки з’ясується наша ситуація. Агент цього товариства проникає до будинку, чекає на містера Дугласа, розвалює йому голову з цієї рушниці й тікає через рів, залишивши біля мертвого тіла картку – задля того, щоб про це згадали в газетах і решта членів товариства дізналися, що помста відбулася. Все збігається. От тільки чому з усіх видів зброї було обрано саме рушницю?

– Справді, дивно.

– І куди зникла обручка?

– Отож.

– І чому досі нікого не заарештували? Зараз уже по другій годині. Сподіваюся, що всі необхідні накази було віддано й зараз кожен констебль на відстані сорока миль розшукує незнайомців у промоклій одежі?

– Так, містере Холмсе.

– Якщо він не заховавсь у якійсь норі чи не переодягнувся, вони нізащо б не обминули його. Але все-таки вони його обминули! – Холмс підійшов до вікна й став розглядати крізь лупу кривавий слід на підвіконні. – Це, безперечно, слід чобота. Він надзвичайно широкий. Дивна річ: судячи зі слідів у кутку, в нього менші ноги. Справді щось непевне. А що це під столом?

– Гімнастичні гирі містера Дугласа, – відповів Еймс.

– Гімнастична гиря вона тут одна. А де друга?

– Не знаю, містере Холмсе. Може, вона й була одна. Я кілька місяців не придивлявся до них.

– Одна гімнастична гиря... – задумано повторив Холмс, але його зауваження перервав різкий стукіт у двері.

Перед нами з’явився високий, засмаглий, чисто поголений чоловік. Неважко було здогадатися, що це Сесіл Баркер, про якого ми вже чули. Гордовиті очі його допитливо позирали то на одного, то на іншого з нас.

– Пробачте, що перебив вас, – мовив він. – Мені треба переказати вам останню новину.

– Когось заарештували?

– Аж ніяк. Знайшли велосипед. Той чолов’яга його кинув. Ходімо, погляньмо. Це за сотню ярдів від дверей.

Ми пішли туди й побачили конюхів та ще трьох-чотирьох роззяв, що оглядали велосипед, який витягли з кущів. Велосипед був відомої марки «Радж-Вітворс», увесь забруднений, ніби після довгої подорожі. В торбинці при сідлі лежали тільки гайковий ключ та мастило – і нічого, що допомогло б визначити власника.

– Це може стати в великій пригоді поліції, – сказав інспектор, – якщо ці речі перелічать і зареєструють. Будьмо вдячні долі хоча б за це. Якщо ми досі не дізнались, куди втік убивця, то принаймні з’ясуємо, звідки він з’явився. Але чому той чолов’яга кинув велосипед тут? І як він без нього дістанеться туди, куди йому треба? Містере Холмсе, ми, здається, ніколи не видряпаємось із цієї темряви.

– Ніколи? – замислено відповів мій друг. – Оце вже не знаю!

5. Свідки трагедії

– Ви все оглянули в кімнаті? – спитав Вайт Мейсон, коли ми повернулися до будинку.

– Та начебто, – відповів інспектор. Холмс кивнув головою.

– То, може, хочете послухати свідчення мешканців будинку? Ходімо до їдальні. Еймсе, ви перший розкажете нам усе, що знаєте.

Ключникова розповідь була проста, зрозуміла й видавалася цілком щирою. Він найнявся сюди п’ять років тому, коли Дуглас уперше приїхав до Берлстона. Він знав, що містер Дуглас – багата людина, яка надбала собі гроші в Америці. Він був добрий, чуйний – хоч і не такий, як давній Еймсів господар, але ж цього не можна вимагати від кожного. Еймс ніколи не бачив у містера Дугласа ані сліду хвилювання: навпаки, то була найхоробріша людина у світі. Від містера Дугласа Еймс дістав наказ щовечора піднімати міст, як за давніх часів: господар віддавав належне старовинним звичаям.

Містер Дуглас нечасто виїжджав до Лондона чи взагалі залишав садибу. Проте за день до вбивства він їздив до Танбридж-Вельса дещо купити. Саме того дня Еймс помітив у поведінці містера Дугласа якийсь неспокій і хвилювання; господар здавався надміру роздратованим. Тієї фатальної ночі ключник не спав – він був у коморі й прибирав столове срібло, коли раптом пролунав різкий дзвінок. Пострілу він не чув, але це не дивно, бо комора й кухня розташовані в різних частинах будинку. Економка теж вибігла з своєї кімнати, стривожена дзвінком. Вони разом пішли до передньої частини будинку.

На сходах ключник побачив місіс Дуглас, що теж ішла вниз. Вона не поспішала і взагалі не виглядала схвильованою. Тільки-но господиня зійшла зі сходів, як із кімнати містера Дугласа вибіг містер Баркер. Він зупинив місіс Дуглас і став благати її повернутися назад.

«Заради Бога, повертайтеся до своєї кімнати! – вигукнув він. – Бідолашний Джек мертвий! Ви нічим йому не зарадите. Повертайтесь назад, ім’ям Господа прошу вас!»

Місіс Дуглас покірно пішла. Вона не кричала, не чинила жодного опору. Місіс Еллен, економка, допомогла їй зійти нагору й провела до спальні. Еймс з містером Баркером увійшли до кімнати й застали все так, як бачила поліція. Свічка тоді вже не горіла, але було засвічено лампу. Вони визирнули у вікно. Ніч була дуже темна, тож вони нічого не побачили й не почули. Тоді вони подалися до передпокою, де Еймс заходився крутити корбу, щоб опустити міст. Містер Баркер відразу побіг кликати поліцію.

Такими в цілому були свідчення ключника.

Розповідь економки місіс Еллен підтверджувала його слова. Її кімната була трохи ближче до передньої частини будинку, ніж комора, де працював Еймс. Вона вже збиралася лягти спати, коли її увагу привернув дзвінок. Чути його було не дуже добре. Через те, мабуть, вона не почула й пострілу, адже звідти до кімнати містера Дугласа досить далеко. Вона згадала, що чула ще якийсь звук, схожий на грюкіт дверей. То було набагато раніше – за півгодини до того, як пролунав дзвінок. Коли містер Еймс побіг до передньої частини будинку, вона рушила за ним. Вона бачила блідого й схвильованого містера Баркера, що виходив з кімнати. Містер Баркер перейняв місіс Дуглас, яка спускалася сходами, наказав їй повернутися назад. Вона щось відповіла йому, але що саме, економка не розчула.

«Відведіть її нагору! Побудьте з нею!» – наказав Баркер місіс Еллен.

Економка провела господиню до її спальні й спробувала заспокоїти. Місіс Дуглас була дуже схвильована, але більше не силкувалася зійти вниз. Вона лише сіла в халаті біля каміна, схиливши голову на руки. Місіс Еллен залишалася з нею майже цілу ніч. Усі інші слуги вже спали й не чули тривоги доти, доки не приїхала поліція. Сплять вони в іншій частині будинку і почути, звичайно ж, нічого не могли.

Отже, економка своєю розповіддю нічого не додала до нашого розсліду, крім нескінченних розпачливих та здивованих вигуків.

Місіс Еллен змінив як свідок Сесіл Баркер. Про події тієї ночі він майже нічого не міг додати до того, що вже знала поліція. Сам він був переконаний, що вбивця втік через вікно. Про це свідчив, на його думку, кривавий слід. До того ж міст було піднято, отже іншого шляху в убивці не було. Він не міг сказати, звідки вбивця з’явився й чому залишив у кущах свій велосипед – якщо то справді його велосипед. Потонути в рові ніяк не можна, бо там не більше ніж три фути завглибшки.

Містер Баркер висловив свою думку щодо вбивства. Дуглас був потайний чоловік, і в книзі його життя траплялися сторінки, про які він ніколи нікому не розповідав. Він виїхав до Америки, коли був ще парубком. Велося йому там добре. Баркер уперше зустрів його в Каліфорнії, де вони стали партнерами в успішному освоєнні копальні під назвою Каньйон Беніто. Там їм поталанило, але Дуглас раптом згорнув свої справи й переїхав до Англії. Він тоді був удівцем. Баркер невдовзі продав власну частку копальні й теж оселився в Лондоні. Там вони поновили свою дружбу.

Дуглас справляв на нього враження людини, над якою постійно тяжіє небезпека; на цю думку його наводила й несподівана втеча з Каліфорнії, й те, що він найняв будинок в одному з найвідлюдніших куточків Англії. Баркер вважав, що за Дугласом стежило якесь таємне товариство, яке не заспокоїться доти, аж поки не знищить його. Це підказали йому окремі Дугласові натяки, але що то за товариство, він ніколи не розповідав. Можна лише припустити, що ця таємнича картка має до нього відношення.

Як довго ви жили з Дугласом у Каліфорнії? – спитав інспектор Мак-Дональд.

– П’ять років.

– То він, кажете, був неодружений?

– Удівець.

– Ви знали, звідки родом була його перша дружина?

Ні. Я лише пам’ятаю, як він казав, що вона німкеня, й показав мені її портрет. То була дуже гарна жінка. Вона померла від тифу за рік до нашого знайомства.

– Ви не можете пов’язати його минуле з якимось окремим місцем в Америці?

– Часом він розповідав мені про Чикаго. Він добре знав це місто й колись працював там. Ще я чув від нього про шахти та рудні. Свого часу він багато подорожував.

– А чи не займався він політикою? Можливо, те таємне товариство було політичним?

– Ні, політика його анітрохи не цікавила.

– Чи не маєте ви підстави думати, що він був злочинцем?

– Навпаки, чеснішої за нього людини я не зустрічав.

– Може, за ним водилися якісь дивацтва, коли ви жили в Каліфорнії?

– Він працював на нашій ділянці в горах. Ніколи не бував у людних місцях. Ось чому я ще тоді подумав, що за ним хтось стежить. Після того, як він раптово виїхав до Європи, я ще більше в цьому переконався. Мабуть, він одержав тоді якесь застереження. Через тиждень по тому, як він поїхав, про нього розпитували якісь шестеро чоловіків.

– Що то були за люди?

– Якісь грубі, неотесані. Прийшли на нашу ділянку й почали питати, де він. Я сказав, що він виїхав до Європи, і не знаю, де його шукати. Вони не хотіли йому добра – це одразу було помітно.

– Це були каліфорнійці?

– Не знаю, чи це були каліфорнійці, але що американці – то правда. На гірників не скидалися. Не знаю, ким вони були, але я дуже зрадів, коли вони подалися геть.

– То було шість років тому?

– Майже сім.

– А до того ви п’ять років прожили разом у Каліфорнії. Отже, все це почалося не менше ніж одинадцять років тому?

– Мабуть, що так.

– Напевно, то була надто вже непримиренна ворожнеча, якщо вона стільки тривала й завершилась таким сумним кінцем.

– Я думаю, що вона затьмарювала все його життя. Думка про небезпеку ніколи не полишала його.

– Але якщо людина знає, що її підстерігає небезпека, то чому б їй не попросити захисту в поліції?

– Мабуть, від цієї небезпеки його ніхто не міг захистити. До вашого відома, він завжди ходив озброєний. Ніколи не виймав револьвер з кишені. Але тієї ночі, на лихо, він був уже в халаті. Міст було піднято, отож він вважав себе в безпеці.

– Я хотів би точніше полічити всі ці роки, – сказав Мак-Дональд. – Шість років тому Дуглас виїхав з Каліфорнії. Наступного року ви поїхали за ним, чи не так?

– Саме так.

– Він був одружений п’ять років. Ви повернулися до Англії якраз перед його весіллям?

– Так, за місяць до весілля. Я був його дружком.

– Чи знали ви місіс Дуглас до весілля?

Ні, не знав. Я не був в Англії десять років.

– Але після того ви часто бачили її?

Баркер неприязно поглянув на детектива.

– Після того я часто відвідував Дугласа, – мовив він. – Якщо й зустрічався з нею, то лише через те, що, гостюючи в друга, не можна не зазнайомитись із його дружиною. Коли ж ви думаєте, що...

– Я нічого не думаю, містере Баркере. Лише питаю вас про те, що потрібно для розсліду справи. Я зовсім не хочу вас ображати.

– Всякий допит образливий, – роздратовано відповів Баркер.

– Ми лише хочемо знати деталі. У ваших інтересах, та й у будь-чиїх, з’ясувати їх. Містер Дуглас схвалював ваші дружні взаємини з його дружиною?

Баркер зблід, і його дужі, великі руки нервово стислися в кулаки.

– Ви не маєте права питати про таке! – скрикнув він. – Що вам до того з вашим розслідом?

– Я мушу повторити своє запитання.

– Тоді я відмовляюсь відповідати.

Воля ваша, але знайте, що ваша відмова – це вже відповідь. Якби вам не було чого приховувати, ви б не відмовлялись.

Баркер якусь хвилину помовчав; його обличчя спохмурніло, широкі чорні брови насупились у важкій задумі. Несподівано він усміхнувся:

– Врешті-решт я розумію, джентльмени, що ви лише виконуєте свої обов’язки, і я не можу чинити вам опір. Я тільки прошу вас не мучити цими запитаннями місіс Дуглас: їй і без того багато довелося пережити. Мушу сказати вам, що бідолаха Дуглас мав лише одну ваду ревнощі. Він любив мене – жодна людина в світі не любила так свого друга. І він обожнював свою дружину. Він хотів, щоб я приходив до нього, і навіть часто посилав по мене. Але коли бачив, що його дружина лагідно розмовляє зі мною чи просто виявляє свою приязнь до мене, то над ним брали гору ревнощі й тоді він міг говорити найобразливіші речі. Кілька разів я зарікався приходити до нього, й тоді він писав мені листи, прохаючи вибачити. Але повірте мені, джентльмени, що ніхто в світі не мав вірнішої дружини й відданішого друга, ніж він.

Він говорив щиро, з запалом; це помітив навіть інспектор Мак-Дональд.

– Ви знаєте, що з пальця небіжчика було знято обручку? – запитав він.

– Нібито так, відповів Баркер.

– Чому ви кажете «нібито»? Адже це факт.

Баркер здавався збентеженим і розгубленим.

– Сказавши «нібито», я хотів підкреслити саме непевність цього факту. Можливо, він сам зняв обручку.

– І все-таки те, що обручка зникла, вказує на якийсь зв’язок між Дугласовим шлюбом і трагедією, чи не так?

Баркер знизав широкими плечима.

– Я не бачу тут жодного зв’язку, – відповів він. – Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію леді... – Його очі гнівно спалахнули, але помітним зусиллям волі він стримав себе: – Тоді ви на хибному шляху.

– Я більше не маю до вас запитань, – холодно сказав Мак-Дональд.

– А я маю ще одне, невеличке, – озвався Шерлок Холмс. – Коли ви увійшли до кімнати, там горіла лише свічка на столі, адже так?

– Саме так.

– І в її світлі ви побачили все, що там скоїлось?

– Так.

– І ви одразу подзвонили до слуг?

– Так.

– І Еймс прибіг дуже швидко?

– Десь за хвилину.

– І коли він прибіг, то побачив, що свічка погасла і горить лампа. Цікаво!

Баркер знову трохи збентежився.

– Не бачу тут нічого цікавого, містере Холмсе, – відповів він, помовчавши. – Свічка дає надто мало світла. Я й подумав, що світла треба більше. На столі стояла лампа, тож я засвітив її.

– І загасили свічку?

– Саме так.

Холмс більше нічого не питав, і Баркер недовірливо, навіть з викликом, як здалось мені, поглянув на нас, обернувсь і пішов з кімнати.

Інспектор Мак-Дональд послав Еймсом записку місіс Дуглас, де повідомив, що має намір відвідати її. Вона відповіла, що сама прийме нас у їдальні. Невдовзі туди увійшла висока гарна жінка тридцяти років, надзвичайно спокійна – нітрохи не схожа на ту трагічну, розгублену особу, яку я уявляв собі. Її обличчя справді було бліде та зморене, як у людини, що пережила такий удар, однак поводилась вона стримано, а її гарні руки лежали на краєчку стола так само нерухомо, як і мої. Сумні, чутливі очі позирали то на одного, то на іншого з нас здивованим, допитливим поглядом. Несподівано вона спитала різким, уривчастим голосом:

– Ви знайшли що-небудь?

Може, мені тільки здалося, що в її голосі пролунали радше нотки страху, аніж надії.

– Ми робимо все, що можемо, місіс Дуглас, – відповів інспектор. – Будьте певні, що ми нічого не проминемо.

– Не шкодуйте грошей, – сказала вона холодним, байдужим голосом. – Докладіть до цього всіх зусиль.

– Тоді розкажіть нам щось таке, що може пролити нове світло на цю справу.

– Побоююсь, що не зможу. Але все, що я знаю, до ваших послуг.

– Ми чули від містера Сесіла Баркера, що ви не були в тій кімнаті, де сталася трагедія?

– Ні, він на сходах завернув мене назад. Благав, щоб я поверталася до спальні.

– Ви почули постріл і негайно пішли вниз?

– Накинула халат і пішла.

– Скільки часу минуло після пострілу, коли вас зупинив на сходах містер Баркер?

– Мабуть, хвилини зо дві. В таку мить не думаєш про час. Він благав мене не йти туди. Казав, що я нічим не зможу там зарадити. Тоді місіс Еллен, економка, повела мене нагору. Все це було схоже на якийсь моторошний сон.

– Ви можете сказати, як довго ваш чоловік був унизу, перш ніж ви почули постріл?

– Ні, не можу. Він вийшов зі своєї туалетної, й більше я його не чула. Він щоночі обходив будинок, бо страшенно боявся пожежі. Це єдина річ, через яку він щоразу дуже нервувався.

– Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуглас. Ви познайомилися з чоловіком в Англії, чи не так?

– Так. Ми побралися п’ять років тому.

– Він не розповідав вам про яку-небудь пригоду, що сталася в Америці й могла накликати на нього небезпеку?

Місіс Дуглас серйозно замислилась, перш ніж відповісти.

– Я завжди відчувала, що над ним тяжіє якась небезпека, – сказала вона нарешті. – Але він не хотів розповідати про неї. І не через те, що не вірив мені, – між нами завжди були справжня довіра та любов, – а через те, що хотів уберегти мене від хвилювань. Він думав, що я переживатиму, коли почую про це, й тому мовчав.

– Тоді як ви про це довідались?

На обличчі місіс Дуглас заграла усмішка.

– Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб жінка, яка кохає його, нічого не запідозрила? Я знала про це, бо він не хотів розповідати мені про своє життя в Америці. Я знала про це, бо він безперестану чогось остерігався. Я знала про це з окремих його слів. Знала з того, як він поводився з незнайомцями. Я була певна, що він має непримиренних ворогів і вважає, що вони натрапили на його слід. Через те він щодня був насторожі. Я так переконала себе в цьому, що вже кілька років жила в тривозі, коли він повертався додому раніше, ніж звичайно.

– Скажіть, будь ласка, – мовив Холмс, – які його слова найбільше привернули вашу увагу?

– «Долина жаху», – відповіла леді. – Він вимовив ці слова, відповідаючи якось на мої запитання. «Я був у Долині жаху. Я ще й досі не вийшов з неї». – «І ми ніколи не вийдемо з цієї Долини жаху?» – спитала я, побачивши, що він говорить серйозніше, ніж будь-коли до цього. «Часом мені здається, що ніколи», – відповів він.

– Ви питали його, що то за Долина жаху?

– Так, але він дуже спохмурнів і хитнув головою. «Досить і того, що я вже побував там, – відповів він. – Дай Боже, щоб її тінь ніколи не впала на тебе!» То, напевно, була якась справжня долина, в якій йому довелося жити і в якій з ним скоїлося щось страшне. Я цілком того певна. Більше я нічого не можу додати.

– І він не згадував ніяких імен?

– Ні. Але якось після нещасної пригоди на полюванні, три роки тому, він лежав у лихоманці. Я пам’ятаю, як він без упину повторював тоді чиєсь ім’я, вимовляючи його з гнівом і якимось жахом. То було ім’я «Мак-Ґінті» – майстер Мак-Ґінті, «володар душі й тіла». Коли він одужав, я спитала, що то за майстер Мак-Ґінті й чиїх душі й тіла він володар. «Дякувати Богові, не моїх!» – відповів він, сміючись, і це було все, що я від нього почула. Але мені здається, що між майстром Мак-Ґінті та Долиною жаху існує зв’язок.

– Ще одне запитання, – втрутивсь у розмову інспектор Мак-Дональд. – Ви зустрілися з містером Дугласом у найманих кімнатах у Лондоні й там заручились. У вас був перед тим роман? Чи було щось несподіване, таємниче у ваших заручинах?

– Роман – так. Він буває у всіх. Але нічого таємничого у нього не було.

– Він мав суперника?

– Ні, я була вільною жінкою.

– Ви, безперечно, чули, що хтось зняв у нього з пальця обручку. Це вас не дивує? Може, то справді якийсь давній ворог вистежив і вбив його, але навіщо він зняв обручку?

Я ладен був заприсягтися, що на вустах жінки промайнула тінь легенької усмішки.

– Не можу сказати, – відповіла вона. – Це справді щось дивне.

– Гаразд, більше ви нам не потрібні. Пробачте, що ми забрали у вас стільки часу, – сказав інспектор. – Залишилося, звичайно, ще багато подробиць, але ми повернемося до них згодом.

Місіс Дуглас підвелась, і я знову помітив, як швидко й допитливо вона позирнула на нас. «Яке враження справили на вас мої свідчення?» – немовби питала ця жінка. Потім вона вклонилась і вийшла з кімнати.

– Гарна жінка, дуже гарна, – замріяно промовив Мак-Дональд, коли за нею зачинилися двері. – Цей Баркер, мабуть, і справді тут замішаний. Він із тих чоловіків, що приваблюють жінок. Він зізнався, що небіжчик був ревнивий, і краще за інших, напевно, знав причину його ревнощів. А ця пригода з обручкою? Її не можна просто так облишити. Людина, що знімає з пальця у мертвого обручку... Що ви скажете про це, містере Холмсе?

Мій друг сидів, схиливши голову на руки, заглиблений у свої думи. Потім підвівсь і подзвонив.

– Еймсе, – запитав він, коли ключник увійшов, – де зараз містер Сесіл Баркер?

– Зараз пошукаю, сер.

За мить він повернувсь і сказав, що Баркер у садку.

– Чи не пригадаєте ви, Еймсе, що було на ногах у містера Баркера минулої ночі, коли ви були з ним у тій кімнаті?

– Так, пам’ятаю, містере Холмсе. Він був у нічних пантофлях. Я приніс йому чоботи, коли він зібрався до поліції.

– Де зараз ті пантофлі?

– Під стільцем у передпокої.

– Гаразд, Еймсе. Нам, звичайно, треба знати, які сліди міг залишити містер Баркер, а які – вбивця.

– Так, сер. Я помітив, що його пантофлі забруднені кров’ю. Так само, як і мої.

– Що ж, це природно – кров у кімнаті була всюди. Дякую, Еймсе. Ми подзвонимо, коли ви будете потрібні нам.

Через кілька хвилин ми були в Дугласовій кімнаті. Холмс приніс туди з передпокою пантофлі. Як і зауважив Еймс, їхні підошви були темні від крові.

– Дивно! – пробурмотів Холмс, розглядаючи біля вікна пантофлі. – Дуже дивно.

Потім він швидким, різким рухом поставив один пантофель на кривавий слід на підвіконні. Слід точнісінько збігався з пантофлем. Холмс мовчки всміхнувся.

Інспектор аж змінився на виду з хвилювання. Його шотландська говірка затріскотіла, мов палиця по паркану:

– Джентльмени, тут не може бути сумніву! Баркер сам показав на це вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Я думав, що то слід клишоногої людини... проте ось воно, пояснення. Але що це все означає, містере Холмсе? Що це означає?

– Справді, що це означає? – замислено повторив мій друг.

Вайт Мейсон, усміхаючись, потер свої пухлі руки.

– Я ж казав, що тут незвичайний випадок! – вигукнув він. – Їй-бо, незвичайний!