Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

– Охоче! – рішуче відповів молодик.

– Скількох помічників ви візьмете з собою?

– Півдюжини, й ще двоє вартуватимуть біля дверей. Підете ви, Говере, ви, Менселю, ви, Скенлене, і двоє братів Віллебі.

– Я пообіцяв новому братові, що він теж піде, – нагадав голова.

Тед Болдвін поглянув на Мак-Мердо; з очей його було видно, що він нічого не забув і не пробачив.

– Гаразд, нехай іде, коли хоче, – похмуро відповів він. – Годі вже про це. Чим швидше ми візьмемось до роботи, тим краще.

Товариство почало розходитись – із галасом, п’яними вигуками та співом. У пивниці лишалося ще багато відвідувачів, і дехто з братів приєднався до них. Маленький загін, що одержав завдання, поділився по двоє-троє й вирушив найбезлюднішими вулицями, щоб не привертати до себе уваги. Ніч була дуже холодна; в морозному зоряному небі ясно сяяв місяць. Загін зупинився й зібрався в дворі високого будинку. Між яскраво освітленими вікнами там виднілися золоті літери: «Верміса-Геральд». Зсередини було чути клацання друкарського верстата.

– Стійте внизу біля дверей, – мовив Болдвін до Мак-Мердо, – і пильнуйте, щоб дорога була вільна. Артур Віллебі постоїть із вами. Інші підуть зі мною. Не бійтесь, хлопці: дюжина свідків підтвердить, що цієї пори ми були в будинку спілки.

Вже повернуло на північ, і вулиця майже обезлюділа; лише двоє чи троє перехожих поспішали додому. Висадивши двері редакції, Болдвін та його люди побігли сходами нагору. Мак-Мердо з Віллебі залишилися внизу. З горішньої кімнати долинули крик, волання про рятунок, тупіт та тріск перекинутих стільців. Через хвилину на сходи вибіг сивий чоловік.

Його миттю наздогнали, окуляри бідолахи впали й брязнули об підлогу біля ніг Мак-Мердо. Пролунав глухий удар, потім стогін. Старий лежав долілиць, і півдюжини кийків гамселили по його спині. Він корчився, його довгі, худі руки й ноги тремтіли. Нарешті хлопці вгомонились, крім Болдвіна, що скривив обличчя в пекельній посмішці й далі гатив старого по голові, коли той намагався хоч якось боронитися. Його сиве волосся вкрилося кривавими плямами. Болдвін саме завдав своїй жертві короткого, лютого удару кийком, коли Мак-Мердо вибіг нагору сходами і схопив його за руку.

– Ви вб’єте людину, – мовив він. – Облиште!

Болдвін здивовано озирнувся до нього.

– Хай вам біс! – скрикнув він. – Хто ви такий, щоб утручатися, – ви, новачок у ложі? Геть! – Він підняв кийок, але Мак-Мердо витяг із кишені револьвер.

– Самі забирайтеся геть! – вигукнув він. – Якщо піднімете на мене руку, я вистрелю вам у пику. А щодо ложі, то хіба майстер не заборонив убивати цього чоловіка? Що ви робите, як не вбиваєте його?

– Він каже правду, – зауважив один з братів.

– Тікаймо мерщій! – гукнув чоловік біля дверей. – У вікнах світло, й за п’ять хвилин сюди позбігається ціле місто!

З вулиці справді долинули крики. Кілька складачів та метранпаж вибігли до передпокою й були вже готові оборонятися. Залишивши нерухоме тіло редактора на сходах, Чистії кинулись надвір. Коли вони добігли до будинку спілки, дехто знов подався до пивниці Мак-Ґінті й почав там перешіптуватись із майстром про те, що роботу виконано. Інші, серед яких був і Мак-Мердо, знову розсипались по вулицях і кружними шляхами подалися додому.

4. Долина жаху

Прокинувшись наступного ранку, Мак-Мердо згадав про свій вступ до ложі. І не дивно – голова його боліла з похмілля, а таврована рука розпухла й горіла вогнем. Пізно поснідавши, він сів писати довгий лист до друга. Потім узявся за свіже число «Геральда». В кінці, в окремій колонці, він прочитав:

«Злочин у редакції «Геральда».

Редактора важко поранено».

Далі йшов короткий звіт про вечірню подію, що закінчувався словами:

«Справу передано до рук поліції, але навряд чи можна сподіватись, що розслід дасть втішні результати. Проте декого з нападників упізнали, тож є надія, що їх усе-таки буде засуджено. Джерело злочину, звичайно, – та сама лиховісна спілка, яка вже стільки років тримає місто в покорі й проти якої «Геральд» так завзято бореться. Численних друзів містера Стенджера ми повідомляємо, що він, хоча й був жорстоко побитий і дістав пошкодження голови, зараз у безпеці».

Нижче було зазначено, що редакцію тепер охороняє загін поліції, озброєний вінчестерськими рушницями.

Мак-Мердо відклав газету вбік і запалив люльку; його рука тремтіла, – напевно, з похмілля. Раптом у двері постукали – увійшла господиня з цидулкою, яку щойно приніс хлопець-посильний. Підпису не було, і йшлося в ній ось про що:

«Я хочу поговорити з вами, але краще не у вас удома. Можемо зустрітися біля флагштока на Млиновому пагорбі. Якщо ви прийдете туди зараз, я повідомлю вам дещо важливе й для вас, і для мене».

Мак-Мердо двічі здивовано перечитав цидулку, навіть гадки не маючи, хто міг її написати. Якби то була жіноча рука, він подумав би, що це початок нової любовної пригоди, яких чимало траплялося в минулому. Але тут був почерк чоловіка – й чоловіка освіченого. Врешті-решт, трохи повагавшись, він вирішив піти на це побачення.

Млиновим пагорбом звався невеличкий занедбаний парк посеред міста. Влітку то було улюблене місце прогулянок; узимку ж він виглядав суціль порожнім. З вершини пагорба було видно не тільки похмуре, розкидане в долині місто, а й саму долину, вкриту чорним від кіптяви й вугільного пилу снігом, та порослі лісом біловерхі гори.

Мак-Мердо пішов угору стежкою, обсадженою обабіч ялинами, й нарешті дістався зачиненого ресторану – головного місця літніх веселощів. Поряд стримів порожній флагшток, а під ним стояв чоловік у низько насунутому капелюсі та пальті з піднятим коміром. Почувши кроки, він обернувся, й Мак-Мердо побачив, що то брат Моріс – той самий, який минулого вечора накликав на себе гнів майстра. На знак привітання вони обмінялися сигналами ложі.

– Хочу поговорити з вами, містере Мак-Мердо, – сказав старий вагаючись, що свідчило про дражливу тему розмови. – Я вдячний вам, що ви прийшли.

– Чому ж ви не підписали цидулку?

– Треба діяти обачно, містере. В наш час ніколи не знаєш, кому можна довіряти, а кому – ні.

– Братам по ложі напевно слід довіряти.

– Ні, не завжди! – з запалом вигукнув Моріс. – Усе, що ми говоримо, й навіть усе, що думаємо, переказують Мак-Ґінті.

– Послухайте-но! – невдоволено відказав Мак-Мердо. – Лише вчора ввечері, як ви чули, я присягавсь у вірності нашому майстрові. Ви хочете, щоб я зламав цю присягу?

– Якщо так, – сумно відповів Моріс, – то мені залишається хіба що попросити вибачення, що завдав вам клопоту. Кепські настали часи, коли двоє вільних громадян не можуть висловити своїх думок віч-на-віч.

Мак-Мердо, що пильно спостерігав за співрозмовником, ніби трохи пом’якшав.

– Я про це тільки подумав так, – сказав він. – Як вам відомо, я тут нещодавно і не знаю ваших звичаїв. Не мені починати розмову, містере Морісе. А коли ви хочете щось сказати мені, то я послухаю.

– Щоб переказати все містеру Мак-Ґінті? – гірко всміхнувся Моріс.

– Ви надто несправедливі до мене! – вигукнув Мак-Мердо. – Сам я зостануся вірним ложі – й присягаюсь у цьому щиро, але ніколи не викажу довірених мені таємниць. Проте знайте, що ні в чому, що суперечить інтересам ложі, вам не варто чекати від мене ні допомоги, ні підтримки.

– Я саме шукаю в вас і того, й іншого, – мовив Моріс. – Можливо, я віддаю до ваших рук своє життя, але ви все-таки новачок, – хоч і рівнялись учора ввечері до тих лиходіїв, – і ваше серце ще не таке закам’яніле, як їхні. Ось чому мені хотілось поговорити саме з вами.

– Що ж ви хочете сказати мені?

– Хай на вас упаде прокляття, коли ви мене викажете!

– Але ж я сказав, що не викажу.

– Тоді дозвольте спитати вас: коли ви вступили до масонської ложі в Чикаго й склали присягу милосердя та вірності, чи спадало вам на думку, що це зробить вас злочинцем?

– Якщо це можна так назвати, – відповів Мак-Мердо.

– Якщо можна?! – розгніваним, тремтячим голосом вигукнув Моріс. – Мало бачили ви наших справ, якщо можете звати їх інакше. Хіба то не злочин був, коли ви цієї ночі побили до крові старого чоловіка, який годиться вам у батьки? Хіба то не злочин?! Що ж, по-вашому?

– Дехто сказав би, що то війна, – відповів Мак-Мердо, – а на війні – як на війні: кожен квитається, як може.

– Ну, а чи думали ви про щось подібне, коли вступали до масонської спілки в Чикаго?

– Правду кажучи, ні.

– Так само було й зі мною, коли я вступив до ложі в Філадельфії. То був просто клуб для зустрічей добрих друзів. Але потім я почув про тутешні місця – хай проклята буде та година, коли я почув про них! – і приїхав сюди поліпшити свої справи. О Боже – поліпшити свої справи! Зі мною приїхали дружина й троє дітей. На ринковому майдані я відкрив крамницю, й мені чудово повелося. Потім мене змусили вступити до тутешньої ложі – так само, як і вас учора ввечері. Мені витаврували знак ганьби на руці й дещо гірше – на серці. Я побачив, що опинився в чорних руках лиходія й заплутався в тенетах злочинів. Що мені було робити? Кожне моє слово вони сприймали як зраду – так само, як учора. Виїхати звідси я не можу, бо нічого не маю, крім тієї крамниці. Якщо я вийду зі спілки, то вони, звичайно, вб’ють мене, й хіба Бог відає, що станеться з моєю дружиною та дітьми. О, друже, це жах, просто жах! – Він затулив обличчя руками й затрусився в риданні.

Мак-Мердо знизав плечима.

– Ви надто м’якосерді для такої роботи, – сказав він. – Ви нездатні для неї.

– Я маю совість і віру, але мене перетворили на злочинця. Одного разу мені дали завдання. Якби я відмовився, на мене чекала б загибель. Я, напевно, боягуз. А може, думки про бідолашну дружину й діток зробили мене таким... Хоч би куди я подався, цей спогад вічно мене переслідуватиме...

За двадцять миль звідси, – отам, біля гір, – стояв самотній будинок. Мені наказали вартувати двері – так само, як вам учора. Доручити мені саму справу вони не наважились. Інші пішли всередину. Коли вони знову з’явилися на дверях, їхні руки були закривавлені по зап’ястки. Ми вже збиралися йти, коли позаду в будинку закричала дитина. З жаху я мало не знепритомнів, але мусив усміхатися, бо інакше вони наступного разу вийшли б із кривавими руками з мого будинку і мій маленький Фред кричав би так само.

Відтоді я став злочинцем, спільником убивства, заслужив прокляття на цьому й на тому світі. Я добрий католик. Але священик, почувши, що я Чистій, не схотів зі мною розмовляти. Мене відлучили від церкви. Ось що сталося зі мною. Тепер я бачу, що ви простуєте тим самим шляхом. Тож я питаю вас: чи готові ви стати байдужим убивцею? Чи ми все ж таки зможемо якось припинити цей жах?

– То чого ж ви від мене хочете? – різко перепитав Мак-Мердо. – Донести на вас, чи що?

– Боже борони! – відповів Моріс. – Навіть думка про це вкоротила б мені віку.

– Отож, – мовив Мак-Мердо. – Як на мене, ви просто слабка людина, що занадто цим переймається.

– Занадто! Поживете тут довше, то побачите. Погляньте на долину! Подивіться на тінь, яку кидають на неї клуби диму з сотень димарів! Будьте певні, що тінь злочинів ще чорніша, й нависає вона над головами людей. Ми живемо в Долині жаху, в Долині смерті. З вечора до світанку людські серця тремтять зі страху. Невдовзі, юначе, ви самі переконаєтеся в цьому.

– Що ж, поживемо – побачимо, – безжурно відповів Мак-Мердо. – Зараз мені зрозуміло лише одне: ви нездатні до тутешнього життя, тож що швидше ви продасте свою крамничку за будь-яку ціну й заберетеся звідси, то буде краще. Гадаю, ви розмовляли з добрими намірами, але будьте певні: коли я довідаюся, що ви виказуєте людей...

– Ні, ні! – запевнив Моріс.

– Отож-бо й воно. Я не забуду, що ви сказали. Колись ми до цього ще повернемось. Сподіваюсь, ви були щирим зі мною. А тепер мені час додому.

– Ще одне слово, – додав Моріс. – Нас могли помітити. Може, вони захочуть знати, про що ми тут розмовляли.

– Так, про це варто подумати.

– Я, скажімо, пропонував вам місце прикажчика в крамниці.

– А я відмовився. От і гаразд. Бувайте, брате Морісе, й бажаю, щоб надалі вам велося краще.

Того самого дня, коли Мак-Мердо замислено сидів та курив біля грубки у вітальні, двері раптом відчинились і до кімнати ступила велетенська постать майстра Мак-Ґінті. Він сів навпроти молодика і якусь хвилину мовчки дивився на нього; Мак-Мердо спокійно витримав цей погляд.

– Я нечасто ходжу в гості, брате Мак-Мердо, – сказав він нарешті. – Відвідувачі забирають у мене надто багато часу. Але все-таки я вирішив провідати вас у вашому домі.

– Я пишаюсь цим, раднику, – лагідно відповів Мак-Мердо, беручи з буфета пляшку віскі. – Я навіть не сподівався такої честі.

– Як ваша рука? – спитав майстер.

Мак-Мердо скривився.

– Дається взнаки, – відповів він, – але потерпіти варто.

– Так, варто, – відказав Мак-Ґінті, – для тих, хто відданий ложі й готовий допомогти їй. Про що ви розмовляли з братом Морісом сьогодні на Млиновому пагорбі?

Запитання було несподіване, але Мак-Мердо вже мав відповідь напоготові. Він весело засміявся.

– Моріс іще не знає, як я тут улаштувався. Він добрий чолов’яга. Йому здалося, що я бідую. Тож він схотів допомогти мені й запропонував місце прикажчика в своїй крамниці.

– Справді?

– Так, справді.

– І ви відмовились?

– Звичайно. Я можу тут-таки в кімнаті за чотири години заробити в десять разів більше.

– Атож. Але на вашому місці я більше не зустрічався би з Морісом.

– Чому?

– Та тому, що я вам не раджу. Для інших цього досить.

– Для інших – можливо, але не для мене, раднику, – сміливо промовив Мак-Мердо. – Знайте це, судячи надалі про людей.

Очі смаглявого велетня гнівно спалахнули, але вже наступної миті вираз його обличчя змінився. Він гучно зареготав фальшивим, нещирим сміхом.

– Ви справді химерна карта в грі, – зауважив він. – Коли вам хочеться пояснень, ви дістанете їх. Хіба Моріс не казав нічого поганого про ложу?

– Ні.

– А про мене?

– Ні.

– То він просто не має до вас довіри. Але в душі він – невірний брат. Ми це добре знаємо й лише чекаємо нагоди покарати його. І ця нагода незабаром настане. В нашій кошарі немає місця для паршивих овець. А якщо ви водитимете компанію з невірним чоловіком, то підозра в невірності впаде й на вас. Зрозуміло?

– Мені нема чого водити з ним компанію, бо він мені не до душі, – відповів Мак-Мердо. – А щодо моєї невірності, то якби це сказали не ви, а хтось інший, він не промовив би більше жодного слова.

– Цього досить, – сказав Мак-Ґінті, спорожнивши склянку. – Я прийшов, щоб завчасно попередити вас, і зробив це.

– Але я хотів би знати, – спитав Мак-Мердо, – як ви довідались про нашу розмову з Морісом?

Мак-Ґінті засміявся.

– То мій обов’язок – знати все, що діється в місті, – мовив він. – Раджу вам пам’ятати про це. Мені вже пора, і я лише додам, що...

Але його прощання обірвалось якнайнесподіванішим чином. Двері раптом відчинились, і до кімнати зазирнули три насторожені обличчя в поліційних кашкетах. Мак-Мердо підхопився й узявся за револьвер, але відразу засунув його назад у кишеню, побачивши націлені йому в голову цівки вінчестерських рушниць. Четвертий чоловік, теж в уніформі, ступив до кімнати з револьвером у руці. То був капітан Марвін з Чикаго – теперішній офіцер гірничої поліції. Він підійшов до Мак-Мердо й, гірко посміхаючись, хитнув головою.

– Я так і думав, що ми ще здибаємось, містере Мак-Мердо з Чикаго, – мовив він. – Беріть капелюх, і ходімо зі мною.

– Вам доведеться відповідати за це, капітане Мервіне, – сказав Мак-Ґінті. – Хотів би я знати, хто ви такий, щоб вдиратися отак до чужої оселі та ображати чесних людей?

– Вас це не стосується, раднику Мак-Ґінті, – відповів капітан. – Ми прийшли не по вас, а по цього чолов’ягу Мак-Мердо. А ви повинні допомагати поліції виконувати її обов’язки.

– Він мій друг, і я відповідаю за нього, – мовив майстер.

– Дивіться, містере Мак-Ґінті, щоб вам самому не довелося відповідати за свої витівки, – одказав капітан. – А цей Мак-Мердо був негідником ще до того, як приїхав сюди, й зостався негідником. Ану-бо, потримайте його, офіцере, поки я відберу в нього зброю.

– Ось мій револьвер, – спокійно сказав Мак-Мердо. – Якби ми були з вами сам на сам, капітане Марвіне, ви розмовляли б по-іншому.

– Де ваш ордер? – спитав Мак-Ґінті. – Хай вам грець! Поки в поліції служитимуть такі типи, як ви, у Вермісі краще не буде. То все витівки багатіїв! Ви образили нас і відповідатимете за це.

– Виконуйте свій обов’язок, раднику, як ви його розумієте. А ми виконуватимемо свій.

– У чому мене звинувачують? – спитав Мак-Мердо.

– В тому, що ви причетні до побиття літнього редактора Стенджера в конторі «Геральда». Радійте ще, що вас не звинувачують в убивстві.

– Якщо це все, – кинув, усміхнувшись, Мак-Ґінті, – то раджу вам облишити справу. Цей чоловік був зі мною в моїй пивниці й до півночі грав у покер. Це може підтвердити дюжина свідків.

– То вже ваша справа, а ми з’ясуємо це завтра на суді. А тепер ходімо, Мак-Мердо, й поводьтеся спокійно, коли не хочете дістати кулю в лоба. Відійдіть убік, містере Мак-Ґінті, я не дозволю спротиву під час виконання своїх обов’язків!

Капітанів голос був такий рішучий, що Мак-Мердо та майстер змушені були скоритися. На прощання Мак-Ґінті встиг прошепотіти заарештованому кілька слів.

– А як щодо... – він показав пальцем через плече, натякаючи на знаряддя для виготовлення фальшивих монет.

– Все гаразд, – пошепки відповів Мак-Мердо; він мав у льосі надійну схованку.

– На все добре, – мовив майстер, потиснувши йому руку. – Я піду до адвоката Рейлі й сам заплачу йому. Будьте певні – вас скоро звільнять.

Капітан підозріливо поглянув на нього:

– Я б так не сказав. Гей, ви, двоє, пильнуйте заарештованого й стріляйте, якщо він надумає тікати. А я тим часом обшукаю будинок.

Так він і зробив, але не знайшов і сліду фальшивих грошей. Полісмени повели Мак-Мердо до дільниці. Вже смеркло, віяв холодний вітер, тож людей на вулицях було мало; нечисленні перехожі, підбадьорені темрявою, кидали навздогін заарештованому образливі слова.

– Убийте цього клятого Чистія! – репетували вони. – Убийте його!

Сміх і кпини лунали доти, доки Мак-Мердо не провели до дільниці. Після короткого допиту його кинули до загальної камери. Там він побачив Болдвіна та інших винуватців нічного злочину: всіх їх заарештували сьогодні і вранці мали судити.

Проте довга рука ложі сягнула навіть цієї фортеці закону. Пізньої ночі якийсь охоронець увійшов до камери з оберемком соломи; з неї він дістав дві пляшки віскі, склянки та колоду карт. В’язні провели веселу ніч, анітрохи не замислюючись про майбутній суд.

Вранці стало зрозуміло, що їм справді нема чого боятися. Міському судові бракувало доказів, щоб передати справу вище. З одного боку, складачі та метранпаж мусили визнати, що світло було тьмяне, до того ж самі вони хвилювались і не могли тепер напевно розпізнати вбивць. Найнятий Мак-Ґінті крутій-адвокат ще більше заплутав їхні свідчення.

Потерпілий, який уже вийшов з лікарні, засвідчив, що напад був несподіваний і він пам’ятає тільки одне – першим його вдарив якийсь вусань. Він додав: то були Чистії, бо з усіх тутешніх мешканців лише вони його ненавидять, і він уже не раз діставав від них листи з погрозами. З іншого боку, шестеро громадян, серед яких був міський радник Мак-Ґінті, засвідчили, що всі підсудні під час нападу грали в карти в будинку робітничої спілки й пішли звідти за годину після того, як було скоєно злочин.

Немає потреби уточнювати, що звинувачених відпустили, сказавши їм кілька слів, схожих на вибачення, а капітанові Мервіну та всій поліції винесли догану за недоречне завзяття.

Коли оголосили вирок, у залі залунали оплески; Мак-Мердо побачив там чимало знайомих облич. Брати ложі всміхались і вимахували капелюхами. Але інші сиділи, зціпивши зуби, й мовчки дивилися на виправданих, коли їх виводили з лави підсудних.

Один з них, невисокий, чорнобородий, рішучої вдачі чолов’яга, навіть крикнув їм навздогін, ніби висловлюючи думку всіх своїх товаришів:

– Кляті вбивці! Ми ще запроторимо вас за ґрати!..

5. Найтемніша година

Коли щось і могло примножити славу Джека Мак-Мердо серед товаришів, то лише цей арешт і виправдання. Чоловік, який першого ж вечора перебування в ложі чинить таке, що потрапляє на лаву підсудних, уже сам по собі був новою сторінкою в літописі спілки. Він набув там репутації веселого гультяя, доброго, але запального, що не здатен зносити образи ні від кого – навіть від усесильного майстра. До того ж, він справляв на товаришів враження людини, чий мозок завжди налаштований до кривавої справи, а руки готові її виконати. «Цей хлопець – для чистої роботи», – подейкували старші члени ложі й чекали, коли надійде час допомогти йому в цій роботі.

Тримав його напоготові й Мак-Ґінті, відчуваючи, що той має неабиякі здібності. Майстер обходився з ним, наче з гончаком на повідку: доручав йому дрібну роботу, але знав, що коли-небудь випустить цього собаку на свіжу здобич. Лише кілька членів ложі – серед них і Тед Болдвін – були роздратовані таким швидким злетом новачка й хоч ненавиділи його, проте поводились обережно, бо він так само завзято бився, як і жартував.

Але, здобувши славу серед товаришів, він утрачав її серед тих, хто був набагато йому дорожчим. Батько Етті Шефтер узагалі не бажав мати з ним жодних стосунків і навіть не пускав до себе. Сама ж Етті досі щиро кохала його, хоча здоровий глузд підказував їй, до чого може призвести шлюб з людиною, яка має репутацію злочинця.

Якось вранці, після безсонної ночі, вона вирішила побачитися з ним, – можливо, востаннє, – й умовити покинути всілякі лихі справи, в яких він дедалі більше грузнув. Вона пішла до нього – він часто просив її про це – і непомітно прослизнула до кімнати, що була йому за вітальню. Він сидів за столом, спиною до неї, й писав якийсь лист. Несподівано Етті охопив напад пустощів – адже їй було тільки дев’ятнадцять. Він не чув, як вона увійшла; вона підкралася до нього навшпиньки і легенько поклала руку йому на плече.

Якщо Етті сподівалась наполохати його, то це їй більше ніж вдалося. Він скочив, як тигр, умить повернувся до неї і вчепився правою рукою в її горлянку. Водночас друга його рука зібгала папір, що лежав на столі. Якусь мить Мак-Мердо розлючено дивився на неї. Потім лють на його обличчі – лють, що війнула на неї страхом, якого вона досі не знала в своєму дівочому житті, – змінилась подивом та радістю.

– А, то ви! – мовив він, утираючи чоло. – Тільки подумати, що ви прийшли до мене, серденько, а я отак вас зустрічаю. Ходіть сюди, люба, – він простяг до неї руки, – дозвольте, я заспокою вас.

Але вона ще не оговталась від несподіваного жаху, який прочитала на його обличчі. Все її жіноче єство підказувало, що то не просто страх людини, наляканої несподіванкою. То було відчуття власної вини!

– Що з вами, Джеку?! – вигукнула Етті. – Чому ви так злякались мене? О, Джеку, якби ваша совість була чиста, ви не дивилися б на мене такими очима!

– Так, я думав про дещо інше, й коли ви нишком підкрались на своїх чарівних ніжках...

– Ні, ні, не те, Джеку! – В душі її спалахнула раптова підозра. – Дайте мені лист, який ви писали!

– Етті, я не можу цього зробити.

Вона ще більш упевнилася в своїй підозрі.

– Ви писали до іншої жінки! – скрикнула вона. – Я знаю це! Інакше чого б вам ховатись від мене?! Може, ви писали до своєї дружини? Хіба я можу бути певна, що ви неодружені – ви, чужинець, якого не знає ніхто?

– Я неодружений, Етті. Присягаюся! Ви для мене єдина жінка в світі. Присягаюсь на цьому святим хрестом!

Він так зблід, вимовляючи це, що вона не могла йому не повірити.

– Тоді чому ви не хочете показати мені лист? – спитала вона.

– Я скажу вам, люба, – відповів він. – Я пообіцяв нікому його не показувати, і як я не порушив би даного вам слова, так само дотримаю обіцянки, що дав її іншим. Це стосується ложі, й це таємниця навіть для вас. Якщо я злякався дотику вашої руки, то невже ви не розумієте, що це могла бути рука детектива?

Вона відчула, що тепер він говорить правду. Він пригорнув її до себе, і його поцілунок розвіяв усі її страхи та сумніви.

– Сідайте тут, біля мене. Не бозна-який трон для такої королеви, як ви, але найкращий, що його має ваш убогий коханець. Гадаю, тепер ви знову заспокоїлись, чи не так?

– Як я можу бути спокійною, Джеку, коли знаю, що ви – злочинець серед злочинців і будь-якого дня можу почути, що вас судять за вбивство? «Мак-Мердо – Чистій», – так назвав вас учора один з наших наймачів. Це пронизує моє серце ножем!

– Що ж, гостре словечко коле сердечко.

– Але ж вони кажуть правду!

– Все це не так погано, люба, як ви гадаєте. Ми – бідні люди й намагаємось по-своєму захистити свої права.

Етті обняла коханого.

– Покиньте це, Джеку! Заради мене, заради Бога, покиньте! Я прийшла просити вас про це. О, Джеку, погляньте – я благаю вас навколішки! Навколішки прошу – покиньте це!

Він підвів її, пригорнув до грудей і спробував утішити:

– Люба моя, ви самі не знаєте, чого просите. Як я можу покинути це, порушивши присягу та зрадивши товаришів? Якби ви знали про моє нинішнє становище, то не просили б про таке. А якби я навіть і хотів того, що ви просите, то як я можу це зробити? Хіба ложа так просто випустить людину, яка знає всі її таємниці?

– Я вже думала про це, Джеку. Я все вирішила. Батько зібрав трохи грошей. Йому теж набрид цей жах, що затьмарює наше життя. Він готовий тікати. Втечемо разом до Філадельфії чи до Нью-Йорка й сховаємось там.

Мак-Мердо засміявся:

– Ложа має довгі руки. Невже ви думаєте, що вони не сягнуть Філадельфії чи Нью-Йорка?

– То їдьмо на захід, чи до Англії, чи до Німеччини, де народився батько, – куди завгодно, аби лише подалі від цієї Долини жаху!

Мак-Мердо згадав пристарілого брата Моріса.

– Вже вдруге я чую, що її так називають, – мовив він. – Справді, багатьох із вас пригнічує страх.

– Він пригнічує кожну хвилину нашого життя. Може, ви гадаєте, що Тед Болдвін простив нас? Він просто боїться вас, інакше що вже було б із нами? Якби ви бачили, якими чорними, жадібними очима він дивиться на мене!

– Хай йому грець! Я ще навчу його гарних манер! Тож послухайте, дівчинко моя. Я не можу зараз виїхати. Не можу, й квит. Проте якщо ви мені довіритесь, я по-чесному розв’яжуся з цією справою.

– З нею не можна розв’язатись по-чесному.

– По-вашому – так. Але дайте мені шість місяців, і тоді я, нікого не соромлячись, зможу покинути долину.

Дівчина радісно засміялася.

– Шість місяців! – вигукнула вона. – Ви обіцяєте?

– Може, сім або вісім. Але менше ніж за рік ми виберемось із цієї долини.

Більше Етті не допиталася нічого, але й цього було вже досить. Далеке світло трохи розвіяло морок безнадійного майбуття. Вона повернулася до батька з легким серцем – уперше відтоді, як познайомилася з Джеком Мак-Мердо.

Оскільки Мак-Мердо став членом ложі, він почав одержувати ширші відомості про справи товариства й невдовзі з’ясував, що його діяльність не обмежувалась однією ложею. Навіть майстрові Мак-Ґінті було відомо не все; кількома ложами відав – і навіть сам порядкував у них – брат вищого рангу, що називався «окружним делегатом» і мешкав у Гобсонс-Петчі. Мак-Мердо один-єдиний раз бачив його – маленького, сивого, схожого на пацюка чоловічка, що не ходив, а ковзав, кидаючи туди-сюди обережні погляди. Звали його Еванс Потт, і навіть сам майстер верміської ложі відчував до нього якийсь шанобливий острах, наче велетень Дантон до низенького, але небезпечного Робесп’єра. [11]11
  Дантон Жорж-Жак(1759 – 1794), Робесп’єр Максиміліан (1758 – 1794) – діячі Великої французької революції; з ініціативи Робесп’єра (що був фактичним головою революційного уряду) Дантон та його прибічники були звинувачені в переході на контрреволюційні позиції і 5 квітня 1794 р. піддані смертній карі.


[Закрыть]

Одного дня Скенлен, що мешкав разом з Мак-Мердо, дістав від Мак-Ґінті лист, до якого було додано цидулку Еванса Потта: той писав до майстра, що посилає двох «гарних хлопців» на прізвище Ловлер та Ендрюс, яким належить попрацювати в їхній окрузі. Як саме попрацювати, говорити не варто. Чи не потурбується майстер як слід приховати їх доти, доки настане час діяти? Мак-Ґінті додавав, що розголошувати цю таємницю в будинку спілки не можна, а отже, Мак-Мердо й Скенлен повинні зробити приїжджим ласку та прихистити їх у себе.

Того самого вечора вони приїхали обидва – кожен з торбиною за плечима. Ловлер був підстаркуватий, відлюдкуватий, мовчазний чоловік у чорному сурдуті, м’якому фетровому капелюсі та з сивою кошлатою бородою; він скидався на мандрівного проповідника. Його товариш Ендрюс був зовсім ще хлопчина, з милим, щирим обличчям, невимушеної вдачі; він здавався школярем, що приїхав на канікули й тішиться кожною хвилиною свободи. Обидва були непитущі й поводилися зовсім сумирно, розповідаючи, однак, досить охоче про свої минулі доручення, що зазвичай закінчувались убивствами. На Ловлеровому рахунку їх було вже чотирнадцять, на Ендрюсовому – три.

Мак-Мердо помітив, що вони готові розповідати про свої минулі геройства для того, щоб показати себе людьми, ладними добре й щиро прислужитися товариству. Мовчали вони лише про те, що їм належало виконати тепер.

– Нас обрали тому, що ні я, ні цей хлопчина не п’ємо, – пояснив Ловлер. – А отже, нічого зайвого не вибовкнемо. Не питайте нас ні про що, бо це наказ окружного делегата.

– Всі ми працюємо разом, – відповів Скенлен, і всі четверо сіли вечеряти.

– То правда, й ми охоче побалакаємо про те, як прикандичили Чарлі Вільямса, чи Саймона Берда, чи когось іще. Але про тутешню роботу не скажемо нічого.

– Тут є півдюжини людей, що з ними я залюбки поквитався б, – із запалом промовив Мак-Мердо. – Може, ви провідаєте Джека Нокса з Айронхілла? Я радий був би почути, що він дістав по заслузі.

– Ні, нам потрібен не він.

– То, може, Герман Штраус?

– Ні, не він.

– Гаразд, не хочете казати, то й не треба; просто ми раді були б дізнатися.

Ловлер усміхнувсь і хитнув головою. Він не бажав нічого розповідати.

Проте Скенлен та Мак-Мердо, незважаючи на мовчання своїх гостей, твердо вирішили побачити їхню «потіху», як вони це звали. Коли вранці-рано Мак-Мердо почув на сходах тихі кроки, він збудив Скенлена, і обидва швидко вдяглися. Одягаючись, вони побачили, що ті двоє зникли, залишивши двері відчиненими. Сонце ще не зійшло, але в тьмяному світлі ліхтарів вони помітили двох людей, що швидко простували вулицею. Обережно, нечутно ступаючи по глибокому снігу, вони подалися за ними.

Їхній будинок стояв на околиці міста; незабаром вони опинилися серед поля, біля перехрестя двох путівців. Там Ловлера та Ендрюса чекали ще троє, з якими в них одразу почалася розмова. Потім усі пішли разом. Справа була, напевно, важлива й потребувала багатьох людей. Від того місця розходилися дороги до різних шахт. Приїжджі вирушили до Воронячої гори, де були шахти великої компанії, яка перебувала в міцних руках енергійного, сміливого директора, уродженця Нової Англії на ім’я Джозія Г. Данн, що навіть у роки, коли панувало насильство, вмів підтримувати лад серед своїх підлеглих.