Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Частина друга
ЧИСТІЇ

1. Головна дійова особа

Було четверте лютого 1875 року. Стояла сувора зима, глибокий сніг укривав ущелини Джилмертонських гір. Залізницю, проте, було добре розчищено, й вечірній потяг поволі повз колією, що сполучала безліч селищ біля шахт та копалень; він підіймався крутим схилом, що веде від Стенвіла, який стоїть у заглибині, до Верміси – містечка у верхів’ї Верміської долини. Звідти колія вела до Бартонського роз’їзду, Геймдала та хліборобської долини Мертона. На кожному відгалуженні – їх було чимало – стояли лави платформ з вугіллям та рудою, мов німі докази схованих під землею скарбів, які привабили сюди багатьох людей і помітно пожвавили цей сумний куточок Сполучених Штатів Америки.

Край і справді був сумний. Навряд чи перші поселенці, які опинилися тут, гадали, що найкращі степи та розкішні пасовиська нічого не варті поряд із цією похмурою місцевістю з чорними кручами й лісовими хащами. Над темним, густим бором, що вкривав схили гір, здіймалися білі снігові вершини; гори обступали довгу, звивисту долину. Цією долиною і повз невеликий потяг.

У вагонах – довгих, простих, що містили по двадцятеро-тридцятеро пасажирів, – тільки-но засвітили лампи. Серед пасажирів найбільше було робітників, які поверталися додому, в долину, після тяжкої денної праці. Щонайменше дванадцятеро з них, судячи з їхніх закіптюжених облич і ліхтарів, які вони везли з собою, були шахтарями. Вони сиділи, курили й тихо гомоніли, вряди-годи позираючи на двох чоловіків, чия уніформа та відзнаки виказували в них полісменів.

Кілька жінок-робітниць і зо двоє літніх подорожніх, що в них легко було впізнати сільських крамарів, становили решту компанії. В найдальшому кутку, окремо від усіх, сидів молодик. Придивімося до нього – він того вартий.

То був невисокий на зріст, свіжовидий чоловік років тридцяти. Його великі, проникливі сірі очі допитливо підморгували крізь окуляри, коли він поглядав на сусідів. Неважко було сказати, що вдачу він мав товариську, ладну до дружби з будь-якою людиною. Дехто навіть міг би запідозрити в ньому немудру, простакувату натуру, побачивши, як він щиро усміхається. Проте, придивившись до його міцного підборіддя та суворих зморщок біля вуст, можна було помітити надзвичайну силу, що приховувалась під цією лагідністю, й навіть те, що цей приємний, темноволосий ірландець неодмінно мусив залишати якийсь слід – добрий чи лихий – у товаристві, до якого потрапляв.

Зо два рази він намагався заговорити з сусідом-шахтарем, але, діставши короткі й непривітні відповіді, замовк і почав сумно розглядати у вікно довколишній краєвид.

Видовище було невеселе. На схилах пагорбів крізь морок пробивалось червоне сяйво ливарень. Обабіч залізниці громадились величезні насипи шлаку; за ними здіймались вишки вугільних шахт. Купки жалюгідних дерев’яних хатин, у вікнах яких блимало кволе світло, юрмилися вздовж колії; на численних зупинках було повно брудного, закіптюженого люду.

Багаті на залізо й вугілля верміські долини не вабили до себе нероб та чистюків. Тут усюди були помітні сліди найжорстокішої боротьби за життя – груба, тяжка праця та грубі, дужі робітники, що виконували її.

Молодий пасажир дивився з вікна на цей похмурий край, і на його обличчі з’явився вираз бридливості, змішаної з цікавістю. Часом він діставав з кишені довгий лист, знову й знову перебігав очима й писав щось на його берегах. Врешті-решт він дістав з торбини річ, яку важко було навіть уявити в руках такої лагідної людини. То був військовий револьвер великого калібру. Молодик повернув його до світла: блиск мідяних гільз у барабані свідчив, що револьвер повністю заряджено. Він швидко сховав зброю в потаємну кишеню, але робітник, що сидів поряд, встиг усе помітити.

– Овва, друзяко! – промовив він. – То ви готові до всього?

Молодик трохи збентежено всміхнувся.

– Так, – відповів він. – Там, звідки я їду, зброя часом стає в пригоді.

– А звідки ви їдете?

– З Чикаго.

– Ви тут новачок?

– Так.

– То вона й тут стане вам у пригоді, – мовив робітник.

– Чому ж? – зацікавлено спитав молодик.

– Хіба ви не чули про те, що тут коїться?

– Нічогісінько.

– А я гадав, що про нас уже вся країна знає. Дарма, невдовзі почуєте. А чого ви сюди приїхали?

– Я чув, що тут легко знайти роботу.

– Ви член робітничої спілки?

– Звичайно.

– Тоді робота вам знайдеться. У вас тут є друзі?

– Ні, але будуть.

– Тобто як?

– Я належу до ордену масонів. Чи не в кожному місті є ложа, а там, де ложа, я знайду друзів.

Ці слова справили на робітника дивне враження. Він підозріливо позирнув на інших пасажирів. Шахтарі сиділи й шепотілися між собою. Двоє полісменів дрімали. Робітник підсунувся ближче до молодика й подав руку.

– Сідайте-но сюди, – запросив він.

Обидва потиснули один одному долоні.

– Я бачу, що ви кажете правду, – провадив робітник. – Та пересвідчитись ніколи не завадить. – Він підніс свою правицю до правої брови. Молодик тут же підніс свою шульгу до лівої брови.

– Темні ночі холодні, – мовив робітник.

– Так, для подорожніх чужинців, – відповів молодик.

– Досить. Я брат Скенлен, триста сорок перша ложа, долина Верміси. Радий бачити вас у наших краях.

– Дякую. Я брат Джон Мак-Мердо, двадцять дев’ята ложа, Чикаго. Майстер Дж. Г. Скотт. Я теж радий зустрічі з братом.

– Атож, наших тут багато. Ніде в Штатах орден так не квітне, як у долині Верміси. А такі хлопці, як ви, нам потрібні. От тільки не доберу, чого це такий здоровань зі спілки не знайшов собі роботи в Чикаго.

– Я мав не одну нагоду добре заробити, – відповів Мак-Мердо.

– То чого ж ви звідти виїхали?

Мак-Мердо кивнув у бік полісменів і посміхнувся.

– Оті двоє раді були б це знати, – відповів він.

Скенлен ствердно мугикнув.

– Маєте халепу? – прошепотів він.

– Ще й добрячу.

– В’язниця?

– І таке інше.

– Вбивство, га?

– Про такі речі ще рано балакати, – відповів Мак-Мердо, немовби шкодуючи, що сказав більше, ніж хотів. – У мене є вагомі причини, щоб залишити Чикаго, – цього вам досить. Хто ви такий, щоб питати про це? – Його сірі очі гнівно блиснули за скельцями окулярів.

– Нічого, друже, не ображайтесь. Наші хлопці не скривдять вас, хоч би що ви там скоїли. Куди ви їдете зараз?

– До Верміси.

– Це третя зупинка звідси. Де ви хочете оселитись?

Мак-Мердо дістав конверт і прочитав при тьмяному світлі лампи адресу:

– Джейкоб Шефтер, Шеридан-стрит. Мені порадив найняти там кімнату знайомий з Чикаго.

– Я не знаю цього Шефтера, я не з Верміси. Я сам з Гобсонс-Петча – ми якраз під’їздимо туди. На прощання хочу дати вам пораду. Якщо у Вермісі ви потрапите в халепу, то йдіть просто до будинку спілки і питайте Мак-Ґінті. Він майстер верміської ложі, і в цих краях нічого не робиться без згоди Чорного Джека Мак-Ґінті. Прощавайте, друже! Може, ще зустрінемось якось увечері в ложі. Але пам’ятайте: коли вам буде непереливки, йдіть до Мак-Ґінті.

Скенлен пересів на інше місце, і Мак-Мердо знову залишився наодинці з своїми думками. Вже смеркло й червоні вогні ливарень спалахували серед мороку. Знову й знову на цьому тлі з’являлися темні постаті, що нахилялись, випростувались, обертались у різні боки, наче якісь корби, під супровід безупинного ляскоту та ревіння.

– Як на мене, то пекло виглядає саме так, – подав хтось голос.

Мак-Мердо обернувсь й побачив, що один з полісменів стоїть і дивиться у вікно.

– Напевно, – притакнув другий полісмен. – Таким, мабуть, воно і є. І навряд чи там живуть чорти, гірші за тутешніх. Ви, мабуть, новачок тут, хлопче?

– А вам що до того? – похмуро відповів Мак-Мердо.

– Нічого, містере, проте я радив би вам обережніше шукати тут собі друзів. І не починав би з Майка Скенлена чи ще з когось із їхньої банди.

– Якого біса вам до того, хто мої друзі?! – гаркнув Мак-Мердо так, що всі пасажири вирячились на нього. – Хіба я питав у вас поради? Ви що, за дурника мене маєте, який не може обійтися без порад?! – Він вишкірив зуби, немов скажений собака.

Добряг полісменів уразила ця лють, із якою він відповів на їхню дружню пораду.

– Не ображайтесь, – мовив один з них. – Ми тільки попередили вас – задля вашого ж добра, бо ви тут уперше.

– Так, я тут уперше, але з такими, як ви, давно знайомий! – з холодною люттю вигукнув Мак-Мердо. – Ви всюди лізете з порадами, коли вас не просять.

– Може, ви й з нами познайомитеся ближче, – усміхнувся один з полісменів. – Ви, здається, добрячий шибайголова.

– І я скажу те саме, – зауважив другий. – Ми ще зустрінемось.

– Я не боюся вас, і не сподівайтесь на це! – вигукнув Мак-Мердо. – Мене звуть Джон Мак-Мердо, чуєте? А коли я знадоблюся вам, то шукайте мене у Вермісі, на Шеридан-стрит, у Джейкоба Шефтера. Як бачите, я не ховаюсь від вас, зрозуміли? Глядіть, не помиліться!

Після цих сміливих слів незнайомця пасажири схвально загомоніли. Полісмени, знизавши плечима, почали щось балакати між собою.

Через кілька хвилин потяг підійшов до тьмяно освітленої станції, й пасажири швидко повибігали з вагонів: Верміса була найбільшим містом на всій лінії. Мак-Мердо взяв свою шкіряну торбину й хотів уже рушити далі, в темряву, коли один шахтар підійшов до нього.

– Браво, друже! Ви вмієте розмовляти з цими фараонами, – поважно сказав він. – Приємно було слухати вас. Давайте-но сюди вашу торбу, й ходімо разом. Мені саме йти повз Шефтерів будинок.

Із натовпу шахтарів пролунало дружнє «на добраніч», коли вони разом з молодиком зійшли з платформи. Ще не ступивши на верміську землю, завзятий Мак-Мердо здобув тут славу.

Хоч який жах навіювала долина, але місто виглядало ще понуріше. Долина мала якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми витворами природи, виднілися наслідки велетенської праці людства – глибокі шахти на тлі величезних ливарень та клубів диму. А місто втілювало в собі огидне убозтво. Сніг на вулиці, який без упину місили ноги й колеса, перетворився на буру кашу. Тротуари були вузькі й нерівні. Газові ліхтарі ледве освітлювали довгі ряди дерев’яних хатин, неохайних і брудних, із напівзруйнованими верандами.

Лише в центрі міста цю картину трохи оживляли яскраві вогні крамниць і ще частіше – пивниць та гральних домів, у яких шахтарі проводили своє невеселе, але гучне дозвілля.

– Ось будинок робітничої спілки, – мовив Джонів провідник, показуючи на одну з пивниць, що зовні скидалася на готель. – Тут господарює Джек Мак-Ґінті.

– Що він за один? – спитав Мак-Мердо.

– Невже ви ніколи не чули про хазяїна?

– Як я міг про нього чути, якщо ніколи не бував у цих краях?

– Я гадав, що це ім’я знають усюди. Воно часто трапляється в газетах.

– Чому?

– Ну, – відповів шахтар, понизивши голос, – через усякі гучні справи.

– Які саме?

– О Боже, ну й дивак ви, містере, скажу я вам без образи! Тільки про одні справи можна почути в цих краях – про справи Чистіїв.

– Так, я нібито щось читав про Чистіїв у Чикаго. Це банда вбивць, еге ж?

– Тихше, коли вам дороге життя! – злякано прошепотів шахтар, здивовано втупившись у свого товариша. – Якщо ви скажете таке в цих краях просто на вулиці, то вам недовго лишиться ряст топтати. Дехто опинився на тім світі і через менше зухвальство...

– Я нічого про них не знав. Я повторив лише те, що читав про них у газетах.

– А я скажу вам, що в газетах пишуть неправду. – Шахтар нервово озирнувся, пильно вглядаючися в тінь, немовби побоюючись побачити там небезпеку. – Якщо знищити – означає вбити, то вбивств тут трапляється бозна-скільки. Але ніколи не згадуйте імені Мак-Ґінті у зв’язку з цими вбивствами: він дізнається про кожну розмову, і розплата не забариться. Ось і будинок, який ви шукаєте, – той, що стоїть збоку. Його господар, старий Джейкоб Шефтер, – найчесніша і найшановніша людина в нашому місті.

– Дякую, – відповів Мак-Мердо, потис на прощання новому знайомцеві руку, взяв торбину, підійшов до будинку й гучно постукав у двері.

Двері відчинила дівчина, нітрохи не схожа на людину, яку він сподівався побачити. То була молода, надзвичайно гарна білявка. Вона скидалася на німкеню – кучерява, з великими темними очима, що помітно контрастували з її волоссям; ці очі з приємним подивом поглянули на незнайомця, а на блідих щоках заграв рум’янець. У світлі, яке линуло з відчинених дверей, вона здавалася Мак-Мердо чарівною – надто на тлі сумного, огидного міста, немов чудова фіалка, що виросла на чорному насипі шахтового шлаку. Він мовчки стояв і дивився на неї; дівчина перша перервала мовчанку.

– Я думала, що це батько, – сказала вона, по-німецькому приємно вимовляючи слова. – Ви хочете його бачити? Він у місті. З хвилини на хвилину має повернутися.

Мак-Мердо й далі захоплено дивився за неї, не приховуючи свого зачудування; під його владним поглядом вона потупила очі.

– Нічого, міс, – промовив він нарешті. – Я не поспішаю. Мені порадили зупинитись у вас, і мені це підходить.

– Ви швидко вирішуєте, – відповіла вона, усміхаючись.

– Інакше відповів би хіба що сліпий, – сказав молодик.

Дівчина засміялась, почувши ці слова.

– Заходьте, сер, – запросила вона. – Я міс Етті Шефтер, дочка містера Шефтера. Мати померла, й господарюю тут я. Сідайте до грубки й посидьте, поки надійде батько... А ось і він! Зараз ви поговорите з ним самим.

Стежкою наближався кремезний, підстаркуватий чоловік. Кількома словами Мак-Мердо пояснив йому свою справу. Джонового знайомця на ім’я Мерфі, що дав йому в Чикаго адресу, старий добре знав. Шефтер одразу погодився взяти приїжджого до себе. Той не торгувавсь і пристав на всі умови. За сім доларів на тиждень молодик дістав кімнату й харчі.

Отак Мак-Мердо, що тікав від закону з Чикаго, оселився під дахом Шефтерів: це стало першим кроком у довгій, темній низці пригод, які відбулися в тих далеких краях.

2. Майстер

Мак-Мердо був із тих людей, що швидко здобувають славу. Хоч де він з’являвся, його всюди впізнавали. За тиждень він став примітною особою в Шефтерів. Там мешкало ще десятеро чи дванадцятеро наймачів – робітники й прикажчики з крамниць, серед яких молодий ірландець помітно вирізнявся. Вечорами, коли вони збиралися разом, він першим жартував, був найкращим оповідачем, чудово співав, – одне слово, був народжений для товариства, немовби якоюсь магічною силою поширюючи довкола себе добрий гумор.

Але часом знову й знову, як і тоді, в залізничному вагоні, ним опановував раптовий шалений гнів, що змушував інших ставитись до нього з повагою й навіть із побоюванням. Він не приховував своєї ненависті до закону та його охоронців, чим приваблював одних і тривожив інших своїх товаришів.

Мак-Мердо був щиро захоплений дочкою господаря, що підкорила його серце з тієї хвилини, коли він уперше побачив її красу. Він не таївся зі своїм почуттям: уже другого дня він признався, що кохає її, й відтоді повторював те саме щодня, нітрохи не зважаючи на її відповіді, які мали позбавити його надії.

– У вас є хтось інший? – запитував він. – Тим гірше для нього! Нехай стережеться! Я не хочу через когось іншого руйнувати своє щастя! Кажіть «ні» скільки хочете, Етті, але настане день, коли ви скажете «так», і я досить молодий, щоб дочекатися цього.

Він був небезпечним залицяльником – зі своїм балакучим ірландським язиком та милою, лагідною вдачею, яка випромінювала те таємниче сяйво, що спочатку збуджує в жінки цікавість, а потім – кохання. Він розповідав про чудові долини графства Монаган, звідки приїхав, про далекий чарівний острів з його невеликими пагорбами та зеленими луками, які здавалися ще чарівнішими з цієї похмурої, засніженої місцини.

Потім Мак-Мердо розповідав про життя в північних містах, у Детройті, про лісові табори в Мічигані і нарешті – про Чикаго, де працював на заводі. Він натякав на щось романтичне, на якісь давні події, що сталися з ним у тому великому місті, – такі дивні й таємничі, що сказати, що саме то було, він не міг. Із жалем згадував, що змушений був обірвати давні знайомства, швидко виїхати й закінчити свої мандри в цій сумній долині. Етті слухала його; її темні очі повнилися жалем та співчуттям – ці два почуття так швидко й так природно переростають у кохання.

* * *

Мак-Мердо дістав тимчасову посаду в конторі – він був освіченою людиною. Ця робота забирала в нього більшу частину дня, тож він ніяк не знаходив нагоди відрекомендуватися голові тутешньої масонської ложі. Однак незабаром йому нагадали про це. Якось увечері його відвідав Майк Скенлен – колишній його попутник. Скенлен – низенький, гостровидий, нервовий чоловічок із чорними очима – був, здавалося, радий побачитись з ним. Випивши дві склянки віскі, він пояснив мету своїх відвідин.

– Я запам’ятав вашу адресу, Мак-Мердо, – сказав він, – і наважився провідати вас. Мені дивно, що ви досі не побували в майстра. Чому ви не зайшли до Мак-Ґінті?

– Я шукав роботу. Мав свій клопіт.

– Вам усе одно треба знайти час, щоб завітати до нього. О Боже! Ви просто дурень, що не побували в майстра першого ж дня, коли приїхали! Якщо ви скривдите його... ні, ні, годі!

Мак-Мердо здивовано всміхнувся.

– Я був членом ложі понад два роки, Скенлене, але ніколи не чув про такі суворі правила.

– Може, в Чикаго їх і немає.

– Але ж тут те саме товариство.

– Справді?

Скенлен довгим, уважним поглядом озирнув Мак-Мердо. В його очах промайнула тривога.

– Хіба ні?

– Через місяць ви скажете це мені самі. Я чув, що після того, як я вийшов з вагона, ви мали розмову з полісменами.

– Звідки ви це знаєте?

– О, в нас про все дізнаються швидко – і про добре, і про лихе.

– Так, я справді сказав цим псюрам, що про них думаю.

– Їй-бо, ви припадете Мак-Ґінті до серця!

– Хіба він теж ненавидить поліцію?

Скенлен вибухнув сміхом.

– Підіть і побачтеся з ним, друже, – сказав він нарешті. – Але стережіться, щоб разом з поліцією він не зненавидів і вас! Тож послухайте дружньої поради і негайно йдіть до нього!

* * *

Випало так, що того самого вечора Мак-Мердо мав іншу, ще настійливішу розмову, яка звернула його думки в цьому напрямку. Чи добрий німець помітив увагу, яку виявляв його наймач до Етті, чи просто його залицяння стали надто вже настирливими, – хай як там було, але господар покликав молодика до своєї кімнати й почав розмову навпростець.

– Мені здається, містере, – почав він, – що вам припала до душі моя Етті. Це правда чи я помиляюсь?

– Так, правда, – відповів молодик.

– Тоді я мушу сказати вам, що ви запізнилися. Дехто вже перейшов вам дорогу.

– Вона говорила мені про це.

– Що ж, вона сказала правду. А чи казала вона, хто це такий?

– Ні. Я питав, але вона не відповіла.

– Отож! Не відповіла, бо не хотіла лякати вас.

– Лякати? – Мак-Мердо спалахнув гнівом.

– Так, друже! Його не сором боятись. Це Тедді Болдвін.

– І хто ж він, у біса, такий?

– Начальник Чистіїв.

– Чистії? Я вже чув про них. Тільки й чути – Чистії там, Чистії тут, і все пошепки! Чого ви всі боїтеся? Хто вони, ті Чистії?

Господар понизив голос, як і кожен, хто зачіпав у розмові цю страшну тему.

– Чистії, – відповів він, – це стародавній масонський орден.

Молодик вибалушив очі.

– Але ж я й сам масон.

– Ви? Якби я знав про це, то нізащо не пустив би вас до себе – навіть за сотню доларів на тиждень.

– Чому ж ви не любите цей орден? Це товариство милосердя й добра – принаймні так говорять його правила.

– Десь-інде, може, й так. Але не тут!

– А тут?

– Це товариство вбивць – ось що це таке.

Мак-Мердо засміявся.

– А де докази? – спитав він.

– Докази? Хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Чи чули ви про Мілмана, Ван-Шорста, родину Ніколсонів, старого містера Гайма, молодого Біллі Джеймса та інших? Докази! Хіба є в долині хоч один чоловік чи жінка, що не мали б доказів?

– Послухайте-но! – роздратовано відказав Мак-Мердо. – Візьміть свої слова назад. Ви повинні зробити це до того, як я вийду з кімнати. Уявіть себе на моєму місці. Ось я – чужинець, який належить до товариства, що має славу цілком безневинного. Ви знайдете його ложі по всіх штатах, і всюди воно безневинне. А тепер, коли я хочу прилучитись до нього тут, ви кажете мені, що це банда вбивць, яких тут прозивають Чистіями. Я чекаю від вас або вибачення, або пояснення, містере Шефтере.

– Я кажу вам лише те, що відомо всім, містере. Начальники в ордені ті самі, що в банді. Якщо ви пристанете до одних, то неодмінно потрапите до інших. Ви побачите це дуже скоро.

– Це звичайнісінькі плітки! Мені потрібні докази! – вигукнув Мак-Мердо.

– Якщо ви поживете в нас довше, то дістанете докази. Але я забув, що ви теж один з них. Невдовзі ви станете таким самим, як вони. Тож шукайте собі іншого помешкання, містере. Я не можу тримати вас тут. Досить з мене й того, що залицяється до Етті, – його ми не сміємо вигнати. А вже серед своїх наймачів я їх не терпітиму. Наступної ночі ви спатимете вже не під моїм дахом!

Отже, Мак-Мердо втрачав не тільки затишне помешкання, а й змогу бачити дівчину, в яку він закохався. Він знайшов її на самоті у вітальні й поділився своєю тривогою.

– Я б не дуже сумував, якби йшлося лише про кімнати. – сказав він. – Хоч я знайомий з вами лише тиждень, але жити без вас уже не можу.

– Тихше, містере Мак-Мердо, тихше! – відповіла дівчина. – Адже я казала вам, що ви спізнились, чи не так? На дорозі у вас стоїть інший; щоправда, я не дала йому слова, що поберуся з ним, але й не можу пообіцяти цього нікому іншому.

– А якби я опинився тут раніше за нього, Етті? Чи мав би я тоді надію?

Дівчина затулила обличчя руками.

– Небом присягаюсь, я хотіла б, щоб ви були першим! – схлипнула вона.

Мак-Мердо став перед нею на коліна.

– Заради Бога, Етті, зробіть це! – вигукнув він. – Невже цей інший зруйнує ваше й моє життя? Послухайте своє серце: воно правдивіше за ті слова, коли ви самі не знаєте, що кажете.

Він стиснув її білу руку своїми дужими, засмаглими долонями.

– Скажіть, що ви будете моєю, і ми разом знайдемо своє щастя.

– Але не тут!

– Ні, тут.

– Ні, ні, Джеку! – Вона відчула, як його руки обіймають її. – Тут залишатися нам не можна. Заберіть мене звідси!

На мить на обличчі Мак-Мердо промайнула тінь вагання, але воно одразу скам’яніло.

– Ні, саме тут, – відмовив він. – Я боротимусь за вас, Етті, проти всіх на світі, – тут, де ми є!

– А чому б нам не виїхати разом?

– Ні, Етті. Я не можу звідси виїхати.

– Чому ж?

– Я ніколи не зможу дивитись людям у вічі, коли знатиму, що мене звідкілясь вигнали. І до того ж, чого нам боятись? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо ти кохаєш мене, а я тебе, хто насмілиться стати між нами?

– Ви не знаєте, Джеку. Ви прожили тут надто мало. Ви не знаєте цього Болдвіна. Не знаєте Мак-Ґінті та його Чистіїв.

– Так, не знаю їх, але не боюсь їх і не вірю в них! – відповів Мак-Мердо. – Мені доводилося жити серед дуже непевного люду, люба моя, і я ніколи нічого не боявся, – навпаки, мене починали боятись, Етті. Це божевілля – боятись їх! Якщо вони, як каже ваш батько, скоїли в цій долині не одне вбивство і якщо всі знають їхні імена, то чому їх досі не віддали до суду? Скажіть мені, Етті!

– Бо ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Жоден такий свідок не проживе й місяця. До того ж серед них завжди знайдеться той, хто присягатиметься, що звинувачений під час убивства був далеко від місця злочину. Ви повинні були читати про це, Джеку. Усі газети Сполучених Штатів писали про них.

– Так, це правда, я дещо читав про них, але вважав, що то вигадки. Може, ці люди мають підставу так діяти. Може, їх переслідують і вони не можуть захистити себе по-іншому.

– О, Джеку, не кажіть так! Це те саме, що каже він... отой ваш суперник!

– Болдвін? То він каже те саме?

– Так, і через те я ненавиджу його. О, Джеку, тепер я можу сказати вам правду. Я всім своїм серцем ненавиджу його – і водночас боюся. Боюся за себе, а надто – за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас звалилася б страшна біда. Ось чому я приймала його залицяння. То був наш єдиний порятунок. Якби ви змогли втекти зі мною, Джеку! Ми б узяли з собою батька й зажили десь далеко від цих лихих людей...

На обличчі Мак-Мердо знову промайнула тінь вагання, й воно знову скам’яніло.

– Нічого страшного не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком. А щодо іншого, то настане час, коли ви все зрозумієте...

– Ні, ні, Джеку! Я завжди довірятиму вам.

Мак-Мердо гірко засміявся:

– О Боже, як мало ви про мене знаєте! Ви з вашою невинною душею, люба, навіть не уявляєте, що зі мною коїться... Овва, а це що за гість?

Двері раптом відчинились, і до кімнати зухвало, по-хазяйському, ступив якийсь молодик. То був вродливий чоловік, такого ж віку й статури, як Мак-Мердо. З-під чорного фетрового капелюха, який він не потурбувався зняти, дивилося обличчя красеня з лютими, владними очима та горбуватим орлиним носом; ці очі люто вп’ялися в пару, що сиділа коло грубки.

Етті злякано підхопилася.

– Я рада бачити вас, містере Болдвіне, – сказала вона. – Заходьте й сідайте.

Взявшися в боки, Болдвін глянув на Мак-Мердо.

– Хто це? – коротко кинув він.

– Це мій друг, наш новий наймач. Містере Мак-Мердо, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.

Молодики похмуро вклонились один одному.

– Міс Етті, мабуть, розповіла вам про наші наміри? – спитав Болдвін.

– Як я зрозумів, вас із нею ніщо не пов’язує.

– Справді? Ну, тепер ви знатимете інше. Я скажу вам, що ця молода леді – моя наречена, тож ідіть собі погуляйте, – за вікном чудовий вечір.

– Дякую. В мене немає настрою гуляти.

– Немає настрою? – Шалені очі молодика спалахнули гнівом. – То, може, у вас є настрій до бійки, містере наймачу?

– Так, є! – відповів Мак-Мердо, скочивши на ноги. – Залюбки.

– Заради Бога, Джеку, заради Бога! – вигукнула розгублена Етті. – О, Джеку, Джеку, він уб’є вас!

– То він для вас уже «Джек»? – загарчав молодик. – Дійшло вже до імен, так?

– О, Теде, будьте розумним, будьте добрим! Заради мене, Теде, якщо ви коли-небудь кохали мене, – будьте добрим!

– Гадаю, Етті, коли ви залишите нас наодинці, ми швидко це скінчимо, – спокійно промовив Мак-Мердо. – Чи, може, містере Болдвіне, вам охота прогулятися зі мною вулицею? Надворі чудова погода, а за першим рогом звідси – чудове пустище.

– Я не хочу бруднити руки, – відповів його суперник. – Скоро ви пошкодуєте, що зайшли до цього дому!

– Зараз саме час для такої прогулянки, – відповів Мак-Мердо.

– Я сам виберу час, містере. Залиште це мені. Погляньте-но! – Він несподівано відгорнув рукав і показав на руці дивний знак – витавруване коло з трикутником усередині. – Ви знаєте, що це таке?

– Не знаю й знати не хочу.

– То дізнаєтесь. Це я вам обіцяю. Раніше, ніж постарієтесь. Може, міс Етті скаже вам щось про це. А ви, Етті, приповзете до мене на колінах – чуєте, любонько? На колінах – і тоді я скажу вам, якою буде розплата. Ви посіяли – і я присягаюся Богом, що побачу, які будуть жнива! – Він люто глипнув на них обох, крутнувся на закаблуках, і наступної миті за ним грюкнули двері.

З хвилину Мак-Мердо та дівчина стояли мовчки. Потім вона обняла його:

– О, Джеку, який ви сміливий! Але це не допоможе, вам треба тікати! Цієї ж ночі, Джеку, цієї ж ночі! Це ваш єдиний шанс. Він уб’є вас. Я прочитала це в його лютих очах. Що ви можете вдіяти проти дюжини людей, за якими стоїть Мак-Ґінті і вся сила ложі?

Мак-Мердо вивільнився з обіймів Етті, поцілував її й ніжно посадив на стілець.

– Ну, ну! Не бійтеся за мене. Я й сам масон. Я щойно сказав про це вашому батькові. Навряд чи я кращий за інших, тож не вважайте мене за святого. Може, дізнавшись правду, ви теж зненавидите мене.

– Зненавиджу вас, Джеку? О ні, не зненавиджу! Адже я чула, що в тому немає нічого поганого, тож чому я повинна за це ненавидіти вас? Але якщо ви масон, Джеку, то чому досі не зазнайомилися з Мак-Ґінті?

– Я теж подумав про це, – відповів Мак-Мердо. – І піду до нього просто зараз. Скажіть вашому батькові, що сьогодні я ще переночую у вас, а завтра знайду собі інше помешкання.

В пивниці Мак-Ґінті, як і завжди, юрмився люд; то було найулюбленіше місце розваг на всю Вермісу. Господар мав гучну славу – і насамперед через те, що незмінно носив личину веселуна, шибайголови, яка приховувала його таємні справи. До того ж, багатьох приводив сюди страх – ніхто не насмілився б піти проти нього не тільки в місті, а й по всій долині аж до гір.

Крім таємної сили, що її він мав як голова ложі, Мак-Ґінті обіймав високі офіційні посади – був міським радником та інспектором шляхів. Звісно, що його обрали на ці посади ті негідники, які в свою чергу сподівалися милості з його рук. Податки в місті були величезні, а громадська робота – занедбана; аудитори не звертали уваги на його сфальшовані звіти, а городяни боялися розголошувати ці шахрайства й прикусили язики, щоб на них не звалилося більше лихо.

Через те діаманти на шпильках Мак-Ґінті щороку більшали, золоті ланцюги на жилеті – важчали, а пивниця ширшала та ширшала, аж поки не зайняла цілий кут торгового майдану.

Мак-Мердо штовхнув двері пивниці й опинився серед завсідників, що наповнювали повітря тютюновим димом та випарами спирту. Пивницю освітлювала безліч ламп; це сяйво відбивалось і множилось у величезних дзеркалах уздовж стін. Кілька служників за широкими, оздобленими міддю стойками наливали та змішували напої для гостей.

У дальшому закутку, спершись об стойку, стовбичив з сигарою в роті високий, огрядний здоровань, – то був не хто інший, як сам Мак-Ґінті. Голову цього велетня покривала чорна кучма волосся, а обличчя аж по вилиці заросло бородою, що спускалась на самісінький комір. Його обличчя було смагляве, наче в італійця, а трохи косі очі світилися якимось мертвотним блиском; це надавало їм лиховісного виразу.

Все інше в цього чоловіка – шляхетна статура, гарні риси, щира поведінка – цілком пасувало до машкари веселого, товариського чолов’яги. Кожен відразу сказав би, що то чесний ділок, чиє серце таке ж просте, як і слова. Лише тоді, коли його мертвотні темні очі втуплювались у людину, вона мимоволі здригалась, відчувши, що за ними приховано безодню зла, поєднаного з силою, відчаєм та хитрощами; від того його погляд ставав у тисячу разів зловіснішим.

Побачивши господаря здалеку, Мак-Мердо сміливо проштовхався до нього, відтрутивши купку облесників, що юрмилися довкола, заливаючись сміхом від примітивних жартів Мак-Ґінті. Сірі очі молодика хоробро зустрілися з чорними вирлами, що різко блимнули на нього.

– Щось я не пригадую ваше обличчя, хлопче.

– Я тут нещодавно, містере Мак-Ґінті.

– Не настільки, щоб не знати, як слід до мене звертатися.

– Це радник Мак-Ґінті, – промовив хтось із завсідників.

– Пробачте, раднику. Я не знаю тутешніх звичаїв. Мені порадили побачитися з вами.

– Що ж, я перед вами. І якої ж ви про мене думки?

– Важко сказати одразу. Якщо ваше серце таке ж велике, як тіло, а душа – така ж гарна, як обличчя, то кращого й бажати не варто, – відповів Мак-Мердо.