Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

3. Трагедія в Берлстоні

А тепер я попросив би дозволу облишити розповідь про свою скромну персону й описати події, які сталися до того, як ми прибули на місце таємничої пригоди, про яку багато що довідалися пізніше. Тільки таким чином я можу познайомити читача з людьми, пов’язаними з цією дивною пригодою, і з тими загадковими обставинами, за яких їм судилося зіткнутись зі своєю долею.

Село Берлстон – невеличка, дуже давня купка дерев’яних хатинок біля північної межі графства Сасекс. Кілька століть воно не знало змін, але впродовж останніх років його мальовниче розташування привабило багатьох заможних сквайрів, чиї вілли тепер стоять серед тамтешніх лісів. Ці ліси, очевидно, – околиця величезного Вільдського лісу, що сягає північної межі Крейдяних Горбів. У самому селі з’явилося багато дрібних крамниць, що обслуговують значно зросле його населення; завдяки їм Берлстон швидко перетворився зі стародавнього села на сучасне місто. Довкола його оточують невеликі оселі; найближче місто, Танбридж-Вельс, – аж за десять – дванадцять миль на схід, поблизу самісінької межі графства Кент.

За півмилі від міста, посеред старого парку, відомого своїми могутніми буками, стоїть давній Берлстонський замок. Частину цієї славнозвісної будівлі зведено ще за доби перших хрестових походів, коли Х’юґо де Капюс спорудив фортецю в маєтку, подарованому королем. Вона помітно постраждала від пожежі 1543 року, але дещо з цієї будівлі, закіптюжене димом, уціліло; і ось за доби короля Якова [6]6
  ...за доби короля Якова...– мається на увазі Яків І Стюарт (1566 – 1625), англійський король у 1603 – 1625 рр.


[Закрыть]на місці руїн феодального замку постала нова цегляна будівля.

Ця садиба, з її численними шпилями та вузенькими віконцями, виглядає нині так само, як її побудували на початку сімнадцятого століття. З двох ровів, що оточували колись маєток, один зовсім пересох і тепер скромно слугує городом. Інший рів досі наповнений водою, має сорок футів завширшки, кілька футів завглибшки і оточує замок з усіх боків. Рів живить своєю водою маленький струмок, тож ця водойма ніколи не перетворюється на суху канаву. Вікна на першому поверсі замку лише за фут від поверхні води.

Єдина дорога до замку веде через звідний міст, ланцюги та корба якого давно заржавіли. Останні власники садиби були, проте, люди енергійні, тож міст щовечора підіймавсь і щоранку опускавсь. Завдяки тому, що цей давній феодальний звичай відновили, замок щоночі перетворювався на справжнісінький острів – ця деталь мала безпосередній зв’язок із таємницею, що невдовзі привернула увагу всієї Англії.

Замок кілька років стояв порожній і міг би швидко перетворитись на мальовничу руїну, якби ним не заволоділи Дугласи. Ця родина складалася лише з двох осіб – Джона Дугласа та його дружини. Дуглас був примітною особою й зовні, й за своєю вдачею. То був чоловік років п’ятдесяти, з мужнім обличчям, сивими вусами, проникливими сірими очима й стрункою, гнучкою статурою, що досі не втратив молодечої сили та бадьорості. Він був з усіма привітний, щирий, але щось у його поведінці справляло враження, ніби колись він обертався в колах, нижчих за товариство сасекських сквайрів.

Хоча сусіди, бувало, поглядали на нього з подивом, він швидко набув гучної слави серед селян, цікавлячись навіть їхніми святами й бенкетами. На них він, маючи гарний високий тенор, завжди готовий був потішити люд чудовою піснею. Грошей він, здавалося, мав багато – казали, нібито надбав їх у каліфорнійських золотих копальнях, бо і з власних його слів, і зі слів дружини було відомо, що він провів частину свого життя в Америці.

Добра слава, яку породили його ласкавість і проста поведінка, зміцніла ще й завдяки репутації неабиякого сміливця. Коли горіла садиба священика, він кинувся до палаючого будинку рятувати майно – вже після того, як пожежна команда оголосила, що це неможливо. Завдяки всім цим рисам Джон Дуглас із Берлстонського замку менш ніж за п’ять років здобув собі в Берлстоні велику пошану.

Його дружину знали так само чудово, хоча англійці, надто сільські мешканці, не дуже охоче товаришують з іноземцями. Жила вона досить відлюдкувато, цілком поринувши в чоловікові справи і власні хатні обов’язки. Було відомо, що це англійська леді, яка познайомилася з містером Дугласом у Лондоні, коли він овдовів. То була гарна жінка – висока, смаглява, років на двадцять молодша за свого чоловіка, – ця різниця, проте, ніяк не порушувала їхнього щасливого сімейного життя.

Однак ті, котрі знали Дугласів найкраще, подейкували, що між ними не було цілковитої довіри, – мабуть, після того, як дружина довідалася щось про чоловікове минуле, – або радше тоді, як їй хтось розповів про це. До того ж дехто часом помічав, що місіс Дуглас помітно нервується, коли її чоловік пізно повертається додому. В тихій сільській місцевості, де радо підхоплюють кожну плітку, ця риса господині замку не пройшла повз людську увагу й дедалі більше обростала здогадами, аж поки таємничі події не надали їй особливого значення.

Була там іще одна особа, чиє перебування, – щоправда, тимчасове, – під дахом Дугласів саме збіглося з химерними пригодами, які я далі переповідатиму публіці. То був Сесіл Джеймс Баркер із садиби Гейлс-Лодж у Гемпстеді.

Високу, огрядну постать Сесіла Баркера часто бачили на головній вулиці Берлстона; він був постійним і бажаним гостем у замку. В селі вважали, що то був єдиний Дугласів друг з минулих років, який зустрічався з ним у новому англійському оточенні. Сам Баркер теж був, безперечно, англієць, але з його слів знали, що він познайомився з Дугласом в Америці і вони разом пережили тяжкі роки. Він здавався досить-таки заможним чоловіком і мав славу завзятого парубка.

Баркер був молодший за Дугласа – мав ледве сорок п’ять літ, – довготелесий, широкогрудий, із чисто поголеним вилицюватим обличчям, кошлатими чорними бровами та парою чорних очей; їхній владний погляд укупі з дужими руками вмить розігнав би будь-яку юрму ворогів. Він не кохався ні в полюванні, ні в конях, а найчастіше прогулювався старим селом із люлькою в роті або їздив з господарем – а коли його не було вдома, то з господинею – чудовими сільськими околицями. «Лагідний, щедрий джентльмен, – говорив про нього ключник Еймс. – Але, далебі, не хотів би я опинитись на місці того, хто надумав би перечити йому». Він був найближчим другом як Дугласа, так і його дружини; ці стосунки помітно засмучували чоловіка, – навіть слуги відчували тоді його роздратування. Оце і все, що можна сказати про третю особу, яка перебувала тоді на місці трагедії.

Іншими мешканцями старого замку були лише слуги, серед яких варто згадати поважного, кмітливого Еймса та місіс Еллен – веселу, привітну особу, що поділяла з господинею хатні турботи. Решта шестеро слуг не мали жодного стосунку подій, які сталися вночі шостого січня.

Була за чверть дванадцята, коли перші ознаки тривоги сягнули маленької сільської поліційної дільниці, якою керував сержант Вільсон із Сасекської поліційної управи. Схвильований до краю Сесіл Баркер забіг до дільниці й подзвонив. «У Берлстонському замку сталася жахлива трагедія – вбито Джона Дугласа». Все це Баркер промовив одним духом. Після того він одразу побіг додому, а за чверть години туди з’явився й сержант; він прибув на місце злочину невдовзі по півночі, повідомивши про страшний злочин начальство.

Діставшися замку, сержант побачив, що звідний міст опущено, вікна яскраво світяться, а слуги приголомшені й стривожені. Усі вони, збліднувши на виду, купчились у передпокої, а на дверях стояв переляканий ключник. Лише Сесіл Баркер, схоже, стримував свої почуття; він відчинив двері поряд і запросив сержанта йти за ним. Тієї самої миті над’їхав доктор Вуд, розумний і жвавий сільський лікар. Усі троє увійшли до фатальної кімнати; ключник злякано подибав за ними й зачинив двері, щоб цю жахливу картину не бачили покоївки.

Убитий лежав на спині посеред кімнати, розкинувши руки й ноги. Він був убраний у рожевий халат, що прикривав нічну сорочку. На ногах були пантофлі. Лікар, узявши лампу, що стояла на столі, схилився над ним. Одного погляду на небіжчика було достатньо, аби переконатися, що тут уже нічим не зарадиш. Обличчя вбитого було страшенно спотворене. На його грудях лежала дивна зброя – мисливська рушниця з обрізаними на фут від курків цівками. Зрозуміло було, що постріл зроблено з дуже близької відстані, і тому набій розірвав голову майже на шматки. Курки були скручені дротом, – напевно, для того, щоб водночас вистрелити з обох цівок.

Сільський полісмен був розгублений і стурбований тією відповідальністю, що несподівано лягла на його плечі.

– Ми нічого не чіпатимемо, доки не приїде начальство, – ледь чутно промовив він, перелякано втупившись у розвалену голову небіжчика.

– Тут нічого й не чіпали, – відповів Сесіл Баркер. – Усе залишилось так, як я побачив уперше.

– Коли це сталося? – Сержант витяг записник.

– О пів на дванадцяту. Я ще не роздягався й сидів біля каміна у своїй спальні, коли почув постріл. Він був не дуже гучний – немовби приглушений. Я побіг туди і, мабуть, уже через півхвилини був у кімнаті.

– Двері були відчинені?

– Так, відчинені. Бідолашний Дуглас лежав так само, як ви бачите зараз. На столі горіла свічка. А лампу засвітив я – через кілька хвилин після того.

– Ви нікого не бачили?

– Ні. Я почув, що місіс Дуглас іде сходами за мною, й перегородив їй шлях, щоб вона не побачила цієї страшної картини. Місіс Еллен, економка, теж надійшла й повела господиню геть. Потім з’явивсь Еймс і ми вдвох повернулися до цієї кімнати.

– Але ж я чув, що міст піднімають на цілу ніч.

– Його й було піднято, доки я його не опустив.

– Тоді як убивця міг утекти? Це неможливо! Містер Дуглас, напевно, сам наклав на себе руки.

– Спочатку я теж так подумав. Але погляньте! – Баркер відсунув штору; вузеньке вікно було відчинене навстіж. – І сюди теж! – Він підніс лампу до дерев’яного підвіконня й показав криваву пляму, схожу на слід від чобота. – Хтось ставав сюди, коли вилазив надвір.

– Ви хочете сказати, що він перебрався через рів?

– Саме так!

– Тоді, якщо ви опинилися в кімнаті за півхвилини після вбивства, він мусив бути у воді.

– Я не маю в цьому сумніву. На жаль, я не здогадався відразу підбігти до вікна! Його було заслонено, як бачите, і мені це просто не спало на думку. Потім я почув кроки місіс Дуглас; я не міг дозволити, щоб вона увійшла до цієї кімнати. Це дуже перелякало б її.

– І справді перелякало б! – мовив лікар, оглядаючи розвалену голову й жахливі криваві плями біля неї. – Відтоді, як на тутешній залізниці зійшов з рейок потяг, я не бачив таких поранень.

– Але стривайте-но, – зауважив сержант, чий неквапливий сільський розум і досі не забував про відчинене вікно. – Може, то й правда, що вбивця втік через рів; але як він міг потрапити до будинку, коли міст було піднято?

– Отож-бо й воно, – відказав Баркер.

– О котрій годині підняли міст?

– Близько шостої, – відповів ключник Еймс.

– Але я чув, – сказав сержант, – що зазвичай його підіймають, коли заходить сонце. Цієї пори воно заходить десь пів на п’яту, а не о шостій.

– Місіс Дуглас чекала гостей до чаю, – пояснив Еймс. – Я не міг підняти міст раніше, ніж вони підуть.

– Виходить, він прийшов знадвору, – мовив сержант. – Якби хто-небудь прийшов знадвору, він мусив би перейти міст до шостої години й сидіти в засідці доти, доки містер Дуглас по одинадцятій не увійшов до цієї кімнати.

– Отож! Містер Дуглас щовечора обходив будинок, щоб подивитися, чи всюди загасили світло. Через те він зайшов до цієї кімнати. Убивця чекав на містера Дугласа й застрелив його. Потім він утік через вікно й залишив тут рушницю. Я бачу все це так; нічого іншого уявити собі просто не можна.

Сержант несподівано підняв з підлоги картку, що лежала біля мертвого тіла. На ній було грубо накреслено чорнилом літери «Д. В.» і число 341.

– А це що таке? – спитав він, підносячи картку до очей.

Баркер здивовано поглянув на картку.

– Я ніколи не бачив її раніше, – сказав він. – Це, мабуть, залишив убивця.

– «Д. В. 341». Нічого не розумію. – Сержант крутив картку в пальцях. – Що воно за «Д. В.»? Напевно, чиїсь ініціали. Що ви там ще знайшли, докторе Вуде?

Цією знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном, – міцний робочий молоток. Сесіл Баркер показав на коробочку з мідяними цвяхами, яка стояла на камінній полиці.

– Містер Дуглас учора перевішував картини, – сказав він. – Я сам бачив, як він стояв на цьому стільці й прибивав велику картину. Ось звідки тут узявся молоток.

– Покладіть-но його краще на килим, туди, де взяли, – наказав сержант, задумано почухавши потилицю. – Тут треба неабияких розумників, щоб докопатися до дна. Навіть для лондонських фахівців роботи досить. – Він підняв угору лампу й поволі пішов по кімнаті. – Овва! – схвильовано вигукнув сержант, відсунувши завіску з іншого боку. – О котрій годині завісили вікно?

– Коли засвітили лампи, – відповів ключник. – Відразу по четвертій.

– Тут хтось переховувався, це напевно. – Сержант підніс світло до слідів брудних чобіт у кутку. – Якщо пристати на вашу думку, містере Баркере, то вбивця мусив увійти до будинку по четвертій, коли штори було спущено, але до шостої, коли міст іще не було піднято. Він прослизнув до цієї кімнати – першої, яку побачив. Іншого місця для схованки тут немає, тож він заховався за шторою. Все цілком зрозуміло. Той чоловік, напевно, збирався пограбувати будинок, але містер Дуглас побачив його; злодій убив містера Дугласа і втік.

– Так само здається й мені, – сказав Баркер. – Але чи не марнуємо ми дорогий час? Може, краще обшукати околицю, поки вбивця не встиг утекти?

Сержант на якусь хвилину замислився.

– До шостої ранку потягів звідси немає, тож залізницею він утекти не зможе. Якщо ж ітиме дорогою, то кожен зверне увагу на його брудні чоботи. Та і я будь-що не можу звідси піти, поки мене хтось не змінить.

Лікар з лампою в руці уважно оглядав тіло.

– О! Що це за знак? – спитав він. – Він має якийсь зв’язок із злочином?

Небіжчикова права рука була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Біля зап’ястка виднів дивний бурий знак – трикутник у колі, що добре вирізнявся на світлій шкірі.

– Це не татуювання, – пояснив лікар, поглянувши поверх окулярів. – Я ніколи ще такого не бачив. Це тавро, на зразок того, яким мітять худобу. Що це може означати?

– Я не знаю, що це означає, – відповів Сесіл Баркер, – але останні десять років я багато разів бачив цей знак у Дугласа.

– І я теж, – додав ключник. – Щоразу, коли господар засукував рукави, я бачив у нього цей знак. Я завжди з подивом думав, що він може означати.

– Отже, знак тут ні до чого, – мовив сержант. – Але все-таки це дуже дивно. Тут усе занадто дивне. Що там ще?

Ключник із вигуком здивування показав на простерту руку вбитого.

– Вбивця зняв у нього обручку! – видихнув він.

– Що?

– Так! Господар завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Оцей перстень, зроблений із золотого самородка, він носив вище від обручки, а цей перстень-змійку – на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручки немає.

– Це правда, – підтвердив Баркер.

– Тоді скажіть мені, – мовив сержант, – він завжди носив обручку нижче від персня?

– Завжди!

– То вбивця, чи хто він там був, спершу зняв цей перстень із самородка, потім – обручку, а потім знову повернув на місце перстень?

– Так!

Сільський полісмен похитав головою.

– Мені здається, що швидше ми передамо цю справу до Лондона, то буде краще, – сказав він. – Вайт Мейсон – чоловік спритний. Жоден тутешній злочин не буває аж надто складним для Вайта Мейсона. Але все-таки, схоже, доведеться звернутися до Лондона. Я без будь-якого сорому ладен сказати, що ця справа нам не до снаги.

4. Темрява

О третій годині ночі за терміновим викликом сержанта Вільсона до Берлстона приїхав у двоколці начальник сасекської поліційної управи. З першим ранковим потягом він послав повідомлення до Скотленд-Ярду, а опівдні вже вітав нас на берлстонському вокзалі. Вайт Мейсон був спокійний, розважливий чоловік у широкому твідовому сурдуті. Зі своїм чисто поголеним, засмаглим обличчям, міцною статурою й трохи кривими ногами в гетрах він скидався радше на дрібного фермера чи лісничого, ніж на вельмишановного провінційного криміналіста.

– Дивовижна пригода, містере Мак-Дональде! – раз у раз повторював він. – Газетярі позлітаються сюди, як мухи, тільки-но почують про неї. Але ми, сподіваюся, скінчимо свою справу раніше, ніж вони пхатимуть сюди свій ніс. Тут знайдеться багато цікавого для вас, містере Холмсе. І для вас, докторе Ватсоне, теж, – медикові тут буде достатньо роботи. Я замовив для вас кімнати в заїзді «Вествільський герб». Інших заїздів тут немає, проте я чув, що там чисто й затишно. Полісмен перенесе туди ваші речі. Прошу, джентльмени, коли ваша ласка.

Він був дуже метушливий, лагідний чоловік, цей сільський детектив. Через десять хвилин ми вже були в своїх кімнатах, а ще через десять сиділи у вітальні й намагалися разом звести докупи картину тих подій, які я переповів вам у попередньому розділі. Мак-Дональд часом занотовував щось у записнику, а Холмс задумано слухав, і на обличчі його з’являлися то здивування, то щире захоплення, з яким ботанік оглядає рідкісну, цінну квітку.

– Чудово! – вигукнув він, коли розповідь скінчилася. – Справді чудово! Я не пригадаю жодної справи, що мала б такі дивовижні риси.

– Я так і думав, що ви скажете це, містере Холмсе, – задоволено мовив Вайт Мейсон. – Зараз я розповім вам, що тут у нас діється – відтоді, як сержант Вільсон викликав мене о третій годині ночі. О Боже, я мчав сюди, мов хорт! Але поспішати так, може, й не варто було, бо я все одно нічим би тут не зарадив. Сержант Вільсон зібрав усі факти. Я перевірив їх і додав кілька власних висновків.

– Яких? – нетерпляче спитав Холмс.

– По-перше, я оглянув молоток. Тут мені допоміг доктор Вуд. На молотку не було жодного сліду крові. Якби містер Дуглас оборонявся цим молотком, він неодмінно вдарив би ним убивцю, а тоді вже впустив би на підлогу. Але там немає жодної краплинки крові.

– Це ще нічого не доводить, – зауважив інспектор Мак-Дональд. – Траплялися вбивства за допомогою молотка, коли на ньому не залишалось ніяких слідів.

– Так. Це справді нічого не доводить. Якби там були плями, це стало б нам у пригоді. Проте плям не було. Тоді я оглянув рушницю. Її було набито шротом, і курки, як засвідчив сержант Вільсон, скручено так, щоб обидві цівки вистрелили водночас, – задля того, мабуть, щоб не промахнутись. Обрізана рушниця має завдовжки не більш ніж два фути – її можна легко пронести під одягом. Повного імені фабриканта немає – лише друковані літери «ПЕН» на планці посередині, а решту імені одпиляно.

– Велика літера «П» з візерунком угорі, а «Е» та «Н» – менші? – запитав Холмс.

– Саме так.

– «Пенсильванська збройова компанія», відома американська фірма, – мовив Холмс.

Мейсон вирячився на мого друга, наче сільський лікар на фахівця з Гарлі-стрит [7]7
  Гарлі-стрит– відома лондонська лікарня на однойменній вулиці.


[Закрыть], який одним словом може дати раду всім його труднощам.

– Звичайно ж, ви маєте рацію, містере Холмсе. Чудово! Дивовижно! Невже ви зберігаєте в пам’яті назви всіх збройових заводів?

Холмс нічого не відповів на це запитання.

– Немає сумніву, що це американська рушниця, – провадив Мейсон. – Я десь читав, що обрізані рушниці побутують в окремих штатах Америки. Це спало мені на думку ще до того, як знайшли напис на планці. Очевидно, той, хто прокрався до будинку і вбив господаря, був американцем.

Мак-Дональд хитнув головою.

– Це аж ніяк не очевидно, – мовив він. – Я досі не певен, що в будинку побував хтось чужий.

– Але ж відчинене вікно, кров на підвіконні, дивна картка, сліди чобіт у кутку, рушниця!

– Все це легко можна зробити навмисне. Містер Дуглас був американцем чи принаймні довго жив в Америці. Так само й Баркер. Вам немає потреби заводити до будинку американця, щоб приписати йому всі ці американські витівки.

– Еймс, ключник...

– Що з ним? Чи можна йому довіряти?

– Він десять років служив у сера Чарльза Чендоса. Надійний, як скеля, чоловік. У Дугласа він жив ще до того, як той оселився в замку, – це було п’ять років тому. Еймс ніколи не бачив у будинку такої рушниці.

– Рушницю намагалися сховати. Через те й обрізали цівки. Вона легко поміститься у валізі. Як Еймс може бути певен, що такої рушниці не було в будинку?

– Тоді він мусив би хоч раз її побачити.

Мак-Дональд знову хитнув своєю впертою шотландською головою.

– І все-таки я не певен, що тут ніколи не бувало жодної рушниці. Погляньте-но, – у його мові ясніше стало чути абердинську говірку, – погляньте-но, як усе заплутується, коли припустити, що цю рушницю – та й усі ці химерні речі – принесла сюди чужа людина. Це просто неймовірно! Це суперечить здоровому глуздові! Прошу вас, містере Холмсе, скажіть що-небудь.

– Скажіть краще свою думку, містере Маку, – суворо, мов суддя, відповів Холмс.

– Цей чоловік – не грабіжник, якщо припустити, що він справді існував. Історія з обручкою та картка наводять на думку про зумисне вбивство з особистих причин. Він прокрався до будинку з обдуманим наміром убити господаря. Він знає, що йому важко буде втекти, бо будинок оточений ровом з водою. Яку зброю він обирає? Звичайно ж, якнайтихішу. Тоді він міг би сподіватися, що зможе, скоївши злочин, швидко вилізти через вікно, перейти рів і податися геть. Усе цілком зрозуміло. Зрозуміло й те, що це дурниця – принести з собою якнайгучнішу зброю, чудово знаючи, що кожна людина в домі відразу прибіжить, почувши постріл, і побачить убивцю раніше, ніж він перейде рів. Хіба не так, містере Холмсе?

– Ви справді добре обміркували цю справу, – замислено відповів мій друг. – Проти вашої думки потрібні дуже вагомі докази. Дозвольте спитати, містере Вайте Мейсоне: коли ви оглядали зовнішній бік рову, вам не траплялися сліди людини, що тільки-но вийшла з води?

– Там не було ніяких слідів, містере Холмсе. Але рів обкладено каменем. Ці камені варто оглянути ще раз.

– Жодних слідів?

– Жодних.

– Он як! Ви не заперечуєте, містере Вайте Мейсоне, щоб ми негайно пішли туди? Там можуть знайтися якісь цікаві дрібниці.

– Я сам хотів це запропонувати, містере Холмсе, але гадав, що спершу варто познайомити вас з усіма фактами. Я думав, вас зацікавить щось іще... – Вайт Мейсон нерішуче поглянув на детектива-аматора.

– Я вже працював з містером Холмсом раніше, – сказав інспектор Мак-Дональд. – Він грає за власними правилами.

– Авжеж, за власними, – усміхнено підтвердив Холмс. – І до того ж маю нагоду допомогти судові й поліції. Якщо я коли-небудь і цурався поліційних детективів, то лише через те, що вони перші цурались мене. Я не маю навіть бажання підраховувати їхні поразки. І водночас, містере Вайте Мейсоне, я наголошую, що працюю на свій розсуд і домагаюся цілковитих, а не часткових наслідків.

– Ви робите нам честь своєю допомогою. Ми покажемо вам усе, що знаємо, – щиросердно відповів Вайт Мейсон. – Ходімо, докторе Ватсоне. Коли настане час, ми теж сподіваємось потрапити на сторінки ваших книжок.

Ми пішли мальовничою сільською вуличкою, обабіч якої росли підстрижені в’язи. Попереду виднілися два стародавні кам’яні стовпи, обвітрені й порослі лишайником; на їхніх вершках височіли фігури, що колись зображали лева в стрибку, – герб Капюсів з Берлстона. Коротка, звивиста дубова алея була саме така, як зазвичай трапляється в англійських селах. Після крутого повороту перед нами з’явився великий низький будинок із темно-бурої цегли, споруджений за часів короля Якова й обсаджений тисами. Коли ми підійшли ближче, то побачили й дерев’яний звідний міст, і широкий рів з водою, що блищала, наче живе срібло, при світлі холодного зимового сонця.

Три століття промайнули над цим старовинним замком – три століття народжень і смертей, сільських свят і полювань. Дивно, що саме тепер стіни замку огорнула лиховісна тінь! І водночас саме ці шпилясті дахи та химерні вежі слугували найкращим місцем для страхітливого злочину. Поглянувши на вузькі вікна й темний фасад, що височів над водою, я відчув, що більш придатної сцени для трагедії просто не знайти.

– Ось воно, це вікно, – показав Вайт Мейсон. – Праворуч від підйомного моста. Його відчинено – так само, як і минулої ночі.

– Але ж воно, здається, завузьке, щоб туди могла пролізти людина.

– Ну, людина ця була, напевно, худорлява. Тут нам не треба ваших пояснень, містере Холмсе. І ви, і я вільно протиснемось через це вікно.

Холмс підійшов до краю рову й позирнув униз. Потім оглянув кам’яне облицювання й траву.

– Я маю добрий зір, містере Холмсе, – сказав Вайт Мейсон. – Немає жодних слідів того, що тут хтось вилазив. Хіба він неодмінно мусив залишити сліди?

– Неодмінно. Ця вода завжди каламутна?

– Майже завжди. Струмок несе сюди мул.

– Як тут глибоко?

– Зо два фути скраю і три посередині.

– То вбивця ніяк не міг потонути, переходячи рів?

– Ні, тут навіть дитина не потоне.

Ми пройшли звідний міст, і нас зустрів довготелесий, сухорлявий, дещо манірний чоловік, що виявився ключником Еймсом. Бідолашний старий був зовсім блідий і досі тремтів від нервового струсу. Сільський сержант – рослий, вояцької статури, – стояв на варті біля фатальної кімнати. Лікар уже пішов.

– Чи є новини, сержанте Вільсоне? – спитав Вайт Мейсон.

– Ні, сер.

– Тоді можете йти додому. Ви нам уже не потрібні. Якщо треба буде, ми покличемо вас. А ключник зачекає за дверима. Скажіть йому, хай попередить містера Сесіла Баркера, місіс Дуглас та економку, що нам доведеться поговорити з ними. А тепер, джентльмени, дозвольте мені поділитися з вами тут, на місці, своїми міркуваннями, а тоді ви вже висловите свої.

Цей сільський фахівець вразив мене. Він був кмітливий, діловитий, що надалі могло б допомогти йому зробити кар’єру. Навіть Холмс слухав його уважно, без жодного сліду того нетерпіння, яке знавці так часто виявляють до своїх молодших колег.

– Самогубство це чи вбивство? Ось найперше наше питання, джентльмени. Якщо це самогубство, то нам слід припустити, що цей чоловік зняв з пальця обручку й сховав її, потім прийшов сюди в халаті і брудних чоботях, натоптав у кутку за шторою, щоб удати, ніби на нього хтось чатував, потім відчинив вікно, далі кров’ю...

– Все це ми можемо відкинути, – перервав його Мак-Дональд.

– Я теж так гадаю. Самогубство тут ні до чого. Залишається вбивство. Тоді слід вирішити, чи його вбив хтось чужий, чи тутешній мешканець.

– Гаразд, наведіть свої докази.

– В обох випадках ми стикаємось із великими труднощами, але злочин будь-що скоєно. Спершу припустімо, що злочинець – особа, яка мешкає в цьому будинку. Він убив Дугласа тоді, коли всі були вдома й ніхто ще не спав. Він скористався якнайгучнішою зброєю, – зброєю, якої тут ніколи не бачили, – що мало зняти тривогу в усьому домі. Не дуже ймовірно, авжеж?

– Справді, не дуже.

– Кожен з вас пам’ятає, що після пострілу минула лише хвилина, перш ніж не тільки містер Сесіл Баркер – хоча він наголошує, що був першим, – а й ключник Еймс, і всі інші опинились на місці вбивства. Скажіть мені, як убивця встиг за цю хвилину натоптати в кутку, відчинити вікно, забруднити підвіконня кров’ю, зняти обручку з небіжчикового пальця – й таке інше? Це неможливо!

– Ви дуже добре все пояснили, – мовив Холмс. – Я ладен погодитися з вами.

– Тоді повернімося до думки, що вбивство скоєно сторонньою людиною. Ми й тут стикаємося з не меншими труднощами, хоч саму думку не можна вважати за неймовірну. Убивця потрапив до будинку між опів на п’яту й шостою годиною, тобто вже в сутінках, але до того, як підняли міст. У будинку були гості, двері відчинені, тож ніщо йому не заважало. Він міг бути звичайнісіньким грабіжником або мав особисті рахунки з містером Дугласом. Оскільки Дуглас більшу частину свого життя провів в Америці і рушниця виявилась американською, то найвірогідніше, що це вбивство з помсти. Убивця прослизнув до цієї кімнати, – вона була найближче, – й сховався за шторою. Тут він просидів до одинадцятої ночі. Саме тоді містер Дуглас увійшов до кімнати. Між ними відбулася коротка розмова – якщо вона взагалі відбулася: місіс Дуглас наголошує, що після того, як її чоловік пішов, постріл стався не більше ніж через п’ять хвилин...

– Свічка це підтверджує, – зауважив Холмс.

– Саме так. Свічка була нова і встигла згоріти лише на півдюйма. Він поставив її на стіл ще до того, як на нього накинулись, інакше вона впала б разом з ним. Це свідчить, що на нього напали не відразу, як він увійшов. Коли з’явився містер Баркер, свічка горіла, а лампа – ні.

– Тут усе зрозуміло.

– Тепер я спробую відтворити за цими припущеннями сцену вбивства. Дуглас заходить до кімнати. Ставить свічку. З’являється чоловік, що ховався за шторою, озброєний рушницею. Він вимагає віддати обручку – бозна-навіщо, але це мало бути так. Містер Дуглас віддає її. Тоді – чи ненароком, чи боронячись – Дуглас хапає молоток, що лежить на килимі; той чоловік стріляє в нього. Потім він кидає рушницю – і, мабуть, оцю дивну картку «Д. В. 341» – і втікає через вікно; до рову він потрапив тієї миті, коли Сесіл Баркер знайшов убитого. Що ви скажете, містере Холмсе?

– Цікаво, та не дуже переконливо.

– О Боже, це здавалося б просто нісенітницею, якби не було чимось ще гіршим! – вигукнув Мак-Дональд. – Убивця, хоч би хто він був, міг би переконати вас, що вбивство було скоєно якимось іншим чином. Чого він сподівався, перетнувши сам собі дорогу до відступу? Чого він сподівався, стріляючи з рушниці, коли тиша була для нього єдиним порятунком? Містере Холмсе, може, ви поясните це нам, якщо вважаєте думку Вайта Мейсона непереконливою?

Протягом усієї цієї тривалої розмови Холмс сидів мовчки, не проминаючи жодного слова і лише зрідка уважно поглядаючи вбік. Чоло його взялося зморшками.

– Треба зібрати якнайбільше фактів, щоб висловити остаточну думку, містере Маку, – мовив він, ставши навколішки перед мертвим тілом. – Боже мій! Ці рани справді жахливі. Можна покликати на хвилинку ключника? Еймсе, ви, напевно, часто бачили цей незвичайний знак – трикутник у колі – на плечі в містера Дугласа?

– Часто, сер.

– Ви ніколи не чули пояснень із цього приводу?

– Ні, сер.

– Така річ мусила завдати йому великого болю. Це, безперечно, тавро. Так... Еймсе, а ось маленький шматочок пластиря в кутку вуст містера Дугласа. Ви помічали його раніше?

– Так, сер, він порізався, коли голився вчора вранці.

– А чи траплялося йому порізатись так раніше?

– Нещодавно, сер.

– Підозріла річ! – сказав Холмс. – Це, звичайно, може бути простий збіг або вияв хвилювання, яке свідчило, що він мав причину чогось боятися. Ви помічали щось незвичне в його поведінці, Еймсе?