Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)
Як і казав Мак-Мердо, будинок, де він мешкав, чудово придався б до їхнього задуму. Він стояв аж на самісінькій околиці міста, віддалік від дороги. В будь-якому іншому разі змовники могли б просто заманити туди свою жертву, – вони робили таке кільканадцять разів, – і розрядити в її тіло револьвер; але тепер конче потрібно було довідатись, чи багато Едвардс дізнався про Чистіїв і чи встиг переказати це своїм наймачам.
Можливо, було вже запізно й він скінчив свою роботу. Якщо це справді було так, то їм залишалось хіба що помститися. Проте Чистії сподівалися, що до відома детектива не дійшло ще нічого важливого й він навряд чи серйозно сприйняв дурниці, які почув від Мак-Мердо. Будь-що про це можна було дізнатись лише з його вуст. Коли він опиниться в їхніх руках, вони знайдуть спосіб змусити його заговорити. Їм не вперше доводилось прибирати з дороги небажаних свідків.
Наступного ранку Мак-Мердо поїхав до Гобсонс-Петча. За дивним збігом обставин, саме того дня ним зацікавилась поліція; капітан Марвін – той самий, що знав його ще з Чикаго, – підійшов до нього, коли він чекав на станції. Мак-Мердо відвернувся вбік і не схотів розмовляти з ним. Зі своєї подорожі він повернувся після полудня і знайшов Мак-Ґінті в будинку робітничої спілки.
– Приїде, – сказав він.
– Чудово! – відповів Мак-Ґінті. Він був у жилеті, прикрашеному золотими ланцюжками й печатками, а крізь його кошлату бороду пробивалися промені діаманта. Пивниця й політика зробили майстра як багатим, так і дужим, чоловіком. Тим страшнішим здавалося йому видиво в’язниці та шибениці, що не давало спокою минулої ночі.
– Як ви думаєте, чи багато він знає? – тривожно спитав він.
Мак-Мердо похмуро хитнув головою:
– Він прожив тут досить довго – щонайменше шість тижнів. І приїхав сюди, гадаю, не з порожніми кишенями. Якщо він працював серед нас із грубими грошима в гаманці, то міг багато про що довідатись.
– У ложі немає зрадників! – вигукнув Мак-Ґінті. – Всі її члени міцні, мов сталь. Хоча постривайте! Є ще цей падлюка Моріс. Де він зараз? Якщо хто й виказав нас, то тільки він. Я послав би до нього пару хлопців уже сьогодні, щоб вони вибили з нього правду.
– Може, це й непогано, – відповів Мак-Мердо. – Але, щиро кажучи, Моріс мені до душі, й шкода буде, якщо з ним скоїться лихо. Раз чи двічі він балакав зі мною про справи ложі. Може, він і бачить їх по-іншому, ніж ми з вами, але ніколи не зробився б таким негідником. Проте не мені вирішувати, що з ним робити...
– Я доберуся до цього старого чорта! – скрикнув Мак-Ґінті. – Цілий рік я стежив за ним...
– Робіть, як знаєте, – відказав Мак-Мердо. – Але робіть це завтра, бо сьогодні в нас нагальніша справа. Доки ми не покінчимо з цим пінкертонівським типом, треба запобігати всіляким чуткам.
– Ваша правда, – погодився Мак-Ґінті. – Ми від самого Берді Едвардса довідаємось, хто йому переказував вісті, нехай йому навіть серце доведеться вийняти. А чи не запідозрив він, бува, пастки?
Мак-Мердо засміявся:
– Ні, я добре роздражнив його. Він навіть до дідька в пекло полізе, аби натрапити на слід Чистіїв. І, до того ж, я взяв у нього гроші. – Мак-Мердо посміхнувся, показуючи пачку доларових банкнот. – А ще стільки він пообіцяв мені дати тоді, коли дістане папери.
– Які папери?
– Ніяких паперів немає. То я наговорив йому сім мішків гречаної вовни – про ухвали, книги та правила товариства. Він сподівається дізнатися геть про усе, перш ніж покине мій дім.
– Тут він має рацію, – похмуро сказав Мак-Ґінті. – А він не питав, чому ви не принесли папери з собою?
– Звичайно, питав, але ж я не можу тягати їх із собою. Мене й так уже підозрюють, – от і сьогодні капітан Марвін підходив до мене на станції!
– Так, я чув, – зауважив Мак-Ґінті. – Тільки боюся, що увесь тягар цієї справи ляже на вас. Ми потім кинемо його тіло до старої шахти, але ж не можна буде заперечувати, що він мешкав у Гобсонс-Петчі і що ви сьогодні там були.
Мак-Мердо знизав плечима.
– Коли діяти розумно, то вони нізащо не доведуть, що то вбивство, – мовив він. – Ніхто не побачить, як він прийде до мене, й ніхто не знатиме, що він тут побував. А тепер, раднику, я поясню вам свій план, а ви поясніть його іншим. Усі ви прийдете вчасно. Гаразд. Він прийде о десятій. Тричі постукає, й ми відчинимо двері. А потім зачинимо їх за ним. Тоді він наш.
– Все це легко й просто.
– Так, але наступний крок повинен бути обачніший. Він міцний горішок і добре озброєний. Я пошив його в дурні, але він усе одно буде насторожі. Уявіть собі, що я проведу його до кімнати, яка має бути порожня, – а там аж семеро. Будь-що почнеться стрілянина, й когось неодмінно поранять.
– Справді.
– А почувши постріли й галас, туди збіжиться ціле місто.
– Так, ваша правда.
– Отож я пропоную зробити так. Ви зберетесь у великій кімнаті – отій, де ви розмовляли колись зі мною. Я відчиню йому двері, проведу до малої кімнати, а сам піду нібито взяти папери. Таким чином, я зможу попередити вас. Потім повернуся з якими-небудь фальшивими паперами. Він візьме їх, я накинусь на нього й видеру з його рук револьвер. Тільки-но ви почуєте мій голос – біжіть чимдуж до мене. Чим швидше, тим ліпше, бо він не слабкіший за мене, тож сам-один я з ним не впораюсь. Але поки ви не наспієте, я, звичайно, не випущу його з рук.
– Чудовий план, – мовив Мак-Ґінті. – Ложа довіку буде вдячна вам. Я вже думаю, що ви зможете стати тією людиною, яка прийде після мене на місце голови.
– Та що ви, раднику, я ще майже новачок, – відповів Мак-Мердо, але з виразу його обличчя було помітно, що похвала майстра потішила йому душу.
Повернувшися додому, він заходився готуватись до лиховісного вечора. Насамперед вичистив, змастив та зарядив свій смітвессонівський револьвер. Потім оглянув кімнату, що мала стати пасткою для детектива. Це було широке приміщення з довгим столом посередині й великою грубкою біля стіни. В трьох інших стінах були вікна. Віконниць вони не мали – тільки легенькі фіранки затуляли їх. Мак-Мердо уважно оглянув вікна. Звичайно, його насторожило, що кімната була надто вже відкрита для таємних зборів. Навіть те, що будинок стояв віддалік дороги, не заспокоїло його. Насамкінець він поговорив з Скенленом. Той, хоч і належав до Чистіїв, був боязкуватий чоловік і не наважувався перечити товаришам, проте потайки страхався тих жорстоких справ, у яких мусив брати участь. Мак-Мердо стисло розповів йому, що тут діятиметься.
– Якби я був на вашому місці, Майку Скенлене, то ввечері пішов би звідси геть. Тут уночі коїтимуться криваві речі.
– Справді, Маку, – відповів Скенлен. – Це не для моїх нервів. Іще тоді, коли я побачив, як застрелили директора Данна, я сам ледве не знепритомнів. Я не здатний на таке – не те, що ви чи Мак-Ґінті. Якщо ложа не засудить мене, я послухаюсь вашої поради й залишу вас тут на ніч самого.
Всі семеро надійшли вчасно. Зовні вони здавалися поважними громадянами, добре й ошатно вбраними, але з їхніх облич, надто з міцно стулених уст і лютих очей, було видно, що для Берді Едвардса залишилось мало надій на порятунок. Серед них не було жодного, що мав би на своєму рахунку менше ніж дюжину вбивств. Усі вони звикли вбивати так само, як різник – забивати овець.
Найпомітнішим серед них – як зовні, так і за кількістю злочинів – був, безперечно, грізний майстер Мак-Ґінті. Секретар Гарравей, худорлявий чоловік із тонкою, довгою шиєю та нервовими, тремтливими руками, ревно охороняв скарбницю ордену, але чужі гроші брав без вагання. Скарбник Картер, чоловік середнього віку з байдужим, похмурим обличчям та жовтою, висохлою шкірою, був здібним організатором – подробиці кожного злочину народжувались у його кмітливому мозку. Два брати Віллебі – високі, зговірливі юнаки – були завзяті хлопці, а їхній спільник Тигр Кормак – непіддатливий, потайний молодик – своєю зажерливістю наводив страх навіть на товаришів. Такими були люди, що зібралися цього вечора під дахом у Мак-Мердо, аби знищити пінкертонівського детектива.
Господар поставив на стіл пляшку віскі, і всі швидко випили перед початком справи. Болдвін та Кормак уже були напідпитку, й новий ковток хмелю додав їм хоробрості. Кормак торкнувся рукою грубки – у ній яскраво палав вогонь; ночі тієї пори були холодні.
– Оце добре, – посміхнувся він.
– Еге ж, – погодився Болдвін. – Притиснемо до неї того типа – й вивідаємо всю правду.
– Можете бути певні, – відповів Мак-Мердо. Він мав сталеві нерви: адже увесь тягар цієї справи лягав на нього, а він поводився спокійніше від усіх інших. Вони помітили це й тихо заплескали в долоні.
– Ви – єдиний, хто впорається з ним, – схвально мовив майстер. – Ми всі прибіжимо, тільки-но ви схопите його за горлянку. Шкода лише, що тут немає віконниць.
Мак-Мердо підійшов до вікон і щільно позавішував їх.
– Дарма, нікому не спаде на думку заглядати сюди.
– А раптом він не прийде? Раптом він зачув небезпеку? – спитав секретар.
– Прийде, не бійтесь, – відповів Мак-Мердо. – Він так само хоче прийти, як ви – побачити його. Цитьте! Слухайте!
Всі застигли, як воскові ляльки, дехто – з піднятими склянками в руках. Пролунали три гучні удари в двері.
– Тихше! – застережливо підняв руку Мак-Мердо.
Вбивці почали намацувати зброю.
– Мовчіть! – прошепотів Мак-Мердо й вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.
Убивці чекали, нашорошивши вуха. Вони рахували кроки свого товариша. Ось він відчинив двері. Долинуло кілька слів привітання. Потім – чужі кроки та незнайомий голос. Наступної миті грюкнули двері і хтось крутнув ключ у замку. Здобич потрапила до пастки. Тигр Кормак зловтішно засміявся, але Мак-Ґінті затулив йому рота своєю велетенською долонею.
– Цить, дурню! – прошепотів він. – Ти викажеш нас усіх!
У сусідній кімнаті точилася якась розмова. Потім двері відчинились і з’явився Мак-Мердо, приклавши до вуст палець.
Він підійшов до столу й поглянув на вбивць. Із ним сталася якась переміна. Мак-Мердо був схожий на людину, що закінчує велику роботу. Його обличчя враз скам’яніло. Очі за окулярами аж палали від хвилювання. Він немовби запанував над іншими. Ті здивовано втупились у нього, але він нічого не сказав, озираючи тим самим дивним поглядом то одного, то іншого з них.
– Ну-бо! – озвався нарешті Мак-Ґінті. – Він тут? Берді Едвардс тут?
– Так, – поволі промовив Мак-Мердо. – Берді Едвардс тут. Берді Едвардс – це я.
Після цих коротких слів запанувала мовчанка; здавалося, що в кімнаті нікого немає, – такою глибокою була ця тиша. Було чути навіть, як булькотить казанок на вогні. Сім блідих облич обернулися до чоловіка, що височів тепер над ними, жахаючи їх. Потім гучно брязнуло розбите скло, фіранки попадали на підлогу, й усі вікна наїжачились блискучими рушничними цівками.
Мак-Ґінті заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до напіввідчинених дверей. Але там його зустріла цівка револьвера; з-за дверей суворо дивилися блакитні очі капітана Марвіна з гірничої поліції. Майстер позадкував і знову впав на стілець.
– Отак буде безпечніше, раднику, – промовив чоловік, що його вони знали як Мак-Мердо. – І вам теж, Болдвіне, якщо не заберете руку з револьвера... Киньте його негайно! Отак. А тепер слухайте. Будинок оточено – тут сорок озброєних полісменів, тож судіть самі, чи варто чинити опір. Заберіть їхню зброю, Марвіне!
Під цівками рушниць розпочинати двобій справді не варто було. В Чистіїв відібрали зброю. Приголомшені, спантеличені, вони сиділи круг столу.
– Вислухайте мене на прощання, – вів далі чоловік, що заманив їх до пастки. – Гадаю, що до суду ми більше не зустрінемось. Я хочу дати вам трохи поживи для роздумів – ви ще матимете час подумати. Тепер ви знаєте, хто я такий. Зараз я можу відкрити свої карти. Я Берді Едвардс із агентства Пінкертона. Мені доручили викрити вашу банду. То була важка й небезпечна гра. Жодна душа, навіть наближчі мої друзі, не знала, що то була за гра. Знав лише капітан Марвін та ще мої наймачі. Але тепер, сьогодні ввечері, я, дякувати Богові, виграв!
Сім мертвотно-блідих облич дивилися на нього. Втуплені очі палали ненавистю. Він прочитав у них невблаганну погрозу.
– Може, вам здається, що гру ще не скінчено? Може, й так. Але багатьом з вас уже не доведеться в неї грати. Крім вас, сьогодні заарештували ще шістдесятьох. Правду кажучи, коли мені передали цю справу, я не дуже вірив у те, що це ваше товариство існує насправді. Я думав, що це газетні качки, але тепер переконався. Дізнавшись, що Чистії пов’язані з масонами, я вирушив до Чикаго і вступив до ложі. Але й тоді я гадав, що то газетні плітки, бо не помітив у масонстві нічого лихого.
Щоб скінчити роботу, я переїхав до гірничої долини. Діставшися сюди, я побачив, що помилявсь і що насправді це не порожні балачки. Я залишився тут. У Чикаго я нікого не вбивав і не підробив жодного долара. Ті гроші, які ви діставали від мене, – справжнісінькі. Але я знав, як можна припасти вам до душі, тож і вдав, ніби переховуюсь від закону. Все це подіяло так, як я й сподівався.
Отак я пристав до вашої пекельної ложі й почав з’являтися на її нарадах. Ви, мабуть, думали, що я такий самий, як ви. А насправді? Тієї ночі, коли я вступив до спілки, ви побили старого Стенджера. Я не зміг його попередити, але зупинив вашу руку, Болдвіне, коли ви трохи не вбили його. Я не зумів порятувати Данна та Менсіса, бо нічого про них не знав, але тепер побачу, як вішатимуть їхніх убивць. Я попередив Честера Вілкокса; коли вибухнув його будинок, він сам з родиною був уже в безпеці. Багатьох злочинів я не зміг зупинити, але пригадайте, як часто ваші жертви повертались додому не тією дорогою, чи їх не було вдома, коли ви їх відвідували, чи вони сиділи в кімнаті, коли ви чекали їх надворі. Це все моя робота.
– Клятий зраднику! – просичав крізь зуби Мак-Ґінті.
– Називайте мене, як собі хочете, Джоне Мак-Ґінті. Ви й ваші спільнику – вороги Бога й людей у цих краях. Я – єдиний, хто став між вами й бідолахами, яких ви тримали в лабетах. Був лише один спосіб покінчити з цим, і я ним скористався. Ви називаєте мене зрадником, але я певен, що тисячі тутешніх мешканців назвуть мене визволителем, що врятував їхні душі. Три місяці я жив тут. І прожив би ще три місяці, – скільки завгодно, щоб вивідати всі ваші таємниці. Я прожив би тут іще довше, якби знав, що ви не довідаєтесь про мою таємницю. Але лист, який надійшов з міста, спонукав мене діяти швидко.
Мені більше нема чого сказати, крім того, що я зустріну свою смертну годину спокійно, згадавши, як попрацював у цій долині. Все, Марвіне, я не затримуватиму вас. Беріть їх і ведіть, куди треба.
Розповідь моя добігає кінця. Того вечора Скенлен одержав запечатаний лист із дорученням віднести його Етті Шефтер; він виконав це доручення, лукаво підморгнувши і всміхнувшись їй. А наступного ранку чарівна жінка та чоловік із напізатуленим обличчям сіли в спеціальний потяг, замовлений у тутешньої залізничної компанії, й назавжди покинули цю небезпечну місцину. То була остання хвилина, коли Етті та її коханий ступали Долиною жаху. Десятьма днями пізніше вони обвінчалися в Чикаго, і старий Джейкоб Шефтер був на їхньому весіллі свідком.
Чистіїв судили в столиці штату – далеко від того місця, де їхні спільники могли б залякати охоронців закону. Даремно вони боронилися. Даремно витрачалися кошти ложі – кошти, вичавлені шантажем з усієї долини. Проти ясних, чітких, вичерпних свідчень людини, що знала кожну подробицю життя спілки та її злочинів, не змогли нічого вдіяти найспритніші виверти адвокатів. Уперше за багато років Чистіїв було подолано. Хмари страху над долиною розвіялися назавжди.
Мак-Ґінті перед шибеницею плакав і просив помилування. Вісім головних його спільників розділили долю майстра. Близько п’ятдесяти злочинців було ув’язнено. Берді Едвардс завершив свою роботу.
Проте, як він і передбачав, його гра ще не скінчилася. Не забарився наступний хід, потім ще й ще один. Тед Болдвін, брати Віллебі та ще декілька інших найлютіших членів банди врятувались від шибениці. Їх запроторили за ґрати на десять років, але врешті-решт настав день, коли вони вийшли на волю. Вони заприсяглися помститись за товаришів.
Після двох невдалих замахів Едвардс утік із Чикаго; він знав, що третій замах буде успішнішим. З Чикаго, змінивши прізвище, він перебрався до Каліфорнії; там він мешкав доти, доки померла Етті Едвардс. Потім, знову ледве врятувавшись від убивць, він під прибраним ім’ям Дуглас почав працювати в далекому каньйоні, де разом з партнером, англійцем на прізвище Баркер, надбав великі гроші. Насамкінець, довідавшись, що на слід його знову натрапили вбивці, він утік до Англії. Відтоді Джон Дуглас, одружившися вдруге, мешкав у Сасексі як сільський сквайр, і це його життя скінчилося дивовижною пригодою, про яку ми вже чули раніше.
ПіслямоваЗавершилося поліційне слідство, й справу Джона Дугласа передали до вищого суду. Присяжні на сесії виправдали його як людину, що діяла з метою самозахисту.
«Будь-якою ціною заберіть його з Англії, – написав Холмс до Дугласової дружини. – Тут діють сили, небезпечніші за ті, від яких він тікав. В цій країні для вашого чоловіка немає затишного місця».
Минуло два місяці, й ми почали вже забувати про цей випадок. Але одного ранку в нашій поштовій скриньці з’явилася таємнича записка. «О Боже, містере Холмсе! О Боже!» – йшлося в цьому дивному посланні. Ані адреси, ані підпису не було. Дивний лист потішив мене, проте Холмс поставився до нього набагато серйозніше.
– Диявольські витівки, Ватсоне! – зауважив він і довго сидів, насупивши брови.
Пізно ввечері місіс Хадсон, наша господиня, сказала, що містера Холмса хоче бачити у важливій справі якийсь джентльмен. Відразу за нею увійшов Сесіл Баркер – наш приятель із Берлстонського замку. Обличчя його було змарніле й бліде.
– Я дістав неприємні новини. Страшні новини, містере Холмсе, – мовив він.
– Я боявся цього, – відповів Холмс.
– Ви ще не одержали телеграму?
– Ні, тільки лист від невідомого дописувача.
– Бідолашний Дуглас! Мені сказали, що його прізвище Едвардс, але для мене він завжди буде Джоном Дугласом із Каньйону Беніто. Адже ви чули, що три тижні тому вони з дружиною вирушили до Південної Африки на пароплаві «Пальміра»?
– Так.
– Учора вночі пароплав прибув до Кейптауна. А вранці я дістав від місіс Дуглас оцю телеграму:
«Джон випав під час шторму за борт і загинув біля острова Святої Єлени. Ніхто не бачив, як це сталося.
Айві Дуглас».
– Ось як це сталося! – замислено пробурмотів Холмс. – Звичайно ж, ця вистава була добре зрежисована.
– То ви гадаєте, що це не випадок?
– У жодному разі.
– Його вбили?
– Саме так!
– Я теж так думаю. Ці пекельні Чистії, це кляте, мстиве кодло злочинців...
– Ні, ні, любий мій сер, – зауважив Холмс. – Тут видно руку майстра. Це не обрізана рушниця чи сліпа куля. Художника впізнають за мазками його пензля. Це робота Моріарті. Джерела злочину ведуть до Лондона, а не до Америки.
– Але заради чого?
– Він не з тих, хто визнає свої поразки. Він звик, що кожна його справа мусить скінчитись успіхом. Великий мозок і міцна машина не впоралися з однією людиною. Це все одно, що ви розколюєте горіх паровим молотом: шуму багато, а пошкоджено врешті буде сам молот.
– Але що йому до тієї американської історії?
– Я можу лише сказати, що перша звістка про цю пригоду надійшла до нас від одного з його помічників. Цим американцям, мабуть, порадили звернутися до нього. Працюючи в Англії, він дає поради й іноземним партнерам, – він, цей великий знавець злочинів. З тієї миті їхня жертва була приречена. Спершу він задовольнився тим, що знайшов цю жертву. Потім склав план убивства. І нарешті, довідавшись, що цей план не вдався, вирішив узятися до роботи сам. Пам’ятаєте, як я в Берлстонському замку попередив Дугласа, що майбутнє буде страшнішим за минуле? Хіба я помилився?
Баркер у безсилому гніві вдарив себе кулаком по голові.
– То ви хочете сказати, що ми повинні й далі сидіти згорнувши руки? Що ніхто не в змозі подолати цього сатану?
– Ні, я так не кажу, – відповів Холмс, і його очі немовби зазирнули кудись у майбутнє. – Я не кажу, що його не можна подолати. Але дайте мені час, дайте мені час!..
Кілька хвилин ми сиділи мовчки; рішучі очі мого друга, здавалось, усе ще намагалися проникнути крізь завісу майбутнього.
Архів Шерлока Холмса [13]13
Архів Шерлока Холмса – Збірка вийшла друком 1927 р. у видавництві «John Murray» накладом 15 тис. примірників. Того ж року перевидана в США у видавництві «G.H.Doran Co.». До збірки увійшли 12 оповідань, опублікованих впродовж 1921 – 1927 pp. у часописах «Strand Magazine», «Collier’s Weekly» (США), «Liberty» (США) і «Hearst’s International Magazine» (США).
[Закрыть]
Цикл оповідань
Вельможний клієнт [14]14
Вельможний клієнт – Уперше опубліковано в листопаді 1924 р. на сторінках часопису «Collier’s Weekly» з ілюстраціями Фредеріка Дорра Стіла; передруковано у листопаді 1926 р. на сторінках часопису «Strand Magazine» з ілюстраціями Говарда К. Елкока.
[Закрыть]
– Тепер це нікому не зашкодить, – відповів містер Шерлок Холмс, коли я вдесяте за багато років попросив у нього дозволу оприлюднити цю історію. Отож мені нарешті дозволено написати про те, що певним чином стало вершиною кар’єри мого друга.
Обидва ми – і Холмс, і я – полюбляли турецькі лазні. Я помічав, що там, серед диму та приємної млості парильні, він стає менш відлюдкуватим і лагіднішим, ніж десь-інде. На горішньому поверсі лазні на Нортумберленд-авеню є затишний куточок, де поруч стоять дві кушетки. На них ми й лежали третього вересня 1902 року – в день, з якого починається моя розповідь. Я спитав Холмса, чи має він зараз щось цікаве; замість відповіді той висунув свою довгу, тонку, нервову руку з-під простирадла, в яке був закутаний, і дістав з кишені пальта, що висіло поруч, конверт.
– Або це писав якийсь заклопотаний бундючний дурень, або це справа життя й смерті, – мовив він, подаючи мені лист. – Сам я знаю не більше, ніж сказано в цьому посланні.
Лист було надіслано з клубу «Карлтон» учорашнього вечора. Ось що я в ньому прочитав:
«Сер Джеймс Деймрі засвідчує містеру Шерлоку Холмсу свою пошану і відвідає його завтра о пів на п’яту дня. Сер Джеймс просить переказати, що справа, стосовно якої він хотів би порадитися з містером Холмсом, вкрай дражлива і водночас має велику вагу. Через те він певен, що містер Холмс докладе всіх зусиль, аби ця зустріч відбулась, і підтвердить свою згоду, зателефонувавши до клубу «Карлтон».
– Зрозуміло, що я підтвердив свою згоду, Ватсоне, – мовив Холмс, коли я повернув йому лист. – Ви знаєте що-небудь про цього Деймрі?
– Хіба те, що його ім’я відоме в світських колах.
– То я можу розповісти вам трохи більше. Він набув слави майстра залагоджувати дражливі справи – такі, що не повинні потрапляти до газет. Ви, певно, пам’ятаєте його перемовини з сером Джорджем Льюїсом щодо Гаммерфордового заповіту. Це світська людина, з природною схильністю до дипломатії, тож я можу сподіватися, що справа ця не піде хибним шляхом і він справді потребує нашої допомоги.
– Нашої?
– Якщо ви зробите таку ласку, Ватсоне.
– Вважатиму це для себе за честь.
– Тоді час вам відомий – о пів на п’яту. А зараз викиньмо цю справу з голови.
Я мешкав тоді у власних кімнатах на Квін-Енн-стрит, проте з’явився на Бейкер-стрит задовго до призначеного часу. Рівно о пів на п’яту оголосили про прихід полковника сера Джеймса Деймрі. Навряд чи мені треба його описувати: багато хто пам’ятає цього високого лагідного й чесного чоловіка, його широке, старанно поголене обличчя й голос – приємний і соковитий. Його сірі ірландські очі випромінювали щирість, а на жвавих усміхнених устах вигравав добрий гумор. Блискучий циліндр, чорний сурдут, кожна дрібниця в одежі – від перлової шпильки в чорній єдвабній краватці до блідо-бузкових гетрів над начищеними черевиками, – все свідчило про ту велику вишуканість, якою він славився. Цей упевнений у собі джентльмен заповнив своєю постаттю чи не всю нашу невеличку кімнату.
– Звичайно, я сподівався застати тут доктора Ватсона, – зауважив він, манірно вклонившись. – Його допомога може стати нам у великій пригоді, бо цього разу, містере Холмсе, ми маємо справу з людиною, для якої насильство – звична річ. Її не зупинить ніщо в світі. Я міг би навіть сказати, що небезпечнішої людини немає в усій Європі.
– Я вже мав кількох супротивників, до яких можна застосувати це втішне означення, – усміхнувся Холмс. – Ви не курите? Тоді дозвольте мені запалити люльку. Якщо цей ваш тип небезпечніший від небіжчика професора Моріарті чи досі живого полковника Себастьяна Морена, він справді вартий того, щоб з ним познайомитись. Чи можу я спитати, як його звуть?
– Ви чули коли-небудь про барона Ґрюнера?
– Тобто про австрійського вбивцю?
Полковник Деймрі сплеснув руками в білих рукавичках:
– Вам завжди все відомо, містере Холмсе! Чудово! То ви вже оцінили його як убивцю?
– Це мій фах – стежити за всіма злочинами на континенті. Хто може сумніватися, що ця людина винна, прочитавши про те, що сталося в Празі? Його врятували незначна судова зачіпка та підозріла смерть одного свідка! А щодо отого «нещасного випадку» на Шплюґенському перевалі, то я певен, що він убив там свою дружину, – певен настільки, немовби бачив це своїми очима. Про те, що він приїхав до Англії, я знаю так само. Я передчував, що рано чи пізно він підкине мені якусь роботу. Ну, що ж такого накоїв барон Ґрюнер? Гадаю, що йдеться не про ту давню трагедію, яка знову спливла на поверхню?
– Ні, це набагато серйозніше. Помститися за злочин – це, звичайно, важливо, але запобігти йому ще важливіше. Це жахлива річ, містере Холмсе, – бачити, як на твоїх очах готують страшне лиходійство, добре розуміючи, до чого воно призведе, й не мати при цьому аніякої змоги його відвернути. Чи може людина опинитись у важчому становищі?
– Мабуть, що ні.
– То ви зі співчуттям поставитеся до клієнта, в чиїх інтересах я дію.
– Я й не думав, що ви лише посередник. Хто ж тоді головна дійова особа?
– Містере Холмсе, я прошу вас не наполягати на відповіді. Для мене вкрай важливе те, що я матиму змогу запевнити цю особу, що її шляхетне ім’я нізащо не буде згадане в цій справі. Мого клієнта спонукали до цього високі лицарські почуття, але він воліє залишатися невідомим. Само собою зрозуміло, що ви дістанете цілком пристойну платню і повну свободу дій. Хіба в такому разі ім’я клієнта має значення?
– Пробачте, – мовив Холмс, – але я звик мати в одній справі лише одну таємницю; коли їх дві, це надто заплутує справу. Побоююсь, полковнику, що я змушений буду відмовитись від будь-яких дій.
Наш відвідувач дуже збентежився. Широке жваве його обличчя затьмарили прикрість і розчарування.
– Навряд чи ви уявляєте, містере Холмсе, до чого призведе ваша відмова, – сказав він. – Ви ставите мене перед вкрай серйозним вибором, бо я певен, що ви з гідністю візьметеся за цю справу, коли ознайомлю вас із фактами. Але водночас я дав обіцянку, яка не дозволяє мені відкритися до кінця. Дозвольте мені врешті-решт розповісти хоча б те, що можна.
– Звичайно, якщо я при цьому не братиму на себе ніяких зобов’язань.
– Авжеж. Отож почнемо з того, що ви, безперечно, чули про генерала де Мервіля.
– Де Мервіля, що уславився під Хайбером? [15]15
Хайбер– гірська ущелина в Афганістані, де в 1878 р. під час другої англо-афганської війни точилися масштабні бойові дії.
[Закрыть]Так, я чув про нього.
– Він має доньку – Вайолет де Мервіль, молоду, гарну, розумну, багату, – чудову жінку з будь-якого погляду. Цю його доньку, милу безневинну дівчину, ми й хочемо визволити з лабет хижака.
– То барон Ґрюнер має над нею якусь владу?
– Найсильнішу владу, яку тільки можна мати над жінкою, – владу кохання. Цей чоловік, як ви, мабуть, чули, дуже гарний із себе, заворожує своєю поведінкою, ніжним голосом і тим духом романтичної таємничості, що так приваблює жінок. Він каже, що перед ним не встоїть жодна жінка, і користається з того з великою вигодою для себе.
– Але як цей чоловік міг зустрітися з жінкою такого стану, як міс Вайолет де Мервіль?
– То було під час прогулянки на яхті Середземним морем. Добірне товариство саме оплатило цю мандрівку. Ті, хто її влаштовував, надто пізно довідалися про справжню баронову вдачу. Цей негідник увесь час крутився коло дівчини і врешті досяг такого успіху, що зовсім заволодів її серцем. Сказати, що вона кохає, – це нічого не сказати. Вона божеволіє, марить ним. Він для неї – все. Вона не хоче чути проти нього жодного слова. Що ми тільки не робили, аби вилікувати це її божевілля, – все марно. Одне слово, за місяць вона має намір одружитися з ним. Дівчина повнолітня, має залізну волю, тож важко сказати, як її можна від цього втримати.
– А вона знає про його австрійську пригоду?
– Цей хитрий ловелас розповів їй про всі ті ганебні скандали зі свого минулого, проте в своїй розповіді завжди виставляв себе невинним мучеником. Вона цілком свідомо сприйняла його версії й нічого іншого чути не хоче.
– О Боже! Однак ви мимоволі виказали ім’я свого клієнта. Це, безперечно, генерал де Мервіль?
Наш відвідувач засовався на стільці.
– Я міг би ошукати вас, сказавши так, містере Холмсе, але це неправда. де Мервіль – людина надломлена. Цей випадок зовсім пригнітив колишнього дужого вояка. Він утратив самовладання, яке ніколи не зраджувало його на полі битви, й перетворився на немічного, кволого старця, що анітрохи не здатен чинити опір натиску такого блискучого, сповненого сил негідника, як цей австрієць. Мій клієнт – давній друг генерала, один із тих, хто знав його довгі роки й по-батьківському піклувався про дівчину ще з тих літ, коли вона надягала дитячі сукенки. Він не може дивитись на цю трагедію, не зробивши жодної спроби зупинити її. До Скотленд-Ярду звернутися не можна – ця справа надто делікатна. Тож мій клієнт запропонував піти до вас, але в жодному разі, як я вже казав, він не повинен бути причетний до цієї справи. Поза всяким сумнівом, містере Холмсе, ви, з вашими видатними здібностями, легко дізнаєтесь, хто він такий, коли простежите за мною. Але я прошу вас, як чесну людину, утриматись від цього, щоб не порушити його таємниці.
Холмс вередливо посміхнувся.
– Гадаю, що можу вам це твердо пообіцяти, – мовив він. – Можу також додати, що ця справа зацікавила мене і я ладен за неї взятися. Як мені шукати вас надалі?
– Шукайте мене в клубі «Карлтон». У разі негайної потреби телефонуйте за моїм приватним номером: ХХ-31.
Холмс, записавши номер, усміхнено сидів, поклавши на коліна розгорнутий записник.
– Назвіть, будь ласка, теперішню баронову адресу.
– Вернон-Лодж, біля Кінґстона. Це велика садиба. Барон надбав чималі гроші на якихось темних оборудках і розбагатів. Це, звичайно, робить із нього ще небезпечнішого супротивника.
– Він зараз удома?
– Так.
– Ви можете додати якісь відомості про нього, крім того, що вже розповіли мені?
– У нього вишукані смаки. Він любить породистих коней. Раніше грав у поло в Гарлінгемі, але після тієї пригоди в Празі, коли здійнявся галас, мусив це облишити. Колекціонує книжки й картини. Людина досить тонкої натури. До того ж, відомий поціновувач китайської порцеляни й написав про неї книжку.
– Різнобічний талант, – зауважив Холмс. – Таке було в усіх великих злочинців. Мій давній «приятель» Чарлі Пейс був чудовим скрипалем, Вейнрайт – непоганим художником. Можу навести багато інших прикладів... Отож, полковнику, передайте своєму клієнтові, що я зосереджу увагу на бароні Ґрюнері. Більше нічого не можу сказати. Я маю деякі власні джерела відомостей і наважуся запевнити вас, що ми зможемо більш-менш з’ясувати цю справу.
