Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

– О, справді? І що ж то за невідома річ?

– Де зараз королівський діамант?

Граф хитро поглянув на співрозмовника.

– Оце і все?! Але як я, в біса, можу сказати вам, де він?

– Ви можете, й ви це зробите.

– Справді?

– Ви не залякаєте мене, графе Сільвіусе. – Холмсові очі, що вп’ялися в графа, примружились і спалахнули, мов два залізні вістря. – Ви для мене немов скляний. Я бачу вас наскрізь.

– Тоді, звичайно, ви бачите, де діамант!

Холмс радісно сплеснув долонями й з притиском підняв палець:

– Отже, ви знаєте, де він. Ви в цьому зізналися!

– Ні в чому я не зізнавався.

– Графе, якщо ви будете розумні, ми зможемо домовитись. Якщо ж ні, то вам буде не до жартів.

Граф Сільвіус утупив очі в стелю.

– Тепер ви мене залякуєте? – промовив він.

Холмс замислено поглянув на нього, наче майстерний гравець у шахи, що обмірковує свій вирішальний хід. Потім висунув шухляду й дістав звідти грубий записник.

– Знаєте, що в цьому записнику?

– Ні, сер, не знаю.

– Ви!

– Я?!

– Так, сер, ви! Ви тут увесь – кожен крок вашого злочинного й небезпечного життя.

– Ідіть-но до біса, Холмсе! – вигукнув граф, блиснувши очима. – Моєму терпінню є межа!

– Тут усе, графе. Усі подробиці смерті старої місіс Гарольд, що залишила вам свій маєток у Блімері, який ви так швидко програли.

– Ви марите!

– І вся історія міс Мінні Ворендер.

– Дурниці! Нічого ви з неї не вичавите!

– І ще багато чого, графе. Пограбування в експресі дорогою до Рів’єри 13 лютого 1892 року. І підроблений чек у Ліонському банку, того ж року.

– Ну, тут уже ви помиляєтесь.

– Але я не помиляюся в іншому! Ну-бо, графе, адже ви картяр. Навіщо ж грати далі, коли супротивник має всі козирі?

– А до чого тут камінь, про який ви говорили?

– Стривайте-но, графе. Вгамуйте своє нетерпіння! Дозвольте мені вести справу зі звичною доскіпливістю. Всі докази проти вас, але водночас у мене є незаперечний доказ у справі про королівський діамант – і щодо вас, і щодо вашого здорованя-охоронця.

– Справді?

– Свідчення візника, що віз вас до Вайтхолла, і візника, що віз вас назад. Швейцара, що бачив вас біля вітрини. І, нарешті, свідчення Айкі Сандерса, що відмовився розрізати для вас камінь. Айкі виказав вас, тож гру скінчено.

На графовому чолі набрякли прожилки. Його темні, шорсткі руки стислись у намаганні затамувати тривогу. Він спробував заговорити, але язик не слухався його.

– Ось карти, якими я граю, – мовив Холмс. – Я виклав їх усі на стіл. Проте однієї карти бракує. Короля діамантів [27]27
  Король діамантів– в оригіналі гра слів: «diamond» англійською мовою водночас означає «діамант» і «дзвінка» (масть у гральних картах).


[Закрыть]. Я не знаю, де камінь.

– І ніколи не дізнаєтесь!

– Ніколи? Та будьте ж розумні, графе. Оцініть ситуацію. Вас запроторять до в’язниці на двадцять років. Так само й Сема Мертона. Яка вам користь із цього діаманта? Ніякісінької. А якщо ви його повернете, то обіцяю, що до суду ця справа не дійде. Ні ви, ні Сем не потрібні нам. Нам потрібен камінь. Віддайте його, і якщо ви добре поводитиметесь далі, то обіцяю вам волю. Але якщо ви знову попадетесь, то втратите волю назавжди. Проте поки що мені доручено роздобути камінь, а не вас.

– А якщо я не згоден?

– Ну, тоді, на жаль, доведеться забрати вас, а не камінь.

Він подзвонив, і з’явився Біллі.

– Гадаю, графе, вам слід запросити до розмови й вашого приятеля Сема. Врешті-решт у нього тут теж свої інтереси. Біллі, на вулиці, біля дверей, ви побачите здоровенного потворного джентльмена. Запросіть-но його сюди.

– А якщо він не піде, сер?

– Ніякого насильства, Біллі. Жодних грубощів. Коли ви скажете, що його кличе граф Сільвіус, він неодмінно прийде.

– Що ви хочете зробити? – спитав граф, коли Біллі зник.

– До мене тільки-но заходив мій друг Ватсон. Я сказав йому, що в мої сіті спіймалися акула й пічкур; зараз я волочу ці сіті, й обидві риби вже опинилися на березі.

Граф підхопився, тримаючи руки за спиною. Холмс засунув руку в кишеню халата.

– Ви не помрете в своєму ліжку, Холмсе.

– Так, я частенько думав про те. Але хіба це так важливо? Зрештою і ви, графе, помрете навстоячки, а не лежачи. Проте всі ці похмурі передбачення лише псують настрій. Чи не краще насолоджуватись нинішнім днем?

Чорні люті очі відомого злочинця дико, по-звірячому блиснули. Холмсова ж постать напружилась і стала неначе вищою.

– Не треба намацувати револьвер, друже, – спокійно мовив Холмс. – Ви чудово знаєте, що не насмілитеся його застосувати, навіть якби я дав вам час його витягти. Погані речі – ці револьвери, графе, вони так бахкають. Краще вже користуватись духовою рушницею. Овва! Я нібито чую легенькі кроки вашого вельмишановного приятеля. Добридень, містере Мертоне. Стояли на вулиці й нудьгували, еге ж?

Премійований боксер, огрядний молодик із недоумкуватим, упертим, неотесаним обличчям зніяковіло став на дверях, розгублено озираючись довкола. Холмсів лагідний голос спантеличив його; хоч Сем відчув у ньому якийсь підступ, він не знав, як йому поводитись. Він обернувся до свого кмітливішого товариша.

– У чому річ, графе? Чого йому треба? Що сталося? – запитав він глухим, хрипким голосом.

Граф знизав плечима, але замість нього відповів Холмс:

– Одне слово, містере Мертоне, ви програли.

Боксер далі розпитував свого спільника:

– Жартує він, цей чолов’яга, чи що? Мені не до жартів.

– Звичайно ж, ні, – мовив Холмс. – Можу запевнити вас, що через годину охота до жартів у вас відпаде цілком. Послухайте-но, графе Сільвіусе. Я людина заклопотана й не можу гайнувати час. Я піду до своєї спальні. Прошу вас, будьте без мене як удома. Так вам легше буде пояснити своєму другові, що сталось. Тим часом я зіграю на скрипці баркаролу [28]28
  Баркарола(італ. – «пісня човнаря») – італійська народна пісня з повільною сумною мелодією, а також музичний твір, написаний у цьому стилі (зразки баркароли відомі в творчості Дж. Россіні, Д. Обера, Ф. Шуберта, Ф. Шопена, Ж. Оффенбаха, Ф. Мендельсона, М. Глинки, П. Чайковського та інших композиторів).


[Закрыть]з «Казок Гофмана» [29]29
  «Казки Гофмана»– опера французького композитора Жака Оффенбаха (1819 – 1880) за мотивами творів німецького письменника-романтика Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776 – 1822).


[Закрыть]. Через п’ять хвилин повернуся, щоб почути вашу остаточну відповідь. Ви, напевно, зрозуміли, що маєте лише один вибір? Або ми забираємо вас, або камінь.

Холмс пішов, узявши з собою скрипку, що стояла в кутку. За хвилину з-за дверей спальні долинули протяжні, жалібні звуки цієї знайомої всім мелодії.

– То в чому річ? – нетерпляче спитав Мертон, коли граф обернувся до нього. – Він знає про камінь?

– Він знає до біса багато. А може, навіть і все.

– О Боже! – Землисте боксерове обличчя трохи зблідло.

– Нас виказав Айкі Сандерс.

– Справді? Ну, гаразд, я скручу йому в’язи, хай мене за те хоч повісять.

– Це нам не зарадить. Треба вирішувати, що робити.

– Зачекай-но, – мовив боксер, підозріливо поглянувши на двері спальні. – Із цим хитрим лисом треба бути насторожі. Гадаю, він не підслуховує?

– Як він може підслуховувати, коли музикує?

– Справді. А чи немає когось там, за шторою? Тут надто вже багато штор. – Озирнувшись, боксер раптом помітив фігуру біля вікна. Занімівши від подиву, він вирячився на неї.

– Та це лише воскова лялька, – сказав граф.

– Підробка, еге ж? Хай йому грець! Мадам Тюсо [30]30
  «Мадам Тюсо»– музей воскових фігур у Лондоні, заснований у 1835 р. швейцарською скульпторкою Анною-Марією Тюсо (1761 – 1850).


[Закрыть]таке й не снилося. Наче живісінький, – і халат, і все решта. Але ці штори, графе!

– До дідька штори! Ми тут марнуємо час, а його в нас не так багато. Він може схопити нас через отой камінь.

– Дулю він схопить!

– Але якщо ми скажемо, де камінь, тоді він відпустить нас.

– Що? Віддати йому камінь? Віддати сто тисяч фунтів?

– Іншого вибору немає.

Мертон почухав стрижену голову:

– Він тут сам-один. Ходімо й гавкнемо його. Тоді нам не буде чого боятися.

Граф хитнув головою:

– У нього зброя, і він насторожі. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи виберемось звідси. До того ж він, напевно, встиг повідомити поліцію. Стривай-но! Що це таке?

То був слабкий звук, що долинув, здавалося, з вікна. Обидва підхопилися, та все було тихо. Крім дивної фігури в кріслі, більше в кімнаті нікого не було.

– Це на вулиці, – мовив Мертон. – Послухай-но, графе, в тебе голова добре варить. Треба щось придумати. Коли не можна револьвером, то сам вирішуй, як бути.

– Я ще й не таких обдурював, – відповів граф. – Камінь у мене з собою, в потаємній кишені. Я нізащо не залишив би його десь-інде. Цієї ночі його можна переправити до Амстердама, а там до неділі його розріжуть начетверо. Він нічого не знає про Ван-Седара.

– Я думав, що Ван-Седар поїде наступного тижня.

– Мав. Але тепер вирушить наступним пароплавом. Комусь із нас треба прослизнути з каменем на Лайм-стрит і попередити його.

– Але скринька з подвійним дном ще не готова.

– Що ж, доведеться везти так. Не можна марнувати ні хвилини. – Він знову, як мисливець, що звик бути напоготові, замовк і пильно поглянув на вікно. Так, цей слабкий звук, безперечно, долинув з вулиці.

– А щодо Холмса, – провадив він, – то його легко обдурити. Цей клятий дурень, бач, сказав, що не заарештує нас, якщо дістане камінь. Отож ми пообіцяємо йому камінь. Наведемо його на хибний слід, а поки він добере, що слід хибний, камінь буде вже в Голландії, а ми – за кордоном.

– Ото добре! – всміхнувся Сем Мертон.

– Ти підеш до голландця й скажеш, щоб він поспішав. А я зостануся з цим дурнем та забиватиму йому баки. Скажу, що камінь у Ліверпулі. Хай їй грець, тій музиці, вона в печінки мені в’їлась! Поки він з’ясує, що в Ліверпулі нічого немає, камінь розріжуть начетверо, а ми будемо в морі. Ходи-но до мене, бо тебе видно крізь замкову щілину. Ось він, камінь.

– Ти не боїшся носити його з собою?

– А де може бути надійніше місце? Якщо вже ми поцупили його з Вайтхоллу, то з мого помешкання його кожен потягне.

– Дай-но подивитися.

Граф Сільвіус, не звертаючи уваги на простягнуту до нього брудну руку, кинув не дуже ласкавий погляд на свого спільника.

– Невже ти думаєш, що я хочу піддурити тебе? Мені вже набридли ці витребеньки, графе.

– Гаразд, гаразд, не сердься, Семе. Нам не можна тут сваритися. Підходь до вікна, якщо хочеш роздивитись на цю красу як слід. Ось! Тримай ближче до світла!

– Дякую!

Холмс умить стрибнув з крісла, на якому раніше сиділа лялька, й схопив коштовний діамант. Камінь він затис в одній руці, а в іншій тримав револьвер, цілячись у графову голову. Обидва злодії спантеличено позадкували. Не встигли вони опам’ятатись, як Холмс натиснув кнопку електричного дзвінка.

– Прошу вас, джентльмени, не пручайтесь! Побережіть меблі! Ви повинні зрозуміти, що ваше становище безнадійне. Внизу чекає поліція.

Граф був такий приголомшений, що його страх і злість відступили.

– Але як, у біса?.. – видихнув він.

– Ваш подив цілком природний. Ви не знаєте, що за цією шторою – другі двері до моєї спальні. Я певен, що ви чули, як я знімав фігуру з крісла, однак мені пощастило. Це дало мені змогу почути вашу любу розмову, яка виявилась би не такою щирою, якби ви знали, що я тут.

Граф у відчаї змахнув рукою:

– Ви виграли, Холмсе. Як на мене, ви справжній диявол.

– В усякому разі, майже, – відповів Холмс, лагідно всміхнувшись.

Не надто вже великорозумний Сем Мертон не одразу зрозумів, що сталося. Лише тоді, коли на сходах залунала важка хода, він перервав свою мовчанку.

– Фараон, мабуть! – сказав він. – Але що то за клята скрипка! Й досі цигикає!

– Так, так! – відповів Холмс. – Ви не помилились. Хай собі грає! Ці сучасні грамофони – чудовий винахід.

У кімнаті з’явилася поліція, клацнули наручники, й злочинців повели до кеба, що чекав унизу. Ватсон залишився з Холмсом, щоб привітати друга з новим листком, який додався до його лаврів. Але їхню розмову знову перервав незворушний Біллі з карткою на таці:

– Лорд Кентлмір, сер.

– Запросіть його сюди, Біллі. Це відомий вельможа, що репрезентує найвищі інтереси, – мовив Холмс. – Вірнопіддана, але трохи старорежимна особа. Ми змусимо його бути ввічливішим. Дозволимо собі невеличку зухвалість. Він, ясна річ, ще нічого не знає про те, що тут сталося.

Двері відчинились, і на порозі з’явилася тонка, сухорлява постать із довгастим обличчям та чорними як смола вікторіанськими бакенбардами, що аж ніяк не пасували до сутулих плечей і старечої ходи. Холмс люб’язно підійшов до гостя й потис холодну руку:

– Як вам ведеться, лорде Кентлміре? Сьогодні трохи холоднувато, як для літа, але в кімнаті дуже тепло. Допомогти вам скинути пальто?

– Ні, дякую, я не роздягатимусь.

Холмс рішуче поклав долоню на його рукав.

– Дозвольте, я допоможу. Мій друг доктор Ватсон підтвердить, що різкі зміни температури дуже шкідливі.

Його вельможність роздратовано висмикнув руку:

– Мені цілком добре, сер. Я не залишатимусь тут надовго. Я завітав сюди, щоб довідатись, як просувається справа, що її ви самі взяли на себе.

– Важко... дуже важко.

– Я так і думав, що ви це скажете.

В словах і голосі старого лорда пролунали нотки відвертого кепкування.

– Кожен знає межі своїх можливостей, містере Холмсе, але врешті-решт це виліковує нас від однієї хвороби – самовпевненості.

– Так, сер, я вкрай спантеличений.

– Безперечно.

– Особливо щодо однієї деталі. Чи можу я сподіватися на вашу допомогу?

– Ви надто пізно питаєте в мене поради. Я думав, що ви покладаєтесь лише на свої методи. Але все-таки я готовий допомогти вам.

– Бачите, лорде Кентлміре, ми можемо, звичайно, висунути звинувачення проти справжніх злодіїв.

– Коли ви їх упіймаєте.

– Звичайно. Але як нам покарати того, хто переховує камінь?

– Чи не зарано про це думати?

– Ні, все треба обміркувати заздалегідь. На підставі яких доказів і кого, по-вашому, слід вважати винним?

– Того, в кого буде знайдено камінь.

– І цього, по-вашому, досить для його арешту?

– Поза всяким сумнівом.

Холмс нечасто сміявся, але цієї хвилини був, за словами його давнього друга Ватсона, ближче до сміху, ніж будь-коли.

– Якщо так, дорогий мій сер, то я змушений, – хоч це вкрай мені прикро, – вимагати вашого арешту.

Лорд Кентлмір неабияк розгнівався. Його жовтаві щоки спалахнули колишнім полум’ям:

– Ви забагато собі дозволяєте, містере Холмсе. За п’ятдесят років я не чув нічого подібного. Я заклопотана людина, сер, – заклопотана важливими справами, і в мене немає ні часу, ні бажання до таких недолугих жартів. Щиро кажучи, сер, я ніколи не вірив у ваші здібності, і як на мене, було б навіть краще, якби справу передали до рук поліції. Ваша поведінка підтверджує, що я не помилився. Маю честь побажати вам доброї ночі.

Але Холмс перегородив вельможі дорогу до дверей.

– Хвилинку, сер, – мовив він. – Тимчасове володіння каменем Мазаріні – це ще туди-сюди, але якщо ви підете звідси з ним, це призведе до серйозних наслідків.

– Це вже занадто, сер! Пустіть мене.

– Спочатку засуньте руку до правої кишені вашого пальта.

– Що ви маєте на увазі, сер?

– Ну-бо, ну-бо, зробіть, що я попросив.

За мить приголомшений вельможа, моргаючи й щось бурмочучи, витяг тремтячою рукою з кишені великий жовтий діамант.

– Що це? Що це таке, містере Холмсе?

– Кепсько, лорде Кентлміре, кепсько! – вигукнув Холмс. – Мій давній друг підтвердить, що я частенько так жартую. І до того ж ніколи не відмовляюся від драматичних сцен. Я дозволив собі зухвалість – і велику зухвалість, мушу зізнатись, – покласти цей коштовний камінь вам у кишеню на початку нашої розмови.

Старий вельможа перевів очі з каменя на усміхнене Холмсове обличчя:

– Сер, мені, далебі, ніяково. Однак це... це справді камінь Мазаріні. Ми щиро вдячні вам, містере Холмсе. Ваше почуття гумору, як ви й самі зауважили, дещо своєрідне, й ви обираєте не надто доречний час для жартів, проте я цілком беру назад свої слова щодо ваших дивовижних професійних здібностей. Але як?..

– Справу скінчено тільки наполовину, подробиці можуть зачекати. Немає сумніву, лорде Кентлміре, що задоволення, яке принесе вам можливість повідомити найвищі кола про успішне завершення справи, буде певним відшкодуванням за мій недоречний жарт. Біллі, проведіть його вельможність і скажіть місіс Хадсон, що я буду радий, коли вона подасть нам обід на двох, і якомога скоріше.

Пригода на віллі «Три башточки» [31]31
   Пригода на віллі «Три башточки» – Уперше опубліковано у вересні 1926 р. на сторінках часопису «Liberty» (США) з ілюстраціями Фредеріка Дорра Стіла; передруковано в жовтні 1926 р. на сторінках часопису «Strand Magazine» з ілюстраціями Говарда К. Елкока.


[Закрыть]

Гадаю, що жодна з наших із містером Шерлоком Холмсом пригод не розпочалася так несподівано й драматично, як пригода на віллі «Три башточки». Кілька днів я не бачився з Холмсом і не уявляв собі, яким річищем пливуть нині його думки. Того ранку він був у веселому настрої, але тільки-но встиг усадовити мене в потерте глибоке крісло й зручно вмоститись навпроти з люлькою в зубах, як з’явився відвідувач. Якби я сказав, що він влетів, мов розлючений бугай, це якнайправдивіше зобразило б те, що сталося.

Двері раптово відчинились, і до кімнати вбіг здоровенний негр. Якби він не виглядав таким грізним, то здавався б кумедним у своєму картатому сірому костюмі з блискучою рожевою краваткою. Його широке обличчя з пласким носом подалося вперед, а сердиті темні очі, що погрозливо блищали, оглядали то одного, то другого з нас.

– Хто з вас маса [32]32
  «Маса»– у говірці американських негрів звертання, що являє собою калічене англійське слово «master» – «хазяїн, господар».


[Закрыть]Холмс, джентльмени? – спитав він.

Холмс мляво всміхнувся й підняв свою люльку.

– А, це ви? – сказав наш відвідувач, насторожливо обходячи стіл. – Послухайте-но, маса Холмсе, не суньте носа до чужого проса. Хай люди самі дають собі раду зі своїми клопотами. Згода, маса Холмсе?

– Кажіть далі, – мовив Холмс. Це дуже цікаво.

– Цікаво, кажете? – заревів негр. – Ото як я зараз розмалюю вашу пику, тоді справді буде, в біса, цікаво! Такі, як ви, мені вже траплялися, та після зустрічі зі мною виглядали не дуже цікаво. Подивіться-но, маса Холмсе!

Він помахав величезним п’ястуком перед носом мого друга. Холмс із великим зацікавленням оглянув стиснутий кулак.

– Звідки ви? – спитав він. – І чого сюди прийшли?

Чи то крижаний голос мого друга, чи дзвякіт, що пролунав, коли я вхопився за кочергу, примусив нашого відвідувача трохи вгамувати свій запал.

– Гаразд, я вас попередив, – мовив він. – Є в мене один друг, який не хоче, надто вже не хоче, щоб ви нишпорили в Гарроу, і волів би прибрати вас зі своєї дороги. Зрозуміло? Я вам, звичайно, не укажчик, але й ви мені теж не укажчик. Не забувайте про це!

– Я давно вже хотів зустрітися з вами, – сказав Холмс. – А сідати вас не запрошую тому, що не відчуваю жодної симпатії до вас. Адже ви Стів Діксі, борець, чи не так?

– Так, це я, маса Холмсе, і ви самі переконаєтеся в цьому, якщо й далі морочитимете мені голову.

– Але ж саме голова найменш вам потрібна, – мовив Холмс, уважно розглядаючи відвідувача. – Може, краще поговоримо про вбивство молодого Перкінса біля бару «Голборн», еге ж?

Негр відсахнувсь, і його кинуло в піт.

– Як я не люблю таких балачок, – сказав він. – Що мені до того Перкінса, маса Холмсе? Я тренувався в Бірмінгемі, на «Бичачому рингу», коли той хлопець потрапив у халепу.

– Годі! Ви все сказали, Стіве, – мовив Холмс. – Я однаково доберуся до вас і Барні Стокдейла.

– О Боже! Маса Холмсе...

– Годі. Забирайтеся геть. Від мене ви не сховаєтесь.

– На все добре, маса Холмсе. Гадаю, ви не гніваєтесь на мене за ці відвідини?

– Варто було б, якщо не скажете, хто вас сюди послав.

– Тут нема жодної таємниці, маса Холмсе. Той самий джентльмен, якого ви щойно згадали.

– А його хто послав?

– Присягаюся, маса Холмсе, не знаю. Він просто сказав: «Стіве, піди-но до містера Холмса й попередь: якщо він полізе до Гарроу, то довго не проживе». Ось і все. Це чистісінька правда.

Не чекаючи подальших запитань, відвідувач вибіг із кімнати так само швидко, як і ввійшов. Холмс мовчки вибив з люльки попіл.

– На щастя, Ватсоне, вам не вдалося випробувати, чи міцна його недоумкувата голова. Я помітив ваші маневри з кочергою. Але насправді він – мирний чолов’яга, придуркувата й хвальковита дужа дитина, яку легко вгамувати, в чому ви й самі пересвідчились. Він – один з членів банди Спенсера Джона й замішаний у деяких їхніх витівках, які я з часом розкрию. Керує ним Барні Стокдейл, особа дещо хитріша. Вони – великі фахівці з залякування, побиття й такого іншого. Цікаво, хто за ними стоїть зараз?

– Але чому вони вам погрожують?

– Через оту пригоду в Гарроу. Мушу уважніше вивчити її, бо коли хтось отак переймається нею, в ній щось, очевидно, є.

– Але що саме?

– Я якраз збирався розповісти вам про це. Ось я тримаю в руках лист від місіс Мейберлі. Якщо ви готові поїхати зі мною, то надішлемо їй телеграму – і рушаймо.

Я прочитав:

«Шановний містере Шерлоку Холмсе!

Мені довелося зіткнутися з дивовижними подіями, що стосуються мого будинку, і я хотіла б попросити у вас поради. Чекаю на вас завтра будь-якої години. Мій будинок стоїть недалеко від станції Вільд. Як я пригадую, мій покійний чоловік, Мортімер Мейберлі, був одним із перших ваших клієнтів.

Щиро Ваша

Мері Мейберлі».

І адреса: «Три башточки», Гарроу, Вільд».

– Отак! – мовив Холмс. – А тепер, Ватсоне, якщо маєте час, їдьмо.

Коротка подорож залізницею й ще коротша – автомобілем привела нас до збудованої з дерева й цегли вілли, що стояла посеред зеленого моріжка. Три невеликі ліплені башточки являли собою жалюгідну спробу виправдати її назву. Позаду темнів сумний, низькорослий сосновий гайок, та й узагалі ця місцина виглядала вбого й похмуро. Щоправда, всередині були чудова обстанова й багаті меблі, а леді, що зустріла нас, виявилась приємною літньою особою з найвитонченішими смаками.

– Я добре пам’ятаю вашого чоловіка, мадам, – сказав Холмс, – хоч минуло вже кілька років відтоді, як він скористався моїми послугами в одній дрібненькій справі.

– Напевно, вам краще відоме ім’я мого сина, Дугласа?

Холмс із цікавістю глянув на неї:

– Он як! То ви мати Дугласа Мейберлі? Я був тільки знайомий із ним, але його знав увесь Лондон. Яка то була дивовижна людина! А де він зараз?

– Помер, містере Холмсе, помер! Він був нашим аташе в Римі й місяць тому помер від запалення легенів.

– Пробачте. Не хочеться вірити, що смерть могла здолати таку людину. Нікого, хто був би енергійнішим за нього в будь-якій справі, я не знав.

– Він був аж надто вже енергійним, містере Холмсе. Це його й доконало. Ви пам’ятаєте, який він був – лагідний, шляхетний. А потім обернувся на понуре, сумне створіння з розбитим серцем. Минув лише місяць, і я замість мого чуйного хлопчика побачила перед собою втомлену, роздратовану натуру.

– Нещасне кохання? Жінка?

– Радше демон. Але я запросила вас, містере Холмсе, не заради розмови про мого сердешного хлопчика.

– Ми з доктором Ватсоном раді вам прислужитися.

– Останнім часом тут коїться щось незрозуміле. Я переїхала до цього будинку рік тому, живу самотньо, з сусідами майже не бачуся. А три дні тому до мене завітав чоловік, який назвав себе земельним агентом. Він сказав, що саме такий будинок потрібен одному з його клієнтів, і якщо я погоджуся продати його, то візьму добрі гроші. Це видалося мені дивним, бо поблизу продається ще декілька цілком пристойних будинків; але, звісна річ, пропозиція зацікавила мене. Я призначила ціну, на п’ятсот фунтів вищу від тієї, яку дала сама. Він не став сперечатись, проте додав, що клієнт хотів би разом з будинком придбати й обстанову, і попросив мене назвати її ціну. Деякі з меблів у мене залишилися віддавна, але збереглись, як бачите, в гарному стані, тож я й назвала високу ціну. Він так само одразу пристав на неї. Я давно вже хотіла вирушити в якусь подорож, і ця вигідна оборудка дозволила б мені жити безтурботно аж до кінця моїх днів.

Учора той чоловік з’явився з готовою умовою. На щастя, я показала її містеру Сатро, своєму адвокатові, що мешкає в Гарроу. Він сказав мені: «Умова ця дуже дивна. Підписавши її, ви не зможете вільно винести з дому жодну річ – навіть свою особисту». Коли той чоловік увечері знову завітав до мене, я сказала йому про це й додала, що мала намір продати лише меблі.

«Ні, ні, все разом», – мовив він.

«А мій одяг, коштовності?»

«Гаразд, для ваших особистих речей ми зробимо деякі винятки. Але без попереднього огляду ви не зможете забрати з дому нічого. Мій клієнт – людина щедра, проте має свої примхи й свої звички вести справи. Його умова така – все або нічого».

«Тоді краще вже нічого», – відказала я.

На тому й скінчили, та все це видалось мені таким незвичайним, що я вирішила...

Розповідь місіс Мейберлі несподівано урвалася.

Холмс застережливо підніс палець. Тоді обережно підійшов до дверей і, різко розчинивши їх, заштовхав до кімнати високу худорляву жінку. Вона незграбно боронилася, мов велике курча, що пручається, коли його витягують із курника.

– Пустіть мене! Що ви робите? – репетувала вона.

– Що сталося, Сьюзен?

– О, мадам, я прийшла дізнатися, чи зостануться гості снідати, аж тут він підскочив і схопив мене.

– Я почув, що хтось стоїть за дверима, ще п’ять хвилин тому. Просто шкода було переривати вашу цікаву розповідь. То ви хворі на ядуху, Сьюзен? Надто вже важко ви дихаєте, як для покоївки.

Сьюзен обернула своє люте й водночас здивоване обличчя до Холмса, який і досі не відпускав її.

– Хто ви такий і чому так накинулись на мене?

– Я просто хотів при вас дещо спитати у вашої господині. Місіс Мейберлі, ви казали кому-небудь про свій намір написати до мене лист і попросити поради?

– Ні, містере Холмсе, нікому.

– А хто посилав ваш лист?

– Сьюзен.

– Он як? То кому ж ви сказали, Сьюзен, про лист, у якому ваша господиня просить у мене допомоги?

– Брехня! Я не посилала ніякого листа!

– Послухайте-но, Сьюзен, хворі на ядуху довго не живуть. А брехня – це, як відомо вам, гріх. Кому ви про це сказали?

– Сьюзен! – вигукнула господиня. – Негідне, зрадливе створіння! Я пригадала, що бачила тебе біля паркану, де ти розмовляла з якимось чоловіком.

– Це вже вас не обходить, – похмуро відповіла жінка.

– Гадаю, що то був Барні Стокдейл, так? – мовив Холмс.

– Нащо ж питати, коли й так знаєте?

– Я не був певен, але тепер знаю. Дістанете десять фунтів, Сьюзен, якщо скажете, хто стоїть за Барні.

– Ця людина не поскупиться на гроші, в тисячу разів більші за вашу десятку.

– Такий багатий чоловік? О, ви посміхнулися... Багата жінка? Ну, коли ми вже докопалися до цього, то, може, назвете її ім’я й одержите свою десятку?

– Ідіть-но ви всі до біса!

– Що це за слова, Сьюзен!

– Я краще піду звідси. Ви всі мені набридли! По свої речі пришлю завтра. – Покоївка кинулася до дверей.

– На все добре, Сьюзен. Випийте заспокійливих крапель... Що ж, – вів далі мій друг, коли за розгніваною, розчервонілою жінкою грюкнули двері, – я бачу, ця банда не жартує. Подивіться-но, яку гру вони ведуть. На штемпелі вашого листа стояла десята година вечора. Сьюзен повідомила про нього Барні. Барні мав час піти й одержати настанови від свого наймача – або радше наймачки, судячи з посмішки Сьюзен, коли я, на її думку, ненароком помилився. Ця наймачка керує всіма їхніми діями. Вони наймають чорношкірого Стіва, той наступного ранку об одинадцятій приходить і залякує мене. Швидко працюють, правда ж?

– Але чого вони хочуть?

– Тож-бо й воно. Хто раніше володів цим будинком?

– Відставний капітан Ферґюсон.

– Чим він відзначався?

– Наскільки мені відомо, нічим.

– А чи не закопав він тут що-небудь? Щоправда, нині люди зберігають скарби в депозитних банках. Але серед них завжди знаходяться диваки. Без них світ був би нудний. Тому спершу я подумав про якийсь закопаний скарб. Але навіщо тоді їм ваші меблі? Може, ви маєте Рафаелеву картину чи перше видання Шекспіра, про які й не здогадуєтесь?

– Ні, нічого рідкісного, окрім дербійського чайного сервізу [33]33
  ...дербійський чайний сервіз...– У місті Дербі (центрі однойменного графства) у XVIII ст. було засновано велику фаянсову мануфактуру.


[Закрыть]вісімнадцятого століття.

– Ну, це навряд чи могло б стати причиною таких загадкових подій. До речі, чому вони не сказали вам одразу, що їм треба? Якщо їм так забаглося вашого сервізу, то вони могли б просто запропонувати гарну ціну, а не купувати будинок з усім начинням. Ні, як я зрозумів, ви маєте щось таке, про що не знаєте й самі, але чого нізащо не віддали б так просто.

– Я теж так гадаю, – докинув я.

– Якщо й доктор Ватсон згоден, то так воно й є.

– Але, містере Холмсе, що це може бути?

– Спробуймо з’ясувати за допомогою чистісіньких логічних висновків. Ви живете в цьому будинку десь із рік?

– Майже два.

– Тим ліпше. Увесь цей час ніхто нічого од вас не вимагав. І раптом за останні три-чотири дні ви дістали таку цікаву пропозицію. Що ви про це скажете, Ватсоне?

– Хіба те, – відповів я, – що ця річ тільки недавно з’явилася в домі.

– Знову ми думаємо однаково, – сказав Холмс. – Чи є у вас, місіс Мейберлі, якісь нещодавно придбані речі?

– Ні, я цього року нічого не купувала.

– Справді? Це цікаво. Гадаю, що найкраще буде на якийсь час облишити цю справу й заодно дещо з’ясувати. Чи надійна людина – ваш адвокат?

– Містер Сатро – людина дуже надійна.

– А чи маєте ви ще служниць, крім чарівної Сьюзен, яка тільки-но грюкнула перед нами дверима?

– Так, ще одну дівчину.

– Тоді спробуйте переконати Сатро провести нічку-дві у вашому будинку. Вам може знадобитися захист.

– Від кого?

– Хто знає? Справа ця загадкова. Якщо з’ясувати, що то за річ, поки не вдається, то спробуймо підійти з іншого боку. Цей земельний агент залишив вам свою адресу?

– Ні, лише картку: Гейнес-Джонсон, аукціоніст і оцінник.

– Не певен, що нам пощастить відшукати його в довіднику. Чесні ділові люди не ховаються з адресами своїх закладів. Що ж, тоді повідомляйте мене про будь-які новини. Я візьмуся до вашої справи й, повірте мені, доведу її до кінця.

Коли ми вже виходили з зали, Холмсові очі, які не проминали нічого, зупинилися на кількох валізах, що стояли в кутку. На них видніли наліпки.

– Мілан, Люцерн... Це з Італії?

– Це речі бідолашного Дугласа.

– Ви ще не розпакували їх? Коли вони надійшли сюди?

– Минулого тижня.

– Але ж ви казали... Авжеж, саме це – та ланка, якої нам бракує. Ви напевно знаєте, що в них немає нічого цінного?

– Анічогісінько, містере Холмсе. Бідолашний Дуглас мав невелику платню. Звідки там узятись якимось коштовностям?

Холмс замислився.

– І все-таки зволікати не слід, місіс Мейберлі, – сказав він нарешті. – Звеліть перенести валізи до своєї спальні. Огляньте їх якнайшвидше й подивіться, що в них. Завтра я приїду і розпитаю вас.

Було одразу видно, що за віллою «Три башточки» хтось пильно стежить, бо коли ми вийшли за високу огорожу в кінці алеї, то побачили в затінку негра-борця. Він з’явився перед нами несподівано, і його постать здавалася особливо грізною в цій глухій місцині. Холмс потягся рукою до кишені.

– Шукаєте револьвер, маса Холмсе?

– Ні, Стіве, парфуми.

– Жартуєте, маса Холмсе?

– Вам, Стіве, буде не до жартів, коли я візьмуся за вашу банду. Я попередив вас іще сьогодні вранці.

– Гаразд, маса Холмсе. Я поміркував над тим, що ви сказали, й не хочу більше говорити про те вбивство маса Перкінса. Якщо хочете, щоб я допоміг вам, маса Холмсе, то я згоден.

– Тоді скажіть, хто керує вами в цій справі?

– Бог мені свідок, що я справді не знаю, маса Холмсе. Той Барні просто наказав мені, і все.

– Годі, Стіве. Майте тільки на увазі, що леді в цьому будинку і все, що під цим дахом, – під моєю охороною. Не забувайте про це.

– Добре, маса Холмсе, пам’ятатиму.

– Він дуже перелякався за свою шкуру, Ватсоне, – зауважив Холмс, коли ми рушили далі. – Гадаю, що він виказав би свого наймача, якби знав, хто це такий. На щастя, мені дещо відомо про банду Спенсера Джона, а цей Стів – один із них. А решта, Ватсоне, – то вже справа Ленґдейла Пайка, і я зараз поїду до нього. Коли я повернуся, справа трохи з’ясується.