Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том IV"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

7. Розв’язка

Другого дня вранці після сніданку ми знайшли інспектора Мак-Дональда і Вайта Мейсона в маленькій приймальні сільської поліційної дільниці. На столі перед ними лежала купа листів і телеграм, які вони уважно переглядали й перебирали. Три телеграми лежали збоку окремо.

– Досі висліджуєте втікача-велосипедиста? – весело запитав Холмс. – Які останні новини про цього негідника?

Мак-Дональд сумно показав на купу листів:

– Ми одержали про нього вісті з Лейчестера, Нотингема, Саутгемптона, Дербі, Іст-Гема, Ричмонда і ще чотирнадцяти міст. У трьох телеграмах – з Іст-Гема, Лейчестера та Ліверпуля – повідомляють, що його вже заарештовано. Ціла країна, здається, переповнена втікачами в жовтих пальтах.

– О Боже! – відгукнувся співчутливо Холмс. – А тепер, містере Маку і містере Вайте Мейсоне, я хочу вам дещо порадити. Приїхавши з вами сюди, я домовився, – як ви пам’ятаєте, – що не ділитимуся з вами сумнівними теоріями, а вестиму далі свою роботу доти, доки сам не буду певен, що ці теорії вірогідні. Ось чому я не ділився з вами своїми здогадами. Проте я люблю грати чесно й не вважаю, що буде добре, коли ви марнуватимете час та свої зусилля. Одне слово, я прийшов сюди, щоб дати вам пораду з трьох слів: покиньте цю справу.

Мак-Дональд і Вайт Мейсон здивовано вирячились на свого славетного колегу.

– Ви вважаєте цю справу безнадійною?! – вигукнув інспектор.

– Я вважаю безнадійними тільки ваші розшуки, але не вважаю безнадійними всі наші спроби докопатися до правди.

– Але цей велосипедист... Адже він – не вигадка. Ми маємо його прикмети, валізу, велосипед. Цей чолов’яга мусить десь переховуватись. Чому б нам не схопити його?

– Так, так, безперечно, ми схопимо його, але не варто марнувати сили в Іст-Гемі чи в Ліверпулі. Я певен, що ми знайдемо коротший шлях до розв’язки.

– Ви щось приховуєте від нас. Це нікуди не годиться, містере Холмсе. – Інспектор був явно роздратований.

– Ви знаєте мої методи роботи, містере Маку. Але довго ховатися я не стану. Мені треба лише одну деталь, а потім я попрощаюся з вами й помандрую до Лондона, залишивши всі з’ясовані факти до ваших послуг. Я дуже вдячний вам, і не можу вчинити інакше: за всю свою кар’єру я не пригадую цікавішої справи.

– Це вже занадто, містере Холмсе. Вчора ми бачились після вашого повернення з Танбридж-Вельса, й ви загалом були згодні з нашими висновками. Що ж сталося після того? Що підказало вам нову думку?

– Ну, якщо вже ви питаєте мене, то я відповім, що цієї ночі я провів кілька годин у садибі.

– І що ж там сталося?

– Зараз, на жаль, я можу відповісти вам лише в загальних рисах. До речі, я простудіював короткий, але цікавий опис старої садиби [8]8
  ...опис старої садиби, який купив за один пенс у тутешній тютюновій крамниці...– англійські тютюнові крамниці традиційно слугували також місцем продажу різноманітних дрібних товарів, дешевих книжок тощо.


[Закрыть], який купив за один пенс у тутешній тютюновій крамниці.

Холмс дістав з кишені жилета невеличку книжечку, оздоблену немудрим малюнком стародавнього Берлстонського замку.

– Коли ви знайомитесь із старовинним духом тутешньої околиці, містере Маку, це надає розслідові особливих чарів. Не поглядайте так нетерпляче: будьте певні, що коли читаєш навіть такий короткий опис, то мимоволі сповнюєшся духом далекої старовини. Дозвольте прочитати вам кілька рядків: «Споруджена п’ятого року королювання Якова Першого, на частині вцілілого фундаменту ще давнішого замку, Берлстонська садиба – один з найкращих зразків житла доби Якова, оточеного ровами...»

– Не робіть із нас дурнів, містере Холмсе!

– Ну-ну, містере Маку! Ви знову виявляєте свою шотландську вдачу. Гаразд, я не читатиму, якщо це так дратує вас. Скажу лише, що тут описано облогу замку парламентськими військами 1644 року, описано те, як садиба слугувала прихистком для короля Карла за часів громадянської війни, і, нарешті, подано історію відвідин замку Георгом Другим. До вашого відома, тут є багато цікавих речей, пов’язаних з цим стародавнім замком.

– Містере Холмсе, я не маю в тому сумніву, але ж нас це не стосується.

– Не стосується? Справді? Широкі знання, любий мій містере Маку, одна з основ нашого фаху. Застосування цих знань на практиці часто виявляється вкрай необхідним. Ви вже пробачте за ці повчання скромному, але старшому за віком і, може, трохи досвідченішому від вас аматорові.

– Ну що ви! – щиро відказав інспектор. – Я розумію, що ви йдете до своєї мети, але обрали для того кружний шлях...

– Гаразд, облишмо історію й повернімося до сьогодення. Тобто до минулої ночі, коли я, як ви вже чули, відвідав садибу. Я не бачив ні Баркера, ні місіс Дуглас. Я не став турбувати їх, але переконався, що леді, мабуть, не сумувала й того вечора чудово пообідала. Натомість я обмінявся з добрягою містером Еймсом люб’язностями, завдяки яким посидів на самоті в кімнаті небіжчика, нікого про те не повідомивши.

– Як! Навіщо?! – вигукнув я.

– Нічого, нічого, все гаразд. У кімнаті все було, як і раніше, і я провів там дуже корисну чверть години.

– Що ж ви там шукали?

– Щоб не робити з такої дурнички таємниці, я скажу, що шукав там зниклу гирю. Я з самого початку вважав, що її треба відшукати. Врешті-решт я знайшов її.

– Де?

– От бачте, варто лиш простягти вам палець, як ви вже хапаєте всю руку. Дозвольте мені самому підійти ближче до розв’язки – трохи ближче, і я обіцяю поділитися з вами всім, що знаю.

– Гаразд, ми змушені пристати на ваші умови, – сказав інспектор, – але ж ви радите нам покинути цю справу... Скажіть, заради Бога, навіщо нам її покидати?

– З тієї простої причини, містере Маку, що ви навіть не знаєте, що саме розслідуєте.

– Ми розслідуємо вбивство містера Джона Дугласа з Берлстонської садиби.

– Так, так, ваша правда. Тільки не треба шукати таємничого джентльмена на велосипеді. Будьте певні, що це аж ніяк не допоможе вам.

– То що ж ви порадите нам робити?

– Дещо пораджу, якщо ви послухаєте мене.

Правду кажучи, я давно знав, що за вашими хитромудрими словами завжди щось криється. Я виконаю все, що ви порадите.

– А ви, містере Вайте Мейсоне?

Сільський детектив безпорадно глянув спочатку на одного, потім на іншого. Холмсові методи були для нього новими.

– Ну, якщо інспектор згоден, то я тим паче, – відповів він нарешті.

– От і добре! – мовив Холмс. – Тоді я запропоную вам обом невеличку приємну прогулянку сільською околицею. Я чув, що з Берлстонської височини чудово видно Вільдський ліс. Другий сніданок ми матимемо в готелі – я не дуже добре знаю тутешні місця, тож не можу порадити, в якому саме готелі. Увечері, втомлені, але задоволені...

– Вашим жартам немає меж! – вигукнув, сердито підхопившись зі стільця, Мак-Дональд.

– Гаразд, гаразд, проводьте собі день як хочете, – відказав Холмс, лагідно поплескавши його по плечу. – Робіть що хочете і йдіть куди хочете, але неодмінно чекайте на мене ввечері, містере Маку.

– Оце вже розумніша річ.

– Я дам вам усім чудову пораду, але не наполягатиму на ній. Лише прийдіть сюди. А тепер я прошу вас написати лист до містера Баркера.

– Який?

– Я продиктую, коли ваша ласка. Готові?

«Дорогий сер!

Вважаю за потрібне осушити рів довкола садиби. Сподіваюся, що ми знайдемо там...»

– Це неможливо, – зауважив інспектор. – Я вже оглядав рів.

– Так, так! І все-таки пишіть, будь ласка, далі.

– Гаразд.

– «Сподіваюся, що ми знайдемо там дещо важливіше для нашого розсліду. Я наказав робітникам узятися до праці наступного ранку...»

– Не може бути!

– «... про що вважаю своїм обов’язком повідомити вас заздалегідь».

А тепер підпишіть і пошліть полісмена з листом на четверту годину. На той час ми знову зберемося в цій кімнаті. А доти кожен робитиме, що схоче. Можу запевнити вас, що це слідство вже добігає кінця.

Ми зібралися, коли вже звечоріло. Холмс поводився якнайсерйозніше, мене переповнювала цікавість, детективи були помітно невдоволені і роздратовані.

– А тепер, джентльмени, – урочисто сказав мій друг, – я хочу, щоб ви самі визначили, як мої спостереження призведуть до висновків, яких я дійшов. Вечір прохолодний, а я не знаю, скільки часу забере наш похід, тож прошу вас надягти теплі пальта. Нам конче треба бути на місці до того, як зовсім смеркне. Тож зараз, з вашого дозволу, й вирушаймо.

Ми пішли вздовж огорожі парку, що оточував садибу, аж поки не відшукали в ній першої-ліпшої дірки. Крізь цю дірку ми проникли всередину садиби, подалися слідом за Холмсом і нарешті дісталися густих кущів, що росли навпроти звідного мосту. Міст було опущено. Холмс причаївся за лавровим кущем, ми троє – так само.

– Що нам тепер робити? – не дуже лагідно спитав Мак-Дональд.

– Озброїтися терпінням і сидіти якомога тихше, – відповів Холмс.

– Навіщо ми взагалі прийшли сюди? Далебі, мені здається, що вам слід бути з нами відвертішим.

Холмс засміявся.

– Ватсон вважає мене за такого собі актора, – мовив він. – Я маю деякі здібності, що потребують доброї режисерської роботи. Будьте певні, містере Маку, наша професія стала б вельми нудною, якби ми зрідка не збагачували її драматичними сценами, які надають нашим досягненням певного блиску. Просте звинувачення, брутальне поплескування по плечу що може бути нуднішим? А блискавична думка, прискіпливе спостереження подій, переможне підтвердження сміливих здогадів – хіба це не гордість нашої роботи? Ось і нині ви тремтите в чеканні, мов мисливець у засідці. Який може бути мисливський азарт, коли все розрахувати з точністю розкладу руху потягів? Отож майте трохи терпіння, містере Маку, і все для вас проясниться.

– Що ж, сподіваюся, гордощі й задоволення прийдуть до нас раніше, ніж ми подубіємо від холоду, – відповів, усміхаючись, лондонський детектив.

Холмсів заклик до терпіння був цілком виправданий, бо наша засідка виявилась довгою й нелегкою. Похмурий фасад старого будинку поволі темнішав у сутінках. Холодний, важкий туман з боку рову проймав нас до кісток і змушував цокотіти зубами. Лише в одному з вікон горіло світло – в фатальній Дугласовій кімнаті. Всі інші вікна були темні, без жодної ознаки життя.

– Довго ще чекати? – спитав нарешті інспектор. – І чого ми чекаємо?

– Я й сам не знаю, як довго нам доведеться чекати, – суворо відповів Холмс. – Якби злочинці щоразу діяли за розкладом, мов потяги на залізниці, нам було б, звичайно, зручніше. Але злочинці... Погляньте-но, ось той, кого ми чекаємо!

В кімнаті спалахнуло яскраве жовте світло: хтось походжав туди-сюди за вікном. Лаврові кущі, за якими ми сховалися, були навпроти вікна й не більше ніж за сотню футів від нього. Раптом завіси рипнули – воно відчинилось, і ми побачили неясні обриси голови та плечей людини, що пильно вдивлялася в темряву. Кілька хвилин вона витягала шию, немовби переконуючись, чи ніхто його її бачить. Нарешті вона нахилилась, і в напруженій тиші ми почули легкий плюскіт збуреної води. Здавалось, ніби та людина опустила щось у рів. Потім вона, мов рибалка, витягла з води якусь велику, круглу річ, яка зникла на тлі освітленого вікна.

– Ну! – вигукнув Холмс. – Уперед!

Ми підхопились на свої змерзлі ноги й помчали за ним; він хутко перескочив міст і різко подзвонив біля дверей. Заскреготали засувки, й на порозі з’явився здивований Еймс. Пробігши мовчки повз нього, Холмс кинувся до тієї кімнати, де у вікні було видно людину; ми побігли слідом за ним.

Гасова лампа, що стояла на столі, випромінювала світло, яке ми помітили з засідки. Коли ми увійшли, перед нами постав Сесіл Баркер; світло лампи осявало його мужнє, рішуче, чисто поголене обличчя та розгнівані очі.

– Що це таке?! – вигукнув він. – Чого вам тут треба?

Холмс швидко озирнувся й кинувся до скрученого мотузком клунка, що лежав під письмовим столом.

– Ось що нам треба, містере Баркере. Оцей клунок, утоплений за допомогою гімнастичної гирі, який ви щойно дістали з рову.

Баркер приголомшено вирячився на Холмса.

– Звідки, в біса, ви про це знаєте? – спитав він.

– Просто я сам там потопив його.

– Потопили? Ви?!

– Точніше буде сказати – «знову потопив», – пояснив Холмс. – Пам’ятаєте, інспекторе Мак-Дональде, як мене вразило те, що одна гиря з двох зникла. Я звернув на те вашу увагу, але вам, заклопотаному іншими подіями, не було часу на всілякі дрібниці, як ви тоді вважали; інакше б ви зробили з того деякі висновки. Коли поблизу є вода і бракує однієї гімнастичної гирі, то неважко здогадатися, що якусь річ було потоплено. Цю думку будь-що варто було перевірити. Завдяки Еймсові, що пустив мене до кімнати, і руків’ю парасоля доктора Ватсона я минулої ночі витяг цей клунок із рову й оглянув його.

Найголовніше було, звичайно ж, дізнатися, хто його туди кинув. Цього ми досягли вельми простим способом, повідомивши, що рів завтра буде осушено. Довідавшись про це, ви негайно вирішили переховати клунок в інше місце, діставши його потемки, коли ніхто цього не помітить. Але ми, четверо свідків, бачили, хто це зробив. Отже, містере Баркере, тепер ми чекаємо вашого пояснення.

Шерлок Холмс поклав мокрий клунок на стіл, біля лампи, і розв’язав мотузок. З клунка він дістав гімнастичну гирю й поставив її в куток, до іншої гирі. Потім витяг звідти пару черевиків. «Американські, як бачите», – зауважив він, показавши на носи. Далі вийняв довгий ніж у піхвах. Насамкінець із клунка з’явилися повний комплект білизни, пара шкарпеток, сірий твідовий костюм та коротке жовте пальто.

– Вся одежа звичайнісінька, – зазначив Холмс, – крім пальта, що має багато підозрілих рис. – Він підніс пальто до світла. – Як бачите, тут є внутрішня кишеня, що йде аж під самий підбій: там легко може поміститись обріз. На комірі – мітка кравця: «Ніл, верхній одяг, Верміса, США». Я провів день у тутешній бібліотеці й поповнив свої знання тим, що Верміса – квітуче містечко в Сполучених Штатах, у долині, відомій своїми шахтами й копальнями. Я пригадую, містере Баркере, ніби ви казали, що перша дружина містера Дугласа була з місцевості, багатої на вугілля. Неважко припустити й те, що літери «Д. В.» на картці біля мертвого тіла можуть означати «Долина Верміси»: ця долина, що посилає вбивць, і мала бути Долиною жаху, про яку ми тут чули. Тепер нам усе зрозуміло. А зараз, містере Баркере, ваша черга пояснювати.

Варто було подивитись на обличчя Сесіла Баркера, коли він слухав ці слова відомого детектива. Гнів, подив, страх, нерішучість змінювали на ньому одне одного. Нарешті він спробував приховати все це за їдкою посмішкою.

– Ви вже знаєте так багато, містере Холмсе, що краще зробіть це самі, – кинув він.

– Я, звичайно, міг би дещо додати, містере Баркере, але нам буде цікавіше послухати вас.

– О, ви так гадаєте? Тоді я скажу вам лише одне: якщо тут і є якась таємниця, то належить вона не мені. Я не з тих, хто виказав би її.

– Ну, якщо так, містере Баркере, – спокійно відказав інспектор, – то нам доведеться як слід за вами наглядати, аж поки не прибуде ордер на арешт.

– Робіть, що хочете, хай вам біс, зухвало відповів Баркер.

Схоже було, що вести цю розмову далі немає сенсу: достатньо було поглянути на його закам’яніле обличчя, щоб зрозуміти, що жодна сила не примусить його вчинити проти власної волі. Гнітючу мовчанку раптом порушив жіночий голос. Місіс Дуглас, що стояла й слухала біля навпіввідчинених дверей, увійшла до кімнати.

– Годі, Сесіле, мовила вона. – Хай там що, ви прислужилися нам чим могли.

– Навіть більше, – поважно відказав Шерлок Холмс. – Щиро співчуваю вам, мадам, і прошу довіритись нашому здоровому глуздові й порядності. Може, я й помилився, не зваживши на ваше бажання, яке передав мені мій друг доктор Ватсон, але тоді я ще мав підстави думати, що ви причетні до злочину. Тепер я певен, що це не так. Водночас тут залишилося ще багато нез’ясованого, тож щиро раджу вам попросити містера Дугласа, щоб він сам розповів свою історію.

Почувши Холмсові слова, місіс Дуглас здивовано скрикнула; ми всі, мов відлуння, повторили цей крик, коли побачили чоловіка, що вийшов немовби із стіни й тепер наближався з темного кутка до нас. Місіс Дуглас обернулась і швидко обняла його. Баркер стис його руку.

– Так буде краще, Джеку, повторювала дружина. – Я певна, що так буде краще.

– Справді, містере Дугласе, – підхопив Шерлок Холмс. – Я теж певен, що так буде найкраще.

Чоловік стояв, кліпаючи очима, як і кожна людина, що вийшла з темряви на світло. У нього було примітне обличчя з сірими сміливими очима, густими, підстриженими сивими вусами, міцним, вольовим підборіддям та чітко окресленими вустами. Уважно оглянувши нас усіх, він нарешті, на мій подив, підійшов до мене й подав в’язку паперів.

– Я чув про вас, – сказав він; говірка його була не чиста англійська, хоч і не чиста американська, але голос лунав м’яко й приємно. – Адже ви письменник. Проте будьте певні, докторе Ватсоне, що така історія ще ніколи не потрапляла до ваших рук. Перекажіть її, як хочете; тут самі факти, й ви можете якнайшвидше запропонувати їх публіці. Я переховувався тут два дні і при тому слабкому світлі, що проникало до цієї криївки, перекладав свої спогади на слова. Я віддаю їх вам – вам та вашим читачам. Це історія Долини жаху.

– Це все минуле, містере Дугласе, – спокійно мовив Шерлок Холмс, – а ми тепер хочемо почути про теперішнє.

– Почуєте, сер, – відповів Дуглас. – Можна мені закурити? Дякую, містере Холмсе. Ви самі – завзятий курець, як я пам’ятаю, тож повинні розуміти, що означає просидіти два дні без курива, коли маєш його під рукою, але боїшся, щоб тютюновий дим не виказав тебе. – Він притулився до каміна й запалив сигару, що її подав Холмс. – Я багато чув про вас, містере Холмсе, проте ніколи не сподівався, що зустрінуся з вами. Але перш ніж ви прочитаєте це, – він кивнув головою в бік паперів, – я ще дещо розповім вам.

Інспектор Мак-Дональд спантеличено дивився на Дугласа.

– Справді, це щось дуже химерне! – вигукнув він нарешті. – Якщо ви містер Джон Дуглас із Берлстонської садиби, то чиє ж убивство ми розслідували ці два дні? І звідки ви тепер вискочили, мов чортик з табакерки?

– О, містере Маку, – зауважив Холмс, піднявши з докором палець, – ви ж не схотіли перечитати цей чудовий опис прихистку короля Карла! Люди за тих часів майстерно переховувалися в криївках, а вони, послуживши одного разу, можуть стати в пригоді і вдруге. Я був певен, що ми відшукаємо містера Дугласа під цим дахом.

– Скільки ж ви морочили нас, містере Холмсе? – роздратовано спитав інспектор. – Як довго ви змушували нас марнувати сили й час на безглузді, як вам добре було відомо, розшуки?

– Я не морочив вас ані хвилини, любий мій містере Маку. Минулої ночі я про все здогадався. Але довести моє припущення досі було неможливо, отож я й запропонував вам з колегою відпочити. Скажіть-но, справді, що я міг іще зробити? Коли я знайшов у рові клунок з одягом, то відразу зрозумів, що вбитий – це не містер Джон Дуглас і що ми, напевно, бачили тіло велосипедиста з Танбридж-Вельса. Жодного іншого висновку дійти я не міг. Тоді я вирішив довідатись, де зараз містер Джон Дуглас, і подумав, що він, напевно, з допомогою своєї дружини та друга сховався в будинку, який має чудову криївку, а там збирається втекти.

– Так, ваша правда, – спокійно мовив Дуглас. – Я хотів вислизнути з рук вашого британського закону, бо не знав, яке покарання чекає на мене. Водночас я сподівався, що ті нишпорки, які натрапили на мій слід, загублять його. Знайте, я не зробив нічого такого, що змушувало б мене червоніти. Я ладен був повторити це ще раз. Ви самі про те судитимете, коли я скінчу свою розповідь. Ні, не треба попереджень, інспекторе. Я розповім вам чисту правду.

Розпочну не з самого початку. Початок тут, – він показав на в’язку паперів, – і ви побачите, який він химерний. Загалом усе було так: на світі є люди, що мають вагомі причини ненавидіти мене і віддадуть останній долар на те, щоб я опинився в їхніх руках. Доки живий я і живі вони, на цім світі для мене немає прихистку. Вони витіснили мене з Чикаго до Каліфорнії, потім вигнали з Америки. Лише тоді, коли я одруживсь і оселивсь у цій тихій місцині, я подумав, що мої останні роки проминуть спокійно.

Я ніколи нічого не пояснював дружині. Навіщо було їй про це знати? Адже відтоді вона не мала б ні хвилини спокою, життя її перетворилося б на вічну тривогу. Проте вона, мабуть, щось підозрювала, бо часом я прохоплювався якимось словом; але до вчорашнього дня, до того, як ви, джентльмени, побачилися з нею, вона нічого про це не знала. Вона розповіла вам усе, що було їй відомо, – так само, як і Баркер. Адже тієї ночі, коли це сталось, у нас не було часу для пояснень. Тепер вона знає все, і я вчинив би розумніше, якби сказав їй про це раніше. Мені, люба, – він узяв її руку, – важко було зачіпати минуле. Я хотів зробити так, як здавалося краще.

Напередодні цієї пригоди, джентльмени, я був у Танбридж-Вельсі й випадково побачив на вулиці чоловіка. Так, зовсім випадково, але я не міг не впізнати його. То був мій найлютіший ворог – той, хто полював за мною все життя, мов голодний вовк за дикою козою. Я зрозумів, що лихо близько, повернувся додому й приготувався зустріти його. Я знав, що мені доведеться захищатись самому. Ще з 1876 року по всіх Сполучених Штатах ходила слава про мою щасливу долю, і я був певен, що вона мене не покине.

Цілий наступний день я був насторожі, не виходив у сад – і слушно чинив: він би випустив у мене набій зі шротом раніше, ніж я встиг би побачити його. Коли підняли міст, – мені завжди було спокійніше, коли його піднімали вечорами, – я викинув цю думку з своєї голови. Я навіть уявити собі не міг, що він пробереться до будинку й чатуватиме на мене. Але коли я зазвичай обходив у халаті будинок, то відчув небезпеку, ступивши до свого кабінету. Напевно, в людини, що зазнала в житті чимало лиха, – а я зазнавав його не раз, – з’являється якесь шосте чуття, яке попереджає про нього. Чому я так гостро відчув це попередження, не скажу. Але наступної хвилини я помітив за шторою носаки черевиків.

У мене в руці була свічка, але крізь відчинені двері світила лампа з передпокою. Поставивши свічку на стіл, я кинувся до каміна, де на полиці лежав молоток. Тієї самої миті ворог стрибнув на мене. Я побачив, як зблиснув ніж, і вдарив по лезу молотком. Ніж випав з його рук і брязнув об підлогу. Він в’юнко, мов вугор, оббіг довкола стола й за мить витяг з-під пальта рушницю. Я чув, як клацнув курок, але встиг ухопитись за рушницю раніше, ніж він вистрелив. Ми відчайдушно боролись, ні на хвилину не ослаблюючи зусиль. Ослабити зусилля означало смерть.

Раптом у якусь мить приклад рушниці опинився біля мене. Не знаю, чи то я натис курок, чи, може, ми обидва потягли за собачку. Хай там як було, але два набої поцілили йому в обличчя. Поглянувши вниз, я побачив те, що залишилося від Теда Болдвіна. Я впізнав його в місті, впізнав тоді, коли він накинувся на мене, та зараз навіть його рідна мати не сказала б, хто перед нею. Я звик до всякого страхіття, але трохи не знепритомнів від того, що побачив.

Я стояв біля столу, коли з’явився Баркер. Потім почув кроки дружини, побіг до дверей і зупинив її. То було видовище не для жінок. Я пообіцяв їй невдовзі прийти до неї, кинув два слова Баркерові, – той зрозумів усе з першого погляду, – й ми стали чекати слуг. Проте ніхто не з’явився. Тоді ми зрозуміли, що ніхто з них не чув пострілу, що про це відомо тільки нам.

Тієї миті мене осяяла думка, що видалась нам обом блискучою. Коли його рукав відгорнувсь, ми побачили на руці знак ложі. Погляньте-но!

Чоловік, відомий нам як Дуглас, відгорнув свій рукав і показав бурий трикутник у колі – такий самий, який ми бачили в небіжчика.

– Те тавро навело мене на думку. Ми були однакового зросту й статури, його волосся скидалося на моє, а обличчя бідолахи ніхто не розпізнав би. Ми зняли з нього цей костюм, а за чверть години накинули на тіло мій халат і поклали так, як ви його знайшли. Спакувавши речі в клунок, я засунув туди єдину важку річ, що трапилась під рукою, й викинув усе це з вікна. Картку, яку він сподівався покласти на мій труп, я залишив біля його тіла.

Ми надягли мої персні на його пальці, але коли дійшло до обручки... – Він показав свою міцну руку. – Самі бачите, що я нічого не міг би вдіяти. З самого дня весілля ця обручка не покидала своє місце, тож зняти її було неможливо. Я й не хотів розлучатися з нею. Довелось віддати цю дрібницю на милість долі. Натомість я приніс шматочок пластиря й наліпив його на вцілілу частину обличчя вбитого – туди, де він наклеєний у мене. Лише тут, містере Холмсе, ви дали хука: знявши пластир, ви не побачили б порізу.

Ось як усе це сталося. Якби я тимчасово переховувався, а потім перебрався в якесь місце, де до мене прилучилася б моя «вдова», то решта наших днів, напевно, проминули б спокійно. Ці дияволи мучили мене, доки я ходив по землі. Якби вони прочитали в газетах, що Болдвін убив мене, це поклало б кінець моїм турботам. Я знав про цю криївку – так само, як Еймс, але навіть йому таке не спало б на думку. Я сховався там, а Баркер зробив усе інше.

Ви самі можете пересвідчитись, що він зробив. Відчинивши вікно, він залишив кривавий слід на підвіконні, щоб показати, як убивця втік. То була смілива думка – тим паче, що міст уже було піднято. Потім, коли все було зроблено, він подзвонив. Що сталося далі, ви знаєте. А тепер, джентльмени, робіть, будь ласка, що хочете, але вірте, що я казатиму вам правду й нічого, крім правди, хай мені допоможе Бог! Дозвольте запитати вас лише про одне: як поведуться зі мною англійські закони?

Запанувала мовчанка, яку перервав Шерлок Холмс.

– Загалом англійські закони справедливі. Покарання не буде тяжчим за ваші вчинки, містере Дугласе. Але я теж хочу спитати вас: звідки той чоловік дізнався, що ви живете тут, і вивчив, як пробратися до будинку й де краще сховатися?

– Я й сам цього не знаю.

Холмсове обличчя зблідло і посерйознішало.

– Побоююсь, що ця історія ще не скінчилась, – зауважив він. – На вас чатує небезпека, суворіша від англійських законів і навіть від ваших американських ворогів. Я відчуваю, містере Дугласе, що ви ще зазнаєте лиха. Тож послухайтесь моєї поради й стережіться.

* * *

А тепер, мої терплячі читачі, я прошу вас тимчасово покинути Берлстонську садибу в Сасексі і рік, коли ми здійснили цю багату на пригоди мандрівку, щоб довідатись про події, які завершилися дивними пригодами людини, відомої як Джон Дуглас. Я хочу, щоб ви перенеслись майже на двадцять років у минуле й на кілька тисяч миль на захід. Перед вами постане така дивовижна й жахлива історія, що важко навіть повірити в її правдивість.

Ні, не думайте, що я починаю нову оповідь, не скінчивши попередньої. Прочитавши її, ви переконаєтесь, що це не так. Коли я опишу події, що відбулися за тих часів, у тих місцях, і розвію таємницю минулого, ми знову зустрінемось у помешканні на Бейкер-стрит, де й скінчаться ці – як і численні інші – пригоди.