Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)
Бій одгримів, але спалахнула велика сварка. Багато хто з нас радів здобутій свободі, але не всі хотіли брати гріх на душу. Одна річ – бійка з озброєними вояками, а інша – спокійне вбивство роззброєних. Восьмеро з нас – п’ятеро в’язнів і троє моряків – сказали, що не хочуть убивати. Але Прендерґаста з його спільниками це нітрохи не зворушило. Єдина наша змога врятуватися – це прибрати живих свідків, говорив він. Нас ледве не спіткала доля заарештованих, але врешті він усе-таки дозволив нам узяти човен і забиратися геть. Ми погодилися, бо нас усіх вивертало від самого вигляду крові, і до того ж боялися, що справа може повернути ще на гірше. Кожному з нас дали матроське вбрання, а на всіх – три барила з водою, солониною та сухарями й компас. Прендерґаст кинув нам до човна мапу, сказав, що ми – потерпілі моряки, чий корабель загинув під 15° північної широти та 25° західної довготи, а потім перерубав фалінь і ми вирушили.
Тепер я підходжу до найдивовижнішої частини своєї розповіді, любий мій сину. Під час стрілянини судно стояло носом до вітру: тільки-но ми його залишили, як воно змінило курс і почало поволі відпливати. Повівав легкий вітерець із північного сходу. Наш човен гойдався на хвилях, і ми з Евансом, як найосвіченіші з усіх, сиділи над мапою, намагаючись визначити, де ми зараз і до якого берега краще пристати. Це було не таке вже й просте завдання: за п’ятсот миль на північ пролягали острови Зеленого Мису, а за сімсот миль на схід – берег Африки. Врешті-решт, оскільки повіяв південний вітер, ми обрали Сьєрра-Леоне й попливли в тому напрямку; барк тоді був уже так далеко, що ми ледве бачили його щогли. Несподівано над ним здійнялася густа чорна хмара диму, немовби на обрії виросло якесь чудернацьке дерево. За мить пролунав вибух, схожий на удар грому, а коли дим розвіявся, від «Ґлорії Скотт» не зосталося й сліду. Ми негайно повернули човен і щосили взялися гребти туди, де легенький туман над водою вказував місце катастрофи.
Минуло багато часу, поки ми дісталися того місця, й спершу нам здалося, що рятувати когось уже пізно. Розбитий човен, безліч плетених кошів та уламки, що гойдалися на хвилях, показували, де потонуло судно, але людей не було й знаку, тож ми у відчаї вирішили повернути назад, коли раптом почули крик, що волав порятунку, й побачили вдалині дошку, а на ній людину. То був молодий моряк на ім ‘я Хадсон; коли його втягли до човна, він був такий зморений і попечений, що ми нічого не змогли довідатись від нього аж до ранку.
Уранці він розповів, що коли ми залишили судно, Прендерґаст та його банда взялися карати п’ятьох уцілілих полонених. Двох вартових розстріляли й викинули за борт, так само вчинили і з третім помічником. Прендерґаст власноруч перерізав горлянку нещасному лікареві. Врятувався тільки перший помічник, мужня й хоробра людина. Побачивши, що в’язень із скривавленим ножем підкрадається до нього, він якось умудрився скинути кайдани й побіг на корму. Дюжина в’язнів, озброєних пістолями, кинулася за ним; раптом вони побачили, що він сидить із сірниками в руці біля відкритої бочки з порохом. На кораблі було сто чоловік, і помічник присягався, що тільки-но спробують його зачепити, як усі до одного злетять у повітря. За мить стався вибух; Хадсон гадав, що в бочку з порохом випадково влучила куля когось із в’язнів. Та хоч як там було, насправді і «Ґлорії Скотт», і банді, що захопила її, настав кінець.
Отака, любий мій, коротка історія того страшного злочину, до якого я був причетний. Наступного дня нас підібрав бриг «Ґотспур», що йшов до Австралії; капітана його неважко було переконати в тому, що ми – пасажири затонулого корабля. В адміралтействі транспортне судно «Ґлорія Скотт» вважали пропалим, і справжня його доля так і зосталася невідомою. За кілька днів «Готспур» висадив нас у Сіднеї; там ми з Евансом перемінили прізвища й вирушили до копалень, де серед представників різних національностей легко було заховатися.
Решту розповідати не треба. Ми мандрували, потім розбагатіли, повернулися грошовитими колоністами до Англії й купили на селі маєтки. Понад двадцять років ми жили спокійно й заможно, вірячи, що минуле наше поховане навіки. Тож уяви собі мої почуття, коли в морякові, що прийшов до нас, я впізнав чоловіка, підібраного в морі. Він якимось чином розшукав нас обох і почав залякувати. Тепер ти розумієш, чому я намагався жити з ним у згоді, і зрозумієш хоча б частку того жаху, який ще більше охопив мене після того, як він, погрожуючи мені, подався до іншої своєї жертви».
Нижче було нерозбірливо, тремтячою рукою надряпано: «Бедоз попередив мене шифром, що Хадсон усе розповів. Боже милостивий, помилуй наші душі!»
Така була оповідь, яку я прочитав того вечора молодому Треворові; гадаю, Ватсоне, що обставини її були якнайдраматичніші. Доброго хлопця так вразило це горе, що він виїхав на чайні плантації до Тераю. Там, як я чув, ведеться йому непогано. Що ж до моряка та Бедоза, то про жодного з них відтоді ніхто не чув. Обидва вони зникли невідомо куди. До поліції не надходило ніяких донесень; отже, Бедоз помилився, потерпаючи, що погрозу буде виконано. Хтось начебто краєм ока бачив Хадсона, тож поліція вирішила, що він убив Бедоза й сховався. Мені ж здається, що саме Бедоз, доведений до відчаю, зі страху сам помстився Хадсонові і втік за кордон, забравши з собою великі гроші. Отакі подробиці тієї пригоди, докторе, і якщо вони коли-небудь знадобляться вам для вашої колекції, то я з превеликою радістю передам їх вам.
Обряд родини Масгрейвів
У вдачі мого друга Шерлока Холмса мене часто вражала дивовижна річ: хоча в своїй розумовій праці він був найточнішим і найретельнішим, а одежа його завжди відзначалася не тільки ошатністю, а й вишуканістю, він водночас був страшенно неохайною людиною, що здатна довести до божевілля будь-якого співмешканця. Щиро кажучи, я й сам не був прикладом щодо цього. Безладна робота в Афганістані, яка лише посилила мій природжений потяг до кочового життя, зробила мене більшим недбайлом, ніж личило б лікареві. Але все-таки й ця моя звичка має певні межі, і коли я бачу людину, що зберігає свої сигари у відерці для вугілля, тютюн – у перській пантофлі, а листи, що чекають на відповідь, пришпилює кишеньковим ножиком до дерев’яної полиці каміна, то я, далебі, сам собі починаю здаватися взірцем охайності. Крім того, я завжди вважав, що вправи у стрільбі, безперечно, належать до розваг на свіжому повітрі; отож, коли Холмс, піддавшись своєму дивному настрою, сідав з револьвером і патронташем у крісло й брався прикрашати стіну навпроти патріотичним вензелем королеви Вікторії, виводячи його за допомогою куль, я дуже гостро відчував, що це не поліпшує ані повітря, ані затишку в кімнаті.
Помешкання наше завжди було повне хімікалій чи якихось свідчень про злочини, й вони щоразу опинялись у найнесподіваніших місцях, – наприклад, у маслянці чи в іще недоречнішому місці. Але найбільшою карою для мене були Холмсові папери. Він страшенно не любив знищувати документи, надто якщо вони були пов’язані з колишніми його справами, але розібрати свої папери й дати їм лад йому вистачало мужності лише раз або двічі на рік. Як я вже згадував у цих уривчастих спогадах, припливи шаленої енергії, що допомагали йому в тих бездоганних розслідах, які прославили його ім’я, змінювалися в нього байдужістю, повним занепадом сил, коли він цілісінькі дні лежав на канапі зі своїми книжками та скрипкою, лише зрідка підводячись, щоб підійти до столу. Отак місяць за місяцем паперів накопичувалося дедалі більше і в усіх кутках кімнати громадилися стоси рукописів, які він нізащо не дозволяв палити, й ніхто, крім господаря, не мав права прибирати їх.
Одного зимового вечора, коли ми сиділи вдвох біля вогню, я наважився натякнути йому, що оскільки він уже перестав заносити нотатки до свого записника, йому не гріх було б витратити години зо дві, щоб надати нашій кімнаті трохи затишнішого вигляду. Він не міг не визнати мого прохання справедливим і з доволі похмурим обличчям подався до своєї спальні, звідки незабаром вийшов, тягнучи за собою велику бляшану скриню. Поставивши її посеред кімнати й сівши поруч на стілець, він одкинув віко. Я побачив, що скриня була вже на третину повна паперів, ув’язаних у паки червоною тасьмою.
– Тут є цікаві справи, Ватсоне, – мовив він, позираючи на мене лукавими очима. – Якби ви знали, що лежить у цій скрині, то, напевно, попросили б мене видобути з неї деякі папери, а не ховати там інші.
– То це записи ваших колишніх справ? – спитав я. – Я не раз шкодував, що не маю нотаток про ці історії.
– Так, любий друже, всі вони відбулися ще до того, як у мене з’явився літописець, що задумав мене прославити. – Він м’якими, лагідними порухами діставав паку за пакою. – Не всі вони були вдалі, Ватсоне, – провадив він, – але є серед них кілька цікавих невеликих загадок. Ось, наприклад, опис убивства Тарлтона, пригода з Вамберлі – власником винарні, випадок зі старою росіянкою, дивовижна історія алюмінієвого костура, повна розповідь про кульгавого Ріколетті та його огидну жінку. А це... це справді дещо варте особливої уваги.
Він сунув руку на самісіньке дно скрині й витяг дерев’яну коробочку зі зсувною кришкою, схожу на ті, що в них продають дитячі іграшки. Звідти він дістав пожмаканий папірець, старовинний мідний ключ, дерев’яний кілок із намотаним на нього мотузком і три старі іржаві металеві кружальця.
– Ну, друже, що ви скажете про ці скарби? – спитав він і посміхнувся, побачивши моє здивування.
– Просто-таки дивовижна колекція.
– Вельми дивовижна, а історія, пов’язана з нею, здасться вам іще дивовижнішою.
– То ці пам’ятки мають свою історію?
– Навіть більше від того – вони самі є історією.
– Що ви хочете цим сказати?
Шерлок Холмс узяв одну за одною ці речі й розклав на краєчку стола. Потім умостився в кріслі й оглянув їх із задоволенням в очах.
– Це все, – мовив він, – що я залишив собі на пам’ять про пригоду з «Обрядом родини Масґрейвів».
Я раніше чув від нього про цю пригоду, але жодного разу мені не пощастило довідатися про її подробиці.
– Я був би радий, – сказав я, – якби ви розповіли мені про неї.
– І залишив оце все сміття неприбраним? – лукаво спитав він. – А як же з вашою охайністю, Ватсоне? Проте я й сам хотів би, щоб ви додали цю справу до своїх літописів, бо вона має такі подробиці, що роблять її єдиною в хроніці злочинів не тільки нашої, а й будь-якої іншої країни. Збірка моїх невеличких успіхів, звичайно ж, була б неповною без опису цієї дивовижної історії.
Ви, мабуть, пам’ятаєте, як пригода з «Ґлорією Скотт» і моя розмова з отим нещасним чоловіком, про долю якого я розповідав вам, уперше привернула мою увагу до професії, що стала потім справою мого життя. Ви бачите, як добре відоме тепер моє ім’я: не тільки публіка, а й поліція вважають, що слово моє остаточне у вирішенні сумнівних справ. Але навіть тоді, коли ми з вами щойно познайомилися, – тоді я саме взявся до справи, що її ви увічнили під назвою «Етюд у багряних тонах», – я мав уже чималу, хоч і не дуже прибуткову практику. Ви не можете собі уявити, Ватсоне, як важко мені доводилося спочатку і як довго я чекав на успіх.
Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтеґю-стріт, на розі поблизу Британського музею, і там мешкав, заповнюючи своє дозвілля, – а в мене його було аж занадто, – вивченням усіх тих галузей знань, що могли б придатися мені в практичній роботі. Часом до мене звертались у справах, найчастіше за порадою давніх товаришів-студентів, бо впродовж останніх років мого перебування в університеті там багато говорилося про мене й мої методи. Третьою з цих справ і була справа з «Обрядом родини Масґрейвів», і те зацікавлення, яке збудив цей химерний ланцюг подій, а також вагомі наслідки, до яких призвело моє втручання, стали першим кроком на шляху до мого нинішнього становища.
Реджинальд Масґрейв навчався в одному коледжі зі мною, й ми навіть приятелювали з ним. Його не дуже шанували серед нас, хоча мені здавалося, що та зарозумілість, якою йому дорікали, була лише спробою приховати надзвичайну природну соромливість. Зовні ця людина була справжнім аристократом – витончені риси обличчя, горбкуватий ніс, великі очі, вишукані манери. Це справді був нащадок одного з найдавніших родів королівства, хоч і молодшої його гілки, яка відділилася від північних Масґрейвів у шістнадцятому столітті й оселилась у західному Сасексі; їхня садиба, замок Гарлстон, – одна, мабуть, із найдавніших будівель графства. Здавалося, що місце народження залишило свій відбиток на зовнішніх рисах цього чоловіка, й коли я дивився на його бліде, тонке лице й гордовиту поставу, то мимоволі уявляв собі сірі баштові склепіння, ґратчасті вікна та інші шляхетні рештки феодального будівництва. Зо два рази нам випало поговорити, і я пам’ятаю, що кожного разу він жваво цікавився моїми методами спостережень та висновків.
Я не бачився з ним років із чотири, аж поки якось уранці Масґрейв з’явився до мене на Монтеґю-стріт. Він майже не змінився, був бездоганно вбраний, – він завжди був чепуристий, – і зберіг ту саму витончено-спокійну поведінку, притаманну йому й опісля.
«Як ся маєте, Масґрейве?» – спитав я після того, як ми щиро потисли один одному руку.
«Ви, певно, чули про смерть мого бідолашного батька, – сказав він. – Це сталося зо два роки тому. Звичайно, тоді мені довелося самому взятися до господарства в Гарлстонській садибі; до того ж, я депутат від своєї округи, тож маю багато клопоту. А ви, Холмсе, як я зрозумів, вирішили на ділі застосувати те вміння, яким колись дивували нас?»
«Так, – відповів я, – тепер я живу завдяки своїй кмітливості».
«Я радий це чути, бо ваша порада була б дуже цінною для мене. У нас у Гарлстоні коїться щось дивовижне, й поліція й досі не змогла нічого з’ясувати. Це справді найхимерніша і найнезбагненніша річ».
Можете уявити собі, Ватсоне, з яким нетерпінням я його слухав: адже той самий випадок, якого я марно чекав усі ці кілька місяців, нарешті трапився мені. У глибині серця я завжди вірив, що можу досягти успіху там, де інші зазнали невдачі, й тепер мав змогу перевірити самого себе.
«Розкажіть мені, будь ласка, всі подробиці!» – вигукнув я.
Реджинальд Масґрейв сів навпроти мене й закурив подану цигарку.
«Хочу вам сказати, – мовив він, – що хоч я й неодружений, але змушений тримати в Гарлстоні багато слуг: садиба дуже стара й велика, та ще й недоладно побудована, тож за нею слід добре доглядати. До того ж у моєму заповіднику щоосені збираються гості пополювати на фазанів, що теж потребує багатьох слуг. Усього в мене є вісім покоївок, кухар, ключник, два лакеї та хлопчик-служник. У садку та при стайнях є, звичайно, свої робітники.
З усіх слуг найдовше прослужив у нас Брантон, ключник. Коли мій батько його найняв, він був молодим шкільним учителем без роботи й невдовзі завдяки своїй вольовій вдачі й жвавості став справді незамінним у нашому домі. Це рослявий красень із гарним високим чолом, і хоча він прожив у нас років із двадцять, йому й зараз не більше сорока. Із його привабливими рисами й надзвичайними здібностями – він розмовляє кількома мовами й грає чи не на всіх музичних інструментах – може видатися дивним, що він так довго був цілком задоволений своїм становищем, але як на мене, то йому просто добре жилося й він не прагнув ніяких змін на краще. Гарлстонський ключник завжди запам’ятовувався кожному, хто нас відвідував.
Але всі ці чесноти псує одна вада. Він – трохи джиґун, і, як ви самі розумієте, в нашій сільській глушині йому не надто важко грати цю роль. Усе було гаразд, поки він був одружений, але відтоді, як він овдовів, у нас почалися проблеми з ним. Кілька місяців тому ми сподівалися, що все знову піде як слід, – він заручився з Рейчел Говелс, нашою молодшою покоївкою, проте невдовзі кинув її заради Дженет Тріджеліс, дочки головного лісника. Рейчел, – мила дівчина, але запальна, як і всі валлійки, – дістала запалення мозку, проте видужала й тепер ходить – тобто ходила до вчорашнього дня – як тінь, самі лише очі світять. Такою була наша перша драма в Гарлстоні, але наступна швидко стерла її з пам’яті, тим паче, що їй передувало вигнання ключника Брантона.
Ось як це сталося. Я вже казав вам, що чоловік цей дуже розумний, і саме це, мабуть, спричинилося до його загибелі, бо в ньому прокинулася жадібна цікавість до речей, що ніяк не стосувалися його. Мені й на думку не спадало, що вона може завести його так далеко, але звичайнісінький випадок відкрив мені очі.
Як я вже розповідав, наш дім побудовано дуже недоладно, з безліччю заплутаних переходів. Минулого тижня – в четвер увечері – я ніяк не міг заснути, бо здуру випив по обіді чашку міцної чорної кави. Промучившись до другої години ночі, я відчув, що все одно не засну, отож устав і засвітив свічку, щоб дочитати роман. Проте виявилося, що книжку я забув у більярдній, тож накинув халат і подався по неї.
Щоб дістатися більярдної, треба було спуститися на один прогін сходів і перетнути коридор, що веде до бібліотеки й до збройової. Уявіть собі моє здивування, коли я, опинившись у цьому коридорі, побачив світло, що падало з відчинених дверей бібліотеки. Перш ніж лягати спати, я сам загасив там лампу й зачинив двері. Природно, що першою моєю думкою було, що це злодії. Стіни всіх коридорів у Гарлтоні оздоблені старовинною трофейною зброєю. Зірвавши з однієї з них бойову сокиру, я поставив свічку на підлогу, прокрався навшпиньки коридором і зазирнув у відчинені двері.
У бібліотеці був ключник Брантон. Одягнений, він сидів у кріслі, схилившись над аркушем паперу, схожим на мапу, що лежав у нього на колінах. Занімівши з подиву, я стояв, зирячи на нього з темряви. Кімнату ледве освітлював недогарок свічки, що стояв на краєчку стола; в його світлі я й помітив, що ключник одягнений. Несподівано я побачив, що Брантон підвівся з крісла, підійшов до бюрка біля стіни, відімкнув його й висунув одну з шухляд. Звідти він дістав якийсь папір, знову сів, поклав його біля недогарка на край стола, розгладив і взявся пильно розглядати. Це спокійнісіньке студіювання моїх родинних документів так мене розлютило, що я ступив уперед. Побачивши мене на дверях, Брантон скочив на ноги, обличчя його зі страху зблідло, й він поспіхом сховав у кишеню папір, який тільки-но вивчав.
«Отакої! – мовив я. – Ось як ви шануєте нашу довіру! Вранці можете забиратися геть».
Він уклонився, страшенно пригнічений, і прослизнув повз мене без жодного слова. Недогарок залишився на столі, й при його світлі я заходився розглядати папір, який Брантон дістав з бюрка. На мій подив, то був лише перелік запитань і відповідей, які промовляють під час своєрідного старовинного обряду, що зветься в нас «Обрядом родини Масґрейвів». Цю незвичайну церемонію вже кілька століть виконує кожен чоловік із нашого роду, досягши повноліття; але вона може бути цікавою хіба що для членів нашої родини чи принаймні для археолога, – як і вся наша геральдика, – й жодного практичного сенсу не має».
«Ми ще повернемось до цього паперу пізніше», – мовив я.
«Добре, якщо це, на вашу думку, справді потрібно, – повагавшися, відповів Масґрейв. – Отже, я вестиму далі свою розповідь. Замкнувши бюрко ключем, який залишив Брантон, я вже хотів іти, як раптом здивовано побачив, що ключник повернувся й стоїть переді мною.
«Містере Масґрейве, – скрикнув він хрипким од хвилювання голосом, – я не перенесу такого безчестя! Я – скромна людина, але теж маю гордість, і безчестя вб’є мене. Смерть моя буде на вашому сумлінні, сер, – так, на вашому, якщо ви доведете мене до відчаю. Якщо після того, що сталося, ви вважаєте за неможливе залишити мене тут, то дайте мені, заради Бога, ще хоч місяць, щоб я міг сказати, ніби йду із доброї волі. А бути вигнаним на очах у всіх, хто так добре мене знає, – цього для мене занадто, містере Масґрейве!»
«Ви не варті того, щоб з вами панькалися, Брантоне, – відповів я. – Вчинок ваш просто-таки ганебний. Але оскільки ви довго служили в нашій родині, я не хотів би прилюдно безчестити вас. Проте місяць – це забагато. Можете йти через тиждень і під будь-яким приводом».
«Лише через тиждень, сер?! – вигукнув він у розпачі. – Два тижні, хоча б два тижні!»
«Через тиждень, – повторив я, – і вважайте, що з вами й так повелися дуже м’яко».
Він вийшов, зовсім знічений, низько схиливши голову, а я загасив свічку й подався до своєї кімнати.
Два наступні дні Брантон найстаранніше виконував свої обов’язки. Я не нагадував йому про те, що було, й нетерпляче ждав, що він вигадає, аби приховати свою ганьбу. Але вранці третього дня він не з’явився, як звичайно, до мене по розпорядження. Виходячи після сніданку з їдальні, я випадково зустрів покоївку Рейчел Говелс. Як я вже розповідав вам, вона щойно одужала після хвороби і здавалася такою блідою й натомленою, що я навіть висварив її, що вона так рано стала до праці.
«Ідіть-но краще в ліжко, – мовив я. – Візьметеся до роботи, коли зовсім одужаєте».
Вона так дивно глянула на мене, що я подумав, чи не втратила вона з хвороби глузд.
«Я вже одужала, містере Масґрейве», – відказала Рейчел.
«Побачимо, що скаже лікар, – відповів я. – А зараз кидайте роботу і йдіть до себе; до речі, скажіть Брантонові, що я хочу його бачити».
«Ключник десь пропав», – мовила вона.
«Пропав? Як це пропав?»
«Пропав. Його ніхто не бачив. У кімнаті його нема. Так, так, він пропав, пропав!» Вона притулилася до стінки, навіжено зареготавши, а я, наляканий цим раптовим істеричним нападом, кинувся до дзвоника, щоб покликати когось на допомогу. Дівчину відвели до її кімнати, – вона все ще репетувала й схлипувала, – а я став розпитувати слуг про Брантона. Не було сумніву, що він зник. Постіль його лишилася незаймана, і його ніхто не бачив відтоді, як він увечері пішов до себе; важко було навіть уявити, як він міг вийти з дому, бо всі вікна й двері виявилися зачинені зсередини. Його одежа, взуття, годинник, навіть гроші – все було на місці; не вистачало лише чорного вбрання, яке він звичайно носив. Бракувало також капців. Куди ж ключник Брантон міг піти вночі й що з ним скоїлося?
Зрозуміло, що ми обшукали увесь будинок від підвалу до горища, та його не було ніде й сліду. Ще раз нагадую, що наш будинок – то справжнісінький лабіринт, особливо найстарше крило, тепер покинуте; але все-таки ми обнишпорили кожну кімнату, проте ніде не знайшли ані знаку пропалого Брантона. Я просто віри не йняв, що він міг піти геть, покинувши тут усе своє майно, але що мені було ще думати? Я викликав тамтешню поліцію, та марно. Минулого вечора дощило, й огляд травника та всіх стежок навколо будинку нічого не дав. І тут нова пригода відвернула нашу увагу від цієї таємниці.
Дві доби Рейчел Говелс хворіла, то марячи, то б’ючись в істериці, тож довелося найняти для неї на ніч доглядальницю. Третьої ночі після Брантонового зникнення доглядальниця, побачивши, що її хвора спокійно заснула, теж задрімала в своєму кріслі; але коли вона прокинулася вранці, то побачила, що ліжко порожнє, вікно відчинене, а Рейчел зникла. Мене швидко розбудили, і я разом з двома лакеями пішов шукати пропалу дівчину. Неважко було визначити, куди вона побігла: од вікна через травник тяглися сліди аж до ставка, повз кам’янисту доріжку, яка вела з садиби. Глибина ставка сягає вісім футів, тож можете уявити собі почуття, яке охопило нас, коли ми побачили, що сліди бідолашної дівчини уриваються біля його берега.
Звичайно, ми одразу взялися за ості й почали шукати втоплену, але не знайшли ані сліду її. Зате ми витягли на берег іншу, найнесподіванішу, річ. То була полотняна торбина, повна якогось іржавого старого металу з кількома темними чи то камінцями, чи то скельцями. Крім цієї знахідки, ми нічого не надибали в ставку і попри всі наші вчорашні розпитування та розшуки не дізналися нічого ані про Рейчел Говелс, ані про Річарда Брантона. Тамтешня поліція зовсім розгубилась, і остання моя надія – тільки на вас».
Уявіть собі, Ватсоне, як нетерпляче слухав я цю розповідь про незвичайні події, які так хотілося пов’язати між собою й відшукати якусь рятівну нитку, що могла б привести до розв’язки. Ключник пропав. Покоївка пропала. Покоївка кохала ключника, але віднедавна мала причину його зненавидіти. Вона була валлійка, натура невгамовна, пристрасна. Після того, як він зник, покоївка вкрай розхвилювалася. Вона кинула у ставок торбину з дивовижною річчю всередині. Кожен цей факт заслуговував на увагу, але жоден не пояснював суті справи. Де мені слід було шукати початок цього ланцюга подій? Адже тут була лише остання його ланка.
«Мені, Масґрейве, – сказав я, – треба подивитися на той папір, вивчення якого мало для вашого ключника таку вагу, що він навіть не побоявся втратити тепле місце».
«Щиро кажучи, цей наш обряд – чистісінька дурниця, – відповів він. – Єдине, що викликає до нього інтерес, – то його давнина. Я взяв із собою список запитань і відповідей, якби раптом вам захотілося поглянути на них».
Він подав мені той самий папірець, який ви бачите тут у мене, Ватсоне; це було щось на зразок іспиту, який мусив витримати кожен Масґрейв, дійшовши повноліття. Зараз я прочитаю вам запитання і відповіді так, як їх тут записано:
«Кому це належало?»
«Тому, хто пішов».
«Кому це належатиме?»
«Тому, хто прийде».
«Якого місяця то було?»
«Шостого, коли почати з першого».
«Де тоді було сонце?»
«Над дубом».
«Де тоді була тінь?»
«Під берестом».
«Скільки кроків треба ступити?»
«Десять і десять на північ, п’ять і п’ять на схід, два і два на південь, один і один на захід і вниз».
«Що ми за це віддамо?»
«Все, що маємо».
«Заради чого ми це віддамо?»
«Заради правди».
«В оригіналі не стоїть жодна дата, але, судячи з правопису, це середина сімнадцятого століття, – зауважив Масґрейв. – Побоююся, однак, що це мало допоможе нам у розкритті нашої таємниці».
«Зате, – мовив я, – він дарує нам ще одну таємницю, набагато цікавішу за першу. Можливо, розгадавши її, ми водночас розгадаємо й іншу. Пробачте, Масґрейве, але я скажу, що ваш ключник здається мені вельми розумним чоловіком, кмітливішим за десять поколінь своїх господарів».
«Я не дуже вас розумію, – відповів Масґрейв. – Як на мене, цей папірець не має ніякої практичної ваги».
«А мені він здається найдзвичайно важливим саме з практичного боку, та й Брантон, гадаю, був такої самої думки. Він, напевно, бачив цей папірець і до того, як ви спіймали його вночі».
«Цілком можливо. Ми ніколи його не ховали».
«Він, мабуть, просто хотів поновити в пам’яті його зміст. Як я зрозумів, він мав у руках якийсь план чи мапу, яку порівнював з рукописом і негайно сунув до кишені, тільки-но побачив вас».
«Так, правда. Але навіщо йому знадобився цей наш стародавній родинний обряд і що вся ця нісенітниця означає?»
«Думаю, що встановити це нам буде неважко, – мовив я. – З вашого дозволу, ми найпершим потягом вирушимо до Сасексу й глибше вивчатимемо цю справу вже на місці».
Ще того самого дня ми були вже в Гарлстоні. Вам, напевно, доводилося бачити зображення або читати описи цього славетного старовинного замку, тож я лише скажу, що він має обриси літери «Г», причому довше його крило є новішим, а коротше – давнім зародком, з якого виросло все інше. Над низькими, важкими дверима в середині давнішої частини викарбувано дату «1607», але всі знавці погоджуються з тим, що дерев’яні сволоки й кам’яні мури – ще старші. У минулому столітті товстелезні стіни й невеличкі віконця цієї частини замку змусили врешті його власників побудувати нове крило, й старе тепер перетворене на комору, а то й зовсім порожнює. Довкола будинку – чудовий парк із прегарними старими деревами; ставок, що про нього згадував мій клієнт, – у кінці алеї, за двісті ярдів од будинку.
Я вже твердо переконався, Ватсоне, що тут не було трьох окремих таємниць, а тільки одна, і якби я зміг осягнути зміст «Обряду родини Масґрейвів», то мав би ключ до таємниці обох – і ключника Брантона, і покоївки Говелс. На це я й спрямував усі зусилля свого розуму. Чому ключник так прагнув зрозуміти зміст давнього обряду? Напевно, тому, що побачив у ньому дещо таке, що пропустили всі покоління господарів, – дещо таке, з чого він хотів дістати для себе певну користь. Що ж то було і яким чином воно могло вирішити його долю?
Коли я прочитав слова обряду, мені стало геть-чисто зрозуміло, що всі числа стосуються якогось місця, де сховано те, про що свідчить решта документа; якби ми змогли відшукати те місце, то опинилися б на правдивому шляху до розкриття таємниці, яку предки Масґрейвів вирішили зодягти в таку своєрідну форму. Розшуки рекомендувалося почати з двох дороговказів – дуба і береста. Щодо дуба жодного сумніву бути не могло. Просто перед будинком, ліворуч від стежки, ріс дуб-патріарх, одне з найвеличніших дерев, які мені до того випадало бачити.
«Він уже існував, коли було записано ваш обряд?» – запитав я, тільки-но ми під’їхали ближче.
«Так, він, напевно, ріс тут іще за норманського вторгнення, – відповів той. – Він має двадцять три фути в обіймищі».
Таким чином, одну з потрібних мені речей було з’ясовано.
«А чи є тут у вас старі берести?» – спитав я.
«Був один, дуже старий, недалеко звідси, але десять років тому в нього влучила блискавка і його довелося зрубати під корінь».
«Чи знаєте ви, де він ріс?»
«Так, звичайно».
«А інших берестів тут нема?»
«Берестів нема, але є буки».
«Я хотів би подивитися, де він ріс».
Ми приїхали двоколкою, і мій клієнт одразу ж, не заходячи до будинку, повіз мене до того місця серед травника, де ріс колись берест. Це було на півдорозі між дубом і будинком. Поки що розшук мій посувався якнайкраще.
«Тепер уже, мабуть, неможливо встановити висоту того береста?» – спитав я.
«Ну чому ж? Він сягав шістдесяти чотирьох футів».
«Як ви про це дізналися?!» – здивовано вигукнув я.
«Коли мій старий учитель давав мені задачі з тригонометрії, вони завжди стосувалися вимірювання висоти. Я ще хлопчиськом виміряв висоту кожного дерева й споруди в садибі».
Це була щаслива несподіванка. Потрібні відомості прийшли до мене швидше, ніж я міг очікувати.
«Скажіть-но мені, – спитав я, – а ваш ключник ніколи тим не цікавився?»
Реджинальд Масґрейв глянув на мене з подивом.
«Так, щось пригадую, – відповів він. – Брантон справді кілька місяців тому розпитував мене про висоту цього дерева; він, здається, посперечався про щось таке з конюхом».
Це була чудова новина, Ватсоне: вона свідчила, що я на правильному шляху. Я глянув на небо. Сонце вже було низько, і я підрахував, що менш ніж за годину воно опиниться над самісіньким гіллям старого дуба. Одну умову, згадану в обряді, буде виконано. Щодо тіні від береста, то йшлося, напевно, про її кінець, інакше дороговказом слугував би стовбур. Отже, тепер мені треба було визначити, де була межа тіні від береста, коли сонце стояло просто над дубом.
