Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)
Наступного дня мені треба було їхати до Сіті, але я був надто розтривожений, щоб думати про свої комерційні справи. Дружина, здавалось мені, хвилювалася так само. З її швидких запитальних поглядів, які вона кидала на мене, я бачив: вона зрозуміла, що я не повірив її поясненням, і міркує, що їй робити далі. За сніданком ми ледве перемовились кількома словами, після чого я одразу пішов прогулятися, щоб помізкувати про все на свіжому повітрі.
Я дійшов до Кришталевого палацу, просидів там з годину в парку й повернувся до Норбері о першій. Сталося так, що по дорозі я мав пройти повз ту хатину й зупинився, щоб поглянути, чи не визирне звідти ще раз оте дивовижне обличчя, яке вчора дивилося на мене. Поки я там стояв, – уявіть собі мій подив, містере Холмсе, – двері відчинились, і з них вийшла моя дружина.
Побачивши її, я занімів, але моє хвилювання було ніщо в порівнянні з тим, що відбилося на її обличчі, коли наші очі зустрілися. Першої ж миті, здавалося, вона хотіла кинутись назад, але побачивши, що всяка спроба сховатися буде марною, підійшла до мене з блідим видом і переляканими очима, до яких зовсім не пасувала усмішка на вустах.
«О, Джеку, – мовила вона, – я заходила туди спитати, чи не треба допомогти чимось нашим новим сусідам. Чому ти так дивишся на мене, Джеку? Ти на мене гніваєшся?»
«Так, – сказав я, – ось куди ти ходила вночі».
«Що ти кажеш?!» – скрикнула вона.
«Ти була тут. Я певен цього. Що то за люди, що ти відвідуєш їх у таку годину?»
«Я тут раніше не бувала».
«Як ти можеш так відверто мені брехати? – вигукнув я. – В тебе навіть голос змінюється, коли ти говориш. Хіба я мав від тебе якісь таємниці? Я зараз увійду всередину й дізнаюся, в чому річ».
«Ні, ні, Джеку, заради Бога!» – нестямно скрикнула вона. Коли я все ж наблизився до дверей, вона вхопила мене за рукав і гарячково потягла геть.
«Благаю тебе, не роби цього, Джеку! – кричала вона. – Присягаюся, що згодом я розповім тобі про все, але якщо ти зараз увійдеш туди, може статися велика біда».
Я спробував її відштовхнути, та вона пригорнулася до мене в несамовитому благанні.
«Повір мені, Джеку! – вигукнула вона. – Повір мені лише цього разу. Ти ніколи про це не пошкодуєш. Ти знаєш, що я нічого не таїла б од тебе – хіба що заради тебе самого. Йдеться про наше життя. Якщо ми зараз підемо додому, все буде гаразд. Якщо ти вдерешся до цієї хатини, між нами все буде скінчено».
Її голос, уся її поведінка, були такі переконливі що я нерішуче став перед дверима.
«Гаразд, я повірю тобі, але тільки з однією умовою, – сказав я врешті. – 3 цієї хвилини між нами не буде жодної таємниці. Ти вільна зараз нічого мені не пояснювати, але пообіцяй, що ніяких нічних відвідин більше не буде – нічого такого, що треба від мене ховати. Я ладен забути те, що вже сталося, якщо ти пообіцяєш, що надалі такого вже не буде».
«Я знала, що ти повіриш мені! – вигукнула вона, полегшено зітхаючи. – Все буде, як ти хочеш. Ходімо, ходімо звідси!».
Тримаючи й далі мене за рукав, вона відвела мене від тієї хатини. Дорогою я озирнувся – з горішнього вікна за нами стежило те саме жовте мертвотне обличчя. Що могло бути спільного в цієї істоти з моєю дружиною? І що могло пов’язувати її з тією простакуватою, грубою жінкою, яку я бачив учора? Це було для мене химерною загадкою, і я знав, що не матиму спокою доти, доки не розгадаю її.
Два дні після того я просидів удома, й дружина начебто чесно дотримувалась нашої умови; в усякому разі, вона не виходила й за поріг. Але третього дня я отримав очевидний доказ того, що її присяги було замало, аби покінчити з тією таємницею, яка змушувала її критись від чоловіка.
Того дня я поїхав до міста, але повернувся потягом не о третій тридцять шість, як завжди, а раніше – о другій сорок. Коли я прийшов додому, до передпокою вбігла перелякана покоївка.
«Де господиня?» – спитав я.
«Пішла, мабуть, погуляти», – відповіла вона.
У мене одразу виникла підозра. Я кинувся нагору переконатися, що її справді нема вдома. Випадково поглянувши у вікно, я побачив, що покоївка, з якою я щойно розмовляв, щодуху біжить через поле до тієї хатини. Я все зрозумів. Моя дружина пішла туди й попросила покоївку покликати її, коли я повернуся. Тремтячи з гніву, я побіг униз і помчав до хатини, вирішивши назавжди покінчити з цією загадкою. Я бачив, як дружина з покоївкою бігли путівцем назад, але не став переймати їх .Тінь, що затьмарила моє життя, таїлася в тій хатині. Я заприсягся: хай станеться що завгодно, але цій таємниці буде покладено край. Навіть не постукавши, я крутонув ручку дверей і ввірвався до коридору.
На першому поверсі було спокійно й тихо. В кухні посвистував над вогнем казанок, у кошику згорнувся клубком великий чорний кіт, але ніде не було й сліду тієї жінки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухні до кімнати – там теж нікого. Тоді я вибіг сходами нагору й побачив, що в горішніх двох кімнатах теж нікого нема. В усьому будинку не було ані душі. Меблі й картини всюди були грубі, найдешевші, крім однієї кімнати – тієї, у вікні якої я бачив оте дивне обличчя. Тут було затишно, гарно, але всі мої підозри розгорілися лютим полум’ям, коли я побачив на камінній полиці фотографію моєї дружини на повен зріст – ту саму, яку вона замовила на моє прохання три місяці тому.
Я пробув там досить довго, поки не переконався, що будинок справді порожній. Потім пішов звідти з тяжким тягарем на серці. Дружина зустріла мене в передпокої, коли я повернувся додому, але я був занадто ображений і роздратований для того, щоб говорити з нею, тож пройшов повз неї до свого кабінету. Проте не встиг я зачинити двері, як вона увійшла слідом.
«Пробач, що я порушила свою обіцянку, Джеку, – мовила вона, – але якби ти знав усе, то, я певна, простив би мені».
«Ну то розкажи мені все», – відповів я.
«Не можу, Джеку, не можу!» – вигукнула вона.
«Поки ти не скажеш, хто мешкає в тій хатині й кому ти подарувала свою фотографію, між нами не може бути ніякої довіри», – відповів я й пішов геть із дому. Це було вчора, містере Холмсе. З того часу я не бачив її й не знаю нічого, що ж то за причина така з нею і з тією хатиною. Вперше між нами пролягла тінь, і це так мене приголомшило, що я не знав, як далі бути. И раптом оце сьогодні мені спало на думку, що єдина людина, яка може щось мені порадити, – це ви; тож я поспішив до вас і з надією віддаюся до ваших рук. Коли я щось неясно розповів, питайте мене, будь ласка. Але благаю, порадьте якомога скоріше, що мені робити, бо я вже не маю сили терпіти ці муки.
Ми з Холмсом з величезною цікавістю вислухали цю химерну історію, яку він розповів нам уривчастим, надщербленим голосом, що свідчило про його надзвичайне збудження. Мій друг якусь мить сидів мовчки, замислено підперши рукою підборіддя.
– Скажіть-но мені, – мовив він урешті, – чи можете ви заприсягтися, що у вікні справді було людське обличчя?
– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився здалеку, тож напевно сказати не можу.
– Однак ви кажете, що воно справило на вас неприємне враження.
– Його колір видавався мені неприродним, риси були на диво застиглі. Коли я підходив ближче, воно тієї ж миті зникало.
– Як давно дружина попросила у вас сотню фунтів?
– Зо два місяці тому.
– Чи бачили ви коли-небудь фотографію її чоловіка?
– Ні, в Атланті невдовзі після його смерті сталася велика пожежа, і всі її папери згоріли.
– Але вона все-таки мала свідоцтво про його смерть. Ви казали, що бачили його.
– Так, після пожежі вона замовила собі копію.
– Чи зустрічалися ви коли-небудь з кимось із тих, хто знав її в Америці?
– Ні.
– Чи пропонувала вона вам коли-небудь поїхати туди?
– Ні.
– Чи одержувала звідти листи?
– Ні.
– Дякую. Тепер я хотів би трохи поміркувати про цю справу. Якщо в тій хатині зараз ніхто не живе, у нас можуть виникнути проблеми. Коли ж її покинули тимчасово, що мені здається ймовірнішим, то мешканців учора хтось попередив про те, що ви йдете, і вони встигли сховатися, – зараз, мабуть, вони вже вдома, і ми все легко з’ясуємо. Раджу вам повернутися до Норбері й ще раз оглянути вікна хатини. Якщо ви переконаєтеся, що там хтось живе, не вривайтеся туди самі, а надішліть нам телеграму. За годину ми прибудемо туди й дуже скоро дізнаємося, в чому річ.
– А якщо там і досі нікого немає?
– Тоді я приїду завтра, й ми поговоримо, як нам бути. На все добре, й не хвилюйтеся, поки не довідались, чи справді є для цього підстава.
– Побоююсь, що справа тут не така проста, як вам здається, Ватсоне, – мовив мій друг, коли випровадив містера Ґрента Манро за двері й невдовзі повернувшися до кімнати. – Що ви про це гадаєте?
– Якась брудна історія, не інакше, – відповів я.
– Авжеж. Тут або шантаж, або я жорстоко помиляюся.
– І хто ж шантажист?
– Мабуть, ота істота, що мешкає в єдиній затишній кімнаті хатини й тримає на каміні фотографію дружини містера Манро. Слово честі, Ватсоне, в тому мертвотному обличчі за вікном є щось привабливе, і я не хотів би проминути такого випадку.
– Ви вже маєте якусь думку з цього приводу?
– Так, але це лише здогади. І мені дуже не хотілося б, щоб вони виявилися хибними. В тій хатині живе перший чоловік тієї дами.
– Чому ви так гадаєте?
– А чим іще можна пояснити її божевільний страх, що туди увійде містер Манро? Факти, як я їх бачу, приблизно такі. Ця жінка одружилася в Америці. В її чоловіка виявився нестерпний характер або, скажімо, погана хвороба – проказа чи божевілля. Врешті-решт вона тікає від нього, повертається до Англії, змінює ім’я й починає життя, як їй здається, спочатку. Вже три роки вона одружена з іншим і вважає себе в цілковитій безпеці – чоловікові вона показала свідоцтво про смерть якоїсь іншої людини, – коли раптом про місце її перебування довідується перший чоловік або, скажімо, якась не дуже добропорядна жінка з його оточення. Вони шантажують її, що приїдуть і все викриють. Вона просить у другого чоловіка сто фунтів і намагається відкупитись. Але вони все-таки приїжджають, і коли чоловік випадково каже дружині, що в хатині з’явилися нові мешканці, вона якимось чином здогадується, що то її переслідувачі. Дружина чекає, поки чоловік засне, й кидається благати їх, щоб вони її облишили. Не досягши успіху, вона йде до них наступного ранку, й чоловік, як він сам розповів нам, зустрічає її, коли вона саме виходить від них. Вона обіцяє йому більш туди не ходити, але через два дні, не втративши надію позбутися страшних сусідів назавжди, робить іще одну спробу, взявши з собою фотографію, яку вони, можливо, видурили в неї. Саме під час їхніх переговорів і прибігає покоївка зі звісткою, що містер Манро уже вдома; дружина, розуміючи, що він зараз прибіжить туди, випроваджує шантажистів чорним ходом – до того самого соснового ліска, про який уже згадувалося. Чоловік, приходить і нікого не застає в хатині. Однак я не буду вельми вражений, якщо це повториться й сьогодні, коли він піде ввечері на вивіди. Що ви скажете про таке моє припущення?
– Це лише припущення.
– Але воно принаймні пов’язує всі факти. Коли ми дізнаємося про щось нове, що не вкладеться в нього, ми встигнемо його переглянути. А зараз облишмо морочити собі цим голову, доки не дістанемо якоїсь звістки від нашого друга з Норбері.
Проте чекати її довелося недовго. Телеграма надійшла, тільки-но ми допили чай.
«У хатині все ще живуть, – ішлося в телеграмі. – Знову бачив у вікні обличчя. О сьомій прийду на станцію зустрічати. До вашого приїзду нічого не чинитиму».
Коли ми висіли з потяга, Ґрент Манро чекав на платформі, і в світлі станційних ліхтарів нам було видно, що він дуже блідий і тремтить від хвилювання.
– Вони ще там, містере Холмсе, – мовив він, схопивши мого друга за рукав. – Я бачив у хатинці світло, коли йшов сюди. Тепер ми покінчимо з цим назавжди.
– То яким є ваш намір? – спитав Холмс, коли ми пішли темною алеєю.
– Я силоміць вдеруся до хатини й сам подивлюся, хто там є. Я хочу, щоб ви обидва були свідками.
– Ви твердо вирішили вчинити так попри застороги дружини, що для вас краще було б не розкривати тієї таємниці?
– Так, твердо.
– Що ж, гадаю, ви на правильному шляху. Будь-яка правда краща за непевні сумніви. Рушаймо туди негайно. Звичайно, тут пахне порушенням закону, однак, як на мене, варто спробувати.
Ніч була дуже темна й почала сіяти мжичка, коли ми звернули на вузький, порізаний глибокими коліями путівець із живоплотом обабіч. Містер Ґрент Манро з нетерплячки мало не кинувся бігцем, тож ми спотикаючись ледве встигали за ним.
– Це вогні мого будинку, – пробурмотів він, показуючи на світло, що мерехтіло між деревами. – А он та хатина, і я зараз туди увійду.
Путівець у цьому місці повертав, і хатина стояла зовсім поряд. Жовта смуга світла на чорній землі перед нами свідчила, що двері не зачинено; одне з горішніх вікон яскраво світилося. Ми поглянули туди й побачили темну пляму, що рухалася на тлі завіси.
– Це та істота! – вигукнув Ґрент Манро. – Ви самі бачите, що там хтось є. А тепер – за мною, й ми швидко про все дізнаємося.
Ми підійшли до дверей, але раптом з темряви виринула жінка й стала посеред золотавої смуги світла. Я не міг розібрати її обличчя, але руки у неї були благально простерті вперед.
– Ні, Джеку, заради Бога! – вигукнула вона. – Я передчувала, що ти сьогодні прийдеш. Не думай про це погано, любий! Повір мені ще раз, і ти ніколи про це не пошкодуєш.
– Я надто довго вірив тобі, Еффі! – злісно вигукнув він. – Пусти мене! Я все одно ввійду досередини. Ми з друзями вирішили заладнати цю справу раз і назавжди! – Чоловік одтрутив її вбік, і ми негайно пішли слідом за ним. Тільки-но він штовхнув двері, як просто перед ним виросла літня жінка й заступила йому дорогу, але він відсторонив її, й за мить ми всі вже підіймалися сходами. Ґрент Манро вбіг до освітленої горішньої кімнати, а ми – за ним.
Кімната була затишна, з чудовими меблями; на столі горіли дві свічки й дві – на каміні. В кутку, схилившись над столом, сиділа маленька дівчинка. Обличчя її було відвернене вбік, коли ми увійшли. Ми лише помітили, що на ній червона сукенка й довгі білі рукавички. Коли вона жваво кинулася до нас, я скрикнув з подиву. Її обличчя, що обернулося до нас, було дивного мертвотного кольору, і риси його нічого не виражали. Та за хвилину таємницю його було розкрито. Холмс, усміхнувшись, провів рукою дитині за вухом, маска з обличчя дівчинки сповзла, й чорне, як вугіль, негреня, виблискуючи своїми біленькими зубками, весело засміялося, побачивши наші здивовані обличчя. Потішений веселощами дитини, я й собі вибухнув сміхом, але Ґрент Манро стояв, вирячивши очі й схопившись рукою за горло.
– О Боже! – скрикнув він. – Що це все означає?
– Зараз я скажу тобі, що це означає! – вигукнула його дружина, заходячи до кімнати з гордовитим, рішучим видом. – Ти змушуєш мене сказати це супроти мого бажання, тож ми нарешті вирішимо разом, як нам вчинити далі. Мій чоловік в Атланті помер. Моя дитина вижила.
– Твоя дитина?
Вона дістала схований на грудях срібний медальйон.
– Ти ніколи не заглядав усередину.
– Я не знав, що його можна відкрити.
Вона натисла пружину, покришка відскочила. Під нею був портрет чоловіка витонченої краси, але з явними рисами африканського походження.
– Це Джон Геброн з Атланти, – мовила господиня, – й шляхетнішого чоловіка за нього не було в цілому світі. Одружившися з ним, я відрізала себе від свого народу, але жодного разу ні на мить не пошкодувала про те. Нам не пощастило – єдина наша дитина вдалася більш у нього, ніж у мене. Таке часто буває в мішаних шлюбах, і мала Люсі набагато чорніша за свого батька. Але чорна чи біла, вона моя мила маленька дівчинка, мамина пестунка!
Почувши ці слова, дитина підбігла до неї й зарилася личком у її сукню.
– Тоді я залишила її в Америці, – вела жінка далі, – лише через те, що вона не зовсім іще одужала й переїзд міг їй лише зашкодити. Я віддала її під опіку старої шотландки, що була колись нашою служницею. Я ніколи й гадки не мала покинути свою дитину. Але коли випадок звів мене з тобою, Джеку, коли я відчула, що кохаю тебе, то побоялася розповісти тобі про неї. Хай Бог мені простить, але я боялася, що втрачу тебе, й мені не стало мужності розповісти тобі про все. Довелося вибирати між своєю дівчинкою й тобою, і, сплохувавши, я відмовилася від неї. Три роки я приховувала це від тебе, але отримувала вісті від няні, що з дитиною все гаразд. Та кінець кінцем у мене з’явилося нездоланне бажання ще раз побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. Я знала, що це небезпечно, але дозволила, щоб дитину привезли сюди хоча б на кілька тижнів. Я послала няні сто фунтів і сказала, як їй треба поводитися тут, у цій хатині, щоб її вважали просто за нашу сусідку. Я страшенно боялася й заборонила виводити з дому дитину вдень; удома ми прикривали їй личко й руки, щоб хтось не помітив її крізь вікно й не пустив чутку, що поряд з’явилася чорна дитина. Якби я менше боялася, було б розумніше з мого боку; але я божеволіла зі страху, що ти довідаєшся правду.
Ти перший сказав, що в хатині хтось оселився. Мені слід було зачекати до ранку, та я не могла заснути від хвилювання й нарешті потихеньку вийшла, знаючи, як важко тебе розбудити. Але ти побачив, як я виходила, й з того почалися всі мої клопоти. Наступного дня мені довелося змиритись, і ти вчинив дуже шляхетно – не став мене розпитувати. Проте третього разу, коли ти увірвався до хатини через парадні двері, няня з дитиною ледве встигли втекти чорним ходом. І ось сьогодні ввечері ти довідався про все, і я питаю тебе: що тепер буде з нами – з моєю дитиною й зі мною? – Вона стисла руки й чекала на відповідь.
Минуло довгих десять хвилин, перш ніж Ґрент Манро перервав мовчанку, але його відповідь була така, що я й досі з великою приємністю згадую її. Він підняв дитину, поцілував, а відтак, тримаючи її на руці, другу руку подав дружині й обернувся до дверей.
– Нам буде зручніше поговорити про це вдома, – сказав він. – Я не дуже добрий чоловік, Еффі, але гадаю, що все-таки кращий, ніж ти досі вважала.
Ми з Холмсом провели їх до повороту, й коли вони пішли, мій друг смикнув мене за рукав.
– Як на мене, – сказав він, – з нас буде більше користі в Лондоні, аніж у Норбері.
Більше ми не говорили про цю пригоду аж до пізньої ночі, коли, взявши запалену свічку, Холмс обернувся до дверей, що вели до його спальні.
– Ватсоне, – мовив він, – якщо вам коли-небудь почне здаватися, що я занадто впевнений у своїх силах чи приділяю якійсь справі замало уваги, прошепотіть, будь ласка, мені на вухо: «Норбері», – і я буду вам безмежно вдячний.
Пригоди клерка
Невдовзі після свого весілля я купив практику в Падинґтоні. Власник її, старий лікар Фаркер, мав колись багато пацієнтів, але згодом, через свій похилий вік і хворобу – щось на зразок хвороби Святого Вітта, – зовсім їх розгубив. Адже природно, що люди охочіше лікуються у того, хто здоровий сам, і не мають довіри до медичних знань людини, яка своїми ліками сама собі не може дати ради. Що більше підупадало здоров’я мого попередника, то більше занепадала і його практика; коли я купив її, вона вже замість колишніх тисячі двохсот фунтів на рік приносила лише десь із триста. Щоправда, я вірив у свою молодість і завзяття й не мав сумніву, що за два-три роки діло моє поверне собі колишню славу.
Перші три місяці практики я був дуже заклопотаний роботою і майже не бачився зі своїм другом Шерлоком Холмсом, бо не мав часу відвідати його на Бейкер-стріт, а сам він без потреби рідко коли виходив з дому. Тож я був приємно здивований, коли одного червневого ранку, переглядаючи після сніданку «Британський медичний часопис», почув у передпокої дзвінок і зразу ж за ним – різкий голос мого давнього приятеля.
– О, мій любий Ватсоне, – мовив він, заходячи до кімнати, – як я радий бачити вас! Сподіваюся, місіс Ватсон уже трохи оговталася після тих хвилювань у пригоді зі «Знаком чотирьох».
– Дякую, ми обоє почуваємося добре, – сказав я, міцно потискуючи йому руку.
– Сподіваюся також, – провадив він, сідаючи в крісло-гойдалку, – що ваша медична практика не зовсім іще заглушила у вас цікавість до наших маленьких загадок.
– Навпаки, – відповів я, – лише вчора я переглядав свої давні нотатки, а деякі навіть перечитав.
– То, напевно, ви не вважаєте їхнє зібрання завершеним?
– Аж ніяк. Я хотів би ще чимось його поповнити.
– Наприклад, сьогодні?
– Можна й сьогодні.
– Навіть якщо треба поїхати до Бірмінгема?
– Звичайно, якщо ви того хочете.
– А практика?
– Попрошу свого сусіда. Я завжди підмінюю його, коли він кудись виїжджає.
– От і чудово, – мовив Холмс, умощуючись глибше в гойдалці й кидаючи на мене проникливий погляд своїх очей. – Я бачу, ви
були трохи нездорові. Застудитися серед літа – річ не дуже приємна.
– Так, минулого тижня я справді був застудився й цілих три дні просидів удома. Але мені здається, що від хвороби вже не зосталося й сліду.
– Авжеж. Виглядаєте ви цілком здоровим.
– Тоді як ви довідалися про мою хворобу?
– Любий мій друже, адже ви добре знаєте мої методи.
– Методом логічних висновків, еге ж?
– Саме так.
– Ну й з чого ж ви почали?
– З ваших пантофлів.
Я поглянув на нові шкіряні пантофлі на своїх ногах.
– Але що ж тут... – почав я, проте Холмс відповів мені, перш ніж я встиг його запитати.
– Пантофлі ваші – нові, – сказав він. – Ви носите їх не більш як кілька тижнів. А підошви, які ви зараз виставили перед мене, вже трохи обсмалені. Спочатку я гадав, що ви промочили їх, а тоді сушили біля вогню. Але потім побачив біля самих закаблуків маленькі наліпки з маркою крамниці. Якби ви носили ці пантофлі трохи довше, наліпки від вологи напевно відпали б. Виходить, ви сиділи, випроставши ноги до вогню, а здорова людина навряд чи робила б таке в середині червня – навіть такого вологого, як цей.
Як і завжди, після Холмсових пояснень усе здавалося на диво простим. Він прочитав цю думку на моєму обличчі, й усмішка його згасла.
– Побоююсь, що ці пояснення лише шкодять мені, – мовив він. – Наслідки без причин справляють набагато більше враження... То ви готові їхати зі мною до Бірмінгема?
– Звичайно. А що там сталося?
– Почуєте про все по дорозі. Внизу, в екіпажі, на нас чекає клієнт. їдьмо.
– Одну хвилину.
Я черконув записку своєму сусідові, збігав нагору до дружини, щоб попередити її про свій від’їзд, і наздогнав Холмса на ґанку.
– Ваш сусід теж лікар? – спитав він, хитнувши головою в бік бронзової дощечки на дверях.
– Так, він купив практику водночас зі мною.
– І давно вона існує?
– Так само, як і моя. З того часу, як було побудовано ці будинки.
– Але ви купили кращу.
– Гадаю, що так. А звідки ви про це дізналися?
– Зі сходів, мій друже. Ваші сходи такі стерті, що кожна сходинка на три дюйми нижча за сусідську. А цей джентльмен у кебі – наш клієнт, містер Холл Пайкрофт. Дозвольте познайомити вас із ним. Гей, хлопче, – гукнув він до візника, – підстьобни-но коня, бо ми спізнюємось на потяг!
Чоловік, що проти нього я вмостився, був високий, гарної статури молодик зі щирим, лагідним обличчям і світлими підкрученими вусиками. На ньому був лискучий циліндр і скромне чорне вбрання, що надавало йому вигляду меткого клерка з Сіті; він належав до тих людей, яких звуть «кокні» і які дають нам стільки чудових вояків-волонтерів, атлетів та спортсменів, скільки не дає жоден прошарок населення наших островів. Його широке рум’яне обличчя за своєю природою було веселим, але зараз воно здавалося дещо кумедним через те, що вуста його трохи скривилися від якоїсь прикрості. Лише тоді, коли ми сіли до вагона першого класу й вирушили в подорож до Бірмінгема, я зміг дізнатися, яка справа привела його до Шерлока Холмса.
– Нам їхати ще понад годину, – зауважив Холмс. – Тож я хотів би, містере Холле Пайкрофте, щоб ви розповіли свою цікаву історію моєму другові – так само, як розповідали її мені, або й пригадавши ще якісь подробиці, якщо можна. Для мене теж було б корисно ще раз почути про весь хід подій. Справа ця, Ватсоне, може виявитися серйозною, а може, й ні, але в ній є щось незвичайне, що ви полюбляєте так само, як і я. Тож не заважатиму вам більше, містере Пайкрофте.
Наш молодий супутник поглянув на мене з блиском в очах.
– Найгірше в цій пригоді те, – мовив він, – що я виглядаю в ній чистісіньким дурнем. Звичайно, все має обійтися, та й сам я, правду кажучи, не міг інакше вчинити; але якщо я втрачу й цю роботу, не діставши натомість нічого, то всяк побачить, що я закінчений бовдур. Я не такий уже мастак розповідати, докторе Ватсоне, однак послухайте, що зі мною приключилося.
Колись я служив у фірмі «Коксон і Вудхавс» у Дрейпер-Ґардені, але навесні цього року через оту венесуельську позику, – звичайно ж, ви пам’ятаєте про неї, – фірма збанкрутувала. Я працював у них п’ять років, і старий Коксон два мені чудову рекомендацію; але коли оголосили про банкрутство, всіх клерків – нас там було двадцять сім – звільнили. Я взявся підшукувати собі нове місце, кидався туди й сюди, але таких бідолах усюди було повно, тож я надовго опинився без роботи. У Коксона я діставав три фунти на тиждень і за п’ять років зібрав десь фунтів із сімдесят, проте й ці гроші швидко скінчилися. Врешті мені не вистачало вже навіть на марки й конверти, щоб писати за оголошеннями. Я геть зносив свої черевики, оббиваючи пороги всіляких контор, але такої роботи, як раніше, не міг ніде знайти.
Нарешті я прочув про вільне місце в фірмі «Мовсон і Вільямс» – великому банку на Ломбард-стріт. Ви, напевно, малознайомі з діловим світом, але можу сказати вам, що це один із найбагатших лондонських банків. Звертатися туди можна було лише поштою. Я надіслав їм лист із рекомендаціями та заявою без будь-якої надії на успіх. Аж раптом зворотною поштою дістав відповідь, що найближчого понеділка можу взятися до виконання своїх нових обов’язків. Ніхто не знав, як це сталося. Дехто каже, що звичайно управитель просто вибирає з купи пошти перший-ліпший лист. Але хоч як би там було, мені пощастило, і я ніколи ще так не радів, як того дня. Платня в них була навіть більша на фунт, ніж у Коксона, а обов’язки – майже такі самі.
Тепер я підходжу до найхимернішої частини своєї пригоди. Мешкаю я за Гемпстедом, Поттерс-Террас, 17. Того самого вечора, коли я дістав відповідь, я сидів удома й смоктав люльку, аж тут увійшла господиня помешкання з карткою, на якій стояло: «Артур Пінер, фінансовий агент». Раніше я ніколи не чув цього імені й не уявляв собі, чого він од мене хоче, але, звичайно ж, наказав їй запросити його нагору. Увійшов невисокий, темноволосий, чорноокий чоловік із бородою й лискучим носом. Хода його була швидка, а вимова – уривчаста, як у людини, що знає ціну часові.
«Містер Холл Пайкрофт, якщо не помиляюся?» – мовив він.
«Так, сер», – відповів я, підсунувши йому стілець.
«Раніше ви служили у Коксона й Вудхавса?»
«Так, сер».
«А тепер служите в банку Мовсона?»
«Саме так».
«Я чув, що ви маєте надзвичайні фінансові здібності, – провадив він. – Пам’ятаєте Паркера, колишнього Коксонового управителя? Він дуже хвалив мені вас».
Звичайно, я був задоволений, почувши таке. Я завжди працював у конторі якнайстаранніше, але й гадки не мав, що в Сіті ходить про мене така слава.
«Чи добра у вас пам’ять?» – запитав він.
«Непогана», – скромно відповів я.
«А чи стежили ви за курсом паперів, як були без роботи?» – допитувався він далі.
«Так. Я щоранку читаю «Біржові відомості».
«Оце так сумлінність! – вигукнув він. – Ось він, шлях до успіху! Якщо не заперечуєте, я влаштую вам іспит, гаразд? Скажіть-но мені, який курс нині мають ейрширські акції?»
«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».
«А Об’єднані новозеландські?»
«Сто чотири».
«А Британські брокенгілські?»
«Від ста семи до ста семи з половиною».
«Чудово! – знову вигукнув він, сплеснувши руками. – Саме так я вас і уявляв собі. Друже мій, ви заслуговуєте на більше, ніж бути простим клерком у Мовсона!»
Ця перспектива, правду кажучи, дещо збентежила мене.
«Воно-то так, але не всі про мене такої думки, як ви, містере Пінере, – сказав я. – Я добряче побігав, поки знайшов це місце, і дуже радий, що воно мені дісталося».
«Та що ви говорите! Хіба те місце для вас? Послухайте-но, що я вам скажу. Зрозуміла річ, я не можу запропонувати вам роботу, яку ви заслуговуєте, але в порівнянні з Мовсоном – це небо і земля. Коли ви підете до Мовсона?»
«У понеділок».
«Он як! Готовий закластися, що ви туди не підете».
«Не піду до Мовсона?»
«Так, сер. Цього дня ви вже працюватимете управителем Франко-Мідлендської компанії залізних виробів, що має сто тридцять чотири відділення в містах і селах Франції, не беручи до уваги Брюссель і Сан-Ремо».
Мені аж подих перехопило.
«Я ніколи не чув про цю компанію».
«Цілком можливо. Ми працюємо дуже тихо, капітал компанії складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама нам не потрібна. Заснував компанію мій брат Гаррі Пінер: він у ній генеральний директор. Довідавшись, що я поїду до Лондона, він попросив мене підшукати для нього підходящого працівника – молодого, здібного, з доброю рекомендацією. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Попервах ми можемо пообіцяти вам лише якихось п’ятсот фунтів на рік...»
«П’ятсот фунтів?!» – вигукнув я.
«Лише попервах. Крім того, ви діставатимете по відсотку комісійних з усіх контрактів своїх агентів, і повірте мені, платня ваша зросте майже вдвічі».
«Але я нітрохи не знаюся на залізних виробах».
«Зате, друже, ви добре знаєтеся на бухгалтерії».
Голова моя запаморочилась, і я ледве всидів на місці. Але раптом у душу мою закрався холодок сумніву.
«Буду з вами відвертим, – сказав я. – Мовсон призначив мені дві сотні на рік, але Мовсон – то діло певне. А про вашу компанію я знаю так мало...»
«Та це ж просто чудово! – вигукнув він у захваті. – Саме така людина й потрібна нам. Ось вам сотня фунтів, і якщо ви більше не вагаєтеся, то кладіть їх у свою кишеню як аванс».
«Це такі великі гроші, – мовив я. – Коли я повинен узятися до своїх нових обов’язків?»
«Приїздіть завтра вранці до Бірмінгема, – відповів він. – Я написав лист на ім’я мого брата, якого ви знайдете на Корпорейшен-стріт, 126-б, у тимчасовій конторі компанії. Звичайно, він ще повинен дати свою формальну згоду, але, між нами кажучи, все буде гаразд».
«Слово честі, я не знаю, як і дякувати вам, містере Пінере!» – вигукнув я.
«Нічого, друже. Дякуйте лише самому собі. А тепер іще одна чи дві дрібнички, – суто формальні речі, але їх треба владнати. Візьміть-но оцей аркуш, що лежить біля вас. Напишіть, будь ласка: «Згоден зайняти посаду управителя Франко-Мідлендської компанії залізних виробів з річною платнею 500 фунтів».
