Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)
Розмовляючи так, ми поволі вийшли на Риджент-стріт, уже згубивши з очей доктора Мортімера та його друга.
– Тепер нема рації стежити за ними, – мовив Холмс. – Незнайомець зник і більше не повернеться. Нам треба подивитись, які карти залишились у наших руках, і рішуче ними зіграти. Чи розгледіли ви обличчя того чоловіка в кебі?
– Я помітив лише його бороду.
– І я так само... а це означає, що борода фальшива. Коли до такої обережної справи береться такий пройда, борода йому потрібна лише для того, щоб змінити своє обличчя. Ходімо-но сюди, Ватсоне!
Він завернув до однієї з тутешніх розсильних контор. Управитель щиро привітав нас.
– О, Вільсоне, я бачу, що ви не забули про ту справу, в якій я мав щастя допомогти вам!
– Ну що ви, сер, звичайно ж, не забув. Ви врятували мою честь, а може, й життя.
– Ну, це вже занадто, друже мій. Я пригадую, Вільсоне, що серед ваших помічників був хлопець на ймення Картрайт, який став нам у великій пригоді під час розсліду вашої справи.
– Так, сер, він і досі в мене.
– Чи можна його покликати? Дякую! І розміняйте мені, будь ласка, п’ять фунтів.
Управитель подзвонив; вийшов хлопчина років чотирнадцяти із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами і втупився в славетного детектива.
– Дайте-но мені «Довідник готелів», – попросив Холмс. – Дякую! Подивися, Картрайте: ось назви двадцяти трьох готелів довкола Черинґ-Кросу. Бачиш?
– Так, сер.
– Ти відвідаєш їх усі по черзі.
– Так, сер.
– Почнеш із того, що в кожному даси швейцарові шилінга. Ось тобі двадцять три шилінги.
– Так, сер.
– Скажи їм, що тобі треба переглянути вчорашні папери, викинуті з кошиків для сміття. Поясни це так: одну важливу телеграму помилково надіслали не за адресою, тож тепер ти її шукаєш. Зрозумів?
– Так, сер.
– Але насправді ти шукатимеш сторінку «Таймса», порізану в кількох місцях ножицями. Ось тобі таке саме число «Таймса». А ось ця сторінка. Чи впізнаєш ти її?
– Так, сер.
– Швейцари щоразу відсилатимуть тебе до коридорних, яким ти теж даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках із двадцяти трьох тобі скажуть, що сміття вже вивезено або спалено. Але в трьох інших випадках тобі покажуть купу паперів, серед яких ти шукатимеш цю сторінку «Таймса». Проте навряд чи ти її знайдеш. Про всяк випадок ось тобі ще десять шилінгів. Увечері надішли мені на Бейкер-стріт телеграму.
А тепер, Ватсоне, нам зостається лише запитати телеграфом про візника кеба 2074, після чого ми підемо до картинної галереї на Бонд-стріт і проведемо там увесь наш час, що залишився нам до зустрічі в готелі.
5. Три обірвані нитки
Шерлок Холмс мав надзвичайну здатність абстрагуватись від будь-яких думок про справи. Аж на цілих дві години він, здавалося, забув про дивну справу, яку нам підкинула доля, й заходився розглядати полотна сучасних бельгійських майстрів. Дорогою з галереї до готелю «Нортумберленд» він тільки й говорив, що про мистецтво, хоч і мав про нього вкрай примітивні уявлення.
– Нагорі на вас чекає сер Генрі Баскервіль, – мовив черговий у готелі. – Він просив одразу провести вас до нього.
– Чи не дозволите ви мені поглянути на реєстр ваших клієнтів? – запитав Холмс.
– Будь ласка.
В реєстрі після прізвища «Баскервіль» було ще два записи. В одному стояло: «Теофіл Джонс он з родиною, з Ньюкасла», а в іншому – «Місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».
– Це не той Джонсон, якого я знав колись? – спитав Холмс чергового. – Сивоголовий адвокат, що трохи накульгує?
– Ні, сер, містер Джонсон – власник вугільних шахт, іще бадьорий чолов’яга, не старший за вас.
– Ви певні, що він не адвокат?
– Ні, сер! Він зупиняється в нас не перший рік, і ми чудово його знаємо.
– Гаразд. Місіс Олдмор... Я нібито десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але частенько буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.
– Це хвора жінка, сер. Її чоловік колись був мером у Ґлостері. Вона завжди зупиняється в нас, коли приїздить сюди.
– Дякую, я, мабуть, із кимось її сплутав... Ці запитання, Ватсоне, допомогли нам з’ясувати один дуже важливий факт, – тихенько вів далі Холмс, коли ми підіймалися нагору. – Тепер ми знаємо, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не в цьому готелі. Це означає, що вони, пильно стежачи за ним, – а ми вже бачили це на власні очі, – роблять усе можливе, щоб він їх не помітив. А це наводить на великі підозри.
– Які підозри?
– Хоча б ті, що... Овва! Любий друже, що сталося?
Піднявшись сходами, ми зіткнулися нагорі з самим сером Генрі Баскервілем. Обличчя його розчервонілося від гніву, а в руці він тримав старий, запилюжений черевик. Сер Генрі був такий розлючений, що ледве стуляв докупи слова; а коли нарешті заговорив до ладу, то одразу перейшов на американську говірку, якої вранці ми од нього не чули.
– За кого вони мене мають у цьому готелі – за дурника?! – скрикнув він. – Годі вже зі мною комедії розігрувати! Хай йому чорт, якщо цей кретин не знайде мій черевик, я влаштую скандал! Я теж люблю жарти, містере Холмсе, але цього разу тутешні жартівники передали куті меду.
– Ви досі шукаєте свій черевик?
– Так, шукаю й шукатиму, доки не знайду.
– Але ж ви, здається, говорили про новий коричневий черевик?
– Так, сер. А тепер те саме сталося зі старим, чорним.
– Що? Невже ви побачили...
– Отож-бо й воно. Я маю лише три пари черевиків – нові коричневі, ці старі чорні й лаковані, що зараз на мені. Минулої ночі пропав один коричневий, а сьогодні поцупили чорний! Ну що, знайшли? Кажіть, і годі лупати на мене очима!
На сходах з’явився схвильований німець-коридорний.
– Ні, сер. Я обпитав увесь готель, і ніхто нічого не знає.
– Послухайте: або ви до вечора знайдете мій черевик, або я піду до управителя й скажу, що негайно забираюся звідси.
– Черевик ваш знайдеться, сер... Обіцяю вам, наберіться лише трохи терпіння.
– Кажу востаннє: я більш не дозволю, щоб мене обкрадали в цьому кублі злодіїв! О, містере Холмсе, вибачте, будь ласка, що турбую вас через такі дрібниці...
– Як на мене, це зовсім не дрібниці.
– Ви надто вже серйозно сприймаєте це.
– А як ви самі можете це пояснити?
– Я й не збираюся щось тут пояснювати. Зі мною ще ніколи не бувало чогось безглуздішого й химернішого.
– Химернішого? Справді... – задумано промовив Холмс.
– А якої ви думки про все це?
– Я ще нічого не розумію. Ця ваша справа, сер Генрі, надто заплутана. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то я певен, що з усіх п’ятисот найсерйозніших справ, що їх доводилось мені розплутувати, ця буде найскладнішою. Але ми тримаємо кілька ниток у руках, і одна з них повинна привести нас до розв’язки. Може, ми змарнуємо час, ухопившись не за ту нитку, але рано чи пізно знайдемо ту, що треба.
За другим сніданком ми чудово побалакали, іноді тільки торкаючись справи, що звела нас разом. Лише тоді, коли ми перейшли до кімнати Баскервіля, Холмс спитав про подальші його наміри.
– Поїду до Баскервіль-Холлу.
– Коли?
– Наприкінці тижня.
– Гадаю, – мовив Холмс, – що це мудре рішення. Не маю жодного сумніву, що в Лондоні за вами стежать, і в такому великому місті, серед мільйонів людей, важко виявити, хто це робить і з якою метою. Якщо наміри їхні лихі, то вам загрожує небезпека, якій ми не в силі запобігти. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що за вами слідкували, коли ви пішли від мене?
Доктор Мортімер злякано підхопився:
– Слідкували?! Хто?!
– Оцього, на жаль, я вам не можу сказати. Чи є серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі чоловік із широкою чорною бородою?
– Ні... хоча стривайте... так, є. Берімор, ключник сера Чарльза, має чорну широку бороду.
– Он як! А де зараз цей Берімор?
– Наглядає за Холлом.
– Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
– Але як це зробити?
– Дайте-но мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі?» Отак. Адреса: «Містерові Берімору, Баскервіль-Холл». Де там у вас найближчий телеграф? У Ґримпені? Чудово, надішлімо іншу телеграму поштмейстерові до Ґримпена: «Телеграму містерові Берімору передайте у власні руки. У разі його відсутності поверніть її серу Генрі Баскервілю, готель «Нортум– берленд». Іще до вечора ми знатимемо, чи Берімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.
– Гаразд, – мовив Баскервіль. – До речі, докторе Мортімере, що то за особа – той Берімор?
– Він – син покійного управителя. Це вже четверте коліно Беріморів, що мешкає в Холлі. Як мені відомо, він і його дружина – чи не найпорядніші на всю округу люди.
– Але водночас, – сказав Баскервіль, – для мене ясно як Божий день, що поки в Холлі немає господаря, вони розкошують там як хочуть.
– Так, ваша правда.
– Чи дістав щось Берімор від сера Чарльза? – запитав Холмс.
– Вони з дружиною мали одержати по п’ятсот фунтів.
– А чи знали вони про це раніше?
– Так, сер Чарльз не раз говорив про свій заповіт.
– Дивно. Дуже дивно!
– Сподіваюся, – мовив доктор Мортімер, – ви не станете підозрювати всіх, хто одержав щось від сера Чарльза, бо мені він теж заповів тисячу фунтів.
– Он як! А кому ще?
– У заповіті було зазначено багато невеликих сум для окремих осіб і великі кошти на добродійні пожертви. Але вся спадщина відходила до сера Генрі.
– А яку суму складає ця спадщина?
– Сімсот сорок тисяч фунтів.
Холмс здивовано звів брови.
– Я й гадки не мав, що йдеться про такі гроші, – мовив він.
– Сер Чарльз мав славу заможної людини, але ми й уявлення не мали, який він був багатий, поки не переглянули цінних паперів. Загальна сума спадщини наближається до мільйона.
– Боже мій! Заради такої ставки справді варто розпочати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Уявімо собі, що з нашим молодим другом щось скоїлося... – пробачте за таке неприємне припущення! – хто тоді успадкує маєток?
– Оскільки Роджер Баскервіль, молодший брат сера Чарльза, помер неодруженим, маєток перейде до Десмондів – далеких родичів Баскервілів. Джеймс Десмонд – підстаркуватий священик у Вестморленді.
– Дякую. Це надзвичайно цікаві подробиці. А чи зустрічалися ви з тим Джеймсом Десмондом?
– Так, він одного разу приїздив до сера Чарльза. Дуже порядний і поважний із себе чоловік. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів заповісти йому певну суму грошей, але той категорично відмовився їх узяти.
– І людина таких скромних запитів може успадкувати всі величезні багатства сера Чарльза?
– Він дістав би тільки маєток, що вважається фамільним. Він одержав би гроші лише в тому разі, якби нинішній їх власник не використав ці кошти по-своєму, бо він, звичайно, може чинити з ними, що забажає.
– А ви вже склали духівницю, сер Генрі?
– Ні, містере Холмсе, не склав. Я не мав на те часу, бо лише вчора довідався, що й до чого. Але я вважаю, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Такої самої думки був і мій бідолашний дядько. Хіба зуміє хазяїн Баскервіль-Холлу відродити колишню славу свого роду, коли не матиме на це коштів? Ні, будинок, земля і гроші мусять завжди бути разом.
– Так, справді. Отже, сер Генрі, я так само вважаю, що вам треба не вагаючись виїхати до Девонширу. З однією лише умовою: вам нізащо не слід їхати туди самому.
– Доктор Мортімер повернеться туди разом зі мною.
– Але доктор Мортімер зайнятий своєю практикою, та й будинок його стоїть за кілька миль од вашого. За всієї доброї волі він не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, ви повинні взяти з собою вірну людину, яка увесь час буде з вами.
– Невже ви поїдете зі мною самі, містере Холмсе?
– Коли настане критичний момент, я вирвуся до вас; але ж ви самі розумієте, що моя широка практика і постійні запити, які сиплються зусебіч, не дозволяють мені залишити Лондон на невідомо який час. Зараз, наприклад, одна з найповажніших осіб Англії опинилася в руках шантажиста, й запобігти майбутньому скандалові зумію тільки я. Ні, як бачите, я ніяк не зможу поїхати до Дартмура.
– Кого ж ви тоді порадите замість себе?
Холмс поклав руку мені на плече.
– Якщо за це візьметься мій друг, то ось вам людина, яка буде поруч з вами в найкритичніший момент. Ніхто не може поручитися за нього так, як я.
Ця пропозиція застала мене зненацька, але Баскервіль, не чекаючи на відповідь, схопив мою руку й палко потис її.
– Як це люб’язно з вашого боку, докторе Ватсоне! – мовив він. – Адже ви бачите, в якому я становищі, а з обставинами знайомі незгірш від мене. Якщо ви поїдете до Баскервіль-Холла й поживете там зі мною, я повік цього не забуду.
Перспектива пригод завжди вабила мене, а Холмсові слова й жвавість, із якою баронет відгукнувся на них, дуже мене втішили.
– Поїду з радістю, – сказав я, – й не знаю, чи зможу краще провести цей час десь-інде.
– Ви надсилатимете мені докладні звіти, – сказав Холмс. – У найкритичніший момент, – а він неодмінно настане, – я керуватиму вашими діями. Гадаю, що до суботи ви будете готові?
– Отже, ви згодні, докторе Ватсоне?
– Цілком.
– Тоді в суботу, якщо нічого не станеться, виїдемо о пів на одинадцяту з Падинґтона.
Ми підвелися, щоб попрощатись, і тут Баскервіль раптом переможно скрикнув і витяг з-під шафи в кутку коричневий черевик.
– Мій пропалий черевик! – вигукнув він.
– Хай так само легко минуться й усі інші труднощі! – сказав Шерлок Холмс.
– І все-таки це дуже дивно, – зауважив доктор Мортімер. – Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.
– Я теж, – додав Баскервіль. – Обнишпорив кожен дюйм.
– Виходить, що коридорний підкинув його, поки ми снідали.
Покликали німця, але він нічого не зміг пояснити, й усі подальші розпити нічого не з’ясували. Отже, до всіх цих химерних пригод, що так швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Крім трагічної смерті сера Чарльза, перед нами раптом вишикувалася низка незбагненних подій, які відбулися протягом останніх двох днів: лист, складений з друкованих слів, чорнобородий нишпорка в кебі, зникнення спочатку нового коричневого, а потім старого чорного черевика і нарешті – поява коричневого. Дорогою до Бейкер-стріт Холмс увесь час мовчав, і його насуплені брови та напружений вираз обличчя свідчили, що він так само, як і я, намагався звести докупи всі ці дивовижні й, здавалося, зовсім не поєднувані випадки. Цілий день і вечір він замислено сидів у кабінеті, огорнений клубами тютюнового диму.
Перед самим обідом нам принесли дві телеграми. В першій ішлося:
«Щойно повідомили: Берімор у Холлі.
Баскервіль».
У другій:
«Обійшов двадцять три готелі; порізаного аркуша «Таймса», на жаль, не знайшов.
Картрайт».
– Дві мої нитки обірвалися, Ватсоне. Немає нічого цікавішого за справу, в якій усі неначе змовилися проти тебе. Що ж, підемо за іншим слідом.
– У нас іще є візник, який возив отого нишпорку.
– Авжеж. Я зробив запит про його ім’я та адресу в реєстраційній конторі і не здивуюся, якщо зараз от-от надійде відповідь.
Ця відповідь перевершила всі Холмсові сподівання: знизу долинув дзвінок, двері кімнати відчинились і на порозі виріс рослявий чолов’яга. То був не хто інший, як сам візник.
– Мені сказали в конторі, що за цією адресою цікавилися номером 2074, – мовив він. – Я їжджу вже сьомий рік і ще не чув жодної скарги. Тому й надумав сам зайти. Скажіть мені, що я таке накоїв?
– Ви нічого не накоїли, любий мій друже, – відповів Холмс. – Навпаки, я дам вам півсоверен, якщо ви до ладу відповісте на мої запитання.
– Ото деньок випав! – усміхнувся візник. – А що ви хочете почути від мене, сер?
– Насамперед – ваше ім’я та адресу, бо ви, може, будете потрібні мені надалі.
– Джон Клейтон, мешкаю в Боро, Терпі-стріт, 3. Кеб стоїть у Шиплі-Ярді, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це занотував.
– А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, що спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а відтак за двома джентльменами на Риджент-стріт.
Візник здивовано й трохи зніяковіло поглянув на нього.
– Що ж вам розказувати, коли ви й самі, бачу, все знаєте, – мовив він. – Отой джентльмен сказав мені, що він детектив, і звелів не балакати зайвого.
– Любий мій друже, це справа серйозна, і ви можете опинитися в прикрому становищі, коли щось від мене таїтимете. Отже, ваш пасажир сказав, що він детектив?
– Саме так.
– Коли він це сказав?
– Коли висідав.
– А більш нічого він не сказав?
– Назвав своє ім’я.
Холмс переможно позирнув на мене.
– Назвав своє ім’я, справді? Це з його боку було надто необережно. То як же його звуть?
– Його звуть містер Шерлок Холмс, – мовив візник.
Я ще ніколи не бачив у свого друга таким спантеличеним, як після цієї візникової відповіді. Якусь хвилину він приголомшено мовчав. Потім вибухнув щирим сміхом:
– Удар, Ватсоне, влучний удар! Шпага в руці супротивника, не менш спритного за мене самого. Цього разу він добряче мене піддурив. То його звуть Шерлок Холмс, еге ж?
– Так, сер, цей джентльмен так мені сказав.
– Чудово! А тепер розкажіть мені, де ви його взяли й що було далі.
– Він зупинив мене о пів на десяту на Трафальґарській площі. Сказав, що він детектив, і пообіцяв дві Гінеї, якщо я цілий день робитиму, що він накаже, й нічого не питатиму. Звичайно ж, я на це погодився. Спершу ми під’їхали до готелю «Нортумберленд» і зачекали, поки звідти вийшли двоє джентльменів і теж узяли кеб. Ми подалися за ними аж сюди, на вашу вулицю.
– До оцих дверей, – уточнив Холмс.
– Оцього я вже не знаю, питайте краще в мого пасажира. Ми зупинилися посередині кварталу й чекали години з півтори. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас і ми рушили за ними по Бейкер-стріт, а далі...
– Далі я знаю, – перервав візника Холмс.
– А далі ми виїхали на Риджент-стріт. Там мій джентльмен підняв горішнє віконце й гукнув, щоб я мчав щодуху на вокзал Ватерлоо. Я підстьобнув свою кобильчину, й за десять хвилин ми були на місці. Він дав мені дві гінеї, – не обдурив-таки, – і пішов на вокзал. Лише один раз, як виходив, обернувся й каже: «Вам, мабуть, цікаво буде знати, що ви возили містера Шерлока Холм– са». Отак я й дізнався його ім’я.
– Зрозуміло. І більш ви його не бачили?
– Ні, після того, як він пішов на вокзал, не бачив.
– А тепер опишіть мені цього містера Шерлока Холмса.
Візник почухав потилицю:
– Ну, цього джентльмена не так легко описати. Я дав би йому років із сорок, на зріст він не дуже високий – нижчий за вас на два– три дюйми, сер. Убраний як дженджик, борода чорна, лопатою, обличчя бліде. Більш нічого не пригадаю.
– А колір очей?
– Оцього вже не скажу.
– Більш нічого не запам’ятали?
– Ні, сер, нічого.
– Гаразд, ось вам півсоверен. А другу половину дістанете, коли довідаєтесь про нього щось іще. На добраніч!
– На добраніч, сер, дякую!
Джон Клейтон пішов, хихочучи, а Холмс знизав плечима й обернувся до мене, розчаровано усміхнувшись.
– Третя нитка теж обірвалася. Доведеться все починати спочатку, – мовив він. – От хитра тварюка! Дізнався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль приходив просити в мене поради, побачив мене на Риджент-стріт, зрозумів, що я завважив номер кеба й візьмуся до візника, і вирішив з мене покепкувати. Пам’ятайте, Ватсоне: цього разу ми зіткнулися з гідним супротивником. У Лондоні я дістав шах і мат. Сподіваюся, що в Девонширі вам пощастить більше. І все-таки це мене дуже турбує.
– Що?
– Те, що ви туди їдете. Це кепська справа, Ватсоне, гидка й небезпечна, – і що більш я про неї думаю, то менш вона мені подобається. Так, смійтеся собі, дорогий мій друже, але я обіцяю, що радітиму всім серцем, коли ви повернетесь на Бейкер-стріт живий і здоровий.
6. Баскервіль-Холл
Сер Генрі Баскервіль із доктором Мортімером скінчили свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як і домовилися, до Девонширу. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і дав мені останні вказівки та поради.
– Я більше не морочитиму вам голову своїми підозрами, Ватсоне, – мовив він. – Я просто хочу, щоб ви надсилали мені якнайдокладніші факти, а зіставляти їх я буду вже сам.
– Які саме факти? – спитав я.
– Усе, що будь-яким чином стосується цієї справи, а надто відносини між молодим Баскервілем та його сусідами, і, звісно, все нове про смерть сера Чарльза. Останніми днями я пробував дещо розвідати, але результати, на жаль, невтішні. Достеменно я з’ясував тільки одне: містер Джеймс Десмонд, найближчий спадкоємець, справді дуже поважний підстаркуватий чоловік, отож усе це не його витівки. Гадаю, його сміливо можна облишити. Зостаються лише ті люди, які оточують сера Генрі Баскервіля на болотах.
– А може, краще одразу здихатися того подружжя Беріморів?
– Ні в якому разі. Гіршої помилки не можна навіть уявити. Якщо вони невинні, то це буде жорстокою несправедливістю щодо них, а якщо винні, то потім нам їх не відшукати. Ні, ні, хай і далі залишаються серед підозрюваних. Крім того, якщо я добре запам’ятав, у Холлі є конюх, а поряд на болотах – два фермери. А ще наш друг доктор Мортімер – людина, як на мене, бездоганно чесна, та його дружина, про яку ми нічого не знаємо. Є ще отой натураліст – Степлтон і його сестра – дуже приваблива молода леді, як я чув. Далі йдуть містер Френкленд із Лефтер-Холла – теж невідома особа і ще двоє-троє сусідів. Ось люди, на яких ви повинні звернути особливу увагу.
– Я зроблю все якнайкращим чином.
– Зброя, сподіваюся, з вами?
– Так, гадаю, вона не завадить.
– Справді. Тримайте револьвер напоготові і будьте однаково пильні і вдень, і вночі.
Наші друзі вже встигли замовити купе першого класу й виглядали нас на платформі.
– Ні, ні, нічого нового, – відповів доктор Мортімер на запитальний погляд мого друга. – Можу лише заприсягтися, що останні два дні за нами ніхто не стежив. Ми ні на мить не забували про це, і нашої уваги ніхто не уникнув би.
– Сподіваюся, ви весь час ходили разом?
– Так, окрім учорашнього дня. Я зазвичай один день відпочиваю, коли приїжджаю до міста, тож відвідав музей Хірургічного коледжу.
– А я ходив до парку подивитися на людей, – сказав Баскервіль. – І все було гаразд.
– І все ж таки з вашого боку це нерозумно, – похмуро мовив Холмс, хитнувши головою. – Дуже прошу вас, сер Генрі, не виходьте з дому самі. Вас може спіткати велика біда. Чи знайшовся другий черевик?
– Ні, сер, він безслідно зник.
– Он як? Цікаво. Ну, на все добре, – додав він, коли потяг рушив від платформи. – Сер Генрі, пам’ятайте наказ з отієї давньої легенди, яку прочитав нам доктор Мортімер, і стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.
Я визирнув з вікна й побачив на платформі довготелесу, худорляву постать Холмса, що стояв непорушно й дивився нам услід.
Наша подорож була недовга й приємна; я почувався якнайкраще, приглядаючись до своїх товаришів і граючись з Мортімеровим спанієлем. За кілька годин земля за вікном перетворилася з бурої на червонясту, цегла поступилася місцем гранітові, а розкішні розгороджені пасовиська, на яких руді корови скубали травичку, свідчили про тутешнє благодатне, хоч і вологе, підсоння. Молодий Баскервіль нетерпляче дививсь у вікно і раз по раз радо скрикував, упізнаючи краєвиди рідного Девоншира.
– Я півсвіту об’їздив відтоді, як виїхав звідси, – мовив він, – але все-таки, докторе Ватсоне, красивіших місць не бачив ніде.
– Я теж ніде ще не бачив девонширця, що не пишався б своїм краєм, – зауважив я.
– Річ не лише в самій місцевості, а й у породі людей, – сказав доктор Мортімер. – Одного погляду на круглий череп нашого друга досить, щоб розпізнати в ньому кельта з притаманною йому бадьорістю. Бідолашний сер Чарльз мав дуже рідкісну будову черепа – наполовину ґельську, наполовину івернійську. Але ж ви, здається, змалку не бачили Баскервіль-холла?
– Я був тринадцятирічним хлопчиськом, коли помер мій батько, й ніколи не бачив Холла, бо ми мешкали в маленькій садибі на південному узбережжі. А потім я виїхав до своїх друзів в Америку.
Тут усе для мене таке ж нове, як і для доктора Ватсона, і я не можу дочекатись, коли нарешті побачу болота.
– Он як? То ваше бажання здійснилось, і ви можете вперше помилуватись на них, – мовив доктор Мортімер, показуючи на краєвид за вікном.
За зеленими квадратами пасовиськ і хвилястим краєм лісу, наче якесь казкове видиво, виринув похмурий сірий пагорб із дивною, зазубленою вершиною. Баскервіль утупив у нього свій жадібний погляд, і я зрозумів, як багато важить для нього перша зустріч із цією місцевістю, де люди його роду так довго володарювали й залишили по собі такий глибокий слід. Він сидів переді мною, в звичайнісінькому вагоні – цей чоловік у твідовому костюмі, з виразним американським акцентом, і я, роздивляючись його смагляве обличчя з правильними рисами, бачив у ньому нащадка тих непокірних, упертих людей. Його кущисті брови, чутливі ніздрі, великі карі очі видавали в ньому людину горду, сильну й відважну. Якщо на цих похмурих болотах нам судилося зустрітися з важкою й небезпечною загадкою, то заради такого товариша можна зробити все, бо він сміливо піде з тобою на будь-який ризик.
Потяг зупинився біля маленької закутньої станції, і ми висіли з вагона. За низеньким білим парканом на нас чекала коляска, запряжена парою конячок. Наш приїзд вважали тут, вочевидь, за велику подію, бо й сам начальник станції, і носильники оточили нас, пропонуючи свої послуги. Це була чудова сільська місцина, отож я здивувався, помітивши біля виходу зі станції двох вояків у темній уніформі, які, спираючись на карабіни, пильно дивились на нас. Візник, невеличкий незграбний чолов’яга, привітав сера Генрі Баскервіля, і за кілька хвилин ми вже мчали широкою дорогою. Обабіч зеленіли пасовиська, з густих садків визирали шпилясті будиночки, але попереду, за межами цього мирного, сонячного краю, на тлі вечірнього неба темнішала довга похмура смуга боліт, посеред яких здіймалися лиховісні пагорби.
Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.
– Овва! А це що таке? – вигукнув доктор Мортімер.
Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом, – перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
– Хто це, Перкінсе? – спитав доктор Мортімер.
– З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер, – відповів наш візник, обернувшись із передка. – Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.
– Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.
– Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.
– І хто ж він?
– Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.
Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.
Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.
Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не зміг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.
– Баскервіль-Холл, – промовив він.
Господар маєтку підвівся в колясці; щоки його зарум’янились, очі спалахнули. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастої брами із двома обвітреними, порослими лишайником стовпами, які увінчували вепрові голови – герб Баскервілів. Вартівня містилася в старенькому, з оголеними кроквами, гранітному домику, але перед нею вже стояла нова, ще не закінчена, будівля – перший плід південноафриканського золота сера Чарльза.
Від воріт вела алея. Стукіт коліс знов потонув у шурхоті листя, старі дерева зімкнули своє гілля над нашими головами, утворивши темне склепіння. Баскервіль здригнувся, поглянувши в глибину алеї, де видніли примарні контури будинку.
– Це сталося тут? – приглушено спитав він.
– Ні, ні, в тисовій алеї, з іншого боку.
Молодий спадкоємець понуро озирнувся довкола.
– Нічого дивного, що мій дядько, живучи в такому місці, увесь час сподівався лиха, – сказав він. – Тут перелякається будь-хто. Ні, не промине й півроку, як я проведу сюди електрику і ви не впізнаєте цих місць. Біля дверей у мене горітимуть ліхтарі Едісона й Свена на тисячу свіч!
Алея закінчувалась широким травником; обігнувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я зміг розгледіти тільки мурований фасад і терасу. Все було геть-чисто повите плющем, з плетива якого визирали лише вікна й герби. Над центральною частиною будинку височіли дві вежі – стародавні, зубчасті, з численними бійницями. Два новіші його крила були побудовані з чорного граніту. Крізь щільно заґратовані вікна на травник падало яскраве світло, а над крутим гостроверхим дахом з високими димарями здіймався стовп темного диму.
– Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холла!
Високий чоловік виступив з темряви, що огортала терасу, й відчинив дверцята коляски. З жовтого світла, що падало з дверей, виринула чорна жіноча постать. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові позносити на землю наші валізи.
