Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

У передпокої горіла газова лампа, але так тьмяно, що я ледве міг щось розібрати – хіба те, що тут було досить просторо й висіло багато картин. У напівтемряві я побачив, що двері відчинив маленький, непоказний чоловічок середнього віку, з похилими плечима. Коли він обернувся до нас, блиснуло світло, і я зрозумів, що він в окулярах.

«Це містер Мелас, Гарольде?» – спитав він.

«Так».

«Чудово, чудово! Сподіваюся, містере Меласе, ви на нас не гніваєтесь, – адже нам без вас не обійтися. Якщо ви будете з нами чесні, то не пошкодуєте; але якщо викинете якусь штуку, то... хай Бог вас боронить!» Він говорив уривчасто, раз у раз нервово хихочучи, й наганяв на мене ще більше страху, ніж молодик.

«Чого вам од мене треба?» – спитав я.

«Лише про дещо запитати в одного джентльмена-грека, що гостює в нас, і розтлумачити його відповіді. Але – жодного слова, крім того, що вам скажуть, інакше... – знову почулося нервове хихотіння, – інакше ліпше було б вам і на світ не народжуватись!»

Сказавши це, він відчинив двері й провів мене до розкішно обставленої кімнати, знову-таки освітленої єдиною, наполовину прикрученою лампою. Кімната була, звичайно ж, велика, й те, що ноги мої занурилися в м’який килим, тільки-но я переступив поріг, свідчило про її багатство. Я встиг помітити оксамитові крісла, високий камін із білою мармуровою полицею і збоку – щось подібне до колекції японської зброї. Одне крісло стояло просто під лампою, і літній чоловік мовчки показав мені на нього. Молодик нас залишив, але швидко повернувся через інші двері, ведучи за собою джентльмена в халаті, що повільно наближався до нас. Коли він ступив у коло слабкого світла, я краще розгледів його, і мене аж затрусило з жаху. Він був блідий як смерть і до краю зморений; очі його палали, мов у людини, чий дух сильніший за тіло. Але що мене приголомшило ще більше, ніж уся його неміч, то це те, що обличчя його було по-чудернацькому обліплене смугами пластиру, а один широкий шматок затуляв рот.

«Чи є в тебе дошка, Гарольде? – вигукнув старший, коли ця химерна істота не сіла, а радше впала в крісло. – Руки в нього розв’язані? Добре, дай-но йому олівець. Ви його питатимете, містере Меласе, а він писатиме відповіді. Запитайте спершу, чи згоден він підписати папери?»

Очі чоловіка спалахнули вогнем.

«Ніколи!» – написав він по-грецькому на дошці.

«Ні за яких умов?» – спитав я за наказом нашого тирана.

«Лише тоді, коли її повінчає при мені мій знайомий грецький священик».

Літній чоловік підступно захихотів.

«Чи знаєте ви, що вас тоді чекає?»

«За себе я не боюся».

Це лише зразки запитань і відповідей, що їх містила наша словесно-письмова розмова. Знову й знову я змушений був питати, чи підпише він документи. Знову й знову я чув ту саму обурену відповідь. Проте за мить мені сяйнула щаслива думка. До кожного запитання я почав додавати кілька слів од себе – спочатку зовсім невинних, щоб перевірити, чи розуміють щось наші свідки, – а потім, переконавшися, що обличчя їхні анітрохи не насторожились, повів небезпечну гру. Розмова наша тривала таким чином:

«Від такої впертості вам добра не буде. Хто ви?»

«Мені все одно. В Лондоні я чужий».

«Ваша доля у ваших власних руках. Чи давно ви тут?»

«Хай буде так. Три тижні».

«Це майно ніколи не буде вашим. Що вони роблять із вами?»

«Але цим негідникам воно теж не дістанеться. Морять голодом».

«Підпишіть, і вас відпустять. Що це за будинок?»

«Ніколи не підпишу. Не знаю».

«Цим ви їй не прислужитеся. Як вас звуть?»

«Нехай вона сама про це скаже. Кратідес».

«Підпишіть і ви побачите її. Звідки ви?»

«Тоді я ніколи її не побачу. З Афін».

Ще п’ять хвилин, містере Холмсе, і я був би вивідав усю цю історію просто з-під їхнього носа. З моїм наступним запитанням усе могло б остаточно з’ясуватися, аж тут несподівано відчинилися двері й до кімнати ввійшла жінка. Я не міг добре її розгледіти й помітив лише, що вона висока, струнка, чорнява і вбрана у широкий білий халат.

«Гарольде, – мовила вона по-англійському, але з акцентом. – Я більше не можу тут зоставатися. Так сумно, коли нема нікого, крім... Боже мій, це ж Павлос!»

Останні слова вона промовила по-грецькому, й тієї самої миті бідолаха гарячково зірвав пластир з вуст і, вигукнувши: «Софіє! Софіє!» – кинувся їй в обійми. Однак тривало це лише мить, бо молодик виштовхав жінку з кімнати, а старший тим часом скрутив свою виснажену жертву й поволік до інших дверей. Ще з хвилину я залишався в кімнаті сам і вже хотів був скочити на ноги, сподіваючися хоч якось зрозуміти, куди потрапив і що це за будинок. Але, на щастя, я не встиг цього зробити, бо, підвівши голову, побачив, що старший стоїть на дверях і не зводить з мене очей.

«От і все, містере Меласе, – мовив він. – Як бачите, ми довірилися вам у певній, цілковито приватній справі. Ми б не турбували вас, якби наш друг, що знає грецьку мову й веде ці переговори, не був змушений повернутися на Схід. Нам довелося негайно шукати когось на його місце, тож ми раді були почути про ваші здібності».

Я вклонився.

«Ось вам п’ять соверенів, – сказав він, підходячи до мене, – платня, гадаю, добра. Але пам’ятайте, – він легенько поплескав мене по грудях і захихотів, – якщо ви розповісте хоч одній душі про те, що бачили, – хоч одній душі! – то нарікайте тоді самі на себе!»

Не можу вам передати, яку огиду й страх викликав у мене цей непоказний чоловічок. У світлі лампи я міг краще на нього роздивитися. Його обличчя було сірувате, гостре, з маленькою клинцюватою борідкою. Розмовляючи, він витягав шию, і вуста й повіки в нього увесь час пересмикувались, неначе від хвороби Святого Вітта. Мені мимоволі спало на думку, що оце дивне, уривчасте хихотіння – теж ознака якоїсь нервової хвороби. Але увесь жах цього обличчя містився в очах – сталево-сірих, холодних, що затаїли в своїй глибині злісну, невблаганну жорстокість.

«Якщо ви прохопитесь, ми все знатимемо, – сказав він. – У нас є свої джерела інформації. А зараз на вас унизу чекає карета і мій друг одвезе вас».

Мене поспіхом провели через передпокій, запхнули до карети, й знову перед очима в мене промайнули дерева й садок. Містер Латімер ішов за мною назирці й без жодного слова сів навпроти. Ми знову мовчки, з зачиненими віконцями мчали кудись у нескінченну далечінь, аж поки десь по півночі карета зупинилася.

«Вам треба висісти тут, містере Меласе, – мовив мій супутник. – Пробачте, що залишаю вас посеред дороги, але іншого виходу немає. Будь-яка ваша спроба простежити, куди я поїду, лише пошкодить вам».

З цими словами він одчинив дверцята, й ледве я встиг зіскочити, як візник вйокнув на коня й карета загримотіла по дорозі. Я здивовано озирнувся навколо. Я стояв посеред якогось вигону, порослого темними кущами дроку. Вдалині вишикувався ряд будинків, і подекуди у вікнах горіло світло. З іншого боку я побачив червоні ліхтарі залізниці.

Карета, що привезла мене, вже зникла. Я розмірковував, куди ж це я потрапив, коли раптом побачив, що в темряві хтось прямує до мене. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що це залізничний носильник.

«Чи не скажете ви, що це за місце?» – спитав я.

«Вондсворт-Коммон», – мовив той.

«Чи встигну я на останній потяг, що йде до міста?»

«Якщо пройдете пішки з милю до Клепхемського роз’їзду, то встигнете на той, що йде на Вікторію».

Так скінчилася моя пригода, містере Холмсе. Не знаю, де я був і з ким розмовляв, – нічого, крім того, що розповів вам. Але знаю, що тут ведуть підлу гру, й хотів би, чим зможу, допомогти цьому нещасному чоловікові. Другого дня вранці я переповів цю історію містерові Майкрофту Холмсу, а потім повідомив поліцію.

Вислухавши цю незвичайну розповідь, ми кілька хвилин сиділи мовчки. Тоді Шерлок поглянув через усю кімнату на свого брата.

– Що ви вчинили? – спитав він.

Майкрофт узяв число «Дейлі Ньюс», що лежало поряд на столику.

«Кожен, хто щось повідомить про місце перебування містера Павлоса Кратідеса, грека з Афін, який не розмовляє по-англійському, отримає винагороду. Так само дістане винагороду той, хто надасть відомості про грекиню на ім’я Софія. X 2473».

– Це вміщено в усіх газетах. Поки що – жодної відповіді.

– Як щодо грецького посольства?

– Я звертався туди. Там нічого не знають.

– Надішлімо телеграму начальникові афінської поліції.

– Усе завзяття нашої родини перебрав собі Шерлок, – мовив Майкрофт, обернувшися до мене. – Тож берися до цієї справи, доклади всіх зусиль і дай мені знати, якщо чогось досягнеш.

– Звичайно, – відповів мій друг, підводячись з крісла. – Дам знати й тобі, й містерові Меласу. А тим часом, містере Меласе, я б на вашому місці поберігся, бо вони напевно дізналися з цих оголошень, що ви їх виказали.

Коли ми вирушили додому, Холмс дорогою зайшов на телеграф і послав кілька телеграм.

– Як бачите, Ватсоне, – зауважив він, – наш вечір не пропав марно. Найцікавіші з моїх справ потрапляли до мене таким самим чином, через Майкрофта. Загадка, про яку ми почули, може мати лише одну відповідь, але є в ній і свої особливі риси.

– Ви сподіваєтеся її розв’язати?

– Еге ж. Знати стільки, скільки знаємо ми, й не розкрити решти – це справді дивно. Ви, напевно, й самі маєте вже думку, що пояснила б усе, про що ми почули.

– Так, але тільки в загальних рисах.

– І яка ж ваша думка?

– Мені здається, що цю дівчину-грекиню викрав молодий англієць на ім’я Гарольд Латімер.

– Звідки викрав?

– Можливо, з Афін.

Шерлок Холмс хитнув головою:

– Цей молодик не знає по-грецькому ані слова. Дівчина ж чудово говорить англійською. Виходить, що вона деякий час мешкала в Англії, але він ніколи не бував у Греції.

– Гаразд! Тоді ми припустимо, що вона приїхала до Англії в гості і цей Гарольд підмовив її втекти з ним.

– Оце вже ймовірніше.

– Тоді її брат, – вона, очевидно, його сестра, – вирішив цьому завадити й приїхав з Греції. З необережності він потрапив до рук цього молодика та його старшого спільника. Вони силоміць примушують його підписати якісь папери, щоб перевести майно дівчини, яким, можливо, опікується її брат, на їхнє ім’я. Він не погоджується. Для переговорів з ним їм потрібен перекладач, і вони розшукують містера Меласа, скориставшися спершу послугами когось іншого. Дівчина не знає про братів приїзд і довідується про те випадково.

– Чудово, Ватсоне! – вигукнув Холмс. – Мені справді здається, що ви говорите правду. Ви самі бачите, що всі карти в нас у руках, тож нам слід поспішати, поки не сталося непоправне. Коли нам вистачить часу, ми їх упіймаємо.

– Але як ми дізнаємося, де той будинок?

– Якщо наші міркування правдиві й дівчину справді звуть – або звали – Софія Кратідес, то ми легко натрапимо на її слід. Зрозуміло, що з того часу, як між цим Гарольдом і дівчиною зав’язалося знайомство, минуло щонайменш кілька тижнів, адже брат у Греції встиг почути про це й приїхати морем сюди. Якщо увесь цей час вони жили в тому самому місці, то ми, напевно, дістанемо відповідь на Майкрофтове оголошення.

Розмовляючи так, ми прийшли додому на Бейкер-стріт. Холмс першим зійшов нагору й, відчинивши двері до нашої кімнати, скрикнув з подиву. Позирнувши через його плече, я був вражений не менше. Холмсів брат Майкрофт сидів у кріслі й курив сигару.

– Заходь, Шерлоку! Заходьте, сер, – ввічливо сказав він, усміхнено поглянувши на наші здивовані обличчя. – Ти не чекав од мене такої спритності, Шерлоку? Цей випадок досі не дає спокою моїм думкам.

– Як ти сюди потрапив?

– Обігнав вас у кебі.

– Справа просунулася далі?

– Я дістав відповідь на оголошення.

– Он як!

– Так, через п’ять хвилин після того, як ви пішли.

– І що ж у ній сказано?

Майкрофт Холмс розгорнув аркуш паперу.

– Ось, – мовив він. – Писано тупим пером на жовтавому папері людиною середнього віку й хирлявої статури. Тут сказано:

«Сер!

Відповідаючи на ваше сьогоднішнє оголошення, наважуюся повідомити вас про те, що я добре знаю згадану молоду леді. Якщо ви зробите ласку відвідати мене, я зможу поділитися з вами деякими подробицями щодо її сумної історії. Нині вона мешкає в садибі «Мирти» в Бекенгемі.

Щиро ваш Дж. Дейвенпорт».

– Він пише з Ловер-Брикстона, – мовив Майкрофт Холмс. – Чи не вважаєш ти, Шерлоку, що нам слід було б негайно поїхати до нього й дізнатися про всі подробиці?

– Любий мій Майкрофте, братове життя мені дорожче за сестрину історію. Гадаю, що нам слід поїхати в Скотленд-Ярд до інспектора Ґреґсона, а звідти вирушити просто до Бекенгема. Ми знаємо, що людину приречено, й кожна година може стати фатальною.

– Візьмімо з собою ще й містера Меласа, – запропонував я. – Нам може знадобитися перекладач.

– Чудово, – мовив Шерлок Холмс. – Пошліть хлопця по кеб, і ми одразу ж поїдемо. – Говорячи це, він одімкнув шухляду, і я помітив, як він сунув у кишеню револьвер. – Так, – відказав він у відповідь на мій запитальний погляд, – з усього, що ми чули, зрозуміло, що нам доведеться мати справу з украй небезпечною компанією.

Вже посутеніло, коли ми дісталися Пел-Мел і зайшли до містера Меласа. До нього, виявилося, щойно завітав якийсь джентльмен, і вони пішли.

– Чи не скажете ви, куди саме? – спитав Майкрофт Холмс.

– Не знаю, сер, – відповіла жінка, яка відчинила двері, – знаю лише, що той джентльмен приїхав у кареті.

– Чи назвав він своє ім’я?

– Ні, сер.

– То був високий, стрункий чорнявий молодик?

– О, ні, сер. То був маленький чоловічок в окулярах, із сухорлявим обличчям, але дуже лагідний: увесь час сміявся, коли говорив.

– Їдьмо! – закричав Шерлок Холмс. – Це занадто серйозно, – зауважив він, коли ми під’їжджали до Скотленд-Ярду. – Ці люди знову схопили Меласа. Він не бозна-який сміливець, як вони переконалися тієї ночі. Цей негідник, мабуть, самою лише своєю появою перелякав його. Безперечно, їм знову потрібні послуги перекладача, але потім їм захочеться покарати його за зраду, – бо ж як іще вони сприйняли його поведінку?

Ми сподівалися приїхати до Бекенгема потягом швидше за карету або принаймні водночас із нею. Проте в Скотленд-Ярді ми чекали понад годину, поки нас провели до інспектора Ґреґсона й виконали всі формальності, що дозволили б нам проникнути до будинку ім’ям закону. За чверть до десятої ми під’їхали до Лондонського моста, а о пів на одинадцяту зійшли вчотирьох на бекенгемській платформі. Півмилі ми їхали до садиби «Мирти» – великого темного будинку, що стояв оддалік посеред окремої ділянки. Тут ми відпустили, кеб і пішли доріжкою.

– Всі вікна темні, – зауважив інспектор. – Будинок, здається, порожній.

– Наші пташки вже випурхнули з гніздечка.

– Чому ви так гадаєте?

– Годину тому звідси виїхала карета з важким багажем.

Інспектор посміхнувся:

– Я й сам бачив під ліхтарем свіжу колію, але звідки тут узявся ще й багаж?

– Ви могли б побачити й іншу колію, що вела до будинку. Свіжіша колія глибша – настільки, що ми можемо сказати напевно: карету було добре навантажено.

– Очко на вашу користь, – мовив інспектор, знизавши плечима. – Висадити ці двері буде нелегко, проте спробуймо, – може, нас хтось почує.

Він гучно стукав у двері й смикав за дзвоник, але без жодного успіху. Холмс тим часом зник, та через кілька хвилин повернувся.

– Я відчинив вікно, – сказав він.

– Дякувати Богові, що ви разом з поліцією, а не проти неї, містере Холмсе, – зауважив інспектор, коли помітив, як хитромудро мій друг відімкнув клямку. – Отак. Гадаю, що за таких обставин нам можна входити й без запрошення.

Один за одним ми зайшли до великої кімнати – тієї самої, де побував містер Мелас. Інспектор засвітив свій ліхтар, і при його світлі ми побачили двоє дверей, штори, лампу й колекцію японської зброї, як нам і описували це раніше. На столі стояли дві склянки, порожня пляшка з-під бренді та рештки їжі.

– Що це? – несподівано запитав Холмс.

Ми всі зупинилися й прислухалися. Угорі, над нашими головами, пролунав стогін. Холмс кинувся до дверей і побіг до передпокою. Раптом згори долинув виразний крик. Холмс помчав стрімголов сходами, а ми з інспектором – за ним; брат його, Майкрофт, і собі поспішав, наскільки дозволяла йому огрядна статура.

На другому поверсі ми опинилися перед трьома дверима; з-за середніх долинав той самий моторошний стогін, що то стихав аж до глухого бурмотіння, то знову переходив у пронизливий крик. Двері було замкнено, але в замку стримів ключ. Холмс прочинив двері, кинувся вперед, але миттю вибіг назад, схопившися рукою за горло.

– Це чадний газ! – вигукнув він. – Зачекайте. Зараз він розвіється.

Зазирнувши всередину, ми побачили, що кімнату освітлює лише слабке блакитне полум’я, яке блищить над маленьким мідяним таганцем. Воно кидало на підлогу коло мертвотного, неприродного світла, а в темній глибині кімнати ми розгледіли дві неясні тіні, що скорчилися біля стіни. З прочинених дверей тягло страшним отруйним чадом, від якого ми задихалися й кашляли. Холмс вибіг сходами нагору, щоб ковтнути свіжого повітря, а потім, убігши до кімнати, відчинив вікна й викинув палаючий таганець у садок.

За хвилину ми зможемо увійти туди, – прохрипів він, вискочивши назад. – Де свічка? Навряд чи вдасться запалити сірник у цьому чаді. Ти, Майкрофте, стоятимеш біля дверей і світитимеш. Ходімо!

Ми кинулися до дверей і витягли із кімнати двох людей. Обидва були непритомні, губи в них посиніли, очі налилися кров’ю. Обличчя цих сердег були такі спотворені, що лише чорна борідка й присадкувата постать допомогли нам упізнати в одному з них грека-перекладача, який ще кілька годин тому розмовляв із нами в клубі «Діоген». Руки й ноги йому було скручено, а над оком виднів слід лютого удару. Другий виявився довготелесим чоловіком, виснаженим до краю, з кількома смугами пластиру на обличчі, що перепліталися в химерному візерунку. Коли ми поклали його на підлогу, він перестав стогнати, і ми з першого погляду зрозуміли, що запізнилися. Проте містер Мелас був ще живий, і я, взявшися за нашатир та бренді, менш ніж за годину побачив, як він розплющив очі, й переконався, що рука моя витягла його з тієї похмурої долини, де перетинаються всі людські стежки.

Історія, яку він розповів нам, була проста й підтверджувала всі наші здогади. Його відвідувач, ледве ступивши до кімнати, витяг з рукава кийок і під загрозою негайної й неминучої смерті викрав його вдруге. Цей негідник, що без упину хихотів, немовби зачаровував бідолашного перекладача; навіть зараз, коли Мелас розповідав про це, в нього тремтіли руки й блідніли щоки. Його знову привезли до Бекенгема й примусили перекладати на новому допиті, ще страшнішому за перший: обидва англійці нахвалялися, що вб’ють свого в’язня, якщо він не виконає їхніх вимог. Урешті, побачивши, що його нічим не зламати, вони потягли бідолаху назад до в’язниці, а потім, вилаявши Меласа за його зраду, викриту через оголошення в газетах, ударили його кийком, і він не пам’ятав більше нічого доти, аж поки побачив над собою наші обличчя.

Така була дивовижна пригода з греком-перекладачем, у якій і досі багато що залишилося таємницею. Зв’язавшися з джентльменом, який відповів на оголошення, ми дізналися, що нещасна дівчина походила з заможної грецької родини й приїхала до Англії провідати друзів. У їхньому домі вона зустрілася з молодиком на ім’я Гарольд Латімер, що зовсім заморочив їй голову й намовляв тікати з ним. Друзі, обурившись її вчинком, дали знати про це її братові в Афіни, але на більше не спромоглися. Брат, прибувши до Англії, необачно потрапив до рук Латімера та його спільника на ім’я Вільсон Кемп – людини з ганебним минулим. Ці типи, побачивши, що він перед ними безпорадний, бо не знає мови, тортурами й голодом змушували його перевести на їхнє ім’я все своє й сестрине майно. Вони тримали його в будинку потай від дівчини, обклеївши обличчя пластирем так, щоб вона, випадково побачивши його, не впізнала, що це її брат. Але її пильне око відразу впізнало в ньому брата під час перших відвідин перекладача. Однак бідолашна дівчина й сама стала їхнім в’язнем, бо в будинку не було ніяких слуг, крім візника та його дружини – слухняних знарядь у руках зловмисників. Побачивши, що таємницю їхню розкрито і що в’язень їх не слухається, обидва негідники втекли разом з дівчиною, відмовившись за кілька годин до того від найнятого будинку і встигши, як їм здавалося, помститись обом – і людині, що не скорилася їм, і людині, що виказала їх.

Через кілька місяців після того ми одержали цікаву газетну вирізку з Будапешта. В ній ішлося про загибель двох англійців, що подорожували в товаристві жінки. Обох знайшли заколотими, й угорська поліція вважає, що вони смертельно поранили один одного в сварці. Але Холмс, гадаю, був схильний до іншої думки, бо він і досі певен, що якби комусь пощастило відшукати ту молоду грекиню, то можна було б дізнатися, як вона помстилася за себе й за свого брата.