Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

4. Сер Генрі Баскервіль

Поснідали ми рано, і Холмс, убраний у халат, став чекати на відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ані на хвилину – тільки-но годинник вибив десяту, як увійшов доктор Мортімер, ведучи за собою молодого баронета. То був невисокий, кремезний, кароокий чоловік років тридцяти, з кошлатими чорними бровами і рішучим обличчям. Брунатний твідовий спортивний костюм і смаглява, обвітрена шкіра свідчили, що він звик до вільного повітря, і водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

– Сер Генрі Баскервіль, – відрекомендував його доктор Мортімер.

– Так, – підтвердив той, – і найдивніше тут те, містере Шерлоку Холмсе, що якби мій друг уранці не запропонував піти до вас, я прийшов би з власної волі. Я чув, ніби ви вмієте розгадувати всілякі загадки, а я саме зіткнувся нині з однією з них і ніяк не можу дати їй ради.

– Прошу сідати, сер Генрі. Як я зрозумів, з вами в Лондоні сталося щось незвичайне?

– Нічого такого, містере Холмсе. Хтось, мабуть, пожартував. Сьогодні вранці я одержав цей лист, – якщо його можна назвати листом.

Він поклав на стіл конверт, і всі ми схилились над ним. То був звичайнісінький сірий конверт. Адресу – «Серу Генрі Баскервілю, готель «Нортумберленд» – було написано великими друкованими літерами; на штемпелі стояло «Черинґ-Крос» і дата – учорашній вечір.

– Хто-небудь знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – спитав Холмс, поглянувши на нашого відвідувача.

– Ніхто й гадки такої не мав. Я вирішив зупинитись там лише після того, як зустрів доктора Мортімера.

– Але доктор Мортімер, мабуть, теж зупинився там?

– Ні, я зупинився в друзів, – мовив лікар. – Ніхто не знав, що ми поїдемо саме до цього готелю.

– Так! Хтось, певно, дуже цікавиться вашими переїздами. – Холмс витяг з конверта складений учетверо аркуш паперу. Розгорнувши аркуш, він поклав його на стіл. Посередині на ньому стояло лише одне речення з підклеєних одне до одного друкованих слів:

«Якщо вам дороге життя і у вас здоровий глузд ,уникайте боліт».

Слово « боліт» було написано чорнилом.

– То, може, – мовив сер Генрі Баскервіль, – ви розтлумачите мені, містере Холмсе, що це, в біса, означає і хто так цікавиться моїми справами?

– А що скажете на це ви, докторе Мортімере? Цього разу тут нема нічого надприродного, авжеж?

– Так, сер, але цей лист міг послати той, хто переконаний, що у всій цій історії задіяні надприродні сили.

– У якій історії? – гостро спитав сер Генрі. – Невже, джентльмени, ви знаєте про мої справи трохи більше, ніж я сам?

– Сер Генрі, ви дізнаєтеся про все, перш ніж підете звідси, обіцяю вам, – сказав Шерлок Холмс. – А тепер краще візьмімось до цього надзвичайно цікавого документа, який склали й надіслали поштою учора ввечері. У вас є вчорашнє число «Таймса», Ватсоне?

– Отам, у кутку.

– Чи можу я попросити вас... подайте, будь ласка, сторінку з передовою статтею. – Він швидко пробіг очима колонки. – «Про вільну торгівлю» – чудовий допис. Дозвольте-но прочитати мені уривок вголос.

«Якщо хто-небудь намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, у якій ви маєте власні інтереси, перебуває під захистом протекційних тарифів, уникайте таких людей, бо здоровий глузд має вам підказати, що подібна система врешті-решт підірве наш прибуток і порушить спокійне життя нашого острова, дороге нам усім».

– Що ви про це скажете, Ватсоне? – вигукнув Холмс, задоволено потираючи руки. – Дивовижний задум, чи не так?

Доктор Мортімер глянув на Холмса, як лікар на тяжкохворого пацієнта, а сер Генрі Баскервіль обернув до мене свої здивовані карі очі.

– Я не дуже знаюся на тарифах і на такому іншому, – мовив він, – але мені здається, що ми трохи відхилилися.

– Навпаки, як на мене, ми йдемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знає мої методи краще за вас, але побоююсь, що змісту цього уривка не збагнув навіть він.

– Так, я справді не бачу тут ані найменшого зв’язку.

– І все ж, любий мій Ватсоне, тут є такий тісний зв’язок, що одне просто-таки переплітається з іншим. «Якщо», «у», «вас», «уникайте», «здоровий глузд», «і», «вам», «життя», «дороге».Невже ви не бачите, звідки взято ці слова?

– Хай йому біс, ваша правда! Оце розум! – вигукнув сер Генрі.

– Якщо вас і досі бере сумнів, то погляньте на слова «здоровий глузд» – їх вирізано разом.

– Ану-бо... Так, справді!

– Містере Холмсе, я навіть уявити собі такого не міг, – сказав доктор Мортімер, зачудовано дивлячись на мого друга. – Здогадатися, що слова вирізано з газети, – це ще зрозуміло; але назвати цю газету, та ще й допис, з якого їх узято, – це вже занадто для найбагатшої уяви. Як ви про це здогадалися?

– Сподіваюся, докторе, ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса?

– Звичайно, можу.

– Яким чином?

– Це мій фах. Різниця помітна сама собою. Надбрівні дуги, вилиці, будова щелепи...

– Мій фах теж має свої особливості. Для моїх очей різниця між борґесом на шпонах, яким складають передовиці «Таймса», і сліпим друком півпенсових вечірніх газет так само помітна, як для вас – різниця між неграми й ескімосами. Знання шрифтів – одна з найперших вимог до детектива, хоча мушу признатися, що замолоду я сплутав якось «Лідс Мерк’юрі» з «Вестерн Морнінґ Ньюс». Але передовицю «Таймса» ні з чим не сплутаєш, і ці слова могли вирізати лише звідти. Лист було відіслано вчора, тож усе говорило про те, що нам слід передусім зазирнути до вчорашнього числа.

– Отже, містере Холмсе, – мовив сер Генрі Баскервіль, – хтось склав цей лист, вирізавши ножицями...

– Ножицями до нігтів, – урвав його Холмс. – Ви помітили, які вони коротенькі? Щоб вирізати слова « здоровий глузд», довелося зробити два надрізи.

– Саме так. Хтось вирізав ці слова короткими ножицями і понаклеював їх...

– Гумовим клеєм, – підказав Холмс.

– Гумовим клеєм на папір. Але цікаво, чому слово «боліт» написано чорнилом?

– Бо його не знайшли в газеті. Всі інші слова дуже звичні, їх легко відшукати в будь-якому дописі, а слово «болото» трапляється набагато рідше.

– Що ж, таке пояснення цілком можливе. А що ви ще побачили в цьому листі, містере Холмсе?

– Одну-дві речі, хоча автор силкувався якнайстаранніше знищити всі сліди. Як ви самі бачите, адресу написано друкованими літерами. Але «Таймс» – це газета, що нечасто потрапляє до рук простолюду. Звідси можна зробити висновок, що лист склала освічена людина, яка намагалася видати себе за простака й навмисне змінила почерк, – побоюючись, що її викриють, якщо не тепер, то пізніше. До того ж, зверніть увагу, що слова наклеєно нерівним рядком, – деякі з них повзуть угору. Слово «життя», наприклад, сидить зовсім не на місці. Це свідчить або про недбалість, або про хвилювання й поспіх автора. Врешті-решт, я схильний до другої думки, бо справа з цим листом була надто важлива, щоб автор поставився до неї недбало. Якщо ж він і справді поспішав, то цікаво, чому, – адже посланий учора лист так чи інакше застав би сера Генрі в готелі. Може, автор боявся, що хтось зашкодить йому? Але хто?

– Ми, здається, вже перейшли до здогадів, – зауважив доктор Мортімер.

– Скоріше до того, щоб зважити всі можливості й вибрати з них найімовірнішу. Ось наукове підґрунтя уяви, яка в фахівця завжди має міцні матеріальні підвалини. Звичайно, ви можете назвати це здогадом, але я майже певен, що адресу писали в готелі.

– Чому ви так гадаєте?

– Якщо ви уважно оглянете конверт, то побачите, що й перо, й чорнило завдали відправникові чимало клопоту. Перо двічі спотикалось на одному слові, і його довелося тричі вмочити, щоб написати таку коротеньку адресу, – отже, чорнила в чорнильниці було зовсім мало. Власне перо й чорнильницю нечасто доводять до такого стану, а щоб одразу те й інше – це вже справді рідко трапляється. Але в готелях, як вам відомо, інших пер та чорнильниць майже не буває. Так, я майже без вагання ладен сказати, що якби нам удалося оглянути кошики на сміття в усіх готелях, що біля Черинґ-Кросу, й відшукати там залишки порізаної передовиці «Таймса», ми одразу знайшли б особу, що послала цей дивовижний лист. Овва! А це що таке?

Він уважно оглянув аркуш, на якому були наклеєні слова, тримаючи його за дюйм-два від очей.

– Що там?

– Дарма, – мовив він, кладучи лист на стіл. – Папір зовсім гладенький, навіть водяних знаків немає. Ні, ми, мабуть, вичавили з цього химерного листа все, що можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не траплялося з вами чого-небудь цікавого з того часу, як ви приїхали до Лондона?

– Та ні, містере Холмсе. Начебто ні.

– За вами ніхто не стежив, не ходив назирці?

– Я, здається, потрапив на сторінки якогось дешевого роману, – мовив наш відвідувач. – Навіщо, в біса, комусь ходити за мною назирці?

– Потім поговоримо й про це. А зараз подумайте: невже вам більш нема про що розповісти?

– Це залежить від того, про що ви хотіли б дізнатися.

– Про все, що виходить за межі вашого звичного життя.

Сер Генрі всміхнувся:

– Я мало знайомий із британським життям, бо майже всі свої літа провів у Штатах і в Канаді. Та коли в людини зникає черевик, це навряд чи вважається у вас буденною річчю.

– Ви загубили черевик?

– Любий мій сер, – вигукнув доктор Мортімер, – його просто кудись засунули! Черевик знайдеться, коли ви повернетесь до готелю. Чи варто турбувати містера Холмса через отакі дурниці?

– Але ж він питає, чи не траплялося зі мною чогось особливого.

– Саме так, – пояснив Холмс, – мене цікавить буквально все, навіть найдрібніша подія. То ви кажете, що загубили черевик?

– Так, але його, може, й справді кудись засунули. Увечері я виставив черевики за двері, щоб їх почистили, а вранці там був лише один із них. Коридорний так нічого й не сказав мені до ладу. Найгірше, що я тільки напередодні купив цю пару на Стренді й навіть не встиг як слід розносити її.

– То навіщо ж ви виставили чистити нові черевики?

– Вони були світло-коричневі й зовсім не блищали. Через те я виставив їх начистити.

– То виходить, що ви приїхали до Лондона й одразу вирушили купувати черевики?

– Я просто пішов оглянути тутешні крамниці. Зі мною був доктор Мортімер. Якщо вже мені судилося стати англійським сквайром, то і вдягатись маю відповідно, а я не дуже приглядався до одежі у Штатах. Серед інших речей я купив і ці коричневі черевики – шість доларів за пару! – а їх украли до того, як я встиг їх узути.

– Ця крадіжка видається занадто безглуздою, – мовив Шерлок Холмс. – Правду кажучи, я згоден з доктором Мортімером, що черевик ваш скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче сказав баронет, – мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.

– Доречна вимога, – відповів Холмс. – Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі – так само, як розповідали її нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.

– Оце так спадщина мені дісталася, – сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк. – Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись – чи до полісмена, чи до священика.

– Авжеж.

– Та ще й лист, якого я одержав у готелі. Мені здається, він теж має стосунок до всіх цих пригод.

– Так, схоже, ніби хтось краще за нас знає про те, що коїться на болотах, – мовив доктор Мортімер.

– І цей «хтось», – додав Холмс, – очевидно, симпатизує вам, бо застерігає від небезпеки.

– А може, навпаки – йому вигідно залякати мене?

– Це теж, безперечно, можливо. Щиро дякую вам, докторе Мортімере, що ви запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, нам треба вирішити остаточно, слід чи не слід вам їхати до Баскервіль-Холлу?

– А чому б мені туди не поїхати?

– Там начебто не дуже безпечно.

– Звідки ж іде ця небезпека – від нашого родинного страховиська чи від людей?

– Оце ми й повинні з’ясувати.

– Хай там як буде, я вирішив твердо. Нема такого чорта в пеклі, містере Холмсе, й такої людини на землі, які завадили б мені поїхати до маєтку моїх предків: це моє остаточне рішення. – Його чорні брови зімкнулись на переніссі, а смагляве лице почервоніло. Вперта вдача роду Баскервілів, схоже, не обминула й останнього з нащадків. – Урешті-решт, – провадив він, – я ще не встиг як слід подумати над тим, що ви мені тут розповіли. Не так легко одразу все це обміркувати й вирішити, як бути далі. Я хотів би залишитись із годину на самоті і спокійненько все обміркувати. Містере Холмсе, зараз пів на дванадцяту, і я вирушу просто до готелю. Може, ви з вашим другом, доктором Ватсоном, приїдете до мене на другу годину поснідати? Тоді я, сподіваюся, надумаю вже щось певне.

– Це підходить вам, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?

– Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.

– Я радо піду з вами, – відгукнувся його друг.

– Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!

Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився – з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.

– Беріть капелюх і черевики, Ватсоне, мерщій! Не марнуймо ані хвилини!

Він побіг у халаті до своєї кімнати й за мить вийшов звідти вже в сурдуті. Ми разом вибігли на вулицю. Доктор Мортімер з Баскервілем були вже ярдів за двісті: вони йшли в бік Оксфорд-стріт.

– Наздогнати й зупинити їх?

– В жодному разі, любий Ватсоне. Якщо вас задовольнить прогулянка зі мною, то мене – тим паче. Наші друзі мають рацію: для прогулянки ранок просто чудовий.

Холмс пішов хутчіш, і відстань між нами й нашими гостями поволі скоротилася наполовину. Дотримуючись цієї відстані, ми повернули за ними на Оксфорд-стріт, а потім на Риджент-стріт. Біля вітрини однієї з крамниць вони зупинились, і Холмс зробив те саме. За мить він задоволено скрикнув, і я, стежачи за його настороженим поглядом, помітив, що кеб із пасажиром по той бік вулиці поволі рушив уперед.

– Ось хто нам потрібен, Ватсоне! Ходімо! Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї самої миті переді мною у віконці кеба майнула кошлата чорна борода, і пара очей підозріливо позирнула на нас. Відтак у кебі відчинилося горішнє віконце, пасажир щось крикнув візникові, й кеб шалено помчав по Риджент-стріт. Холмс озирнувся, чи немає вільного кеба, але, як на те, жодного вільного кеба поряд не було. Тоді він кинувся за кебом з пасажиром у самісіньку гущу вуличного руху, але не зміг його наздогнати.

– Шкода! – гірко зітхнув Холмс, виринувши з вуличного потоку блідий і невдоволений. – Цього разу нам не пощастило, еге ж? Ватсоне, Ватсоне! Якщо ви чесна людина, занотуйте цю помилку поряд з усіма моїми успіхами!

– Що це за один?

– Уявлення не маю.

– Нишпорка?

– Так, за Баскервілем, схоже, хтось стежить – від самісінького його приїзду до міста. Інакше звідки їм знати, що він зупиниться в готелі «Нортумберленд»? Я міркував так: якщо вони стежили за ним у перший день, то стежитимуть і надалі. Ви, напевно, помітили, що я двічі підходив до вікна, коли доктор Мортімер читав свою легенду?

– Так, пам’ятаю.

– Я дивився, чи нема якихось підозрілих типів на вулиці, але не побачив жодного. Ми маємо справу з великим пройдою, Ватсоне. Справа ця вельми серйозна, і хоч мені ще досі незрозуміло, що за сили тут діють – добрі чи злі, я постійно відчуваю їхнє втручання. Коли наші друзі пішли, я побіг за ними навздогін, сподіваючись натрапити на їхнього невидимого супутника. А він виявився таким хитрим, що не наважився йти пішки, а найняв кеб, щоб у разі потреби плуганитися за ними або переганяти їх, зостаючись непоміченим. Він мав ще одну перевагу: якби вони теж сіли в кеб, він одразу подався б за ними. Але все-таки одна зачіпка тут є.

– Ви маєте на увазі візника?

– Саме так.

– Шкода, що ми не запам’ятали номер кеба.

– Мій дорогий Ватсоне, я тільки-но дав маху, але невже ви справді припускаєте, що я не помітив номера? Ось він: 2704. Проте зараз це нам ні до чого.

– Не знаю, що ви могли б іще зробити.

– Помітивши кеб, я повинен був негайно обернутись і піти геть. А потім найняти інший кеб і їхати за першим на певній відстані; а ще ліпше було б податися просто до готелю «Нортумберленд» і там зачекати. Наш незнайомець ішов би назирці за Баскервілем аж до дверей, і ми могли б простежити, що він там робитиме. А тепер наш супротивник надзвичайно спритно скористався моєю нетерплячкою, яка викрила нас і збила зі сліду.