Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)
8. Перший звіт доктора Ватсона
Починаючи з цього дня, я викладатиму хід подій за своїми листами до містера Шерлока Холмса, що зараз лежать переді мною на столі. Одна сторінка загубилася, але решта повністю збереглись і передадуть усі мої почуття та підозри набагато точніше, ніж я зробив би це сам, покладаючись лише на власну пам’ять, хоч із неї ще не стерлися ті трагічні події.
Баскервіль-Холл, 13 жовтня.
Дорогий Холмсе!
З моїх попередніх листів і телеграм ви дуже добре знаєте про все, що скоїлось останнім часом у цьому чи не найбільш забутому Богом куточку світу. Що довше тут живеш, то більше в душу тобі проникає похмурий настрій цих боліт із їхніми неосяжними просторами, не позбавленими навіть якоїсь лиховісної краси. Варто мені вийти на них, і я відчуваю, що останній слід сучасної Англії залишився десь позаду, а замість неї всюди бачиш лише сліди осель та праці первісної людини. Усюди натрапляєш на житла цього давнього племені, на його могили й високі стовпи, що позначали, мабуть, місця його капищ. Дивишся на ці сірі кам’яні хатки, розкидані на схилах пагорбів, зритих ровами, й забуваєш, у якому столітті живеш; якби раптом під низьким гранітним склепінням з’явився кошлатий, убраний у звірячу шкуру чоловік і напнув лук із кремінною стрілою, ви відчули б, що його присутність тут доречніша, ніж ваша. Дивна річ, що ці люди так густо селилися в тутешній неродючій місцині. Я не археолог, але мені здається, що то було не войовниче, а пригноблене плем’я, яке задовольнялося тим, чим гребували інші.
Проте все це аж ніяк не стосується мети мого перебування тут і зовсім, мабуть, нецікаве для людини з таким практичним розумом, як ваш. Я й досі пам’ятаю вашу цілковиту байдужість щодо того, чи Сонце обертається навколо Землі, чи Земля навколо Сонця. Отож краще повернуся до подробиць, пов’язаних із сером Генрі Баскервілем.
Останні кілька днів ви не діставали моїх листів лише через те, що розповідати мені не було про що. Але сьогодні сталася дивовижна річ, про яку я розкажу вам далі. Насамперед я хотів би переповісти вам інші обставини справи.
Одна з них, – хоч я мало розповідав про неї, – це втікач-каторжанин, що переховується на болотах. Є всі підстави вірити, що він нарешті забрався з тутешніх місць, на превелику радість одиноких фермерів. Із дня його втечі з в’язниці минуло два тижні, й відтоді про нього ні слуху ні духу. Неможливо уявити собі, щоб він увесь цей час міг жити на болотах. Схованку, звичайно, знайти там неважко. Будь-яка з отих кам’яних хатин може слугувати йому схованкою. Але без їжі тут не проживеш – хіба що він ловить і ріже овець. Ні, він, здається, забрався з цих місць, і фермери тепер сплять спокійно.
Ми, четверо дужих чоловіків у Баскервіль-Холлі, зможемо, якщо треба, оборонити себе, але мушу вам признатися, що мене хвилює думка про Степлтонів. Вони живуть за кілька миль від найближчих сусідів – покоївка, старий лакей, сестра і брат, не бозна-який силач. У лабетах цього злочинця з Нотинґ-Хіллу, якщо він надумає вдертися до їхнього будинку, вони будуть безпорадні. Ми з сером Генрі тривожилися за них і навіть хотіли, щоб конюх Перкінс ночував у них, але Степлтон і слухати про це не хоче.
Річ у тім, що наш друг-баронет починає всерйоз цікавитися своєю красунею-сусідкою. Тут немає нічого дивного, адже такий жвавий чоловік неодмінно нудьгуватиме в цій глухомані, а вона – дуже гарна й чарівна дівчина. В її вдачі є щось рідкісне, екзотичне, на противагу байдужій натурі її брата. Але водночас у ньому палає якийсь прихований вогонь. Він, напевно, має великий вплив на сестру, бо мені не раз доводилось перехоплювати погляди, що їх вона кидає на брата під час розмови, немовби чекаючи на схвалення своїх слів. Сподіваюся, що Степлтони між собою ладнають. Цей сухий блиск у його очах і ці тонкі, міцно стулені вуста свідчать про тверду, а може, й сувору вдачу. В усякому разі, ви б зацікавилися ним.
Він з’явивсь у Баскервіля того самого дня, коли я вперше його зустрів, а вранці повів нас обох подивитися на те місце, що дало витоки легенді про несамовитого Х’юго. Ми пройшли кілька миль у глиб боліт і опинилися в такій понурій місцині, яка сама собою могла б породити таку історію. Вузенька стежка, що пролягала між двома гранітними стовпами, вивела нас у невеличку долину, порослу білою пухівкою. Посередині її стримлять дві величезні скелі, що звужуються вгорі й нагадують велетенські ікла якогось чудовиська. Все це точнісінько відповідало описові сцени тієї давньої трагедії. Сер Генрі зацікавлено озиравсь і розпитував Степлтона: невже той справді вірить у можливість надприродного втручання в людські справи? Говорив він недбало, проте ставився до цього, судячи з усього, дуже серйозно. Степлтон відповідав стримано – видно було, що він не договорював до кінця і щадив почуття молодого баронета. Він розповів нам про декілька випадків, коли цілі сім’ї постійно зазнавали якогось незбагненного лиха, й після того в нас з’явилося враження, що він теж вірить забобонам тутешніх мешканців.
По дорозі додому ми завернули до Мерипіт-Хавса поснідати; тоді сер Генрі й познайомився з міс Степлтон. Він з першого ж погляду захопився нею, і навряд чи я помилюся, коли скажу, що то було взаємне почуття. Він знову й знову згадував її по дорозі, і відтоді не минає й дня, щоб ми не побачилися з братом і сестрою. Сьогодні вони в нас обідатимуть, а сер Генрі вже збирається відвідати їх наступного тижня. Як на мене, Степлтон мав би лише вітати ці стосунки, проте я не раз помічав, що він супиться, коли сер Генрі приділяє хоч якусь увагу його сестрі. Він, напевно, дуже її любить, йому сумно буде самому, але ж це верх егоїзму – перешкоджати такому чудовому шлюбові. Та факт залишається фактом: він справді не хоче, щоб це знайомство переросло в кохання, і я частенько бачив, як він заважає їхнім розмовам наодинці. До речі, якщо до нашої справи додасться ще й любовна історія, то ваш наказ не залишати сера Генрі майже неможливо буде виконати. Коли ж я його суворо дотримуватимусь, то уявіть собі, як це похитне мою тутешню репутацію!
Іншим разом, – тобто в четвер, – у нас снідав доктор Мортімер. Він розкопував курган у Довгій долині і знайшов там череп первісної людини, що принесло йому неабияку радість. Я ніколи ще не бачив такого завзятого дослідника! Потім надійшли Степлтони і добряга-доктор на прохання сера Генрі повів нас усіх у тисову алею, щоб показати, як усе було тієї фатальної ночі. Алея ця довга, темна, облямована двома рядами високого живоплоту й двома вузькими смужками трави. У дальшому кінці стоїть давня, напівзруйнована альтанка. Якраз на півдорозі є хвіртка, де старий джентльмен струшував з сигари попіл. Вона дерев’яна, пофарбована білилом і взята на засувку. За нею простерлися безмежні болота. Я згадав, що ви говорили про ту пригоду, і спробував уявити собі, як це сталося. Стоячи біля хвіртки, старий побачив, як щось наближається до нього з боліт, і він так злякався цього видива, що кинувся без тями навтікача і сконав від розриву серця. Від кого ж він утікав? Від вівчарки з боліт? Чи від пекельного собаки-привида – величезного, чорного? А може, то людські витівки? Може, блідий і насторожений Берімор знає більше, ніж каже? Усе це повито туманом, але все-таки за ним стоїть чорна тінь злочину.
Відтоді, як востаннє писав до вас, я познайомивсь іще з одним сусідом. Це містер Френкленд із Лефтер-Холла, що мешкає за чотири милі на південь від нас. Цей старий, червонощокий, сивий чоловік має жовчну натуру. Він схибнувся на британському законодавстві і вгатив шалені гроші в судові позови. Позивається він лише заради власної забави, виступаючи то відповідачем, то позивачем, а такі розваги, звичайно, коштують немало. Спаде йому на думку заборонити проїзд повз свій маєток – нехай парафіяльна рада доводить, що це незаконно. Або власноручно висадить чиюсь хвіртку і оголосить, що тут зроду-віку була проїжджа дорога, – нехай господар судиться з ним за порушення межі. Він чудово знається на давньому звичаєвому праві й застосовує свої знання іноді на користь сусіднього села Фернворсі, а іноді – наперекір йому, отож селяни то вдячно носять його на руках вулицями, то спалюють його опудало. Кажуть, нібито зараз він затіяв сім позовів, які до решти видоять його гроші, і він, позбавлений таким чином жала, стане набагато добрішим. Але в усьому іншому це лагідний, ласкавий чоловік, і я згадав його тільки тому, що ви просили мене описати всіх наших сусідів. Зараз він знайшов собі дивне заняття: полюбляючи астрономію, придбав чудову підзорну трубу й цілісінькі дні лежить на даху свого будинку – оглядає болота, сподіваючись вислідити втікача-каторжанина. Якби він витрачав свої зусилля лише на це, то все було б гаразд, але ходять чутки, ніби він збирається посадити доктора Мортімера за те, що той розкопав могилу без дозволу родичів покійного; йдеться, звичайно, про отой череп первісної людини з кургану в Довгій долині. Містер Френкленд, як бачите, трохи розважає наші одноманітні будні, і це нам дуже до речі.
Тепер, згадавши втікача-каторжанина, Степлтонів, доктора Мортімера й містера Френкленда з Лефтер-Холла, я перейду до найголовнішого – розповім вам про Беріморів і зокрема про дивовижні події, що сталися минулої ночі.
Насамперед розкажу про телеграму, надіслану вами з Лондона, коли ви хотіли переконатися, чи був Берімор того дня на місці. Ви вже знаєте про мою розмову з поштмейстером: ми так і не отримали тоді потрібних відомостей. Я розповів про це серу Генрі, і він негайно, з притаманним йому завзяттям покликав Берімора й запитав про телеграму. Берімор відповів, що телеграму він одержав.
– Хлопчик передав її вам особисто? – спитав сер Генрі.
Берімор здивовано поглянув на нього і якусь мить подумав.
– Ні, – сказав він. – Я був тоді в коморі, на горищі, а телеграму мені принесла дружина.
– А відповідь ви самі писали?
– Ні, я сказав дружині, що слід відповісти, тож вона зійшла вниз і написала.
Увечері він знов повернувся до цієї теми – вже з власної волі.
– Сер Генрі, я не дуже зрозумів, чому ви питали мене про ту телеграму, – мовив він. – Невже я чимось завинив і втратив вашу довіру?
Сер Генрі запевнив його, що це не так, і, щоб зовсім його заспокоїти, подарував йому багато своїх старих речей, бо його лондонські покупки вже прибули до Баскервіль-Холла.
Мене дуже зацікавила місіс Берімор. Це огрядна, солідна дама, дещо недоумкувата, але поважна, з пуританськими звичками. Важко уявити собі незворушнішу істоту. Проте я вже розповідав вам, що першої ночі чув її гірке ридання і з того часу неодноразово бачив патьоки сліз на її обличчі. Серце її гнітить якийсь тягар. Іноді мені спадає на думку: може, це муки сумління? Через те я починаю підозрювати в Беріморі хатнього тирана. Він завжди здавався мені людиною дивної, непевної вдачі, а пригода минулої ночі остаточно переконала мене щодо цієї підозри.
Сама собою ця пригода зовсім дрібна. Ви знаєте, що сплю я не дуже міцно, а тут, коли доводиться бути увесь час насторожі, сон мій надзвичайно чутливий. Минулої ночі, близько другої години, я почув за дверима своєї кімнати скрадливу ходу й визирнув у коридор. Коридором рухалася довга чорна тінь. Вона падала від чоловіка, що ледь чутно ступав, тримаючи в руці свічку. Він був у сорочці, штанях і босий. Я ледве розгледів його обриси, проте не сумнівався, що то Берімор. Він ішов повільно, тихо, і в кожному його русі було щось злодійкувате, насторожене.
Я вже писав вам, що обидва коридори перетинає галерея довкола передпокою. Я зачекав, поки Берімор зникне, й подався за ним. Коли я вийшов на галерею, він був уже в кінці довгого коридору; потім я побачив, як у відчинених дверях однієї кімнати блиснуло світло – він увійшов туди. В усіх цих кімнатах ніхто не живе, там немає навіть меблів, отож цей його похід видавався ще таємничішим. Він стояв там, мабуть, нерухомо, бо полум’я свічки не коливалося. Я тихо, як тільки міг, прокрався коридором і з-за одвірка зазирнув у кімнату.
Берімор стояв, причаївшись, біля вікна й підносив свічку до самісінької шибки. Я бачив його профіль – обличчя здавалося мертвотним, напруженим від чекання, а очі втупилися в повиті темрявою болота. Кілька хвилин він стояв отак, уважно дивлячись у вікно. Потім тихо застогнав і рвучко задув свічку. Я миттю повернувся до своєї кімнати й невдовзі почув за дверима ті самі скрадливі кроки. Пізніше крізь легку дрімоту до мене долинув звук, ніби десь крутнули ключем у замку, але де саме, сказати не можу. Що все це означає, я не розумію, однак у цьому похмурому будинку коїться щось таємниче, – рано чи пізно ми це з’ясуємо. Я не турбуватиму вас своїми власними припущеннями, бо ви просили мене надсилати самі лише факти. Цього ранку я довго розмовляв із сером Генрі, і ми склали план подальших дій на підставі моїх нічних спостережень. Поки що я про нього не розповідатиму – тоді наступний мій лист стане ще цікавішим.
9. Другий звіт доктора Ватсона.
Світло на болоті
Баскервіль-Холл, 15 жовтня.
Дорогий Холмсе!
Якщо на початку свого перебування тут я не дуже тішив вас новинами, то тепер ви мусите визнати, що нині я надолужую втрачене, бо події швидко змінюють одна одну. Останній свій звіт я закінчив згадкою про Берімора, що стояв біля вікна, і з того часу в мене зібралась ціла купа новин, які, звичайно ж, вельми вас здивують. Я й не передбачав, що справа так повернеться. За останні дві доби вона, з одного боку, значно прояснилася, а з іншого – стала ще заплутанішою. Проте розповім усе до ладу, щоб ви могли самі зробити висновки.
Вранці після моєї нічної пригоди я ще до сніданку пройшов коридором і оглянув кімнату, куди заходив Берімор. Вікно на захід, у яке він так пильно дивився, має одну перевагу над рештою вікон будинку – з нього найкраще видно болота. В прогалині між двома деревами їх видно як на долоні, а з усіх інших вікон – майже не помітно. Отже, Берімор обрав це вікно, щоб розгледіти щось – або когось – на болотах. Ніч, однак, була дуже темна, тож я не знаю, що він сподівався там побачити. Мені спало на думку, що причиною тут, можливо, якась любовна пригода. Тоді стає зрозумілою і обережність у його поведінці, і страждання його дружини. Такий зовні привабливий чоловік легко може заполонити серце будь-якої дівчини з села, отож думка ця небезпідставна. Повернувшись тоді до своєї кімнати, я чув, як десь відчинилися двері, – напевно, він ходив на якесь таємне побачення. Ці думки непокоїли мене цілий ранок; хоч мої підозри згодом можуть виявитись марними, я все ж таки вважаю за потрібне розповісти про них вам.
Однак я відчував, що візьму на себе занадто вже велику відповідальність, якщо мовчатиму про події тієї ночі, поки не з’ясується причина отих Беріморових прогулянок. Після сніданку я розмовляв з баронетом у його кімнаті і розповів йому все. Та сер Генрі здивувався менше, ніж я очікував.
– Я знаю, що Берімор ходить кудись ночами, й давно вже хотів поговорити з ним, – сказав він. – Двічі або тричі я чув у коридорі його кроки – майже тієї самої години, що й ви.
– Може, він щоночі ходить до того вікна? – припустив я.
– Можливо. А якщо так, його треба вислідити й подивитися, що він там поробляє. Цікаво, як учинив би ваш друг Холмс?
– Я певен, що він зробив би те саме, – мовив я. – Пішов би за Берімором і поглянув, що там коїться.
– То ходімо разом.
– Але ж він нас почує.
– Ні, він недочуває, та й у будь-якому разі варто спробувати. Зачекаємо на нього вночі в моїй кімнаті.
Сер Генрі задоволено потер руки, радіючи, що ця пригода хоч трохи порушить одноманіття буднів серед боліт.
Баронет уже домовився з архітектором, що готував плани для сера Чарльза, й запросив будівничого з Лондона, тож невдовзі тут розпочнуться великі зміни. З Плімута приїхали декоратори й меблярі; судячи з усього, наміри в нашого друга широкі і він не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відродити колишню велич свого роду. Коли садибу нарешті перебудують і дадуть їй лад, баронетові бракуватиме лише дружини. Правду кажучи, в мене є надія, що тут усе буде гаразд, бо я рідко бачив чоловіка, що так захопився б жінкою, як він нашою чарівною сусідкою, міс Степлтон. Проте їхнє кохання не таке вже й безхмарне, як слід було б сподіватись за таких обставин. Сьогодні, скажімо, на його поверхні з’явилися невеличкі хвилі, що дуже здивували й засмутили нашого друга.
Після бесіди про Берімора сер Генрі взяв капелюх і зібрався кудись іти. Я, звичайно, зробив те саме.
– Ви йдете зі мною, Ватсоне? – спитав він, якось дивно глянувши на мене.
– Залежить від того, чи ви йдете на болото, – відповів я.
– Так, на болото.
– Але ж ви знаєте, які я одержав настанови. Даруйте мені за моє втручання, але ви чули, як Холмс просив мене не залишати вас самого, а надто на болотах.
Сер Генрі, лагідно усміхнувшись, поплескав мене по плечу.
– Любий мій друже, – мовив він. – Холмс попри його мудрість не міг передбачити всього, що скоїться зі мною на болотах. Зрозуміло? Я певен, що ви перший не станете заважати мені. Я повинен піти туди сам.
Я не на жарт розгубився, не знаючи, що мені вдіяти, а він тим часом узяв ціпок і пішов.
Але варто було мені трохи подумати, як мене почало гризти сумління, що я дозволив йому піти. Я уявив собі, як повернуся до вас і змушений буду визнати, що через мою байдужість до ваших наказів сталося нещастя. Мене обдало гарячою хвилею, коли я про це подумав. Можливо, ще не пізно, ще можна його наздогнати; отож я негайно вирушив до Мерипіт-Хавса.
Я поспішав, ніде не бачачи сера Генрі, аж поки не дійшов до того місця, звідки відходить стежка на болота. Тут, злякавшись, що я збився з дороги, я виліз на вершечок пагорба, з якого добре видно болота, – того самого, що з нього колись видобували камінь. Звідти я одразу побачив баронета. Він простував стежкою десь за чверть милі від мене, а поряд із ним була жінка – не хто інша, як міс Степлтон. Видно було, що вони давно вже про все домовились і прийшли на побачення. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно, і, судячи з того, як дівчина вимахувала руками, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав і раз чи двічі заперечливо хитнув головою. Я стояв серед брил і дивився на них, не знаючи, що мені діяти. Наздогнати їх і перервати розмову було б нечуваним зухвальством, але ж мій обов’язок – ні на мить не залишати сера Генрі самого. Наглядати нишком за другом – заняття вкрай неприємне. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив далі спостерігати за ним з вершечка пагорба, а потім признатися йому в усьому. Щоправда, якби йому раптом загрожувала небезпека, я був би надто далеко, щоб чимось допомогти, але погодьтеся самі – вибору в мене не було.
Наш друг сер Генрі й дівчина ще трохи пройшли стежкою і зупинилися, захоплені своєю розмовою, і тут мені раптом стало зрозуміло: я – не єдиний свідок їхньої зустрічі. Між камінням промайнуло щось зелене: придивившись, я побачив, що то зелений клапоть полотна на палиці, а палицю несе людина, що прямує до стежки. То був Степлтон зі своїм сачком. Він був ближче до нашої пари, ніж я, і насувався просто на них. Тієї хвилини сер Генрі несподівано обняв міс Степлтон. Вона шарпнулася, силкуючись визволитись із його обіймів. Він нахилився до неї, вона затулилася долонею... А наступної миті обоє відскочили одне від одного й обернулися. Причиною всього цього був Степлтон. Він гарячково біг до них, метеляючи своїм сачком, вимахував руками й аж підстрибував з люті перед закоханими. Я не знав, що все це означає, але Степлтон, здається, в чомусь звинувачував сера Генрі, а той, виправдовуючись, дедалі розпалювався в гніві; дівчина стояла мовчки. Нарешті Степлтон рвучко обернувся, владно махнув у бік сестри рукою, і вона, нерішуче позирнувши на сера Генрі, подалася слідом за ним. Поведінка розлюченого натураліста свідчила про те, що гнів його впав і на дівчину. Баронет постояв хвилину, дивлячись їм услід, відтак похнюпив голову і неквапом пішов назад, сповнений відчаю.
Що все це означало, я так і не зрозумів, але відчував страшенний сором від того, що став свідком цієї сцени без відома свого друга. Я збіг із пагорба й зустрів унизу баронета. Обличчя його розчервонілося з люті, брови насупилися – він не знав, що йому чинити, що діяти.
– О, Ватсоне! Звідки вас принесло? – здивувався він. – Невже ви все-таки пішли за мною?
Я йому пояснив, як відчув, що не міг залишити його самого, що пішов слідом за ним і що бачив усе, що тут сталося. Сер Генрі блимнув на мене очима, але моя щирість угамувала його запал, і він урешті засміявся, хоча й дуже невесело.
– У такій пустелі, здавалося б, уже можна було б погуляти на самоті, – мовив він. – Аж ні, хай йому біс, уся околиця прийшла подивитись, як я залицяюся до дівчини! А залицяння вийшло украй невдале. Де ви замовили собі місце?
– На отому пагорбі.
– На галереї, еге ж? А брат її, виходить, у першому ряду. Чи бачили ви, як він перейняв нас?
– Так, бачив.
– Вам не спало на думку, що він божевільний – оцей її брат?
– Ні, ніколи не спадало.
– Мені так само. Досі я вважав його за цілком здорову людину, а тепер мені здається, що на нього – чи, може, на мене – слід надягти гамівну сорочку. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною кілька тижнів, Ватсоне. Скажіть-но щиро! Що може завадити тому, аби я став добрим чоловіком для коханої жінки?
– Як на мене, ніщо.
– До мого становища в світі він не може мати претензії, – отже, річ у мені самому. Що він має проти мене? Я ніколи в житті не образив ні чоловіка, ні жінки. А він мені й пальцем торкнути її не дозволяє.
– Отак він і сказав?
– Еге ж, і ще дещо крім цього. Кажу-бо вам, Ватсоне, я знаю її лише кілька тижнів, але з першого погляду відчув, що вона створена для мене; і вона... вона теж – їй було добре зі мною, ладен заприсягтись! Світло жіночих очей промовляє краще за слова. Але він ніколи не дає нам залишитися наодинці. Тільки сьогодні мені випала нагода перекинутися з нею кількома словами. Вона рада була зі мною зустрітися, та не для того, щоб говорити про наше кохання, – ні, якби була на те її воля, вона й мене змусила б замовкнути. Торочила тільки одне: тут небезпечне місце, вона не заспокоїться доти, доки я не поїду звідси. Я сказав, що після того, як зустрів її, не виїду звідси нікуди, а якщо вже вона так хоче, нехай їде разом зі мною. Одне слово, я до неї посватався, але вона не встигла навіть відповісти мені, бо її братусь налетів на нас, мов божевільний. Він аж побілів з люті, а його бліді очиці палали гнівом. Що я собі дозволяю? Як я смію залицятись до неї? Таж я їй такий огидний! Чи не думаю я, що баронетові все дозволено? Якби він не був її братом, я знав би, що йому відповісти. А так я тільки сказав, що ніякої зневаги в моїх почуттях немає, що я все-таки матиму честь колись назвати його сестру своєю дружиною. Але з того нічого не вийшло, і врешті я теж розпалився, – а цього не слід було робити, бо вона стояла тут-таки, поруч. Після того він пішов геть – разом з нею, як ви й самі бачили, а я залишився сам, украй спантеличений. Скажіть мені, що все це означає, Ватсоне, і я буду вдячний вам довіку!
Я спробував це так чи інакше пояснити, але, правду кажучи, не менш розгубивсь і сам. Титул нашого друга, його багатство, вдача, вік, зовнішні риси – усе свідчить на його користь, і я не знаю за ним нічого поганого, крім фатуму, що тяжіє над його родиною. Дивно, що його залицяння були так різко відкинуті, й до того ж без усякого огляду на бажання самої леді; дивно й те, що сама вона так байдуже це сприйняла. Проте наші сумніви ще того ж таки дня розвіяв сам Степлтон. Він з’явився до нас, просячи вибачення за грубощі, довго розмовляв із сером Генрі в кабінеті, і сварка минулася – ми дістали запрошення пообідати в Мерипіт-Хавсі наступної п’ятниці.
– І все-таки я й тепер не сказав би, що він не божевільний, – мовив сер Генрі. – Я й досі не забуду його очей, коли він накинувсь на мене вранці; але мушу сказати правду, що його щирість не викликає сумніву.
– А чи пояснив він вам свою поведінку?
– Сказав, що сестра для нього – все. Це природно, і я радий, що він знає їй ціну. Все життя вони прожили разом, і, якщо йому вірити, то інших друзів у нього немає, отож переспектива розлуки страхає його. Він каже, що не розумів моїх почуттів до неї; а коли побачив нас на власні очі і подумав, що сестру можуть відібрати в нього, був такий приголомшений, що не знав, що говорить чи робить. Він дуже шкодує за тим, що сталось, і визнає, як це нерозумно – думати, що можна все життя тримати біля себе таку гарну жінку, як його сестра. Коли вже їм судилася розлука, то нехай це буде краще через мене – їхнього сусіда. Але хоч там як для нього це тяжкий удар, і навряд чи він зуміє швидко з ним примиритись. Проте він нітрохи не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю, що протягом найближчих трьох місяців мовчатиму про своє кохання й задовольнятимуся лише дружбою леді. Я пообіцяв, і на тому все скінчилося.
Отак розкрилася одна з наших маленьких таємниць. А намацати дно в тій трясовині, де ми брьохаємося, – річ непроста. Тепер ми знаємо, чому Степлтон так недоброзичливо ставився до залицяльника своєї сестри – навіть до такого достойного, як сер Генрі. А тепер я торкнусь іншої нитки, яку мені пощастило витягти з цього заплутаного клубка, – таємниці нічних ридань і заплаканого обличчя місіс Берімор, загадкових прогулянок ключника до вікна, що виходить на захід. Привітайте мене, любий мій Холмсе, й скажіть, що ви не зневірились у своєму помічникові, – довіру, яку ви мені виявили, пославши мене сюди, цілком виправдано. Щоб з’ясувати всі ці речі, знадобилася одна ніч.
Я пишу «одна ніч», але краще буде сказати «дві ночі», бо першої ми нічого не довідались. Ми з сером Генрі просиділи у нього в кімнаті трохи не до третьої години ночі, але не почули жодного звуку, крім вибивання годинника над сходами. Це нудне чатування скінчилася тим, що ми обидва заснули в своїх кріслах. Невдача, однак, не збентежила нас, і ми вирішили спробувати ще раз. Наступної ночі, прикрутивши ґніт у лампі, ми сиділи, мовчки смалячи цигарку за цигаркою. Час спливав надзвичайно повільно, але ми відчували себе терплячими мисливцями, які чатують на дичину біля пастки. Пробило годину, другу, й нам уже хотілося все облишити, аж тут нашу втому наче рукою зняло, і ми випросталися в кріслах. У коридорі зарипіли мостини.
Ми почули, як хтось пройшов повз нашу кімнату й потихеньку віддалився. Баронет обережно відчинив двері, й ми вирушили навздогін. Незнайомець уже встиг пройти галерею, а в коридорі було зовсім темно. Крадькома ми дійшли до протилежного крила. Там перед нами промайнула висока постать чорнобородого чоловіка; плечі його сутулились, коли він навшпиньках ступав коридором. Ось він прослизнув у двері; свічка на мить осяяла їх, а потім у темряву коридору впав тоненький жовтавий промінець. Ми наближалися до нього, намацуючи ногами кожну мостину, перш ніж ступити на неї. Ми були босі, і все-такі старі мостини рипіли й стогнали під нашою вагою. Часом мені здавалося, що нас неможливо не почути. Але, на щастя, цей чоловік справді недочував, і до того ж він був надто заклопотаний. Опинившись нарешті біля дверей, ми зазирнули до кімнати й побачили, як він стоїть біля вікна зі свічкою в руці, притулившись блідою щокою до шибки, – так само, як я бачив його позаминулої ночі.
Ми не мали чіткого плану дій, однак баронет належав до тих людей, для яких рішучі вчинки завжди цілком природні. Він увійшов до кімнати; Берімор відскочив од вікна і став перед нами – задиханий, блідий, тремтячи всім тілом. Темні його очі, що палали на білій машкарі обличчя, були повні жаху й подиву, коли він переводив розгублений погляд із сера Генрі на мене.
– Що ви тут робите, Беріморе?
– Нічого, сер. – Він так хвилювався, що ледве повертав язиком; свічка в його руці тремтіла, й по стінах від цього метушилися тіні. – Це... вікно, сер. Я вночі перевіряю, чи всі вікна зачинені.
– Навіть на другому поверсі?
– Так, сер, геть усі вікна.
– Послухайте-но, Беріморе, – суворо мовив сер Генрі, – ми хочемо довідатись од вас усю правду, тож чим скоріше ви зізнаєтесь, тим ліпше буде для вас. Годі викручуватись! Що ви робили тут біля вікна?!
Служник безпорадно поглянув на нас і розгублено стис руки:
– Я не робив нічого лихого, сер. Я лише посвітив у вікно свічкою.
– А навіщо ви світили у вікно свічкою?
– Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, я не можу цього сказати. Якби це стосувалося тільки мене, я нічого не таїв би од вас.
Мені раптом сяйнула рятівна думка, і я взяв свічку з тремтячої руки ключника.
– Це, певно, якийсь сигнал, – мовив я. – Ану, погляньмо, чи буде на нього відповідь. – Я підніс до шибки свічку й визирнув у нічний морок. За вікном я розгледів лише чорну купину дерев і трохи світліший простір боліт, бо місяць заховався за хмари. І раптом я переможно скрикнув, помітивши, як малесенька жовта цятка несподівано пробила чорну завісу ночі й замерехтіла посеред темного квадрата вікна.
– Ось воно! – вигукнув я.
– Ні, ні, сер, то нічого... нічого! – промимрив ключник. – Можу вас запевнити, сер...
– Пересуньте свічку, Ватсоне! – скрикнув баронет. – Поглянь– те-но, там вогонь теж пересунувся! То що, негіднику, ви й далі заперечуватимете, що то сигнал?! Кажіть! Хто ваші спільники й що ви тут задумали?!
Ключник зухвало поглянув на нього.
– Це моя справа, а не ваша. Я нічого не скажу.
– Тоді вважайте, що вас звільнено.
– Гаразд, сер. Нічого не вдієш.
– Я вижену вас у три вирви! Посоромилися б, хай вам чорт! Наші родини понад сто років жили під одним дахом, а тепер ви замислили проти мене якусь інтригу...
– Ні, ні, сер, не проти вас!
Ці слова вимовив жіночий голос, і на дверях стала місіс Берімор, не менш бліда й приголомшена, ніж її чоловік. Її огрядна постать у спідниці й хустці видавалася б кумедною, якби не вираз жаху, що застиг на її обличчі.
– Нас виганяють, Елізо. Кінець. Іди пакуй речі, – мовив ключник.
– О, Джоне, Джоне, це я тебе до цього довела! Це все моя вина, сер Генрі, моя. Він зробив це лише заради мене, лише на моє прохання...
– Ну, ну, кажіть далі! Що це все означає?
– Мій нещасний брат помирає з голоду на болоті. Ми ж не можемо отак покинути його біля самісіньких наших воріт. Засвічена свічка – то знак, що їжа для нього готова, а він у відповідь показує, куди її принести.
– То ваш брат і є отой...
– Каторжанин-утікач, сер... убивця Селден.
– Це правда, сер, – мовив Берімор. – Я сказав вам, що це не моя таємниця, і я не можу відкрити її вам. Але тепер ви почули все й знаєте, що ніхто проти вас тут нічого не замислював.
