Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)
«Бачте, річ у тім, – зауважив він, – що коли я приходжу до тями після тих нападів, то майже не пам’ятаю, що було зі мною раніше. Я отямився в чужій кімнаті, як мені здалося, тож і вибіг на вулицю, поки вас не було».
«А я, – докинув син, – побачив, як батько пройшов через приймальню, й подумав, природно, що прийом уже скінчився. Лише коли ми повернулися додому, я почав розуміти, що ж насправді сталося».
«Гаразд, – сказав я, сміючись, – нічого лихого не сталося, хіба що ви страшенно заплутали мене; отож, сер, будьте ласкаві вийти до приймальні, а я тим часом радо знов візьмуся до огляду».
Десь із півгодини ми з літнім джентльменом говорили про симптоми його хвороби, а потім, виписавши рецепт, я провів його до сина.
Я вже казав вам, що о цій порі містер Блесінґтон звичайно гуляв. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. Раптом я почув, як він збіг униз; за мить він увірвався до мого кабінету, мовби збожеволівши зі страху.
«Хто був у моїй кімнаті?» – закричав він.
«Ніхто», – відповів я.
«Це брехня! – репетував він. – Підіть і погляньте!»
Я вирішив не зважати на його крик – він не тямив себе з жаху. Коли ми зійшли нагору, він показав мені кілька слідів на пухнастому килимі.
«Може, ви думаєте, що ці сліди мої?» – кричав він.
Таких великих слідів він, зрозуміло, залишити не міг, і вони були зовсім свіжі. Сьогодні вдень, як ви знаєте, дощило, а в мене побували лише оті двоє. Виходить, поки я був зайнятий з одним, інший, що чекав у приймальні, з якоїсь невідомої причини навідався до кімнати мого постійного пацієнта. Звідти нічого не зникло, але сліди на килимі, безперечно, свідчили про те, що там хтось побував.
Мені здалося, що містер Блесінґтон хвилюється занадто, хоча тут кожен утратив би спокій. Упавши в крісло, він просто ридав, і я ледве привів його до тями. Це він запропонував мені звернутися до вас, і я, звичайно, визнав це доречним, бо пригода справді була дивовижна, хоч і не така страшна, як здалося йому. Якби ви зараз поїхали зі мною в екіпажі, я спробував би хоч заспокоїти його; проте, як на мене, він і сам навряд чи здатен пояснити, що його так стурбувало.
Шерлок Холмс слухав цю довгу розповідь з увагою, яка свідчила, що ця справа збудила його цікавість. Обличчя його, як і завжди, було байдужісіньке, лише верхні повіки обважніли. Попихкуючи люлькою, він пускав густіші клубки диму щоразу, як доктор переходив до якоїсь загадкової події. Тільки-но наш відвідувач скінчив, як Холмс без жодного слова підхопився з місця, сунув мені капелюх, узяв зі стола свій і подався за Тревельяном до дверей. Менш ніж за чверть години ми вже були біля дверей будинку на Брук-стріт – одного з тих скромних, звичайних будинків, у яких мешкають лікарі-практиканти з Іст-Енда. Хлопчина-лакей пустив нас, і ми почали підійматися нагору широкими, застеленими килимом сходами.
І тут нас зупинила нова несподіванка. Світло нагорі раптово погасло, і з темряви долинув пронизливий, тремтливий голос.
– У мене револьвер! – кричав він. – Попереджаю: ще крок, і я стрілятиму!
– Це вже занадто, містере Блесінґтоне! – вигукнув Тревельян.
– А, то ви, докторе, – промовив голос, полегшено зітхнувши. – А оті джентльмени, що з вами, – чи справді вони ті, за кого себе видають?
Ми відчули, що з темряви хтось пильно оглядає нас.
– Так, так, усе гаразд, – мовив нарешті незнайомець. – Можете піднятись, і прошу вибачення, якщо ці запобіжні заходи налякали вас.
Він знову запалив на сходах газовий ріжок, і ми побачили перед собою химерного чоловіка, чий вигляд, як і голос, свідчив про нервове напруження. Він був товстелезний, з обвислою на щоках шкірою, мов у гончака. Його обличчя було хворобливо бліде, а рідке рудувате волосся стало зі страху диба. В руці він стискав револьвер, який відразу ж сунув до кишені, коли ми наблизилися.
– Добрий вечір, містере Холмсе, – сказав він. – Щиро дякую, що ви приїхали. Ніхто ще не потребував вашої допомоги так, як я. Гадаю, доктор Тревельян уже розповів вам про це найзухваліше вторгнення до моєї кімнати.
– Саме так, – відповів Холмс. – А що то за одні, містере Блесінґтоне, й чому вони чинять вам такі прикрощі?
– Ну, теє, – нервово заговорив постійний пацієнт, – мені, звичайно, важко це сказати. Звідки мені знати, містере Холмсе?
– То, виходить, ви цього не знаєте?
– Заходьте, прошу вас. Зробіть ласку, зайдіть.
Він провів нас до своєї спальні – великої кімнати зі зручними меблями.
– Бачите оце? – спитав він, показуючи на велику чорну скриню біля ліжка. – Я ніколи не був великим багатієм, лише раз у житті вклав гроші в діло... Доктор Тревельян розповідав вам про цю справу. Але банкірам я не вірю. Я ніколи не довірився б банкірові, містере Холмсе. Між нами кажучи, всі свої невеличкі кошти я зберігаю в цій скрині, тож вам тепер зрозуміло, що я пережив, коли незнайомі люди вдерлися до моєї кімнати.
Холмс запитально глянув на Блесінґтона й хитнув головою.
– Я нічого не зможу порадити вам, якщо ви казатимете неправду, – наголосив він.
– Але ж я розповів вам усе.
Холмс обернувся до дверей, скрушно махнувши рукою.
– На добраніч, докторе Тревельяне, – мовив він.
– То ви нічого не порадите мені? – скрикнув Блесінґтон тремтячим голосом.
– Я порадив би вам, сер, говорити тільки правду.
За хвилину ми вже були на вулиці й ішли додому. Ми перетнули Оксфорд-стріт і пройшли половину Гарлі-стріт, перш ніж мій друг здобувся на слово.
– Пробачте, що витяг вас із дому заради такої дурниці, Ватсоне, – сказав він нарешті. – Але якщо покопатися в цій справі, то в ній є дещо цікаве.
– А я нічого тут не бачу, – зізнався я.
– Що ж, цілком зрозуміло, що ті двоє, – може, їх і більше, але не менше, ніж двоє, – з якоїсь причини вирішили добратися до цього Блесінґтона. Я не маю жодного сумніву, що обидва рази – і першого, і другого – той молодик проникав до Блесінґтонової кімнати, поки його спільник досить немудрим способом відвертав увагу лікаря.
– А каталепсія?
– Злісна симуляція, Ватсоне, хоч мені й не хотілося говорити цього нашому фахівцеві. Вдавати її дуже просто. Я й сам таке робив.
– А далі?
– Через чистісінький випадок Блесінґтона і перший, і другий раз не було вдома. Такий незвичний час для відвідин лікаря вони обрали лише тому, що в приймальні тоді не буває інших пацієнтів. Проте так уже склалося, що Блесінґтон саме в цю пору гуляє, – вони, мабуть, не дуже добре знають його звички. Зрозуміло, що якби йшлося про просте пограбування, то вони принаймні обнишпорили б кімнату. До того ж я прочитав в очах цього Блесінґтона, що він боїться за свою власну шкіру. Важко повірити, що цей чолов’яга, маючи двох таких лютих ворогів, нічого про них не знає. Він, звичайно, пречудово знає, хто вони, але має власні підстави приховувати це. Може, завтра він буде балакучіший.
– А хіба не могло статися інше, – почав я розмірковувати вголос, – щось інше, якась цілком неймовірна річ? Може, всю цю історію з росіянином-каталептиком і його сином вигадав доктор Тревельян, що сам хотів залізти до Блесінґтонової кімнати?
У світлі газового ліхтаря я побачив, що Холмс посміхнувся на це моє блискуче припущення.
– Любий мій друже, – сказав він, – це було перше, що спало мені на думку, але розповідь лікаря має підтвердження. Цей молодик залишив сліди на сходах і на килимі – такі самі, як у кімнаті. Якщо я скажу вам, що він носить черевики з тупими передами, а не з гострими, як Блесінґтон, і на дюйм із третиною довші від черевиків лікаря, то ви погодитеся, що він, безперечно, існує. Та нам час уже лягати спати, і я буду вельми здивований, якщо вранці ми не одержимо нових вістей із Брук-стріт.
* * *
Пророцтво Шерлока Холмса невдовзі збулося, й до того ж найтрагічнішим чином. О пів на восьму наступного ранку, коли тільки-но засіріло за вікнами, він уже стояв у халаті біля мого ліжка.
– На нас чекає екіпаж, Ватсоне, – мовив він.
– А що таке?
– Справа Брук-стріт.
– Є свіжі новини?
– Трагічні, але незрозумілі, – сказав він, піднімаючи завісу на вікні. – Погляньте-но: ось аркуш із записника, і на ньому олівцем надряпано: « Ради Бога, приїздіть негайно. П.Т.».Наш друг і сам розгубився до краю, коли писав це. Мерщій, любий друже, бо на нас давно вже чекають.
Десь за чверть години ми були вже в лікаря. Він вибіг до нас із перекошеним зі страху обличчям.
– Ой, там таке лихо! – скрикнув він, стиснувши руками скроні.
– Що сталося?
– Блесінґтон наклав на себе руки!
Холмс здивовано свиснув.
– Так, він повісився цієї ночі.
Ми увійшли, й лікар провів нас до кімнати, що, очевидно, правила йому за приймальню.
– Я ледве тямлю, що роблю! – вигукнув він. – Поліція вже нагорі. Мене це просто приголомшило.
– Коли ви про це дізналися?
– Щоранку, близько сьомої, йому приносили чашку чаю; коли покоївка ввійшла, бідолаха вже гойдався посередині кімнати. Він прив’язав мотузок до гака, на який звичайно чіпляли лампу, й зістрибнув із тієї самої скрині, яку показував нам учора.
Холмс якусь мить стояв у задумі.
– З вашого дозволу, – мовив він нарешті, – я піду нагору й подивлюся на все це сам.
Ми обидва піднялися за лікарем сходами.
Коли ми відчинили двері спальні, нам відкрилося жахливе видовище. Я вже казав про ту Блесінґтонову одутлість, яка вчора впала мені в око. Тепер, коли він висів на гаку, вона стала ще більшою, і в його обличчі не залишилося майже нічого людського. Шия витяглася, мов у обскубаної курки, і все тіло здавалося тепер ще огряднішим і якимось неприродним. На ньому була лише довга нічна сорочка, з-під якої стирчали заціпенілі розпухлі гомілки й незграбні ступні. Поруч стояв дженджуристий поліційний інспектор, що робив нотатки в записнику.
– А, містере Холмсе, – привітно сказав він, коли мій друг увійшов. – Радий вас бачити.
– Доброго ранку, Ленере, – відповів Холмс, – сподіваюся, ви не проти моєї появи? Чи чули ви що-небудь про події, які сталися тут раніше?
– Так, дещо чув.
– І ви маєте якусь думку?
– Судячи з того, що я побачив, цей чоловік збожеволів зі страху. Подивіться на ліжко – він провів неспокійну ніч. Тут досить глибокий відбиток його тіла. Самогубства, як вам відомо, найчастіше трапляються близько п’ятої ранку. Десь під цю годину він і повісився. Напевно, все обміркував заздалегідь.
– Судячи з того, як затверділи його м’язи, я сказав би, що він помер години зо три тому, – мовив я.
– Чи помітили ви щось незвичне в кімнаті? – спитав Холмс.
– На умивальнику знайшли викрутку й кілька гвинтів. І вночі, здається, тут багато курили. Ось чотири сигарні недопалки, які я вигріб із каміна.
– Так! – мовив Холмс. – А чи знайшли ви мундштук?
– Ні, не знайшли.
– Ну, а цигарницю?
– Так, вона була в кишені його пальта.
Холмс понюхав єдину сигару, що лежала в цигарниці.
– Це гаванська сигара, а ті недопалки – від сигар особливого гатунку, що їх голландці привозять з ост-індських колоній. їх звичайно обгортають соломою, і вони тонші й довші за інші сорти. – Він узяв чотири недопалки й оглянув їх крізь кишенькову лупу.
– Дві сигари викурено через мундштук, а дві інші – просто так, – мовив він. – Дві було обрізано не дуже гострим ножем, а дві – одкушено міцними зубами. Це не самогубство, містере Ленере. Це ретельно продумане вбивство.
– Не може бути! – скрикнув інспектор.
– Чому?
– Навіщо вбивати людину таким незвичним способом – вішати?
– Про це ми й повинні дізнатися.
– Як убивці могли потрапити сюди?
– Парадними дверима.
– Але ж їх уранці було замкнено.
– їх замкнули після того, як ті вбивці увійшли.
– Звідки ви це знаєте?
– З їхніх слідів. Даруйте, за хвилину я, можливо, надам вам іще деякі відомості.
Він підійшов до дверей і, крутнувши ключ у замку, заходивсь із звичною своєю методичністю оглядати його. Потім вийняв ключ, що стирчав усередину кімнати, й так само його оглянув. Ліжко, килим, стільці, камін, мертве тіло, мотузок – усе це по черзі було ретельно оглянуто, аж поки він нарешті не оголосив, що цілком задоволений, після чого ми з інспектором допомогли йому перерізати мотузок і шанобливо накрити тіло простирадлом.
– Звідки цей мотузок? – спитав я.
– Його відрізали звідси, – відповів доктор Тревельян, витягуючи з-під ліжка великий моток. – Він страшенно боявся пожежі й завжди тримав це під рукою, щоб утекти через вікно, коли сходи загоряться.
– Це позбавило вбивць зайвого клопоту, – замислено мовив Холмс. – Що ж, усе це сталося дуже просто, і я майже певен, що десь опівдні назву вам причину вбивства. Я візьму з собою оту фотографію Блесінґтона, що на каміні, бо вона може придатися мені в розшуках.
– Але ж ви нічого нам не пояснили! – вигукнув лікар.
– Як на мене, це відбувалося так, – мовив Холмс. – їх було троє: молодик, старий і третій, якого я поки що не можу описати. Перші двоє – ті самі, що вдавали з себе російського графа та його сина, отже, ми маємо повний їхній опис. їх упустив спільник, що був у домі. Послухайте моєї поради, інспекторе, й заарештуйте хлопчину-лакея; він, як я пам’ятаю, найнявся до вас, лікарю, зовсім нещодавно.
– Це бісеня ніде не можуть знайти, – відказав доктор Тревельян, – покоївка з куховаркою щойно шукали його.
Холмс знизав плечима.
– Він зіграв немалу роль у цій драмі, – мовив він. – Троє зійшли сходами нагору навшпиньки: першим – старий, другим – молодик, а останнім – невідомий...
– Любий мій Холмсе! – вигукнув я.
– Сумніву бути не може, судячи з того, як сліди накладаються один на один. Я мав змогу придивитися, де чиї сліди, вчора ввечері. Отже, вони піднялися до кімнати містера Блесінґтона, двері якої було замкнено. За допомогою дротини вони повернули ключ. Навіть без лупи, з подряпин на борідці, можна побачити, що було застосовано відмичку.
Потрапивши до кімнати, вони насамперед сунули містерові Блесінґтону кляп. Він, мабуть, спав або так перелякався, що не міг кричати. Стіни тут міцні, тож навіть якщо він і встиг крикнути, ніхто його не почув.
Після того, – це мені цілком ясно, – відбулася якась розмова. Напевно, щось на кшталт суду. Це тривало певний час, за який вони викурили оті сигари. Старий сидів на цьому плетеному стільці – то він палив з мундштуком. Молодик сидів отам – він струшував попіл на комод. Третій походжав туди-сюди. Блесінґтон, можливо, сидів на ліжку, але я в цьому не певен.
Отож урешті-решт ці троє взяли й повісили Блесінґтона. Вони так добре підготували всю цю процедуру, що, напевно, принесли з собою якийсь блок чи шків, що мав правити їм за шибеницю. Ця викрутка й гвинти, на мою думку, були потрібні їм для його закріплення. Проте, побачивши гак, вони, природно, скористалися ним. Скінчивши свою справу, троє пішли, а їхній спільник замкнув за ними двері.
Ми всі з величезною цікавістю слухали цю розповідь про нічні події, які Холмс відтворив за такими непомітними й дрібними прикметами, що ми ледве могли стежити за ходом його міркувань. Інспектор поспіхом вибіг, щоб узятися до розшуку хлопчини-лакея, а ми з Холмсом подалися на Бейкер-стріт снідати.
– Я повернуся о третій, – сказав Холмс, коли ми поїли. – Інспектор з лікарем будуть на ту пору тут, і я сподіваюся за цей час з’ясувати для них кожну неясну деталь цієї справи.
Наші гості надійшли у визначений час, але коли з’явився мій друг, була вже за чверть четверта. З виразу його обличчя я побачив, що все вдалося якнайкраще.
– Є якісь новини, інспекторе?
– Так, ми знайшли хлопця, сер.
– Чудово, а я знайшов дорослих.
– Ви знайшли їх! – скрикнули ми всі троє.
– Ну, принаймні, довідався, хто вони такі. Цього так званого Блесінґтона, як я й гадав, добре знають у поліційній управі, – так само, як і вбивць. То Бідл, Гейворд і Мофат.
– Банда з Вортинґдонського банку! – вигукнув інспектор.
– Саме так, – сказав Холмс.
– Виходить, що Блесінґтон – це Сатон?
– Так, – мовив Холмс.
– Тоді все ясно як білий день, – відказав інспектор.
Але ми з Тревельяном здивовано позирали один на одного.
– Ви, мабуть, пам’ятаєте відоме пограбування Вортинґдонського банку, – пояснив Холмс. – Це скоїли п’ятеро – оці четверо й ще один, на ім’я Картрайт. Сторожа Тобіна було вбито, і злодії втекли з сімома тисячами фунтів. Сталося це 1875 року. Всіх п’ятьох заарештували, але докази проти них були недостатні. Цей Блесінґтон, або Сатон, найогидніший тип з усієї цієї банди, став донощиком. За його свідченнями Картрайта повісили, а інших трьох запроторили за ґрати на п’ятнадцять років. Цими днями вони вийшли на волю, не досидівши кількох років, і вирішили, як ви здогадуєтесь, вистежити зрадника й помститися за смерть товариша. Вони двічі намагалися спіймати його, але марно; третього разу, як бачите, їм це вдалося. Тепер вам усе зрозуміло, докторе Тревельяне?
– Здається, зрозуміліше пояснити це неможливо, – сказав лікар. – Звичайно, він дуже стривожився, довідавшись з газет про їхнє звільнення.
– Саме так. А розмови щодо пограбування були лише про людське око.
– Але чому він не сказав вам правди?
– Любий мій, знаючи мстиву вдачу своїх колишніх спільників, він намагався якомога довше приховувати від усіх, хто він такий. Це була ганебна таємниця, і він не міг змусити себе зізнатися. Та хоч би яким негідником він був, він усе-таки жив під захистом британського закону, і я не маю сумніву, інспекторе, що ви на це зважите; щит закону цього разу не допоміг, але меч правосуддя все одно має покарати злочинців.
Такими були незвичайні обставини, пов’язані зі справою постійного пацієнта і лікаря з Брук-стріт. Поліція після тієї ночі так і не розшукала вбивць, і в Скотленд-Ярді вирішили, що вони втекли на злощасному пароплаві «Нора Крейна», який кілька років тому зник з усією командою біля португальських берегів, за кілька ліґ на північ від Опорто. Справу проти хлопчини-лакея за браком доказів було припинено, а про саму «таємницю Брук-стріт», як її прозвали, не писали докладно в жодній газеті аж донині.
Грек-перекладач
За весь довгий час свого знайомства з містером Шерлоком Холмсом я ні разу не чув, щоб він розповідав про своїх родичів, і рідко коли – про свої молоді літа. Ця його мовчанка лише підсилювала враження чогось трагічного, яке він на мене справляв, і часом мені здавалося, що я бачу в ньому щось відчужене від світу – ніби мозок без серця, так само слабкий у своїх почуттях, як і могутній у міркуваннях. І неприязнь до жінок, і неохота заводити нових друзів були однаково властиві його холодній натурі; до того ж, він ніколи не розповідав про свою рідню. Я вже схилявся до думки, що Холмс давно сирота й не має жодного родича серед живих, аж одного разу, на превеликий мій подив, він сам заговорив зі мною про свого брата.
Того літнього вечора ми пили чай, і наша розмова, без усякого ладу перескакуючи з гольфа на відхилення екліптики, врешті перейшла на атавізми та спадкові риси. Суперечка наша точилася стосовно того, якою мірою людина зобов’язана своїм талантом предкам, а якою – власним тривалим вправам.
– Щодо вас самого, – мовив я, – то з усього, що ви мені розповіли, я бачу: і своєю спостережливістю, і рідкісним мистецтвом аналізу ви зобов’язані лише собі.
– Якоюсь мірою так, – відповів він задумано. – Предки мої були сільськими сквайрами й жили, напевно, так, як їм і личило жити. Але хоч-не-хоч цей талант у мене в крові, і йде він, мабуть, від бабусі, що була сестрою Верне, французького художника. Мистецтво, коли воно в крові, часом набирає найдивовижніших форм.
– Але чому ви гадаєте, що це у вас спадкове?
– Бо мій брат Майкрофт наділений цим талантом ще більшою мірою, ніж я.
Ця відповідь була для мене несподіваною. Якщо в Англії є ще одна людина з таким самим рідкісним обдаруванням, то як могло статися, що ні поліція, ні громадськість нічого не відають про неї? Запитавши про це, я був певен, що мій друг лише зі скромності поставив свого брата вище за себе самого. Холмс засміявся, почувши мої слова.
– Любий мій Ватсоне, – мовив він, – я ніяк не можу погодитися з тими, хто вважає скромність за чесноту. Логік має бачити все таким, як воно є насправді, а недооцінювати себе – така сама вада, як і переоцінювати свої сили. Тож коли я сказав, що Майкрофт сильніший за мене в спостережливості, то знайте, що я кажу чистісіньку правду.
– Він молодший за вас?
– Старший на сім років.
– Чому ж його ніхто не знає?
– О, його добре знають у деяких колах.
– У яких саме?
– Ну, хоча б у клубі «Діоген».
Я ніколи не чув про цей заклад, і мій подив, напевно, чітко відбився на моєму обличчі, бо Шерлок Холмс одразу дістав годинник.
– Клуб «Діоген» – найхимерніший лондонський клуб, а Майкрофт – найхимерніший з лондонських диваків. Він приходить туди щодня за чверть п’ята й виходить звідти за двадцять хвилин восьма. Зараз шоста година, тож якщо ви готові трохи прогулятися цього чудового вечора, я буду вельми радий познайомити вас із обома цими дивами.
За п’ять хвилин ми були вже на вулиці й прямували до площі Риджент.
– Вас дивує, – мовив мій друг, – чому Майкрофт не береться до детективної праці? Він до неї нездібний.
– Але ж ви, здається, сказали...
– Я сказав, що він перевершує мене у спостережливості і здатності робити висновки. Якби мистецтво детектива починалося й закінчувалося думками в затишному кріслі, мій брат став би найкращим детективом на весь світ. Але йому бракує самолюбства й завзяття. Він і кроку зайвого не зробить, щоб перевірити свої висновки, і краще вже визнає, що помилився, ніж доводитиме свою правоту. Я часто приходив до нього з деякими загадками, й щоразу його рішення виявлялося справедливим. Але коли треба було вживати якихось активних заходів, передавати справу до суду, – він ставав зовсім безпорадним.
– То, виходить, він так і не став детективом?
– Аж ніяк. Те, з чого я живу, для нього – лише захоплення. Він має надзвичайні здібності до розрахунків і перевіряє бухгалтерські звіти в одному міністерстві. Майкрофт наймає кімнати на Пел-Мел, тож варто йому лише завернути за ріг – й він уже у Вайтхоллі. Вранці – туди, увечері – назад... і так щодня, щороку. Він не буває ніде, крім клубу «Діоген», що якраз навпроти його помешкання.
– Щось не пригадую такої назви.
– Зрозуміло. В Лондоні є багато людей, що – чи з несміливості, чи через відлюдкувату вдачу – не люблять гучного товариства. Але водночас полюбляють посидіти в м’якому кріслі й погортати свіжі газети. Для їхньої вигоди й було створено свого часу клуб «Діоген», і нині він об’єднує найменш компанійських, найменш підхожих для клубів людей нашого міста. Членам не дозволяється звертати ніякої уваги один на одного. Окрім кімнати для гостей, там заборонено будь-які розмови, і той, хто порушить це правило тричі, якщо про це довідається правління, мусить залишити клуб. Мій брат був одним із засновників клубу, і я сам переконався, що то справді найзатишніше місце.
Отак розмовляючи, ми пройшли Сент-Джеймс-стріт і дісталися Пел-Мел. Недалеко від клубу «Карлтон» Шерлок Холмс зупинився біля одного з будинків і, нагадавши, що розмовляти тут заборонено, увійшов до передпокою. Крізь скляні двері я встиг побачити велику розкішну залу, де кілька чоловіків сиділи й читали газети, – кожен у своєму куточку. Холмс провів мене до маленької кімнати, що виходила вікнами на Пел-Мел, і, покинувши тут на хвилину, повернувся з супутником, що, як я здогадувався, міг бути лише його братом.
Майкрофт Холмс був набагато вищий і огрядніший за Шерло– ка, але в його обличчі, хоч і одутлому, збереглося щось від тієї гостроти, якою так вражало обличчя його брата. Погляд його водянисто-сірих і напрочуд ясних очей був якийсь розгублений, занурений у самого себе; такий погляд я помічав у Шерлока тільки тоді, коли він напружував усю силу своєї думки.
– Радий вас бачити, сер, – сказав він, подаючи мені свою широку, товсту, мов тюленячий ласт, руку. – Я всюди тільки й чую, що про Шерлока, відтоді як ви стали його літописцем. До речі, Шерлоку, я чекав на тебе ще минулого тижня, щоб побалакати про оту пригоду в Менорхавсі. Я гадав, що вона тебе таки спантеличить.
– Ні, я її розплутав, – з усмішкою мовив мій друг.
– Адамс, звичайно?
– Так, Адамс.
– Я був певен у цьому з самого початку.
Обидва брати сіли біля вікна.
– Це найкраще місце для кожного, хто хоче вивчати людство, – мовив Майкрофт. – Поглянь-но, які чудові типи! Поглянь на оцих двох, що йдуть просто сюди.
– Більярдний маркер і отой, другий?
– Саме так. Що ти скажеш про цього другого?
Двоє перехожих зупинилися навпроти вікна. Крейдяні плями над кишенею в жилеті першого були єдиним, що наводило на думку про його причетність до більярду. Другий був низький смаглявий чоловічок у капелюсі набакир і тримав під пахвою кілька пакунків.
– Здається, старий вояк, – мовив Шерлок.
– Нещодавно вийшов у відставку, – зауважив його брат.
– Служив, як бачу, в Індії.
– До того ж молодший офіцер.
– Гадаю, артилерист, – сказав Шерлок.
– І вдівець.
– Але має дитину.
– Дітей, братику, дітей.
– Постривайте, – засміявся я, – для мене це вже занадто.
– Звичайно ж, – відповів Шерлок Холмс, – чоловік із такою поставою, таким владним поглядом і такою засмаглою шкірою – вояк, либонь, не рядовий і нещодавно повернувся з Індії.
– Про те, що він тільки-но облишив службу, свідчать військові черевики, які він і досі взуває, – відзначив Майкрофт.
– Хода в нього не кавалерійська, а шолом він носив набакир, бо з одного боку шкіра на лобі засмагла менше. Для сапера він заважкий. Отже, артилерист.
– Жалоба, безперечно, свідчить, що він недавно втратив дорогу людину. Те, що він сам ходить на закупи, наводить на думку, що в нього померла дружина. А накупив він, як бачите, силу дитячих речей. Серед них і брязкальце, яке показує, що одна дитина – немовля. Напевно, дружина померла під час пологів. А з того, що він тримає під пахвою книжку з малюнками, можна зробити висновок, що в нього є ще одна дитина.
Я почав розуміти, чому мій друг сказав, що його брат має гостріше око, ніж він сам. Він поглянув на мене й усміхнувся. Майкрофт узяв понюшку табаки з черепахової табакерки і обтрусив з піджака її крихти великою червоною шовковою хустиною.
– До речі, Шерлоку, – мовив він, – тут у мене є дещо на твій смак; це прецікава загадка, яку я намагався розв’язати. Мені, щоправда, забракло терпцю довести її до кінця, тож я зробив небагато, але вона надала мені змогу добре помізкувати. Якщо ти згоден вислухати подробиці...
– Любий Майкрофте, я буду дуже радий.
Холмсів брат щось написав на аркушику записника і, подзвонивши, віддав його служникові.
– Я запросив сюди містера Меласа, – пояснив він. – Він мешкає поверхом вище, і ми з ним трохи знайомі, тож він і надумав прийти зі своєю загадкою до мене. Містер Мелас, як я розумію, – за походженням грек і чудовий знавець мов. Він заробляє собі на прожиток то як перекладач у суді, то як провідник багатих туристів зі Сходу, що зупиняються в готелях на Нортумберленд-авеню. Гадаю, буде ліпше, коли він сам розповість нам про свою дивовижну пригоду.
За кілька хвилин до нас увійшов низенький товстий чоловічок, чиє темне обличчя й чорне як вугіль волосся виказували в ньому уродженця Півдня, хоча, судячи з мови, це був освічений англієць. Він міцно потис руку Шерлокові Холмсу, й темні його очі спалахнули радістю, коли він почув, що цю історію готовий вислухати такий знавець.
– Я не думаю, щоб поліція повірила мені; даю слово, що ні, – мовив він з обуренням. – Якщо вони досі такого не чули, то по– їхньому виходить, що такого не може й бути. Але я не заспокоюся доти, доки не дізнаюся, що сталося з тим бідолахою із пластирем на обличчі.
– Я – сама увага, – сказав Шерлок Холмс.
– Сьогодні середа, – мовив містер Мелас. – Отже, це було в понеділок увечері, тобто позавчора. Я перекладач, як вам, напевно, розповів уже мій сусід. Перекладаю з усіх мов або майже з усіх, але оскільки я родом з Греції й маю грецьке ім’я, з цією мовою мені доводиться працювати найбільше. Я вже багато років найголовніший перекладач із грецької мови в Лондоні, й ім’я моє дуже добре відоме в готелях.
Частенько буває, що мене в найнезручніший час викликають до якогось іноземця, який потрапив у халепу, чи до мандрівника, що приїхав уночі й потребує моїх послуг. Тож я не здивувався, коли в понеділок увечері до мого помешкання завітав такий собі містер Латімер – охайно вбраний молодик – і запросив мене до кеба, що чекає біля дверей. До нього, сказав він, приїхав у справі приятель-грек, який не знає жодної мови, крім своєї рідної, тож без перекладача йому не обійтися. Він дав мені зрозуміти, що мешкає досить далеко – в Кенсинґтоні, й було помітно, що він дуже поспішає, бо тільки-но ми вийшли на вулицю, як він швиденько підштовхнув мене до кеба.
Я сказав – до кеба, але щойно я сів, у мене одразу з’явилася підозра, що це радше карета. Екіпаж був набагато просторіший за оці жалюгідні лондонські кеби, і оббито його було матерією хоч і потертою, але дорогою. Містер Латімер сів навпроти мене, й ми вирушили до Черинґ-Кросу, а звідти вгору по Шефтсбері-авеню. Коли ми виїхали на Оксфорд-стріт, я хотів уже зауважити, що ми даємо великого гака, але мене зупинила на півслові дивна поведінка мого супутника.
Спочатку він дістав із кишені важкий кийок, налитий свинцем, і помахав ним туди-сюди, немовби перевіряючи вагу. Відтак без жодного слова поклав його поряд із собою. Зробивши це, він підняв з обох боків віконця, і я побачив, на свій подив, що скло було щільно затулене папером, немовби навмисне для того, щоб я нічого не бачив.
«Вибачте, що позбавив вас утіхи дивитися у вікно, містере Ме– ласе, – мовив він, – але я вирішив не показувати вам, куди ми їдемо. Потім можуть виникнути проблеми, якщо ви самі знайдете дорогу до мене».
Як ви легко можете собі уявити, від тих слів мені стало трохи ніяково. Супутник мій – дужий, широкоплечий молодик, тож хоч би він був і без кийка, я навряд чи впорався б із ним.
«Ви надто дивно поводитеся, містере Латімере, – затинаючись, мовив я. – Хіба ви не розумієте, що чините беззаконня?»
«Звичайно, я дозволив собі забагато, – сказав він, – але це буде взято до уваги. Мушу, однак, попередити вас, містере Меласе, що коли ви надумаєте здійняти тривогу або зробите ще щось подібне, для вас це скінчиться невесело. Прошу вас не забувати, що і в кареті, і в мене вдома ви цілком залежите від мене».
Говорив він спокійно, але хрипкувато, від чого слова його звучали ще погрозливіше. Я мовчки сидів, намагаючись збагнути, навіщо йому було отак викрадати мене. Поміркувавши, я зрозумів, що пручатися марно й що мені зостається лише чекати, що буде далі.
Їхали ми так години зо дві, але я ніяк не міг зрозуміти, куди саме. Часом стукіт коліс свідчив, що ми мчимо бруківкою, а потім їхній рівний, тихий хід наводив на думку про асфальт; але, крім цих звуків, більш ніщо не могло навести мене на здогад, де ми зараз. Папір на обох віконцях не пропускав світла, а вікно спереду затуляла синя завіса. Було чверть на восьму, коли ми виїхали з Пел-Мел. Коли екіпаж нарешті зупинився, мій годинник показував за десять хвилин дев’яту. Супутник одслонив віконце, і я побачив низьке склепіння під’їзду з ліхтарем угорі. Тільки-но мене поспіхом висадили з карети, як у під’їзді відчинилися двері, і я опинився в будинку; до того ж, коли я переступав поріг, мені здалося, що обабіч були дерева й травник. Чи то був самотній міський будинок із садом, чи справжня сільська садиба – сказати не можу.
