Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

10. Уривки зі щоденника доктора Ватсона

Досі в своїй розповіді я цілком обходився тими звітами, які щодня надсилав Шерлоку Холмсу. Але тепер я підійшов до такого моменту, коли мушу знову довіритися власним спогадам, підкріпивши їх сторінками свого тогочасного щоденника. Ці кілька уривків з нього впритул підведуть нас до тих подій, що назавжди до дрібниць закарбувалися в моїй пам’яті. Отже, я переходжу до опису ранку, що настав після нашої невдалої гонитви за каторжанином та інших дивовижних пригод на болотах.

16 жовтня.Похмурий, туманний день, сіє мжичка. Над будинком клубочаться хмари; часом вони рідшають, і тоді вдалині стає видно простори похмурих боліт, на яких сріблом виблискують схили пагорбів та мокрі брили, осяяні сонячним світлом. І в домі, й надворі однаково сумно. Після нічної пригоди баронет у кепському настрої. Я сам відчуваю на серці якийсь тягар, страх неминучої біди – тим більший, що пояснити його я не здатен.

А хіба нема причин для такого страху? Варто лише згадати ті події, котрі свідчать, що нас оточують якісь лиховісні сили. Смерть останнього господаря Холла, що якнайдостеменніше збігається з родинним переказом, чутки про дивовижну істоту на болотах. Я двічі на власні вуха чув звук, що скидався на собаче виття. Але ж не можна справді повірити, що це поза законами природи. Собака-привид, який залишає сліди на землі і сповнює повітря гучним виттям, – це неймовірно. Степлтон, та й Мортімер теж, могли піддатися цим чуткам. Але якщо в мене є щось від почуття гідності, то це – здоровий глузд, і я не вірю таким забобонам. Щоб повірити в них, треба скотитися до рівня цих нещасних селян, котрі не вдовольняються оповідками про пекельного пса і наділяють його ще й полум’ям, що пашить із пащі та очей. Холмс не став би й слухати такі побрехеньки, а я – його посланець. Проте факт є факт: я двічі чув це виття на болотах. А може, тут справді блукає якийсь великий собака, – але звідки він тут узявся, де знаходить їжу, чому ніхто не бачить його вдень? Правду кажучи, ми натрапляємо на дедалі більші труднощі, силкуючись дати цьому правдоподібне пояснення. Навіть якщо облишити собаку, – як пояснити те, що було в Лондоні: появу людини в кебі, лист, що закликав сера Генрі уникати боліт? Тут урешті-решт усе природно, хоча це може чинити як друг, захисник, так і ворог. Але де він зараз, цей друг або ворог? Залишився в Лондоні чи подався слідом за нами сюди? А може... може, це той незнайомець, якого я бачив на стовпі?

Щоправда, він лише раз промайнув у мене перед очима, але дещо я все-таки помітив і ладен у цьому заприсягтися. Він не з тутешніх – я тепер знаю всіх наших сусідів. Він набагато вищий за Степлтона і худорлявіший за Френкленда. Його можна було б прийняти за Берімора, але той залишився вдома, і я певен, що він не міг прокрастися за нами. Отже, тут, як і в Лондоні, за нами стежить якийсь незнайомець. Ми досі не можемо його здихатися. Якби мені пощастило впіймати цю людину, наші проблеми одразу вирішилися б. Заради цього я докладу всіх своїх зусиль.

Першим моїм бажанням було поділитися своїми планами з сером Генрі. Але, поміркувавши, я вирішив вести гру сам і якомога менше про це говорити. Баронет мовчки сидить у задумі. Його неабияк приголомшив той моторошний звук на болотах. Я вирішив не додавати йому хвилювання, а довести справу до кінця по-своєму.

Уранці після сніданку в нас розігралася невеличка драма. Берімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони ненадовго зачинилися в кабінеті. Сидячи в більярдній, я чув їхні збурені голоси й чудово розумів, про що там ідеться. Нарешті баронет відчинив двері й покликав мене.

– Берімор образився на нас, – мовив він. – З нашого боку, вважає він, нечесно було ганятися за його шваґром, таємницю якого він видав нам не з власної волі.

Ключник стояв блідий, але тримав себе в руках.

– Може, я погарячкував, сер, – сказав він, – і готовий попросити у вас вибачення. Але водночас мене дуже здивувало, коли я вранці почув, як ви повертаєтесь додому, й дізнався, що ви хотіли спіймати Селдена. Бідоласі й без того погано, – мені нема чого наводити вас на його слід.

– Якби ви справді виказали його з власної волі, то інша річ, – відказав баронет. – Але ж ви, чи то пак ваша дружина, призналися з примусу, – нічого іншого вам не зоставалось.

– Я не думав, що ви скористаєтесь нашим зізнанням, сер Генрі, – аж ніяк не думав...

– Він небезпечний для суспільства. Згадайте, як рідко на болотах можна надибати житло, – а його ж ніщо не зупинить! Це добре видно з його обличчя! Візьміть хоча б містера Степлтона – йому нема на кого сподіватися, крім себе самого. Ні, поки його не запроторять знову за ґрати, ніхто не почуватиметься тут у безпеці!

– Він нікого не чіпатиме, сер. Можете повірити моєму слову. Він не зачепить жодного з тутешніх мешканців. Будьте певні, сер Генрі, за кілька днів усе владнається і він поїде собі до Південної Америки. Заради Бога, сер, благаю вас, не кажіть поліції, що він і досі на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно чекати на пароплав до Америки. Якщо ви його викажете, нам з дружиною буде непереливки. Благаю вас, сер, не кажіть нічого поліції.

– Що ви на це скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима.

– Якщо він забереться геть із країни, платникам податків буде спокійніше.

– А раптом він накоїть чогось до від’їзду?

– Ні, сер, він не божевільний. Ми дали йому все, що треба. А новий злочин занапастить його.

– Ваша правда, – сказав сер Генрі. – Гаразд, Беріморе...

– Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.

– То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.

Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:

– Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.

Ми з баронетом скочили на ноги.

– Ви знаєте, як він помер?!

– Ні, сер, не знаю.

– Тоді що ж?

– Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.

– Побачення з жінкою? Він?

– Так, сер.

– І хто ж ця жінка?

– Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».

– Звідки ви це знаєте, Беріморе?

– Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.

– Далі?

– Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза – після його смерті там ніхто нічого не чіпав – і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».

– Ви зберегли цей аркуш?

– Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.

– А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?

– Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.

– І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?

– Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.

– Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?

– Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть най– мудріші з людей...

– То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?

– Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати

– Гаразд, Беріморе, йдіть собі.

Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:

– Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?

– Хіба те, що він ще більше згустив темряву.

– Отож-бо й воно. Але якби ми натрапили на слід тієї Л.Л., усе з’ясувалося б. Ми знаємо тепер багато. Ми знаємо, що є жінка, якій відомо чимало таємного. От тільки якби знайти її! Що, по-вашому, нам слід тепер робити?

– Негайно повідомити про все Холмса. Можливо, це дасть йому потрібний ключ до розгадки. Я майже певен, що він одразу приїде сюди.

Я пішов до себе й написав Холмсові звіт про вранішню розмову. Мій друг, напевно, останнім часом дуже заклопотаний, бо листи з Бейкер-стріт надходять усе рідше. Вони дедалі коротші, в них ані словом не згадується про мої звіти й про мету моєї поїздки. Ота справа з шантажем, напевно, забрала всі його сили. Але нові події, безперечно, привернуть його увагу і знову збудять цікавість до нашої загадки. Я так хотів би, щоб він був тут!

17 жовтня.Сьогодні з самісінького ранку ллє дощ; краплі його шурхотять у листі плюща, спадають із карнизів. Я згадав про каторжанина серед безмежних похмурих, холодних боліт. Бідолаха! Теперішніми своїми муками він спокутує навіть найтяжчі злочини. А потім я згадав того, іншого, – обличчя в кебі, постать на тлі місяця. Невже він теж мокне під цією зливою – невловимий спостерігач, людина з мороку? Увечері я надяг дощовик і подався в глиб боліт, вимальовуючи в своїй уяві найпонуріші картини; дощ сік мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Хай Господь боронить тих, хто нині блукає коло Ґримпенської трясовини, – такої пори навіть узгір’я перетворюються на драговину. Я відшукав гранітний стовп, на якому бачив того самотнього спостерігача, і з його стрімкої вершини поглянув униз, на похмурі болота. Дощові потоки заливали бурі улоговини, важкі олив’яні хмари нависали над землею, а між ними виднішали чудернацькі обриси горбів. Далі, ліворуч од мене, над деревами стриміли ледь помітні крізь туман дві вузькі вежі Баскервіль-Холла. Вони були єдиним знаком людського життя серед цих боліт, окрім прадавніх кам’яних жител, що юрмилися по схилах пагорбів. Але ніде не було й знаку отого незнайомця, що його я бачив на цьому самому місці позаминулої ночі.

По дорозі додому мене наздогнав доктор Мортімер, що їхав у двоколці з ферми «Трясовина». Увесь цей час він був дуже уважний до нас; не минало й дня, щоб він не зазирнув до Холла й не спитав, як нам ведеться. Він посадовив мене в свою двоколку й запропонував підвезти додому. Я побачив, що він страшенно засмучений через свого спанієля. Пес заблукав десь на болотах і не повернувся. Я втішав доктора, як тільки міг, але, згадавши, що сталося з поні посеред Ґримпенської трясовини, подумав, що він ніколи вже не побачить свого песика.

– До речі, Мортімере, – сказав я, – ви, напевно, знаєте всіх, хто живе в цих околицях?

– Гадаю, що так.

– Тоді ви, мабуть, назвете мені ім’я жінки, ініціали якої – «Л.Л.»?

Мортімер якусь хвилину подумав.

– Ні, – відповів він нарешті. – Щодо циган та наймитів я не певен, але з фермерів та власників маєтків такі ініціали ні до кого не підходять. Проте стривайте, – додав він, помовчавши. – Є така собі Лopa Лайонс, але вона мешкає в Кумбі-Тресі.

– Хто вона така? – спитав я.

– Френклендова дочка.

– Як? Дочка старого дивака Френкленда?

– Так. Вона одружилася з художником на прізвище Лайонс, – той приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Проте я чув, що винуватити лише його самого не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж проти його волі, – а може, й з іншої причини. Одне слово, два грішники – і старий, і молодий – допікали бідолашній жінці, як тільки могли.

– А з чого вона живе?

– Старий Френкленд, напевно, щось їй дає – навряд чи багато, бо сам ледве кінці з кінцями зводить. Але хоч би що вона скоїла, не можна допускати, щоб вона далі котилася в прірву. Тут прочули про її долю, і дехто з сусідів – зокрема Степлтон і сер Чарльз – дали їй змогу жити чесною працею. Я теж трохи допоміг їй. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

Він запитав, навіщо все це мені, і я трохи вдовольнив його цікавість, не розповідаючи, однак, зайвого, бо нам немає чого втаємничувати в свої справи сторонніх людей. Завтра вранці я вирушу до Кумбі-Тресі: якщо мені пощастить побачити цю Лору Лайонс, леді вельми непевної репутації, то ми зробимо великий крок до того, щоб однією таємницею в нашому ланцюзі стало менше. До речі, я помалу перетворююсь на мудрого змія; коли Мортімер уже надто далеко зайшов у своїх запитаннях, я поцікавився, до якого типу належить Френклендів череп, і решту дороги слухав лекцію з краніології. Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не минулися для мене даремно.

Згадаю ще про одну пригоду, щоб закінчити опис цього похмурого дощового дня. Моя розмова з Берімором дала мені козиря, яким я зіграю, коли настане час.

Мортімер залишився в нас обідати, а потім вони з баронетом сіли грати в карти. Ключник приніс мені каву до кабінету, і я скористався нагодою, щоб дещо вивідати в нього.

– Що поробляє ваш любий родич: утік чи ще ховається на болотах? – запитав я.

– Не знаю, сер. Я вже молю Бога, щоб він виїхав. Ми стільки лиха зазнали через Селдена! Я нічого не чув про нього з тієї пори, коли востаннє відніс йому їсти, а це було три дні тому.

– А тоді ви його бачили?

– Ні, сер, але потім, коли я прийшов туди, їжі на місці вже не було.

– То він, виходить, і досі там?

– Гадаю, що так, сер, якщо поживу не забрав отой інший чоловік.

Моя рука з чашкою кави зупинилася на півдорозі, і я вирячився на Берімора.

– То ви знаєте, що там є ще хтось?

– Так, сер, на болотах є ще один чоловік.

– Ви бачили його?

– Ні, сер.

– То звідки ви про нього знаєте?

– Десь із тиждень тому про нього розповідав Селден. Той теж там переховується, але то, здається, не каторжанин. Не до вподоби мені все це, докторе Ватсоне, далебі, не до вподоби! – несподівано вихопилося в нього.

– Послухайте-но, Беріморе! Я приїхав сюди заради вашого хазяїна. Задля того, щоб допомогти йому. Скажіть мені щиро, що вам не до вподоби?

Берімор з хвилину вагався, немовби шкодуючи за сказаним, бо не в змозі був висловити свої почуття.

– Усе, що там коїться, сер! – вигукнув він нарешті, махнувши рукою в бік мокрого від дощу вікна, що виходило на болота. – Там грають у нечисту гру, задумують чорну справу, присягаюся! Я хочу тільки одного, сер: щоб сер Генрі скоріше повернувся до Лондона!

– Але що вас так стривожило?

– Згадайте-но, як помер сер Чарльз! То була недобра смерть, хай би там що казав слідчий. Послухайте, що діється на болотах уночі. Ніхто ні за які гроші не наважиться піти туди після заходу сонця. А ще той незнайомець, який ховається там і всюди нишпорить! Чого йому треба? Що все це означає? Для тих, хто носить ім’я Баскервілів, тут добра не буде, і я не можу дочекатись того дня, коли нові слуги сера Генрі замінять мене в Холлі.

– До речі, про того незнайомця, – мовив я. – Що ви можете про нього сказати? Що розповідав Селден? Йому відомо, де той ховається і від кого?

– Він бачив його раз або двічі, але то хитрий чолов’яга. Спершу він подумав, що то полісмен, а потім побачив – ні, хтось інший. Зовні ніби порядний джентльмен, але що він там робить, ніяк не добереш.

– А де він живе?

– На схилі пагорба, серед отих жител, де мешкали давні люди.

– А що він їсть?

– Селден бачив, що туди ходить якийсь хлопець і носить усе, що треба. Він, напевно, приходить із Кумбі-Тресі.

– Дуже добре, Беріморе. Ми ще поговоримо про це трохи згодом.

Коли ключник пішов, я зупинився біля темного вікна й подивився крізь мокру шибку на хмари, що пливли небом, і на дерева, які гойдав вітер. Якщо такого вечора незатишно навіть удома, то що вже казати про ті давні кам’яні хатки на болоті! Якою ненавистю до людей треба палати, щоб сидіти самотою в такому місці і такої пори! І яка потаємна причина змусила цю людину піти на таке випробування? Там, в одному з цих жител на болотах, прихована, певно, суть загадки, яка так мене непокоїть. Присягаюся, що не мине й доби, як я зроблю все, що зможу, й доберуся до розгадки цієї таємниці.