Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

– Лорд Голдгерст?!

– Так, адже можна уявити собі державного діяча в такому становищі, коли він не шкодуватиме, що якийсь документ випадково буде знищено.

– Навіть такого славетного державного діяча, як лорд Голдгерст?

– І все-таки нам не слід відкидати й такої можливості. Сьогодні ми відвідаємо шляхетного лорда й послухаємо, що він нам скаже. До речі, розшуки вже тривають.

– Уже?

– Так, я послав зі станції Вокінґ телеграми до всіх вечірних газет у Лондоні. Це оголошення має з’явитися в кожній з них.

І він простяг мені аркуш, видертий із записника. На ньому було поспіхом написано олівцем:

«10 фунтів винагороди кожному, хто повідомить номер кеба, з якого вийшли на Чарльз-стріт, біля дверей міністерства закордонних справ, за чверть до десятої 23 травня. Звертатися за адресою: Бейкер-стріт, 221-б».

– То ви певні, що злодій приїхав кебом?

– Якщо й ні, то справі це не зашкодить. Але якщо вірити містерові Фелпсу, що ні в кімнаті, ні в коридорі схованок немає, то ця особа мала прийти знадвору. Якщо вона прийшла знадвору такого дощового вечора й не залишила жодних слідів на лінолеумі, який за кілька хвилин ретельно оглянули, то більш ніж імовірно, що вона приїхала кебом. Так, гадаю, ми можемо сміливо говорити про кеб.

– Така версія видається цілком імовірною.

– Це лише одна з версій, про які я говорив. Може, вона до чогось і приведе нас. А потім, звичайно, дзвоник – найприкметніша річ в усій цій пригоді. Чому задзеленчав дзвоник? Що це: зухвальство злодія? Чи хтось хотів перешкодити викраденню? Чи це просто випадок? Чи, може... – Він замовк і знову напружено замислився; мені, знайомому з його мінливим настроєм, здалося, що думки його раптом попливли новим річищем.

Двадцять хвилин на четверту ми вже були в місті; швиденько попоївши в буфеті, ми одразу вирушили до Скотленд-Ярду. Холмс уже надіслав Форбсові телеграму, і він чекав на нас – низенький, схожий на лиса чоловічок із рішучим, не дуже привітним обличчям. Він прийняв нас надзвичайно холодно, надто коли дізнався, в якій справі ми прийшли.

– Я вже чув про ваші методи, містере Холмсе, – ображено сказав він. – Ви користуєтесь відомостями, які надає вам поліція, легко завершуєте справу і ганьбите наших детективів.

– Навпаки, – мовив Холмс, – з останніх п’ятдесяти трьох моїх справ ім’я моє з’являлося лише в чотирьох, а решта сорок дев’ять – на рахунку поліції. Я не звинувачуватиму вас за те, що ви цього не знаєте, бо ви ще молоді й недосвідчені; але якщо ви хочете досягти успіхів на новій посаді, то вам краще працювати зі мною, а не проти мене.

– Я був би дуже щасливий, якби одержав від вас пораду, а то й дві, – сказав детектив, пом’якшавши. – Мені поки що нічим похвалитися.

– Що ви зробили?

– Ми стежили за Танджі, швейцаром. Він пішов у відставку з доброю славою, тож проти нього нічого не можна сказати. А от дружина його – то вже іншого роду штучка. Мені здається, що вона знає більше, ніж говорить.

– Чи стежили ви за нею?

– Ми приставили до неї одну з наших жінок. Місіс Танджі п’є, ми промучилися з нею два вечори, але нічого не змогли з неї витягти.

– Як я зрозумів, до неї навідувалися судові виконавці?

– Так, але їм заплатили.

– А звідки взялися гроші?

– Тут усе гаразд. Швейцар саме отримав пенсію. Ніщо не свідчить про те, що в них завелися грубі гроші.

– А як місіс Танджі пояснила, що саме вона відгукнулася на дзвінок містера Фелпса?

– Сказала, що чоловік її дуже втомився й вона хотіла йому допомогти.

– Що ж, це узгоджується з тим, що пізніше його знайшли сонним на лаві. Виходить, проти них немає ніяких доказів, хіба те, що в місіс Танджі погана слава. Чи спитали ви, чому вона так поспішала того вечора? Її поспіх привернув увагу констебля на вулиці.

– Вона затрималася більш, ніж звичайно, й хотіла швидше дістатися додому.

– Чи зауважили ви те, що ви з містером Фелпсом вийшли з міністерства через двадцять хвилин після неї і все-таки дісталися її дому раніше?

– Вона пояснює це різною швидкістю омнібуса й кеба.

– А чи сказала вона, чому, повернувшися додому, одразу побігла до кухні?

– У неї там були гроші для судових виконавців.

– Вона, бачу, має відповідь на все. А чи спитали ви її, кого вона зустріла на Чарльз-стріт, коли виходила з міністерства?

– Нікого, крім констебля.

– Так, допитали ви її ретельно. А що зробили ви ще?

– Стежили всі ці дев’ять тижнів за клерком Ґоро, але марно. Проти нього немає жодного доказу.

– Щось іще?

– Це все – ні слідів, ні доказів.

– Чи замислювались ви над тим, чому задзеленчав дзвінок?

– Правду кажучи, ніяк не доберу. Хто б той злочинець не був, але в нього залізні нерви – отак узяти й самому здійняти тривогу!

– Так, справді дивна річ. Дякую вам за все, що ви мені розповіли. Якщо я знайду цю людину, то повідомлю вас. Ходімо, Ватсоне.

– Куди тепер? – спитав я, коли ми вийшли надвір.

– Тепер ходімо й поговорімо з лордом Голдгерстом, членом кабінету міністрів і майбутнім прем’єром Англії.

Нам пощастило застати лорда Голдгерста в службовому кабінеті на Давнінґ-стріт; Холмс передав свою візитну картку, і нас негайно провели до нього. Державний діяч прийняв нас із вишуканою ввічливістю, якою завжди відзначався, і запросив сісти в розкішні крісла обабіч каміна. Високий, худорлявий, з виразними рисами натхненного обличчя і рано посивілим кучерявим волоссям, він стояв перед нами на килимі, мов живий образ такої рідкісної нині справжньої шляхетності.

– Мені добре відоме ваше ім’я, містере Холмсе, – усміхнувшись, мовив він. – І я, звичайно, не вдаватиму, що не знаю про мету ваших відвідин. Лише одна пригода, що сталася в цій установі, могла привернути вашу увагу. Дозвольте спитати, в чиїх інтересах ви дієте?

– Містера Персі Фелпса, – відповів Холмс.

– О, мій нещасний небіж! Ви розумієте, що через наші родинні зв’язки мені набагато важче захистити його. Побоююсь, що ця пригода згубно позначиться на його кар’єрі.

– А якщо документ буде знайдено?

– Тоді, безперечно, все буде по-іншому.

– У мене є кілька запитань до вас, лорде Голдгерсте.

– Я залюбки надам вам будь-які відомості.

– Ви дали вказівку переписати документ у цьому кабінеті?

– Так.

– Отже, вас навряд чи могли підслухати?

– Це неможливо.

– Чи говорили ви кому-небудь про свій намір зняти копію з договору?

– Нікому.

– Ви певні?

– Цілковито.

– Але якщо ні ви, ні містер Фелпс нікому нічого не казали, і ніхто нічого не знав про цю справу, то виходить, що злодій випадково опинився в кімнаті. Він побачив документ і скористався цією щасливою нагодою.

Державний діяч усміхнувся.

– Тут я вже нічого не можу вдіяти, – сказав він.

Холмс із хвилину помовчав.

– Є ще одна дуже важлива обставина, яку я хотів би обговорити з вами, – мовив він. – Як я розумію, ви побоюєтесь найсерйозніших наслідків, якщо подробиці договору стануть комусь відомі.

Обличчям державного діяча ковзнула тінь.

– Так, наслідки будуть найсерйозніші.

– Є вже якісь ознаки цих наслідків?

– Поки що ні.

– Якби договір потрапив, скажімо, до французького чи російського міністерства закордонних справ, ви довідалися б про те?

– Мав би, – скривившись, відповів лорд Голдгерст.

– Але минуло вже десять тижнів, а поки що нічого не чути. Отже, є підстави вважати, що договір з якоїсь причини ще не потрапив до того, хто в ньому зацікавлений.

Лорд Голдгерст знизав плечима.

– Навряд чи варто припускати, містере Холмсе, що злодій украв договір, аби повісити його в рямцях на стіну.

– Може, він чекає, що йому запропонують кращу ціну.

– Якщо він чекатиме далі, то не дістане нічого. За кілька місяців цей договір ні для кого вже не буде таємницею.

– Це найважливіше, – погодився Холмс. – Звичайно, можна ще припустити, що злодій несподівано захворів...

– На нервову гарячку, наприклад? – спитав державний діяч, гостро глянувши на нього.

– Я цього не казав, – незворушно відповів Холмс. – А тепер, лорде Голдгерсте, на все добре вам, бо ми й так уже змарнували забагато вашого дорогоцінного часу.

– Бажаю вам успіхів у вашому розслідуванні, хоч би хто виявився злочинцем, – відповів лорд, і ми, вклонившись, пішли.

– Чудова людина, – мовив Холмс, коли ми опинилися на Вайт– холі. – Але й він знає, що таке життєва боротьба. Він зовсім небагатий, а доводиться робити такі витрати. Ви помітили, звичайно, що черевики його побували в шевця? Проте я більш не стану, Ватсоне, відволікати вас від ваших обов’язків. Сьогодні мені більше нема чого робити, хіба піти й дізнатися, хто відгукнувся на моє оголошення про кеб. Буду вам вельми вдячний, якщо завтра ви поїдете зі мною до Вокінґа тим самим потягом, що й сьогодні.

* * *

Ми зустрілися вранці, як і домовились, і вирушили разом до Вокінґа. Холмс сказав, що відповідей на оголошення не було, і в тій справі нічого нового не з’ясувалося. Коли він це говорив, обличчя його стало зовсім байдужим, мов у індіанця, і я не розумів, задоволений він станом розсліду чи ні. Потім він, пам’ятаю, завів розмову про систему вимірів Бертільйона й захоплено відгукувався про цього французького вченого.

Нашого клієнта ще й досі доглядала його вірна няня, але схоже було, що йому вже набагато краще. Коли ми увійшли, він легко підвівся з канапи й привітав нас.

– Що нового? – нетерпляче спитав він.

– Поки що нічого, як я й сподівався, – відповів Холмс. – Я зустрівся з Форбсом, бачив вашого дядька й почав розшук одразу в двох напрямках, які, можливо, до чого-небудь і приведуть.

– То ви ще не охололи до цієї справи?

– Аж ніяк.

– Хай Бог благословить вас за ці слова! – вигукнула міс Гаррісон. – Якщо ми будемо мужні й терплячі, правда неодмінно відкриється.

– А в нас новин більше, ніж у вас, – мовив Фелпс, знову сідаючи на канапу.

– Я цього й сподівався.

– Так, уночі тут сталася одна пригода і, здається, вельми серйозна. – Сказавши це, він помітно спохмурнів, і в очах його промайнув страх. – Знаєте, – провадив він далі, – я вже починаю підозрювати, що став мимовільною жертвою якоїсь жахливої змови і небезпека чигає не лише на мою честь, а й на моє життя.

– Отакої! – вигукнув Холмс.

– Це справді видається неймовірним, бо в мене, як я думав раніше, немає жодного ворога в світі. Але минулої ночі я переконався, що це не так.

– Розкажіть, будь ласка.

– До вашого відома, минулої ночі я вперше спав без доглядальниці. Мені стало настільки краще, що я вирішив обійтися без неї. В кімнаті горів нічник. Годині десь о другій я вже задрімав, коли раптом почув тихий шум. Здавалося, ніби десь шарудить миша. Я так і подумав, аж тут шум став гучнішим, і з боку вікна долинув різкий металевий скрегіт. Я аж присів на канапі. Мені одразу стало зрозуміло, що то таке. Тихий шум спричиняло знаряддя, яке хтось намагався встромити в щілину між стулками вікна, а скрегіт – засувка.

Потім хвилин із десять нічого не було чути, немовби та особа хотіла переконатись, чи не розбудив мене цей шум. Тоді я почув тихе рипіння й вікно поволі почало відчинятися. Я не витримав, бо нерви в мене тепер не ті, що раніше. Я зіскочив з канапи й повідчиняв віконниці. Під вікном навпочіпки сидів якийсь чоловік. Я ледве встиг розгледіти його, бо він миттю зник. Він був закутаний у плащ, який затуляв нижню частину обличчя. Я добре помітив лише одне: в руці він мав якусь зброю. Мені здалося, що то довгий ніж. Я виразно бачив, як зблиснуло лезо, коли той чоловік кинувся навтікача.

– Дуже цікаво, – мовив Холмс. – Що ж ви зробили далі?

– Якби я був здоровіший, то кинувся б за ним крізь відчинене вікно. Але я міг лише подзвонити і побудив усіх. Це забрало трохи часу, адже дзвоник чути на кухні, а слуги сплять нагорі. На мій крик зійшов униз Джозеф і розбудив інших. У квітнику під вікном Джозеф із конюхом знайшли сліди, але земля була така суха, що далі, в траві, вони зовсім загубилися. Лише на дерев’яному паркані, що відгороджує садок від дороги, зоставсь один слід – хтось перелазив через паркан і зламав штахетину. Я поки що нічого не говорив тутешній поліції, бо спершу хотів би почути вашу думку.

Розповідь нашого клієнта справила на Шерлока Холмса надзвичайне враження. Він підхопився зі стільця й швидко заходив кімнатою, страшенно схвильований.

– Біда біду кличе, – усміхнувшись, мовив Фелпс, хоча видно було, що ця подія його приголомшила.

– В усякому разі, до вас, – сказав Холмс. – Може, погуляємо коло будинку?

– Так, мені не завадило б трохи погрітися на сонечку. Джозеф теж піде.

– І я, – мовила міс Гаррісон.

– Мабуть, не варто, – хитнув головою Холмс. – Сидіть краще в цій кімнаті й нікуди не виходьте.

Дівчина невдоволено сіла. Брат її, однак, пішов з нами. Вчотирьох ми обійшли моріжок і наблизилися до вікна кімнати молодого дипломата. Тут у квітнику на землі, як він і розповідав, видніли сліди, але їх було безнадійно затоптано. Холмс схилився над ними, тут-таки випроставсь і знизав плечима.

– Не думаю, що тут багато можна побачити, – сказав він. – Ходімо краще круг будинку й подивімося, чому грабіжник обрав саме цю кімнату. Як на мене, великі вікна вітальні чи їдальні мали видатися йому привабливішими.

–

– х краще видно з дороги, – припустив містер Джозеф Гаррісон.

– Так, звичайно. Він міг іще спробувати зламати ці двері. Куди вони ведуть?

– Це двері для крамарів. На ніч їх замикають.

– А чи траплялися такі пригоди раніше?

– Ніколи, – мовив наш клієнт.

– У вас є срібний посуд або якісь інші речі, що могли б привабити грабіжника?

– Ні, нічого коштовного.

Засунувши руки в кишені, Холмс із незвично безжурним виглядом завернув за ріг.

– До речі, – обернувся він до Джозефа Гаррісона, – ви, здається, знайшли місце, де злодій поламав паркан. Ходімо туди, поглянемо!

Огрядний молодик провів нас до паркану, де верхівку однієї дошки було зламано. Невеликий шматок дерева стирчав донизу. Холмс зовсім одламав його і з сумнівом оглянув.

– То ви гадаєте, що це зробили минулої ночі? Судячи з усього, паркан перелазили вже давно.

– Може, й так.

– І по той бік нема жодних слідів. Ні, тут нам, думаю, нема чого робити. Ходімо назад до спальні й поміркуймо.

Персі Фелпс ішов дуже повільно, спираючись на руку свого майбутнього шваґра. Холмс швидко перетнув моріжок, і ми з ним опинилися біля відчиненого вікна, значно випередивши інших.

– Міс Гаррісон, – якнайсерйозніше промовив Холмс. – Раджу вам залишатися тут увесь день. Ні в якому разі не виходьте звідси. Це вкрай важливо.

– Гаразд, якщо ви так хочете, містере Холмсе... – здивовано відповіла дівчина.

– Коли підете спати, замкніть цю кімнату й візьміть ключ із собою. Обіцяєте?

– А Персі?

– Він поїде з нами до Лондона.

– А я залишуся тут?

– Заради його блага. Цим ви прислужитеся йому. Пообіцяйте мені! Гаразд?

Тільки-но вона встигла кивнути, як увійшли її наречений з братом.

– Чого сумуєш, Енні? – спитав її брат. – Ходімо на сонечко!

– Ні, дякую, Джозефе. Мені трохи болить голова, а в цій кімнаті так прохолодно й тихо.

– Що ви робитимете далі, містере Холмсе? – спитав наш клієнт.

– Бачте, розслідуючи цю невелику справу, ми не повинні забувати про нашу головну мету. Ви дуже допомогли б мені, якби поїхали з нами до Лондона.

– Зараз?

– Якомога скоріш. Скажімо, через годину.

– Я почуваю себе досить добре, але чи буде там із мене якась користь?

– Якнайбільша.

– Ви, мабуть, захочете, щоб я там заночував?

– Саме це я й хотів вам запропонувати.

– Виходить, якщо мій нічний приятель ще раз захоче відвідати мене, то побачить, що пташки в клітці немає. Ми всі у ваших руках, містере Холмсе, й ви повинні лише наказати нам, що і як робити. Може, ви хочете, щоб Джозеф теж поїхав з нами й наглядав за мною?

– Ні. Мій друг Ватсон, як ви знаєте, – лікар. Він сам подбає про вас. Якщо дозволите, ми попоїмо і втрьох вирушимо до міста.

Так ми й зробили, а міс Гаррісон під якимось приводом залишилася в спальні, як вони й домовилися з Холмсом. Що мав на меті мій друг, я не розумів, хіба, може, він хотів розлучити навіщось дівчину з Фелпсом, який явно пожвавішав від припливу здоров’я й змоги стати нам у пригоді і сидів з нами за обідом у їдальні. Але Холмс мав у запасі ще одну несподіванку: відпровадивши нас на станцію й посадивши у вагон, він спокійно оголосив, що не має наміру їхати з Вокінґа.

– Є ще одна чи дві дрібнички, які потребують прояснення, – сказав він. – А ваша відсутність, містере Фелпсе, буде мені якраз на руку. Ватсоне, я буду вам дуже вдячний, якщо ви, приїхавши до Лондона, одразу вирушите з нашим другом на Бейкер-стріт і чекатимете там на мене. На щастя, ви давні шкільні товариші, тож вам буде про що поговорити. Нехай містер Фелпс ночує у моїй спальні, а я приїду до сніданку – потяг прибуває на Ватерлоо о восьмій.

– А як же наші лондонські розшуки? – понуро спитав Фелпс.

– До них ми візьмемося завтра. Мені здається, що зараз я потрібен саме тут.

– Скажіть у Брайарбре, що я сподіваюся повернутися завтра ввечері! – вигукнув Фелпс, коли потяг уже рушив.

– Я навряд чи повернуся до Брайарбре, – відповів Холмс і помахав рукою вслід потягові, що мчав нас до Лондона.

По дорозі ми з Фелпсом довго розмовляли про цей несподіваний Холмсів хід, але так і не змогли зрозуміти його причини.

– Напевно, він хоче знайти якийсь ключ до з’ясування нічної пригоди. Щодо мене, то я не вірю, що це був звичайнісінький злодій.

– А хто, по-вашому?

– Можете вважати, що це вина моїх хворих нервів, але схоже на те, що навколо мене снується якась тонка політична інтрига, що змовники з якоїсь причини заміряються на моє життя. Може, це звучить надто пихато й безглуздо, але погляньте на факти! Навіщо було злодієві лізти у вікно спальні, де нема чого красти, і навіщо йому такий довгий ніж?

– А ви певні, що то була не відмичка?

– О ні, то був ніж. Я виразно бачив, як блищало його лезо.

– Але хто ж урешті-решт може мати вас за ворога?

– У тім-то й річ.

– Ну, якщо Холмс думає так само, то зрозуміло, чому він залишився, хіба ні? Якщо ваш здогад правильний, то він цієї ночі спробує спіймати людину, яка замірялася на вас, а це значно полегшить пошуки морського договору. Це ж бо дурниця – вважати, ніби у вас є два вороги, один з яких краде у вас документ, а інший заміряється на ваше життя.

– Але ж Холмс сказав, що не повертатиметься до Брайарбре.

– Я знаю його не перший день, – мовив я, – і ніколи не бачив, щоб він робив щось без вагомої на те підстави.

Після того наша бесіда перейшла на інше. Але для мене цей день справді виявився важким. Фелпс іще не зовсім одужав після тривалої хвороби, а нещастя зробило його дратівливим та нервовим. Марно я намагався розважити його розповідями про Афганістан, про Індію, розмовами про всілякі світські новини, щоб розвіяти його невеселий настрій. Він щомиті повертався до свого пропалого договору, міркуючи, що тепер робитиме Холмс, до чого вдасться лорд Голдгерст, що нового ми довідалися вранці. Надвечір він так себе змучив, що на нього боляче було дивитися.

– Ви справді вірите в Холмса? – питав він.

– Я на власні очі бачив, як він розплутував найскладніші речі.

– Але такої темної справи в нього ще не було?

– Ну що ви, він розплутував і набагато складніші справи.

– Однак вони не зачіпали державних інтересів?

– Оцього я вже не знаю. Але мені достеменно відомо, що до нього зверталися в найважливіших справах три королівські родини Європи.

– Ви добре його знаєте, Ватсоне. Та для мене він – незбагненна натура, і я уявлення не маю, як він це зробить. Ви справді думаєте, що на нього варто покластись? Ви певні, що він доможеться успіху?

– Він мені нічого не сказав.

– Це недобрий знак.

– Навпаки. Я давно помітив, що коли він губить слід, то звичайно каже про це. А коли він виходить на слід, але не зовсім певен, що слід цей – надійний, він стає на диво стриманим. Ну, годі вже, дорогий мій друже, нервами тут справі не зарадити; ідіть-но краще спати – вранці буде видніше.

Нарешті мені пощастило вмовити свого товариша лягти спати, але чи спав він тієї ночі, я не знаю, – такий він був схвильований. Його настрій передавсь і мені, і я півночі крутився в ліжку, міркуючи про цю дивовижну справу й придумуючи сотні пояснень, одне неймовірніше від одного. Навіщо Холмс залишивсь у Вокінґу? Навіщо він попросив міс Гаррісон не виходити з кімнати хворого цілий день? Чому він так намагався приховати від мешканців Брайарбре, що зостанеться десь поблизу? Я сушив собі голову, силкуючись якось пояснити всі ці речі, аж поки не заснув.

Була сьома година, коли я прокинувсь. Я негайно пішов до Фелпсової кімнати; бідолаха зовсім спав з лиця і виглядав утомленим після безсонної ночі. Передусім він спитав мене, чи не приїхав ще Холмс.

– Він буде, коли обіцяв, – сказав я, – ані хвилиною раніше чи пізніше.

І я не помилився, бо відразу по восьмій біля дверей зупинився кеб, і з нього вийшов наш друг. Стоячи біля вікна, ми бачили, що ліва рука його перев’язана, а обличчя дуже похмуре й бліде. Він увійшов до будинку, але нагору піднявся не скоро.

– Він схожий на людину, що зазнала поразки, – мовив Фелпс.

Я мусив визнати, що він має рацію.

– Урешті-решт, – сказав я, – ключ до цієї справи, можливо, слід шукати тут, у місті.

Фелпс застогнав.

– Я не знаю, що він привіз, – мовив він, – але я з таким нетерпінням чекав його повернення. Проте вчора рука його не була перев’язана! Що сталося?

– Ви не поранені, Холмсе? – спитав я, коли мій друг увійшов до кімнати.

– Та! Невелика подряпина через власну необачність, – відповів він, привітно вклонившись. – Правду кажучи, містере Фелпсе, такої темної справи, як ваша, в мене ще ніколи не було.

– Я боявся, що ви так її й не розплутаєте.

– Так, вона справді прецікава.

– Судячи з вашої забинтованої руки, ви попали в справжню халепу, – мовив я. – Розкажіть нам, що сталося!

– Після сніданку, любий Ватсоне. Не забувайте, що я відміряв добрих тридцять миль і нагуляв на свіжому суррейському повітрі добрячий апетит. Ніхто, напевно, не відгукнувся на моє оголошення про кеб? Що ж, гаразд, такого не буває, щоб щастило кілька разів поспіль.

Стіл було вже накрито, і тільки-но я зібрався подзвонити, як місіс Хадсон увійшла з чаєм та кавою. Ще через кілька хвилин вона принесла три прибори, і ми посідали до столу – зголоднілий Холмс, зовсім пригнічений Фелпс і я, сповнений цікавості.

– Місіс Хадсон на висоті становища, – мовив Холмс, відкриваючи таріль зі смаженою куркою. – Смаки її не дуже вишукані, але для шотландки сніданок цілком пристойний. Що у вас там, Ватсоне?

– Яєчня з шинкою, – відповів я.

– Чудово! Що вам покласти, містере Фелпсе, – курку, яєчню? Чи, може, ви самі виберете?

– Дякую, я нічого не можу їсти, – відказав Фелпс.

– Та годі-бо! Скуштуйте ось цієї страви.

– Дякую, я справді не хочу.

– Що ж, – мовив Холмс, пустотливо підморгнувши, – тоді зробіть ласку й допоможіть мені.

Фелпс підняв кришку, скрикнув і зблід, мов таріль, у яку він утупивсь очима. На ній лежав маленький сувій сірувато-блакитного паперу. Він схопив його, жадібно пробіг очима й шалено заскакав по кімнаті з радісними вигуками, притискаючи папір до грудей. Раптом, знесилений таким бурхливим виявом почуттів, він упав назад у крісло, і ми, побоюючись, що він знепритомніє, змусили його випити бренді.

– Годі! Годі! – заспокійливо говорив Холмс, поплескуючи його по плечу. – 3 мого боку, звичайно, не личило б так приголомшувати вас, але Ватсон скаже вам, що я ніколи не можу утриматись від театральних жестів.

Фелпс схопив його руку й поцілував її.

– Хай благословить вас Бог! – вигукнув він. – Ви врятували мою честь!

– Ну, мою честь так само було поставлено на карту, – мовив Холмс. – Будьте певні, що мені так само прикро не розкрити цього злочину, як вам не впоратися з дипломатичним дорученням.

Фелпс заховав дорогоцінний документ у внутрішню кишеню свого сурдута.

– Я більш не перериватиму вашого сніданку, але палаю нетерпінням довідатися: як ви роздобули цей документ?

Шерлок Холмс випив чашку кави і взявся до яєчні з шинкою. Потім підвівся, запалив люльку і зручно вмостивсь у кріслі.

– Я розповідатиму про все так, як воно було, – сказав він. – Провівши вас до станції, я здійснив чудову прогулянку чарівним куточком Суррею до гарненького села під назвою Риплі, де випив у заїзді чаю, про всяк випадок наповнив флягу й прихопив з собою згорток із бутербродами. Там я залишався до вечора, а потім знову вирушив до Вокінґа і вже в сутінках опинився на дорозі до Брайарбре. Зачекавши, поки дорога спорожніє, – як на мене, там майже ніколи не буває перехожих, – я переліз через паркан у садок.

– Але ж хвіртку було відчинено! – вигукнув Фелпс.

– Так, і все ж я інколи люблю бути оригінальним. Я вибрав місце, де ростуть три ялини, і переліз, ховаючись за ними, через паркан непомітно для мешканців будинку. Потім поповз між кущами – про що свідчить жалюгідний стан моїх штанів – до рододендронових заростей, що якраз навпроти вікон вашої спальні. Там я присів навпочіпки і став чекати, що буде далі.

Портьєру в кімнаті не було засунено, тож я бачив, як міс Гаррісон сиділа за столом і читала. Було чверть на одинадцяту, коли вона згорнула книжку, зачинила віконниці й пішла. Я чув, як вона грюкнула дверима, а потім крутнула ключ у замку.

– Ключ? – здивувався Фелпс.

– Так, я наказав міс Гаррісон замкнути вхідні двері і взяти ключ із собою, коли вона піде спати. Вона виконала всі мої накази, й зрозуміло, що без її допомоги цей папір не лежав би зараз у вашій кишені. Вона пішла, світло погасло, а я й далі сидів під рододендроновим кущем.

Ніч була чудова, але сидіти в засідці було досить-таки втомливо. Звичайно, тут щось було від хвилювання мисливця, що лежить біля струмка й чатує на дичину. Чекати мені довелося довго – так само, Ватсоне, як у тій кімнаті смерті, коли ми з вами розплутували загадку «строкатої бинди». Дзиґарі на церкві у Вокінґу вибивали кожну чверть години, і мені частенько здавалося, що вони зупинилися. Аж нарешті, близько другої години, я раптом почув, як хтось тихенько відсунув засувку і крутнув у замку ключем. За мить двері для слуг відчинились і на порозі, в місячному світлі, з’явився містер Джозеф Гаррісон.

– Джозеф! – вигукнув Фелпс.

– Він був без капелюха, але в чорному плащі, яким миттю міг затулити своє обличчя, коли раптом хтось здійме тривогу. Він пішов навшпиньки вздовж стіни і, діставшись вікна, просунув у щілину лезо ножа та підважив засувку. Потім він устромив його між віконницями, скинув защіпку й відчинив їх.

Із-за куща я дуже добре бачив, що коїться всередині кімнати, бачив кожен його рух. Він запалив дві свічки, що стояли на каміні, підійшов до дверей і відгорнув ріжок килима. Потім нахилився й підняв квадратну дошку, якою закривають доступ до стику газових труб: там від головної труби відгалужується інша, що подає газ униз, до кухні. Із схованки він дістав маленький сувій паперу, поклав на місце дошку, накрив її килимом, задув свічки і скочив з підвіконня просто мені в руки, бо я вже чекав на нього біля вікна.

Я не уявляв собі, що містер Джозеф може виявитись таким лютим. Він кинувся на мене з ножем, і мені довелося двічі збити його з ніг і порізатися, перш ніж я взяв над ним гору. Хоч він і дивився на мене убивчим поглядом єдиного ока, яке ще міг розплющити після нашої сутички, але все-таки послухався мене й віддав документ. Забравши його, я відпустив Джозефа, але вранці надіслав Форбсові телеграму про всі подробиці минулої ночі. Якщо він досить меткий, щоб замкнути цю пташку в клітці, то добре. Але якщо він побачить гніздечко порожнім, – а я підозрюю, що саме так і буде, – то для уряду це навіть краще. Я певен, що ані лорд Голдгерст, ані містер Персі Фелпс нізащо не хотіли б доводити цієї справи до суду.

– Боже мій! – видихнув наш клієнт. – Скажіть мені, невже вкрадені папери впродовж усіх цих довгих десятьох тижнів моєї хвороби були в одній кімнаті зі мною?

– Саме так і було.

– А Джозеф! Джозеф – який негідник!

– Гм! Боюся, що Джозеф – особа складніша й небезпечніша, ніж можна судити з його зовнішності. З того, що він сказав мені вночі, я зрозумів: він сильно заплутався у біржовій грі і був готовий на все, аби поліпшити свої справи. Себелюбець аж до кісток, він, коли трапилася нагода, не пожалів ні сестриного щастя, ні вашої репутації.

Персі Фелпс знітився у своєму кріслі.

– Голова йде обертом, – мовив він. – Ваші слова мене спантеличили.

– Найважчим у цій справі було те, – повчально зауважив Холмс, – що в ній нагромадилося забагато доказів. Важливі докази поховано під купою другорядних. З усіх фактів слід було відібрати лише суттєві й відтворити на їхньому ґрунті справжню картину подій. Я почав підозрювати Джозефа ще тоді, як ви сказали, що він того вечора збирався їхати з вами додому, а отже, він міг, знаючи розташування кімнат у будинку міністерства закордонних справ, зайти дорогою до вас. Коли я почув, що хтось палає бажанням вдертися до вашої спальні, в якій сховати що-небудь міг лише Джозеф, – ви самі розповідали нам, що його випровадили з неї тоді, як ви повернулися разом з лікарем, – мої підозри змінилися впевненістю, надто коли я довідався про спробу першої ж ночі залізти до спальні, де ви спали без доглядальниці; це означало, що непроханому гостеві добре знайомий цей будинок.

– Який я був сліпий!

– Поміркувавши, я вирішив, що сталося це так. Джозеф Гаррісон зайшов до міністерства з боку Чарльз-стріт і, знаючи дорогу, попрямував до вашої кімнати за мить після того, як ви її залишили. Не заставши там нікого, він швиденько подзвонив, і тут йому трапили на очі папери на столі. Досить було єдиного погляду, щоб зрозуміти, що випадок дає йому в руки документ величезної державної ваги. Як ви пам’ятаєте, минуло кілька хвилин, перш ніж сонний швейцар звернув увагу на дзвоник, і цього було досить, щоб злодій устиг сховатися.

Джозеф Гаррісон поїхав до Вокінґа першим потягом і, оглянувши свою здобич та переконавшися, що вона справді надзвичайно цінна, сховав її, як він думав, у дуже надійне місце; він мав намір за день чи два дістати її звідти й однести до французького посольства чи ще кудись, де йому дали б добру ціну. Проте справа обернулася несподіваним чином. Без усякого попередження його випровадили з кімнати, і з того часу в ній завжди перебували щонайменше двоє, що заважало йому забрати свій скарб. Таке становище, очевидно, страшенно дратувало його. Аж нарешті трапилася нагода. Він спробував залізти туди, однак ваше безсоння зруйнувало всі його наміри. Ви, певно, пам’ятаєте, що не пили того вечора своїх заспокійливих ліків.

– Пам’ятаю.

– Гадаю, що він ужив заходів, щоб ліки подіяли краще, і цілком покладався на ваш глибокий сон. Я зрозумів, що він повторить цю спробу, тільки-но буде змога зробити це без ризику. Ваш від’їзд дав йому таку можливість. Щоб він нас не випередив, я цілий день тримав у кімнаті міс Гаррісон. Потім, підкинувши йому думку, що перешкод немає, я сів під кущем, щоб вартувати вікно, – про це я вже розповідав вам. Тоді я вже знав, що документ напевно сховано в кімнаті, але не мав ніякого бажання оддирати, шукаючи його, всі дошки з підлоги. Я дозволив йому взяти папір зі схованки й таким чином урятував себе від великого клопоту. Вам ще щось тут незрозуміло?