Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

Рейґетська загадка

Це сталося тоді, коли мій друг Шерлок Холмс іще не одужав після нервової перевтоми, якої зазнав після напруженої роботи навесні 1887 року. Вся ця пригода з Нідерландсько-Суматранською компанією й зухвалим шахрайством барона Мопертюї ще надто свіжа в пам’яті публіки й надто пов’язана з політикою та фінансами, щоб я міг переповісти її в цих нарисах. Проте певним чином вона стала приводом до однієї рідкісної й загадкової справи, що дала змогу моєму другові виявити силу ще однієї своєї зброї з численного арсеналу інших її видів, які слугували йому в нескінченній боротьбі зі злочинністю.

Як зазначено в моїх нотатках, чотирнадцятого квітня я одержав телеграму з Ліона, в якій повідомлялося, що Холмс лежить хворий у готелі «Дюлонж». Менш ніж через двадцять чотири години я вже був у номері хворого і з радістю переконався, що нічого страшного йому не загрожує. Однак розслідування, яке тривало понад два місяці, коли він працював по п’ятнадцять годин на добу, а то й більше, підірвало його залізне здоров’я. Навіть блискуча перемога, що нею завершилася його праця, не врятувала сердегу від знесилення після такого страшного напруження, і поки ім’я мого друга гриміло по всій Європі, а готельний номер було по коліна засипано вітальними телеграмами, я знайшов його тут у полоні найтяжчої нудьги. Навіть думка про те, що він досяг успіху там, де не впоралася поліція трьох країн, і легко переміг найспритнішого шахрая в Європі, не могла здолати його байдужості.

Через три дні ми разом повернулися на Бейкер-стріт, але зрозуміло було, що моєму другові треба змінити оточення, та й мене вабила думка провести весняний тиждень на селі. Мій давній приятель, полковник Гейтер, що був моїм пацієнтом в Афганістані, часто запрошував мене завітати до нього в гості. Під час останньої зустрічі він сказав, що був би радий, якби зі мною приїхав і мій друг. Я завів про це мову здалека, але коли Холмс довідався, що нас запрошують до парубоцької господи й що він матиме там цілковиту свободу, то пристав на цю пропозицію, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона ми були у полковниковій садибі. Гейтер був бравий старий вояка, що побачив трохи не увесь світ, і незабаром виявилось, як я й чекав, що в них із Холмсом є чимало спільного.

Увечері того самого дня, коли приїхали, ми сиділи в полковниковому кабінеті; Холмс умостився на канапі, а ми з Гейтером зацікавлено оглядали його невелику колекцію східної зброї.

– До речі, – несподівано мовив полковник, – я думаю, що треба взяти з собою нагору револьвер, якщо раптом здіймуть тривогу.

– Тривогу?! – вигукнув я.

– Так, тут у нас нещодавно сталася пригода. Минулого понеділка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбільших тутешніх багатіїв. Збитків завдано невеликих, але злодії й досі на волі.

– І ніяких слідів? – спитав Холмс, зупинивши свій погляд на полковникові.

– Аніяких. Але то дрібниця, це сільське пограбування навряд чи зацікавить вас, містере Холмсе, після тієї гучної міжнародної справи.

На цей комплімент Холмс відповів недбалим порухом руки, але з усмішки його було видно, що він задоволений.

– Чи було там щось цікаве?

– Як на мене, то нічого. Злодії обнишпорили бібліотеку, й здобич не варта була їхніх зусиль. У кімнаті все було перевернено догори дном, шухляди зламано, шафи з книжками перерито, і взято лише томик Гомера в перекладі Попа, два позолочені свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький дубовий барометр і моток мотузки.

– Що за дивовижний набір! – вигукнув я.

– О, ті хлопці, видно, похапали перше, що їм трапило до рук.

Холмс гмикнув.

– Тутешня поліція мала би зробити з цього якийсь висновок, – сказав він. – Адже цілком зрозуміло, що...

Я застережливо підніс палець:

– Ви приїхали сюди відпочивати, любий друже. Заради Бога, не беріться до нової роботи, поки ваші нерви не заспокоїлися.

Холмс знизав плечима, покірно глянув на полковника, і розмова попливла далі вже безпечнішим річищем.

Однак усі мої застороги звелись нанівець, бо наступного ранку ця загадка утрутилася в наше життя так рішуче, що не помічати її було просто неможливо, і наші гостини на селі обернулися для всіх несподіванкою. Ми сиділи за сніданком, коли до нас убіг ключник, забувши про всяку поважність.

– Ви чули, що сталося? – видихнув він. – У Канінгемів, сер!

– Знов пограбування?! – скрикнув полковник, і його рука з чашкою кави завмерла в повітрі.

– Убивство!

Полковник присвиснув.

– О Боже! – вигукнув він. – Кого ж убито? Мирового суддю чи його сина?

– Ні того, ні того, сер. Убито Вільяма, візника. Йому пустили кулю просто в серце.

– Хто це зробив?

– Грабіжник, сер. Застрелив насмерть, і тільки його й бачили. Він устиг лише розбити вікно в коморі, коли Вільям кинувся на нього, рятуючи хазяйське добро.

– Коли це сталося?

– Уночі, сер, близько дванадцятої.

– Тоді ми завітаємо туди пізніше, – мовив полковник, знову спокійнісінько беручись до сніданку. – Кепські справи, – додав він, коли ключник пішов. – Цей старий Канінгем – найповажніший чоловік у цих краях і найдобріший теж. Це його приголомшить, адже візник служив у нього багато років і був добрим слугою. Це, мабуть, ті самі негідники, що побували в Ектона.

– І викрали оту прецікаву колекцію, – замислено зауважив Холмс.

– Саме так.

– Он як! Може, це звичайнісінька дурниця, але як на мене, тут є певний курйоз, хіба не так? Сільська банда грабіжників мала б міняти місце своїх дій, а не коїти два викрадення в тій самій окрузі за кілька днів. Коли учора ввечері ви говорили про тривогу, мені, пам’ятаю, спало на думку, що злодій – або злодії – обрали б цю округу в останню чергу, – з чого виходить, що мені ще треба добре вчитися.

– Я гадаю, що то був хтось із тутешніх, – мовив полковник. – Тоді зрозуміло, чому його привабили садиби Ектона й Канінгемів: у цих краях вони найбільші.

– І найбагатші?

– Мали б бути, але Ектон і Канінгеми вже кілька років судяться, й це виссало кров з обох. Старий Ектон подав позов на половину майна Канінгемів, і адвокати добре заробили на їхній справі.

– Якщо злодій тутешній, спіймати його буде неважко, – позіхаючи, сказав Холмс. – Не бійтеся, Ватсоне, я не втручатимусь у цю справу.

– Інспектор Форестер, сер, – оголосив ключник, прочинивши двері.

Інспектор, жвавий молодик із бадьорим обличчям, увійшов до кімнати.

– Доброго ранку, полковнику, – сказав він. – Сподіваюся, я вам не завадив, але нам сказали, що містер Холмс із Бейкер-стріт зараз у вас.

Полковник показав рукою в бік мого друга, й інспектор уклонився:

– Ми подумали, що ви, можливо, захочете взяти в цьому участь, містере Холмсе.

– Доля проти вас, Ватсоне, – засміявшись, мовив Холмс. – Ми саме гомоніли про цю справу, інспекторе, коли ви ввійшли. Розкажіть нам, будь ласка, подробиці.

Коли він за звичкою сів глибше в крісло, я зрозумів, що всі мої надії були надаремні.

– Ми не мали жодного ключа до Ектонової справи. Але тут є досить фактів для того, щоб розпочати її, і в нас немає сумніву, що тут обидва рази діяла одна й та сама особа. Її, до речі, бачили.

– Он як!

– Так, сер. Але грабіжник майнув, як олень, тільки-но пролунав постріл, що вбив бідолашного Вільяма Кервана. Містер Канінгем бачив його з вікна своєї спальні, а молодий містер Алек Канінгем – з бічних сходів. Тривога знялася за чверть до дванадцятої. Містер Канінгем саме пішов спати, а містер Алек сидів у халаті й курив люльку. Вони обидва чули, як Вільям, візник, волав рятунку, й містер Алек кинувся вниз подивитися, що сталося. Двері було відчинено, й коли він збіг сходами, то побачив двох чоловіків, що боролися один з одним. Перший з них вистрелив, другий тут же впав, і вбивця кинувся навтікача через садок, продерся крізь живопліт і щез. Містер Канінгем з вікна своєї спальні бачив, як він вискочив на дорогу й миттю зник. Містер Алек кинувся до пораненого, тож лиходій устиг втекти. Відомо лише, що то був невисокий чоловік, убраний у щось темне. Інших його прикмет ми не маємо, але розшук ведемо наполегливо, тож коли він не з тутешніх, то ми його швидко знайдемо.

– А що там робив цей Вільям? Чи сказав він що-небудь перед смертю?

– Ані слова. Він жив у хижці з матір’ю; як вірний слуга, він підійшов до будинку, щоб глянути, чи там усе гаразд. Звичайно ж, ота пригода з пограбуванням в Ектона всіх насторожила. Грабіжник, напевно, тільки-но відчинив двері, – замок у них було зламано, – як Вільям кинувся на нього.

– Чи сказав щось Вільям своїй матері перед тим, як вийти?

– Вона дуже стара й глуха, тож ми нічого з неї не витягли. Трохи не збожеволіла з горя, хоч мені здається, що вона й раніше була трохи недоумкувата. Погляньте-но сюди!

Він дістав із свого записника клаптик паперу й розгорнув його на коліні.

– Це було затиснуте в пальцях убитого. Схоже на краєчок списаного паперу. Зверніть увагу, що тут зазначено час – той самий, коли бідолаху настигла його смерть. Чи то вбивця видер у нього той папірець, чи він у вбивці. Ішлося начебто про якесь побачення.

Холмс узяв папірець, на якому було написано:

за чверть до дванадцятої довідатись про те може

– Якщо це справді так, – провадив далі інспектор, – то, звичайно, виникає думка, що цей Вільям Керван попри славу чесної людини був у спілці зі злодієм. Вони могли зустрітися в призначеному місці, удвох зламати двері, а тоді посваритися.

– Записка таки справді цікава, – мовив Холмс, якнайпильніше її оглядаючи. – Все це набагато глибше, ніж я думав. – Він обхопив руками голову, вражений почутим, а інспектор промовисто посміхався, спостерігаючи за славетним лондонським фахівцем.

– Ваше останнє зауваження, – сказав нарешті Холмс, – щодо того, ніби грабіжник був у змові з слугою й щодо листа, в якому йшлося про зустріч, не позбавлене дотепності й глузду. Але ця записка розкриває... – Він знов обхопив руками голову й кілька хвилин просидів у найглибшій задумі.

Коли мій друг нарешті підвів обличчя, я здивовано побачив, що його щоки порожевіли, а очі сяють, як і до хвороби. Він бадьоро скочив на ноги.

– От що, – мовив Холмс, – я хотів би негайно оглянути місце тієї пригоди. У цій пригоді дещо вельми зацікавило мене. З вашого дозволу, полковнику, я залишу вас із Ватсоном і піду з інспектором, щоб перевірити, наскільки правдиві мої здогади. Повернуся за півгодини.

Інспектор повернувся сам через півтори години.

– Містер Холмс ходить сюди-туди полем, – сказав він. – Хоче, щоб ми вчотирьох вирушили до садиби.

– До містера Канінгема?

– Так, сер.

– Чого?

Інспектор знизав плечима.

– Не знаю, сер. Мені здається, що містер Холмс іще не зовсім видужав. Поводиться якось дивно, наче хворий.

– Ваші побоювання зайві, – відповів я. – Як на мене, в цьому його дивацтві є певний метод.

– Радше в його методах є дивацтво, – пробурмотів інспектор. – Але він аж палає нетерпінням, тож якщо ви готові, полковнику, то ходімо.

Ми знайшли Холмса в полі; він походжав туди-сюди, низько схиливши голову й засунувши руки в кишені.

– Справа стає дедалі цікавішою, – сказав він. – Ваша подорож на село, Ватсоне, вдалася якнайкраще. Я провів тут чудовий ранок.

– Як я зрозумів, ви побували на місці злочину? – запитав полковник.

– Так, ми з інспектором дещо тут розвідали.

– І з успіхом?

– Так, ми побачили там дещо вельми цікаве. Я розповім вам усе дорогою. Передусім ми побачили тіло цього сердеги. Він справді помер від револьверної рани, як і повідомлялося.

– То ви в цьому сумнівалися?

– О, все це треба було перевірити. Ми недарма зробили цей похід. Потім ми мали розмову з містером Канінгемом і його сином: вони змогли точно вказати місце, де вбивця, тікаючи, продерся крізь живопліт. Це було дуже цікаво.

– Звичайно.

– Тоді ми завітали до матері вбитого. Від неї, щоправда, ми не нічого довідалися, бо вона дуже стара й хвора.

– Ну й чим скінчився ваш розшук?

– Він переконав нас у тому, що це дуже химерний злочин. Може, наш теперішній візит трохи його прояснить. Я думаю, ми з вами, інспекторе, погодимося в тому, що цей папірець у руці небіжчика, на якому записано час його смерті, має для нас величезну вагу.

– Він повинен дати нам ключ, містере Холмсе.

– Він його дає. Цей лист написала людина, яка підняла Вільяма Кервана з ліжка в таку годину. Але де поділася решта аркуша?

– Я пильно обнишпорив довкола землю, сподіваючись її знайти, – сказав інспектор.

– Лист видерли з руки небіжчика. Навіщо цей лист був комусь так потрібен? Бо він його викривав. Що той лиходій мав з ним зробити? Сунув, напевно, до кишені, не помітивши, що клаптик залишився в пальцях Вільяма. Якби ми знайшли решту тієї записки, то дуже легко розкрили б усю таємницю.

– Так, але як ми можемо залізти до кишені злочинця, якщо не спіймано самого злочинця?

– Атож, над цим треба поміркувати. До того ж тут є ще одна річ. Хтось приніс Вільямові цей лист. Звичайно ж, не той, хто його писав, бо тоді йому легше було б усе переказати словами. То хто ж приніс лист? Чи, може, він надійшов поштою?

– Я розпитав про це, – сказав інспектор. – Лист Вільям одержав учора ввечері поштою. Конверт він знищив.

– Чудово! – вигукнув Холмс, ляснувши інспектора по плечу. – Ви вже побалакали з поштарем. Працювати з вами – просто насолода. А ось і хижка, і якщо ви підете з нами, полковнику, я покажу вам місце злочину.

Ми проминули чепурну хатинку, де мешкав небіжчик Вільям, і вийшли на дубову алею, що привела нас до старовинного будинку доби королеви Анни, з вирізьбленою над дверима датою Мальплакетської битви – 1709. Прямуючи за інспектором і Холмсом, ми обійшли будинок і наблизилися до бічних воріт. Біля дверей кухні стояв констебль.

– Відчиніть-но двері, офіцере, – наказав Холмс. – Он на тих сходах стояв молодий містер Канінгем, коли побачив двох чоловіків, що билися, – саме тут, де ми зараз. Старий містер Канінгем дивився з отого вікна – другого ліворуч – і бачив, як убивця майнув за кущ. Так само каже й син. Обидва свідчать про одне й те саме місце біля куща. Тоді містер Алек вибіг і схилився над пораненим. Земля тут, як бачите, дуже тверда, тож не залишилося жодних слідів, що допомогли б нам прояснити справу.

Поки він говорив, садовою стежкою з-за рогу вийшли двоє чоловіків. Один – підстаркуватий зморшкуватий джентльмен з вольовим, засмученим обличчям, другий – дженджуристий юнак, чиє розкішне вбрання й усміхнений вид аж ніяк не в’язалися з трагедією, що привела нас сюди.

– Все так, як і було? – спитав юнак Холмса. – Я думав, що ви, лондонці, мали б усе це швидко розплутати. А ви не такі вже й швидкі, як я бачу.

– О, дайте нам трохи часу, – привітно відказав Холмс.

– Він вам знадобиться, – відповів молодий Алек Канінгем. – Мені здається, що у вас немає жодного ключа.

– Є лише один, – відгукнувсь інспектор. – Якби лише нам пощастило відшукати... Боже мій, містере Холмсе! Що з вами?

Обличчя мого бідолашного друга враз невпізнанно змінилося. Очі закотилися, все лице звело судомою, й він з глухим стогоном упав навзнак. Перелякані раптовістю нападу, ми перенесли його до кухні, де всадовили на великий стілець. Кілька хвилин він важко дихав. Нарешті, засоромлено просячи вибачення за свою недугу, він підвівся.

– Ватсон пояснить вам, що я тільки-но одужав після тяжкої недуги, – сказав він. – Але зі мною й досі трапляються такі раптові нервові напади.

– Хочете, я відвезу вас додому в двоколці? – запитав старий Канінгем.

– Ні, коли вже я тут, то хотів би з’ясувати одну подробицю. Нам буде дуже легко це зробити.

– Яку?

– Мені здається цілком можливим, що бідолаха Вільям прийшов уже після того, як грабіжник побував у домі. Ви вважаєте незаперечним те, що крадій не заходив досередини, хоч двері й було зламано.

– Як на мене, це помітно одразу, – з притиском сказав містер Канінгем. – Мій син Алек тоді ще не спав і, звичайно ж, почув би, якби хтось ходив тут.

– Де він сидів?

– Я курив у своїй туалетній кімнаті.

– Яке це вікно?

– Останнє ліворуч, біля батькового.

– У вас обох, звичайно, світилося?

– Зрозуміло, що так.

– Дивовижні речі, – усміхнувся Холмс. – Чи не дивина, що грабіжник, до того ж здійснивши вже одне пограбування, свідомо вдерся в дім саме тоді, коли побачив освітлені вікна й переконався, що двоє з членів родини ще не сплять?

– Це мав бути неабиякий зухвалець.

– Якби ця справа не була такою загадковою, ми не зверталися б до вас за якимись поясненнями, – мовив молодий містер Алек. – Хоча ця ваша думка про те, що злодій устиг пограбувати будинок, перш ніж Вільям заскочив його, – як на мене, чистісінька нісенітниця. Хіба ми не помітили б безладдя в домі й не похопилися речей, що пропали?

– Це залежить від того, що то були за речі, – сказав Холмс. – Пам’ятайте, що грабіжник – великий вигадник, який працює на свій власний розсуд. Пригадайте, наприклад, оту дивну купу речей, яку він поцупив в Ектона. Що там було? Моток мотузки, прес-пап’є та ще всякий дріб’язок!

– Добре, ми в ваших руках, містере Холмсе, – мовив старий Канінгем. – Усе, що запропонуєте ви або інспектор, ми не вагаючись виконаємо.

– Насамперед, – мовив Холмс, – я попросив би вас призначити винагороду за затримання злочинця, – саме вас, бо поки поліція домовиться там про суму, мине час, а тут що швидше, то краще. Я вже написав отут оголошення, а ви підпишіть, будь ласка. П’ятдесяти фунтів, як на мене, цілком досить.

– Я б навіть п’ятисот не пошкодував, – сказав мировий суддя, беручи з Холмсових рук клаптик паперу та олівець. – Отут тільки вкралася помилка, – додав він, перебігаючи очима написане.

– Я трохи поспішав, коли писав.

– Погляньте-но сюди, на початку: «Оскільки у вівторок, за чверть до першої години ночі, зроблено спробу...» і так далі. Насправді це сталося за чверть до дванадцятої.

Мене засмутила ця помилка, бо я знав, як боляче Холмс переживав за кожну таку похибку. Точність в усьому, що стосувалося фактів, була його пристрастю, але недавня хвороба підірвала його сили, і цей єдиний невеличкий випадок показав мені, що він ще й досі не одужав як слід. Цієї хвилини він помітно збентежився, інспектор звів брови, а Алек Канінгем зареготав. Старий джентльмен, однак, виправив помилку і повернув папір Холмсові.

– Віддайте це якнайшвидше до газети, – мовив він, – мені здається, що це чудова думка.

Холмс обережно поклав папірець до свого записника.

– А тепер, – сказав він, – добре було б піти нам усім разом до будинку й поглянути, чи не поцупив чого цей оригінальний грабіжник.

Перш ніж увійти, Холмс оглянув виламаний замок. Двері, мабуть, відімкнули міцним ножем або стамескою, силоміць відсунувши клямку. В тому місці, куди просунули лезо, на дереві залишилися подряпини.

– Ви не зачиняєте двері на засувку? – спитав він.

– Ні, в цьому ніколи не було потреби.

– А чи є у вас собака?

– Так, але його прив’язано з іншого боку будинку.

– Коли слуги йдуть спати?

– Близько десятої.

– Як я розумію, Вільям теж о цій порі звичайно вже спав?

– Так.

– Дивно, що саме цієї ночі йому не захотілося спати. А тепер я буду вам щиро вдячний, коли ви проведете нас по кімнатах.

З вистеленого кам’яними плитами передпокою, обабіч якого були кухні, дерев’яні сходи вели на другий поверх будинку. Вони виходили на площадку навпроти інших, парадних різьблених сходів, які вели нагору з нижньої зали. Від цієї площадки коридор вів до вітальні й спалень – зокрема до спалень містера Канінгема та його сина. Холмс ступав повільно, уважно до всього придивляючись. Напруження його свідчило про те, що він натрапив на гарячий слід, але я й гадки не мав, куди той слід приведе.