Текст книги "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

12. Смерть на болоті

Хвилину чи дві я мовчки стояв, ледве вірячи своїм вухам. Потім мова й відчуття повернулися до мене і з душі моєї зсунувся величезний тягар. Цей холодний, насмішкуватий голос міг належати тільки одній людині в світі.

– Холмсе! – вигукнув я. – Холмсе!

– Виходьте, – сказав він, – і прошу вас, будьте обережні з револьвером.

Я вийшов крізь грубий отвір: він сидів на камені й з бешкетливим блиском у сірих очах дивився на моє спантеличене обличчя. Він змарнів, схуд, але був бадьорий і спокійний; обличчя його обвітрилось і вкрилося бронзовою засмагою. В твідовому костюмі й картузі він скидався на туриста, що блукає болотами, проте залишався вірним своїй схильності до чистоти: виголене підборіддя, сорочка без жодної плями, – ніби все це діялось на Бейкер-стріт.

– Хто інший ще міг би так мене втішити! – мовив я, стискаючи йому руку.

– І здивувати, гадаю, теж?

– Так, ваша правда.

– Ви тут здивувались не один, будьте певні. Я й гадки не мав, що ви знайдете моє тимчасове пристановище, і вже ніяк не думав застати вас тут, – я побачив це лише за двадцять кроків од хатки.

– Ви впізнали мої сліди?

– Ні, Ватсоне, я боюся, що мені це не під силу – розпізнати ваші сліди серед безлічі інших. Якщо ви справді схочете колись мене обдурити, то спершу змініть тютюнову крамницю, бо варто було мені побачити недопалок із маркою «Бредлі, Оксфорд-стріт», як я одразу дізнався, що мій друг Ватсон десь поблизу. Ось він, ваш недопалок, біля стежки. Ви, певно, кинули його тоді, коли вирішили вдертися до порожньої хатки.

– Саме так.

– Так я й думав і, знаючи вашу доскіпливу вдачу, здогадався, що ви сидите тут у засідці з револьвером, чекаючи на господаря. То ви справді прийняли мене за злочинця?

– Я не знав, хто ви такий, але вирішив довідатися.

– Чудово, Ватсоне! Але як ви розшукали моє житло? Ви, напевно, бачили мене під час гонитви за каторжанином, коли я був такий необачний, що дозволив місяцю світити мені в спину?

– Так, саме тоді я бачив вас.

– І взялися, звичайно, обшукувати всі кам’яні хатки, поки не натрапили на оцю?

– Ні, мене навів на слід ваш хлопчик – за ним тут хтось стежить.

– Авжеж, старий джентльмен з підзорною трубою! Я бачив, як сонце виблискує на її лінзі, і спершу не знав, що це таке. – Він підвівся й зазирнув до хатки. – Ага, Картрайт, бачу, вже приніс харчі. А що це за папірець? То ви їздили до Кумбі-Тресі, так?

– Так.

– Побачитися з місіс Лорою Лайонс?

– Саме так.

– Чудово! Наші розшуки просуваються в одному напрямку. Тепер нам треба поділитись їхніми результатами – й ми матимемо якнайповніше уявлення про цю справу.

– Я такий радий, що ви тут, бо мої нерви вже не витримують усіх цих таємниць і обов’язків. Але як, на Бога, ви потрапили сюди й що тут робите? Я думав, що ви сидите на Бейкер-стріт і розплутуєте справу про шантаж.

– А я хотів, щоб ви так і думали.

– То ви користаєтесь із моїх послуг і водночас не довіряєте мені?! – вигукнув я з гіркотою. – Це несправедливо, Холмсе.

– Мій дорогий друже, і в цій, і в багатьох інших справах ви для мене були незамінні; якщо вам здається, ніби я піддурив вас, то не гнівайтеся, благаю. Правду кажучи, я зробив це лише заради вас: я відчував, що на вас чатує небезпека, й приїхав сюди сам розібрати цю справу. Якби я був разом із сером Генрі й з вами, моя точка зору не відрізнялася б від вашої, та й наші грізні супротивники були б насторожі. Якби я жив у Холлі, це зв’язало б мені руки; а так я міг чинити, як хотів, зостаючись у тіні, ладен утрутитись у слушну мить.

– Але чому ви ховались від мене?

– Якби ви й знали, що я тут, то це все одно анітрохи не допомогло б нам, а може, навіть, і скінчилося б моїм викриттям. Ви хотіли б щось розповісти мені чи надумали, з власної доброти, влаштувати мені тут якийсь затишок... Але навіщо так по-дурному ризикувати? Я взяв із собою Картрайта – пам’ятаєте хлопчика з розсильної контори? – і він задовольняє всі мої скромні потреби. Шматок хліба, чистий комірець – чого ще людині треба? До того ж, це зайва пара очей і пара дуже швидких ніг, а те й інше разом для мене просто не має ціни.

– То всі свої звіти я писав марно! – Мій голос затремтів, коли я згадав, скільки праці й зусиль вкладав у них.

Холмс дістав із кишені жмуток паперів.

– Ось ваші звіти, любий мій друже, і, маю вам сказати, якнайстаранніше вивчені. Я так добре все влаштував, що вони потрапляли до мене з запізненням лише на один день. Хочу щиро привітати вас: наполегливість і розум, що їх ви проявили в такій надзвичайно заплутаній справі, гідні найвищої похвали.

Я ще й досі не міг змиритися з тим, що мене так спритно ошукали, але лагідні Холмсові слова розвіяли мій прикрий настрій. До того ж у душі я відчував, що він має рацію, і мені справді краще було не знати, що він переховується на болотах.

– Отак буде ліпше, – мовив він, поглянувши на моє проясніле обличчя. – А тепер розкажіть мені про ваші відвідини місіс Лори Лайонс, – мені легко було здогадатися, до кого ви поїхали, бо я вже знаю, що то єдина особа в Кумбі-Тресі, яка може стати нам у пригоді. Правду кажучи, якби ви не побували там сьогодні, то я, напевно, вирушив би до неї завтра сам.

Болото тим часом огорнули сутінки. Повіяло прохолодою, і ми перейшли до теплої хатки. Там, сидячи з Холмсом потемки, я розповів йому про свою розмову з леді. Він так нею зацікавився, що довелося дещо повторювати двічі, поки я задовольнив його.

– Це надзвичайно важливо, – сказав він, коли я скінчив. – У цій складній історії була прогалина, яку я досі не міг заповнити. Ви, певно, знаєте про міцну дружбу між цією леді і Степлтоном?

– Ні, про це я нічого не знав.

– Це безперечний факт. Вони зустрічаються, листуються – між ними панує цілковита згода. Це дає нам у руки сильну зброю. Якби її використати проти його дружини...

– Його дружини?

– Тепер, щоб віддячити за все, що ви розповіли мені, я відкрию вам одну таємницю. Жінка, яку Степлтон видає за сестру, насправді його дружина.

– Боже милий, Холмсе! Ви певні в тому, що сказали? Як же він дозволив, щоб сер Генрі закохався в неї?

– Кохання сера Генрі може завдати шкоди лише йому самому. Як ви самі помітили, Степлтон усіляко противиться баронетовим залицянням. Повторюю, ця леді – його дружина, а не сестра.

– Але чому така плутанина?

– Бо він зрозумів, що вона краще придасться йому в ролі вільної жінки.

Усі мої передчуття, всі непевні підозри раптом випливли на поверхню й зімкнулися навколо натураліста. У цій байдужій, блідій людині в брилі і з сачком справді було щось моторошне – витримка й безмежне терпіння, поєднані з хитрістю, усмішка на обличчі і злоба в серці...

– Отже, він і є наш ворог – той, що стежив за нами в Лондоні?

– Саме так я розгадав цю загадку.

– А попередження? Його надіслала вона?

– Так.

Із туману, в якому я так довго блукав, тепер проглядали ледь видимі обриси якогось страшного злочину.

– Невже це правда, Холмсе? Звідки ви знаєте, що ця жінка його дружина?

– Коли ви вперше з ним зустрілися, він так захопився, що розповів вам уривок зі свого справжнього життєпису, і я певен, що він шкодує за цим і досі. Він колись учителював на півночі Англії. А відшукати вчителя – немає нічого простішого. Для того існують шкільні агентства, які можуть надати вам відомості про кожну людину цієї професії. Розпитавшись там, я дізнався, що в одній школі справді сталися неприємні події й директор – прізвище його тоді було інше – зник разом з дружиною. їхні прикмети збігались цілком. А коли я довідався, що зниклий директор кохався в ентомології, розслід був закінчений.

Туман круг мене почав розвіюватись, проте багато що й досі залишалося в тіні.

– Якщо ця жінка насправді його дружина, то до чого тут місіс Лайонс? – спитав я.

– Це одна з деталей, на які ви самі пролили світло. Ваша бесіда з нею дуже прояснила ситуацію. Я, наприклад, не знав, що вона хоче розлучитися з чоловіком. Якщо так, то вона сподівається взяти шлюб із Степлтоном, – адже їй невідомо, що він одружений.

– А якщо вона знатиме всю правду?

– Тоді ця леді може стати нам у великій пригоді. Наш найперший обов’язок – разом поїхати до неї завтра. А тепер, Ватсоне, чи не здається вам, що ви надто вже забалакалися зі мною? Ваше місце зараз у Баскервіль-Холлі.

Останній червоний вогник на заході зник, і болота облягла ніч. У темно-бузковому небі замерехтіли перші зірки.

– Ще одне запитання, Холмсе, – мовив я, підводячись. – Нам із вами нема чого таїтися. Що це все означає? До чого воно призведе?

– До вбивства, Ватсоне... – притишено відповів Холмс. – До холодного, продуманого вбивства. Не питайте мене про подробиці. Я плету тенета довкола Степлтона, поки він плете їх довкола сера Генрі, – і тепер завдяки вашій допомозі він уже в моїх руках. Нам загрожує лише одна небезпека. Він може вдарити першим. Ще день, щонайбільше два, і в мене все буде готове, а тим часом бережіть сера Генрі, як мати хвору дитину. Те, що ви сьогодні прийшли сюди, дуже добре, і все-таки я волів би, щоб ви не залишали його самого. Тихше!

Розпачливий крик, сповнений жаху та муки, розітнув тишу боліт. Від того крику моя кров захолола в жилах.

– О Боже! – вигукнув я. – Що це? Що це таке?

Холмс підхопився, і я побачив його темну дужу постать на вході до хатки; витягти шию, він пильно вглядавсь у темряву.

– Тихше! – прошепотів він. – Тихше!

Пронизливий крик, що так вразив нас, долинув з глибини темних боліт. І раптом він пролунав ближче, ще виразніше.

– Де це? – прошепотів Холмс, і з того, як затремтів його голос – голос людини із залізними нервами, я зрозумів, як той крик сколихнув йому душу. – Де це, Ватсоне?

– Здається, там, – показав я в пітьму.

– Ні, отам!

Болісний крик знову розітнув нічну тишу, але тепер він став ще ближчим. І до нього домішався якийсь новий звук – глухе невиразне гарчання, що нагадувало розмірений гуркіт моря.

– Собака! – вигукнув Холмс. – Ходімо, Ватсоне, ходімо! О Боже, тільки б не спізнитися!

Він побіг через болото, я – слідом за ним. І раптом десь попереду, за брилами, востаннє знову пролунав відчайдушний крик, а потім щось глухо гупнуло. Ми зупинилися й прислухалися. Але більше ніщо не порушувало гнітючого мовчання ночі.

Я бачив, як Холмс, мов божевільний, ухопився за голову й тупнув ногою:

– Він випередив нас, Ватсоне. Ми спізнилися.

– Ні, ні, це неможливо!

– Навіщо я гаявся, дурень! І ви теж, Ватсоне! Залишили його самого, ось і маємо! Ні, заприсягаюся небом, якщо сталося найгірше, я все одно помщуся за нього!

Не розбираючи дороги, ми побігли вперед, обминаючи брили, продираючись крізь зарості дроку, збігаючи з пагорбів, – туди, звідки долинув цей пронизливий крик. Із вершини кожного пагорба Холмс озирався довкола, але болота повивав густий морок, і на їхніх похмурих просторах не видно було жодних ознак життя.

– Ви що-небудь бачите?

– Нічого.

– Стривайте-но, що це таке?

До наших вух долинув приглушений стогін. Він чувся зліва! Кам’яне пасмо вривалося там крутим схилом, усіяним брилами. Серед каміння лежало щось темне, неясне. Коли ми підбігли ближче, обриси його стали чіткіші. То була людина, яка долілиць розпростерлася на землі, – вона, здавалося, хотіла перевернутися, про що свідчили неприродно повернена голова, ледь підняті плечі, згорблена спина. Ця поза була така химерна, що спершу я навіть не міг повірити, що той стогін, який до нас долинув, був передсмертним. Нахилившись над непорушним тілом, Холмс торкнувся його і з вигуком жаху відсмикнув руку. Вогник сірника осяяв скривавлені пальці й велику калюжу крові, що поволі розливалася під розваленим черепом померлого. Ми похололи, побачивши при світлі сірника тіло сера Генрі Баскервіля!

Хіба можна було забути цей незвичайний брунатний костюм – той самий, що в ньому ми вперше побачили баронета на Бейкер-стріт! Досить було лише одного погляду, щоб упізнати його, відтак сірник спалахнув і згас – так само, як згасла в наших душах надія. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як зблідло його лице.

– Мерзотник! Мерзотник! – вигукнув я, стиснувши кулаки. – О, Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що покинув його напризволяще!

– Моя вина значно більша, Ватсоне. Я пожертвував життям свого клієнта заради того, щоб довести до кінця цю справу. Це найбільший удар мені за всю мою кар’єру. Але звідки я знав, звідки я міг знати, що він попри всі застороги зважиться вийти сам на болота?

– І ми чули його крик – Боже милий, що то був за крик! – і могли ще врятувати його! Але куди подівся цей клятий собака, винуватець його смерті? Він, може, й досі блукає тут серед боліт. І Степлтон – де він? Він має за це відповісти!

– І відповість. Я про це потурбуюся. І дядько, й небіж неживі. Один помер зі страху, тільки-но побачив перед собою це чудовисько, яке вважав створінням з потойбіччя. Другий загинув, щодуху тікаючи від нього. Але тепер нам слід довести, що між людиною і собакою існує зв’язок. Крім того виття, яке ми чули, в нас нема жодних доказів стосовно собаки, бо сер Генрі, очевидно, забився, коли падав. І все ж присягаюся небом: хоч би хто був наш супротивник, завтра він буде в моїх руках!

З болем у серці ми стояли біля спотвореного тіла, приголомшені цим раптовим, непоправним ударом, що поклав край нашій тривалій і тяжкій праці. Коли з-за хмар визирнув місяць, ми піднялися на камені, з яких упав наш бідолашний друг, й оглянули звідти похмурі болота, що здавалися сріблястими під місячним світлом. Удалині, за кілька миль, десь біля Ґримпена, блимав самотній жовтий вогник. Він міг світити лише в садибі Степлтонів. Я вилаявся і погрозив у той бік кулаком.

– Може, нам буде найкраще, якщо ми схопимо його негайно?

– Нашу справу ще не скінчено. А він – чоловік надзвичайно обережний і хитрий. Ми знаємо багато, але спробуйте це довести! Один необачний крок – і цей негідник вислизне з наших рук.

– Що ж нам тоді робити?

– На завтра роботи в нас вистачить. А сьогодні ми можемо хіба що востаннє прислужитися нашому сердешному другові.

Ми спустилися крутим схилом і наблизилися до тіла, що чорніло на осяяних місяцем каменях. Побачивши його скорчені руки й ноги, я відчув, як серце моє стиснув біль, а очі заволокло слізьми.

– Доведеться послати по допомогу, Холмсе! Ми не донесемо його до Холла... О Боже, що це з вами?

Він скрикнув і нахилився над тілом. І раптом почав пританцьовувати, зі сміхом тиснучи мені руку. Невже це мій суворий, стриманий друг? У ньому наче спалахнуло якесь полум’я!

– Борода! Борода! У нього борода!

– Борода?

– Це не він... не баронет... це мій сусід, каторжанин!

Ми гарячково перевернули тіло, і скривавлену бороду освітило холодне, яскраве місячне світло. Не могло бути жодного сумніву – цей низький лоб, ці запалі звірячі очі... Це було те саме обличчя, яке в світлі свічки промайнуло переді мною між каменями, – обличчя злочинця Селдена.

І тільки тут я все зрозумів. Я згадав, як баронет подарував увесь свій одяг Беріморові. Виходить, Берімор віддав його Селденові, щоб той прибрався перед утечею. Черевики, сорочка, кепка – все це носив колись сер Генрі. Трагедія, щоправда, залишалася трагедією, але ця людина попри все заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Серце моє радісно забилося, коли я почав пояснювати Холмсові, як це сталося.

– Отже, бідолаха загинув через одяг, – мовив він. – Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі, – напевно, отой черевик, що зник у готелі, – й пустили його слідами. Дивно лише одне: як Селден побачив у темряві, що за ним женеться собака?

– Мабуть, почув.

– Почути пса на болотах – цим каторжанина не злякаєш так, щоб він почав волати рятунку, ризикуючи, що його спіймають. А крик його свідчить, що біг він довго, знаючи, що за ним женеться собака. Звідки він це знав?

– А як на мене, тут є більша таємниця: чому цього собаку, якщо здогади наші правдиві...

– Я поки що так не думаю.

– Гаразд: тоді чому собаку випустили саме цієї ночі? Навряд, щоб він щовечора отак вільно гуляв болотами. Степлтон, певно, чекав, що сер Генрі завітає до нього.

– Моя загадка значно складніша, бо на вашу, гадаю, ми дуже скоро дістанемо відповідь, а моя так і залишиться таємницею. Та тепер нам треба вирішити, що ми робитимемо з тілом цього бідолахи? Не можна кидати його тут на поживу лисицям та крукам.

– Занесемо його, мабуть, до однієї з цих давніх хаток, а потім повідомимо поліцію.

– Гаразд. Так ми і зробимо. Овва, хто це, Ватсоне? Невже він власною персоною? Яке зухвальство! Ані слова про наші підозри, ані слова, бо всі мої наміри підуть нанівець.

З глибини боліт до нас наближалася людина, і я побачив далекий червоний вогник сигари. Місяць яскраво осявав цю людину, і я впізнав сухорляву постать і швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.

– Докторе Ватсоне, невже це ви? Нізащо не сподівався зустріти вас уночі тут, на болотах. Але що це, Боже мій? Хтось забився? Ні, не може бути... Невже це наш друг сер Генрі?

Він пробіг повз мене й нахилився над трупом. Я почув уривчасте зітхання – сигара випала з його пальців.

– Хто... хто це? – пробурмотів він.

– Це Селден, утікач із Принстаунської тюрми.

Степлтон повернув до нас своє бліде обличчя: йому коштувало величезних зусиль нічим не виказати свого розчарування й подиву. Він уважно поглянув спершу на Холмса, потім на мене.

– О Боже! Який жах! Як він загинув?

– Упав, напевно, з отих каменів і скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли серед боліт і почули чийсь крик.

– Я теж чув його. Через те й прибіг сюди. Я боявся, що то сер Генрі.

– Чому саме сер Генрі? – не втримався я.

– Він обіцяв завітати до нас, але ми його не діждалися. Я дуже здивувався і, звичайно, стривожився, коли почув на болотах крик. До речі, – він перевів погляд з мого обличчя на Холмсове, – ви не чули нічого, крім того крику?

– Ні, – відповів Холмс, – а ви?

– Теж ні.

– То чому ж ви питаєте?

– О, гадаю, ви чули про ті небилиці, що їх розповідають селяни, – про собаку-привида й таке інше. Вони кажуть, ніби чули його вночі на болотах. Отож я й питаю: може, ви теж чули щось подібне?

– Ні, ми нічого подібного не чули, – відповів я.

– А що ви скажете про загибель цього бідолахи?

– Мені здається, що тривога й страх зовсім відібрали в нього розум. Бігав, мабуть, болотами в нападі божевілля і впав урешті з каменя, скрутив собі в’язи.

– Так це, мабуть, і було, – мовив Степлтон і зітхнув, як мені здалося, полегшено. – А що ви про це думаєте, містере Шерлоку Холмсе?

Мій друг люб’язно вклонився в його бік.

– Які ви здогадливі, – сказав він.

– Ми давно чекаємо на вас, ще з того дня, як сюди приїхав доктор Ватсон. І ви встигли саме на ту хвилину, коли сталася трагедія.

– Так, ваша правда. Я певен, що мій друг зуміє як слід її пояснити. А я завтра поїду до Лондона з неприємним осадом у душі.

– Що?! Ви завтра їдете?

– Я так вирішив.

– Але ваш приїзд, сподіваюся, проллє якесь світло на всі ці події, які так нас спантеличили?

Холмс знизав плечима.

– Ми не завжди досягаємо успіху, на який чекаємо. Слідчому потрібні факти, а не легенди й чутки. Мені поки що важко сказати щось певне.

Мій друг говорив цілком щирим і якнайспокійнішим тоном. Степлтон пильно поглянув на нього. Потім обернувся до мене:

– Я охоче запропонував би перенести цього бідолаху до нас, але сестра моя так перелякається, що краще цього не робити. Прикриймо чимось йому обличчя, і нехай лежить тут до ранку.

Так ми й зробили. Відмовившись від Степлтонового запрошення в гості, ми з Холмсом подалися до Баскервіль-Холла, залишивши натураліста на стежці самого. Озирнувшись, ми побачили його постать, що поволі рухалася в глиб боліт, а позаду – чорну пляму на залитому срібним місячним сяйвом схилі, – місце, де лежав той, що загинув такою жахливою смертю.