Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 9
Веселун

Містер Блумфілд, вікарій, мав багато дітей, які час до часу приходили до нас погратися з міс Джесі та міс Флорою. То були двоє старших хлопців, дівчинка – ровесниця Джесі – та кілька малюків. Їхній прихід додавав Веселунові роботи, бо найулюбленішою розвагою дітей було катання на поні, а що їх багато, то, змінюючи одне одного, вони могли кататися годинами.

Одного дня вони довго десь гуляли разом, а потім Джеймс привів Веселуна назад, вдягнув на нього недоуздок і сказав:

– Якщо ти, бешкетнику, не навчишся поводитися краще, нам може перепасти!

– Що ж ти такого накоїв, Веселуне? – поцікавився я.

– А що! – форкнув поні, різко закидаючи голову. – Просто провчив цих дітлахів. Декому відмовило чуття міри, і, щоб ці люди схаменулися, я поскидав їх на землю. Інакше до них не доходить!

– Що? – здивувався я. – Ти скидав дітей на землю? Ну, не думав, що ти до такого докотишся! І кого ж ти скинув – міс Джесі чи міс Флору?..

Схоже, Веселун образився на таке запитання й обурено відповів:

– Скажеш таке! Та хай би мені давали найдобірніший овес на світі, я б зроду такого не зробив! Я дбаю про наших юних леді не менше, аніж господар, до того ж, чи не я вчу маленьких дітей триматися в сідлі? Коли я бачу, що дитині страшно, коли вона сидить не дуже впевнено, я йду тихесенько, рівненько, наче старий кіт, що підкрадається до пташки. Коли ж дитина почувається комфортно, я пришвидшую крок, і так вони легше звикають до сідла, розумієш? Не будемо здіймати галасу й казати, що я несправедливий. Спробуй знайди нашим дівчатам кращого друга і вчителя верхової їзди, ніж я. І взагалі, тут причина не в дівчатах, а у хлопцях. У хлопцях, – повторив Веселун, струснувши гривою. – Хлопчиська – зовсім інші створіння, їх треба об’їжджувати, наче диких лошаків, і вчити, що до чого. Я катав малечу добрих дві години, а потім хлопчиська вирішили, що настала їхня черга, і, може, так воно й було, тож я не став заперечувати. Отож вони ще добру годину, змінюючи один одного, скакали на мені по саду й галявині. Вони повирізали собі палиці з ліщини і стали мене шмагати, хоч, як на мене, потреби в цьому не було. Я терпів, терпів, та врешті-решт мені здалося, що треба вже їм і міру знати. Я два чи три рази зупинявся, натякаючи на це. Хлопчиська, мабуть, думають, що коні, поні – це такі собі машини, і скільки кому захочеться, стільки вони їх возитимуть. Хоч би хтось подумав, що поні може стомитися, що й він щось може відчувати. І коли один із них, так нічого й не второпавши, знов узявся за палицю, я просто став дибки – і він беркицьнувся на землю. От і все. Він знову сів на мене – і я знову його «попросив». Потім на мене сів другий хлопчисько, та коли й той узявся за палицю, я і його уклав на травичку, і робив так доти, поки вони не спам’яталися. От і все. Я не кажу, що вони запеклі негідники чи мучителі – аж ніяк, вони навіть мені симпатичні, але ж бачиш, довелося їх провчити. Дітлахи пішли до Джеймса і поскаржилися на мене, а Джеймс побачив їхні палиці і, схоже, не на жарт розсердився, зауваживши, що дрючки не личать юним джентльменам.

– Якби на твоєму місці опинилася я, – зауважила Джинджер, – вони б неодмінно скуштували моїх копит. О, я провчила би цих бешкетників!..

– Сто відсотків! – погодився Веселун. – Але я не такий дурний, щоб сердити господаря чи змушувати Джеймса червоніти за нас. Окрім цього, коли я катаю дітей, то й відповідаю за них саме я. Їх мені довірили, розумієш? Якщо хочеш знати, то кілька днів тому я чув, як у розмові з місіс Блумфілд наш господар сказав: «Мила пані, ви дарма так переживаєте за дітей. Мій старий Веселун подбає про них не гірше, ніж ми з вами. І вірите, я не продав би його ні за які гроші, такого доброго і надійного поні ви тут ніде не знайдете». Тож невже ти думаєш, що я настільки невдячний, щоб геть чисто забути всі турботи, якими був тут оточений усі п’ять років; спаплюжити довіру людей і озвіріти тільки через те, що двоє малолітніх невігласів не знають, як поводитися з кіньми? О, ні! Ти ще не жила в такому місці, де до тебе гарно ставляться, тобі цього не зрозуміти, і мені дуже шкода. Але повір, у гарному місці і кінь стає гарним. Я не маю до наших робітників найменших претензій, навіть більше – я їх страшенно люблю.

Сказавши це, Баский Веселун форкнув через ніс, як, зазвичай, робив це зранку, зачувши за дверима кроки Джеймса.

– А ще, – провадив далі Веселун, – брикаючись наліво і направо, де б я опинився? Мене б умить продали без жодних рекомендацій, і нидів би я зараз десь у м’ясника на побігеньках чи гарував би, наче проклятий, на морському узбережжі, і всім було б до мене байдуже. І згадували б нещасного Веселуна тільки тоді, коли треба всипати пару гарячих, щоб швидше тягнув екіпаж із трьома-чотирма кремезними пасажирами, охочими розважитися на природі. Я пережив таке не раз. Ні, – він похитав головою, – сподіваюся, до цього ніколи не дійде.

Розділ 10
Розмова в саду

Ми з Джинджер не були простими ломовими ваговозами, все-таки в наших жилах текла кров скакунів. І я, і вона мали із гривою по добрих п’ятнадцять із половиною долонь,[32]32
  Долоня – міра довжини, що дорівнює 4 дюймам (і дюйм – 2,54 см); використовується, зокрема, для визначення зросту коней.


[Закрыть] відтак ми однаково були придатні і для верхової їзди, і для запрягання в екіпаж. Господар полюбляв казати, що йому подобається, коли люди або коні вміють робити кілька різних справ, а не одну. А що він не любив пускати в очі туману, як це робили завсідники лондонських парків, то й серед коней віддавав перевагу тим породам, від яких, на його думку, було більше користі. Нам же самим найбільше подобалися ті моменти, коли нас сідлали для кінної прогулянки. Господар сідав верхи на Джинджер, господиня – на мене, а юні леді – на Сера Олівера і Веселуна, і ми пускалися легким клусом або чвалом.

Такі прогулянки незмінно додавали нам утіхи й бадьорості. Як кінь, що возить господиню, я старався зарекомендувати себе тільки з кращого боку. Вершниця вона була легенька, голос мала приємний, а повід тримала так легко, що я його й не відчував.

О, якби люди знали, як полегшує кінську долю легка рука і як вона допомагає зберегти в доброму стані рот і губи коня та не зіпсувати його вдачі, вони б не били нас повіддям, не смикали і не тягнули, як то часто роблять. Рот коня такий чутливий, що, коли його не зіпсувати грубим чи недбалим поводженням, він відчуває найменший порух візникової руки, і кінь за одну соту миті розуміє, чого від нього хочуть. Мій рот і мої губи не були зранені, і я думаю, що саме тому наша господиня віддала мені перевагу перед Джинджер, дарма що крок у неї був нітрохи не гірший за мій. Вона нерідко мені заздрила і все казала, що винне в цьому неправильне об’їждження та ще осоружні вудила в Лондоні; мовляв, саме тому в неї губи не такі ідеальні, як у мене. А старий Сер Олівер потім сказав:

– Ну-ну, спокійно! Не хвилюйся ти так. У тебе й так найбільший привілей. Кобилі, яка може витримувати вагу господаря (а він нівроку!) і зберігає пружність кроку, не личить журитися через те, що вона не возить леді. Ми, коні, маємо приймати речі такими, якими вони є, і всім бути задоволеними та старанними доти, доки до нас гарно ставляться.

Я часто запитував себе, як сталося, що в Сера Олівера такий короткий хвіст; направду, дюймів шість-сім завдовжки – не більше, з волосяною китичкою, що звисала з нього. Одного вихідного дня, який ми проводили в саду, я наважився у нього запитати, через яку таку пригоду він утратив свій хвіст.

– Пригоду! – форкнув він, несамовито глипнувши в мій бік. – Пригоди тут ні до чого. То був жорстокий, ганебний, холоднокровний учинок! Коли я був ще молодий, то потрапив до місця, де робили ці бузувірські штучки. Мене прив’язали і закріпили так, що я не міг поворухнутися, а потім прийшли вони і просто з кісткою, по живому обітнули мій довгий чудовий хвіст і забрали його геть.

– Який жах! – вигукнув я.

– Що жах, то жах! І справа не тільки в тому, що біль був нестерпний та довго допікав, і не тільки у принизливому становищі після втрати найкращої прикраси, якої тебе раптом позбавляють (і це можна пережити), а ще й у тому, що як тепер відганяти мух зі своїх боків та задніх ніг? Ви, хвостаті, просто зганяєте мух, навіть про це не замислюючись; ви й гадки не маєте, яка це мука, коли вас обсідають мухи та їдять поїдом, а вам їх ні за що з себе не зігнати. Ця вада – на все життя, і мука – теж на все життя, та, дякувати Небу, зараз цього вже не роблять.

– Ну, а для чого це робилося тоді? – запитала Джинджер.

– Данина моді! – промовив старий кінь, ударивши копитом. – Така була мода! Якщо ви знаєте, що це таке. У час моєї молодості не було жодного породистого молодого коня, якому би не обітнули хвоста на такий ганебний манір, ніби Бог, створюючи нас, не знав, що нам потрібно і як ми виглядаємо найкраще.

– Мабуть, мода винна і в тому, що нам закидають голови отими осоружними мундштуками, якими мене мучили в Лондоні, – сказала Джинджер.

– Саме так, – погодився він. – Я так собі думаю, що мода – це одне з найбільших нещасть на світі. Та погляньте хоча б, для прикладу, як вони обходяться із собаками, обтинають їм хвости, аби ті виглядали відважними, підрізають їм гарні вушка, щоб ті, розумієш, стояли сторчака. Колись у мене була приятелька, коричнева тер’єрка. Її звали Скай. Вона так мене обожнювала, що спати могла тільки в стайні. Вона спала в мене під жолобом, і там же, коли настала пора, привела п’ятьох маленьких цуценят. Жодного з них не втопили, бо вони були цінної породи, а як вона вже ними тішилася! А коли в них прорізалися очі і вони стали повзати довкола, то на це видовище варто було подивитися. Та одного дня прийшов служник і забрав їх усіх. Я, було, подумав, що він, мабуть, злякався, якби я ненароком на них не наступив. Та де там! Увечері нещасна Скай принесла цуценят назад, по одному у своіх зубах, але вже не тих щасливих безтурботних створінь, а закривавлених, із жалісним скиглінням. Кожному цуценяті обрізали по доброму шматку хвоста, а також м’якенькі частини вушок. Як їхня мати їх вилизувала! Яка вона була стурбована, бідолаха! Ніколи цього не забуду. З часом рани загоїлися, й вони забули про свій біль, але гарненькі м’які вушка, котрі, без сумніву, повинні захищати більш вразливі частини вух від пилу і травм, були втрачені назавжди. Чому ж люди не обрізають вух своїм дітям, аби ті виглядали гостровухими? Чому вони не обрізають їм кінчика носа, аби ті виглядали страшнішими? Чому людям можна все це робити, а з ними такого – ні? Яке вони мають право так мучити та спотворювати Божі створіння?

Сер Олівер – дарма, що м’якої вдачі, – кінь старий і запальний, і те, що він сказав, було для мене цілковитою несподіванкою, до того ж такою страхітливою, що я відчув таку невимовну відразу до людей, якої ще ніколи не відчував. Джинджер, ясна річ, теж не могла отямитися від почутого. Вона хитнула головою, блиснула очима, роздула ніздрі і заявила, що люди – тупі, безсердечні тварюки.

– Хто то патякає про тварюк? – запитав Туптун, що саме повернувся від старої яблуні, де терся об низьку гілляку. – Тут хтось когось назвав тварюкою? Я вважаю це слово дуже поганим.

– Погані речі не назвеш інакше, як тільки поганими словами, – відрізала Джинджер і переповіла йому почуте від Сера Олівера.

– Усе це чиста правда, – погодився Туптун, – і там, де я колись жив, сам не раз ставав свідком тих штукенцій із собаками. Але тут ми про це говорити не будемо. Ми ж знаємо, що і господар, і Джон, і Джеймс завжди чудово до нас ставляться, і наговорювати на людей у такому місці, як це, не є ані справедливо, ані достойно. До того ж ви знаєте, що є ще десь гарні господарі та гарні конюхи, хоч, звичайно, наші – найкращі.

Мудрі слова доброго малого Туптуна, які, ми знали, цілком відповідають дійсності, трохи охолодили наш запал, особливо запал Сера Олівера, котрий душі не чув за нашим господарем, і, щоб змінити тему розмови, я запитав:

– Хтось може мені сказати, яка користь коневі від шор?

– Не може, – відрубав Сер Олівер, – бо користі від них жодної.

– Вважають, – промовив Суддя звичною для нього розважливою манерою, – що з ними кінь не буде сахатися, кидатися і лякатися, тобто не спричинить аварії.

– А чому ж тоді люди не вдягають шори верховим коням, а тим, що катають жінок, – і поготів? – поцікавився я.

– Бо їм так хочеться, – просто відповів Суддя. – У людей така мода. Вони мотивують це тим, що кінь, побачивши колеса власного екіпажа чи воза, обов’язково налякається, а налякавшись, може й понестися. Та вони забувають, що, коли кінь у запрягу чи під сідлом, на людних вулицях його і так з усіх боків оточують колеса, але вони його чомусь не лякають. Згоден, мало приємного, коли навколо тебе торохкотять колеса, але ж це не означає, що треба бігти світ за очі. Чи нам звикати до коліс?!.. Ми чудово розуміємо, що це таке і для чого воно, тож, якби нам не нав’язували тих шор, ми б їх не потребували. Ми б самі бачили куди їхати, крім цього, швидше злякаєшся тоді, коли бачиш якусь річ не цілком, а частково, не розуміючи, що це таке. Авжеж, не кожен із нашої братії спокійний, урівноважений, когось сильно били замолоду, хтось чогось налякався, і таким, може, й справді потрібні шори. Але щоб знати це напевне, потрібно опинитися в їхній шкірі.

– Як на мене, – додав Сер Олівер, – у нічну пору шори тільки шкодять. Ми, коні, бачимо в пітьмі набагато краще, аніж люди, і якби нам давали змогу бачити все те, що бачить людина, скількох трагедій можна було б уникнути. Пригадую, кілька років тому темної ночі повертався один катафалк, запряжений парою коней, і саме перед будинком фермера Спароу, там, де дорога іде попри ставок, колеса ковзнули у воду, і катафалк перекинувся у став. Коні потонули, кучер ледве врятувався. Ясна річ, після тієї пригоди став відгородили міцною огорожею, пофарбували на біло, щоб було видно здалеку. Але до чого я веду: якби тих коней не сліпили шорами, вони б самі і не наблизилися до води, і тоді б нічого не сталося. А коли перекинувся хазяйський екіпаж (вас тут іще не було), усі казали, що це сталося через загаслий лівий ліхтар. Мовляв, якби він не згас, то Джон побачив би велику вибоїну, що залишилася після ремонту дороги. Воно, звісно, так, та якби старий Колін їхав без шор, він і сам би помітив ту вибоїну (байдуже, з ліхтарем чи без), бо такі стріляні горобці рідко потрапляють у халепу. А так кінь весь побився, екіпаж розлетівся на друзки, і просто диво, що Джон не розбився на смерть.

– Я от що скажу, – озвалася Джинджер, надимаючи ніздрі. – Якщо ці люди такі мудрі, то хай би вивели таку породу коней, що мала б очі не з боків, а спереду, як у самих людей. Вони ж вірять, що їм дозволено втручатися в природу і вдосконалювати Божі створіння.

Розмова знову звернула на сумне, аж раптом Веселун, який усе знав, задер свого носа догори і сказав:

– Я розповім вам по секрету одну річ. У мене немає жодних сумнівів у тому, що й Джон не схвалює тих шор. Колись я сам чув, як він казав про це господареві. Той відповів йому, що, мовляв, коли кінь уже звик до шор, то, знявши їх, часом можна йому нашкодити. А Джон сказав, що, як на нього, краще, об’їжджуючи лошаків, узагалі обходитися без шор, а в деяких країнах так і роблять. Тож не занепадаймо духом, а ходімо краще он під ті дерева. Щось мені підказує, ніби вітер назбивав там трохи яблук, і я пропоную не залишати їх на поталу усяким зайдам, а з’їсти самим.

Ми не змогли відмовитися від такої звабливої пропозиції Веселуна, перервали тривалу розмову і з насолодою поласували яблуками, які нападали в садову траву.

Розділ 11
Правду кажучи…

Що довше я жив у Біртвік-парку, то більше пишався й радів, що потрапив сюди. Усі, хто був знайомий із нашими господарями, поважали цих людей. Вони були добрими, справедливими не тільки до людей, а й до тварин: коней, віслюків, собак, котів, корів, птахів… Одне слово, не було такої скривдженої істоти, яка би не знайшла у них захисту, і кожен, хто служив у маєтку Гордонів, дотримувався встановленого господарями порядку. Якщо надходила чутка, що якийсь сільський хлопчисько кривдить беззахисну тварину, бешкетника швидко ставили на місце.

І сквайр, і фермер Ґрей, за їхніми власними зізнаннями, вже понад двадцять років виступали проти того, щоб на їздових коней надягали мартингал, і в наших краях це причандалля й справді було великою рідкістю. Інколи на захист коней ставала й місіс Гордон. Угледівши коня, обтяженого не тільки запрягом, а й мартингалом, що різко задирав конячу голову, вона просила кучера зупинитися, виходила з екіпажа і намагалася спокійно, проте наполегливо переконати власника нещасної тварини чи їздового, що нема потреби і шкідливо так чинити.

А покажіть мені такого чоловіка, який би міг устояти перед чарами нашої господині!.. Шкода, що не всі жінки такі, як вона. Містер Гордон теж був не з таких, що легко поступаються власними переконаннями. Пригадую, одного дня я віз його додому верхи, а нам назустріч трапився візок, запряжений чудовим невисоким гнідим поні з тонкими ногами та гарною головою (певна ознака доброї породи). Правив цим коником кремезний чолов’яга. Порівнявшись із воротами, що вели до маєтку, поні повернув до них, аж тут їздець так різко і з такою силою смикнув за повід, що поні ледь не розвернувся у голоблях. Відновивши рівновагу, він побіг був далі, але бурмило ухопився за батіг і заходився його батожити! Нещасний поні рвався уперед, але дужа безжальна рука тягла його назад, аж вивертаючи щелепу, а по спині безперестанку гуляв батіг. Я аж здригнувся, побачивши цю екзекуцію: кому ж, як не коневі знати, як болить делікатна щелепа, яку вивертає рука деспота. Господар гукнув, щоб я прискорив ходу, і за хвильку ми наздогнали нещасного поні.

– Соєре, – гукнув господар наказним тоном, – тобі не здається, що твій поні – із плоті та крові?

– Із плоті, крові та норову, – нехотячи відповів бурмило. – Надто він у мене самостійний, і це мені не дуже подобається.

Мучителем поні виявився будівельник, який часто бував у маєтку в справах. Із голосу його я зрозумів, що він зовсім не в гуморі.

– Невже ви думаєте, – напосідав на нього сквайр, – що від такого ставлення він тільки й чекатиме, як би то догодити господареві?

– А навіщо він повернув? – відрізав Соєр. – Ми їдемо прямо, та й квит!

– Ну, ви не раз заїздили й до нас, – нагадав господар. – Якщо поні без нагадувань повернув до воріт, то це свідчить про його пам’ять та розум. А ідете ви зараз до мене чи не їдете – відкіля йому знати? Та, зрештою, не в тому річ. Я от що хочу сказати, містере Соєр. Мені ще не доводилося бачити, щоб до малого поні ставилися так бездушно; ви своїм брутальним ставленням тяжко травмуєте тварину, до того ж ще й собі псуєте репутацію. Не забувайте, кожному воздається за ділами його, і питатимуть про те, як ви чинили не тільки з людьми, а й із тваринами.

Господар пустив мене повільним кроком додому, і з його голосу я зрозумів, що він дуже засмутився через цей випадок. Коли йшлося про жорстоке ставлення до тварин, він міг сказати свою думку щодо цього і людині свого кола, і простому робітникові. Під час прогулянки наступного дня нам трапився його друг капітан Ленґлі. Він правив лінійкою,[33]33
  Лінійка – кінний екіпаж із боковими сидіннями.


[Закрыть] запряженою парою гарних мишастих коней. Привітавшись, вони перекинулися кількома словами, а потім капітан запитав:

– Ну, містере Гордон, як вам мій запряг? Усі знають, що в нашій околиці ніхто не розуміється на конях так, як ви, тож мені було б цікаво знати вашу думку.

Господар потягнув за повід, і я ступив кілька кроків назад, даючи йому змогу краще роздивитися коней.

– Пара нівроку, – підтвердив господар. – Коли коні й у роботі такі самі красені, то вони – справжній скарб. Та бачу, що ви й далі небайдужі до того, що коням тільки заважає і не дає їм розвернутися в усій красі.

– Це ви про що? А, мартингал! – здогадався капітан. – Знаю, знаю, доводилося чути про вашу «любов» до цих штук. Ну, якщо відверто, мені подобається, коли кінь іде з гарно піднятою головою.

– Мені теж це подобається, – відповів господар, – як і будь-якому чоловікові, але не подобається, коли кінь це робить проти власної волі. Від цього він тільки програє.Та поміркуйте самі, Ленґлі. От ви – військовий офіцер, і, я певен, ви захоплені, коли ваш полк виблискує на параді, плечі розпрямлені, груди колесом, ну, і так далі. Та що б ви сказали, якби заради цього кожному воякові довелося приторочити до спини дошку? І добре, якби тільки на параді, бо солдати просто потомилися б та озлобилися. А як би це вплинуло на їхній дух у рукопашному бою із ворогом, де важливий кожен вільний м’яз, а вся сила вояка скерована тільки вперед? Не став би я тоді пророкувати вам перемогу. Те саме я скажу й про коней. Ви їх дратуєте, псуєте їхню поведінку і позбавляєте їх сили. Там, де можна було б налягти власним тілом, їм доводиться перенапружувати зв’язки та м’язи, а це, погодьтеся, не сприяє довголіттю. Та й ви стаєте заручником власних примх. Наділивши коня головою, природа подбала про те, щоб він міг вільно нею рухати, так само, як і ми, люди. Знаєте, якби ми у своїх вчинках частіше керувалися здоровим глуздом і менше гналися за модою, ми б не ускладнювали так життя собі й іншим. Окрім цього, ви не гірше від мене знаєте: коли голова і шия коня туго затягнуті мартингалом, підвестися із землі після падіння йому набагато важче. Ну, капітане, – засміявся господар, – бачите, як я тримаюся на своєму конику? Може, і ви на нього пересядете? Ваш учинок для багатьох став би прикладом для наслідування.

– Теоретично все, звісно, бездоганно, – погодився капітан. – А ваше порівняння із вояками – влучнішого не знайти. Але… я ще подумаю.

На цьому ми і розпрощалися.