Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 26
Розв'язка

Час уже, напевне, добігав півночі, коли я врешті вловив ледь чутне цокання кінських копит. Воно то зникало, то лунало знову, щоразу ближче й сильніше. Дорога до графського маєтку йшла через ліс, що теж належав графові, і саме звідти долинало цокання. У мене зажевріла надія, що це хтось вирушив на наші пошуки. Цокання ближчало і ближчало, тож я вже майже не вагався, що це Джинджер. І нарешті я таки зрозумів, що це її запрягли в екіпаж. Я заіржав – і вельми втішився, почувши у відповідь її іржання та людські голоси. Екіпаж повільно рухався по кам’янистій дорозі і зупинився біля темної постаті, розпластаної на землі.

З екіпажа вискочив чоловік і схилився над тілом.

– Ройбене, – почув я голос. – Не рухається!

Його супутник теж вийшов з екіпажа, схилився над конюхом і сказав:

– Уже готовий, – сказав він. – Дивися, які в нього холодні руки.

Вони спробували підняти Ройбена, але, побачивши його закривавлену голову і не виявивши жодних ознак життя, облишили його і підійшли до мене. Вони одразу помітили мої розсічені коліна.

– Ага, кінь спіткнувся, і Сміт упав! Хто б міг подумати, що вороний може впасти і скинути вершника! Схоже, Ройбен уже кілька годин тут лежить! Дивно, чому ж тоді кінь за цей час навіть з місця не зрушив?

Роберт узяв мене за повід і спробував повести, але щойно я ступив один крок, як мало не впав.

– Овва! Та в нього не тільки коліна розбиті! Дивися, як він іде!.. У нього копито потовчене! Бідолашний коник, як тут не впасти! Знаєш, Неде, Ройбен не тямив, що робить. Ти тільки уяви: гнати коня чвалом по такій дорозі, та ще без підкови! Ні, якби Ройбен був при пам’яті, він швидше змусив би його пролетіти над місяцем, аніж скакати по такій дорозі. Певно, він знову взявся за старе. Бідна Сусанна! Вона уже приходила до мене, питала, чи не повернувся Ройбен; була бліда, як смерть. Хотіла приховати хвилювання, казала, що він мав тисячу причин затриматися в місті. Але вона таки не витримала і попросила, щоб я виїхав йому назустріч. Ну, що ж? Треба доправити додому не тільки тіло, а й коня, а це вже не так легко.

Вони ще довго говорили, поки врешті не було вирішено, що Роберт поведе мене (він же все-таки конюх), а Нед на екіпажі привезе тіло Сміта до маєтку. Занести його в екіпаж було доволі складно, адже потрібно ще було притримувати Джинджер. Але вона не гірше за мене розуміла, що відбувається, і стояла незрушно, мов статуя.

Я зауважив це спеціально, бо головним її недоліком якраз було невміння бодай хвилинку постояти спокійно.

Коли Нед узявся за віжки й екіпаж із мерцем повільно рушив, Роберт ще раз уважно оглянув мою ногу, міцно перев’язав розколене копито своїм носовичком, і ми пішли. Ніколи не забуду цієї нічної прогулянки. До маєтку було більше трьох миль. Роберт вів мене повільним кроком, я шкандибав, накульгуючи та припадаючи на ногу: біль у копиті був просто нестерпний. Роберт часто мене гладив, лагідно щось примовляв, намагаючись підбадьорити; я не сумнівався, що він дуже шкодував мене.

Нарешті я опинився у своєму стійлі. Роберт дав мені вівса, загорнув коліна у вогкі ганчірки, а на копито наклав примочку із запарених висівок, щоб знезаразити рану і зняти жар. Уранці до мене мав прийти ветеринар, а поки що я опустився на солому і, незважаючи на страшний біль, заснув.

Наступного дня приїхав ветеринар. Він уважно оглянув мої рани і висловив сподівання, що суглоб уцілів, а отже, я й надалі зможу працювати. Щоправда, я вже ніколи не виглядатиму так, як колись.

Я вірю, що для мого зцілення робилося все можливе, проте одужання було болісним і тривалим. На колінах наростало дике м’ясо,[55]55
  Дике м’ясо – хворобливі нарости на місці пошкодженої шкіри.


[Закрыть] і його доводилося випалювати каустиком.[56]56
  Каустик – їдка пекуча рідина.


[Закрыть] Коли ж коліна нарешті загоїлися, їх змастили якоюсь шиплячою рідиною, від якої облізла вся шерсть. Навіщо те робили, не знаю, але, мабуть, людям краще знати.

Оскільки смерть Ройбена Сміта сталася за нез’ясованих обставин і не було жодного свідка цієї події, до справи підключилася поліція. Власник «Білого Лева», тамтешній конюх і ще декілька очевидців свідчили, що, покидаючи заїжджий двір, Сміт був п’яний як чіп. Наглядач на заставі підтвердив, що він, як божевільний, промчав через заставу, а коли серед каміння знайшли мою підкову, усе одразу з’ясувалося і з мене знято найменші підозри.

Усі співчували Сусанні, а вона, не тямлячи себе від горя, невтішно голосила:

– Він був такий добрий, такий добрий!.. Це все прокляте вино! І навіщо люди продають це бісівське пійло? О, Ройбене, Ройбене мій!..

Ройбена вже поховали, а вдова й далі голосила за ним. Невдовзі вона разом із шістьма дітьми змушена була покинути затишний будиночок під дубами, і, позаяк сім’я не мала ні житла, ні родичів, єдиним доступним для них житлом залишався хіба що великий і похмурий робітний дім.

Розділ 27
Скалічені і з невтішним майбутнім

Коли коліна трохи загоїлися, мене на кілька місяців вирішили перевести на невелику галявину. На ній, окрім мене, нікого більше не було. Хоч я й насолоджувався волею та смачною травою, та без товариства інших коней мені було дуже самотньо. Особливо бракувало товариства Джинджер, із якою я здружився по-справжньому. Бувало, зачувши на дорозі цокання копит, я починав іржати, але відповідали мені зрідка.

Якогось ранку ворота в огорожі відчинилися, і до мене вбігла… Так, це була стара добра Джинджер! Конюх, що привів її сюди, зняв із неї недоуздок та й пішов, і ми залишилися самі на всю галявину. Я зустрів її радісним іржанням. Ми обоє раділи нашій зустрічі. Щоправда, нашу радість дещо затьмарив той факт, що Джинджер підселили сюди аж ніяк не для того, щоб розвіяти мою самоту. Не зловживатиму вашим часом і не розповідатиму про все, що з нею сталося. Скажу лишень, що її загнали швидкою їздою, і це не минулося безслідно. Тож тепер Джинджер перевели сюди, щоб вона відпочила, набралася сил, а вже там буде видно.

Молодий і самовпевнений лорд Джордж вважав себе завзятим вершником і брав участь чи не в кожному полюванні, та про своїх коней він анітрохи не дбав. Невдовзі по тому, як мене перевели на галявину, відбувалися змагання зі стипль-чезу,[57]57
  Стипль-чез – різновид кінних перегонів зі складними перешкодами.


[Закрыть] і лорд Джордж затявся, що візьме участь у перегонах. Конюх попередив його, що Джинджер має невеликий розтяг і до перегонів не готова, проте лорд Джордж вирішив по-своєму і під час забігу нещадно гнав Джинджер уперед, змушуючи її триматися на рівні з фаворитами перегонів. Простодушна Джинджер викладалася до останнього і навіть увійшла до трійки лідерів, але, як кажуть люди, запалилася. Та ще й вершник був для неї заважкий, відтак вона зірвала спину.

– І от, – підсумувала Джинджер, – ми з тобою, коні у розквіті сил, стоїмо, наче немічні шкапи. Тебе занапастив безпробудний пияк, я мене – самовпевнений дурень. О, як мені сумно!

Справді, що не кажи, а ми вже не ті. Та хай там як, а спілкуватися одне з одним нам однаково було приємно. Ми не брикали по галявині, як колись, а разом паслися, лежали на траві або годинами стояли – голова до голови – під крислатими липами. Так тривало доти, допоки з міста не повернувся граф зі своєю челяддю.

І от одного дня він разом із Йорком прийшов до нас. Побачивши їх, ми тихо завмерли під нашою липою. Вони прискіпливо оглянули мене і Джинджер, і, схоже, граф був дуже розчарований.

– Триста фунтів пішли за вітром, – прорік він, – та це півбіди. Друг довірив мені своїх коней, він сподівався, що тут їм буде добре, а їх занапастили. Кобилу ще можна потримати хоч би рік, тоді побачимо, що з неї вийде. А вороного доведеться продати, і то вже. Мені дуже шкода, але коневі з такими колінами не місце у графській стайні.

– Авжеж, ваша ясновельможносте, аякже, – підтакнув Йорк. – Тепер його місце там, де не зважають на екстер’єр,[58]58
  Екстер’єр – зовнішній вигляд та будова тіла тварин.


[Закрыть] а цінують добрих коней. Я маю знайомого в Баті,[59]59
  Бат – курортне місто в Англії, що в графстві Сомерсет.


[Закрыть] він здає коней внайми, і гарні тварини за розумну ціну його завжди цікавили. А ще я точно знаю, що коней він не ображає. Після слідства вороний поза підозрою, тож якщо хтось із нас дасть – ви або я – йому свою рекомендацію, то цього достатньо.

– От ти її і напиши, Йорку. А скільки за нього дадуть, стільки дадуть, головне, щоб він потрапив у добрі руки.

Дійшовши згоди, вони пішли від нас.

– Скоро ти звідси підеш, – зажурилася Джинджер, – і я втрачу єдиного друга. Навряд чи ми колись побачимося. Чому цей світ такий жорстокий?

Десь за тиждень після цієї розмови до нас на галявину прийшов Роберт, накинув на мене недоуздок і повів геть. Прощання з Джинджер було коротким. Поки мене вели, ми спочатку іржали, а потім вона, увесь час, поки чула цокання моїх копит, занепокоєно бігала вздовж огорожі.

За рекомендацією Йорка мене купив один чоловік, який здавав внайми коней та кінні екіпажі. Добиратися до нього довелося залізницею, мені це було вдивовижу і спершу навіть лякало. Та щойно я зрозумів, що пахкання, сичання і свистіння паротяга не заподіють мені жодної шкоди, а тремтячий вагон не такий вже й страшний, як здавалося, я швидко заспокоївся і вже нічим не переймався.

Кінцевим пунктом моєї подорожі виявилася доволі пристойна стайня з непоганими умовами. Щоправда, не така простора й зручна, як у Біртвік-парку чи у графському маєтку: підлога у стійлах настелена не рівномірно, а з нахилом; стояв я головою до годівниці, тому передні ноги були вищі, аніж задні, від чого дуже втомлювався. Схоже, люди ще не збагнули, що кінь, якому зручно стояти і повертатися куди завгодно, працюватиме набагато краще. Що ж до іншого, то годували нас добре, тримали в чистоті, і, думаю, власник наш не був байдужим до своїх коней. Йому належало чимало кінних запрягів та екіпажів, які могли винайняти всі охочі. Деколи вони брали екіпаж із кучером, інколи сідали на козла самі.

Розділ 28
Найманий кінь та його їздці

Досі мною правили люди, які хоч знали, як це треба робити. Тут же, натомість, ніколи не бракувало візників-невігласів, та й просто роззяв, і позаяк ми були коні підневільні, то і наймали нас усі, кому заманеться. Я мав спокійну вдачу, на мене можна було покластися, і саме тому мені найбільше щастило на таких-от горе-візників. Якби узятися розповідати про всі можливі й неможливі способи правити екіпажем, які мені довелося на собі відчути, це забрало б силу-силенну часу, тому я обмежуся лише кількома випадками.

Перша категорія їздців – це ті, що переконані, нібито кінь зобов’язаний відчувати, хто старший. Вони туго загнуздують коня, позбавляючи його найменшої свободи руху. Такі їздці переконані, що коня треба «тримати в руках», а повід має бути туго напнутий, немов без цього кінь не встоїть на ногах. Якійсь кандибі, чиї губи від такої їзди загрубіли настільки, що не відчувають повода, це, може, і допомагає, але коневі, що міцно стоїть на ногах і відгукується на найменший порух віжок, це завдає неабияких мук, не кажучи вже про те, що це просто безглуздо.

Друга категорія їздців – абсолютна протилежність першій. Ті зовсім відпускають повід, в усьому покладаючись на коня, і просто сидять, склавши руки. Як ви гадаєте, чи зможе в разі небезпеки такий візник спрямувати коня туди, куди треба? І коли раптом кінь сполохається або спіткнеться, такий візник не дасть екіпажу ніякої ради, і закінчуються такі історії часто вельми сумно. Скажімо, особисто я не маю жодних упереджень до такої манери їзди, бо зазвичай я не сахаюся і не спотикаюся, а візник нехай собі показує дорогу і час від часу підганяє чи притримує мене. Хай там що, а коневі треба бодай трохи відчувати повід, коли, скажімо, він іде з гори, щоб він принаймні знав, що його візник не заснув.

Окрім цього, недбала їзда зазвичай розбещує коня, він відвикає працювати на совість, а коли потрапляє в інші руки, часто цю погану звичку доводиться вибивати батогом. Самі розумієте, приємного у цьому мало. Сквайр Гордон завжди пильнував, щоб ми не ледарювали і зберігали гарні манери. Він любив говорити, що розбещення коней – не менший злочин, ніж розбещення дітей, адже і тим, і тим доводиться за це розплачуватися.

А ще такі їздці недбалі не тільки до коней, а взагалі до всього. Під час їзди вони думають про що завгодно, але не про те, що треба. Якось мені довелося ходити у фаетоні, яким правив такий-от візник: сам він сидів на козлах, а його дружина і двоє дітей – у колясці. Тільки-но ми рушили з місця, як він одразу ж кинув віжки і ще двічі вперіщив мене батогом, хоча потреби в цьому не було. Нещодавно ремонтували дорогу, і навіть там, де покриття не поновлювали, дорога рясніла розсипаним щебенем. Мій погонич, знай собі, сміявся, жартував із дружиною, дітьми, звертав увагу на пейзажі обабіч дороги, а про мене геть-чисто забув. Гарний візник вів би коня так, щоб обминати щебенисті розсипи, та я про це вже навіть і не мріяв. І не дивно, що під час такої їзди дуже скоро я підчепив передньою підковою камінчик.

Якби зі мною був містер Гордон, Джон чи хто-небудь, хто знає, що таке їзда на конях, я би й трьох кроків не ступив, як вони помітили б, що зі мною щось сталося. І навіть уночі досвідчена рука через віжки відчула б, що мій крок чомусь змінився, візник спустився б з козел і дістав клятий камінь. А цей тип, знай, сміявся і правив теревені, а камінь глибше й глибше засідав поміж підковою та стрілкою.[60]60
  Стрілка – нижня частина копита.


[Закрыть] Один його край був гострий, а інший – округлий, і вам кожен кучер скаже, що це найгірший з усіх каменів: гострим кінцем він натирає ногу, а круглим може будь-коли ковзнути по дорозі, і падіння тоді неминуче…

Мій візник був або підсліпуватий, або дуже недбалий; не знаю, чого мав більше, але він гнав мене з цим каменем у підкові ще добрих півмилі, аж нарешті таки помітив. Та я вже так накульгував, що не помітити цього було просто неможливо.

– Дивися, як він кульгає! – вигукнув він, помітивши мою кульгавість. – Ні, ти бачиш, нам підсунули криву шкапу! Чи є в них совість?!..

Сказавши це, він махнув віжками, ляснув батогом і крикнув:

– Гей, ти, нема чого вдавати ветерана! Дорога є дорога, і ти хоч на одній нозі скачи – зі мною цей номер не пройде.

За деякий час нам трапився фермер, який їхав назустріч на гнідому жеребці. Він зняв капелюха, вітаючись із нами, і тут же зупинився.

– Вибачте, сер, що втручаюся, – мовив фермер, – але мені здається, що вашому коневі щось заважає. Таке враження, ніби йому за підкову заліз камінь. Із вашого дозволу, гляну на його ноги. До речі, для коней дрібне каміння на дорозі – справжнє лихо.

– Ми винайняли цього коня, – пояснив мій візник. – Не знаю, що з ним сталося, але хіба так можна робити – пропонувати людям кульгаві шкапи.

Фермер спішився, намотав повід собі на руку і, не довго гадаючи, підняв одну мою ногу – ту, яка до нього найближча.

– Ну от, так і є! Там камінь за підковою, а ви говорите, що кульгавий!

Спершу фермер намагався витягти камінь голіруч, але камінь сидів, міцно затиснений між підковою й копитом. Тоді він витягнув із кишені щось схоже на зубило і дуже обережно, хоча і не без труднощів, видовбав злощасний камінець.

– Дивіться, що було за підковою! – він показав камінь. – Дякуйте Богові, що ваш кінь не впав і не скалічив собі ноги!

– Оце так дивина! – не повірив мій візник. – Хто б міг подумати, що з кіньми трапляються такі халепи!

– Та невже? – глузливо посміхнувся фермер. – Як бачите, трапляються, до того ж, від коня це не залежить. На такій дорозі від прикрої пригоди ніхто не застрахований. Тож коли не хочете, щоб ваш кінь скалічів, добре дивіться, а в разі чого – негайно виймайте камінці. А ця нога добряче натерпілася, – додав він, обережно опускаючи мою ногу на землю, і лагідно поплескав мене по шиї. – І ще, сер, дозвольте дати вам пораду. Копито в коня помітно пошкоджене, чвалом його не женіть, а що він якийсь час кульгатиме, так від цього вже нікуди не втечеш.

Із цими словами він скочив на свого жеребця, зняв на прощання капелюха перед дамою та й поскакав далі.

Коли він від’їхав, мій візник став смикати віжками та ляскати упряжжю, мабуть, натякаючи на те, що треба їхати далі. Я, звісно, так і зробив, радіючи, що спекався каменя, хоча біль від нього все ще дошкуляв.

Ось такі неприємні пригоди трапляються з нами – найманими кіньми.

Розділ 29
Кокні[61]61
  Кокні – зневажлива назва лондонського простолюду.


[Закрыть]

Існує ще одна категорія візників – люди, котрі вважають, що кінь – це не жива істота, а паротяг абощо. Передусім це городяни, які про власного коня і не мріють, а їздять здебільшого залізницею.

На їхнє переконання, кінь – це той самий паротяг, тільки менший. І коли вже за нього заплачено, вважають вони, то хай буде ласкавий їхати стільки, скільки хоче клієнт, з такою швидкістю, яку той забажає, і везти стільки вантажу, скільки скажуть. Хоч яка дорога – непрохідна від бездоріжжя чи суха й рівненька, гладка чи кам’яниста, крута чи полога, – їх це нітрохи не бентежить, а ти біжи, не сповільнюючи кроку, і жодних тобі потурань, і ніхто тобою не переймається.

Коли трапляється крутий підйом, їм і на гадку не спаде, що можна вийти з екіпажа і перейтися пішки, щоб полегшити коневі роботу. Вийти? Аякже! Ми платили за їзду, а не за ходіння, тож будемо їхати! Кінь? А що, хіба йому вперше? Чи не для того створені коні, аби тягнути вгору переповнений екіпаж? Пішки? Скажете таке! Батіг свище в повітрі, раз по раз ляскають віжки, їм часто-густо вторують безцеремонні, грубі вигуки: «Но-о, пішла, ледача худобо!»

І знову ляскає батіг, хоч кінь і так щосили тягне повіз, покірно, не скаржачись і не нарікаючи, дарма що платою за таку роботу є важка втома і чорна невдячність.

Від такої манери їзди кінь змучується втричі більше. Я б охочіше пройшов двадцять миль із нормальним, делікатним візником, аніж десять із таким любителем паротягової манери, і, повірте, ці двадцять миль втомили б мене менше.

Є в таких «любителів» ще одна особлива риса: з’їжджаючи навіть найкрутішим спуском, вони дуже рідко застосовують гальмо, і деколи таке невігластво призводить до серйозних катастроф. А буває ще й так: увімкнуть на спускові гальмо і забудуть про нього. І вже не раз траплялося, що дорога іде круто вгору, я тягну щосили, і лиш на половині підйому горе-візник раптом згадує, що в екіпажа одне колесо заблоковане гальмом. Коням такі речі дуже й дуже шкодять.

Коли коня наймає джентльмен, він пускає його легким кроком; коли коня наймає кокні, то одразу ж жене його чвалом. Коли кокні кортить зупинитися, він періщить коня батогом, а потім так різко осаджує, що той аж присідає на задні ноги, а в губи йому боляче впивається мундштук. У них це називається «спинити одним рухом». Коли ж треба завернути за ріг, кокні робить це дико і різко; правил дорожнього руху для нього не існує.

Одного пам’ятного весняного дня ми – я і Рорі (так звався мій напарник – чудовий, гарний кінь) – від ранку до вечора розважали компанію гульвіс. Правив нами не кокні, а наш стаєнний кучер, і день, можна сказати, минув для нас чудово. Уже сутеніло, коли ми, жваво біжачи, верталися додому. В одному місці дорога різко повертала ліворуч, але ми їхали по своєму боці, попід самою огорожею; щоб розминутися, місця було досить, відтак візник анітрохи не притримував нас. Коли ми наближалися до повороту, я почув цокання копит і торохкотіння бідарки, яка, швидко спускаючись, стрімко наближалася до нас. Через високу огорожу нічого не було видно, і за мить зустрічний запряг врізався у нас. Моє місце у запрягу було праворуч, і саме це мене врятувало. Місце Рорі було ліворуч, і якби були голоблі,[62]62
  Голоблі – дві жердини, прикріплені кінцями до передньої частини воза, в які запрягають коней.


[Закрыть] вони б полегшили удар. Візник бідарки гнав просто на нас, але коли він нас помітив, часу на те, щоб зайняти свій бік, уже не було. Вся сила удару припала на Рорі: голобля бідарки встромилася йому в груди, самого Рорі аж відкинуло назад, і він заіржав від болю так, що я довіку пам’ятатиму цей крик. Зустрічний кінь від зіткнення присів, а одна голобля переламалася. То був кінь із наших стаєнь, запряжений у кабріолет[63]63
  Кабріолет – двоколісний однокінний екіпаж.


[Закрыть] із високими колесами, що їх так полюбляють юні жевжики. А правив ним такий-от невіглас, котрий навіть не знав, якого краю дороги потрібно триматися, а як і знав, то анітрохи цим не переймався. Нещасний Рорі стікав кров’ю, що хлюпала з відкритої рани. Люди потім казали, що якби його вдарило трохи лівіше, то йому одразу був би гаплик. Та для бідолахи Рорі це було б тільки на краще.

Рана в нього була серйозна, гоїлася довго, а коли він нарешті одужав, його продали на вугільну шахту. Лише той, хто там працював, знає, на що перетворюється життя, коли тебе впрягають у вагонетку, і ти тільки те й робиш, що ходиш із нею то вгору, то вниз. Я бачив, як кінь тягне під гору переповнену вагонетку, позбавлену усяких гальм, і щоразу, коли я згадував цю сцену, мене огортав чорний сум.

Після каліцтва Рорі мене часто ставили парою з кобилкою Пеґі, моєю сусідкою у стійлі. То була міцна, гарної будови тварина; світло-мишастої масті, в яблуках, а хвіст та грива – темно-коричневі. Пеґі не належала до чистокровних коней, зате була напрочуд добра і спокійна. В її очах час до часу застигала тривога, і я запідозрив, що її щось дуже непокоїть. Коли нас уперше випустили в парі, її хода здалася мені дуже дивною: вона могла йти клусом, потім робила три-чотири кроки легким чвалом, а тоді несподівано рвалася вперед.

Хто б не стояв у парі з Пеґі, відчував купу незручностей, і я тільки те й робив, що напружено чекав якогось нового вибрику. По дорозі додому я запитав, звідки в неї така дивна, незграбна манера їзди.

– Ой, – зітхнула Пеґі, – я знаю, в мене нікудишній крок, але чим я тут можу зарадити? Зрештою, винна в цьому не я, а мої короткі ноги. От подивися, мене поставили з тобою в один запряг, але в тебе ноги на добрих три дюйми довші, ти робиш більші кроки, а отже, й біжиш швидше, ніж я. Тому така моя хода – не від хорошого життя. Якби я могла, то неодмінно б подовжила собі ноги, бо всі мої нещастя – від коротких ніг, – невесело підсумувала Пеґі.

– Але ж чому? – не зрозумів я. – Ти така дужа, спокійна, роботи не цураєшся.

– Річ у тому, – пояснила вона, – що люди полюбляють швидко їздити, і коли один кінь не встигає за іншим, то кого батожать? Його! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди доводилося рівнятися на інших коней, і саме звідси в мене ця огидна рвучка хода. Але ти не подумай, що завжди було так. Мій перший господар не мав звички кудись поспішати, і, живучи у нього, я ходила гарним рівним клусом. То був молодий сільський пастор, дуже дбайливий господар! Він мав на парафії дві церкви далеченько одна від одної, тож роботи в нього вистачало. Та він ніколи не кричав на мене і не батожив, щоб я бігла швидше. От усім би такого господаря, як він! Та потім він був змушений переїхати до великого міста, і мене продали фермерові.

Знаєш, серед фермерів часто трапляються добрі господарі, але мені, мабуть, не пощастило. Моєму фермерові було байдуже, як поживають його коні, екіпажем він теж правив абияк, переймаючись тільки одним – швидкою їздою. У запрягу я викладалася до останнього, а він мене батожив та й батожив. Ось там у мене і з’явилася ця погана звичка; я страх як боялася відстати від свого напарника. У базарні дні господар допізна сидів у шинку, і додому ми мали гнати, наче навіжені.

Якось темної ночі, повертаючись додому, він, як завжди, гнав нас чвалом, аж раптом посеред дороги колесо наскочило на щось велике і важке. Кабріолет умить перекинувся, фермер вилетів геть і, падаючи, зламав руку та, мабуть, пару ребер на додаток. На цьому моє перебування у господаря закінчилося, та я зовсім цим не журилася. І хай би де я опинилася, усюди знаходилися любителі швидкої їзди, і всі мої поневіряння починалися знову. І чому в мене такі куці ноги?!

Бідолашна Пеґі! Я їй дуже співчував, та як зарадити її горю? Я добре знав, як перепадає коневі, коли він бодай трохи повільніший, ніж його сусід у запрягу. Якщо когось батожать, то насамперед його, і нічого вже тут не вдієш.

Пеґі часто ставили у фаетон, а її лагідна вдача подобалася жінкам. А невдовзі її купили дві пані, які любили правити самі та якраз підшукували гарну, надійну конячину.

Потім ми ще кілька разів зустрічалися за містом. Хода її була гарною, рівною, а виглядала вона так, як може виглядати кінь, цілком задоволений власною долею.

Я був радий за Пеґі, бо хто-хто, а вона вартувала дбайливих рук.

А замість неї у стайні з’явився новачок – молодий жеребець, який усього полохався. Власне, тому він до нас і потрапив, і я поцікавився, чому він такий.

– Не знаю, – відповів він мені. – Я від народження не дуже сміливий, а ще кілька разів добряче налякався. Розумієш, коли бачиш щось уперше, то завжди хочеш розглянути зусібіч. Та спробуй роздивитися що-небудь, коли на тобі шори! І якщо я довго на щось задивлявся, господар періщив мене батогом, і це, ясна річ, тільки додало мені полохливості. Я от що думаю: коли б він давав мені змогу спокійно розглядати незнайомі речі і впевнитися, що в них нема ніякісінької загрози, я звикав би до всього швидко й легко. Якось разом із ним їхав старший джентльмен, коли раптом вітер жбурнув просто на мій бік щось біле: папір чи ганчірку. Я переполохався і помчав; господар, як завжди, схопився за батіг, але джентльмен крикнув: «Схаменися, що ж ти робиш?! Ніколи не карай коня за те, що він налякався. Кінь полохається тому, що відчуває страх. Твої побої цей страх посилюють, і кінь стає ще більш полохливий». Після того я дійшов висновку, що люди не всі однакові. Я точно знаю, що моє полохання – не примха. Та звідки ж мені знати, чого треба боятися, а чого ні, коли не маєш змоги бодай до чогось звикнути? Я б не боявся того, що знаю! От хоча б такий випадок. У маєтку, де я виріс, траплялися дикі олені, і я знав їх не гірше, ніж корів чи овець. Але ж олені водяться не всюди, і я можу навести чимало прикладів, коли недурні нібито коні, минаючи загін з оленями, просто божеволіли від страху.

Я знав, що кожне його слово – чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.

Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під’їхав до будинку на Пултен-стріт.[64]64
  Пултен-стріт – назва бульвару.


[Закрыть] На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.

– Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник?[65]65
  Підборідник – ремінець у вуздечці під нижньою губою коня.


[Закрыть] – поцікавився він у конюха.

– Він і без цього чудово йде, – відповів той. – Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.

– Ну, це не про мене, – сказав джентльмен. – Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? – промовив він, плескаючи мене по шиї.

Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам’ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини – і ми рушили з місця.

Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.

Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.