Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 45
Як Джері зустрів Новий рік

Для одних людей Різдво та Новий рік – великі свята. А для кебмена і його коня – не свята, а жнива: з одного боку, непогані заробітки, з іншого – гарувати доводиться від ранку до ночі. Новорічні бали, святкові посиденьки, ковзанки, атракціони – тільки встигай розвозити гостей та відпочивальників. Тож не дивно, що часто-густо працювали ми до півночі, і навіть довше. Дощ чи мороз – а ти чатуєш на вулиці, мокнеш, дрижиш на морозі та чекаєш тихенько, поки гості в теплому домі навеселяться, натанцюються і почнуть збиратися додому. Мені завжди було цікаво, чи замислюються коли-небудь статечні дами про нещасного кебмена, який всі жданики поїв, чекаючи на козлах, і терплячого коня, котрому від стоянки на морозі вже ноги задубіли.

Такої пори по вечорах здебільшого працював я, бо мені до стояння було не звикати, до того ж Джері побоювався за Шаленця, щоб часом той не застудився. На Різдвяні свята у нас було чимало пізніх викликів, і нашому Джері не на жарт став докучати кашель. Та до якої б години ми не затримувалися на роботі, Полі завжди чекала чоловіка, і коли вона з ліхтарем виходила нам назустріч, я бачив, як вона переживає.

У новорічний вечір ми відвозили до Вест-Енду[104]104
  Вест-Енд – західна частина Лондона, де зосереджені театри, розважальні заклади, фешенебельні магазини.


[Закрыть] двох джентльменів. Рівно о дев’ятій вони вийшли з нашого кеба і попросили забрати їх об одинадцятій.

– Можливо, ми трохи затримаємося, – попередив один джентльмен, – як-не-як, це гра в карти, але ви все одно не запізнюйтеся.

Джері завжди відзначався надзвичайною пунктуальністю, і, коли годинник пробив одинадцяту, ми були на місці.

Годинник пробив чверть, другу, третю… Пробив дванадцяту годину, а джентльмени не з’являлися.

Того вечора дув пронизливий вітер, удень пускався колючий дощ, із настанням темряви він перейшов у густу мжичку, яка сікла, здавалося, зусібіч. Холоднеча була неймовірна, і сховатися від неї не було де. Джері зіскочив із козел, підійшов до мене, поправив попону, натягнув її мені на шию. Після цього проходжувався туди-сюди, притупуючи ногами, став плескати себе по плечах, але замість зігрітися зайшовся важким кашлем. Тоді він відчинив двері кеба, заліз до середини і сів на підлозі, залишивши ноги знадвору, – такий-сякий сховок. Годинник бив одну чверть за другою, а від джентльменів – ні слуху ні духу. О половині першої Джері подзвонив і запитав, чи чекати йому взагалі.

– О, так, звичайно, – відповів швейцар. – Чекайте, чекайте, вони вже закінчують.

Джері повернувся на козла. Голос мого візника так хрипів, що я його ледве почув.

І тільки п’ятнадцять по першій двері нарешті відчинилися і на порозі з’явилися наші джентльмени. Без жодного слова вибачення вони сіли в кеб і пояснили Джері, куди їхати; це було милі зо дві звідси. Мої ноги задубіли від холоду, я біг і боявся, що от-от впаду. Вийшовши з кеба, пасажири і не думали вибачатися за запізнення, але не на жарт розхвилювалися, коли Джері назвав ціну за проїзд. Він ніколи не брав більше, аніж треба, але й поступатися своїми принципами також не збирався, і джентльменам довелося-таки заплатити за тих дві години і п’ятнадцять хвилин, які ми вимушено мерзли на вулиці. Та оті гроші виявилися для Джері надто дорогими.

Нарешті ми дісталися додому. Джері ледве міг говорити, а кашель його просто домучував. Полі, ні про що не запитуючи, відчинила двері й мовчки підсвічувала ліхтарем.

– Тобі чимось допомогти? – запитала вона.

– Так, дай Джекові чогось теплого, а мені зроби трохи вівсянки, – не говорив, а хрипів Джері.

Він ледве дихав, але не забув обтерти моє тіло й полізти на горище по додаткову в’язанку соломи для моєї підстилки. Полі принесла теплої бовтанки, я попив – одразу ж полегшало, і тільки після того вони вийшли зі стайні та зачинили за собою двері.

Наступного дня до стайні довго ніхто не заходив. Коли ж нарешті прийшов Гарі, він почистив нас, погодував, вичистив стійла і знову настелив соломи, так ніби сьогодні неділя. Усе це робив мовчки, не висвистуючи і не співаючи. Опівдні він знову прийшов, погодував нас, напоїв. Цього разу із ним була Долі. Дівчинка рюмсала, і з їхньої розмови я зрозумів, що Джері дуже хворий, і лікар каже, що справи кепські. Отак минуло два дні, будинок охопила справжня паніка. До нас заходив тільки Гарі й інколи Долі. Мабуть, вона приходила за компанію, бо Джері потребував цілковитого спокою, і навіть Полі ні на крок від нього не відходила.

Третього дня, коли Гарі порався коло нас, у двері постукали, і до стайні зайшов Старший Ґрант.

– Хлопче, – промовив він, – я не буду заходити в дім, але я хочу знати, як почувається батько.

– Гірше не буває, – відповів йому Гарі. – Лікар каже, що в нього бронхіт, і цієї ночі буде видно, чи він житиме.

– Оце так новина, – похитав головою Ґрант. – Буквально минулого тижня цей бронхіт завів у могилу двох чоловіків. Людина згоряє за лічені дні. Та поки Джері ще живий, треба сподіватися. Так що тримайтеся до останнього.

– Авжеж, – кивнув Гарі. – Знаєте, лікар вважав помічним те, що тато не вживав спиртного, і це збільшує шанси одужати. Вчора мав таку високу гарячку, що якби тато пив, як стверджує лікар, він би згорів, наче клапоть паперу. Та, по-моєму, лікар вірить у тата, вірить, що він одужає. А ви як думаєте, містере Ґрант?

Старший, схоже, розгубився:

– Якщо на світі є справедливість, то гарна людина просто мусить одужати, і знаєш, хлопче, я в це вірю. Не знаю чоловіка кращого, ніж Джері. Завтра зранку я зайду.

Назавтра він прийшов рано-вранці і сказав:

– Ну як?

– Татові покращало, – сказав Гарі. – Мати сподівається, що все минеться.

– Ну, дякувати Богу! – зрадів Старший. – Тож тримайте його у теплі, і хай він не бере дурного до голови. А зараз про коней. Якщо ваш Джек весь цей тиждень, а може, ще й наступний, стоятиме у теплій стайні, це йому піде тільки на користь; до того ж, вам не важко буде час від часу взяти його за повід та провести по вулиці, щоб він розім’яв ноги. А от молодому ніяк не можна без роботи, бо інакше на стіни почне дертися, а вам і без нього досить клопоту. З таким конем у запрягу і до біди півкроку.

– Та він і так уже дереться, – мовив Гарі. – Їсти даю менше, а йому хоч би що, сил не має куди прикласти, і що робити, просто не знаю.

– Здається, я придумав, – сказав Ґрант. – Як ви з матір’ю поставитеся до того, щоб я брав його на день, допоки тут у вас все владнається? І кінь не простоюватиме, і половину заробленого я віддаватиму вам, тож матимете хоч на харч для коней. Ваш батько, я знаю, не з тих, що сидітимуть без відкладеного на чорний день, але цього скоро вам забракне, а ще й коней треба годувати, їх на голодний пайок не посадиш. Тож ви з матір’ю подумайте, а я в обід зайду за відповіддю.

І, не чекаючи відповіді Гарі, Старший пішов.

Напевне, він приходив в обід і бачився з Полі, бо Полі разом із Гарі зайшли до стайні, удвох загнуздали Шаленця і вивели надвір.

Може, тиждень, а може, й довше Старший приходив по Шаленця, і коли Гарі починав йому дякувати чи хоч затинався про його добре серце, той відбувався сміхом і казав, що йому, навпаки, поталанило, бо його коням і так потрібно було трохи відпочити, та тільки зараз трапилася така нагода.

Джері одужував, але лікар застеріг, що коли він планує дожити до старості, то від роботи кебмена мусить відмовитися. Діти не раз обговорювали, що ж робитимуть мати й батько і чи зможуть вони, діти, чимось їм допомогти.

Одного дня Шаленець повернувся весь мокрий від бруду.

– Мряка на вулиці – хай Бог милує! – пояснив шеф. – Ось тобі, хлопче, чудова нагода повчитися ходити за конем!

– Все буде добре, містере Ґрант, – запевнив Гарі. – Не відійду від нього, поки не блищатиме, як нова копійка. Ви ж не думаєте, що тато мене цього не навчив.

– Всім би хлопчиськам такого наставника, як твій батько, – мовив Старший.

Поки Гарі стирав бруд із тіла та ніг Шаленця, вбігла Долі. Дівчинку аж розпирало від якоїсь важливої новини.

– Гарі, Гарі, ти не знаєш, хто такий живе у Фейростоу? Мамі прийшов лист із Фейрстоу, і вона, схоже, дуже зраділа. Побігла нагору показати татові.

– Хіба не знаєш? Там живе місіс Фаулер, в котрої мама колись працювала. Тато зустрів її минулого літа, і вона передала нам по п’ять шилінгів, пригадуєш?

– A-а, місіс Фаулер, ну, як не знати! Цікаво, що вона написала?

– Минулого тижня мама відправила їй листа, – пояснив Гарі. – Місіс Фаулер казала татові, щоб дав їй знати, коли він схоче покинути свій кеб. І що ж вона, цікаво, написала? Ану, Долі, біжи, запитай…

І Гарі знову, як досвідчений конюх, узявся начищати Шаленця – шарк! шарк! За кілька хвилин до стайні, пританцьовуючи, повернулася Долі:

– О, якби ти тільки знав! Місіс Фаулер пише, щоб ми всі перебиралися до неї, житимемо там. У неї є вільний будиночок із городом, курником, садком і всім таким – ніби саме для нас! Її кучер навесні звільняється, і вона хоче, щоб наш тато зайняв його місце. Люди там живуть хороші, є де влаштуватися садівником, стаєнним або пажем. Для мене є хороша школа. Мама від щастя то плаче, то сміється, а тато аж сяє!..

– Так це ж чудово! – вигукнув Гарі. – Прекрасна новина, так буде добре і татові, і мамі. Пажем бути не хочу, це ж доведеться носити форму з безліччю гудзиків. Ні, я стану конюхом або садівником.

Досить скоро прийняли рішення: щойно Джері стане краще, вся сім’я одразу покидає місто, а кеб і коні буде продано за першої ж нагоди.

Для мене це прозвучало, як грім серед ясного неба, адже я був не дуже молодий, а це означало, що сподіватися на хороше місце аж ніяк не випадало. Відколи я покинув Біртвік-парк, мені ніде не було так добре, як у мого дорогого Джері. Та три роки роботи у кебі, навіть за найкращого догляду, не могли не підірвати мої сили, та я й так відчував, що уже не той, що колись.

Старший одразу заявив, що бере Шаленця собі. Дехто з кебменів був би не проти прихистити мене, але Джері відмовився навідріз, сказавши, що не хоче бачити мене в кебі, кому б він не належав. І тоді Старший пообіцяв йому, що знайде для мене гарне місце.

Нарешті настав день розлуки. Джері ще не міг виходити надвір, і після того злощасного виїзду я його більше не бачив. Попрощатися зі мною прийшли Полі та діти.

– Бідолашний Джек! Милий наш Джек! Як шкода, що ми не можемо забрати тебе з собою, – сумувала Полі. Вона погладила мене по гриві, а потім – дивна річ! – поцілувала мене в шию. Долі, що невтішно ридала, теж поцілувала мене, і тільки Гарі гладив мене та мовчав, як у воду опущений.

А потім я пішов на нове місце.

Частина IV

Розділ 46
Джейкс і леді

Джері продав мене одному своєму знайомому, що торгував зерном і мав свою пекарню. Він був переконаний, що їжу там матиму гарну, а роботу – неважку. З харчами для коней у пекаря і справді все було гаразд, і мабуть, я б таки не перетруджувався, коли б зі мною поряд був господар. Та не так сталося, як гадалося. Його прикажчик вічно кудись поспішав сам і квапив інших, і часто-густо, коли мій віз і так був до краю навантажений, наказував докласти ще щось. Мій візник Джейкс бурчав, що кінь возить непосильний вантаж, але той його навіть не слухав: чого, мовляв, їхати двічі, якщо можна завезти за раз, як не крути, а справа – понад усе.

Джейкс, як і решта візників, тримав мене в тугій вузді, що в роботі тільки заважало, і місяців за три-чотири я почав відчувати, як гаснуть мої сили.

Якось я тягнув свій віз (як завжди, непомірно важкий), і дорогою довелося долати підйом. Я рвався з усіх сил, але підйом давався важко, я мусив зупинятися і довго стояти. Джейксові це не подобалося, і він лупцював мене, не шкодуючи батога.

– Ану, тягни, ледащо, – верещав він, – інакше я тобі таке влаштую…

Я знову рвонув, але пройшов лиш кілька кроків. Джейкс знов узявся за батіг, і я, напружуючись із останніх сил, наліг на голоблі. Удари були досить відчутні, але мені було не стільки боляче, скільки образливо. Я робив усе, що міг, тягнув так, що мало серце з грудей не вискочило, а замість подяки – батіг і груба лайка.

Коли Джейкс утретє взявся за батіг, до нього швидкою ходою наблизилася леді, що проходила вулицею, і приємним, але рішучим тоном попросила:

– Будь ласка, я вас прошу, облиште бити цього гарного коня! Чи ви не бачите, що він старається, але підйом дуже крутий. Ваш кінь і так робить усе, що тільки може.

– Але якщо цього не досить, то йому доведеться зробити трохи більше, – озвався Джейкс. – А все інше мене не обходить.

– А цей віз хіба не заважкий для коня? – запитала леді.

– Еге, куди вже важче, – погодився візник, – але я тут ні при чому. Ми якраз від’їжджали, а тут наднесло нашого прикажчика, і він сказав докласти ще три центнери.[105]105
  Англійський центнер дорівнює 50,8 кг.


[Закрыть] Йому таки захотілося – і край, а ти роби з цим, що хочеш.

Він знову замахнувся батогом.

– Будь ласка, зупиніться, – осадила його леді. – Якщо ви не проти, я дам вам розумну пораду.

Візник засміявся.

– Річ у тому, – заходилася пояснювати леді, – що ви самі не даєте йому розвернутися. Кінь дуже туго загнузданий і навіть голови не може опустити, а ви хочете, щоб він тягнув на повну силу. Послабте упряж і побачите, в нього все вийде. Ну, хоч спробуйте, зробіть мені ласку.

– Добре, добре, – засміявся Джейкс, – як скажете, леді, ваше слово – закон. Наскільки послабляти?

– Настільки, щоб він вільно рухав головою.

Прохання було виконане, і перше, що я зробив, це опустив голову до самих колін. О, яка це була благодать! Я енергійно порухав шиєю, розминаючи м’язи і проганяючи відчуття задубілості.

– Сердешний, ось чого тобі хотілося! – співчутливо мовила леді й лагідно мене погладила. – А тепер скажіть йому добре слівце, візьміть його за повід, справа зрушиться.

Джейкс узявся за віжки.

– Ану, Чорнишу!..

Я низько-низько опустив голову і всім тілом наліг на хомут. Тепер можна було задіяти всю силу, і віз нарешті рушив з місця. Витягнувши вантаж нагору, я зупинився перевести подих.

Леді, що досі супроводжувала нас по тротуару, підійшла до мене і погладила так, як вже давно ніхто не гладив.

– Бачте, ви йому дозволили – і в нього все вийшло. Я ж бачу, що цей кінь – сама надійність, і повірте мені, він знав кращі часи. Ну що, ви більше так його не будете гнуздати? – запитала вона, коли Джейкс знову взявся за упряж.

– Ваша правда, мадам, незагнузданий кінь легше йде догори, і я неодмінно про це пам’ятатиму. Дуже дякую вам за пораду, та розумієте, як він ходитиме розгнузданий, мене всі візники засміють. Що вдієш, так не прийнято!

– А ви започаткуйте, – порадила леді. – Бо як вас послухати, то коли всі роблять щось погане, то й ви це зобов’язані робити. Зараз чимало джентльменів не гнуздають коней, наші ходять так десь років з п’ятнадцять, і повірте, втомлюються вони набагато менше. Крім цього, – вона раптом стала дуже серйозною, – не можна кривдити Божих створінь, принаймні, без вагомих причин. Ми кажемо «безсловесні тварини», бо вони таки насправді безсловесні, нікому не поскаржаться, але це не полегшує їхніх страждань. Ну, от і все, більше я вас не затримую. Дякую, що дослухалися до поради і догодили дамі. Я думаю, це набагато краще за батіг, і ви самі у цьому пересвідчитеся. Удачі вам!

Вона ще раз погладила мене по шиї і легкою ходою пішла по тротуару. Більше я її ніде не зустрічав.

– Бий мене грім, якщо це не істинна леді! – тихо пробубнів Джейкс. – Так говорила зі мною, наче я якийсь аристократ. Що ж, не забудемо її порад, принаймні, на підйомах.

Треба віддати Джейксові належне: він трохи мене розгнуздав, а коли на нас чекав підйом, вивільняв мені шию. А от вози нітрохи не полегшали. Коли кінь зайнятий роботою, то ситна їжа, гарний відпочинок зможуть повернути затрачені сили. Коли ж він гарує, мов проклятий, йому нічим не допоможеш, і з часом я охляв настільки, що на моє місце купили молодшого коня.

Була там ще одна незручність, про яку, мабуть, варто згадати. Колись я чув про це від інших коней, але самому пережити не доводилося. І тільки тут я дізнався, що таке стайня без світла.

У стайні, де я жив, було одне-однісіньке віконце, десь аж у кінці, і через це в наших стійлах панувала вічна напівтемрява. Таке освітлення, по-перше, дуже пригнічує, а по-друге, жахливо псує зір. Коли мене виводили надвір, раптове світло боляче різало очі, я ледве розумів, куди йду, і кілька разів навіть шпортався на порозі.

Пробувши там трохи довше, я б напевно став підсліпуватим, а для коня це вкрай погано. Я вже не раз чув від людей, що краще вже їздити на сліпому коневі, ніж на підсліпуватому, бо, зазвичай, підсліпуваті коні страшенно лякливі. Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.

Розділ 47
Скрутні часи

Свого нового власника я пам’ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот – як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його Ніколас Скінер, і мабуть, це у нього працював Бідолаха Сем.

Люди часто кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Я б перефразував: краще один раз відчути. Можна все життя проходити в кебі, але так і не дізнатися, до чого може докотитися простий запряжний кінь.

У Скінера був цілий парк третьорозрядних кебів і цілий штат третьорозрядних кучерів. Він не церемонився з ними, а ті не церемонилися з нами. Опинившись у Скінера, я дуже скоро забув про недільний відпочинок, а надворі, між іншим, стояла літня спека.

Часто в неділі кеб від самого ранку наймала компанія веселих гульвіс. Четверо сідало досередини, п’ятий умощувався біля кучера, і я мусив тягти цю ватагу десять-п’ятнадцять миль за місто, а потім назад. Коли доводилося йти вгору, я навіть не мріяв, що хтось із них зійде і трохи пройде пішки. Хоч який був підйом і як припікало сонце, вони сиділи й у вус не дули, і тільки вряди-годи, коли кучер прямо казав, що я можу й не подужати гірки, вони нехотячи злазили з кеба. Інколи після роботи я був настільки змилений і зморений, що кидав їжу, ледь до неї доторкнувшись. О, як я згадував смачну мішанку з висівками та селітрою, яку давав нам Джері суботніми вечорами, коли надворі стояла спека. Така їжа приємно освіжала, після неї нам ставало легше. А потім нас чекали дві ночі та цілий день законного відпочинку, і в понеділок вранці ми були ладні бігати, як лошата. Тут же про відпочинок навіть не мріяли, і мій візник за грубістю поводження нічим не відрізнявся від свого патрона. Він мав страшний батіг з якимось вістрям на кінці, яке аж до крові розсікало шкіру. Перепадало часом і по животі, і навіть по голові. Від такої кричущої несправедливості я закипав, але продовжував сумлінно працювати, навіть не думаючи про бунт. Казала ж бідолашна Джинджер: це все одно нічого не дасть, бо людина сильніша.

Життя моє стало нестерпним, і я, як Джинджер, мріяв упасти просто на дорозі та врізати дуба, щоб ураз зі всім покінчити. Одного дня моє бажання мало не збулося.

Ми виїхали на стоянку о восьмій годині ранку і вже добряче наїздилися, перш ніж довелося йти на залізничну станцію. Там саме мав прийти великий потяг, і ми прилаштувалися в черзі кебів, щоб не повертатися порожніми, а прихопити пасажирів. Людей приїхало чимало, кеби з-перед нас роз’їхалися швидко, і врешті-решт настала наша черга. Наших пасажирів було четверо: галасливий і метушливий добродій, його дружина, їхні діти – хлопчик і дівчинка, і ще ціла гора багажу. Леді з хлопчиком одразу сіла в кеб, чоловік командував, куди яку валізу запхати, а дівчинка зупинилася коло мене.

– Татку, – з сумом промовила дівчинка, – я боюся, цей бідний коник не довезе нас додому, та ще й з багажем. Нам стільки їхати, а він слабкий і дуже змучений. Ти тільки подивися на нього.

– Міс, не хвилюйтеся, все буде добре! – запевнив її візник. – Він сильний, довезе.

Носильник, що тягав важкенькі скрині, побачивши, що багажу чимало, запитав у добродія, чи братиме він другий кеб.

– Ваш кінь це все потягне? – звернувся добродій до візника.

– Потягне, сер, потягне. Гей, носильнику, тягни сюди ці ящики. Він і більше візьме.

Візник допоміг висадити на дах такий важкий ящик, що я відчув, як сіли ресори.

– Тату, тату, та візьми другий кеб, – благала дівчинка добродія. – Не можна так навантажувати коника, чуєш?

– Ґрейс, не кажи дурниць, сідай негайно і не метушися. Що скажуть люди, коли ділова людина, перш ніж найняти собі кеб, питатиме згоди в коня. Чи, може, ти думаєш, кучер не знає, що робить? Ану, стрибай досередини і поменше базікай!

Моя співчутлива заступниця мусила скоритися; багаж, ящик за ящиком, випхали на дах кеба, а частину прилаштували біля візника. Коли все було готове, візник звично смикнув віжками, ляснув батогом, і ми рушили з місця.

Ноша була неймовірно важка, я від ранку нічого не їв, не відпочивав, але попри всі кривди чесно тягнув свою лямку.

Спершу все йшло без пригод, а коли ми під’їжджали до Ладґейтського пагорба,[106]106
  Ладґейтський пагорб – один із трьох великих пагорбів у центрі Лондона.


[Закрыть] важкий багаж і сильна втома зробили свою чорну справу. Ляскали віжки, свистів у повітрі батіг. Я вибився з останніх сил, і раптом, не знаю навіть, як це сталося, ноги пішли кудись убік, і я упав на землю, наче підкошений. Від несподіванки і від сили удару мені перехопило подих. Я лежав і не рухався. Втім, рухатися я не мав сил і був переконаний, що помираю. Я чув звуки метушні навколо, хтось щось сердито говорив, хтось стягав багаж, і здавалося, що все це уві сні. А потім нібито та сама дівчинка із розпачем сказала:

– Бідний коник!.. Це через нас він упав…

Хтось підійшов до мене, послабив на шиї шлею від вуздечки, відстібнув ремінці, що тримали хомут. Чийсь голос сказав:

– Він не встане, йому вже кінець.

Потім прийшов полісмен, віддавав різні розпорядження, та я навіть не розплющив очей. Єдине, що я міг, – це час до часу судомно вдихати й видихати. Хтось хлюпнув мені на голову крижаної води, в рот залили якогось зілля, чимось прикрили моє тіло…

Не знаю, скільки часу пролежав я на дорозі, але життя поволі поверталося до мене. Потім якийсь чоловік плескав мене по гриві й лагідно просив підвестися. Мені дали ще трохи того зілля, і, коли я після кількох спроб підвівся, мене поволі повели до найближчої стайні. Там мене поставили у не дуже чисте стійло, дали ріденької каші, і я з задоволенням усю її випив.

До вечора я оклигав, мене перевели до Скінерових стаєнь і вже там обслужили як слід. Уранці до мене зайшли Скінер та ветеринар, і після ретельного огляду лікар сказав:

– Він не стільки хворий, скільки виснажений фізично, і якщо дасте йому перепочити з півроку, то він знову працюватиме. Тепер же в ньому сили – кіт наплакав.

– То хай іде до біса! – вилаявся Скінер. – Я не маю ланів, щоб вигулювати здохлих шкап. Або він одужує, або ні! Інше мою фірму не влаштовує. В мене розмова коротка: поки бігає, ганяй, а як відбігає, продай його за безцінь, заведи до гицля або ще кудись.

– Якби він запалився, – казав ветеринар, – його було би краще пристрелити, але він не запалений. Днів за десять буде кінський ярмарок. Якщо ви дасте йому відпочити, відгодуєте його, він, може, й оговтається, і тоді в будь-якому разі ви вторгуєте за нього більше, ніж коштує звичайна кінська шкіра.

Прислухавшись до поради ветеринара (уявляю, чого це йому вартувало!), Скінер закомандував, щоб мене добре годували і тримали в чистоті, і, на моє велике щастя, стаєнний виконував ті команди набагато охочіше, ніж сам Скінер їх віддавав. Десять днів цілковитого спокою, добірний овес, сіно, рідка каша з висівок, до якої домішували проварене лляне насіння творили дива, і я швидко оклигував. Поївши каші з льоном, я все частіше схилявся до думки, що навіть після всього пережитого жити цікавіше, аніж помирати.

А на дванадцятий день після аварії мене відвели на ярмарок за кілька миль від Лондона. Я був певен: будь-яка зміна піде тільки на краще, тож дивився на світ веселіше і сподівався тільки на добре.