Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 12
Непогідний день

Якось наприкінці осені господар мав здійснити ділову поїздку. Мене запрягли в легку бідарку, і ми – я, сквайр і Джон – вирушили в путь. Обожнюю ходити у бідарці: вона легка, колеса високі, іде рівно, спокійно. Нещодавно лив рясний дощ, а тепер дув сильний вітер і замітав дорогу рясним падолистом. Я бадьоро біг шляхом, аж поки не досяг шлагбаума перед низеньким дерев’яним мостом. Береги виявилися досить високими, і міст, що перекинувся над річкою, був не арковий, а прямовисний, і вода, прибуваючи, могла досягти дерев’яних колод і навіть настилу. Та міст мав добротне поруччя, і тому вода мало кого лякала.

Мостовий[34]34
  Мостовий – той, хто збирає податок за проїзд через міст.


[Закрыть] нас попередив, що вода в річці швидко прибуває, і він побоюється, щоб до ночі не затопила мосту. У прирічковому пониззі вже не одну галявину затопила вода, та й мені, коли ми їхали, в одному місці по дорозі вода досягала коліна. Добре, що покриття було гарне, господар уміло правив мною, відтак для їзди це не створювало жодних перешкод.

Коли ми прибули до міста, мені, звичайно, дали як слід поїсти, але справи забрали в господаря купу часу, тому додому поверталися вже надвечір. Вітер тим часом дужчав і дужчав, і я почув, як господар казав Джонові, що йому ще не доводилося виїжджати з дому в таку бурю. Те саме подумав і я, коли ми минали ліс, де величезні гілляки хиталися, мов тоненькі галузки, а вітер висвистував так, що кров холола в жилах.

– Швидше б вибратися з того лісу, – зауважив господар.

– І не кажіть, сер, – погодився Джон. – Якщо якась гілляка гепнеться на нас, нам точно буде непереливки.

Щойно ці слова злетіли з його вуст, як від різкого подуву вітру щось важко заскрипіло, потім затріщало – і на дорогу, ламаючи все на своєму шляху, просто перед нами впав вирваний із корінням дуб і загородив нам шлях. Не стану вихвалятися, ніби я зовсім не злякався, бо перестрашився таки добряче. Я зупинився, наче прикипів до місця, і, мабуть, таки тремтів. Звичайно ж, я не став пручатися чи бігти геть – мене не так виховували. Джон вистрибнув з екіпажа і за мить уже був коло мене.

– Ще б трохи – і ми опинилися б під ним, – сказав господар. – Що ж зараз робити?

– Як на мене, сер, то ні переїхати це дерево, ні об’їхати його ми не зможемо. Залишається одне – вернутися до рогачки і зробити кілька добрих миль, перш ніж ми дістанемося мосту. Це забере досить часу, але кінь у нас свіжий.

Відтак ми повернули назад і пішли в об’їзд, та поки ми доїхали до мосту, вже майже споночіло. Можна було помітити, як вода заливає середину мосту, але таке траплялося й раніше під час повеней, тому господар мене не зупиняв. Ми бадьоро просувалися вперед, але в ту мить, коли мої ноги торкнулися перших дюймів мосту, я достеменно відчув, що тут щось негаразд. Не сміючи рухатися далі, я зупинився, наче закляк.

– Нумо, Красеню, – озвався господар, легенько торкаючи мене батогом, та я навіть не ворухнувся. Він ударив мене сильніше; я здригнувся, але вперед так і не рушив.

– Сер, тут щось не так, – промовив Джон, вистрибнув із бідарки, підбіг до мене і заходився уважно роздивлятися. Він спробував повести мене вперед. – Ну ж бо, Красунчику, що сталося?

Звичайно, я не міг із ним говорити, але дуже добре знав, що на мості зараз небезпечно.

Аж тут на протилежному березі з будиночка біля шлагбаума вискочив мостовий і почав розмахувати смолоскипом, наче навіжений.

– Гей, там, за річкою!.. Ви чуєте мене?.. Зупиніться, не їдьте!

– А що сталося? – крикнув господар.

– Річка розмила міст посередині, їхати по ньому – певна смерть!

– Дякувати Богові! – вигукнув господар.

– Ну, ти й справді Красень! – промовив Джон, узяв мене за віжки, акуратно розвернув праворуч і вивів на дорогу, що бігла над річкою. На землю стрімко насувалися сутінки. Вітер після того несамовитого пориву, що звалив із коренем дуба, помалу вщухав. Поночіло, негода стихала. Я йшов неквапним клусом, колеса екіпажа майже беззвучно котилися розм’яклою дорогою. Мої їздці довгенько мовчали, поки врешті господар наважився порушити тишу і про щось розчулено заговорив. Із їхньої розмови я зрозумів небагато, але з того, що я все-таки зрозумів, виходило, що, коли б я скорився команді містера Гордона, міст під нами, напевно, обвалився б, і всі – господар, кучер, кінь та екіпаж – загуркотіли б у бурхливі води. Стрімка течія, темнота, кликати на допомогу нікого, тому, очевидно, ми просто потонули б. Бог дав людям розум, як міркував господар, який допомагає проникнути у суть речей, а тварин обдарував знанням, яке не потребує розуму, але за певних умов надійніше і досконаліше від людського розуму і, до того ж, рятує людські життя. Джон знав чимало історій про дива, які творили коні, і був певен, що люди не вміють цінувати допомоги і дружби, яку отримують від цих тварин. Можливо, Джон казав правду, але його це аж ніяк не стосувалося.

Доїхавши нарешті до воріт маєтку, ми побачили садівника, який виглядав за нами. Він розповів, що, відколи споночіло, господиня побивається, переживає, чи не сталося чого дорогою, і навіть попросила Джеймса, аби той осідлав чалого жеребця Суддю та й поїхав до дерев’яного мосту, розпитав, чи не бачив хто нас.

Біля входу та на всьому першому поверсі горіло світло, і, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам кинулася господиня:

– Любі мої, як ви, із вами все гаразд? О, як я за вас переживала, чого я вже тільки не думала! Як доїхали, без пригод, сподіваюся?

– Без пригод, мила. Та якби наш Чорний Красень не виявився мудрішим за нас із Джоном, ми просто з мосту полетіли б у річку…

Господар із господинею пішли в дім, і я більше не чув, про що вони ще говорили. А мене Джон узяв за повід і повів до стайні. Яка розкішна вечеря чекала там на мене!.. На перше – запарені висівки, на друге – овес із товченими бобами. Підлогу добре застелили соломою, і це було дуже доречно, бо я таки добряче зморився.

Розділ 13
Знак диявола

Якось господар попросив Джона залагодити одну справу, тож ми, виконавши його доручення, уже неквапно їхали додому і стали свідками цікавого видовища: якийсь хлопчисько, осідлавши поні, примушував його скакати через хвіртку. Поні, розуміючи марність такої витівки, відмовлявся йому коритися, і, хоч як вершник його батожив, кінь просто розвернувся до хвіртки боком і правив своє. Хлопчисько продовжував лупцювати поні, та той лише повернувся до хвіртки іншим боком. Тоді малий бешкетник зіскочив на землю і заходився періщити нещасну тварину куди бачив, навіть по голові, а тоді скочив верхи і знов-таки спробував примусити його перескочити хвіртку, ні на мить не перестаючи шмагати. Та поні й не думав здаватися. Ми вже майже порівнялися з цим горе-вершником, коли поні раптом пригнув голову до землі, хвицнув задніми ногами – і малий халамидник, описавши в повітрі дугу, приземлився просто в гущавині розлогого колючого чагарнику. А поні, мов нічого не сталося, побіг додому, тягнучи по землі вуздечку.

– Так і треба тому халамидникові! – голосно засміявся Джон.

– Ой-ой-ой! – верещав хлопчисько, борсаючись у колючих чагарях. – Будь ласка, поможіть, витягніть мене звідси.

– А то вже вибачай, – промовив Джон. – Як на мене, то там тобі й місце, і може, синці й подряпини навчать тебе не змушувати поні перескакувати через хвіртку, яка для нього зависока.

Із цими словами Джон потягнув за повід, і ми рушили далі.

– Як знати, – промовив він, звертаючись сам до себе, – може, цей хлопець не тільки мучитель, а й брехун. Ні, Красеню, заїдьмо до фермера Буші, знайдемо там когось і розкажемо йому все так, як було.

Тож ми повернули праворуч, доїхали до току,[35]35
  Тік – місце для молотьби, очищення й просушування зерна.


[Закрыть] від якого було вже рукою подати до фермерського дому. Зустріли ми й власника будинку, він поспішав кудись дорогою, а його дружина, не на жарт стривожена, стояла на воротах.

– Вам часом не траплявся наш малий? – запитав містер Буші, коли ми порівнялися з ним. – Годину тому виїхав із дому на чорному поні, а поні он щойно прибіг додому сам, без хлопчика.

– Сер, мені здається, що без вершника йому набагато зручніше, – відповів йому Джон. – Принаймні, поки вершник не навчиться як слід триматися в сідлі.

– До чого ви ведете? – не второпав фермер Буші.

– Розумієте, сер, я був свідком того, як ваш синочок батожив і навіть копав невеликого поні, бо той, бачте, не хотів скакати через хвіртку, яка йому не під силу. Поні поводився дуже пристойно, сер, брикливості там близько не було, та врешті-решт терпець йому урвався, він хитнув крупом, і юний джентльмен опинився в колючих заростях. Він ще кричав, щоб я йому поміг, але гадаю, сер, ви не образитеся на мене, що я не виявив такого бажання. Кістки у хлопчиська цілі, відбудеться кількома подряпинами, та й по всьому. Я обожнюю коней, і моє серце крається, коли я бачу, як із них знущаються. Негоже набридати тварині так, що вона змушена брикатися, і коли кінь зробить це раз, хто поручиться, що він не зробить цього вдруге?

Мати хлопчика, зачувши таке, зронила сльозу.

– Мій бідолашний Біл, треба йому допомогти, хлопчику ж напевне боляче.

– Ішла би ти, жінко, до хати, – розпорядився фермер. – А Білові перепало заслужено, і я ще подивлюся, чи скористається він із цього уроку. Він уже не вперше знущається з того поні, але я таки покладу цьому край. Дуже вам дякую, Менлі. Щасливої дороги!

Ми рушили далі, і Джон усю дорогу вдоволено усміхався. Коли він розповів про цю пригоду Джеймсові, той теж повеселішав і сказав:

– Так йому й треба! Я знаю цього задаваку ще зі школи. Гне кирпу так, що куди тобі – він, бачте, син фермера! Тільки те й робить, що чваниться і зачіпається до менших. Ми, старші хлопці, звісно, спуску йому не даємо, як треба, то й втовкмачимо, що за партою і на ігровому полі немає фермерських чи наймитських синів – там ми всі рівні. А ще, пригадую, такий випадок. Перед обідніми уроками я застав його за одним прецікавим заняттям: сидить він, значить, на підвіконні (а вікно там таке здоровезне!), ловить мух і обриває їм крильця. Обриває, мене не бачить, то я й заїхав йому в вухо, та так, що він сам із того підвіконня злетів, як та муха. Злий я був на нього. А він на підлогу брик – і ну ревти, що той бугай!

Я аж злякався. Прибігли хлопці з ігрового майданчика, навіть директор із вулиці прибіг подивитися, кого там ріжуть. Я, не мудруючи лукаво, виклав усе, як було: так і так, мовляв, це я його, і пояснив, за що. А потім показав директорові мух – і тих, яких він уже розчавив, і тих, які ще повзали без крил, ще й обірвані крильця на підвіконні… О, як директор розлютився, я ще таким його не бачив. Біла вже, правда, не карали, бо він і так заводив, як останній боягуз (а він таки направду боягуз); директор лише наказав йому сісти і пообіцяв, що до кінця тижня зловмисник не має права гратися в ігри. Після цього він скликав усіх учнів і пояснив їм, що таке жорстокість і якими безсердечними й боягузливими мають бути ті люди, що знущаються зі слабших, ніж вони самі. А найбільше з його слів мені запам’яталося те, як він назвав жорстокість тавром диявола і попросив, аби ми, побачивши, як хтось мучить меншого за себе, втовкмачили йому, з ким він вступив у змову, адже диявол – це передусім убивця, а його споконвічне призначення – терзати живих. Коли ж, додав директор, ми побачимо людину, котра ставиться до ближніх із любов’ю та повагою, любить людей і братів своїх менших, то це – Божий обранець.

– Ліпше від вашого директора не скаже ніхто, – зауважив Джон. – Нема любові – нема віри; люди можуть переконувати інших у своїй побожності скільки заманеться, але якщо ця побожність не вчить їх доброти й людяності, то їхня віра – чистісіньке лицемірство, і вона обернеться на порох, коли, Джеймсе, настане час назвати все своїми іменами.

Розділ 14
Джеймс Говард

Одного грудневого ранку, коли Джон привів мене з моціону[36]36
  Моціон – пішохідна прогулянка на повітрі для відпочинку, зміцнення організму, лікування тощо.


[Закрыть] і якраз накривав попоною, а Джеймс носив для нас овес із клуні, до стайні завітав господар. Він був замислений, а в руках тримав розпечатаного листа. Зачинивши мій загінчик, Джон шанобливо привітався з господарем і чекав, що той скаже.

– Доброго ранку, Джоне, – привітався містер Гордон. – Хочу знати, чи не маете ви яких претензій до Джеймса?

– Претензій?! Аж ніяк, сер!

– І можете засвідчити, що він старанний працівник і поважає старших?

– Саме так, сер.

– І він ніколи не байдикував, коли вас не було на місці?

– Жодного разу, сер.

– Що ж, чудово. Тоді мені доведеться поставити вам ще одне запитання. Чи не маєте ви якихось підозр, що він, вигулюючи коней чи виконуючи доручену йому справу, зупиняється потеревенити з товаришами чи знайомими або заїжджає туди, куди не мав би заїжджати, залишаючи коней без нагляду?

– Ні, сер, не маю я таких підозр. Коли ж мені скажуть, що Джеймс хитрує, нехай це спершу доведуть, а вже я подумаю, вірити цьому чи ні? Не знаю, сер, хто хоче кинути тінь на його репутацію, але, присягаюся, такого спокійного, надійного, чесного і водночас моторного стаєнного помічника, як Джеймс, я ще не мав. Слова зайвого не скаже, всі доручення виконує сумлінно. До коней підходить із розумом та ласкою, і я б сказав, що добра половина кучерів, зодягнених у лівреї та капелюхи, не вміють того, що вміє Джеймс. Тож якщо комусь кортить знати всю правду про Джеймса Говарда і його вдачу, – промовив Джон, енергійно кивнувши головою, – нехай прийде і розпитає Джона Менлі!

Господар зосереджено слухав Джона, а коли той закінчив, широко усміхнувся. Він приязно поглянув на Джеймса, який мовчки стояв на порозі, і сказав:

– Ану, Джеймсе, облиш поки свій овес і підійди до мене. Я дуже радий, що ми з Джоном однакової думки про тебе. Джон сім разів подумає, перш ніж щось сказати, – додав він, весело всміхнувшись, – не так просто в нього вивідати, що він про когось думає, от я і вирішив піти в обхід, як кажуть, пальнути по кущеві з одного боку, щоб птахи вилетіли з іншого. Принаймні, не марнуючи часу, я дізнався про все, що мене цікавило. А тепер до справи. Я отримав листа від свояка, сера Кліфорда Вілямса, який живе у Кліфорд-холі; він просить мене знайти йому молодого й сумлінного конюха. Кандидат на цю посаду повинен мати двадцять-двадцять один рік і знати свою справу. Бачиш, його старий конюх прослужив тридцять років і вже не має тієї сили, то сер Кліфорд хоче підшукати йому наступника. Той попрацював би під його началом, а потім старий конюх міг би передати справи і піти на відпочинок. Сер Кліфорд пише, що на початках новий конюх матиме платню вісімнадцять шилінгів на тиждень, робочий одяг, кімнатку нагорі каретні[37]37
  Каретня – приміщення для карет.


[Закрыть] і стаєнного помічника. Сер Кліфорд – гарний господар, і робота у нього зовсім непоганий початок для молодого хлопця. Шкода тебе відпускати, та й Джон без тебе як без рук.

– Що правда, сер, то правда, – погодився Джон, – але хлопець не має сидіти на місці, йому треба рости.

– Джеймсе, скільки тобі років? – запитав господар.

– У травні буде дев’ятнадцять.

– Ще надто молодий. А ви, Джоне, що скажете?

– Молодий – то молодий, але міркує по-дорослому, та й силою не обділений. Хіба що кіньми править ще не так уміло, та за цим справа не стане. Рука в нього тверда й легка, око зірке, завбачливості теж не позичати, і я певен, що під його наглядом коні не матимуть клопоту ані з копитами, ані з підковами.

– Джоне, твого слова цілком досить, – запевнив господар. – Сер Кліфорд у дописці додає: «Якби я міг знайти чоловіка, котрого підготував ваш Джон, це було б ідеально». Так що, Джеймсе, обміркуй цю пропозицію, увечері порадься з матір’ю, а потім даси мені знати, що надумав.

Через кілька днів по розмові було остаточно вирішено, що Джеймс за місяць-півтора перебирається до Кліфорд-холу, а поки залишався тут і мав навчитися правити кінними запрягами.

Ніколи екіпажів не запрягали так часто, як тепер. Зазвичай, коли господиня залишалася вдома, сквайр правив кіньми сам, але зараз – байдуже, хто куди їхав (чи то господар, чи то юні леді), – щоразу, коли мене із Джинджер ставили у запряг, на кучерські козла[38]38
  Козла – сидіння для погонича спереду брички, фаетона тощо.


[Закрыть] сідав Джеймс. Спершу до нього підсідав Джон, допомагав йому, коли треба, порадою, та Джеймс скоро набив собі руку і далі вже їздив сам.

Я просто не йняв віри, скільки вулиць нам доводилося минати, коли наш господар щосуботи виїжджав до міста. А які різні вони були!.. Заїжджали ми й на вокзал (коли господар мав зустріти потяг), і їхати туди доводилося в суцільному потоці кебів,[39]39
  Кеб – легкий однокінний екіпаж.


[Закрыть] возів, бігунців[40]40
  Бігунці – легкий чотириколісний екіпаж на два місця з відкритим верхом; прольотка.


[Закрыть] та омнібусів.[41]41
  Омнібус – багатомісний кінний екіпаж із платними місцями для пасажирів, який регулярно курсував встановленим маршрутом. Пасажирські місця часто були й на даху.


[Закрыть] Дорога на вокзал пролягала через міст, і в ті години, коли прибував потяг, недосвідченому кучерові чи ненавченим коням туди краще зовсім не пхатися. Сам міст був вузький, а на виїзді дорога різко повертала, і, якщо ловити ґав, то недалеко й до біди.

Розділ 15
Старий конюх

Незадовго до від’їзду Джеймса господар із господинею вирішили провідати своїх друзів, що жили за сорок шість миль від нас, і за кучера знову був Джеймс. Першого дня подорожі ми здолали тридцять дві милі. Шлях пролягав довгими, важкими для підйому пагорбами, та Джеймс так мудро й обережно правив нами, що ми з Джинджер зовсім не втомилися. Коли дорога збігала вниз, він ніколи не забував про гальмівний важіль і вимикав його одразу, як зникала в ньому потреба. Завдяки його керуванню ми завжди бігли там, де дорога була найрівніша, а коли на нас чекав довгий підйом, він пускав нас трохи навскіс, тоді екіпаж не так сильно тягнуло назад, а ми мали змогу бодай трохи перевести подих. Здавалося б, дрібничка, але й вона полегшує життя коня, а тим паче гарне ставлення.

Дорогою ми декілька разів зупинялися, а коли вже смеркало, доїхали до міста, де мали переночувати. Зупинилися в найбільшому готелі недалеко від величезної ринкової площі. Проїхавши під аркою, ми опинилися у довжелезному готельному дворі, у самому кінці якого знаходилися стайні та каретні. Назустріч нам, як і годиться, вийшли двоє конюхів. Старший із них був невисоким, але жвавим і привітним чоловіком, кульгавим, одягненим у жовту смугасту камізельку. Він зумів блискавично розпрягти мене (такої швидкості я ще зроду не бачив), узяв мене за повід і, лагідно щось приказуючи, повів до стайні. Стійл у стайні було, може, із шість або вісім, та тільки два чи три з них були зайняті. Другий конюх зайнявся Джинджер. Джеймс, поки нас вичищали та витирали, стояв поряд.

Ніхто не чистив мене так легко й швидко, як цей непоказний конюх. Коли він закінчив, Джеймс провів рукою по моїй спині, шукаючи якогось огріху в роботі, але шкіра була чиста і гладенька, наче шовк.

– Знаєте, – зізнався він, – я й сам не з повільних, а Джон ще спритніший за мене, але з такою швидкістю й ретельністю ви нас обох запхали за пояс.

– Праця – найкращий учитель, – відповів кульгавий конюх. – Та й як інакше! Десять років роботи чогось, я думаю, навчать, хе-хе, інакше який із мене конюх? А те, що я швидкий… Це все дурниці. Звичка, та й годі, оце й весь фокус. Коли ти в чомусь стаєш докою,[42]42
  Дока – знавець своєї справи.


[Закрыть] тобі вже байдуже, як це робити – швидко чи повільно. Я б сказав навіть, що швидка робота легше робиться. Та й здоров’я в мене вже не те, щоби вовтузитися з чимось удвоє більше належного, дай, Боже, тобі здоров’я! А уяви, якби я за роботою насвистував чи просто морочився, як дехто! Розумієш, я від дванадцяти років біля коней, служив у стайнях мисливських та іподромних, а через невисокий зріст навіть кілька років був жокеєм.[43]43
  Жокей – професійний їздець на кінських спортивних перегонах.


[Закрыть] Та під Ґудвудом[44]44
  Ґудвуд – назва іподрому.


[Закрыть] страшенно слизькі торф’яники, і якось мій бідолашний скакун упав, я зламав собі ногу в коліні, ну й, звісно, відтоді дорога в жокеї мені заказана. Але життя без коней я вже не мислив, от і подався у готельні конюхи. Я тобі от що скажу: ходити коло такого красеня, як твій, – не робота, а справжнє задоволення. Спокійний, породистий, доглянутий – це ж пісня, а не кінь! Та чи мені не знати, як має виглядати кінь у дбайливих руках. Мені досить двадцять хвилин пробути біля коня – і я скажу, що за конюх коло нього ходить. От візьмімо хоча б твого: слухняний, спокійний; куди скажеш, туди повертається; ти чистиш йому копита, а він високо підіймає ноги. А якийсь інший крутиться, мов навіжений, на всіх змієм дише, пре, куди схоче, чи взагалі розвернеться впоперек стійла і лупає, як би хапнути тебе зубами, коли підеш попри нього; вуха прищулені, мов боїться тебе, як вогню, а ти тільки й пильнуєш, щоб не скуштувати його копит. О, нещасні створіння, я ж добре знаю, як із ними поводилися. Коли кінь від природи несміливий, то від такого ставлення він стає полохливим, сахається, а норовистий стане злим, як оса, і спробуй до такого підступися. Характер коня формується загалом замолоду. Господи, вони ж – як діти, просто вчи їх усього, що треба, роби все так, як пишуть розумні книжки, і, ставши дорослими, вони матимуть усе це в крові.

– Гарно кажете, – озвався Джеймс, – ми у себе в маєтку теж так вважаємо.

– Юначе, даруйте за цікавість, у кого ви служите? Якщо мені не брешуть очі, ваш хазяїн – достойний чоловік.

– Сквайр Гордон, власник Біртвік-парку, це за Бейкон-хілс, – відповів Джеймс.

– Ага, так-так, я щось про нього чув. Дуже непоганий знавець коней, так, здається? І найкращий верховий у графстві…

– Мабуть, що так, – погодився Джеймс. – Але тепер він рідко їздить верхи, відколи не стало молодшого господаря.

– Ах, бідний джентльмен! Пригадую, газети щось таке писали. І тоді ж загинув гарний кінь, правда?

– Правда, – кивнув Джеймс. – Гарний був кінь, рідний брат Красунчика, схожий на нього, мов дві краплі води.

– О, як шкода! – захитав головою старий. – Якщо мені не зраджує пам’ять, там не найкраще місце для стрибків. Зверху така-сяка огорожа, урвище – і потік, так? Ну, тут тобі жоден кінь не дасть ради. Ні, я не проти серйозної скачки, але ж потрібно розуміти, що є такі речі, які до снаги тільки досвідченим мисливцям. Навряд чи варто жертвувати життям людини чи коня задля якогось лисячого хвоста. Принаймні, я так думаю.

Поки він це говорив, його напарник упорався з Джинджер, приніс нам зерна, і щойно тоді він та Джеймс разом покинули стайню.