Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 41
М'ясник

У Лондоні я був свідком багатьох перипетій, у яких опинялися коні, і, чесно кажучи, левової частки цих пригод не сталося б, якби люди хоч трохи думали головою. Коли з конем обходитися по-людськи, він охоче виконає будь-яку, навіть найважчу, роботу. Впевнений: багато хто з нашого племені, працюючи в бідняків, почувається набагато щасливішим від мене тоді, коли я возив графиню W., мав посріблену упряж і вишуканий раціон.

Я не міг спокійно дивитися, як страждають малі поні, тягнучи повні візки або хитаючись під важкими ударами якогось малолітнього нахаби. Одного разу мені трапився невисокий поні з пишною гривою та гарною головою. Він був такий схожий на Веселуна, що якби я не був з екіпажем, неодмінно б до нього заіржав. Він з останніх сил тягнув важкий візок, а здоровенний, як бугай, селюк-хлопчисько періщив батогом попід живіт і щосили смикав за повід, ледь не розриваючи тварині рота. Той поні так нагадував Веселуна, що я завагався: невже це він? Та, мабуть, ні, бо містер Блумфілд брав його з умовою нікому більш не продавати, і, думаю, він дотримав свого слова.

Отже, просто схожий поні, і цілком можливо, замолоду він жив не менш щасливо, ніж Веселун.

Я часто бачив коней, що належали м’ясникам, і не міг не помітити, на якій шаленій швидкості вони мчать містом, хоча й не розумів чому.

Та якось нам із Джері довелося постояти у Сен-Джонс-вуді.[90]90
  Сен-Джонс-вуд – район Лондона.


[Закрыть] Неподалік від нас була м’ясна крамниця, і коли ми там стояли, до неї на повному ходу підкотив візок м’ясника. Змилений поні важко похилив голову набік, його боки, що важко здіймалися, і тремтіння його ніг красномовно промовляли, що він гнав з усіх сил. Із візка зіскочив хлопець і вже стягав якогось кошика, коли з крамниці вийшов заклопотаний власник. Побачивши, в якому стані кінь, він сердито забурчав на хлопця:

– Скільки разів тобі говорити, щоб ти так не гнав? Коня заганяв так, що він запалився,[91]91
  Запалитися – захворіти на запал, хворобу свійських тварин, здебільшого коней, яка супроводжується задишкою.


[Закрыть] тепер поні хочеш доконати? Щастя, що ти мій син, а то я б тебе швидко звідси викинув. Де таке бачено: кінь прибігає до крамниці весь у милі! Та з такою їздою вмить загримиш за ґрати, і якщо тебе заметуть до відділку, не думай, що я платитиму за тебе штрафи. Я вже втомився казати: щось робиш – думай головою!

Поки він виховував малого, той стояв набундючившись, та не встиг батько замовкнути, як сина неначе прорвало:

– Якщо я в чомусь і винний, то хіба в тому, що хочу всюди встигнути. Ну, а якщо коням при цьому перепадає, то хіба це моя провина? Ти ж сам завжди кажеш: «Одна нога – тут, друга – там!» А стану об’їжджати замовників, хтось раптом захоче баранячу ногу на обід, і я маю повернутися з нею за п’ятнадцять хвилин. То кухар забув замовити яловичину, і я мушу скочити по неї і повернутися без запізнення, бо господиня сваритиме. Тут економка каже, що в них непрохані гості, і подавай у ту ж хвилину їм котлети. А пані з четвертого будинку на Півмісяці[92]92
  Півмісяць – район у центрі Лондона, будівлі в якому стоять півмісяцем.


[Закрыть] ніколи не замовляє вечері, поки не отримає обіду, а ти гаруй тут через них. Якби ті добрі люди наперед думали, чого воно хочуть, і робили замовлення хоча б за день, то й сварити мене не було б за що!

– Якби ж то! – вигукнув м’ясник. – Тоді б я так не нервував, та й клієнтові легше догодити, коли наперед знаєш, чого йому від тебе треба. Та годі марнувати час на балачки! Кому що до м’ясника чи його коня! Гаразд, веди поні до стайні і дивися, щоб усе було як слід. І май на увазі, сьогодні його вже не запрягай. Якщо знову хтось чогось захоче, візьмеш кошика і перейдешся пішки.

Із цими словами він повернувся до крамниці, а хлопець повів поні до стайні.

Але не треба думати, що всі хлопчаки жорстокі до своїх коней. Бачив я й таких, що упадали біля осликів чи поні, немов біля кімнатних цуциків, і ті, відповідаючи на ласку, зі шкіри лізли, аби їм догодити; точнісінько так само відповідав на ласку Джері і я. Коли ти в гарних руках, то навіть найважча робота здається легкою.

На нашій вулиці часто з’являвся хлопчисько, що торгував картоплею та зелениною. Старий поні, на якому він їздив, не вирізнявся особливою красою, але такого веселого, завзятого коника ще треба було пошукати. А як вони любили один одного – це треба було бачити! Поні собачкою бігав за хлопцем, і коли той сідав у візок, весело рушав з місця – без батога, без команди – і так завзято тупотів по вулиці, немовби щойно вийшов із королівських стаєнь. Джері дуже любив цього хлопця, називав його не інакше, як «принц Чарлі», і казав, що з часом він стане королем візників.

І був ще розвізник вугілля – чорний від вугільного пороху дідок у капелюсі, які носять торгівці вугіллям.

Вони з конем ішли по вулиці, мов двійко добрих друзів, які на півслові розуміють один одного, і кінь сам, без команди, зупинявся біля тих дверей, де жили їхні покупці. Кінь мав цікаву звичку – нахилятися вухом до господаря.

Голос дідка було чути задовго до того, як він сам з’являвся на вулиці. Я так і не зміг зрозуміти, що означав його вигук «у-гі!», а діти, не довго думаючи, так його і прозвали «дідок Угі». Полі дуже поважала старого і завжди купувала у нього вугілля, а Джері був просто щасливий, що й у старого бідняка кінь може знайти собі гарний притулок.

Розділ 42
Вибори

Одного дня, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам вискочила Полі.

– Джері! До нас приходив містер В. Питав, чи голосуватимеш за нього, і ще він хоче найняти на час виборів твій кеб. Сказав, що чекатиме відповіді.

– Знаєш, Полі, скажи містерові В., що мій кеб уже зайнятий. Я не дуже хочу, щоб його від коліс до даху заклеїли величезними плакатами, а як подумаю, що доведеться ганяти Джека і Капітана між винарнями та розвозити виборців напідпитку… Чим завинили мої коні? Ні, я в такі ігри не граю.

– А ти голосуватимеш за нього? Цей джентльмен казав, що він твій кандидат.

– Так, Полі, почасти це так, але свій голос за нього я не віддам. Ти знаєш, чим він торгує?

– Знаю.

– Людина, що заробила статки на такій торгівлі, може бути хорошою у багатьох аспектах, але до потреб простого люду їй байдуже. Моя совість не дозволяє відрядити його туди, де пишуться закони. Комусь це, може, не сподобається, проте кожен із нас робить те, що він вважає для країни вищим благом.

У переддень виборів, уранці, коли Джері впрягав мене в кеб, у двір вбігла заплакана Долі. Її блакитне платтячко і білий фартушок були закидані болотом.

– Гей, Долі, що сталося?

– Ті нечемні хлопчиська, – задихаючись від сліз, промовила дівчинка, – закидали мене болотом і обізвали малою обі… обі…

– Тату, вони обізвали її малою голубою обідранкою, – пояснив Гарі, забігши за сестрою у двір. Вигляд у нього був страшенно сердитий. – Та я показав їм, де раки зимують, знатимуть тепер, як сестру мою ображати. Всипав я їм по перше число! Боягузи нещасні! Помаранчеві покидьки.

Джері поцілував дівчинку і сказав:

– Біжи до мами, крихітко, скажи їй, що тато просив тебе сьогодні бути вдома і допомогти мамі по господарству.

Коли дівчинка пішла, він обернувся до Гарі і звернувся до нього, як дорослий до дорослого:

– Сину мій, я сподіваюся, ти завжди захищатимеш сестричку, і всякому, хто посміє скривдити її, даси гідну відсіч. Так і повинно бути між вами. Але попереджаю: в нашому домі – жодного слова про політику! Серед «голубих» мерзотників не менше, ніж серед «помаранчевих», білих, пурпурових чи яких там ще, і я не хочу, аби хтось із вас знався з ними. Навіть діти і жінки ладні перегризтися за ті кольори, і добре, коли хоч кожен десятий із них розуміє, за що вони сваряться.

– Знаєш, тату, я думав, що «голубі» – за свободу.

– Сину мій, свобода не має кольорів – кольори лиш означають партії, і єдина свобода, яку вони дають, – це свобода напитися чужим коштом, поїхати на виборчу дільницю у вошивому старому кебі, облити помиями того, хто не носить твій колір, та верещати, проголошуючи речі, в яких ти сам ні бе ні ме. Ось вона, їхня свобода!

– Ну, тату, ти, мабуть, жартуєш.

– Ні, Гарі, я серйозно, і мені соромно бачити, як люди патякають про речі, яких вони навіть не розуміють. Вибори – справа серйозна. Принаймні, так вважають, і кожна людина хай голосує, як їй підказує сумління, і не заважає робити це іншим.

Розділ 43
Друг у біді

Нарешті настав день виборів. Роботи в нас із Джері було через край. Першим найняв наш екіпаж високий масивний джентльмен із полотняною торбою, якому треба було на станцію Бішопсґейт.[93]93
  Бішопсґейт – залізнична станція у центрі Лондона.


[Закрыть] Після нього ми доправили у Ріджентс-парк[94]94
  Ріджентс-парк – один із головних королівських парків Лондона.


[Закрыть] компанію гульвіс, а потім у провулку нас окликнула одна схвильована старенька леді, якій треба було до банку. Трохи почекавши її коло банку, ми відвезли стареньку додому, і щойно Джері висадив її з кеба, як до нас підлетів червонолиций чолов’яга з оберемком якихось паперів. Не давши Джері спуститися з козел, він сам відчинив двері, заскочив досередини й гукнув:

– Боу-стріт,[95]95
  Боу-стріт – лондонська вулиця.


[Закрыть] поліцейська дільниця, мерщій!

Ми доставили його на місце, зробили ще декілька ходок, а коли повернулися на стоянку, то на ній не було жодного кеба. Джері повісив мені торбу з вівсом і сказав:

– У такий день, як нині, не треба марнувати жодної нагоди підкріпитися. Нумо, Джеку, поїж, і постарайся за цей час відпочити.

Овес у торбі був приправлений запареними висівками. Коні дуже люблять таку мішанину, до того ж, вона надзвичайно поживна. Джері був не тільки добрий, а й завбачливий, тож скажіть, як можна не любити такого господаря?

Поки я жував овес, Джері зайнявся м’ясним пирогом, який йому дала Полі.

Вулиці були всіяні людьми; кеби, обліплені кольорами кандидатських партій, гнали в натовпі, як навіжені. Того дня просто в нас на очах збили двох людей, серед потерпілих виявилася одна жінка. Нещасні коні гарували, наче прокляті, та виборцям у кебах на це було начхати. Багато хто з них уже був напідпитку, вони випихалися через вікна кебів і, угледівши таких самих, як вони, щосили горлали: «Ура!». Це були перші у моєму житті вибори, і після них у мене ніколи не виникало бажання потрапити на вибори ще раз, дарма що люди запевняють, нібито тепер вони проходять набагато спокійніше.

Коли ми з Джері трохи підкріпилися, на вулиці з’явилася молода простолюдка, що ледве несла на руках дитину. Вона йшла, весь час озираючись: мабуть, розгубилася. Так-сяк пропхавшись до нас, вона запитала у Джері, як потрапити до шпиталю святого Томи[96]96
  Шпиталь святого Томи – одна з найбільших лондонських лікарень.


[Закрыть] і скільки до нього добиратися. Жінка розповіла, що приїхала вранці з провінції з попутнім екіпажем, про вибори в Лондоні нічого не знала, тут вона вперше і знайомих у Лондоні в неї нема, а приїхала з дитиною до шпиталю. Дитина на руках раз по раз тужливо скімлила.

– Бідний хлопчик! – бідкалася жінка. – Він такий недужий. Йому вже чотири роки, а досі ходить, наче немовля. Лікар сказав, що, коли я привезу малого до шпиталю, він нам допоможе. Благаю вас, сер, скажіть, скільки миль до шпиталю і куди треба йти?

– Знаєте, місіс, – мовив Джері, – через такий вир до шпиталю вам не дійти. Та й неблизько до нього – три милі, а хлопчик у вас чималенький.

– Еге ж, важкий, дай йому, Боже, здоров’я, та й я, дякувати Всевишньому, силою не обділена, мені б дорогу знати, а там би вже якось дійшла. Сер, скажіть, будь ласка, в який бік мені йти?

– Не дійдете ви пішки, – запевняв Джері, – зіб’ють вас у цій веремії, ще й дитину, не дай, Господи, затиснуть. Сідайте в мій кеб, і я доставлю вас до шпиталю цілою і неушкодженою. Та й на дощ збирається, хіба не бачите?

– Ні, сер, дякую вам, але не можу. Маю гроші тільки на зворотну дорогу. Ви покажіть мені, як іти, а вже якось сама.

– Знаєте, місіс, – не здавався Джері, – я одружений, маю дітей, і мені не чужі батьківські почуття. Сідайте в кеб, я довезу вас до шпиталю і не візьму ні пенні. Не можу ж я допустити, щоб ви ризикували самі й ризикували рідним чадом!

– Дай вам, Боже, здоров’я! – розчулилася жінка і несподівано заридала.

– А це, моя мила, вже зайве, сідайте, я вас швидко довезу. Зараз я вам допоможу…

Коли Джері вже йшов до дверей, до нас із вигуками «Кеб! Кеб!» підскочили двоє молодиків із кольоровими стрічками на капелюхах та в петлицях.

– Зайнято! – крикнув Джері, але один жевжик відштовхнув жінку і спритно запхався в кеб. За ним тут же протиснувся інший. Джері став суворий, наче полісмен, і повторив: – Джентльмени, кеб зайнятий, я везу цю леді.

– Леді, ха-ха! – передражнив нахабний молодик. – Леді може почекати, а в нас термінова справа. До того ж, ми сіли перші, закон на нашому боці, і ми будемо тут сидіти.

Джері зачинив за ними двері, хитро всміхнувся і сказав:

– От і чудово, джентльмени, сидіть, скільки вам заманеться. Побачимо, на скільки вас вистачить.

Покинувши молодиків, Джері відійшов до жінки, що стояла біля мене.

– Не хвилюйтеся, мила, – сказав він, усміхнувшись, – посидять трохи та й підуть.

І вони таки пішли, пішли одразу ж, коли зрозуміли, що Джері їх перехитрив, щоправда, кляли його найпаскуднішими словами, лаялися, погрожували, що запишуть номер кеба і потягнуть Джері до суду. Після цієї затримки ми жваво рушили до шпиталю, намагаючись уникати залюднених вулиць і, де можна, їхати провулками.

Біля шпиталю Джері бамкнув у дзвін біля дверей і допоміг жінці зійти.

– Безмежно вам вдячна, – подякувала вона. – Сама я сюди не дійшла б.

– Дрібнички! Хай ваша дитина швидше одужає.

Довівши її до дверей, Джері тихо проказав:

– «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само».[97]97
  Відомий вислів з Євангелія від Луки, глава 6, вірш 31.


[Закрыть]

І поплескав мене по шиї, як робив це завжди, коли був у чудовому настрої.

А дощ уже періщив. Коли ми від’їжджали від шпиталю, вхідні двері знову розчинилися, і швейцар з порога загукав: «Кеб! Кеб!» Ми зупинилися, і по сходах до нас зійшла якась леді. По-моєму, Джері, впізнав у цій дамі якусь давню знайому. Дама теж відкинула вуаль з обличчя і скрикнула:

– Баркер!.. Джеремі Баркер!.. Та невже це ви! Яке щастя, що ви тут опинилися! Неначе вас сам Бог послав до мене, тут, знаєте, сьогодні дуже важко з кебами…

– Мадам, матиму за честь вам прислужитися. Просто диво, що випадок заніс мене сюди. Куди накажете їхати?

– Везіть мене на Падінґгон,[98]98
  Падінґгон – залізнична станція на північному заході Лондона.


[Закрыть] а потім, якщо в нас буде час (а я думаю, що буде), розповісте мені про Полі та про ваших діточок.

Ми благополучно дісталися до станції, і леді ще чимало часу стояла під навісом та розмовляла з Джері. Я зрозумів, що колись Полі в неї служила. Дізнавшись від Джері все, що її цікавило, леді нарешті сказала:

– Як ви від’їздили цю зиму? Торік, я знаю, ви завдали дружині трохи клопоту.

– Так, мадам, не без того. Торік у мене аж до весни був серйозний кашель, і тепер, коли доводиться затриматися, Полі місця собі не знаходить. Розумієте, мадам, весь час стовбичити надворі – таке не кожен організм витримає, але тепер – слава Богу! – все ніби добре. Навіть не знаю, що б я робив, якби від мене забрали коней. Я виріс біля них, і єдине заняття, що мені до снаги, – кучер, конюх чи щось таке.

– Знаєте, Баркер, – промовила дама, – я дуже рада, що ви дбаєте про Полі та дітей, але буде дуже шкода, якщо ви, намагаючись заробити, підірвете своє здоров’я. На світі є чимало інших місць, де треба гарного кучера чи порядного конюха, і якщо раптом надумаєте змінити кеб на щось інше, дайте мені знати.

На прощання, передавши вітання для Полі, вона тицьнула йому в руку гроші:

– Тут вашим дітям по п’ять шилінгів. Полі придумає, на що їх витратити.

Джері, не приховуючи задоволення, щиро подякував леді. Коли ми повернулися додому, не знаю, як він, а я добряче втомився.

Розділ 44
Старий Капітан і його наступник

Капітан і я жили дуже дружно. То був благородний старий кінь, цікавий співрозмовник, і в мене навіть думки не виникало, що йому в житті може не поталанити і все піде шкереберть. Та спіткала лиха година й Капітана, і ось як це сталося. Сам я того не бачив, тож переповідаю цю історію з чужих слів.

Джері з Капітаном відвезли пасажирів на вокзал за Лондонським мостом і їхали назад, коли на дорозі між мостом та Монументом[99]99
  Ідеться про монумент на згадку про Велику Лондонську пожежу 1666 р.


[Закрыть] їм трапилася порожня броварна підвода, запряжена парою биндюгів.[100]100
  Биндюг – кінь для перевезення великих вантажів; ломовий кінь.


[Закрыть] Коні бігли чвалом, візник батожив їх немилосердно, та вони гнали по запрудженій вулиці, ні на що не зважаючи.

Ті коні збили перехожу дівчину, а наступної миті врізалися в нас. Удар виявився такий сильний, що кеб перекинувся, загубивши два колеса, Капітана протягнуло по землі, до того ж одна розщеплена голобля пробила йому бік. Джері теж упав на землю, але, на диво, відбувся кількома синцями. В сорочці народився, як казали люди, і він згідно кивав головою. Коли бідолашного Капітана підняли з землі, він був весь потовчений, та ще й мав глибоку рану. Джері поволі повів його додому, і видовище було страшне: кров цівками стікала з його боку по білій шерсті.

Слідство встановило, що биндюжник був п’яний, як чіп. Його оштрафували, пивоварові, у якого він працював, довелося відшкодовувати збитки Джері, та чим можна було допомогти скаліченому Капітану!

І ветеринар, і Джері робили все можливе, щоб полегшити його страждання. Поки кеб був на ремонті, я кілька днів стояв у стайні, і Джері за цей час не заробив жодного пенні. Коли ж ми нарешті з’явилися на стоянці, уперше після аварії, до нас підійшов Старший і насамперед поцікавився здоров’ям Капітана.

– Він уже не оклигає, – зітхнув Джері. – Принаймні, в кебі більше точно не ходитиме. Мені ветеринар сьогодні сказав, що віз або щось таке він, може, й потягне… Та вже ні, красно дякую! Віз, биндюги,[101]101
  Биндюги – віз для великих вантажів.


[Закрыть] аякже! Бував я на околицях, бачив, до чого доводить така робота коней. О, моя б воля, я б усіх п’яниць засадив до божевільні, щоб нормальних людей не калічили. Якби ще хоч ламали тільки свої ребра, свої екіпажі та калічили своїх коней, то цур їм, та в тім-то й штука, що страждають невинні. А ще патякають про якесь відшкодування! Чим таке відшкодуєш? Скільки клопоту, метушні, часу скільки згублено, а втратити такого коника – це все одно, що втратити старого друга! І після такого вони ще говорять про відшкодування! Та щоб цей зелений змій-спокусник провалився у тартар!..

– Знаєш, Джері, – обізвався Старший, – ти наступив на мій старий мозоль. Сором зізнатися, але я далеко не такий добродійник, як ти. А хотілося б.

– Так візьміть і покінчіть із цим раз і назавжди, – запропонував Джері. – Ви ж нормальний чоловік, навіщо вам ця пиятика?

– Знаєш, Джері, я просто старий дурень. Колись два дні не заглядав до чарки, і думав, що помру. А як тобі вдається?

– Ну, я кілька тижнів переконував себе. Я ніколи не напивався до білої гарячки, але мені вистачило розуму помітити, що в такі моменти я перестаю володіти собою, а коли знову тягнуло випити, я не міг сказати «ні». І зрозумів: коли не здолаю зеленого змія, зелений змій здолає мене. Але мене це не влаштовувало, і, мабуть, Бог почув мої молитви. Нелегко, звісно, було, і будь-яка допомога була тоді доречна, бо досі я навіть не підозрював, яка це незборима звичка. Полі, дякувати Богу, зробила так, щоб я нормально харчувався, а коли мене знову тягнуло до чарки, я випивав горня кави чи м’ятного чаю, читав Святе Письмо, і пристрасть відступала. Часом доводилося раз за разом повторювати: «Не кинеш пити – занапастиш душу! Не кинеш пити – скалічиш життя своєї Полі!» Та, дякувати Богу і моїй безцінній половинці, я розірвав свої пута і вже десять років жодної краплі в роті не мав. І знаєте, навіть не тягне.

– Мабуть, таки спробую, – мовив Ґрант. – Неподобство, коли ти не можеш опанувати себе.

– Спробуйте, Старший, спробуйте, не пошкодуєте, побачите самі. А коли дехто з нашої братії побачить, що ви можете здолати спокусу, уявляєте, який це буде приклад для них? Я точно знаю двох чи трьох таких, що залюбки поставили б хрест на шинку, але не мають сили це зробити.

Наш Капітан спочатку наче почав одужувати, але роки брали своє. Так довго ходити в кебі до старості він міг тільки завдяки сильному здоров’ю та піклуванню Джері. Але тепер він дуже подався. Ветеринар сказав, що Капітана ще можна підлікувати і продати за пару фунтів, та Джері навідріз відмовився. Продати?! Ті жалюгідні срібняки, які він вторгував би, продавши у нестерпне рабство вірного друга, не принесуть йому задоволення й ще, чого доброго, накличуть прокляття на подальші заробітки.

– Ні, – сказав Джері, – Капітан прожив гідне життя і померти теж має гідно – від кулі, як справжній бойовий кінь.

Та й не знав Джері такого місця, де Капітан міг би спокійно доживати віку.

Отже, рішення було прийняте.

Наступного дня Гарі повів мене до коваля на перековування, а коли я повернувся до стайні, Капітана там уже не застав. Ми всі дуже за ним сумували.

Джері мав шукати Капітанові заміну, і невдовзі один його знайомий, що працював молодшим конюхом в якогось джентльмена, сказав, що є гідний жеребець. Свого часу він сполохався, через свій дурний розум врізався в іншу карету, вгрів копитами господаря і сам так побився-покалічився, що шлях до панської стайні йому був закритий. І кучерові доручили знайти доброго покупця.

– Гарячий кінь – ще не біда, – сказав Джері, – аби лише не злий і слухався повода.

– Ні, він зовсім не злий, – сказав конюх. – До повода чутливий, і, власне, мабуть, через це все сталося. Просто він застоявся у стайні, а погода того дня була кепська, і коли його вивели, він стояв, як повітряна куля – от-от злетить. А мій патрон, тобто кучер, загнуздав його чомусь надто туго, дав мартингал, підборідник, мундштук, підчеревник…[102]102
  Підчеревник – частина кінської упряжі, ремінець, що проходить під черевом коня від одної голоблі до другої.


[Закрыть] А губи ж у нього чутливі, норову теж не позичати, от він і сказився.

– Все може бути, – погодився Джері. – То я прийду погляну на нього.

Наступного дня Шаленець (так звали того коня) вже стояв у нашій стайні. То був чудовий гнідий кінь з гарною головою та без жодної світлої волосинки, такий самий заввишки, як Капітан, і мав лише п’ять років. Я зустрів його привітно, як майбутнього напарника, але вирішив не розпитувати, щоб не набридати.

Першої ночі Шаленець поводився дуже тривожно: замість лягати спати все смикав за свій недоуздок, стукав по яслах і заважав мені заснути. Та наступного дня, проходивши в кебі п’ять-шість годин, він набрався розуму і став сумирнішим. Завдяки ласці й доброму слову Джері вони швидко порозумілися. Наш господар казав, що вільний повід і регулярна робота зроблять коня спокійним, як ягня. І любив повторювати, що нема нічого злого, що б не вийшло на добре: мовляв, джентльмен утратив улюбленця, за якого виклав сто гіней,[103]103
  Гінея – давня англійська монета вартістю 21 шилінг; слово походить від назви країни, де її вперше викарбувано.


[Закрыть] а він, кебмен Джері, знайшов собі гарного коня в повному розквіті сил.

На початках Шаленець вважав нову роботу ганебною і навіть відмовлявся стояти у шерезі кебів на стоянці, та наприкінці тижня він потай зізнався мені, що вільний повід і можливість рухати головою, може, навіть цього і вартують, та й ходіння в кебі – не така вже й погана робота. Принаймні не знати, що краще: тягнути кеб чи ходити під сідлом, коли тебе всякою збруєю прямо-таки сповивають. Одне слово, він скоро прижився у нас, і Джері його полюбив.