Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 30
Злодій

Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер.[66]66
  Прізвище Філчер походить від англійського слова, яке означає «украсти», «поцупити».


[Закрыть] Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне «але», про яке він і гадки не мав.

Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику[67]67
  Вика – кормова рослина.


[Закрыть] та райграс[68]68
  Райграс – кормова трава.


[Закрыть] – усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.

Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.

Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають – як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, – гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?

Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена,[69]69
  Фермер-джентльмен – дрібний поміщик, який займається сільським господарством у власному маєтку.


[Закрыть] що жив по дорозі до Веллсу.[70]70
  Велс – невеличке містечко на південь від Бата.


[Закрыть]

Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:

– Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?

– Та ні, – знизав плечима господар. – Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.

– Яка осінь?! – обурився фермер. – Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?

Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.

– Друже мій, не знаю, хто об’їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?

– Та ні, ми їздимо дуже тихо.

– Тоді помацай тут, – наполягав фермер і провів рукою мені по шиї та плечу. – Він розігрівся і змок, як кінь, якого щойно вивели з пасовища. Я б радив тобі частіше заглядати до стайні. Ненавиджу когось підозрювати, та й, слава Богу, не доводиться, бо вдома я чи відлучаюся, на моїх людей завжди можна покластися. Та є на світі покидьки, які кого завгодно обкрадуть, а безмовну тварину – і поготів. То ти розберися. – А робітникові, який прийшов відвести мене до стайні, він наказав: – Дай цьому коневі потовченого вівса, та не шкодуй, скільки схоче, стільки дай.

«Безмовна тварина»! Авжеж, ми й справді безмовні. От якби я вмів говорити, я б розповів господареві, куди втікає мій овес.

Зазвичай мій конюх приходив на роботу о шостій ранку. Разом із ним приходив хлопчик, який завжди приносив зі собою накритого кошика. Найперше вони йшли до комори, де зберігалося зерно. Я бачив, як вони, ледь причинивши двері, відкривали скриню з вівсом і насипали зерно в невелику торбину, яку хлопець ніс додому.

Після відвідин фермера-джентльмена минуло днів п’ять або шість. Хлопчисько щоранку приходив до стайні, але одного разу, щойно він, наповнивши торбу, вийшов надвір, двері стайні різко розчинилися, і до приміщення, міцно тримаючи хлопця за руку, ввійшов полісмен. Ще один полісмен зайшов за ними, замкнув двері зсередини і запитав:

– Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?

Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.

Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в’язниці.

Розділ 31
Ошуканець

Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк[71]71
  Англійське слово «смерк» означає «тупа, самовдоволена посмішка».


[Закрыть] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким «дбайливим» конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.

Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: «Так, сер! Слухаюся, сер!», – і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.

Моїм стійлом був просторий загін, де я стояв без прив’язі, і все було б чудово, якби мій конюх частіше його вичищав. Та в тім-то й річ, що Смерк ніколи не зчищав старої соломи, і вона пріла та гнила зісподу, а нестерпний сморід отруював повітря у стайні. Випари від підлоги роз’їдали й подразнювали очі, навіть відганяли апетит.

Якось, зайшовши до мене, власник стайні зауважив:

– Альфреде, тут так смердить, що не можна встояти. Як думаєш, може, треба почистити стійло та промити його як слід?

– Так, сер! – відповів Альфред Смерк, прикладаючи руку до капелюха. – Одне ваше слово, і все буде зроблено. Але знаєте, лити воду не дуже-то добре, бо до тих коней так легко чіпляється застуда.

– Ну що ж, – погодився власник стайні, – я й сам не хочу, щоби кінь застудився, але ж сморід у стайні б’є наповал. Чи, може, десь каналізація забилася?

– О, добре, сер, що ви про неї нагадали. Мені вже й самому здавалося, що з неї добряче тхне, то, може, таки справді в ній причина?

– Ну, тоді знайди муляра, нехай прийде і гляне, що там сталося, – розпорядився власник стайні.

– Так, сер, буде зроблено, сер!..

Прийшов муляр, дібрався до каналізації, але не виявив жодних пошкоджень. Зробивши свою справу, він поклав цеглу назад, заляпав її розчином та пішов, узявши з власника п’ять шилінгів за роботу. А сморід у загоні як був, так і далі стояв. До того ж, від вогкої та гнилої підлоги мої ноги слабшали, неначе від якої недуги.

– Не розумію, чого йому бракує? – дивувався містер Барі. – Він став такий незґрабний, от-от впаде.

– Ваша правда, сер, – підтакував Альфред, – я й сам це помітив під час прогулянки.

Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров’я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того. Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них – словами не передати!

Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в Лансдауні[72]72
  Лансдаун – назва одного з передмість у Баті.


[Закрыть] господар зупинив мене біля ветеринара і попросив, щоб той оглянув мене. Швидко оглянувши всі чотири копита, ветеринар сказав:

– У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.

Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес – віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.

Частина ІІІ

Розділ 32
Кінський ярмарок

Безперечно, кінський ярмарок – дуже заманливе місце для коней, яким уже нема чого втрачати. Та й поглянути є на що.

Довгі шереги сільських лошат, лошаки з болотистих угідь, табунці маленьких і кошлатих уельських поні (як Веселун завбільшки), сотні їздових коней на всі смаки: і з довгими заплетеними хвостами, підв’язаними червоною стрічкою; і породисті, як я, але зараховані до нижчого розряду через якусь нещасливу пригоду або ваду (наприклад, хрипіння у грудях тощо). Кілька чудових коней у розквіті сил, придатних до будь-якої роботи, били в землю копитом, і коли конюхи водили їх за повід, підіймали ноги так, що любо було глянути. А втім, на ярмарку не бракувало і шкап із понівеченою долею. Передні коліна цих кандиб опухли від важкої праці, а задні ноги підкошувалися при кожному кроці. Кілька ветхих конячин стояли, сумно відкопиливши губи й опустивши вуха, і з першого погляду було видно, що вони вже не чекають від життя нічого доброго. Не бракувало на ярмарку і сухоребриків, більше схожих на ходячі пральні дошки; були там і тварини із задавненими виразками й ранами на спині та на крупі.[73]73
  Круп – задня частина тулуба коня.


[Закрыть] Невеселе, скажу вам, видовище, а надто коли розумієш, що й ти від цього теж не застрахований.

Жваво йшла торгівля, ціни то злітали вгору, то падали вниз, і якби самі коні могли поділитися думкою про це дійство, то не один із них сказав би, що брехні й шахрайства на цьому ярмарку – понад всяку міру. Мене поставили поряд зі ще двома, непоганими на вигляд, кіньми, і чимало людей підходили до нас, прицінювалися. Побачивши мої коліна, джентльмени одразу втрачали до мене всякий інтерес, хоча продавець і божився, що це я послизнувся у стійлі.

Спочатку мені заглядали в зуби, тоді обдивлялися очі, потім обмацували ноги, уважно досліджували шкіру і м’язи, а насамкінець дивилися, яка у мене хода. І я просто дивуюся, наскільки по-різному можна робити одне і те ж! Хтось робив усе похапцем, грубо, неначе бачив перед собою не коня, а бездушну колоду, а хтось делікатно клав руку мені на спину, лагідно плескав по холці, навіть говорив: «А дозволь-но мені…» Скільки людей – стільки манер; того дня я досхочу на них надивився!..

Мені припав до вподоби один покупець. Якби він мене купив, я був би просто щасливий. Він не належав ані до джентльменів, ані до когорти тих вульгарних галасливих типів, що самі величали себе джентльменами; звичайний собі чоловік, невисокий, але гарної статури і досить меткий. Він тільки доторкнувся до мене, а я вже знав, що він чудово розуміється на конях. Говорив він спокійно, а його сірі очі дивилися просто, весело і приязно. Вас це, можливо, здивує, але запах свіжості, що йшов від нього, нікого не міг залишити байдужим. Цей чоловік пахнув не пивом, не тютюном (ненавиджу цей сморід!), а саме свіжістю, ніби щойно зійшов із сінника. Він запропонував за мене двадцять три фунти, але отримав відкоша та й пішов собі далі. Я сумно проводжав його поглядом, аж поки він не розчинився в натовпі. Після нього з’явився інший покупець – із вольовим обличчям та громовим голосом. Мені аж моторошно стало від думки, що цей громило може стати моїм власником, але він покрутився, покрутився і пішов собі геть. Підходили ще двоє чоловіків, але вони, напевно, просто вешталися ринком, аніж планували щось купувати. Потім знову з’явився громило і став пропонувати за мене двадцять три фунти. Продавець завагався, міркував, чи не скинути ціну, і от, коли вони готові були вдарити по руках, прийшов мій сіроокий покупець. Я мимохіть потягнувся до нього, він лагідно погладив мене по голові і сказав:

– Ну що, старий, гадаю, ми знайдемо спільну мову. Даю за нього двадцять чотири.

– Двадцять п’ять – і він ваш.

– Двадцять чотири фунти і десять шилінгів, – сказав, як відрізав, мій друг, – і ні пенні більше. То так чи ні?

– Згода, – здався продавець. – Повірте, цей коник – справжній скарб. Якщо ви шукаєте коня для запрягу, вважайте, що ви влучили в яблучко.

Тут же, на місці, відбувся розрахунок. Новий господар узяв мене за повід і повів на заїжджий двір, де вже чекали готові сідло і вуздечка. Господар щедро насипав мені вівса, і поки я жував, стояв поряд та розмовляв із собою та мною. А за якихось півгодини ми вже прямували до Лондона. Спочатку ми їхали ґрунтовими дорогами вздовж чудових полів, а потім виїхали на битий шлях і з нього вже нікуди не звертали. Сутеніло, коли ми доїхали до околиць великого міста. На тротуарах світилися газові ліхтарі.

Міські вулиці тяглися ліворуч, праворуч, без кінця перетинали одна другу, і так – на довгі милі. Коли я вже став побоюватися, що кінця-краю не буде тим вулицям, ми нарешті виїхали на довгу стоянку, заставлену кебами, і мій вершник, звертаючись до котрогось із кебменів, бадьоро прокричав:

– Добрий вечір, Старший!

– Здоров! – відповів йому той, кого він назвав Старшим. – Купив щось годяще?

– Думаю, що так, – відповів чоловік.

– Тоді удачі тобі з ним!

– Дякую, Старший, – гукнув чоловік, і ми рушили далі. Невдовзі ми повернули у бічну вуличку і, доїхавши до середини, виїхали в тісний провулок, заставлений з одного боку халупами, а з іншого – будівлями, схожими на стайні й каретні.

Ми зупинилися біля одного з цих будинків, і мій новий господар свиснув. Двері відчинилися, надвір вибігла молода жінка, а за нею – кілька малих дівчат і хлопець. Господар спішився, і вони тепло привіталися.

– Гей, Гарі, хлопчику мій, відчини нам ворота, а мама нехай винесе ліхтар.

За якусь хвилину я стояв перед стайнею, а коло мене юрмилася вся родина.

– Тату, а він добрий? – запитала дівчинка.

– Авжеж, Долі, достоту, як твоє кошеня. Не бійся, можеш його погладити.

А наступної миті Долі вже спокійно гладила моє плече. О, яка це насолода!..

– Припильнуй його, а я зараз запарю висівок і принесу йому поїсти, – сказала мати дівчинці.

– Давай, Полі, давай, я думаю, він не відмовиться. Ти і для мене приготувала смачненьких висівок, правда?

– Ковбаса, запечена в тісті, та яблучний пиріг! – крикнув хлопець, і всі засміялися. Мене завели до затишної стайні, що аж пахла чистотою і була добре вистелена сухою соломою. Наївшись досхочу, я ліг і став мріяти про те, що від цього дня моє життя буде безхмарним і щасливим.

Розділ 33
Кінь у лондонському кебі

Ім’я мого нового господаря – Джеремі Баркер, але всі називали його Джері, тож і я називатиму його так. Його дружина Полі була, напевне, ідеальною дружиною: маленька, кругленька, чорнокоса, чорноока, охайна і завше привітна; її пухкенькі губи весь час усміхалися. Їхній син, якому незабаром виповниться дванадцять, був високим на зріст хлопцем, урівноваженим і щирим. Маленька восьмирічна Дороті (рідні її називали Долі) була мініатюрним відображенням своєї матінки. Загалом, уся родина була дружна та весела, і, треба визнати, такі сім’ї мені ще не траплялися.

Джері мав кеб та двох коней; він сам працював і кебменом, і конюхом. Мого сусіда у стайні – високого, білого, доволі масивного коня – звали Капітаном. То був уже немолодий кінь, але замолоду, я думаю, він відзначався надзвичайною красою. Капітан і тепер, уже в літах, зберігав гарний вигин шиї та поставу голови. Не треба бути великим знавцем, аби побачити в ньому чистоту породи, і, незважаючи на прожиті літа, уся його постава випромінювала шляхетність. Якось він обмовився, що замолоду йому довелося побувати на Кримській війні.[74]74
  Кримська війна – війна між Росією та Туреччиною упродовж 1853–1856 років, у якій воювала і Великобританія.


[Закрыть] Його власником був кавалерійський офіцер. Тож коли їхній полк ішов в атаку, найчастіше передові лави очолював саме він, Капітан. Згодом я розповім про цю війну докладніше.

Наступного ранку, коли мене начистили, як на парад, Полі й Долі вийшли у двір, аби ближче познайомитися зі мною. Гарі, котрий ще від самого ранку допомагав батькові по господарству, запевнив їх, що з мене «будуть люди». Полі пригостила мене шматком яблука, а Долі – скибочкою хліба. Вони ходили коло мене так, наче я знову став колишнім Чорним Красенем. Звичайно, приємно, коли тебе оточують турботою і кажуть гарні речі, і я щосили намагався засвідчити цим людям, що хочу з ними дружити. Полі заявила, що я дуже гарний, і, якби не побиті коліна, мене б нізащо не поставили у кеб.

– Не варто сподіватися, що нам хтось скаже, як це сталося і хто в цьому винний, – мовив Джері. – Принаймні, поки я сам не знаю, що й до чого, не бачу сенсу ображати мого коника якимись підозрами. Коня з таким твердим і акуратним кроком у мене ще не було. Полі, як ти гадаєш, може, назвемо його Джеком, як попередника?

– Хай буде Джек, – погодилася Полі. – Мені подобається, коли гарне ім’я передається з покоління в покоління, як реліквія.

Капітан працював від ранку до полудня, а пополудні, коли Гарі, прийшовши зі школи, нагодував мене, напоїв, настала моя черга. Джері пильнував не гірше, аніж Джон Менлі, аби хомут і вуздечка сиділи на мені зручно, не завдаючи найменших незручностей. Збруя була без попруги, вуздечка – без підборідника… О, ви не уявляєте, яка це благодать!

Проминувши бокову вуличку, ми виїхали на просторий майдан, заставлений кебами, – той самий, де вчора Джері вітався зі «Старшим». Власне, це був не майдан, а широченна вулиця, по один бік якої тяглися високі будівлі з вітринами розкішних магазинів, а по другий – металева огорожа, за якою стояла старенька капличка і починався цвинтар. Кеби, чекаючи клієнтів, стояли під оцим парканом. Коні жували сіно, кинуте перед ними на землю, кілька кебменів стояли, збившись купкою, і про щось розмовляли, і ще декілька чоловіків сиділи на козлах, читали газети. Хтось підносив сіно своїм коням, хтось їх напував… Ми влилися в шерегу і зайняли чергу за останнім кебом. Кілька кебменів одразу підійшли до нас, стали мене роздивлятися і ділитися враженнями.

– Ідеальний кінь для похоронних процесій, – зауважив один.

– Надто гарний він для кеба, – з виглядом великого знавця сказав другий і похитав головою. – Не буду я Джонсом, якщо сьогодні-завтра у нього не виявиться якась вада.

– І нехай, – весело відмахнувся Джері. – Не буди лихо, поки воно тихо. Правда, Джеку? Коли знайдеться, тоді знайдеться, не будемо передчасно псувати собі настрій.

Трохи згодом на стоянку прийшов якийсь широколиций чоловік. Він був одягнутий у безрозмірне сіре пальто з широкою сірою пелериною[75]75
  Пелерина – накидка, яку носять поверх одягу.


[Закрыть] та великими білими ґудзиками, на голові у нього сидів сірий капелюх, а на шиї теліпався недбало намотаний синій шаль. Волосся мав сиве, і зовнішність загалом викликала довіру. Кебмени розступилися перед ним, він підійшов до мене, оглянув від ніг до голови, немов планував купувати, і, хмикнувши, сказав:

– Знаєш, Джері, цей кінь якраз для тебе. Не питаю, скільки ти за нього виклав, але повір, ти не прогадав.

Ось так-от, просто на ходу, мені дали рекомендацію.

Цей чоловік мав прізвище Ґрант, але зазвичай його називали Сивий Ґрант, або Старший Ґрант. З усіх тутешніх кебменів він мав найбільший стаж їзди, і для залагодження якоїсь справи чи розв’язання суперечки зверталися саме до нього. За звичайних обставин він був золото, а не чоловік, приємний, розважливий, та коли хоч трохи перебрав оковитої, то вергав громи, і тоді всі старалися обходити його десятою дорогою, бо руку мав дуже важку.

Мій перший тиждень у лондонському кебі був непростим. Лондона я ще не знав. Гамірне місто, постійна метушня, стовпище коней, кебів, карет, крізь які мені треба було прокладати шлях, доводили до сказу. Добре, що хоч Джері виявився дуже гарним візником, і коли я зрозумів, що можу цілком довіряти йому, мені одразу відлягло від серця, а звикати до нового місця стало легше.

Джері був не тільки вправним візником, а й турботливим, завжди дбав про своїх коней. Він швидко збагнув, що роботи я не цураюся, працюю сумлінно, і за батіг міг узятися хіба що для того, щоб легенько провести ним по спині, припрошуючи в такий спосіб рушати з місця. Та переважно я знав це й так, просто відчуваючи натяг віжок у його руках, і тому батіг лежав біля Джері переважно без діла.

Ми з Джері швидко знайшли спільну мову, і ви навряд чи знайшли б десь людину й коня, що розуміли один одного краще, ніж ми. Навіть у стайні він намагався створити для нас найкращі умови. Підлога в наших стійлах була зроблена ще на старий манір, та Джері приробив до них по парі знімних поперечок, і, залишаючи нас на ніч, не прив’язував мене чи Капітана, а просто ставив поперечки на місце, і ми могли спокійно рухатися по всьому стійлу, що для коня, безперечно, плюс.

Джері підтримував у стайні ідеальну чистоту, не шкодував для нас корму, і все, що міг нам дати, – давав. Окрім цього, і вдень, і вночі ми завжди мали питну воду. Пити нам не дозволялося лише тоді, коли ми, розігріті, заходили до стайні. Хтось, може, заперечить, мовляв, кінь – не бочка, щоб дудлив та й дудлив, але повірте мені: якщо кінь знатиме, що може будь-якої миті втамувати спрагу, він не випиватиме за раз по піввідра чи навіть більше, а питиме малими порціями, хоч і часто, і це набагато краще для його здоров’я.

Деякі конюхи так і норовлять швидше дременути додому, до жаданого кухля пива, а кінь тим часом залишається сам-на-сам із сіном та вівсом. Про воду ж він тільки мріє. Після такого, хоч-не-хоч, надудлишся! Від надлишку води збивається дихання і навіть можна застудити шлунок.

Найкращим днем для нас була неділя, коли і я, і Капітан відпочивали від роботи. За тиждень ми натруджувалися так, що, якби не цей вихідний, ми просто попадали б з ніг. Цілий день проводячи у стійлі, ми з Капітаном не раз розмовляли досхочу, і от одного такого дня він розповів мені про себе.