Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 5
Вдалий початок

Кучер у маєтку називався Джон Менлі,[21]21
  «Менлі» з англійської перекладають як «мужній», «відважний».


[Закрыть] він разом із дружиною та сином займав невеликий будиночок поблизу стаєнь.

Уранці наступного дня Джон вивів мене у двір і влаштував генеральну чистку. Коли я, виблискуючи, мов нова копійка, уже повертався до стайні, нагодився сквайр. Оглянувши мене, він залишився задоволеним.

– Джоне, – звернувся містер Гордон до кучера, – я хотів сьогодні вранці об’їздити нового коня, але маю невідкладні справи. Чи не міг би ти після сніданку об’їздити його сам? Прожени його через вигін до Верхнього Лісу та повертайтеся попри млин, понад річкою, щоб збагнути, яка у неї хода.

– Як скажете, сер, – погодився Джон.

Після сніданку він прийшов до мене і підібрав мені вуздечку. Дуже акуратно, щоб нічим мені не дошкулити, вправляв та виправляв стрічки. Надягнувши вуздечку, він приніс сідло, але мені воно виявилося завузьким. Джон помітив це майже відразу і поміняв його на інше, яке виявилося якраз на мене. Коли ж він нарешті опинився верхи на мені, я рушив: спочатку ступою, потім перейшов на клус, тоді пішов легким чвалом, а коли ми доїхали до вигону, він ледь торкнув мене батогом, і я вже показав йому, що таке справжній чвал!

– Тихіше, конику, тихіше, – промовив Джон, присаджуючи мене. – Ти, бачу, і з гончаками можеш позмагатися.

Вертаючись додому, ми натрапили на сквайра і місіс Гордон, які прогулювалися парком. Вони зупинилися, Джон зупинив мене та спішився.

– Ну, Джоне, як коник? – поцікавився сквайр.

– Першокласний, сер! – радісно доповів Джон. – Прудкий, як олень, не боязкий, але слухається найменшого поруху. В кінці вигону нам трапився віз – знаєте, з тих, що завалені кошиками, килимками та всяким начинням. Скажу вам, сер, мало який кінь пройде спокійно попри такий віз, а наш тільки зиркнув на нього і рушив далі, мов нічого не сталося. Кращого годі бажати. Біля Верхнього Лісу полювали на кролів, і десь неподалік від нас гримнув постріл. Наш кінь на мить зупинився, озирнувся, але кроку не збив, так і пішов, мов по шнурочку. Я його зовсім не підганяв, просто міцно тримав повід, і якщо хочете знати мою думку, то вона така: кінь ріс, не знаючи переляку і був у хороших руках.

– Що ж, чудово, – промовив сквайр. – Уже завтра я об’їжджу його сам.

Наступного дня мене вивели зі стайні і засідлали для господаря. Я пригадав усі напучування – матусині та хазяйські – і вирішив, що чинитиму так, як вони мене вчили. Сквайр виявився дуже гарним вершником, він дбав не тільки про себе, а й про свого коня. Коли ми, повернувшись додому, під’їжджали до будинку, на порозі нас чекала місіс Гордон.

– Ну, мій любий, – запитала вона, – як тобі кінь?

– Усе, що Джон казав про нього, – чиста правда, – відповів чоловік. – Усе життя мріяв їздити на такому приємному створінні. Як ми його назвемо?

– Може, Ебоніт? – сказала жінка. – Він чорний, як ебенове дерево.[22]22
  Ебенове дерево – темно-зелена, інколи чорна деревина кількох видів тропічних дерев.


[Закрыть]

– Ні, тільки не Ебоніт.

– Ну, тоді, може, Ворон? Так звали старого коня твого дядька, пригадуєш?

– Ні, це такий красень, що Воронові до нього й у розквіті сил було б далеко.

– Твоя правда, – погодилася місіс Гордон, – справжній красень, у нього така приємна, добра морда, такі гарні розумні очі… А може, назвемо його Чорний Красень?

– Чорний Красень? Чому б і ні!.. Як на мене, ім’я дуже непогане. Якщо хочеш, хай буде Чорний Красень.

Ось так у мене з’явилося ім’я.

Коли Джон зайшов до стайні, він розповів Джеймсові, що містер і місіс Гордон обрали для мене нормальне англійське ім’я, котре щось означало, а не якесь пустопорожнє Маренґо, Пегас чи Абдала. Вони трохи посміялися, а потім Джеймс сказав:

– Якби не страх роз’ятрити старі рани, я б назвав його Роб-Роєм. Ще ніколи не бачив, щоб двоє коней були такі схожі між собою.

– А що тут дивного? – здвигнув плечима Джон. – Хіба ти не знаєш, що вони обидва від старої Дюшес фермера Ґрея?

Це для мене була новина. Отже, бідолашний Роб-Рой, який загинув на тому злощасному полюванні, доводився мені рідним братом?! Одразу стало зрозуміло, чому мати так переживала. От і кажіть після цього, що коні не відчувають кровного зв’язку. Мовляв, коли коня продають в інше місце, його родичі цього навіть не помічають.

Судячи з усього, Джон дуже пишався мною. Коли він розчісував мені гриву та хвіст, вони виглядали не гірше, аніж дамська зачіска. І ще він постійно щось мені говорив. Слів його я не розумів зовсім (що, зрештою, не дивно), зате день у день краще розумів його жести і знав, чого він від мене хоче. Вдачу Джон мав спокійну та добру, не полюбити такого конюха було просто неможливо. Здавалося, що він читає наші думки, і коли мене чистив, то наперед знав, де, в якому місці я надміру чутливий, а де маю лоскоти. Коли ж Джон чистив мені голову й доходив до очей, то водив щіткою навколо них так обережно, ніби це були його очі. Ну, а терпіння він мав просто безмежне.

Джеймс Говард, стаєнний хлопець, теж був по-своєму і добрим, і приємним, відтак я вирішив, що кращої долі мені годі й бажати. Служив у маєтку ще один робітник, який допомагав по господарству, але ні до мене, ні до Джинджер він уже не мав майже ніякого стосунку.

За декілька днів після цього я разом із Джинджер працював у запрягу. Мені було цікаво, як ми з нею поладнаємо, і загалом, якщо не зважати на її прищулені вуха, коли мене підводили до неї, вона поводилася дуже пристойно. Джинджер не ухилялася від роботи, не хитрувала, тягнучи свою лямку, тож кращого напарника в парному запрягу годі бажати. Коли дорога бралася угору, вона не стишувала ходи, а всією вагою налягала на хомут і тягнула, тягнула… Ми з Джинджер працювали завзято, на совість, і Джон був змушений не так підганяти нас, як стримувати; про батіг він навіть не згадував. Крок у нас обох був дуже схожий, і, коли ми йшли легким клусом, бігти з Джинджер нога в ногу було справжньою насолодою. Наш господар, а також і Джон просто милувалися, бачачи, як ми йдемо рівним, розміреним кроком. Після двох-трьох спільних виїздів ми зовсім зблизилися, здружилися, і я остаточно звик до цього місця.

А з Баским Веселуном ми невдовзі стали добрими друзями. За веселу, відважну і водночас урівноважену вдачу поні любили всі, а міс Джесі та міс Флора його просто обожнювали. Вони часто каталися на ньому в парку, інколи до них приєднувався їхній песик Френкі,[23]23
  «Френкі» походить від англійського «frisky» – «веселий», «грайливий».


[Закрыть] і тоді всі розважалися на славу.

У нашого господаря була ще одна пара коней, яких тримали в іншій стайні: Суддя, кремезний чалий жеребець, який ходив під сідлом або якого впрягали у вантажний віз, та темно-гнідий гунтер[24]24
  Гунтер – верховий кінь, тренований для полювання.


[Закрыть] Сер Олівер. Цей кінь уже не працював, але господар шанував його і випускав у парк розім’яти ноги. Час від часу Сер Олівер розвозив по маєтку невеличкі вантажі, а часом котрась із дівчат сідала на нього верхи, і вони разом із містером Гордоном вирушали на кінну прогулянку. Вдачу Сер Олівер мав напрочуд спокійну, і йому, як і Веселунові, можна було довірити хоч немовля. Суддя був дужим й урівноваженим конем, гарної статі,[25]25
  Стать – будова тіла у тварин.


[Закрыть] і час від часу ми збиралися на галявині за маєтком та провадили різні бесіди. Щоправда, з цими кіньми я не міг бути настільки відвертим, як із Джинджер, з якою ми стояли під одним дахом.

Розділ 6
Привілля

Я був цілком щасливим на новому місці, а якщо за чимось і сумував, то зовсім не через те, що життя було важке. Коло мене ходили добрі та дбайливі люди, я стояв у просторому загоні і мене якнайкраще годували. Чого ж мені бракувало? Привілля! Три з половиною роки свого життя я мав цілковиту свободу, а тепер (і це вже точно) переді мною цілі тижні, місяці, роки, які я проведу в стайні. У ній минатимуть мої ночі та дні, коли я не працюватиму. І я стану таким же тихим та сумирним, як ті роботяги, що проходили в запрягу чи під сідлом уже по двадцять років. Вуздечки, попруги, вудила, зашорені очі…

Ні-ні, ви не подумайте, що я проклинаю свою долю; я чудово розумію, що так повинно бути. Просто я хочу сказати, що для молодого коня, повного сил та енергії, звиклого до широких лук і рівнин, де можна бігати навскач, закинувши голову і задерши хвоста, із форканням підбігати до своїх родичів, а потім знову бігти, бігти… Важко стає на серці, коли розумієш, що вже ніколи не робитимеш того, що хочеш робити. Часом мене вигулювали менше, ніж треба, і тоді нерозтрачена енергія била через край, тому, коли Джон виводив мене на прогулянку, я неспокійно гарцював на місці, а потім вихлюпував цей надмір сили на все, що мене примушували робити. Замість тихо стояти чи спокійно йти я неодмінно крутився, пританцьовував, гарцював, і Джона, котрий сидів на мені верхи (хай там що казали на мій захист!), трусило, як у пропасниці, особливо тоді, коли ми тільки-тільки виїжджали. Та попри всі мої вибрики наш конюх ніколи не втрачав самоконтролю й терпцю.

– Легше, легше, конику, – примовляв Джон, – зажди-но, стривай… От зараз ми покрутимося трохи, і тобі вже не свербітиме…

Тоді ми виїжджали за село, він давав мені волю, і я кілька миль поспіль біг великим клусом. Повернувшись додому, я почувався не менш бадьорим, ніж до прогулянки, зате від «сверблячки» не лишалося і сліду. Коли молодий, повний сил та енергії кінь їздить менше, ніж треба, усі його вибрики часто-густо списують на дикий норов (хоча це зовсім не так), і деяким конюхам просто руки сверблять провчити непокірливу тварину. Проте не таким був наш Джон: він чудово розумів, що причина вибриків коня – енергія, яка виходила через край.

Джон знав, з якого боку підійти до коня, і, щоб зрозуміти його, мені досить було почути його голос чи відчути натягнутий повід. Коли він був серйозним, суворим, я відчував це з голосу, а що я дуже любив свого конюха, то був готовий виконати будь-яку його команду.

Ще варто згадати, що інколи погідної літньої пори, саме в неділю, нам удавалося на кілька годин вирватися на привілля. До місцевої церкви – рукою подати, і нас ніхто не запрягав у жодні екіпажі.

Як ми раділи, коли нас виводили на галявину за маєтком чи вели до старого саду! Прохолодна трава ніжно лоскотала наші ноги, ми на повні груди вдихали солодке повітря, упивалися свободою і робили все, що заманеться: гарцювали, лежали, качалися по землі чи просто скубали смачнючу траву. А потім, користаючи з чудової нагоди, збиралися у затінку крислатого каштана… Про що тільки ми там розмовляли!

Розділ 7
Джинджер

Одного дня, коли в затінку стояли тільки я та Джинджер, ми говорили як ніколи довго. Її цікавило все: і як я ріс, і як мене об’їжджували, тому довелося їй розповісти.

– Ось бачиш, – промовила вона, вислухавши мою розповідь, – якби і мене об’їжджували так, як тебе, то і я мала б таку спокійну вдачу, як твоя, та я вже не вірю, що коли-небудь змінюся.

– Чому? – здивувався я.

– Бо моє життя було зовсім інакше, – пояснила Джинджер. – Мені не траплялося жодної людини чи коня, які ставилися б до мене з належною повагою, а таким хіба будеш годити? Крім цього, від матері мене відлучили одразу, як я перестала ссати молоко, і я потрапила у табунець лошат. Тим лошатам було зовсім не до мене, а мені – до них. Ти мав доброго господаря, він пильнував тебе, бесідував із тобою, приносив різні ласощі, а в мене нічого цього не було. Наш робітник, який ходив за кіньми, не сказав мені жодного доброго слова. Ні, я не можу сказати, що він мене гнобив: годував він нас добре, взимку ми в нього не мерзли, але на ласку він був скупий, як не сказати більше. На галявині, де ми паслися, була протоптана стежка, і хлопчиська, ідучи по ній, нерідко жбурляли у нас каміння – їм, бачте, хотілося, щоб ми побігали! Ну, скажімо, у мене вони не влучили жодного разу, а от одному гарному лошаті серйозно понівечили морду, і, мабуть, він на все життя лишився позначеним. Ми не дуже переймалися цими шибайголовами, та це наклало свій відбиток, ми стали дикуватими й на все життя затямили, що хлопчиська – наші вороги. О, як ми розважалися на привіллі, як ми бігали чвалом по галявині, мчали навперегін, а потім відпочивали в затінку! А коли настав час об’їжджування, для мене почалися чорні дні. На галявину прийшли кілька чоловіків і, добре побігавши за мною, спіймали мене, загнавши у глухий кут. Один схопив мене за гриву, другий – за ніс, та так, що я ледве дихала. Третій своїми ручищами, наче кліщами, розтулив мені рота, і так, не церемонячись, силоміць, вони накинули на мене вуздечку і вставили вудила. Загнуздавши мене, один тягнув мене за повід, а другий, ідучи за мною, щосили шмагав батогом. Ось так я пізнала людську ласку. Все знагла, силоміць. Мені ж навіть не дали збагнути, чого від мене хочуть. Я тварина породиста, з характером, ну, я їм дала зрозуміти, почім фунт лиха. Та знаєш, хоч який ти породистий, це просто мука, коли твою волю замінюють на стійло, і ти день у день проводиш у чотирьох стінах! Я нудилася, я вогнем дихала, я рвалася на волю. Неволя пригнічує навіть тоді, коли маєш доброго господаря, який піклується про тебе, але ж у мене і господаря такого не було!..

– Тільки один чоловік – містер Райдер, мій колишній господар, – міг би змінити мою вдачу на кращу, та він уже не займався об’їжджуванням, а передоручав цю справу своєму синові та якомусь спеціалістові з коней, а сам з’являвся вряди-годи, та й то лиш щоб розпитати, як просуваються наші справи. Райдер-молодший – його звали Самсон – був дужим, високим і безстрашним чоловіком. Він страх як любив вихвалятися, що немає на світі такого коня, на якому він би не втримався. Він не успадкував батькової доброти, зате мав твердий характер, владний голос і важкий погляд. Щойно я його побачила, як зрозуміла: цей докладе усіх зусиль, аби зламати мій характер, перетворити мене на безмовний, жалюгідний, покірливий шмат живої конини. Конини, чуєш! Авжеж, для нього я була всього-на-всього шматком ходячої конини!

Джинджер так ударила копитом, немов одна лиш згадка про цього чоловіка переповнювала її люттю. Трохи заспокоївшись, вона продовжила:

– Якщо я робила щось не так, як хотів Самсон, він лютився й ганяв мене по біговому полю, тримаючи за довгий повід, і я мусила бігати доти, аж поки геть знесилюся. Мені здається, він любив прикластися до пляшки, і що частіше це робив, то більше мені перепадало. Одного разу він загнав мене так, що думала, уже не встану, а від злості в мені все вирувало. Сказати, що мені було важко, – це ще нічого не сказати. А наступного дня на світанку він знов повів мене на поле і ганяв, ганяв до повної знемоги. Коли закінчилася одна мука, почалася інша. Не минуло й години, як він приніс сідло й вуздечку з мундштуком.[26]26
  Мундштук – додаткові залізні вудила з підіймальною розпинкою біля піднебіння.


[Закрыть] Я й досі згадую це, наче в тумані. Щойно він вивів мене на поле й скочив у сідло, як я йому чимось не догодила, і він щосили натягнув повіддя. Мені по губах як ножем полоснуло, я різко стала дибки, чим розлютила його ще більше, і він узявся за батіг. Усе моє єство збунтувалося проти цього нелюда, і я то здиблювалася, то присідала так, як ще ніколи в житті. Між нами точилася справжня війна не на життя, а на смерть. Він ще довго тримався в сідлі, батожив мене, терзав шпорами, та я від люті вже нічого не тямила. Мені було байдуже, що він зробить зі мною, я знала тільки одне: я маю спекатися цього бузувіра! Урешті після страшної боротьби я таки скинула його на землю, почула, як він гепнувся на торф, і, навіть не озираючись, дременула на дальній кінець поля. Тільки добігши до краю, я розвернулася й побачила, що мій мучитель повільно піднявся з землі та рушив до стайні. Я стояла під дубом і чекала, та, схоже, нікому не було до мене ніякого діла. Тим часом починало припікати сонце, біля мене роїлися мухи, сідали на скривавлені, зранені шпорами боки. Дошкуляв голод. Я від раннього ранку навіть дрібки в роті не мала, а тут, на вигоні, трава була така, що й гусак не напасеться. Хотілося лягти і відпочити, та спробуй полежи, коли на тобі сідло з тугою попругою. Ще хотілося пити, а води ні краплі. Так минув день, сонце котилося до обрію. Я бачила, як заводять до стайні лошат, і знала, що там на них чекає гарний корм.

Коли сонце вже сіло за обрій, я побачила старого господаря. Він прямував до мене з ситом у руках. Містер Райдер був уже немолодий і сивий, наче лунь, та навіть у такому віці він залишався гарним, статечним, а його голос я упізнала б із-поміж тисяч голосів. Він був не високий і не низький, повнявий, акуратний, добродушний, але коли він щось кому казав, голос його був упевненим та рішучим, і люди, коні – всі до одного – розуміли, що його треба слухатися. Містер Райдер ішов до мене неквапним кроком, час від часу підкидав овес у ситі і лагідно, без тіні злості, підкликав мене до себе: «А ходи-но сюди, моя дівчинко, ходи, не бійся…» Я стояла не рухаючись, він підійшов до мене упритул і протягнув мені сито. Я, не боячись, потягнулася до вівса, його лагідний голос розігнав усі мої страхи. Містер Райдер стояв коло мене, лагідно гладив по шиї, а я, знай, наминала овес. Побачивши на моїх боках запечену кров, він став чорніший чорної землі і сказав: «Бідна моя дівчинка! Не можна так, не можна!» Погодувавши мене, містер Райдер узяв повід, і ми пішли до стайні. Біля дверей на нас чекав Самсон. Я прищулила вуха, і голова моя несамохіть смикнулася до нього. «Відійди, – наказав господар синові, – не стій у неї на шляху. Ти зіпсував їй цілий день». Самсон почав був огризатися, щось плів про дику тварюку, та батько не слухав його. «Запам’ятай, – сказав він, – у поганого господаря не буває гарних коней. Ти, Самсоне, спершу навчися поводитися з кіньми». Завівши мене до стійла, містер Райдер розсідлав мене, зняв вуздечку і прив’язав. Потім він попросив, щоб йому принесли цебро з теплою водою та губку, і зняв пальто. Конюх тримав йому відро, а він ретельно промивав мої рани. Його рухи були дуже обережними, він, мабуть, добре розумів, як мене боліло. «Так-так, моя маленька, – приказував він, – спокійно, не хвилюйся…» І вже від одного його голосу мені легшало на душі, а тепла вода знімала напругу. Кутики губ потріскалися так, що я не могла їсти сіна – біль від дотику сухих стеблинок був просто нестерпний. Мої справи були такі кепські, що містер Райдер похитав головою і наказав принести парених відвійок, перемішаних із висівками. О, яка це була смакота! І губи зовсім не боліли. Поки я їла, господар стояв поряд, гладив мене і розмовляв із конюхом.

– Якщо такого норовистого коня не об’їздити, як належить, – сказав він, – то його вже ніяк не об’їздиш.

Після того господар часто бував у мене, а коли мої губи загоїлися, моїм об’їждженням зайнявся чоловік на ім’я Джоб.[27]27
  Одне зі значень англійського слова «джоб» – «терпляча людина».


[Закрыть] Він був людиною стриманою, акуратною, і ми з ним швидко порозумілися.

Розділ 8
Джинджер розповідає далі

Ми знову зійшлися на галявині за будинком, і Джинджер розповідала далі.

– Коли об’їждження закінчилося, мене купив торгівець кіньми до пари гнідому жеребцеві. Він кілька тижнів нас об’їжджував, а потім продав парою одному вишуканому джентльменові з Лондона. Під час об’їждження я ходила з мартингалом[28]28
  Мартингал – частина кінської упряжі, ремінь, що підтримує голову коня у потрібному положенні.


[Закрыть] і встигла люто зненавидіти цю штукенцію. Та то були ще квіточки. Коли ми опинилися на новому місці, нам цей мартингал стали затягувати ще тугіше, бо, бачте, кучерові та його хазяїнові здавалося, що це додає нам елегантності. І так ми часто їздили по парку та всяких фешенебельних місцях. Щоб зрозуміти, що таке мартингал, треба хоч раз відчути його на собі, а я такого й ворогові не побажаю.

– Я люблю рухати головою і тримати її не вище, ніж усі нормальні коні. А тепер уяви собі, що ти високо закинув голову і маєш протримати її, ні на дюйм не опускаючи, кілька годин поспіль. Ворухнути нею не можеш, хіба що поривом закинути ще вище, шия затерпає і болить, а ти навіть не знаєш, скільки тобі терпіти таке знущання. До звичайних вудил додається мундштук із гострими гранями, вони роздирають піднебіння та язик, і коли в мене на губах від люті виступала піна, вона була рожевою від крові. А найгірше – годинами вистоювати, чекаючи господиню з великосвітського балу чи забави, а коли я починала нервувати чи нетерпляче тупотіла ногами, кучер одразу же хапався за батіг. То було не життя, а справжнє божевілля.

– Невже господар зовсім про вас не дбав? – здивувався я.

– Анітрохи, – відповіла Джинджер. – Він дбав тільки про те, щоб ми виглядали респектабельно – в них це так називається. Я думаю, він розумівся на конях, як баран на зорях. Цей жевжик цілковито довірив нас своєму кучерові, а той тільки те й робив, що бідкався, яка жахлива в мене вдача і що мене дуже зле привчили до мартингала, і все запевняв, що він швидко виправить цю хибу. Та вже хто б казав!.. Коли я поверталася до стайні, розлючена і змучена, він навіть не намагався утихомирити мене добрим словом. Лайка, штурханина, стусани – ось його доброта. Якби мені більше виховання, я б мовчала і терпіла. Я ж не уникала роботи, була готова працювати на повну силу, та коли тебе мордують задарма, тільки тому, що комусь цього хочеться, це злить. Зрештою, хто їм давав таке право? Не досить того, що в моєму роті місця живого не було і шия нила безперестанку, то ще й із диханням почалися проблеми. І якби я пробула там довше, мене б занапастили остаточно. Я ставала дедалі неспокійнішою, дратівливішою, і на це не було ради. Коли на мене надягали упряж, я кусала і била ногами. Конюх лупцював мене немилосердно, але все марно, а одного разу, коли нас запрягли в екіпаж і стали задирати мартингалом голову, я не витримала і показала їм, що таке справжнє брикання. Я на шматки розірвала свою упряж і вирвалася з запрягу. На цьому моє життя у того власника закінчилося.

Після тієї пригоди мене послали на Татерсолз,[29]29
  Татерсолз – лондонський аукціон чистокровних коней, названий на честь засновника Ричарда Татерсола.


[Закрыть] аби продати. Зрозуміло, ніхто не міг поручитися за мою вдачу, то ж її обійшли мовчанкою. Дуже скоро моя бездоганна зовнішність і гарна хода привернули увагу покупців, і мене придбав інший торгівець кіньми. Він перепробував на мені всю можливу збрую і дуже швидко збагнув, що я терплю, а що – ненавиджу. Від мартингала він вирішив відмовитися зовсім, після чого йому не складало жодних труднощів представити мене як спокійного коня і продати одному джентльменові з провінції. Господар виявився гарним, місце також було непогане, біда тільки, що старий конюх скоро від нього пішов, а замість нього з’явився новий. І вдача, і манери новачка були нічим не кращі від Самсонових. Добрим я його не бачила ніколи, дратувало його геть усе, а коли я у стайні робила щось не так швидко, як йому хотілося, він гамселив мене під жижки мітлою, вилами – усім, що потрапляло під руку. Усе він робив абияк, щоб тільки швидше спекатися, і я його просто зненавиділа. Він хотів, щоб я, угледівши його, тремтіла, та не на ту напав, і одного дня, коли він розійшовся більше, ніж звичайно, я хапнула його зубами. Він геть визвірився і ну лупцювати мене батогом по голові. Щоправда, після того він став обминати моє стійло десятою дорогою, бо добре знав, що, крім копит чи зубів, йому там нічого іншого не перепаде. Із господарем я поводилася напрочуд спокійно, та конюх розповідав про мене всякі небилиці, то й мене знову продали.

Звістка про мене долетіла до мого торгівця, і він сказав, що знає таке місце, де мені справді буде добре. «Дуже шкода, – казав він, – якщо такий гарний кінь потрапить до поганих рук тільки тому, що йому пощастить менше, ніж іншим». Одне слово, так я потрапила сюди незадовго до твоєї появи. Щоправда, я вже встигла зжитися з думкою, що люди – мої вороги від народження і треба вміти постояти за себе. Авжеж, тут зовсім інші умови, але хто тобі скаже, як довго ми тут пробудемо? Я б теж хотіла бачити цей світ таким, як бачиш його ти, та після всього пережитого навряд чи зможу.

– Усе ж, – поділився я думкою, – якби ти раптом укусила чи брикнула Джона або Джеймса, це було б справжнім неподобством.

– Я й гадки такої не маю, – форкнула Джинджер, – принаймні зараз у цьому немає потреби. Якось я скубнула Джеймса за руку, але Джон йому тільки сказав: «Постарайся не сердитися». І Джеймс не став мене карати (а саме цього я чекала), а прийшов до мене із забинтованою рукою, приніс запарених відвійок, ще й погладив. Відтоді я зареклася його кусати.

Мені було щиро шкода Джинджер. Досі, ще не знаючи всього, я вважав, що вона сама винуватиця всіх своїх бід. Але минав тиждень за тижнем, і вона добрішала та веселішала просто в мене на очах. Зникла зухвала настороженість, з якою вона зустрічала будь-якого незнайомця, що проходив повз неї. Аж якось Джеймс сказав:

– Здається, я починаю подобатися Джинджер. Сьогодні вранці розчісував їй гриву, а вона аж гиготала від радості.

– Твоя правда, Джиме, – погодився з ним Джон. – «Біртвікські піґулки» роблять свою справу. Ще трохи – і вона стане такою ж сумирною, як наш Чорний Красень. Єдине, що їй, бідоласі, потрібно, – людська доброта!

Господар теж помітив зміни в поведінці Джинджер, і одного дня, зійшовши з екіпажа, він підійшов до нас, щоб перекинутися парою слів (мав таку звичку), і погладив чудову шию Джинджер.

– Ну, красуне, як у тебе справи? Здається мені, ти зараз набагато веселіша, ніж була.

Джинджер довірливо потягнулася до сквайра, він погладив її морду і сказав:

– А знаєш, Джоне, ми її таки вилікуємо.

– Авжеж, сер, вона вже й так оклигала, нівроку. Це вже не та бестія, що була колись. От що значить «біртвікські піґулки», – промовив Джон і засміявся.

Це був один із його улюблених жартів. Джон любив повторювати, що навіть найозлобленіший кінь, прийнявши повний курс «біртвікських пігулок», зцілиться і злагідніє. Він пояснював, які інгредієнти входять до їх складу: терпіння, доброта, вимогливість і ласка. Брати усього по фунту,[30]30
  Фунт аптекарський – одиниця ваги, що дорівнює 0,454 кг.


[Закрыть] перемішати, влити половину пінти[31]31
  Пінта – одиниця об’єму, що дорівнює 0,568 л.


[Закрыть] здорового глузду і щодня давати коневі.