Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 23
Нам уривається терпець

Одного дня графиня вийшла до екіпажа дещо пізніше, зате її шовки шелестіли як ніколи.

– Їдемо до герцогині В., – оголосила вона, а потім, після хвилинної паузи, звернулася до кучера: – Йорку, ну, невже вам зовсім не хочеться, щоб ці коні були схожі на коней? Та підійміть їм голову одразу на стільки, на скільки потрібно, бо мені гидко дивитися на це жалюгідне видовище!

Йорк вирішив почати з мене, і, поки стаєнний притримував за повід Джинджер, він затягнув мій мартингал, так задерши мені голову, що я думав, шия в мене трісне. Коли настала черга Джинджер, вона, за старою недоброю звичкою, стала крутити головою та кусати вудила. Вже хто-хто, а Джинджер добре знала, що це таке, і коли Йорк став розщіпати ремінь, щоб ще більше його затягнути, вона так хвицнула задніми ногами, що черкнула Йорку по носі й збила з голови капелюха, а стаєнний ледве втримався на ногах. Схопивши Джинджер за вуздечку, Йорк зі стаєнним, уже вдвох, намагалися утримати її на місці, та Джинджер із двома могла б легенько упоратися, і вона боролася, то присідаючи на задні, то стаючи дибки, то відчайдушно хвицаючись навсібіч. Урешті-решт вона влучила копитом у дишло і впала, щоправда, перед цим вона ще встигла кресонути по мені копитом. Важко сказати, що б вона ще встругнула, але Йорк усією вагою присів їй на голову і закричав:

– Відпряжіть вороного! Хто-небудь! Принесіть лебідку і зніміть дишло! Якщо не можна відчепити посторонки, ріжте їх!..

Один лакей побіг по лебідку, другий швидко виніс ніж. Конюх спритно випряг мене з екіпажа і повів до стайні. Завівши мене в стійло, він тут же метнувся до Йорка. Я аж кипів від пережитого і, якби за все життя хоч раз брикав чи ставав дибки, в цій ситуації неодмінно показав би і перше, і друге. Та я ніколи цього не робив, тож просто стояв розлючений, із розпухлими ногами, досі туго напнутий мартингалом, що кріпився до кільця в сіделці[48]48
  Сіделка – частина упряжі для коней у вигляді подушки, що підкладається під черезсіделок.


[Закрыть] та змушував мене тримати голову задертою, і не було на це жодної ради. Як я почувався – годі передати, і якби до мене спробував хтось підійти, то він би точно скуштував моїх копит.

Невдовзі до стайні завели і Джинджер. Від побоїв та синців на її тілі не було живого місця. За Джинджер до стайні зайшов Йорк. Віддавши конюхам кілька розпоряджень, він підійшов до мене і насамперед послабив триклятий мартингал.

– Чорти б їх ухопили! – лаявся він. – Я так і знав, що добра від тих мартингалів не буде. Уявляю, як засмутиться господар. Та зрештою, коли вже й граф не має влади над жінкою, то що може зробити прислуга! Як собі хочуть, а я тут ні при чому. Якщо графиня не потрапить у гості до герцогині В., то я навряд чи зможу їй допомогти.

Йорк ще ніколи не казав такого перед іншими людьми, у їхній присутності він був сама шаноба. Він нашвидку мене оглянув, без особливих зусиль знайшов потовчене місце над коліном і наказав конюхам промити мені рану водою, а потім поставити примочку.

Коли новина про пригоду дійшла до графа W., той дуже засмутився. Він вишпетив Йорка за те, що той послухався графині, і Йорк запевнив, що віднині слухатиметься тільки наказів його ясновельможності. Та хай там як, а нам від того не ставало легше, якщо не сказати – навпаки. Мені здавалося, що Йорк мав би більше заступатися за доручених йому коней, та, мабуть, він керувався іншими міркуваннями.

До екіпажа Джинджер більше не впрягали, а коли з її тіла зійшов останній синець, один із менших нащадків лорда W. висловив бажання взяти її собі, вважаючи, що з неї може вийти непоганий гунтер. Я ж і далі ходив в екіпажі, і тепер моїм напарником був огир[49]49
  Огир – жеребець


[Закрыть] на ім’я Макс. Він усе своє життя проходив із мартингалом, і я не міг не поцікавитися, як він витримує таку наругу.

– Терплю, от і все, – відповів Макс, – а що вдієш? Хоч ця штука добряче вкорочує віку. Тобі теж укоротить, якщо звикнеш.

– Як по-твоєму, – поцікавився я, – граф і графиня розуміють, що від них нам тільки шкода?

– Хтозна! – мовив Макс. – От торгівці кіньми та ветеринари – ті чудово розуміють! Колись я жив в одного торгаша, який учив мене та ще одного коника ходити парою у запрягу. Він щодня задирав нам голови все вище і вище, а коли якийсь джентльмен ненароком це побачив і запитав, навіщо це, той так пояснив: «Якщо я цього не робитиму, їх у мене ніхто не купить. Фешенебельна публіка любить, щоб і коні їхні виглядали фешенебельно, високо тримали голови і гарно перебирали ногами. Коням це, звичайно, тільки шкодить, зате торгівля тільки виграє. Кінь із мартингалом швидше зношується і старіє, і тоді його фешенебельний власник знов їде на ярмарок – по іншого коня». Я слово в слово передав його думку, – закінчив свою розповідь Макс, – а гидко це чи ні, вже сам міркуй.

Чотири місяці я проходив в екіпажі графині. Знали б ви, чого мені це вартувало! Мені ті місяці видалися вічністю, а моя вдача і здоров’я помалу стали погіршуватися. Досі я навіть не знав, що таке піна на губах, але мундштук із гострими краями, скута шия та здушене горло робили свою справу, і тепер – коли більше, коли менше – я постійно пінився. Деяким людям це подобається, і, угледівши запіненого коня, вони кажуть: «Який гарячий, темпераментний скакун!» А попри те, запінений кінь – не менше дикунство, ніж запінена людина. Піна коло рота ясно промовляє, що із конем щось негаразд, і розуміти це потрібно саме так, а не інакше. Крім цього, неприродно закинута шия перетискає горлянку й утруднює дихання. Коли я повертався з роботи, мої шия та груди гули від напруги й болю, язик і губи обм’якали, мов ганчірка, а тіло огортала така втома, що вже нічого не хотілося.

У Біртвік-парку я жодної миті не сумнівався, що в особі Джона і сквайра Гордона я маю вірних друзів. А тут, у графському маєтку, хоч ми були доглянуті й ситі, я не мав жодного друга. Йорк мав би розуміти (я підозрюю, він таки розумів), як дратує мене мартингал. Та, мабуть, він трактував це як неминуче зло: чим, мовляв, тут допоможеш. Принаймні він пальцем об палець не вдарив, аби бодай трохи применшити наші страждання.

Розділ 24
Леді Анна та втікачка Лізі

На початку весни лорд W. із челяддю, а разом з ними і Йорк, поїхали до Лондона. Я, Джинджер і ще кілька коней залишилися в маєтку та мали займатися звичними для себе справами. Наглядати за нами було доручено старшому конюхові.

Леді Гарієт, що залишалася в маєтку, через важке каліцтво ніколи не їздила в екіпажах, а інша дама – леді Анна – любила прокататися верхи в товаристві брата чи кузенів. Дівчина була чудовою вершницею, до того ж красунею, яка мала веселу вдачу й добре серце. Обираючи коня для прогулянок, леді Анна зупинила свій вибір на мені і навіть назвала мене Чорним Остером. Я був у захопленні від цих прогулянок, від свіжості та прохолоди, і подеколи компанію нам складали Джинджер або Лізі (звичайно ж, не самі, а з їздцями). Лізі була майже чистокровною кобилою світло-гнідої масті, і за веселу вдачу й охайність її дуже полюбляли чоловіки. Та Джинджер, котра знала її трохи краще, ніж я, казала, що Лізі – не така спокійна, як здається.

У Лізі був постійний вершник – джентльмен на ім’я Блантайр, якому страшенно подобалося їздити на цій кобилі, і всі про це знали. Та от одного дня леді Анна наказала сідлати Лізі дамським сідлом на один бік, а мене засідлали звичайним сідлом для чоловіків. Блантайра це, звичайно, насторожило.

– Як вас розуміти? – запитав він. – Невже ваш добрий Чорний Остер вам набрид?

– Аж ніяк! – заперечила леді Анна. – Просто я подумала: чому тобі, як другові, не прокататися на Остері, а я тим часом випробую, як ходить під сідлом ваша чудова Лізі. Крім цього, не станете ж ви заперечувати той очевидний факт, що і габаритами, і зовні Лізі більше нагадує дамського коника, ніж мій улюбленець.

– Анно, послухайтеся моєї поради, облиште свою витівку, не треба їхати на Лізі, – благав її Блантайр. – Ваша правда, Лізі й справді чудова, але для жінки вона надто неспокійна. Повірте, вона не така безпечна, як ви думаєте. Прошу вас, поміняйте коня.

– Милий мій кузене, – засміялася Анна, – зробіть мені ласку, заспокійтеся. Не треба так за мене турбуватися. Я змалку їжджу верхи, мій кінь уже не раз біг за гончаками, хоч я знаю, що ви не вважаєте полювання жіночою справою. Ні, як собі хочете, а я поставила собі завдання прокататися на Лізі, яку ви, джентльмени, так обожнюєте. Тому коли ви справді мені друг, то краще підсадіть мене.

Сперечатися було марно, і Блантайр допоміг леді Анні піднятися в сідло, уважно оглянув вудила, вуздечку, подав їй у руки повід і щойно тоді осідлав мене. Ми вже вирушали з подвір’я, коли раптом з’явився лакей із цидулкою від леді Гарієт.

– Сер, ви не могли би передати цю записку лікареві Ешлі й отримати від нього відповідь на запитання?

Село лежало на добру милю збоку, і будинок лікаря був там останнім. Ми весело доскакали до його воріт, за якими починалася коротка під’їзна алея, обсаджена високими вічнозеленими деревами.

Блантайр спішився і вже заходився відчиняти перед леді Анною ворота, але вона його стримала.

– Не треба, Блантайре, я почекаю вас тут. Повід Остера накиньте на ворота.

Він вагався, глянув на дівчину і сказав:

– Я швидко, тільки туди і назад.

– Та що ж ви так переживаєте!.. Ми з Лізі нікуди від вас не подінемося.

Відтак Блантайр накинув мій повід на залізні шпичаки воріт і швидко зник за деревами. Лізі спокійно стояла на узбіччі, за кілька метрів від краю дороги, повернувшись до мене спиною. Юна леді спокійно сиділа в сідлі, пустивши повід, і щось стиха наспівувала. Я чув, як Блантайр підійшов до будинку, як він застукав у двері… По інший бік дороги розляглося нічим не загороджене пасовище. І треба ж, щоб саме тоді сільський хлопчик-пастух гнав із поля табунець їздових коней із лошатами. Пустотливі, бешкетні лошата бігали, де заманеться, і пастух час від часу ляскав величезним батогом, закликаючи їх до порядку. Одне з тих лошат кинулося через дорогу і з розгону ледь не потрапило Лізі під ноги. Злякавшись чи то лошати, чи то гучного ляскання батога, а може, і того, і того (спробуй тут зрозуміти!), Лізі дико брикнула і зірвалася з місця, побігши кар’єром.[50]50
  Кар’єр – пришвидшений клус, найшвидший біг коня.


[Закрыть] Від несподіванки леді Анна ледь не випала із сідла, але таки втрималася. Я щосили заіржав, гукаючи на допомогу – раз, другий, стукав копитом до землі і навіть захитав головою, намагаючись скинути з огорожі свій повід. Чекати довелося недовго: Блантайр, не тямлячи себе від хвилювання, вискочив за ворота, швидко роззирнувся і лиш в останню мить устиг побачити, як утікає кінь, стрімко відносячи свою вершницю. Лізі встигла проскакати чималеньку відстань. Ще мить – і Блантайр був у сідлі. Я переживав не менше за нього, тому мені не треба було ані батога, ані шпор. Блантайр усе чудово бачив, відтак пустив мій повід вільно, припав до моєї шиї – і ми кинулися наздоганяти.

Дорога милі півтори йшла прямо, а потім брала праворуч, та ще й роздвоювалася. Поки ми доїхали до повороту, за Лізі з вершницею вже й слід пропав. По якій же дорозі вони поскакали? Біля садової хвіртки, що виходила на дорогу, стояла жінка. Прикриваючи очі рукою від сонця, вона занепокоєно дивилася вдалину. Блантайр легенько натягнув повід.

– Куди? – запитав він у жінки.

– Праворуч! – гукнула та, для більшої певності махнувши рукою.

Ми повернули праворуч і пішли учвал. За деякий час нам на мить вдалося побачити втікачів, але вони одразу зникли. І так кілька разів: то з’являлися на горизонті, то знову губилися; відстань між нами уперто не скорочувалася. Згодом нам трапився дорожник, що стояв біля купи щебеню і, кинувши лопату, відчайдушно махав руками. Ми порівнялися з ним, Блантайр натягнув повід, і дорожник випалив:

– До вигону, сер, на вигін вони повернули!

Я дуже добре знав цей вигін. То була горбкувата рівнина, поросла вересом та темно-зеленими кущами дроку,[51]51
  Дрік – чагарникова степова рослина.


[Закрыть] поодинокими чахлими деревцями з колючками. Відкриті прогалини з густою невисокою травою були буквально засіяні мурашниками та кротовиннями. Одне слово, найгірше місце для шаленої скачки з усіх, які я знав.

Щойно ми повернули на громадський вигін, як далеко перед нами знову замаячіла зелена сукня леді Анни. Її капелюшок загубився, каштанове волосся розвівав зустрічний вітер. По тому, як вона тримала голову і спину, можна було зрозуміти, що леді Анна вже ледве натягує повід, намагаючись бодай трохи стримати неслухняну Лізі. Швидко бігти горбкуватим полем вона, звичайно, не могла, і у нас жевріла надія, що ми її таки наздоженемо.

Переслідуючи втікачів по дорозі, Блантайр цілковито покладався на мене, але на вигоні, серед горбків та мурашників, він таки взявся за повід і, мушу сказати, правив так легко й вправно, що мій біг майже не сповільнився, а відстань між нами та втікачами поволі скорочувалася.

Не так давно через вигін прокопали водостічний рівчак, і на його протилежному боці височів вал накиданої землі. Здавалося, тут утікачі вже точно мали зупинитися, та не так сталося, як гадалося! Лізі лише на мить загаялася – і стрибнула, але перечепилася через грубі земляні груди і не втрималася на ногах.

– Ну, Остере, не підведи! – крикнув Блантайр, відпускаючи повід.

Я зібрався, напружився всім тілом – і одним довгим махом перестрибнув і рівчак, і насип.

У заростях вересу лежала долілиць наша юна господиня. Блантайр швидко зіскочив на землю, схилився над нею і тихенько покликав. Леді Анна мовчала. Тоді він обережно підняв її голову. Очі дівчини були заплющені, обличчя – бліде, наче у мерця.

– Анно, люба, промовте хоч слово!..

Дівчина мовчала.

Він розстебнув їй кофтину, послабив комір, виміряв пульс на зап’ястку. Потім різко підвівся і, роззираючись навкруги, став шукати допомоги.

Неподалік працювали двоє чоловіків: вони нарізали торф. Побачивши Лізі, що бігала без вершника, вони покинули роботу і намагалися її спіймати. Та коли почули голос Блантайра, облишили коня і прийшли до нас. Старший із них запитав:

– Чим можемо допомогти?

– Їхати верхи вмієте?

– Знаєте, сер, вершник із мене так собі, та задля леді Анни я ладен ризикнути своїми в’язами. Цієї зими вона дуже виручила мою дружину.

– Тоді, мій друже, сідай на цього коника – за в’язи можеш не переживати, – мерщій скачи до лікаря і попроси, щоб він негайно приїхав сюди; а сам їдь до графського маєтку, розкажи, що сталося, і нехай вони пришлють екіпаж та ще когось на допомогу. Ага, і покоївка леді Анни хай теж сюди їде. Я чекатиму на них тут.

– Усе зроблю, сер, усе буде зроблено, я молитиму Бога, щоб мила юна леді швидше отямилася. Слухай-но, Джо, – звернувся він до свого напарника, – ану, бігом по воду і ще перекажи моїй старій, хай кидає всі справи і летить сюди до леді Анни.

Він сяк-так видерся в сідло, крикнув «вйо!», стиснув мої боки ногами, і ми, зробивши невеличкий гак, щоб обминути рівчак, рушили у зворотному напрямку. Мій вершник не мав батога, і, схоже, це його бентежило. Та зі мною не потрібно було жодних батогів, відтак йому тільки довелося міцніше тримати повід і не випасти із сідла. Я старався бігти так, аби ним підкидало якомога менше, та коли ми йшли по нерівному, в нього кілька разів таки вихопилося:

– Агов! Тихіше!.. Легше!..

Скакати по дорозі було значно легше, і ми швидко виконали всі свої доручення.

Коли його запросили до будинку, аби промочити з дороги горло, він навідріз відмовився.

– Ні-ні, я зараз же їду назад, тут є коротка дорога полями, і я встигну повернутися до того, як приїде екіпаж.

Коли всі дізналися про новину, в маєтку зчинився несусвітній шарварок. Мене завели до стайні, розсідлали, розгнуздали і накрили попоною.

Поспішно засідлали Джинджер і послали по лорда Джорджа, а трохи згодом я почув торохкотіння коліс екіпажа.

Повернулася Джинджер нескоро, і, коли ми залишилися сам-на-сам, вона сказала:

– Розповісти можу небагато, ми майже всю дорогу гнали учвал і прибули одразу ж після лікаря. Якась жінка сиділа на траві, і голова юної леді лежала на її колінах. Лікар вливав їй у рот якусь рідину, а коли він щось пробурмотів, я зрозуміла: «Вона жива». Потім хтось узяв мене за повід і відвів від того місця. Трохи згодом леді Анну перенесли в екіпаж, і ми всі разом рушили додому. Дорогою нам трапився один джентльмен, якому господар пояснив, що сталося, і сказав, що леді Анна ще непритомна, але він сподівається, що обійшлося без серйозних травм.

Йорк не схвалював рішення лорда Джорджа зробити із Джинджер гунтера. Він говорив, що поки кінь звикає до нового місця, йому потрібна впевнена, тверда руки, а не такий легковажний їздець, як наш лорд Джордж.

Сама Джинждер була захоплена цим, та іноді, коли вона верталася до стайні, було важко не помітити, яка вона перенапружена. Час від часу Джинджер покашлювала, але вона була занадто гордою, щоб нарікати. Я починав за неї хвилюватися.

Через два дні після пригоди до мене зайшов Блантайр. Він приязно плескав мене по спині й не шкодував для мене гарних слів, а лордові Джорджу сказав, що я не гірше за людей розумів, яка небезпека загрожує леді Анні.

– Якби я навіть захотів його притримати, однаково б не зміг, – казав він. – Тож як тут не крути, а справжній кінь леді Анни – Чорний Остер.

Мене неабияк утішили його слова, і життя знову здалося світлим і радісним.

Розділ 25
Ройбен Сміт

Коли Йорк відлучався до Лондона, старшим замість нього залишався Ройбен Сміт, і я не можу не розповісти про цього конюха.

Ніхто не виконував свої повсякденних обов’язків із таким завзяттям, як Ройбен. Коней він любив, і розумів, і лікував їх, наче справжній лікар (недарма він колись два роки мешкав під одним дахом із ветеринаром). А ще він був неперевершеним візником: четвернею[52]52
  Четверня – четверо коней у запрягу; четвірка.


[Закрыть] чи цугом[53]53
  Цуг – коні, запряжені поодинці або парами один за одним.


[Закрыть] правив так, немов звичайним парним запрягом. Приємний, зосереджений, Ройбен без особливих зусиль домагався від коней потрібного послуху. Я думаю, його любили всі, принаймні коні – точно. І просто диво, що такий чоловік служив рядовим конюхом; зважаючи на всі чесноти, він уже давно мав би бути таким, як Йорк. На заваді стояв один, але дуже серйозний недолік – пристрасть до оковитої.

Ні, Ройбен не належав до безпросвітних п’яничок, які тільки те й роблять, що заливають очі. Він міг тижнями, навіть місяцями не бачити оковитої, але одного прекрасного дня зривався, і в нього починалася, за його ж висловом, «пияцька смуга». У такі дні Ройбен утрачав усякий сором, наганяв жах на свою дружину і докучав усім, хто так чи інакше мав із ним справу. Йорк дорожив цим конюхом і декілька разів усе залагоджував, тож чутка про Ройбенове пияцтво не доходила до графа. Та якось увечері, коли довелося розвозити після балу гостей, Ройбен так перебрав, що не міг не те що правити, а й навіть тримати віжки, і один із гостей сів замість нього на козла та відвозив дам додому. Після такого прикрого інциденту уникнути розголосу було неможливо, і Ройбена негайно звільнили. Його бідолашна дружина з малими дітьми змушена була покинути затишний будиночок, що біля в’їзду до маєтку, і забиратися світ за очі. Макс розказав мені, що сталася ця прикра історія давно, а незадовго до нашої появи Ройбен знову повернувся до маєтку. Йорк поклопотався за нього перед графом, той зла на Ройбена не тримав, до того ж і сам Ройбен заприсягнувся, що, допоки працюватиме в маєтку, краплі спиртного до рота не візьме. Слово його виявилося міцним, і Йорк уже хотів залишати його замість себе, коли кудись виїжджатиме. Ройбен був тямущим, чесним, тож на кого, як не на нього, покладатися?

Настав квітень, а графова челядь мала приїхати десь у травні. До їхнього приїзду треба було відремонтувати невелику однокінну карету, та позаяк полковник Блантайр мав повертатися до свого полку, то було вирішено, що Сміт відвезе Блантайра до міста в кареті, яку залишить у майстерні, а додому повернеться верхи. Він запряг у карету мене, прихопив із собою сідло, і ми поїхали до міста. Прощаючись на станції, полковник тицьнув Смітові грошенят і сказав:

– Пильнуйте леді Анну як зіницю ока, а коли якомусь жевжикові закортить осідлати Чорного Остера для прогулянки, женіть його геть! Нехай цей кінь буде тільки для неї.

Залишивши карету в майстерні, ми вирушили до «Білого Лева». Ройбен розпорядився, щоб мене як слід погодували і щоб о четвертій пополудні я був готовий.

Якраз тоді в моїй підкові відійшов один вухналь, та конюх це помітив аж тоді, коли доходила четверта. Сміт на годину запізнився і заявив, що ще пробуде тут до шостої, бо зустрів старих друзів. Конюх попередив його про мою підкову і запитав, чи не накаже містер Сміт мене перекувати.

– Не треба, – відмахнувся Сміт, – додому й так дотягнемо.

Ройбен говорив голосно й розв’язно, а те, що він не зважав на підкову, мене дуже насторожило. Річ у тому, що якраз до них він був дуже прискіпливий.

О шостій годині Ройбен не прийшов. Не з’явився він ні о сьомій, ні навіть о восьмій, прийшов, аж коли доходила дев’ята. Поводився Сміт шумно, безцеремонно, навіть, можна сказати, огидно. Все його дратувало і злило, навіть конюхові від нього перепало, хоча за що, я, чесно кажучи, так і не зрозумів.

На порозі з’явився власник заїжджого двору.

– Їдьте обережно, містере Сміт! – попросив він.

Та містер Сміт, не довго думаючи, вибухнув на те добірною лайкою.

Відтак, не чекаючи, поки ми виїдемо за межі міста, він пустив мене чвалом, і хоч я й так біг щодуху, він раз по раз мене батожив. Місяць ще не зійшов, і надворі стояла цілковита темінь. Дороги після недавніх ремонтних робіт були рясно всипані дрібним камінням. Від шаленої їзди моя підкова відставала більше й більше, а перед міською заставою вона відірвалася.

Якби не горілка, Сміт одразу б відчув, що зі мною щось не те, але того злощасного вечора він не зважав на такі дрібнички.

За міською заставою дорога була рясно засипана щебенем, який розкидали тут зовсім недавно. Щебінь виявився великий, гострий, і бігти по такій дорозі коневі дуже ризиковано. Та уявіть собі: я гнав чвалом (без однієї підкови!) по гострому камінню, а вершника те не задовольняло, він щосили батожив мене, горланив, щоб я біг ще швидше, і обзивав мене, аж вуха в’яли. Нога без підкови нестерпно боліла, копито стерлося, розкололося до самого м’яса, а від гострого щебеню всередині розколини вже не було живого місця від порізів.

Довго так тривати не могло. Коли нестерпний біль пронизує все тіло, жоден кінь не втримається на ногах. Так сталося й зі мною: я зашпортався і, як підкошений, гепнув на передні коліна. Сміт кулею вилетів із сідла і, падаючи, мабуть, дуже сильно вдарився. Упавши, я миттю підхопився з землі та, сильно шкандибаючи, відійшов на узбіччя, де не було каміння. Місяць щойно зійшов, і в місячному сяйві за кілька ярдів[54]54
  Ярд – одиниця довжини, що дорівнює 91,44 см.


[Закрыть] від себе я побачив розпластаного Сміта. Він лежав на дорозі, не встаючи. Точніше, спробував підвестися – і тяжко застогнав. Мені теж було від чого стогнати: розколене копито, два коліна збиті до крові. Та здебільшого коні мовчки терплять біль. Без жодного звуку я стояв на дорозі і прислухався. Сміт знову важко застогнав. Я чітко бачив його постать, посріблену місячним сяйвом, але, пильно вдивляючись, жодного руху не помітив. Сам я не міг йому допомогти. Та як я напружував слух, сподіваючись уловити серед нічної тиші цокання копит, скрипіння коліс чи хоч би звуки людських кроків! Ця дорога і вдень не дуже людна, а тепер, у вечірню пору, тут можна годинами бовваніти, чекаючи на допомогу.

Я все стояв і стояв, вдивляючись у темряву та прислухаючись. Квітнева ніч була спокійна і приємна. Ніщо не порушувало нічної тиші, хіба що десь звіддаля тьохкали солов’ї. Усе завмерло, лиш попри місяць летіли білі хмарки та сіра сова безмовно майнула над чагарями. Усе було достоту так, як у ті далекі літні ночі, коли я лежав, притулившись до матері, на зеленій галявині фермера Ґрея.