Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 34
Старий військовий кінь

Капітана від самого малку готували до служби у війську, і найпершим його власником був офіцер-кіннотник, який вирушав на Кримську війну. Капітан із хвилюванням згадував військову муштру, коли він разом з іншими кіньми мчав на уявного ворога: лунає сурма, звучить команда офіцера, і кіннота жене учвал, повертає праворуч, ліворуч, а потім різко зупиняється, коли звучить команда припинити наступ.

Замолоду Капітан був темно-мишастої масті у світлих яблуках, і всі люди захоплювалися ним. Його власник – молодий безстрашний джентльмен – душі не чув за Капітаном, і кінь не пригадує жодного випадку, аби той його скривдив чи вчинив легковажно. Життя військового коня видавалося приємним і безхмарним; так тривало доти, допоки не довелося сідати на великий корабель, що мав доправити їх через море аж до іншої країни. Тоді й настало розчарування.

– То було щось страшне, – згадував Капітан. – По-перше, хто це вигадав, щоб коні по трапу заходили на корабель! Люди брали нас на міцні стропи і, хоч ми пручалися, відривали нас від землі, а ми, погойдуючись у повітрі, переносилися на палубу. По-друге, на кораблі нас замикали в тісних закритих стійлах, і ми довго не бачили неба і навіть не могли розім’яти ніг. Час до часу на морі здіймався шторм, на судні починалася хитавиця, тоді нас вдаряло до дерев’яних огорож, і ставало так млосно, що годі згадувати.

Та все рано чи пізно закінчується, і от нас знову підіймають на стропах, і ми, погойдуючись у повітрі, опускаємося на сушу. О, як ми тішилися, як форкали, як весело гиготали, знову відчуваючи під ногами землю!

Незабаром ми збагнули, що та країна, куди нас переправили, зовсім не схожа на нашу, а війна – це не тільки баталії. Сніг, вогкість, холоднеча, багато чого ще, до чого ми не звикли. Велика подяка нашим офіцерам, вони робили все можливе, аби полегшити наш тягар. Ну, може, і не всі вони, але таких було чимало.

– А як же війна? – запитав я. – Хіба не війна – найбільше зло?

– Бачиш, – відповів Капітан, – навіть не знаю, що тобі сказати. Нам подобалося чути звуки сурем і зриватися за сигналом, ми нетерпляче чекали команди до наступу, хоч інколи минали години, перш ніж вона звучала. Зате, коли команда вже лунала, ми з такою радістю кидалися в бій, неначе й не було навколо гарматних ядер, багнетів та куль. Я думаю, що поки вершник міцно сидить у сідлі і рука його стискає повід, кінь не знатиме, що таке страх, хоч би над ним свистіли бомби та розривалися на тисячі осколків.

Ми, я і мій шляхетний вершник, пережили не одну баталію і навіть подряпини не дістали. Мені не раз доводилося бачити, як падають інші коні, прошиті кулями, проколені піками чи посічені шаблями; ми залишали не одне поле бою, всіяне убитими або конаючими кіньми, та я навіть гадки не мав чогось боятися. Коли мій офіцер весело підбадьорював солдатів, я чув його голос і вже просто не вірив, що його чи мене можна вбити. Я так йому довіряв, що навіть якби він скерував мене просто на гармату, я б, не вагаючись, побіг. Скільки безстрашних вершників загинуло від шабель ворога, а скільки їх померло від смертельних ран. Я чув їхні крики і передсмертні стогони; земля під моїми копитами була слизька від крові, і раз по раз мені доводилося повертати вбік, аби не наступити на повалених людину чи коня, та до певної пори я не знав, що таке страх. А потім настав той день, який я пам’ятатиму до скону…

Капітан важко зітхнув і замовк. Я терпляче чекав.

– Це було одного осіннього ранку, – продовжував він. – Ми, як правні бійці, ще за годину до світанку в повному споряджені чекали сигналу до бою, який міг пролунати і за кілька хвилин, і за кілька годин. Вояки стояли біля коней, готові будь-якої миті скочити в сідла. Коли зазоріло, між офіцерами почувся гомін, і не встигло ще як слід розвиднітися, як ворог відкрив гарматний вогонь.

До нас під’їхав офіцер-кіннотник, скомандував «На коні!», і вже за мить усі сиділи в своїх сідлах. Кожен кінь стояв готовий до атаки, і досить було найменшого поруху повода або легенького удару шпор, аби він вихором помчав на ворога. Щоправда, коні пройшли чудовий вишкіл, і тільки по тому, як вони покусували вудила та час від часу крутили головами, було зрозуміло, що всі чекають сигналу до бою.

Мій дорогий офіцер і я стояли на чолі бойового строю. Усі завмерли перед боєм, напружилися, насторожилися. Мій офіцер побачив пасмо, що вибилося з моєї гриви, і м’яким рухом пригладив його. Потім він поплескав мене по шиї і сказав: «Ну, Баяре, красеню мій, сьогодні буде жаркий день. Але ми виконаємо свій обов’язок, нам з тобою не вперше».

Мені здалося, що він гладить мою шию довше, ніж звичайно. Він гладив її мовчки, раз у раз, наче думав про щось зовсім інше. Мені було приємно відчувати його дотик, і хоч мої груди розпирало від гордощів, я стояв тихо-тихо. Ми зналися не перший день, і я чудово розумів, коли можна дати волю почуттям, а коли краще стриматися.

Я не можу описати всього, що сталося того дня, розповім лише про останню нашу спільну атаку. Наступати довелося рівниною, що стелилася перед ворожою артилерією. Ми вже звикли до гуркоту бою і не зважали на бухкання важких гармат, на тріскотання рушниць, що випльовували кулі, на ядра, що свистіли у повітрі, але такого щільного вогню я ще зроду не бачив. Справа, зліва, попереду – звідусіль на нас градом падали ядра та стрільна.[76]76
  Стрільно – снаряд.


[Закрыть] Чимало сміливців полягло того дня, не один кінь звалився, прикривши собою вершника, а скільки коней, наче знавіснілі, покидали свої лави, утративши вершників! Не відчуваючи руки господаря, вони, злякавшись нежданої самоти, тулилися до сусідів у лаві й разом із ними бігли далі.

Незважаючи на всі жахіття, ніхто з нас не зупинився, ніхто не повернув назад. Наші лави рідшали щомиті, але коли хтось раптом занепадав духом, ми гуртувалися навколо нього, щоб підбадьорити його, і що меншою ставала відстань до гармати, то швидшим і певнішим був наш крок.

Мій офіцер, мій бравий офіцер, махнув рукою, підбадьорюючи інших, і раптом над моєю головою просвистіло гарматне ядро і влучило просто в нього. Я не почув від нього ані звуку, але відчув, як здригнулося від удару його тіло. Я хотів був сповільнити крок, але він уже зронив шаблю, повід і важко випав із сідла на землю. Попри те, кіннота наступала далі, і наші коні, крок за кроком, відтіснили мене від того місця, де впав мій вершник.

Я хотів залишитися там, щоб не кидати його сам-на-сам із сотнями кінських ніг, та всі мої зусилля були марні. І тепер, утративши господаря і друга, я залишився один серед того побоїща. А потім мене охопив страх, я затремтів, як ніколи. Коли я бачив інших коней, що неслися в атаку, я хотів долучитися до них і разом з ними мчати на ворога, та їхні вершники відганяли мене вістрями шабель. А потім мене спіймав один кіннотник, під яким убили коня. Він осідлав мене, і ми полетіли в атаку.

Наші вояки билися, як леви, але це не врятувало нас від поразки, і після запеклої битви ті, хто залишився в живих, стали відступати з поля бою. Однак коні від поранень утратили стільки крові, що ледве волочили ноги. Інші шкандибали на трьох. Деякі намагалися підвестися з землі, але марно: їхні задні ноги були перебиті.

Коли ж битва закінчилася, поранених бійців забрали з поля, а загиблих поховали.

– А що поранені коні? – запитав я. – Невже їх кидали напризволяще?

– Ні, полкові ветеринари ходили з пістолетами по полю і допомагали вмерти тим, хто був безнадійний. Траплялися й легкопоранені, тих просто забирали до полку і вже там лікували. Але для більшості коней – тих чудових, сумлінних створінь – ця ранкова атака стала останньою в житті! Скажімо, до наших стаєнь повернувся кожен четвертий.

Більше свого офіцера я не бачив. Напевне, смерть його спіткала ще в сідлі. З усіх моїх власників його я любив найбільше. Після того я пережив багато перипетій, пройшов вогонь і воду, дістав єдине легке поранення, можна сказати, подряпину. І по закінченні війни я повернувся до Англії цілий та неушкоджений.

– Мені доводилося чути, – сказав я, – як люди говорять про війну, так, немов це не знати яка благодать.

– Ач! – форкнув Капітан. – Вони просто на ній не були. Ні, я згідний, коли нема з ким воювати, а вся служба зводиться до муштри, парадів і маневрів, такому військовому життю хто завгодно позаздрить! Що не кажи, а виглядає це красиво. А коли чудові люди і не менш чудові коні тисячами гинуть на полі бою чи залишаються каліками на все життя?

– Ви хоч знали, за що воювали? – поцікавився я.

– Ні, – відповів Капітан, – не нам, коням, про це судити. Та наші супротивники, напевно, були людьми поганими й страшними, якщо нас везли аж за тридесять земель їх убивати.

Розділ 35
Джері Баркер

Такого гарного господаря, як Джері, я ще ніколи не мав. Добрий, щирий, справедливий, як Джон Менлі. Вдачі м’якої та веселої, а якщо й мав недоброзичливців, то небагато. Джері часто мугикав собі під ніс короткі пісеньки, які сам же й складав, і один з його улюблених куплетів був такий:

 
Гей, батьки та дітвора,
До роботи вже пора!
Дружно стали, все владнали —
Тато, мама, брат, сестра.
 

Цікаво, що слово не розходилося з ділом. Гарі порався в стайні так, що міг би легко дати фору старшим за себе, будь-яка робота в його руках так і горіла. Полі і Долі щоранку порядкували в кебі: витріпували подушки, протирали скло; Джері тим часом до блиску начищав мене й Капітана, а Гарі чистив упряж. За роботою вони сміялися, жартували, і, повірте, від цих веселощів навіть у мене й Капітана поліпшувався настрій.

Вставали вони рано, і на цю тему Джері навіть мав свою особливу співомовку:

 
Як на вранішній зорі
Змарнував хоч дві хвилини,
Вдень – шукай їх, не шукай —
Не вернеш і половини.
Не гукай і не питай,
Через тин не виглядай.
Згаяв мить, а там, диви —
Марнуватимеш години!
 

Сам Джері не любив вештатися без діла чи марнувати час, і найбільше він сердився, коли клієнти спершу запізняться, а потім женуть тебе, бо, мовляв, не встигають.

Якось із шинку поблизу стоянки вийшли двоє розхристаних молодиків і покликали Джері:

– Гей, кебмене! Мерщій до нас, бо запізнюємося. Розкочегарюй свій паровоз і щосили жени на Вікторію. Нам треба встигнути на потяг, що відходить о першій годині. Даємо шилінг зверху.

– Джентльмени, я везтиму вас із нормальною швидкістю. Шилінг за зношування мого паровоза – це ніщо.

І тут озвався Ларі – власник сусіднього кеба:

– Джентльмени, та ж вам до мене! – і він гостинно відчинив двері свого кеба. – Умощуйтеся зручніше, зараз мій коник довезе вас, куди скажете. – Зачиняючи двері, він підморгнув у бік Джері й сказав: – Йому, бачте, совість не дає гнати коня.

Кажучи це, він щосили огрів свою шкапу батогом, і та одразу погнала клусом.

– Ні, Джеку, – промовив Джері, плескаючи мене по шиї, – шилінг того не вартий, правда, старий?

Джері категорично відмовлявся гнати коней навскач тільки тому, що комусь цього хочеться, і в нього ми завжди ходили гарним, рівним кроком. Та при потребі він умів, за його власним висловом, підкинути дровець у грубку, якщо на це була поважна причина.

Пригадую, одного ранку ми стояли на стоянці та чекали клієнтів, коли раптом якийсь молодик із важкою валізою, ненароком наступивши на апельсинову шкірку, послизнувся і з розмаху впав на тротуар.

Джері першим підскочив до перехожого і допоміг йому підвестися з землі. Той, мабуть, дуже сильно вдарився і, коли Джері вів його до найближчої крамниці, ледве йшов. Завівши потерпілого досередини, Джері повернувся на стоянку, та не минуло і десяти хвилин, як із крамниці вийшов продавець і гукнув нас до себе. Ми під’їхали.

– Ви змогли б довезти мене на Південно-Західний вокзал? – запитав незнайомець. – Через це безглузде падіння я втратив трохи часу, але мені кров з носа треба встигнути на дванадцятигодинний потяг. Якби ви згодилися підвезти мене до вокзалу, я був би дуже вдячний, ще й доплатив би вам трохи.

– Постараємося встигнути, – мовив Джері й додав: – Ви певні, що зможете їхати?

Справді, чоловік був блідий, слабкий.

– Я мушу їхати, – запевнив він. – Будь ласка, відчиняйте двері, і не гаймо часу.

За хвильку Джері вже сидів на козлах, щось весело мені сказав, ляснув віжками – і я зрозумів його без зайвих слів.

– Джеку, хлопчику, гайда! – крикнув він. – Покажемо їм усім, як ми літаємо, коли самі того захочемо.

Швидко рухатися центром міста в білий день, коли вулиці заповнені каретами, – справа не з простих, але ми з Джері перевершили самих себе. Коли гарний візник і його добрий кінь читають думки один одного, вони творять дива. Я відчував найменший порух повода, і Джері вміло з цього користався. Це дуже велика штука, коли ви в Лондоні, у потоці карет, омнібусів, возів, фургонів, візків, кебів і вантажних платформ, які рухаються вперед і назустріч зі швидкістю пішохода. Хтось повзе, хтось їде швидше, і ті, що швидше, намагаються прорватися уперед. Омнібуси що декілька хвилин підбирають пасажирів, і екіпажі, які ідуть за ними, змушені або й собі зупинятися, або йти на обгін. Ви теж можете ризикнути когось обігнати, але не факт, що хтось інший і собі не захоче пірнути у вузенький прохід, і от ви знову змушені плентатися за омнібусом. А потім у вас таки з’являється нагода вирватися вперед, і ви влізаєте в таку вузьку щілину, що дюйм лівіше чи правіше – і колеса ваші й чужого екіпажа неминуче зчепляться. Ви благополучно обігнали омнібус – і впираєтеся в довжелезну вервечку карет, возів та екіпажів, що рухаються, наче черепахи. А потім і ця швидкість сходить нанівець, і треба чекати ще кілька хвилин, поки хтось з’їде у бічну вуличку, звільняючи шлях, чи втрутиться поліція. Тут треба вміти все: спритно, наче кіт, що женеться за мишею, пірнати у щойно відкриту шпарину; точно розраховувати час ривків; правильно оцінювати ширину проїзду (щоб не зчепитися колесами з сусіднім екіпажем); і, звісно, дивитися пильно, щоб зустрічне дишло не протаранило твої груди чи плече. Треба бути готовим до всього. Тож, якщо хочете вдень із вітерцем прокататися по Лондону, не чекайте легкої розваги.

Мені та Джері це було не вперше, і коли ми вправно маневрували по вулицях серед усього, що рухалося, ніхто не міг би з нами позмагатися. Біг я швидко та впевнено і беззастережно довірявся своєму візникові. Джері діяв спритно, але вмів і почекати, та й я його ніколи не підводив. За батіг він практично не брався, я все розумів із його слів. Коли Джері хотів, щоб я прискорив ходу, він голосно цокав язиком, а коли треба було повернути, він легенько натягував повід. Як бачите, ми чудово обходилися без батога.

Вуличний рух того дня був, як ніколи, насичений, але до початку Чипсайду[77]77
  Чипсайд – вулиця і район у Лондоні.


[Закрыть] ми дісталися без пригод. Щоправда, потім ми потрапили в тисняву і простояли хвилини три-чотири, тоді наш пасажир визирнув у вікно і сказав:

– Напевне, краще піти пішки. Якщо ми тут застрягнемо, то я точно запізнюся.

– Все буде добре, сер, – запевнив його Джері. – Думаю, ми встигнемо. Тиснява не вічна, сер, та й ваша валіза, як бачу, важкенька.

Нарешті віз, що стояв перед нами, зрушився, і ми показали клас! Повертаючи то в один бік, то в другий, ми летіли як вітер і якимось дивом опинилися на Лондонському мості[78]78
  Лондонський міст – міст через річку Темзу, а також назва залізничної станції.


[Закрыть] саме тоді, коли вервечка кебів і карет жваво неслася до вокзалу, мабуть, поспішаючи на наш потяг. Ми влилися в живий потік і зупинилися перед вокзалом, коли на величезному вокзальному годиннику була за вісім хвилин дванадцята.

– Боже милий, та ми встигли! – вигукнув молодик. – Дякую вам, друже, дякую вам і вашому коневі. Ви мене так виручили, що тут ніякими грішми не віддячишся. Ось вам обіцяні півкрони…[79]79
  Крона – англійська монета вартістю 5 шилінгів.


[Закрыть]

– Не треба, сер, а за ласку дякую. Нам теж сподобалося, як ми їхали. Але ж не стійте, сер, ідіть, там у дзвін уже б’ють. Гей, носильнику! Візьміть валізу цього джентльмена… Дуврська колія, дванадцятигодинний потяг… Беріть, – і, не чекаючи більше ані секунди, Джері розвернув мене, поступаючись місцем іншим кебам, що в останню мить поспішали до потяга. Ми з’їхали на узбіччя і чекали, поки стихне метушня.

– Ото прокаталися! – вигукнув Джері. – На славу! Бідолашний хлопчисько! Цікаво, що його так гнало на вокзал?

Часто, коли ми стояли, Джері розмовляв сам із собою, і я теж чув його слова.

Після повернення на стоянку кебмени те й робили, що кепкували з Джері: мовляв, такий правильний, а тільки випала нагода трохи заробити, так одразу погнав навскач туди, куди сказали.

– Скільки ж ти хоч заробив? – цікавилися вони.

– Ви стільки точно не заробите, – лукаво посміхався Джері. – А як на мене, то вистачить на кілька днів.

– Бреши більше! – гукнув хтось.

– Туману напускає, – запевнив інший. – Нас, значить, повчає, а себе не бачить.

– Знаєте, друзі, – озвався Джері, – той джентльмен пропонував мені півкрони, але я їх не взяв. Бачили б ви, як він тішився, що встиг на потяг! Мені такої платні цілком було досить. А що ми з Джеком час від часу любимо прокататися з вітерцем – то це, крім нас, нікого не обходить, правда ж?

– Ну, – розчаровано пробурмотів Ларі, – так ти ніколи не розживешся.

– Напевне, – погодився Джері. – Зате буду щасливим. Скільки разів я слухав заповіді і щось не пригадую, аби хоч одна казала: «Будь багатим». Чи візьмімо, до прикладу, Новий Завіт. Там стільки всякого написано про багатіїв, що я не хочу багатіти.

– Якщо колись ти і розбагатієш, – подав голос Старший, який досі сидів на своїх козлах та читав газету, – це буде тільки справедливо. Твоє багатство, Джері, буде чистим. А ти, Ларі, про статки навіть і не мрій: усі твої гроші йдуть на сирицю для батога.

– Як же інакше? – відрізав Ларі. – Мій кінь без батога і кроку не ступить.

– Ще скажи, що ти пробував обійтися без нього! Та варто батогові потрапити до твоїх рук, як у нього починається танець святого Віта.[80]80
  Танець святого Віта – хвороба, що проявляється у швидких мимовільних рухах, посмикуваннях кінцівок тощо.


[Закрыть] Тебе це, може, і не втомлює, але коневі набридає. Сказати, чому ти постійно міняєш коней? Ти просто не даєш їм оговтатися, відчути власну силу.

– Та ні, просто мені з ними не щастить, – не погоджувався Ларі.

– І не щаститиме, – запевнив Старший. – Удача – пані перебірлива, вона віддає перевагу тим, у кого світла голова і добре серце. Принаймні, досвід у цьому переконує.

Сказавши це, Старший знову втупився в газету, а чоловіки розійшлися по своїх кебах.

Розділ 36
Недільний виїзд

Якось уранці, коли Джері завів мене в голоблі та вже пристібав посторонки,[81]81
  Посторонок – міцний ремінь або мотузка, що з’єднує хомут із пристібним валком.


[Закрыть] до нашого двору увійшов якийсь джентльмен.

– До ваших послуг, сер? – шанобливо промовив Джері.

– Доброго ранку, містере Баркер, – привітався джентльмен. – Я б хотів обговорити з вами одну річ. Чи не могли б ви щонеділі возити до церкви місіс Бріґс? Річ у тім, що ми тепер відвідуємо Нову Церкву,[82]82
  Нова Церква – одна із протестантських течій, яку заснував Емануель Сведенборґ.


[Закрыть] а вона далеченько, щоб туди ходити пішки.

– Дякую, сер, – відповів Джері, – але в мене шестиденна ліцензія.[83]83
  За кілька років по тому річна плата за перевізну ліцензію була суттєво зменшена, а відмінність між шести– й семиденними кебами ліквідована.


[Закрыть] Тож якщо я їздитиму у неділі, не маючи на те необхідних дозволів, я порушуватиму закон.

– Ага, а я й не знав, що ви на шестиденці, – промовив джентльмен. – Та зрештою, поміняти ліцензію – це не складно. А різницю я вам доплачу. Бачте, з усіх екіпажів місіс Бріґс бажає тільки ваш, про інші вона й чути не хоче.

– Сер, я б охоче, але колись я був на семиденці, і, скажу вам, ми з кіньми просто падали з ніг. Рік у рік одне й те ж, і хоч би тобі один вихідний! Усі неділі без дружини, без дітей. До семиденки я ходив до церкви, а сів на козла – про церкву довелося забути. Ось чому останні п’ять років я беру шестиденну ліцензію – і ні про що не шкодую.

– Так, розумію, – погодився містер Бріґс. – Кожна людина має право відпочити і піти в неділю до церкви. Але ж ідеться про одну поїздку, та й то вранці, і я думав, ви не будете проти. А цілий день і вечір будуть ваші. Містере Барі, ми ж хороші клієнти.

– Так, сер, дякую за вашу доброту. Я завжди матиму за честь прислужитися вам і вашій дружині, але вибачте, сер, неділі я хочу проводити із сім’єю. Я читав у Святому Письмі, що Бог, створивши людину, коней, інші земні істоти, встановив день відпочинку і заповів, щоб у неділю всі відпочивали. А я думаю, сер, він добре знав, що робить, і можу точно вам сказати: відпочинок – це велике благо. Неділя допомагає поновити сили і покращити самопочуття. Коні теж встигають відпочити, і робота серед тижня виснажує їх набагато менше. І так кажу не тільки я. А що ж до грошей, то їх у мене стало навіть більше. Та й дружина моя і діти ні за що не захочуть, щоб я повертався до семиденки.

– Що ж, чудово, – мовив джентльмен. – У такому разі, містере Баркер, вибачайте за турботу. Спробую знайти когось іншого.

І він пішов.

– Ось так от, Джеку, – мовив Джері, – і нічого, старий, тут не вдієш. У неділю ми повинні відпочивати.

– Полі! – гукнув він дружину. – Полі, а ходи-но сюди.

Вийшла Полі.

– Що сталося, Джері?

– Слухай, люба, що я тобі скажу. Містер Бріґс хоче, аби я щонеділі возив місіс Бріґс на ранкову службу. Я пояснюю, що в мене шестиденка. Він каже зробити семиденку, а витрати відшкодує. Знаєш, Полі, це мої дуже гарні клієнти. Я годинами вожу місіс Бріґс по крамницях, та й не тільки, і платить вона гарно, як справжня леді. Бріґси не збиватимуть ціни і не рахуватимуть три години за дві з половиною, як дехто. І коні при такій роботі не перепрацьовуються, адже не треба щодуху летіти на станцію, щоб доставити на потяг пасажирів, які всюди запізнюються. І якщо я не послухаю їх, вони, очевидно, взагалі відмовляться від моїх послуг. То що ти на це скажеш, жіночко?

– От що я скажу, Джері, – промовила Полі, чітко карбуючи кожне слово. – От що я скажу. Навіть якщо місіс Бріґс щонеділі давала б тобі соверен,[84]84
  Соверен – англійська золота монета вартістю 1 фунт.


[Закрыть] я все одно не хочу, щоб ти знову повертався до семиденки. Ми знаємо, як жити, коли у тебе жодної вільної неділі, та, дякувати Богу, ми знаємо й, що таке неділя, проведена разом. Заробляєш ти досить, аби нас утримувати, хоч інколи й доводиться затягти паски, щоб розплатитися за сіно й овес, за ліцензію, ну, і за оренду, ясна річ. Скоро й Гарі почне заробляти. Тож краще вже зменшити витрати, ніж знову повертатися до тих недобрих часів, коли ти навіть рідних дітей бачив мигцем. Я вже мовчу про те, що ми не могли піти всією сім’єю до церкви чи просто побути разом. Не дай Боже повернутися до тих часів. От що я скажу, Джері.

– Знаєш, люба, я так йому й сказав, – мовив Джері, – і так воно буде. Так що, Полі, заспокійся, не треба сліз (Полі саме захлипала). Я не повернуся до старих часів, навіть за подвійну платню, і закінчімо цю розмову раз і назавжди. А тепер усміхнися мені, і я поїду на роботу.

Упродовж трьох тижнів, що минули від тієї розмови, від Бріґсів не було жодного замовлення, і Джері задовольнявся тим, що вдавалося знайти на стоянці. Він дуже через це переживав, бо, зрозуміло, і для нього, і для нас така робота була важча. Та Полі безперестанку підбадьорювати свого чоловіка, кажучи:

– Не гризися так, татку, то все пусте!

 
Старайся, трудися,
Та менше журися,
І прийде день чи, може, ніч,
Коли гора впаде із пліч.
 

Незабаром на стоянці вже знали, що Джері втратив найкращих клієнтів, і знали чому. Більшість кебменів не зрозуміли цього кроку і називали вчинок Джері нерозумним, проте дехто став на його захист.

– Якщо трударі не боронитимуть своїх неділь, – сказав Трумен, – вони незабаром їх не матимуть. Кожна людина, кожне створіння має право на відпочинок. Бог заповів нам один вихідний, і законодавство Англії каже те саме. Як на мене, ми повинні дорожити правами, які дарує нам закон, і зберегти їх для нащадків.

– Вам, богобоязливим, добре так казати, – вставив слівце Ларі, – а я не відмовляюся від нагоди заробити зайвий шилінг. Не вірю я в релігію, бо, хоч убий, не розумію, чим ви, віруючі, кращі за інших.

– Якщо вони не кращі, – приєднався до розмови Джері, – то не такі вони вже й віруючі. Ти ж не казатимеш, що англійські закони погані тому, що їх дехто порушує. Якщо людина не може опанувати себе, зводить наклепи на ближнього і не віддає боргів, то чи вона віруюча? І що нам з того, що вона ходить до церкви? Якщо дехто тільки вдає із себе віруючого, це аж ніяк не означає, що наша віра помилкова. Істинна віра – це найкраща, найщиріша річ на світі; тільки вона дає щастя людині, і тільки вона може зробити кращим світ, у якому ми живемо.

– Якби віра була правильною, – озвався Джонс, – ті віруючі не змушували б нас працювати у неділі, а їх же хлібом не годуй, дай поганяти нашого брата. Ось я й кажу, що ваша віра – це звичайне лицемірство. Та якби не церкви з їхніми богослужіннями і їхніми парафіянами, що б ми робили в неділю на вулицях? Але ж ті люди дорожать своїм привілеєм, а я такого не маю. Певно, саме вони опікуватимуться спасінням моєї душі, за яку я не маю коли помолитися.

Кілька кебменів зааплодували, а Джері зауважив:

– Гарно сказано, але я з тобою не погоджуюся. Кожен має піклуватися про власну душу. Її ж не посадиш на сусідський поріг, як підкидька, сподіваючись, що інші дбатимуть про неї. А коли весь час маячіти на стоянці й чекати клієнтів, тобі будь-хто скаже: «Якщо не ми його наймемо, то найме хтось інший, все одно він працює в неділю». Вони не з’ясовуватимуть причини, щоб зрозуміти: якби люди не їздили на кебах, ви б не стовбичили на цій стоянці. Люди взагалі не вникають у суть, так їм простіше. А от якби ви, візники, дружно виступили за вихідний для самих себе, усе було б інакше.

– А що ж робити добрим парафіянам, котрі не зможуть послухати своїх улюблених проповідників? – поцікавився Ларі.

– А то вже не мій клопіт, – відрізав Джері. – Іншим я не порадник. Не можуть добиратися далеко – хай ідуть туди, де близько. У дощ нехай одягають плащі, як у звичайний будній день. Гарні справи потрібно робити, а без поганих можна обійтися. Нормальна людина розбереться, що й до чого. Це стосується і нас, візників, і добрих парафіян.