Текст книги "Чорний красень"

Автор книги: Анна Сьюэлл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Розділ 37
Золоте правило

Минуло два-три тижні, і якось увечері, коли ми повернулися додому, нас, як завше, зустріла Полі. Вона виходила нам назустріч (якщо тільки не періщив сильний дощ) і виносила Джері ліхтар. Полі швидко перебігла дорогу, підбігла до нас і скоромовкою випалила:

– Уже все добре, Джері. Сьогодні вдень приходив посланець від місіс Бріґс тобі переказати, що леді просить, аби ти завтра об одинадцятій подав свій кеб. Я йому кажу: «Авжеж, подасть, але ми думали, що місіс Бріґс знайшла собі іншого візника». А він мені й каже: «Якщо чесно, то господар і справді був невдоволений, що містер Баркер відмовився возити місіс Бріґс на недільну службу. І він таки наймав інших кебменів, але куди їм до вас! Один летить, як навіжений, другий повзе, як черепаха, а крім цього, пані каже, що ніхто з них не має такого чистого, доглянутого кеба, як у вас, і якщо хтось і може замінити містера Баркера, то тільки сам містер Баркер».

Полі замовкла, переводячи подих, а Джері весело засміявся.

– «І прийде день чи, може, ніч, коли гора впаде із пліч». Ти мала слушність, моя люба, ти майже завжди маєш слушність. Біжи в дім, готуй вечерю, а я розпряжу Джека, пора йому вже відпочити.

Відтоді місіс Бріґс користувалася кебом Джері так само, як і колись, а за роботу в неділю навіть мови не було. Та якось нам довелося попрацювати і в неділю. Як це сталося, я зараз розповім.

У суботу ми повернулися з роботи змучені, але нас тішило те, що завтра цілий день жодної роботи. Та не так сталося, як гадалося. У неділю вранці Джері вивів мене у двір і почав вичищати, аж до нього підійшла Полі, чимось заклопотана.

– Щось сталося? – запитав чоловік.

– Так, любий, – кивнула Полі. – Бідненька Діна Браун щойно отримала листа, їй пишуть, що мати важко хвора, і якщо вона хоче побачити її живою, то треба їхати до неї вже. Їзди туди більше десяти миль, до того ж їхнє село лежить збоку від залізниці, і навіть якщо вона поїде потягом, їй однаково доведеться йти ще чотири милі. А вона, сердешна, з місячною дитиною на руках, де їй пройти таку відстань! От Діна просила запитати у тебе, чи не зміг би ти підкинути її на кебі. Обіцяє, що як матиме гроші, так одразу з тобою розрахується.

– Отакої! Знаєш, мені треба подумати. Не в грошах річ, звичайно, просто сьогодні неділя, коні після роботи натомлені, та й я теж змучився. От у чому штука, розумієш?

– Та тут куди не кинь, всюди клин, – погодилася Полі. – Півдня доведеться пробути без тебе, та хай там як, чини з іншими так, як ти хотів би, щоб вони чинили з тобою. А спробуй уявити мене на її місці, як би то воно було? Знаєш, Джері, якщо в неділю можна витягнути з пастки якогось невдаху – віслюка там чи ще когось, – це ж не буде гріхом, правда? То чому ми повинні боятися, що довезти Діну до матері – це бозна-який злочин?

– Ну, Полі, ти говориш, як добрий пастор. Мабуть, так і зробимо. Я сьогодні піду на ранкову службу, а ти піди до Діни і скажи їй, що я буду готовий рівно о десятій. Стривай-но… Ще зайди до м’ясника Брейдона, перекажи йому мої вітання і запитай, чи не позичив би він мені свою бідарку на ресорах. У неділі вона однаково простоює, зате коневі буде набагато легше.

Полі швидко повернулася назад і сказала, що бідарка вільна і Джері може будь-якої миті нею скористатися.

– От і чудово, – втішився Джері. – Приготуй мені хліба та сиру на дорогу, а я спробую якнайшвидше упоратися і пополудні бути вдома.

– Тоді я спечу м’ясний пиріг не на вечерю, а до ранкового чаю, – пообіцяла Полі і, розвернувшись, пішла. А Джері став лагодитися в дорогу, висвистуючи мотив своєї улюбленої пісні «Полі – жінка ого-го!».

Для поїздки він обрав мене, і о десятій годині ми виїхали з дому. Після чотириколісного кеба бідарка з високими колесами була легкою, мов пір’їнка.

Стояв погідний травневий день, і коли ми виїхали з міста, мені подих перехопило від хвилі свіжого повітря, напоєного ароматами зелених трав. М’яка запорошена ґрунтова дорога нагадала старі часи, я збадьорився, і від утоми не залишилося й сліду.

Дінина сім’я мешкала в невеликому будиночку біля ферми край зеленої дороги. При самому будинку розкинулася галявина із кількома крислатими, гіллястими деревами. Під деревами паслися дві корови. Нас зустрів молодий чоловік, він порадив Джері проїхати на галявину і прив’язав мене під повіткою для корів, вибачившись, що кращого місця для мене немає.

– Якщо ваші корови не проти, – мовив Джері, – мій кінь із великою насолодою провів би пару годин на цьому чудовому пасовищі. Йому так рідко випадає поскубати травичку… А за вдачу можете не хвилюватися – він у мене спокійний.

– Так, звичайно, – пожвавішав молодик. – Усе, чим багаті, до ваших послуг, а ви таки добре виручили мою сестру. За годину сядемо до столу. Ви зайдете до нас, правда? Вибачте, але через мамину хворобу тут зараз така метушня…

Джері щиро йому подякував, але від обіду відмовився, сказав, що їжу прихопив зі собою, а от якби йому дозволили пройтися по галявині, він був би дуже вдячний.

Коли мене випрягли, я навіть розгубився, не знаючи, з чого почати: скубати траву, качатися на спині, прилягти відпочити чи гарцювати по галявині, насолоджуючись відчуттям свободи? І я зробив усе поступово. Джері тішився не менше, аніж я. Він посидів під крислатим деревом, послухав щебетання пташок, трохи помугикав собі під ніс, потім почитав невелику коричневу книжечку, яку так любив, поблукав по галявині і спустився до невеликого потічка. Там він назбирав польових квітів, глоду і обв’язав усе це довгим плющем. Нагулявшись удосталь, Джері повернувся і досхочу нагодував мене вівсом, який заздалегідь прихопив із собою.

Час, проведений на лузі, промайнув, як коротка мить. Та воно і не дивно, адже востаннє я був на привіллі ще тоді, коли ми разом із Джинджер жили в графському маєтку.

Дорогою додому ми нікуди не поспішали, а коли заїхали у двір, Джері найперше сказав:

– А знаєш, Полі, моя неділя не пропала. На кожному кущі сиділи птахи і співали хвалу Вседержителю, тому можна сказати, що я побував на церковній службі. А Джек узагалі вибрикував, немов лоша.

Сказавши це, він віддав Долі квіти, і дівча аж застрибало з радості.

Розділ 38
Долі і справжній джентльмен

Тогорічна зима випала рання, холодна й вогка. Щодня то сніг, то сльота, то дощ, а потім їх змінювали пронизливий вітер чи лютий мороз. І вже хто-хто, а коні вповні відчули всі принади такої погоди. Коли надворі сухий мороз – пари гарних цупких попон цілком досить, аби зберігати тепло свого тіла. А от коли періщить дощ, попони швидко промокають і зовсім не гріють. Дехто з кебменів накривав своїх коней непромокальними накидками; хороша, скажу вам, штука! Проте не всім це по кишені, багато хто не міг не те що коня – себе від дощу захистити. Вони ще довго згадуватимуть ту люту зиму. Кінь, проїздивши півдня, повертався до сухої стайні, де міг відпочити, набратися сил, а от кебмен від ранку до пізньої ночі сидить на козлах. Часом доводилося допізна чекати закінчення балу, а потім до першої, до другої години ночі розвозити по домівках запізнілих гостей.

Але найбільшими нашими ворогами були ожеледиця і збитий сніг. Слово честі, легше зробити чотири милі по звичайній дорозі, ніж одну – по слизькій, коли навіть ногу нема як поставити, а ще треба тягнути кеб. Кожен нерв, кожен м’яз аж гудуть від напруження, адже послизнутися і впасти не маєш права. Проте найбільше сил з’їдає страх перед падінням. Коли ж дороги остаточно псуються, нас підковують шипами,[85]85
  Для їзди по слизькій дорозі використовують підкови із шипами.


[Закрыть] і, звикаючи до них, теж не раз перенервуєш.

У сильну негоду кебмени нерідко відсиджувалися в найближчому шинку. І хоч один із них постійно вартував знадвору, щоб часом не проґавити клієнтів, заробітки їхні все одно падали. Крім цього, Джері якось влучно зауважив: покажіть мені такий шинок, де можна просто посидіти без витрат. Сам він обминав шинки десятою дорогою. Неподалік від нас була кав’ярня, і ось туди він час від часу міг зайти або ж купував каву та пиріжки в одного старого розносця. Він був твердо переконаний, що алкоголь не стільки зігріває організм, скільки його вихолоджує (про пиво навіть мови нема), а найперші друзі кебмена та його здоров’я – сухий одяг, ситна їжа, гарний настрій і турботлива дружина. Коли Джері не міг пообідати вдома, Полі завжди давала йому пакуночок із чимось їстівним, а часом із-за рогу визирала крихітка Долі, перевіряючи, чи є на стоянці її «татко». Коли вона бачила, що Джері на місці, то прожогом бігла додому і дуже скоро поверталася з повним казанком гарячої юшки чи то кошиком із пудингом; Полі завжди мала зготоване щось смачненьке.

Неймовірно, але крихітна Долі без найменших пригод перебігала вулицю, часто заповнену кінними екіпажами. Вона була маленькою, але відважною, і вважала за честь принести «юшку для татка», як називав ці передачі сам Джері. Всі кебмени любили Долі, і кожен дивувався, як дівчинка хвацько перебігає вулицю, коли Джері не міг сам вийти їй назустріч.

Одного холодного й вітряного дня Долі принесла батькові миску гарячої юшки і чекала, поки він доїсть. Та щойно Джері приступив до їжі, як з’явився якийсь джентльмен. Він ще здалеку махнув йому парасолькою й енергійною ходою рушив до нас. Джері вітально зняв капелюха, віддав миску доньці и заходився знімати з мене попону, та джентльмен, що поспішав до нас, гукнув:

– Гей, друже, не спішіть, доїжте спершу юшку. Не скажу, що в мене багато вільного часу, але я можу почекати, поки ви пообідаєте й переведете доньку через дорогу.

Із цими словами він сів у кеб, а Джері, подякувавши йому, сказав доні:

– Бачиш, Долі, це – істинний джентльмен. Він дбає не тільки про себе, а й про мене, нещасного кебмена, і про його маленьку дівчинку.

Він досьорбав юшку, відвів доньку на тротуар, і аж тоді джентльмен попросив Джері їхати на Клапамський пагорб.[86]86
  Клапамський пагорб – район у Лондоні.


[Закрыть] Потім цей джентльмен ще кілька разів брав наш кеб. Напевне, він дуже полюбляв собак та коней, бо щоразу, коли ми під’їжджали до його дому, йому назустріч вилітало двоє-троє псів. Інколи він підходив до мене, дружелюбно плескав по шиї та казав:

– У цього коника гарний господар, і він його вартий.

Загалом же пасажири дуже рідко зважають на коней, що їх возять. Особисто мене удостоїли похвалою чи ласкавим доторком кілька дам, оцей джентльмен та ще зо двоє чоловіків, тобто кожен сотий, а решта дев’яносто дев’ять радше погладять паротяг, аніж коня.

Років тому джентльменові було вже чимало, ходив горблячись, і складалося враження, наче він постійно кудись поспішав. Вуста мав тонкі, міцно стулені, але усмішка його була дуже приємна. Очі дивилися проникливо, а підборіддя і манера тримати голову свідчили про нього як про людину вольову, котра, прийнявши якесь рішення, його ніколи не змінює. Його голос також був рішучий, але приємний, і, почувши його, будь-який кінь проймався безмежною довірою до цього чоловіка.

Якось цей джентльмен із приятелем узяв наш кеб та поїхав до крамниці на вулиці R., і, поки приятель був усередині, сам чекав біля входу. Неподалік, на іншому боці дороги, біля винарень стояла карета, запряжена гарною парою. Схоже, кучер уже давно залишив своїх коней, а коли вони, застоявшись на місці, вирішили трохи розім’ятися, той кулею вилетів на вулицю, наздогнав карету і, розлючений свавіллям коней, батожив їх, поціляючи куди завгодно, навіть і по голові. Бачачи таке брутальне ставлення, наш пасажир рішуче підійшов до горе-кучера і попередив:

– Припиніть це негайно, інакше я вас заарештую. По-перше, ви залишили коней без нагляду,[87]87
  За тогочасними англійськими законами, візники за межами стоянки мали постійно перебувати коло своїх кебів.


[Закрыть] а по-друге, як ви з ними поводитеся?

Кучер, котрий вже, без сумніву, встиг перехилити чарку, розійшовся добірною лайкою, але коней облишив, схопився за віжки і скочив на козла. Тим часом джентльмен мовчки витяг із кишені блокнот і записав ім’я й адресу, вказані на кареті.

– Що ви собі надумали? – гаркнув кучер, ляснув батогом і поїхав геть.

Джентльмен похитав головою і зажурено посміхнувся.

Коли він повернувся назад, його приятель зі сміхом сказав:

– Знаєш, Райте, я думав, у тебе своїх справ по вуха, а ти ще переймаєшся чужими кіньми та їздовими.

Наш джентльмен помовчав, гордо підвів голову і запитав:

– Знаєш, чому цей світ такий жорсткий?

– Ні, – розгубився приятель.

– А я тобі поясню. Люди не хочуть бачити далі свого носа і пальцем об палець не вдарять, коли когось потрібно захистити чи притягти до відповідальності. Я ж ніколи не пройду попри якесь неподобство, удавши, що мене це не обходить, і вже не один власник коней дякував мені, коли я розказав йому, що виробляють із їхніми кіньми.

– Знаєте, сер, от якби всі були такими джентльменами, як ви! – вигукнув Джері. – Бо в нашому місті їх дуже бракує.

Вже виходячи з кеба, наш джентльмен сказав:

– Моя думка проста: бачиш звірство або злочин, знаєш, що можеш його припинити, але нічого для цього не робиш, тоді ти й сам заодно зі зловмисником.

Розділ 39
Бідолаха Сем

Як їздовому коневі, жилося мені дуже непогано. Джері був і візником, і власником в одній особі, тож навіть якби він і не мав такої доброї вдачі, та берегти мене, не виснажувати було би цілком у його інтересах. А скільки з-поміж нас таких, що належали одному, а інший брав в оренду разом із кебом, і цей візник мав віддавати власникові частину свого заробітку! Такі візники те й пильнували, як би заробити більше, щоб і господареві заплатити, і самому на життя залишилося. І тут деяким коням, бувало, не позаздриш. Утім, я не знався на всіх тонкощах, скажу лише, що час до часу на стоянці про це говорили. Щойно якийсь кінь з’являвся зі слідами побиття, як Старший, чоловік загалом добродушний і великий любитель коней, неодмінно порушував цю тему.

Одного разу кебмен, якого за злиденний вигляд прозвали Бідолаха Сем, пригнав свого коня, якого, як було видно, перед тим жорстоко били. Старший не витерпів і сказав:

– Із таким виглядом вам місце не на стоянці, а в поліцейському відділку.

Бідолаха Сем накрив свою шкапу благенькою попоною і, повернувшись до Старшого, відповів із ледве прихованим розпачем у голосі:

– Якщо поліція прагне сказати своє слово, хай почне з власників, що луплять по сім шкір, або нехай перегляне жебрацькі розцінки. Хіба ви не знаєте, що сьогодні кебмен платить вісімнадцять шилінгів за день, причому гроші треба дати наперед, а коли ти ще не заробив ні пенні, це, знаєте, просто знущання. Один кінь має заробити дев’ять шилінгів, аж тільки тоді ти починаєш заробляти щось для себе. І вам прекрасно відомо: коли ми простоюємо, доводиться переходити на голодний пайок. Ну, не знаю, як ви, а ми з дітлахами це вже добре засвоїли. У мене їх шестеро душ, а працює з них тільки один.

Я вистоюю на стоянці по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу, я десять чи дванадцять тижнів не знаю, що таке неділя. О, Скінер не з тих, що дозволять тобі відпочити, навіть коли можна дати вихідний. А якщо хтось посміє сказати, що я не гарую, як віл, то хай покаже мені того, хто це робить! Я не маю ні теплого пальта, ні плаща, та спробуй їх купити, коли ще треба прогодувати стільки ротів! Тиждень тому я мусив заставити свій годинник, щоб розплатитися зі Скінером, і вже мені його не бачити, як власних вух.

Деякі з тих візників, які були поряд, згідно закивали головами, а Бідолаха Сем продовжував:

– Ті, хто має власний кеб і власних коней або хто працює в нормального хазяїна, ще якось зводять кінці з кінцями, їм злиднів можна не боятися. А я… Якщо не виїхав із зони,[88]88
  Ідеться про чотиримильну тарифну зону навколо Чаринґ-Кросу, що була основою розрахунку вартості поїздки в екіпажі.


[Закрыть] ти не можеш просити за проїзд більше шести пенсів за милю. От і виходить, що цього ранку я відгаратав добрих шість миль, а заробив на цьому аж три шилінги. Мені ж не платять за зворотний хід, а це ще раз та сама відстань. У підсумку кінь проїхав дванадцять миль, а я заробив три шилінги. Потім трапилися клієнти на три милі, та бачили б ви, скільки багажу вони мали! Якби всі пакунки помістити ззовні, це ще як мінімум два пенси.[89]89
  За тогочасними правилами пасажирських перевезень, кожне місце ззовні екіпажа коштувало 2 пенси.


[Закрыть] Але ж ви знаєте тих пасажирів: коли щось можна затягнути досередини і висунути на переднє сидіння, вони цього не попустять, і тільки три великих ящики поставили на дах. Отож рахуємо: шість пенсів за багаж, плюс плата за проїзд – один шилінг і шість пенсів. Дорогою назад я заробив ще шилінг. От і виходить, що кінь пробіг вісімнадцять миль та заробив шість шилінгів. Одному коневі лишилося заробити ще три шилінги, другому – всі дев’ять, і тільки після цього я зможу щось заробити для себе. Згоден, не всі дні такі чорні, але й вони не дивина, і я скажу вам, що це просто знущання. Можна сто разів казати: «Не муч коня!», – та коли він ледве тримається на ногах, то що, крім батога, змусить його рухатися? Інакше ж не виходить, ну, хіба що припрягти до нього жінку, дітей, і нехай тоді хазяїн тішиться. Я ж не мучу коня тому, що так хочу, і ви самі це знаєте. Куди не кинь, всюди клин: жодної тобі неділі, навіть зі сім’єю побути не можу, деколи здається, що я вже старий дідуган, хоча насправді мені тільки сорок п’ять. А пани пасажири дивляться на тебе як на шахрая або здирника! Як вони трясуться над своїми гаманцями, коли відраховують монету за монетою, і зиркають, неначе ми їм ліземо до кишені. Їх би на моє місце, посиділи б на козлах по шістнадцять годин на добу в будь-яку погоду, віддали б вісімнадцять шилінгів щодня, може, до них і дійшло би, що шість пенсів на чай – це не такі скажені гроші, а свій багаж не конче тягнути в кеб. Звичайно, є й такі, що платять дуже непогано, без них нам давно був би гаплик, але ж, погодьтеся, доводиться жити від випадку до випадку.

Коли він закінчив, їздові навколо нього схвально загули, а один із них зауважив:

– Життя – не мед, що й казати, і коли чоловік дозволить часом собі лишку чи візьме зайву монету, чи повернеться в когось язик його обмовляти?

Джері не брав участі в цій розмові, але я ще не бачив його таким сумним. Старший постояв, тримаючи руки в кишенях, потім витягнув носовик, витер собі чоло і сказав:

– Твоя взяла, Семе, все, що ти кажеш, – щира правда. Більше я не лякатиму тебе поліцією. Розумієш, побачив очі твого коня, і не стримався… Бідна людина, бідна тварина. І що робити, хоч убий, не знаю. Урешті-решт ти міг би хоч попросити в коня вибачення за таке поводження. Часом добре слово – єдина наша допомога, але якби ти знав, як кінь це слово розуміє!

За кілька днів по розмові кеб Сема приїхав з іншим візником.

– Привіт, а де Бідолаха Сем? – його запитали.

– Лежить хворий, – відповів новачок. – Учора як приїхав до стайні, так одразу і скрутило, ледве, сердешний, добрався додому. А вранці його жінка переказала через малого, що в Сема гарячка, на роботу він не вийде, от і послали замість нього мене.

Наступного ранку він знову приїхав на нашу стоянку.

– Як Сем? – поцікавився Старший.

– Немає вже Сема.

– Як – немає? Чи, бува, не помер?

– Так, віддав Богу душу, – відповів новачок. – Нині вночі, о четвертій годині. Учора марив цілий день, белькотів щось про Скінера, про те, що жодної вільної неділі не мав. «Я вже забув, коли відпочивав у неділю», – ось що він перед смертю сказав.

Кебмени приголомшено замовкли, а Старший промовив:

– Слухайте, що я скажу. Це застереження всім нам.

Розділ 40
Безталанна Джинджер

Одного дня, коли ми разом з іншими кебами стояли біля парку, в якому грала музика, біля нас зупинився старенький обшарпаний кеб, запряжений гнідою шкапою. Вигляд тієї шкапи годі передати: сухоребра, нечищена, коліна спухли, передні ноги от-от підкосяться. Я жував сіно, і віхоть здуло вітром убік. Нещасне створіння витягло худезну шию, щоб дотягтися до віхтя, зжувало і стало роззиратися, чи не знайдеться ще трохи сінця? В безрадісних очах шкапини ховалася глибока безнадія, і щойно я встиг подумати, що, мабуть, десь її таки бачив, як вона поглянула на мене пильно і запитала:

– Красунчику, невже це ти?

То була Джинджер! Але ж вона змінилася – не до впізнання. Її чудова колись шия, з лискучою шерстю і лебединим вигином, тепер була худа, похнюплена і пряма, як палиця. Шерсть на струнких ногах і щітки над копитами розтріпані, а суглоби стали масивними від тяжкої праці. Її очі, які колись випромінювали енергію та жагу до життя, тепер ховали страждання. Вона важко дихала, кахикала, і мені це зовсім не подобалося.

Коли наші візники відійшли від кебів, я, помалу бокуючи, присунувся ближче до неї, щоб ми могли поговорити. І ось яку сумну історію розповіла про себе Джинджер.

Після нашого розставання вона ще рік провела у графському загоні, після чого її визнали працездатною, продали одному джентльменові, в якого спершу було зовсім незле. Та от якось після тривалої скачки Джинджер знову втратила форму. Їй дали перепочити, підлікували і вкотре продали. Так вона кілька разів переходила з рук у руки, проте умови, у яких вона опинялася, були все гірші та гірші.

– Урешті-решт, – згадувала Джинджер, – я опинилася в одного чоловіка, що тримає коней і кілька кебів на винайм. Із тобою, бачу, все гаразд, і я за тебе дуже рада, а от про себе навіть не хочу говорити. Наш господар, побачивши, яка я стала немічна, був безжальний: вона, мовляв, не варта тих грошей, які за неї заплачено, тому її треба поставити на третьосортний екіпаж і витиснути все, що вдасться. Отак і живу: батожать мене з ранку до ночі, ганяють, поки не впаду, а що я відчуваю – нікого не цікавить. Мовляв, за тебе заплатили, то працюй. Кебмен віддає хазяїнові чималі гроші, а я їх маю відробляти, і так – тиждень за тижнем. Я вже забула, що таке неділя.

– Колись ти не давала себе кривдити, – нагадав я.

– Справді! – погодилася Джинджер. – Якось я так і вчинила, але тільки собі зробила гірше. Людина все-таки сильніша, і коли вона жорстока, безсердечна, нам тільки залишається одне: до самої смерті терпіти знущання. Навіть жити не хочеться, швидше б усе закінчилося. Я бачила мертвих коней, їх уже ніхто не скривдить. Найкраще, щоб я сконала просто за роботою, тоді мене ніхто не пожене до гицлів.

Мені стало дуже шкода Джинджер. Я потягнувся до неї, та чим я їй міг допомогти? Вона ж, мабуть, зраділа нашій зустрічі, бо на прощання сказала:

– Ти був моїм єдиним другом…

А потім прийшов її візник, грубо хапнув за вуздечку, виводячи з шереги свій кеб, і вони поїхали. Мені стало сумно до сліз.

Невдовзі повз нашу стоянку проїжджав віз із мертвим конем. Голова його звисала через задок, із висолопленого язика капала кров, але найбільше мене вразили запалі очі! Язик не повертається описувати це моторошне видовище! Мертва гніда шкапа, з довгою худющою шиєю… І біла смуга від чола до носа. Напевне, це таки була вона, Джинджер. Принаймні я дуже на це сподіваюся, бо смерть ураз звільняла Джинджер від усіх її страждань.

А взагалі, якби люди були хоч трохи милосерднішими, вони б давно зрозуміли: краще коня пристрелити, ніж доводити до такого жалюгідного стану.