Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"

Автор книги: Андрій Процайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Сергію!

Мене хтось звідкись кликав. Метеликом я попурхав на вогонь. По дорозі зустрів Олену. І ми, обнявшись, покривуляли до голуб’ят біля вогнища.

Нахабно затріщала гілка, Надя з філологічного дуже злякалася і міцніше притулилася до Сашка.

Боїшся? – запитав він для годиться.

Ага, – для годиться відповіла вона.

Давай ще трішки. Для сміливості, – запропонував Сашко і налив повний.

Давай, – подала склянку Надя.

Ми з Оленою приєдналися до них.

Сміливість з’явилася приємним дозамакітренням мізочків. Талановитий поет ніжно цілував розумницю студентку, навіть намагався признатися їй в коханні, навіть віршами, але в самий пік почуттів йому стало зле.

Ти куди? – здивувалася Надя, коли Сашко незграбно силкувався піднятися на ноги.

Й-й-я зараз, – ледь вимовив він і щез у темряві.

Ми ще трохи попили, потім пішли шукати Сашка...

21

Між тут і там є одне маленьке сильне “і”,

над яким стоїть крапка ...

А потім – мене знову перестрів Едик і сказав, що хоче поговорити, якщо можна.

Звичайно, – “щиро” відповів я.

Тільки мене не перебивай. Добре?

Постараюсь, – мені було цікаво, бо дивно. Бо Едик виглядав трохи схвильованим.

Ти не любиш цілий світ, а мене трошки більше, – розпочав великий психолог пан Грішер. – Я хочу тобі прояснити чому. “Чому?” – в свою чергу рвешся запитати ти, однак мовчиш, бо обіцяв мовчати. І правильно робиш, молодець! Бо це одна з причин, через які Едик вирішив сказати більше, ніж треба. Тож відповідаю: ти, одвічний відмінник, провалив мету і не можеш собі цього пробачити. Так, мета – це класна штука, – продовжував Едик, – але це повна хреновина. Повір людині, яка має все, щоб достойно померти, не кажучи вже про те, щоб купити, що потрібно, за життя. У мене було стільки мет, і всіх їх, на диво, я досягав. І що? Після кожного досягнення я помирав! І якщо б я вчасно не став настільки мудрим, щоб придумувати собі проблеми, які терміново, вже треба було вирішувати, я б давно був рогатим, зі заповітом на дружину, двістікілограмовим пацієнтом якогось відомого психіатра чи психоаналітика, чи цілителя-шамана десь на Канарах чи в психоаналітичній Австрії, який би доїв мене разом з перекладачем, як мінімум, поки... проблем не напридумувало б мені саме життя... Які, до речі, безпомічній туші, в наймовірнішій перспективі, допоміг би вирішити сам Господь Бог, правда, за допомогою своїх родичів, яких Він у недалекому, як для нього, минулому скинув з Неба заради святого спокою... Не брешу тільки тобі, бо вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. І вмієш підозрювати себе... Дивуєшся? Добре робиш. А раз добре робиш, то з часом і будеш мати. І правильно ти сумніваєшся, мовляв, навіщо якомусь кучерявому Едикові українська поезія, адже він не ідіот? У тому й то вся сіль, а, радше, цукор, Сергію... Поезія мені як поезія – до одного місця. Мені потрібні люди, які б постійно повторювали, що Едуард Грішер – супер з суперів. І які б мали проблеми, які я, для власного самоутвердження та з надією, що все видно з небес, міг би без проблем вирішити, інакше хтось або щось або сам напридумували б мені проблем елітних, розумієш? Диктованих не мною. “Я стверджуюсь, я утверждаюсь”, всупереч українській граматиці, розумієш?.. “І кожен фініш, це, по суті, старт”, “і знаєш, що ти людина”, і “в своїй хаті своя правда”... Розумієш, я справді люблю українську поезію, хоч вона мені, насправді, до ?.. Розумієш?

Складалося враження, що багатющий Едик щось просив... Принаймні зрозуміти його...

Я ж мовчав. Гордо. Талановитим та нахабним учнем.

Ти – розумієш... – урешті зробив висновок Едик сам.

Розумію, – збрехав я. – Але мені не легше від того.

Бо я не тільки розумів, я знав, бо вкотре побачив, що всі ми раби!!! Раби когось, чогось, колись, якось, десь, кудись, чомусь, для чогось і бо так... з трьома крапками, які ставить життя, і я, бо так треба...

Смереки займалися плітками про смішних людей, які шукають у холодних з поту мозолистих горах відпочинку.

Бізнесменів вигляд картав себе за непрактичність та відсутність непередбачуваності...

Думаю, Едику, ти не жалкуватимеш за сказане мені... – припустив я.

Я якраз жалкую, – признався Грішер.

А як же зі вмінням придумувати спасенні проблеми?

Добре, – сказав спокійно і впевнено Едик. – З цим добре, бо я вже придумав. Я видам збірник українських п’яних афоризмів... Чим не ідея, га? Принаймні не шкода буде за печінку, – додав. – Бо пити чи не пити – не все одно. Пити – святе. Бо не п’ють тільки білі ворони, а їх дуже мало... До того ж їм найчастіше готують пастки у вигляді зброї масової заздрості, яка обов’язково вистрілює, причому з точністю до летальності.

“Едики завжди будуть Едиками”, – подумав я. “І варто це намотати на козацький вус”, – додав... собі... подумки, звичайно... я...

Грішер сказав:

– Забудь про те, що почув від мене... однак завжди пам’ятай сказане... для себе. Пішли до людей. Бо життя – це кругосвітня подорож навколо стовпа...

Біля вогнища Едик був зовсім іншим Едиком – справжнісіньким Грішером, поважним бізнесменом і майже своїм хлопцем. “Майже” – поправка для тих, хто страждає меншовартістю. Тобто, для більшості...

І я вкотре з вкотрів збагнув: а насправді все не так! А насправді все не так, як можна прорахувати, провідчувати, передбачити, вичислити, надумати, домовитися, знати, сподіватися, і так до кілька сотень неозначених форм, а може й більше... А насправді – приходить секунда прорахована, провідчована, передбачена, вичислена, надумана, домовлена, знана, сподівана, і так ще декілька сотень особливих форм, а може й більше – і все перекреслює (теперішній час)... Або замальовує, стирає, знищує, просто робить своє, секундне – і має силу віків. Тільки такі, як Едик, уміють трішечки секунди любити та, інколи, не жалкують капельку часу, щоб ними побавитися... Й Едикам не все одно, і секундам приємно... А там, дасть час, познайомлять з хвилинами... І до годин залишиться менше...

І так далі, і так далі, сидить баба в криміналі...

І що?...

Хто така баба для вічності?...

Наші друзі вже знайшли Сашка та познаходились самі.

А знаєте, – почав розмірковувати поет на голодний шлунок, – я ось так ненароком подумав, що, вічність навіть не знає, як ми називаємось.

Не страждай хернею, – сказав редактор, – як пристараєш рим на книжечку та знайдеш спонсора, може, знатимуть про тебе місяців зо три.

Не в тому річ...

А в чому? – п’яно перепитав Нечитайло.

А в тому, – всі замовкли, бо говорив Едик, – що гулять, так гулять, а завтрашній головний біль – це проблема завтрашньої голови, про яку вічність теж не знатиме...

Правильно! – зрадів поет.

Буде книжка, – на вухо своїй подружці зробив висновок редактор.

Але тільки я знав, що вранці голова не болітиме тільки в Едика...

І ... в мене... може... А може?..

Так, Сергієві штрафний! Чи ти ігноруєш наше товариство, га?

І як на таке звинувачення зреагує безсмертна українська душа, га?

Загадка: хто наполягав на штрафному?

Коли вже всі хто де і на кому захропли, до мене підійшов Едик з пляшкою коньяку в руці і сказав:

Ходи до вогню. Вип’ємо. Бо ти вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. То нічого, що я повторююсь.

Ні, навіть приємно.

Ми обмивали кісточки життю зі всіма його вибриками та закономірностями, чи життємірностями, може. Ще я дізнався, що Едик круглий сирота з якогось дитячого будинку в Харкові й колись завзятий любитель випити. А ще Едик сказав, що СИЛА – У ТВЕРЕЗОСТІ, будь-де, будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин... Навіть п’яних.

А коли останній ковток коньяку залишив володіння пляшки, Едик мене просто шокував:

Ти думаєш, я завжди був Едуардом Грішером? Ні, я ним став. Я був Петром Дмитруком. Просто я поміняв паспорт і народився заново. Я мусив щось міняти, поки ще не було пізно. Ти зрозумієш і будеш мовчати – я знаю.

І ми пішли спати. Я – не спав.

Я ненавидів Едика й щиро тішився, що він викарабкався. На цей раз щиро без лапок...

22

Півні не завжди бувають першими...

Едик сидів в автомобілі та нещадно сигналив, сяючи від задоволення.

Ми порозплющували очі, однак не можна сказати, що ми зустріли ранок – коли нинішнє сонце вже на повні груди дихало над нашою поляною, ми кволенько, правда, але ще співали. Саме сонце змусило нас задуматися, що сидимо добре і довго. І ми вирішили подрімати. Тепер пожинали плоди дрімоти.

Друге пришестя світила за одну годину не таке радісне, як перше, – тримаючи в обіймах свою голову, прохрипів поет.

У нашому світі за всяку херню треба платити, а за дуже добре треба платити дуже багато. Ясно, поетику? Тому не скигли, – Нечитайло, видно, ранками не церемонився ні з ким.

А я що, нарікаю? – виправдовувався Сашко. – Я просто...

Просто ліпше пошукай пива, – порадив редактор.

Я вже шукав... – відповів молодий та перспективний.

І що? – з надією в очах глянув на творчу надію вітчизняної поезії Левко.

І випив, – злякано випалив поет і сховався від лиха подалі в кущах.

Нечитайлові висловити вголос усе, що він думав про молодого та нахабного не дав Едик, який вийняв з багажника свого безрозмірного розкладного джипу цілий ящик шампанського.

О! Як людина, то зі всіх боків, – зробив схвальний висновок редактор.

Дівчата, які, чесно та м’яко кажучи, сьогодні виглядали страшненькими, на пропозицію поправити здоров’ячко, злякано замахали руками. Едик теж відмовився від спасенного трунку, бо, як я і передбачав, спасінню не підлягав. І я, на диво, почував себе не зле, але випив.

Після сніданку шампанським пора було вже й честь знати: Едик погнав на якусь зустріч, на яку його ніхто не кликав, дівчата-студентки вирішили добре виспатись усупереч обов’язку відсидіти пари, до Сашка прийшла муза, і він поїхав додому її зустрічати, ми з редактором до загину захотіли їсти і подалися в кафе, тільки секретарочка Віта пішла на роботу, бо Нечитайло її не відпустив...

Хай знає, кому служить... Я їй потрібен надовго, а Едикові вона – на одну вилазку... – ображено мотивував своє рішення редактор.

Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.

Тільки не переймайся нічим, Сергію, – вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...

Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.

Нічого, – відповів.

... і почати нове життя?

Страх!

Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху:

Перед чим, давай з’ясуємо спершу? – продовжував великий психоаналітик Левко.

Перед усім, – я не міг вирахувати якоїсь конкретної боязні.

І тоді Левка Нечитайла прорвало:

Ти думаєш, я не боюся? Думаєш, мене не переслідує страх за такої хронічної нестабільності, як у нас? Думаєш, Левко собі випив і йому все десь? У мене теж сім’я і дрібні діти. І страх!.. Бо газету можуть у будь-яку хвилину закрити. Але я не сиджу, склавши руки, я йому, розпроклятющому страхові, кидаю виклик. Знаєш, як? – зло запитав Левко.

Як? – перепитав я.

Я з ним сварюся і не церемонюся. Де ти ходиш? – питаю. – Чому мовчиш? Примчи і відкрито скажи мені, раз і на завжди: “Я хочу! Хочу побачити тебе глибоко, в самому пеклі труни, насолоджуватись буквами на вінку “Дорогому другові Левкові” та достеменно знати, що тобі-небіжчику начхати на мої гріхи!” І все тоді було б добре українське гаразд. Правда. І тоді я перестав би ще за життя зі страхом боротись, бити повсяк крок та чмерити безбожно. Важко перемагати та терпіти гнітючі поразки. Бо мені десь ті, хто бачать мене в гробу, бо вони – манекени. Таких величностей мені не дозволяє зачіпати мій примітивний інтелект через брак життєвого та інших не менш важливих досвідів життя-буття та народження в потрібному місці і в потрібний час... А так...

Що, так? – мене зацікавив хід його не дуже вже й таких послідовних, однак оптимістичних думок.

А так він часто прикидається другом. І важко зразу розпізнати падлюку...

Справді, – погодився я, і ми перевели розмову на дітей, бо, виявляється, перед страхом безсилі всі, тільки хтось більше, а хтось менше... У цьому й сила.

Потім закукурікав редакторів мобільний телефон (ото мелодію підібрав собі, щоб завжди будила), півень приніс вістку, що пана Левка хтось терміново чекає на роботі.

І все – я знову сам.

Я зателефонував до пані Наді, хазяйки моєї квартири, просто запитати, як життя. Старенька жила сама, діти виїхали за кордон (саме в їх помешканні поселився я), і вона час від часу приїжджала до мене на Привокзальну поговорити, а заодно, попри мої постійні заперечення – поприбирати та наварити їсти.

Мені треба про когось піклуватися, бо інакше помру, – казала вона. – А ти не переймайся – допомагаю я якраз не тобі, дорогенький, а собі.

Мені тільки залишалося дякувати і довго слухати її життєві історії про все на світі – Надія Іванівна пропрацювала вчителькою майже сорок років.

– Ти де? – схвильовано запитала вона.

У друзів, – відповів я.

Вдома був?

Ні, тільки збираюся, – її неспокій зовсім мене не зачіпав.

Я хотіла прибрати і ніяк не могла відчинити дверей.

Нічого страшного, – зітхнув я, – все нормально, замок інколи заїдає.

І сусід не міг відчинити.

Добре, я вже їду.

Зателефонуєш?

Обов’язково, – пообіцяв я і забув про двері, які, чомусь, не відчиняються. Мені не хотілося бути сам на сам з перекресленим життям у стінах, в яких я починав “кувати успіх”. А вона цього ще не знала. Думала, я у відпустці…

І я блукав вулицями старого Львова та розраджував себе тим, що по цій бруківці ходило багато нещасних людей, які жили у цих старовинних будинках. І їх уже нема – не стало, вони не думали, що їх не буде… А я є і маю шанс...

Набравшись “оптимізму” в предків міста, я поплентався додому.

Наївний нащадок....

23

Наповнити можна тільки те, що порожнє...

Я вкотре перещупав усі свої кишені з надією, що все-таки ключ загубився десь в нетрях мого одягу, однак... Ключа не бу-ло!

Виглянула сусідка.

Ви все знаєте, – звернувся я до неї, – приходив хтось?

Так, – радо відповіла вона. – Після того, як ви поволокли того пана, що співав, ще два рази: пані Надя... і ще хтось, день перед нею... дуже швидко... я не встигла побачити... думала ви...

Не я, – відповів я.

А ви що, теж не можете відімкнути дверей?

Не маю чим, – буркнув я, уважно розглядаючи серцевину замка.

Вам чимось допомогти? – не вгавала добродійка.

Ні, дякую. Можете йти. Відпочивати.

Сусідка пішла. Демонстративно. Але тільки за свої двері. Її пильне око, яке пильне, чомусь, тоді, коли не треба, уважно слідкувало за кожним моїм рухом.

Однозначно – замок був зіпсований. І то, швидше за все, найпримітивнішим способом: у серцевину запхали сірника. Тому й Надія Іванівна не змогла відчинити дверей, перед тим, напевно, вгативши ключем сірника ще глибше в замок.

Страшний здогад закрадався в мою голову. Я зі всієї сили декілька разів гепнув плечима – і двері трохи подалися. Вибігла ця ж сусідка-прикордонниця.

– Що, навіть відпочити не дадуть?! – верещала вона. – Демократія!

Я її культурно послав, пообіцявши ще допомогти щезнути, якщо вона дечого не зрозуміє. Ще удар ногою – і проблема замкнених дверей зникла. І сусідка.

Прийшов шок...

Такого погрому я навіть не бачив у фільмах про найграндіозніші пограбування. І грошей, які я зберігав у одній зі шухляд, звичайно, не було. І найдорожчого коньяку Назарка теж. Роками, нервами і потом складане все зникло за одну мить: квартира, автомобіль, дурні зусилля “заради...”, мрії – все! Не всти-г...

Я товк свою безталанну голову об безневинну стіну і проклинав свою гордість та кишенькове прагнення досягти закабаленої незалежності.

Ключа я, швидше за все, по п’яній загубив, і хтось добре поінформований вміло ним скористався. Або професійно його в мене вилучили... Так чи інакше – повний гаплик, кажучи дуже-дуже м’яко.

Маєш тобі альфу і омегу. І що? А вся суть у тому, що суті нема. Є гірка правда. Корисна правда. Я прагнув знайти в голові куточок, який не думає. Я шукав у душі вогника, який не блимає. Тіні маяли навколо мене і говорили людськими голосами – мови тої я не розумів. Я розсував руками стіни колючої байдужості і ховався у себе. Тут було зручно і затишно, і ніхто не бачив.

Тиша стояла навколішки з розпростертими руками і молила бурі.

Був день як день: ніхто його не помічав. Тільки зайшла всюдисуща сусідка і з ввічливості сказала, що виглядаю жахливо.

Підкрався вечір. Він приніс примружені зорі і підсолив тільки відкриту рану. Кров скапувала вгору. Бо хотіла, щоб побачив її Бог. Однак Він спав. Був вечір як вечір: ніхто Його не помічав. І Бог втомився.

А мене втома не брала... Мозок акуратно записував те, що приходило в голову...

“Все, що мені вдалося зробити, мені вдалося”, – казав Едик. Це стосувалося й мене. Я на відмінно закінчив університет Краху, але не знав куди поткнутися зі своїм вистражданим, червоним від крові дипломом.

Мене болить голова – я давно не ходив на ногах. Ще дитиною. І не збагнув, коли прокинувся. І тоді я забув, як жити, і став боятися. Світ відчинив двері і забрав усе... Мемуари споминів можуть хіба що приснитися. І я сплю з по-божевільному широко розплющеними очима і нічого не пам’ятаю, хіба те, що я уже всі, а ВСІ – багато недоброго, бо недобре є у всіх. І я не маю права на осуд, бо такий самий. Я хочу вирватися і не можу, бо мене тримають. І стиснувши зуби, тримаю я, коли вирватися хоче хтось. Я – ніщо, бо я – всі. Гірчуща правда.

А мій малий навчив мене любити квіти. Він бігав навколо до того часу нічого не значущих для мене травинок і вигукував: “ Та-а!.., диви!.. Та!...” – і я дивився. Я бачив в отих буднях природи диво захоплення мого синочка і переживав разом з ним щастя бачити квітку в час її цвітіння та ловити момент її величі. Діти – справжні мудреці: вони знають, що подобається Богові. І діти – щасливі. Справжні діти, а не ті, що акселеративно дорослішають на догоду заземленим в кам’яні псевдогордощі духовно безхребетним батькам.

Я марив...

Сусіди, знайомі, друзі, друзі знайомих, знайомі сусідів і всі, кому не ліньки щиро поспівчувати або щиро потішитися збігалися до мене як на пряника. Дні відчинених дверей, називається. Щось говорили, радили, приносили – я їх не чув і не бачив. Моя ціль була – точка на стелі, що нагадувала павука. Павук часто оживав, і я придумував йому життя.

Якийсь добродій приволік лікаря. Той мене перещупав, перестукав молоточком, залишив якогось папірця і підкинув мені ідею.

Я взяв цвяхи, молотка і загатив зсередини вхідні двері. Цілий тиждень нікуди не виходив, майже не їв і нікого не бачив. Думав... Багато про Бога... Бо припекло...

Шок помаленьку минав – час бездоганно виконував покладені на нього аксіомами життя обов’язки…

Я вирішив шукати роботу і мандрувати світом білим, як Господь дасть...

Календар показував неділю. Під парад сусідських голів у дверях я вийшов гуляти.

24

Приспана проблема може стати бідою...

День пройшов, побавився людськими долями, позбирав обов’язкову данину – двадцять чотири пунктуальних години прожитих миттєвих успіхів та невдач та миттєвого чогось між ними, скинув на плечі людям поліетиленовий мішок свіженьких проблем і, усміхнений, пішов впевнено помирати. Йому легко, він знає, що завтра народиться знову, почне все спочатку з рожевими щічками світанку. А я?..

Падав пір’їною теплий вечір, заводив піджмурки з втомленими людьми, втоплені в суєтах люди його не помічали. Хіба що діти, але їх легко було знайти. А тому не цікаво шукати. І гратися... І святкувати “стук-стук...”...

Вечір – це і є день, тільки старий та дитячий. І дуже побожний. Стоїть ж бо на порозі дива – зачаття наступного життя, серце якого за бажанням Божим починає битися опівночі... Коли темно... Щоб ніхто не здогадався, що ніч – це також є день...

Чому?

Отак йдучи додому, думалось мені настирливо про “чому”. Насправді я хотів тільки: поїсти, лягти і забутись у сні. Нехай всі ці мішки з лихами, померлими нервовими хробачками випаруються, щезнуть зі світу білого, і не так з плечей, як з-під очей. Спати! Тільки день, який прийде, може щось обіцяти. На нього вся надія, бо його нема.

Я сьогодні свідомо блукав Львовом. Треба було втомити тіло і додати маленький ліхтарик світла душі. Я ходив магічними львівськими вулицями, розмовляв з будинками мовою їх творців, слухав сповіді грішних пражителів, які позалишали тут часточки своїх душ, а хто і всю душу, я навіть чув їх вічний голос привиду, ручкався з найсміливішими домовиками, сміявся з перехожих, які, гепнувшись зі мною лоб в лоб, крутили довго пальцем біля скроні, а потім, скорені цікавістю, самі задирали голови вгору, щоб подивитись, що я там такого набачив на зоряній карті дахів, піддашь та балконів, і гепались чоло в чоло з кимсь іншим, хто, в свою чергу, теж бавився пальцем біля скроні... Я довго розглядав кожного лева, влазив у його скам’янілу шкуру, приміряв його королівську силу, хоч в деякій невпевненій шкурі й почував себе зайцем. Усе залежить від душі лева або від того, хто в нього цю душу вклав. Я ще бачив маленького Лева Галицького, народження якого породило Львів, той ширяв на крилах Високого Замку й підморгував мені, і я почував себе Богом. Я... я... і я... І я не питав у ці магічні хвилини “чому”? Бо боявся потрапити на хвилю, яка виводить на безжалісний монітор сьогодення.

І потрапив...

Бо боявся...

А тепер, з думами-ланцюгами, до яких прикуті важелезні гирі, чалапаю додому. З надією заснути. Без проблем... Зі снодійним...

25

Думай про сонце – і дощ перестане падати...

На диво чи на закономірність, куди я не звертався за роботою, мене підозріло вивчали, обіцяли з моїм досвідом гарне місце, і врешті-решт – відмовляли. Я не здавався: звертався за рекламами, ввічливими і турботливими порадами відмовників, а також до в багате одягнених перехожих... Виявляється, у всіх всюди й усе було, і мої послуги їм – ні до чого...

З хворобливої гордості і через відразу до співчуттів я повідганяв усіх друзів та знайомих, сказав, що починаю нове життя і не хочу нікого знати.

Вкотре дурень, однак такий, що створив себе сам, слава Богу, і це втішало. Можу собі уявити, як їм, тим, хто справжні, щирі до моєї пошарпаної персони, від такої вдячності. Ніяк... Але я тоді був переповнений хворобливою наївністю і тільки починав здогадуватися, що людиною правлять емоції, а розуму не завжди вистачає, щоб їх приборкати. І тоді ж, паралельно, я починав здогадуватися, що не дуже-то й треба... займатися якимось борканням. Одне слово, замкнене коло, а ключі від нього ще на металобрухті...

І все-таки наполегливість винагороджується – я покинув лави українських безробітних та став поштарем. На півставки. Бо не кожні наркотично залежні від преси пенсіонери можуть газети передплатити, а молоді сидять по інтернетах або насолоджуються усною інформацією в кабаках за якоюсь плящиною чогось. Або на біржі, хлібі та воді... Або читали ще “Букваря”... Або...

Щоб не збожеволіти, кожного вечора я виходив у місто і повертався з першими заспаними трамваями.

Того разу нічні бродіння закінчилися безконечним стоянням на зупинці в глибокому передмісті під збожеволілим дощем, що і не думав вщухати (що вдієш – славні традиції некерованої львівської погоди, якою на свій розсуд бавляться мальовничі Карпати). Романтиків, навіть якщо вони в “лапках”, теж треба загартовувати: не завжди ясні зорі та світлий місяць, і танці розпещеної магічною силою нічного неба фантазії. Зуб не попадав на зуб, футболкою і джинсами можна було бавитися у важку атлетику, знемрієна душа остаточно забула про мрії – хотіла гарячої ванни. Час від часу запотіченою дорогою пропливали втомлені машини, однак рука не піднімалася зупинити – гордість, дурнувата, вперта, повернена повагою до легкого гаманця, гордість після трьох років дикого нелюдського приниження...

На диво, таксисти спали, не думаю, що у сирих салонах своїх машин-проституток з безліччю слідів усіляких задниць.

Місяця не було, зірок не було, неба не було, був одинокий підсліпуватий ліхтар та одинокий я.

Отож тридцятилітній чолов’яга під два метра, з біцепсами-тріцепсами, навіть після тижневого посту, такого собі посереднього атлета стояв на нічній зупинці під проливним дощем, скулений, згорблений і ніякий, і марив затишком... Його безмайбутністю тішилася самотня жирна жаба зі слизької напівзламаної лави.

Я хотів дому: не даху над головою, а справжнього дому у серці, душі та тілі. І найстрашніше – я його мав, колись, недавно, майже завжди, і свідомо втратив, бо намагався зробити його кращим, забуваючи, що він є і потребує до себе уваги, як і все добре, бо зле увагу привертає само.

Зупинилося якесь заблудше нахабне таксі і запросило ще недавно смішних для мене грошей, але сьогодні я їх не мав і смішно збрехав, що гуляю. І плакав від безсилля і дико тішив свій гонор, що темно, і дощ, і що ніхто не побачить.

Ви не бачили, як чоловік плаче, під дощем, дозволяючи собі таку розкіш, бо дощ?.. І слава Богу, тому що це напівкінець світу... “Напів” – це моя примха, яку чоловіки мають шанс виправдати... І я...

Два задощених безпомічних світлячки на шаленій швидкості вигулькнули з-за повороту і, ставши хижими, великими та сліпучими, зі скрипом зупинились метрів за двадцять.

– Гей, мужик, – почулося, – я не знаю, хто ти такий і що тут робиш, але якщо хочеш їхати, то сідай, бо я сьогодні пообіцяла собі зробити якусь незвичну корисну справу, а свої обіцянки я звикла виконувати, – владний жіночий голос розбудив мої захаращені жалями жалюгідні мізочки.

Я вагаючись підбіг до машини, несміливо всівся на задньому сидінні.

Куди їдемо, сер? – запитала вона, розглядаючи мене у дзеркало.

На Привокзальну, – прохрипів я.

А конкретніше, можна?

Городоцька, 125. Біля костелу.

Ясно, сер. Як справи? – у незнайомки був чудовий настрій.

Як бачите, – відповів я.

Не бачу, бо темно. Це по-перше. А по-друге: чому так песимістично?

Для оптимізму потрібен привід, – пояснив я.

Помиляєтесь, сер. Гірше, коли бачите привида. А привід завжди є. Його тільки потрібно зауважити й ввічливо прийняти.

Я знаю, – вирвалось болем у мене. – Та не вмію.

Тоді ви завжди будете нещасним, сер. Навіть, у щасті, сер, – втішила мене благодійниця, і я з сумом подумав, що це правда. А вона жорстоко додала: – І тоді ви ніколи не будете сером, поки що сер, а справжнісіньким, вибачте за правду, сируном, – я сховав свою висміяну жінкою голову глибоко в плечі.

Так ми і їхали. У перерві між оптимістичними запитаннями незнайомки я тупо дивився в намальоване моїми фантазіями безперспективне пекло майбутнього, а вона, у свою чергу, вперто розглядала мене в дзеркало, причому, все уважніше та прискіпливіше. За деякий час вдарила по гальмах, аж завернуло новесеньку іномарочку, ввімкнула в салоні світло і прорекла:

Я буду не я, якщо ти не Сергій Шукайло!

Тепер черга прискіпливо розглядати її та дивуватися була за мною.

Так, це я, Оксанко Першій, – зрадів та одночасно ховався від себе теперішнього я, гнаного солодкими спогадами не такого вже й далекого минулого. – Вибач...

За що? Ти здурів?

Вона тішилася, як дитина, а не як ще декілька митей тому зверхня бізнес-леді.

Оце так зустріч! Найліпше свято за останній квартал. – Спішиш? – тривожно запитала Оксанка.

Ні, – коротко відповів я.

То добре. Дуже добре! І я не спішу. Пропоную ресторан! Їдемо, гаразд? Понасолоджуємось спогадами.

Як? Подивися на мене...

Оксана, певно, трохи по-іншому глянула на мою курячу обталапану зовнішність і розсміялась.

Згодна. Так не піде. Не пасує. Не зручно. Треба переодягнутися. До того ж, я люблю дотримувати слова, тому – Городоцька, 125. Я не помилилася?

Так.

Помилилася?

Ні. Так – означає ні... не помилилася.

Ти вмієш говорити простіше? – Оксана продовжувала тішитися.

Вмію, – відповів я, усміхнувся, і стало легше.

До самого мого під’їзду ми мовчали.

Я згадувала минуле. Наше, – сказала Оксана.

Я теж, – промимрив я.

Давай, біжи. Одна нога тут, друга – там. Гаразд? До речі, – зупинила мій спринтерський забіг Оксанка, – ти одружений?

Так, – буркнув я.

А дружина нічого не скаже, тобто...

Ні.

Чому? Що за така демократична дружина?

Ми разом не живемо. Просто...

Довго?

Три роки...

Оксана хотіла ще щось запитати, однак я їй не дозволив:

То мені бігти, чи як? – “Ото в’їдлива жінка”, – подумав.

Ні, не бігти. Нема нагальних потреб. За таких обставин підемо разом. Гаразд?

Як хочеш, однак...

Я люблю все бачити на свої очі, оцінити, зробити висновки, і ми довго не будемо, – з бісиками в очах владно вирішила всі “однак” вона.

Я довго не міг знайти ключа до нового замка. Нарешті ми ввійшли.

Поки я переодягався, Оксана встигла заглянути в кожний закуток мого скромного помешкання.

До речі, непогана квартира. За скільки купив? – іронічно запитала вона.

То не моя. Знімаю, – відрубав я.

Ясно. А чому така порожня?

Мене недавно безцеремонно, безсердечно і захланно обікрали, – як тільки можна якнайввічливіше відповів я.

Я так і подумала, – спокійно, без співчуття мовила Оксана. – А...

Мене не треба вже так відверто роздягати. Ти що, детектив?

Ні. Просто ділова жінка. І мені просто все потрібно знати, аби прийняти рішення.

І що, щодо мене ти теж думаєш приймати рішення?

Аякже! – засміялася Оксана. – Обов’язково. – А де ти працюєш?

На пошті.

Ким?

Поштарем. Все?

Заспокойся. Все. Рішення прийнято. Ми їдемо до мене. В гості.

Вона була такою самою, як була колись, тільки набагато мудрішою.

А що скаже твій... чоловік? – мені, чесно кажучи, було все одно, однак захотілося трохи просто по-людськи помститися.

Ні-чо-го.

Чому? – тепер чіплявся я.

Я сама, одинокая.

Чому? – вперто повторювалося мені.

Бо мені так хочеться. Ти готовий?

Останнім часом я ні до чого не готовий.

Тоді пішли, – зробила висновок Оксана. – А ти кажеш, не треба приймати рішень... Треба, і ще й як!

Уже в салоні машини Оксана порушила затяжну мовчанку.

Сергію, ти ображаєшся?

Ні, – відповів я. – Чого б то?

Тому що я би ображалася, – призналася Оксана. – Тобі це не сподобається, але я робила так навмисно. Я перевіряла, чи ти залишився таким, яким я тебе любила.

Ти мене любила? Не сміши. Ти мною ба-ви-ла-ся.

Я бавилася, щоб тебе розбудити... А ти спав і марив якоюсь вчителькою з сусіднього села... Я все пам’ятаю.

Ця вчителька стала моєю дружиною.

І що з того вийшло? – мені здалося, що Оксану це потішило.

Можна не шукати сміття в чужому минулому?

Треба, – відповіла Оксана і перетворилася на бізнес-леді, чи ділову жінку, як вона себе назвала сама.

Я не зрозумів, чи треба не шукати, чи треба шукати, але не хотів перепитувати. Стало сумно, і я силою волі штучно проганяв сумніви...

Дощ на когось розізлився і став грозою. Заплаканий Львів сховався від безнеб’я у багатовікових спогадах про сонце, а я в затишному салоні гарного автомобіля гарної жінки, яку волів би не зустріти, однак зустрів через той же дощ... І ще через щось, про що можна тільки здогадуватись, якщо є нестерпне бажання відчути себе ідіотом, породженим власними екстрасенсорними здібностями.