Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"

Автор книги: Андрій Процайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Хочеш я тобі в дечому признаюся? – лукаво мовила Оксана. – Я знаю все про твоє теперішнє життя. Випадково, але знаю.

Може, ти знала, що я за містом мокну? – спересердя вирвалось у мене.

Може, й знала, – ще лукавіше відповіла Оксана. – Але тобі не скажу. Ніколи.

А ти небезпечна підступна жінка! Ще й вродлива до повного нещастя! – на емоціях я сказав те, що варто було тільки подумати.

Однак Оксана сприйняла це як комплімент:

А ти як думав! – навіть попри ніч її очі світилися гордістю за силу, яка, на мою думку, зовсім не личила жінці, навіть у штанах...

Вона ще не знала, що в мене теж був досвід тримати все під контролем заради надуманої сили... Або знала...

І що?...

26

Дають цукерку – з’їж зі смаком...

Або відмовся і не жалкуй...

Коли Оксана увійшла в кімнату, я якраз вилазив з-під ліжка.

Що ти там шукаєш? – здивувалася вона.

Ключа, – відповів я. – Знову десь посіяв.

Вона засміялася:

Не шукай, бо й так не знайдеш. Твій колишній ключ уже в законної власниці квартири, Надії Іванівни, здається. За помешкання заплачено. А ти зі сьогоднішнього дня будеш жити тут. Речі твої, на мою думку тобі потрібні, теж уже тут. І твоя кімната у цьому будинку – якраз тут. Так що, з новосіллям! – прорекла Оксана.

А ти зі мною хоч порадилася? – дивлячись на неї вовком, запитав я.

А що тут радитися, в тебе є кращий вибір? – запитала.

Нема, – признався я. – Однак в мене є я! Я! Розумієш?

По-перше, тобі так здається, – спокійно почала моя подруга. – По-друге, не робися фіктивним дутим героєм, а по-третє – щиро поцілуй мене і подякуй.

Третє я зроблю, – гірко посміхнувся я, – але просив би, на майбутнє, щоб такі піклування більше не повторювались. Добре? – і поцілував її.

Ти гадаєш, я мати Тереза? – відрубала Оксана. – Я сама злякалася свого ультраальтруїстичного рішення, якщо хочеш знати!.. До речі, – згадала вона, – деякі деталі, аби тобі життя не здавалося медом.

Я уважно і підозріло приготувався слухати.

Деталь практична, – перераховувала на пальцях Оксана, – сім’ї мені не потрібно – мені потрібен у ліжку нормальний здоровий чоловік, яким ти себе й зарекомендував. Деталь теоретична: мені потрібна видимість здорової сім’ї і пристойний чоловічий вигляд на всіляких єрундових та ні, ділових та ні зустрічах. Деталь капіталістична: мені не потрібен дармоїд – я вже знайшла тобі роботу зі завтрашнього дня... І деталь романтична: напевно, я тебе й надалі кохаю, тому так роблю і відверто з тобою розмовляю... І ще деталь, найважливіша, така собі, ну, скажімо, рабовласницько-жіноча. Тобто: поки ти тут – мені потрібна вірність. Можна не у всьому, але чоловіча – обов’язково, бо я знаю собі ціну. Всього п’ять зігнутих пальців, які складаються в один упевнений кулак. І якщо ти моїх детальок дотримуватимешся, буде тобі добре, і більш-менш комфортно почуватимешся на нашій грішній землі. Все.

А що залишається мені? – запитав я.

Тобі залишається можливість у будь-яку секунду звідси піти. Навіть вже, – і Оксана покинула кімнату, а я ще довго, завмерши, сидів на підлозі біля ліжка і старався відшукати потрібні нервові лабіринти в звивинах рідної черепної коробочки, якій за будь-яких обставин грозив вседисущий кулак: реальний чи віртуальний, або той і той вкупі...

Людина постійно, на кожному міліметрі життя повинна робити свій вибір. Тверезий розум паталогічним катом нагадував мені, що мене купляють. У глибині душі я завжди знав, що Оксанка мене любить, і я, чесно кажучи, не був і не є до неї байдужий. Мудрість підказувала відкинути розум та емоції та спробувати такого життя, бо умови цього варті. Особливо остання – коли в тебе у будь-яку мить є можливість залишитися на цьому ж місці, що ти є: навколішки біля ліжка в пошуках ключа до іншого життя...

Ну що, мислитель? – увірвалася у мої роздуми Оксанка. – Вирішив?

Де мої речі? – запитав я голосом розпакування чемоданів, а не демонстративного виносу їх геть.

Молодець! – по-дитячому заплескала в долоні вона. – За речі не переживай, вони не втечуть, бо від мене нічого не втікає без мого дозволу... Значить так, якщо ти не проти, зараз смачно і ситно удвох вечеряємо, а потім ти мені влаштуєш таке шоу, як вчора... ну, з імпровізаціями бажано, бо одноманітність вбивча, о’кей? Ти рідкісний чоловік, який вміє знімати стрес!..

Не проти, – тільки й сказав я, а вона хтиво заблимала своїми діловими очима і пішла розпоряджатися щодо вечері.

Цього вечора були всі підстави вважати, що моя доля вирішила більше не грати в азартні ігри, оскільки я вже був на межі остаточного та безповоротного програшу, і сама знайшла мене на безлюдній дощовій зупинці в компанії жирної противнющої жаби, щоб врешті трохи приголубити...

Поживемо, а там побачиться... Інколи інший вихід є не з вдалих... Або не вихід... Або на замку...

27

Якщо переступаєш підніжку, є

більша ймовірність не впасти...

Я не встиг насолодитися ранковим потягуванням в ліжку, бо прибігла Оксана нагадати мені, що пора на роботу, і вона мене підкине на своїй „тачці”, якщо я не хочу з першого ж дня запізнитися, що аж дуже не бажано – варто довіритись її досвіду, інтуїції та всьому.

Я не хотів...

По дорозі дізнався про те, про що й здогадувався, тобто, що працюю в неї, а детально, де і ким, мене поінформують ті, хто за це одержує гроші.

Увічлива, років другої ягідки жіночка, яка чемно чекала наші персони біля вхідних дверей офісу (завдяки Оксаниній відомій, командній і впливовій, звичайно), підвела мене до вивіски, на якій красувалося яскраве: “Рекламно-видавничий відділ”. Сувора гарненька начальниця в розквіті жіночих чар дуже доступно та професійно довела мені посадові обов’язки, підсунула для карлючки, що зветься підписом, заздалегідь підготовлені папери, спитала для годиться, що мені незрозуміло, і наказала негайно приступати до роботи, що чекала вже мене на моєму робочому столі з найсучаснішим комп’ютером, підкорити повністю якого я мав негайно (“негайно” – її улюблене слово, я здогадався зразу), де і з ким хочу, тільки не в робочий час, який закінчується в кращих традиціях дбайливого за людей капіталізму, рівно о 18.00, і якщо до того, законодавством передбаченого святого, я з чимось не впораюсь, то... Про “то...” начальниця передбачливо змовчала з небезпідставними переконаннями, що я все зрозумів і намотав на вус, який, якщо б не леза, був би у мене справжнісіньким козацьким... Моя начальниця, така собі мініатюрна Маргарет Тетчер Світлана Змійченко, на завершення, попередила, що наприкінці робочого дня, не раніше і не пізніше, як о 17.38, я повинен прозвітувати про виконану роботу. “Тут працює той, хто хоче і вміє працювати та прагне заробляти”, – закінчила пані Світлана Оксаниним гаслом.

На диво, після таких серйозних та суворих попереджень, завдання здалося мені дитячим, я впорався з ним бавлячись, дочекався свого часу та видав з деякими наївними помилками готову продукцію суворій начальниці, аби дати їй можливість внести корективи задля самоутвердження, і не науявляти в моїй скромній особі з першого ж дня конкурента... Я ж – стратег!

Світлана сухо мовила:

Як на початок – непогано. Будете старатися і чітко виконувати мої вказівки – буде добре. Переконана. Можете йти. До побачення.

Я вийшов анітрохи не здивований. Все – як всюди: ігри. Я не збирався вірити, що вони – життя. Однак вирішив на чужі очі серйозно бавитися і нікому про це не признаватися. Я навіть поставив собі кандидатське завдання: збирання життєвого досвіду, який є багатством з багатств і на багато більше. Чому не використати на свою користь одвічного людського прагнення брати суворістю, якщо нема чим?

У коридорі мене випадково підстерігав хробачливий новий колега Петро Гримкун, аби поділитися своєю страждальною, невільницькою відвертістю.

Зміїне кубло, чи не так? Як уважаєте? – неголосно просив він моєї “незалежної” думки.

А яка роль у ньому відводиться вам? – я не люблю бути ввічливим з хитромудро зліпленими.

Гримкун, предки якого точно працювали у шкіряних органах, трохи знітився (але не розгубився, ні):

Статиста, – відповів він. – У цій тиранії амазонок справжньому чоловікові нема що робити. Уявляєте, дев’яносто дев’ять з лишком відсотків керівного складу – жінки? І вони принижують нас! Жах!

Не уявляю, а знаю. Щодо керівного складу і не керівного, бо маю вуха та очі. І не беру собі цього не те, що до голови, а й до інших місць, якими інколи декому доводиться думати. А щодо справжніх чоловіків, то роботи якраз не-мі-ря-но. До вас доходить натяк?

Ви жартуєте чи глузуєте? І чому ви так зі мною розмовляєте? – потягнуло на „зближення” Гримкуна. Він удавано, однак на сей раз з меншим оптимізмом, посміхнувся.

Тому що невідомій, новій на роботі людині щирі і чесні працівники (а ви такий, правда?) такої відвертої гидоти-розвідки не влаштовують. Є ще питання? Серйозні, без масок? – запитав я. – Бо за лицемірство, як правило, я б’ю в чоло. Сильно. Передайте вітання тому, ні, напевне, тій, що вас найняла. Гаразд? Є ще у вашому арсеналі надійні, щоб, не дай Боже, не дали збою, провокації?

Нема. Вибачте, – відповів він. – Тільки нікому цього не розказуйте, добре? Самі розумієте... Я ж знаю, ви...

Не обіцяю. Хоча ось тепер – ти справжній. Але ще гидкіший. Нічого, що я на “ти”? Не образив?

Зі мною важко боротися, – пригрозив мені “друг і соратник” Петро Гримкун.

А мене неможливо дістати. Особливо таким прибитим, як ти, – відповів на ходу я і ледь не притиснув дверима довжелезного носа колеги Петра, який не знати чому й надалі переслідував мене...

Пішов би він... Куди хоче, зрештою, а не куди його замовлять...

Додому, тобто до Оксани, я поїхав трамваєм. Моя покровителька з’явилась десь через дві години, втомлена, але життєрадісна.

Ну, як перший трудовий день? – запитала Оксанка.

Добре. І гарна в мене начальниця, – відповів я. – У всьому.

Справді, – згодилась Оксана, – однак вона тобі не одну літру крові вип’є. Обіцяю. Твоя „гарна начальниця”, якщо хочеш знати, найяскравіший і найвідданіший представник мого гестапо. Жартую, звичайно...

Я засміявся:

Здогадуюсь, – сказав.

Якісь робочі питання ще є? – кривуляючи до ванни через мій поцілунок, запитала Оксана. – Востаннє, на пільгових умовах, бо я вдома про роботу не розмовляю. Ніколи.

Є. Одне. Останнє. Скористаюся пільгою, – я перегородив собою їй дорогу до ванни.

Ну, давай, питай швиденько, бо вмираю без води.

Питання неприємне, – попередив я.

Вона махнула рукою:

Я питання не поділяю на приємні та неприємні, і взагалі, ні на які. Я на них просто відповідаю. Або не відповідаю. Прошу.

Скільки ти платиш своїм нишпоркам-стукачам, і як ти їх підбираєш? За якими параметрами-показниками? – випалив я.

А ти спостережливий! – після кількахвилинної здивованої мовчанки похвалила мене амазонка амазонок. – Як підбираю – професійна таємниця, а плачу – багато. Якщо інформація правдива і оперативна. І відправляю на вулицю – якщо провал або брехня. З тріскотом.

– А навіщо вони тобі?

Треба. Бо вони є. Тож нехай краще будуть моїми. Доганяєш?

Я доганяв і тому подумав: “буде вакансія”.

Поки Оксанка хлюпалася у ванні, я читав якогось її жіночого журналу з ексклюзивними порадами великих спеціалісток утримання представників чоловічого роду на псячому повідкові. Стільки методик – і кожна найдієвіша! Супер! Вибирай – не хочу!.. Єдине “але”, яке я чекав, щоб сказати Оксані. Просто так... Задля покращення роботи феміністичного руху та очищення їхніх рядів від нездорових елементів.

Її свіжуща в суперхалатику постать вимліла з ванни.

Відкриваєш жіночі секрети? – помахала пальчиком вона.

Так і не так, – відповів я.

Вона з удаваною підозрою дивилася на мене.

Спочатку “так”, якщо можна, сер?

Я – пан, – поправив я, – бо не переношу українців-серів, господінів, сеньйорів... тощо, як пишуть мудрагелі. Поважаю, але не люблю чужого...

Тоді чому ти мені цього не сказав того холодного дощового вечора? Боявся, що висаджу?

Ніколи в світі. Єдине, чого я боюся, – бути якимось безголосим безхребетним, самому собі незрозумілим сером. І тоді я саме й був таким. На жаль. І нехай Бог боронить пережити це ще колись.

Пояснення прийнято, пане. То “так”? Можна почути вашу, сподіваюся, незалежну думку?

“Так”, бо, щоб перемогти ворогів, треба все про них знати...

О-го-го! Дотепно і... “приємно”. А “не так”? – запитала.

“Не так” у тому, що більшість отих порад-оберегів-замовлянь писали чоловіки, повір... Особисто знаю декількох... Задля вас, жінок, до речі... За гроші... Щоб використати і використатись... Такі реалії сьогодення... Окремих щасливців реалії не зачіпають.

А ти справді мудрий! – вигукнула Оксанка. – Згодна майже зі всім і не розчарована ні у чому. Таких цікавих нахаб я вже давно не зустрічала... Дискусіям крапка. Спа-ти... Здогадуєшся, як?

Я люблю на спині, – засміявся я.

А я – зверху...

28

“Жінка вчить, як на світі жить,

а книжка – як заробляти гроші”

Час удома минав, як медовий місяць за сумісництвом.

Оксана, здається, мене кохала, я... інтуїтивно від неї втікав, але теж, здається, кохав, бо хотілося бути вдячним і чоловіком.

Моментами в ній прокидалася матір, і вона мене вчила і злила на кожному кроці.

Коли ти перестанеш бути Сергієм-невдахою, ти зможеш стати Сергієм-переможцем, – торочила мені з ранку до ночі.

Коли ти перестанеш бути Оксаною-бізнес-пані, ти зможеш стати Оксаною-жінкою, – відбивався я.

То я, по-твоєму, не жінка?

Робот. Справжнісінький, – переконував її я. – А я, по-твоєму, невдаха?

Бомж. Справжнісінький, – наполягала вона. – Хто ти без мене, га? Хто?

Я можу піти. Вже. Хочеш?

Та куди ти підеш, дорогенький. На смітник? Там уже й так зайнято. Йди краще смачно повечеряй, візьми пляшку нормального пива, і як біла людина дивися свій дурнуватий футбол. А потім мене гарно приспиш.

Подумки я обіцяв їй колись відомстити і стати мільйонером.

Одного вечора з горя, коли вона їла свою ділову рибу в якомусь ресторані, я написав цілком постмодерного, як на мою втомлену думку, вірша:

І знову ти

І знову я

І є

І паперове листя на деревах

І хата з вати

Щастя за ролями

І поцілунки штучні

А чому?

“Чому” вже вмільйонне бігало за мною і вимагало пояснення. І породжувало якийсь незрозумілий прихований безтілесний страх.

Якщо ти хочеш стати більш-менш щасливою людиною – перестань боятися. Інакше – швидко “ку-ку”, – Оксана смішно та солов’їно покрутила собі біля скроні. Виявляється, не такий він уже й прихований, страх той. Навіть для післяресторанної Оксани. – Це у кращому випадку... – додала велика філософка.

А у гіршому? – глузливо перепитав я.

У гіршому ти будеш довго та нудно молитися, щоб пошвидше настало оте “ку-ку”. Якщо сам собі не захочеш повісити диявола на душу.

Тобто...

Тобто те, що й ти подумав.

Як би ти знала, дорогенька моя розумнице дефіс телепатнице, що я інколи думаю? Ти б викурила мене зі своїх володінь за дві секунди, ще й тиждень тримала б цілу святенницьку братію разом з доларовими цілительками, обвішаними образами, та заморськими знахарями з усілякою засушеною гадиною, аби дух мій невдячний не повернувся сюди ніколи. Ти навіть не здогадуєшся, що я волею-неволею недбало скидаю в імпортний, секенд-гендовий мішок, який по-колгоспницьки господарює на моїх втомлених плечах, зіжмакані дні унікально-комфортного ідіотського періоду життя, який зі мною торгується, як перекупка на базарі, заманює, обіцяє та переконує, але як тільки ціна мене влаштовує, тільки я хочу викупити тягар, щоб викинути його геть на смітник, навічно, – мішок не продається. Ні за які гроші. Бо він давно вже видурив прописку і претендує на блага. І важко нести його та страшно скинути. А створити собі нового, справді рідного немає сил, бо багато “тому що...” залякують не лізти поперед батька в рай – квитків не встигає штампувати та роздавати зморена, кістлява кондукторка з косою...

– Спробувати пожити очима ближнього – не злочин, – витягнула мене за чуба з бурхливого океану роздумів Оксана. – Так-так, не дивися на мене як баран на розмальовані ворота. Краще скажи: в тебе якась мета, мрія хоч якась є? Бо очі твої – каламутні, – не давши нормально хлипнути повітря, занурила мене знову під важелезну хвилю вона.

Я мрію про ту мить, коли сміливо подивлюся у дзеркало, всміхнуся і скажу тому, хто так відверто допитливо дивиться мені у вічі: я тобою задоволений, – щиро випалив я.

Тоді ти придурок, і так з тією мрією й підеш вітатися з Богом. Хоча сумніваюся, що він захоче подати тобі руку.

Прошу не ображати, – тільки й сказав я...

Бо вона мала рацію…

Я мав усе, щоб жити добре, але життя моє буксувало, бо я не був тим, ким маю бути. І я зловив себе на думці, що шукаю недоліків в інших.

А ти знаєш, що тебе ненавидять усі твої працівники? – поцікавився я в Оксани.

Так уже й всі?

Ні, крім мене, звичайно... – збрехав я.

Ніколи не вір у те, що про тебе говорять інші! Тому що вони на своєму місці, а ти на своєму...

Отак, так і ще раз отак...

Правда, заради об’єктивності, в загальному, якщо не брати до уваги тимчасові вибрики моєї душі, яка у дев’яносто дев’яти відсотках була міцно приспана матеріальними вигодами та зручностями, плюс цілодобово оконьячена, жили ми з Оксаною не тужили на заздрість усім, хто нас знав та бачив. Дуже важлива інформація для мене...

Оксана була ревнивою до божевілля. Одного разу моя пантера застала мене за розглядуванням фотографії мого сина.

Вона гарна? – запитала Оксана.

Хто? – здивувався я. – То – він...

Та, про кого ти зараз думаєш... Твоя дружина...

– Так, – відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.

І я не збрехав.

– Ти зі мною тільки тому, що я схожа на твою дружину?

– Не тільки, – відповів я. І вийшов на балкон...

Линув украдений грім, і дорога встелялася веселкою. Веселка бігала перед очима і тягнулася за сонцем, яке зараз зайде...

Якщо ти хочеш прожити нормальне життя, живи його без фанатизму, але завжди почувай себе фанатом, – чомусь вголос, перебуваючи сама в кімнаті, сказала Оксана.

Написано майже так, як жилося: хаотично, без форми, але зі змістом... Гігантським...

29

Інколи відмовляють, коли хочуть дати...

Час на роботі стрибав у доречних і зовсім ні прискіпуваннях моєї начальничочки.

До вас особливі вимоги, бо ви талановитий та перспективний, – пояснювала вона, коли помічала, що я виходжу з себе (помічала вчасно, до речі).

Я вже знаю одного такого, – відповів я.

Якого?

Талановитого і перспективного, ще й до того молодого.

І що?

Він поет. І його ніхто не клює. На відміну від мене. Клює він... Тих, хто має гроші. Але клює, погладжуючи чиєсь самолюбство, і не на гачок, звичайно, щоб не пошкодити собі зябра, скажімо... Образно… Бачу, що ваші вимоги мені не під силу, – розмірковував далі я вголос. – Сьогодні ще раз на дозвіллі подумаю про можливу зміну роботи... Щоб не обтяжувати вас таким бездарним працівником.

Вона розчаровано, але впевнено засміялася:

Ось так завжди, – зітхнула.

Як? – поцікавився я.

Нормальні й розумні чоловіки чомусь завжди здаються. Гидота і примітивізм переконують, що найкращі.

Нарешті я подивився на неї, як на жінку, вона мені вкотре сподобалася, і мені стало її шкода. Починаю клювати на приманку, – подумав я, однак сказав:

Невже ви не розумієте, що я не здаюсь, а тільки відступаю? Щоб перемогти!.. Ні, це заголосно... Щоб мати дурнуватий спокій... І я не нормальний. Я ж – хитрую!

Ро-зу-мі-ю. І запрошую вас сьогодні на вечерю... Здивовані?

Так. Але не запрошенням, – якусь мить я вивчав її застиглий погляд, – а вчинкові, рівносильному професійному крахові... Так здається мені, зважаючи на ваші всі оці роздмухані фірмові офіціози та ще багато чого, прихованого від ока непосвячених смертних... Ви врубуєте... тобто, здогадуєтесь, про що я?...

Врубую. Все добре. За мою кар’єру не турбуйтесь... І що? Чи такі чоловіки, як ви, потребують часу на роздуми?

Ні. Я згоден. Тільки... ви знаєте, з ким я... дружу? – запитав я з останньою надією, що Світлана Змійченко передумає, і моя гордовита згода, поспіхом народжена на світ грішний, з Божою поміччю самоліквідується в самому зародку..

Знаю і передбачаю. 20 ⁰⁰ біля готелю “Львів”. О’кей? Тільки, якщо ви хочете...

Що я хочу – сам не знаю... Але те, що я буду – факт, бо...

Бо?

Бо ви вмієте навантажувати, поважаючи... – фантазував я на ходу.

І все?

Ні... Ще багато через дещо.

То, до зустрічі?

Так, – відповів я, вона побігла, і я не встиг відзвітувати про сьогоднішній день... Оце тобі залізна леді (пані), залізна дисципліна і приклад перетворення її в пластилінову.

Думка хоче весни, а весна не вміє думати... Я трохи побродив містом, зателефонував до Оксанки і повідомив, що зустрів старого друга і буду пізно, обіцяв не напитися і бути чемним, бо інакше гестапівка Світлана на хвору голову (мою, звичайно) мене завтра задовбе, і поїхав... до місця зустрічі, без ентузіазму, однак не без цікавості...

Сувора Світлана, тепер така собі мініатюрна студенточка в джинсах та футболці, вже чекала мене, на п’ятнадцять хвилин раніше, до речі. Поки мене не бачила, здавалося, хвилювалася. А як побачила, зразу ж метаморфозувалася у впевнену, розкуту та романтичну.

Я міг би прийти швидше... – виправдовувався я. – Якби знав...

Так сталося, – відповіла вона. – І я постаралася. Отож: я запрошувала – я замовляю музику. О′кей?

Як скаж-же-те, – ввічливо згодився з нею я.

Можна на ти, якщо не заперечуєш.

Не заперечую. Як скажеш, – я відверто милувався нею.

Отож, – вона продовжувала, – пункт перший: всі витрати, понесені на відпочинок, – мої; пункт другий: ми йдемо в ресторан; пункт третій: обов’язково – на дискотеку; пункт четвертий – в готель; пункт п’ятий – ... Світлана задумалася.

Пункт п′ятий? – перепитав я.

Пункт п′ятий – на Божий розсуд... Ось і все... Є зауваження до пунктів? – вона допитливими дитячими очима дивилася на мене?

Я деякий час мовчав. Аж тепер я остаточно переконався, що наша зустріч не чергова профілактична витівка Оксани та її компанії. Пахло голою відвертістю.

Є, – врешті сказав я. – До третього. Дискотеки. Не переношу того дикого гамору.

І все?

І все.

Тоді – це дитяче зауваження. Ти просто ще не знаєш, що таке дискотека. Справжня. Погоджуйся! Добре? Так? – вона, виявляється, вміла переконувати не лише силою наказу, але й... мистецтвом спокуси, напевно, чи як? Все одно. Так чи інак, спершу вона – жінка... Що й дуже звабливо демонструвала... З усілякими тілесними та словесними викрутасами Єви, що хотіла з’їсти яблука. Я підозрював це, однак з надією на віру, любов (до ближнього) та мудрість мовив:

Погоджуюсь, – і ми пішли в ресторан.

З Світланою було цікаво, але я думав про Оксану. Точніше, про те, яка я невдячна тварюка. Однак з кожним келихом гарного міцного напою моє сумління ставало все підвладнішим летючій миті життя, яке нас, ситих та підпитих, незабаром понесло на дискотеку, в божевільний та нелюдський, на перший погляд, гамір, у дике фанатичне борсання тіл, і де, мушу визнати (якщо не звертати на себе уваги), добре всім... Геть комплекси!..

Потім був готель, була фантастична і фанатична жінка, був полохливий сон зайця під убогим кущиком, і був... ранок...

Як у більшості фільмів життя, хтось мав прокинутися сам. Ним був я. На столику одиноко красувалося написане губною помадою на серветці слово: „дякую”.

Я не знав, що маю робити, але оскільки не було куди подітися, я поїхав на роботу. У голові гуло, у серці скиміло, у душі чорти влаштували гладіаторські бої з вилами, але попередньо, напевно, домовились, що колотимуть лишень мене...

Начальниця Світлана, як завжди, впевнено роздавала команди і до всіх прискіпувалась. До мене – найбільше. До того ж, негідниця, змусила мене написати пояснення, чому я запізнився на роботу. Я збрехав, що болить голова і ходив до лікаря. Читаючи, Світлана навіть не моргнула оком. Маєш тобі комбінацію, конспірацію і повну опускацію, наївний Адамчику...

А через годину моїй скромній персоні повідомили негайно з’явитися в ясні очі Самої.

Ти просто сліпий наївний чоловічок... – з жалем мовила Оксана. – Йди працювати. Вдома поговоримо. І поклич... оту, – додала.

Я пішов. А що я мав робити?

У коридорі зустрів Світлану.

Мене? – випередила мої риб’ячі безмовні вуста вона.

Я тільки махнув головою.

Я почував себе учнем, що провинився. Зрештою, – втішав себе я, – коли ти на коні – все не передбачиш. Коли ти під конем – теж хтось всього не передбачить... А життя спливає, а щастя, відкладене на завтра, не з’являється... Так все страшенно просто, телепню...

Такою щасливою Світлани я ще на роботі не бачив. Вона, граючись, зібрала свої речі, сказала нам, своїм стражденним працівникам: “Якщо чесно, хоча ви не повірите, але я вас дуже люблю”, – і пішла...

Я наздогнав її аж на першому поверсі.

Світлано! – крикнув. – Зачекай.

Вона зупинилась і, не обертаючись, мовила:

Хіба я не подякувала?

Подякувала і дуже оригінально, – відповів я, – але... я не винен... Я можу чимось допомогти?

Моя колишня начальниця відверто боролася сама з собою. Її все життя вчили не говорити зайвого. Але вона сказала:

Напевно, ти заслужив правди. Тож розкладу її тобі по пунктах...

Тільки не по пунктах! Мене вже від них нудить, – заперечив я.

Світлана посміхнулась:

Добре, нехай буде хаотично, – згодилася. – Отож: я до безтями кохаю одного чоловіка, який є не ти; я до безтями щаслива, що хоча б на одну ніч забрала в отієї сучки те, що належало їй; мені до безтями було добре з тобою; мені до безтями жаль, що постраждав саме ти; мені до безтями хочеться відчути свободу... і я... тебе тільки поважаю, але не прошу вибачення, бо ти – слабак... І я – до безтями хочу бути сильною, і ти – моя генеральна репетиція! Від оцієї миті ми не знайомі... Бувай... Я до безтями не хочу тебе бачити! Врубав?..

Я “всього-навсього” став інструментом помсти, „те”, як влучно висловилася Світлана, і в мене було тільки два варіанта й один вибір: або напитися з горя, або напитися з радості, яку треба собі придумати... Я вирішив помсту залишити помсті, а кесареве... віддати власникові найближчого кафе. Своє ж... Свого у мене, фактично, і не було... І слава, на тому, Господеві!..

У кишені дзенькало лише на пляшку. В коридорі я знову зустрів колегу Петра, на цей раз справді випадково. Той від мене задкував.

Йди сюди, – покликав я його.

Він покірно, з деякою осторогою, наблизився.

Прошу, – сказав.

Не ти “прошу”, а я проситиму. Значить, так, шановний: оскільки ти ще тут – ти виправився. Логічно?

Так, – погодився Гримкун.

Тобто здав нас з Світланою – ти...

З-знаєте... – хотів щось він збрехати.

У тому то й справа, що знаю. Але я не про те, втихомирся. Без демагогії. Краще позич сто гривень. Треба напитися. Зрозумів?

З-з радістю, – відповів без вагань колега Петро.

Я взяв гроші.

Д-до побачення, – до такої награної ввічливості воістину треба мати вроджений дар.

Ці гроші ти заробив на мені? – запитав я.

А-а... – Петро виглядав дешевим стукачем.

Слухай, а чо’ ти хвилюєшся? Я тебе не стукну, хоча б і хотів, бо ти – безперспективний. Врубав?

– Ага, – погодився Гримкун і зник, а “врубав” стало символом пошматованого на кусники дня.

Навздогін я йому крикнув, що не ага я, на його щастя, бо вже давно наказав би заради суспільного блага та блага майбутніх поколінь обезголовити таку гидоту, як він.

Мій “благодійник”, звичайно, мене не чув, що дуже розумно на його голову.

Я раював. Я переконав себе, що сумління – це така виразка, яка заважає тільки нормально жити, тому пив і їв смакуючи. Давно вже настало завтра. Якась весела молода компанійка танцювала „хустинки взасос”. Одна блакитноока рудоволоса кралечка запросила й мене (певно, передбачала, що залишиться без пари), я, переплітаючи ногами, поплентався в коло і там смачно її поцілував. Потім мені запропонували приєднатися до товариства, і я не відмовився. Потім пив, пив і пив, і гладив по нозі мою нову знайому Люду, а вона, щось голомозе шепочучи, лоскотала моє вухо... В мені з’явився азарт, який поступово мав намір перейти (і переходив!) до логічного завершення, однак... За лічені хвилини до моменту істини з’явилося дві сердитих Оксани й чотири чотирируких амбали, які ніжно заволокли мене в дивне, з двома водіями, авто, а через деякий час і вклали у ліжко, де й ввічливо роздягли та побажали доброї ночі... Співати зі мною, що їм все одно, вони не захотіли, чим дуже мене й не розгнівили.

І – момент істини, який складається з п’яти літер, п’яти звуків, двох складів (я маю на увазі не тільки слово) і який називається просто – ранок... Противнющий, депресивний і безперспективний.

Оксана (свята жінка, виявляється) принесла мені пива. Вперше за час нашого спільного проживання під одним дахом я бачив її такою розгубленою. І запухлою від сліз, але сухою переді мною.

Як я не могла побачити зміюку за пазухою? Як? – я думав, вона про мене, та ні, помилявся з будунця. – Я ж їй найбільше довіряла! Уявляєш? – повторювала постійно королева амазонок.

Чому ти звинувачуєш лишень її? – простогнав я. – Я теж винен.

Оксана з-під лоба глянула на мене.

Бо так хочу, – відповіла. – Бо я – чесна. Бо я теж крала чужих чоловіків... І почувалася Клеопатрою на білому коні...

На диво, мені не жаль було ні зрадженої Оксани, ні зрадниці Світлани.

Вибач, – сказав я безбарвним голосом. – Дякую тобі за все. І я піду. Мушу. Доскакався. Вибач...

Не йди, – в мить зреагувала Оксана. – Ти пішов з тією... стервою, бо я мала тебе ні за що. Так не є. Я грала роль. І так не буде. Відчуваю, я стаю іншою і хочу справжньої сім’ї. Нам було добре. Хоча і штучно. Нам буде краще і по-справжньому. Тому... не йди. Останнім часом я просила двічі – і двічі тебе. Хоча тільки одна умова залишається в силі: ти можеш піти, коли схочеш...

Я залишився. Життя поступово і знову перекинулося з голови на ноги, я став начальником відділу, так само діставав своїх працівників, як і моя попередниця Світлана Змійченко, бо виявляється, люди без оцього наркотика, що зветься стрес, не можуть уже не те, що працювати, але й жити; справи йшли прекрасно, робота мені подобалася; Оксана мене водила на всілякі прийоми-підйоми, я навчився підтакувати потрібним людям; нас мали всі за ідеальну сім’ю. Все було гаразд і то круглий…

Однак, як свідчить життя, винятки – його клопітливі, зате геніальні вибрики.

На останньому прийомі в одного впливового кнуроподібного жирного типа, той же впливовий тип жартома мене привселюдно образив, сказав, що я невдаха і глупа тінь Оксани, що Оксана геніальна, а геній зобов’язаний жити з генієм за законом геніальності, що геніальність інтернаціональна і паталогічна, що ця зустріч – не зустріч, а карма, за що й треба випити, а аутсайдери нехай збирають візитки... В усьому ньому було стільки зверхності та зневаги, що на цей раз я не витримав етикету приниження зацікавленої особи і відповів, що зате не всі схожі на свиней, справжнісіньких, інтернаціональних, обернувся і пішов геть.