Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)
Андрій Процайло
ЖИТТЯ ЯК ВІТЕР,
АБО ЩАСТЯ В БАЙДУЖОСТІ
Життя мені організувало іспит.
З одним білетом та трьома запитаннями:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?
Умова: так відповідати, щоб зрозуміти самому.
Я, Сергій
Щоб жити, ти мусиш усвідомити,
що “так” – нема, і “сяк” – нема.
Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки
виживають. Інколи.
Іван, дід
Життя – це кругосвітня подорож
навколо стовпа.
Едик Грішер, бізнесмен
Все наше життя, чомусь,
пересипане перцем... з горілкою,
яка тимчасово стає медовою.
Оксана, жінка
Моє життя постійно реанімувало
мене стількома суперечностями,
що я почав сумніватися, чи воно моє.
Поки не перестав реагувати...
на суперечності. Тоді зникла
реанімація та сумніви.
Залишилося життя.
Чоловік, що цілує Русалку
1
Якщо нікуди йти, просто йди...
Час вирішив побавитися зі мною у гидку, проклятущу, з розуму зводячу вічність. Він по-королівськи всівся на самому горлі “Української з перцем” і насолоджувався черепашачими кругосвітніми походами стрілки на моєму годиннику. А я просто тупо пив – емоції ще не встигли завести божевільний танок сірої та білої речовини, чи що там у голові є. Після чергової пляшки молодий офіціант не витримав і запитав:
Може, чогось поїсти?
Може, – відповів я.
Замовляйте, – нагадав хлопець.
Замовляй сам, – я не хотів ні з ким розмовляти.
На свій смак?
На твій смак.
Пилося нормально, а їлося – для годиться. Для годиться треба було й кудись іти.
Я вийшов з ресторану. Попри застояну вічність за мною вже підглядали зірки та худющий місяць, пленталася старезна як світ циганка і вперто старалася затримати мене, нахабно погрожуючи:
– Почекай, я тобі сказала. Чуєш, чоловіче? Бо буде недобре. Чуєш?
Я напівп’яно, бо ніяк не брало, вороже витріщився на неї. Мовляв, іди, а то...
Та не треба мені твоїх грошей, синок... Я й так знаю, що у тебе тільки 21 гривня 65 копійок. Десятка, дві п’ятірки і гривня шістдесят п’ять копійками.
“Не звертати уваги, – подумки втихомирював я себе, – спокійно, адже ти ніколи не вірив у всілякі бачення-передбачення”. Однак циганка не відставала:
Якщо ті гроші проп’єш, ти наробиш багато дурниць і пропадеш, – прорекла вона. – Тому ти мусиш віддати їх мені.
Я покірно вийняв гроші з кишені, перерахував (так і є – 21,65!!!), втиснув їх циганці у давно зготовану до такої процедури долоню і сказав:
– Відстань, добре?
Так. Але послухай: подякуй Богові, що звернув увагу на твою нечисту душу. Твоє звільнення з роботи – твоє спасіння. Згадаєш стару циганку. І ще: в горі не пий, тільки в радості. Зрозумів?
Нічого не відповівши, я повернувся назад і поплентався додому. За відсутності грошей звабливі вогні чергового кафе ображено опустили повіки. В очікуванні більш вдалого клієнта: грошовитого і в радості. Або в горі – байдуже, лишень платив би. Бізнес...
Важко, гидко та образливо... Безпорадність звалилася на мене з енного поверху пекла і заливала безпомічне серце морем кипучої смоли. Місяць боляче штрихав рогом, зірки обпікали байдужістю, вітер вимітав із розхристаної душі останні залишки тепла, і все сміялося, кепкувало, показувало на мене страшними, з фільмів жахів пальцями.
– Ти не маєш права зламатися, – щосекунди, падаючи з ніг від безсилля та втоми, мій вірний Ангел просив мене піднятися, побачити щось інше, крім проблем, скинених на мене, зовсім непідготовленого до іспиту самовпевненого ідіота, вічним учителем, чуйним і добрим, часто до болю вимогливим, часто жорстоким та егоїстичним, однак завжди справедливим Життям.
Нарікати на когось або на щось було більш ніж безглуздо. І це було моїм найбільшим болем: невміння знайти винного.
Я вперше за своє кар’єрське, ба, тепер уже посткар’єрське, життя лежав у ліжку в бездоганно випрасуваному костюмі й тупо дивився у запавутинену стелю. І думав. Уперше комп’ютерно не аналізував та не підбивав сухі підсумки.
Яким би ти сильним не був, ти все одно безпомічний, бо ти – людина, і бо ти – на землі, єдиному місці, де навіть щаслива мить не впевнена, що помре щасливою. І ти – сам-самісінький, і, якщо зірвати маску етикетів, прав та обов’язків та ще цілого гардеробу всілякої єрунди з душ людських, тебе оточуючих, ти побачиш – усім на тебе начхати з сьомого неба їх тількизасебедбання: від власних люблячих дітей до щирих сусідів та турботливих президентів. Усі тобою бавляться і хочуть, щоб ти грав свою роль прихованої жертви саме за їх сценарієм, без звука та жесту імпровізації, тихо та покірно, і, дякуючи, вимагають ще. І твоїй голові, набитій чужими вимогами, стає не до тебе, завірусена, вона конвульсивно, дурною куркою на міському перехресті, шукає виходу, спасіння, допомоги. У тих же дітях – а вони теж почувають себе погано, аж з самого ранку, до речі; у сусідах – а вони спішать на базар за язиками для холодцю з дешевими порадами, від якого злякані гуси бігають по шкірі; у президентах – а їм не до одного, в них на хтозна звідки з’явленій совісті мільйони тіл... І тоді залишається Він. Ти волаєш: “Боже, поможи!”, а Він: “Нема проблем. Я з тобою. Тільки покайся спершу”. І ти, щасливий, біжиш каятися. І стараєшся зі всіх сил, однак нічого не виходить, бо ти – давно вже не ти, у тобі гріхи чужих авторів, тих, хто їх не відпускає, бо не вміє, не має права і не хоче. І ти тупо продовжуєш грати роль живої людини, а в рідкісні миті блаженного авторства стаєш щасливим. І тільки тоді ти можеш покаятися за себе, але не робиш цього, бо справжнє щастя – завжди святе...
Брехлива хмара випустила в люди засидженого в її темниці вітру, і той, зірваним з ланцюга псом, розбив мені шибу. І мені стало легше – я мав обов’язкову роботу, навіть якщо це і збирання скла з паркету...
Вперто виспівував мобільний. Комусь конче треба було мене – а я вже не начальник. І не я. А безпомічний маленький голий чоловічок, який чекає, у що його вдягне життя...
– Слухаю, – врешті не витримав я того впертого награвання.
Як ти себе почуваєш? – почулося. – Зрештою, не дуже переймайся, такий світ. Тобто, як воно там... співчуваю.
Телефонував мій заступник. Колишній. Уперше розмовляв зі мною на “ти” і вперше впевнено та нахабно. Взагалі, нині багато чого було вперше, і я вже й не дивувався миттєвому перетворенню запопадливого цуцика-підскиглювача в хижого вовка, який смачно догризає жертву.
Знаєш що, – маски шоу сьогодні закінчились, і я більше не мав наміру постійно контролювати свої слова, – запхай своє співчуття собі глибоко в... кишеню... на чорний день, – ні, цензор ще у мені не помер-таки.
Дуже гарно... – встиг тільки почути я голос свого колишнього підлабузника і жбурнув мобільника далеко в ніч через те ж покалічене вікно мого дня...
2
Якби знаття, коли впадеш...
А все починалося, як бажалося... За добре і довго випробуваним трафаретом...
Був ранок як ранок, традиційно мій, ніхто його не відміняв і не мав права це зробити – пароль від нього ховався за сотнями однакових діб та мільярдами емоцій звершень та падінь, інколи, в періоди справжнього щастя, ніяких, однак так чи інакше – незбагненних. Світ був мій, мій і мій, принаймні я так знав і так вірив, а значить це була правда. І вірний будильник, друг та ворог, який солдатом-(не знати чому)фанатом сидів у мені безперебійно, в світанки реалізованих мрій та безперспективних похміль, завів завченого у мене маршу обов’язку та мети – я розплющив очі, для дурнуватого самозаспокоєння глянув на годинника: так і є – сьома. А значить, все нормально, о’кей, надійно, кава і ключ у замку, і “доброго ранку” цікавої сусідки, життя якої її, її та лише її, і ймення якому – білядвер’я.
Машина вже чекала біля під’їзду, третій за майже два роки водій сумлінно дрімав у салоні, додивляючись залишки нашвидкуруч склеєних снів. А я вкотре тішив себе думкою, що дисципліна – беззаперечний козир, повага і любов, які гарантуються в очі. Позаочі ж – світ інший, стосується тих, хто його створює, і вмирає в застуканих зненацька самотніх закутках.
Так я міг думати завжди (бо так я думав тоді), і міліціонер на дверях “служби” біля таблички “не курити” підпільно, зло та злякано викинув сигарету, бо... поважав і любив, і хотів бути міліціонером. Я був чесним та вимогливим до себе та до інших – таким собі офіцером букви та закону. Неформалом.
І мені це подобалося.
Я все тримав під контролем. Я відчував не тільки людей, а навіть ауру вухатих коридорів, що частенько підкидали мені ключі до прийняття правильних рішень... Я жив роботою, вона була моєю долею, мріями та сподіваннями... Попри поодинокі проскакування зрадливих сумнівів моя кар’єра мала принести райське життя мені та моїм рідним... Колись...
Я так думав...
Заступника, який традиційно з самого ранку підлабузницьки стовбичив біля мого кабінету, щоб засвідчити свою відданість, повагу та працьовитість, не було. Секретарка Валентина ніяково знизила плечима:
Сама дивуюся, – сказала. – Аж нудно.
У кабінеті прямий, від начальника телефон розривався від злості. Я побіг його заспокоювати.
Терміново до мене! – крикнув шеф і кинув трубку.
Коли я увійшов, він не сидів, як завжди, спокійно за столом, розглядаючи папери чи розмовляючи по телефону, а ходив по кабінету з виглядом упевненого у своїй силі, однак тимчасово загнаного у клітку лева.
На, почитай, – зло сказав начальник.
Це для мене було повним шоком і крахом. Смертю доброї частини мого життя. Я читав та перечитував та не вірив своїм очам. Я шукав причини і не міг знайти. Переді мною маячив інтуїцією підкинений образ зрадника, однак я не міг ніяк цього довести. Підлота була бездоганною.
Чий підпис? – гаркнув шеф.
Мій, – відповів я.
І що ти скажеш?
Я мовчав.
Що ти скажеш, дисциплінатор, га? – повторив начальник.
Не хотілося нічого казати, виправдовуватися, переконувати у невинності... Мої знання, впевненість та постійний контроль не спрацювали – знайшовся хитрий хробак і переточив найкровоноснішу судину моєї кар’єри... Врятувати її не вистачало часу та й, напевно, зусиль. Урешті я вимовив:
Мене підставили.
Я знаю, – здивував мене начальник. – І що?
Буду відповідати, – сказав я.
Як? – допитувався шеф.
Мені все одно, – з розпачу вилетіло з мене. – Так чи інакше – все рухнуло. Пручатися – безперспективно та... зрештою, шкідливо.
– Згоден, – почав Олексій Степанович. – Тоді... є один вихід. Найправильніший. Так, щоб без тяганини. Ти пишеш заяву на звільнення. Вже! – начальник теж не хотів зайвих проблем на свою голову. І правильно. Обпікся – то йди собі шукай цілителя на свою шкуру, а працюватимуть тимчасово здорові, тимчасові не підставлені одвічним прагненням ближнього зірвати яблуко чужими руками, бо так надійніше.
Дякую, – папір з ручкою лежали переді мною.
За що я дякував?..
3
Якби я знав, чого мені не вистачає,
я б цього ніколи не хотів...
Незабаром почне світати – а я не сплю. Я думаю про себе вчорашнього, ні, давнього вже, як динозавр, я бачу його. В мені тоді сиділи два смертельні вороги, які навіть і не думали про примирення, як я їх не благав: обов’язок перед сім’єю та обов’язок перед собою.
Вони не давали мені спати, ночами навперебій волаючи про свої права. Вони не давали мені неспати (бо жити я не міг), днями сонячними і хмарними впиваючись у кожен мій крок. Вони не давали мені права вибору, бо вибору за моєї нерішучості не було. Вони ж не давали мені спокою, бо не давали спокою і собі. Вони повмуровувалися в межу і чубилися непоступливими сусідами. Я був між двома вогнями сильними і безліччю слабеньких, диктованих життям-буттям, яке хотіло їсти. Закабалений втомою, одного рішучого дня я зробив остаточний вибір: вирішив нагодувати одного. І ним був я. Я вибрав себе заради... сім’ї – і поринув з головою, тілом та душею в роботу. Так мало бути найкраще на думку мого тодішнього життєвого досвіду та, може чи напевно, ще чогось, завжди прихованого від людини, яка глибоко вкорінилася в землю.
І я, наївний, сподівався на казку...
А казок не було. Був тільки я, найнещасніший у цілому світі, справжнісінький ідіотище, який знав, що життя одне, що бачити сонце та усмішку своєї дитини – це благо, рай з раїв, якого не знали до гріховності Адам з Євою, що вранішня роса та надвечірня зірка – це магія справжності, і що усміхнена сімейна фотографія з найщирішими обіймами сина та дружини – це Бог порівняно з роботою, сусідами, державою, політикою та недовговічними щоденними проблемами-п’явками, які висмоктують крові більше, ніж усе разом скинене на плечі твої важить…
Я все знав, все розумів, однак не вмів пристосуватися до життя в дикому, неконтрольованому, безглуздому, керованому безграмотним чортиськом, суспільстві. Суспільстві, де дев’яносто відсотків людей голодними відчайдушними голосами кличуть Бога, а десять – ситими копитами Його відфутболюють, причому, в основному, будучи легіонерами. І я прийняв гру в сильного – повірив у себе молодого та рішучого заради... Бог свідок – не себе...
Ніч просвітлення втікала від світанку. Сонце вже кліпало на обрії, обіцяючи день. А я не міг собі пробачити, що цілих три роки жив самообдуренням, що “стараюсь заради”, не побачивши, як росте моя кровинка і як кличе “тату” весь отой час. Дурень – і все. Дурило, який усе знає, все розуміє, відчуває, який міг би порадити іншому, а сам – НЕ МОЖЕ... Не може замалювати у своєму мозкові гіркий досвід повсякденних, звичайних, Богом непомітних гріхів, бо...
“Бо” було без відповіді: безглузде, без’яке, бо...
І я заснув...
4
Повзи... якщо не можеш йти...
Ранок приповз до мого ліжка страшною реальністю, від якої, якщо штучно не втекти, можна заробити щонайменше маленького інфаркту або опинитися в закладі з Наполеонами, Клеопатрами, Термінаторами, Мотоциклами Термінатора, Снігурочками, Д’артаньянами, Олігархами і Президентами, та кадрами, які вартують їх усіх разом узятих, і які звуться гордо – санітарами. І я ввімкнув на цілий світ музику, ненормальну якусь, важелезну, як тягар на моїй душі, музику, що стукала по голові всіма своїми диявольськими ударниками, і яку я ніколи досі не слухав, бо бабахав по голові комусь сам. Правда, старався це робити якнайцивілізованіше з усіх бабахунів. А тут сам заробив, наївний, не тільки по пиці, а по всьому своєму єству земному і ще якомусь і, принижений та розгублений, зріднився з тим, що абсолютно відверто ігнорував, як неприйнятне для нормальної людини – бути підставленим під копен-дупени всім, кому не ліньки, і бути абсолютно безпомічним, хоча...
Я допивав чергову пляшку з “колекції гордості”, що складалася з найкращих спиртних напоїв, переважно дарованих мені сильними світу сього, або тими, хто прагнув сильними стати. Найкращі коньячки, якими за добра я б гордився до смерті, однак не спробував би сам і не дав спробувати найріднішим, лилися рікою в мій спраглий шлунок, преспраглі душу, серце та мізки. Колекціонер вмирає, коли колекція перестає демонструвати його силу.
Враз настала тиша. Шокувала мене тягарем удаваного спокою. Валила наповал.
Ти придурок? – переді мною з пультом від музичного центру стояв давній студентський друг Ростик. – Ненормальний якийсь! Стеля звалиться тобі на голову від таких белів, а з нею двістікілограмова сусідка разом з тим обслиненим бульдогом, який щойно тягнув її вгору по сходах та голодно на мене гарчав.
Колонки за інерцією захекано дихали і дивувалися Ростиковій розсудливості. Не звикли, бідолашні, до такого розгону.
Я наїжився. Бо як нещасний представник сильної статі, не прощав тим, хто свідомо чи випадково мене роздягав до найінтимніших слабинок. Навіть друзям. Тим більше у стані штучної буйності, породженої алкоголем. Однак Ростик ніколи б не був успішним журналістом, якби не прогадував настрою цікавих суб’єктів та ситуацій хоч трохи наперед.
Хто сам п’є такі суперконьячки? – дивувався, смакуючи прямо з горла вслід за мною, він. Через п’ять хвилин виїжджаємо в гори. Тільки тебе прихопимо. Ти... Тілько ти... Та твої коньячки... І свобода як колись!
А хто ще їде?
Побачиш. Дуже класні пацани, – і він, вийнявши з дивана мого старенького рюкзака (ніби сам його туди закинув?), почав напихати його моєю “гордістю”. Я покірно спостерігав усю цю нахабність, поки... Допоки він насмішкувато не поцілував мою “найдорожчу пляшку”, ту, яку я купив у день народження сина і яку обіцяв собі розпити з дорослим сином на честь якоїсь нашої великої перемоги...
– Оцю постав на місце, – зубоскально попросив я.
Та ти що, пацан, зажав? Це одна з найкращих. Не гоже таку розпивати на самоті. О’кей?
– Ніяких о’кеїв, Ростику. Постав. Я не такий уже й п’яний, як щедрий.
Зрозумів, Сергію! Тепер зрозумів. Якщо на світ Божий показуються твої приховані ікла – жартувати небезпечно. Вибач... То, може, поставити все оте “золото” на місце, – і він кивнув на пляшки.
Ні, цей “мотлох” ми сьогодні перетворимо у велику радість, якщо...
Якщо?..
Якщо ти не збрехав, що ми кудись їдемо.
Та ти що, брате! Звичайно, їдемо. Безсумнівно, не збрехав.
Я швиденько збирався.
До речі, – поцікавився я, – звідки ти... ви знаєте, що моя фізична оболонка вдома?
По радіо сказали.
Що?!!
Жарт, – замахав руками журналіст, зметикувавши, що перегнув палку.
Коли ми були вже в порозі, Ростик підморгнув мені:
То що, кінець великій депресії?
Сподіваюся, кінець, – сказав я і зрозумів, що вся ця комедія з горами заради мене. Через мою трагедію. І подумки подякував їм, друзям чи просто гарним людям на стежинах життя тернового й трояндового, хлопцям, яких майже забув, подякував за розуміння... І за урок життя, дружби, урок виповзання з безвиході...
Біля мого під’їзду стояв старий “Жигуль” із зімпровізованим на капоті столом, на якому красувалася дефіцитна “козацька міцна настойка” з далекого студентства, не знати ким збережена до сьогоднішніх горілкою переповнених часів, а з машини вийшли Володя та Степан – і мені захотілося провалитись крізь землю, бо... вже три роки для них я не знаходив часу навіть на якусь більш-менш пристойну телефонну розмову. На очах були сльози. Кого-кого, а їх я не сподівався побачити.
Значить так, – почав Степан відверто, без викрутасів увічливості, – попереджаю зразу ж: без сентиментів. Зрозумів, двометрова горило? – він звертався до мене. – Ми приїхали не для того, щоб тебе пожаліти... Ми приїхали навіть не тому, що тобі хреново, бо хреново було в якийсь період післястудентського життя кожному з нас, однак тебе, чомусь, з нами не було... Ми навіть приїхали не тому, що ти наш друг, бо з другом можна зустрітися і через півстоліття і бути другом, справжнім. Ми приїхали тому, що приїхати потрібно було саме сьогодні... Тому, що не зважаючи на те, що ти можеш одним ударом лівою відправити у світ божевільних галюцинацій будь-кого з нас, але ти найбеззахисніший з нас... Вибач, що ображаю вашу колишню, ще навіть вчорашню, величність, та твою вічну безглузду ослячу гордість... Одне слово, може, ти знаєш чи й здогадувався, однак ти безхребетний, коли падаєш... Ти стаєш маленьким жучком, якого може розчавити навіть такий самий безхребетний жучок без надмірних зусиль, бо: твоя сила – в силі... дурній, що зловила тебе на наївності й кинула в ноги тим, кому потрібні мозковиті лохи. І я, коли сьогодні після трьох років небачення побачив твою зашмаркану мармизу, переконався, що ми приїхали недарма, і...
Досить, я тебе прошу, досить, – замахав руками Володя-одесит, – ви, західняки, справді жорстокі...
Не жорстокі, а справедливі. І не перебивай, бо інакше це чмо пропаде, – без зусиль підняв і переставив набік довжелезного Володю-одесита маленький мускулистий горець Степан із Закарпаття. – Він повинен знати, що сильний не той, хто стоїть на спині сили та від неї відштовхується вгору, розпихаючи в усі боки неугодних... Сильний той, хто вилазить з гівна, в якому сидів по горло, вперто відмивається і карабкається на вершину по драбині перешкод, не оминувши жодної сходинки. І я особисто приїхав не тому, що ти, Сергію, мій друг... Бо тебе, фактично, нема... Як минулого нема... Є тільки я з досвідом, який ужився в мене від спілкування з тобою... Ти знаєш, я ненавиджу слабаків... Я припер сюди, тому що мені соромно, що в мене міг бути друг, який втопився в гівні. Ясно? – запитав Степан.
Перестань! – заволав Ростик.
Тихо. Спокійно. Дякую... Дякую, хлопці, – втомлено роззброїв несподіванкою вдячності їх запал я. – Степан правий, і все, що він сказав – мені, на жаль, відомо. Не знаю, чи ви мене піднесете, по сходинах віртуальної Степанової драбини, однак те, що ви не дали мені впасти... тепер – правда... Наливайте...
Степан деякий час ще намагався виглядати злим, а потім хитро посміхнувся і додав:
А те, що ти, Сергію, мудрий, я теж знав... завжди. Але вступне пряме відверте слово – мій стиль, ти в курсі. Тепер без загадок можна по-справжньому попити. Не так?
Степан, як завжди, має рацію... Дідову... Бандерівську, – почав наш одесит. – Словесна розминка вдалася на славу. Ви варті один одного, пацани! Блін... ой, вибачте, млинець, звичайно, і коли ми, Ростику, навчимося так гарно пи... переконливо говорити? – і ми знову стали студентами, справжніми, яким до лампочки все, крім... ВСЬОГО, справжність якого в його нічийості...
5
Щоб повернутися – треба повернутися...
Ми залишили Володиного “Жигуля” на стоянці біля залізничного вокзалу, повпихали все наше туристське причандалля в перелякану електричку і – поїхали назустріч юності, в магічні Сколівські Карпати, де навіть вітер розповідає про цілюще значення кожного неповторного подиху.
Хлопці, – не витримала червонощока жіночка, що сиділа біля вікна поруч Степана з Ростиком, – заберіть з гори той брезент, бо він зараз упаде мені на голову.
– Це не брезент, а палатка, – байдуже повідомив жіночці Степан.
І вона не на горі, а на місці, призначеному для перевезення багажу, – додав Ростик.
Зрештою, якщо наша палатка і впаде на голову, то не тільки на вашу, а й на мою, бо... якщо ви помітили, я сиджу навпроти вас... – розраджував жіночку Володя.
– Мене це не тішить, – відгаркнула збентежена жінка.
Чому? – запитав серйозно Степан. – Мало б тішити, бо за законами фізики ви приймете на голову не всю вагу палатки, – він зробив паузу, – а тільки її половину.
А це складе, – Ростик вийняв з кишені калькулятора і почав щось захоплено підраховувати. – А це складе всього-навсього 64 кілограма і 135 грам.
– Так-так, бабусю, – додав Володя, – 64 не 128, погодьтеся…
Жінка зіскаженіла від слова “бабусю”, запінена, вона не тільки не могла вимовити слова, вона дихала, як риба на березі. Врешті зібралася з силами та сумками, не на багато легшими за висмоктані з пальця Ростикові 128 кг, та, розштовхуючи заплаканих від сміху наших сусідів і примовляючи “ідіоти”, випхалася з вагона.
Сідайте, – Степан запропонував вільне місце дівчині, що стояла неподалік, – у нас вакансія. Тільки щойно відбулося демонстративне звільнення за власним бажанням.
Ні, дякую, – усміхаючись, відмовилась вона.
– Та не переживайте, палатка прив’язана, – нарешті підтримав розмову я.
Міцно, – підтвердив Ростик. – Ймовірність падіння, як курсу євро щодо нашої національної валюти.
І не така вона вже й важка, палатка наша.
І ми не такі вже й ідіоти.
Чесне слово, – підтвердив Володя.
Ні, дякую, – тільки й повторяла дівчина.
Значить так, – удавано серйозно сказав Степан, – якщо ви зараз не сядете, ми попросимо ту циганку, що сидить в кінці вагона...
Нехай вас забере, – захіхікав Володя.
Не перебивай, будь ласка. Ми попросимо циганку, щоб вам погадала. О!
Ні, дякую! – вже більш емоційніше мовила дівчина.
“Ні, дякую”, гадати чи “ні, дякую” сідати? – підіграв хлопцям я.
Гадати, – сказала дівчина.
Ну то сідайте! – вигукнув Ростик.
І вона сіла.
До речі, – після деякої паузи повідомив Володя, – я сьогодні заправляв машину...
І що? – запитав Ростик.
І міняв євро.
І що?
Курс євро впав.
Що ви цим хочете сказати? – зашарілася дівчина.
Нічого... просто так... Просто хочу познайомитись, – і ми всі почали сміятися.
Класно згадали себе молодими, пацани, га? – не стримував захоплення Ростик.
Гарно, – погодився Степан. – Та досить. А то звикнемо. Давайте трохи помовчимо.
Наша смілива супутниця зійшла з нами на одній зупинці, навіть допомогла витягти з вагона головного об’єкта подорожі, злощасну стареньку, латану-перелатану палатку-брезент, що зачепилася за ручку дверей. Потім дівчина сказала “до побачення”.
З ким? – миттєво зреагував Володя.
Незнайомка підозріло глянула на одесита й обвела поглядом всіх нас:
– Що, з ким?
Побачення, з ким? – уточнив Степан.
Зі мною, звичайно! – впевнено мовив Ростик. – Я класний пацан аристократичного роду, до того ж з самого міста Львова.
Незнайомка розсміялась:
Будьте, – сказала.
Умить, як у казці, виріс здоровенний красень-горець, смачно поцілував дівчину, підхопив її торбинку та, повністю ігноруючи нас, запитав свою кохану:
Що за одні? Пристають?
Ні. Туристи, – відповіла наша тимчасово знайома незнайомка.
Ясно! – заспокоївся горець, і вони пішли.
Цілюще гірське повітря розпирало груди.
Шановні, не знаєте, часом, чому один шедевр з самого міста Львова не сказав цьому хлопцеві, що у дівчини побачення з ним, класним пацаном? – уїдливо мовив я.
І дійсно, – дивувався Степан, – він такий сильний…
І сміливий, – доплюсував свою насмішку Володя.
Вирішили наїхати? Так? Добре! Відповідаю: цей ваш хлопець, якщо не боксер, то щонайменше коваль, а на ваш захист сподівання марні. Так?
Ми розуміюче кивнули, ледь стримуючи сміх.
І взагалі, ви мене дістали!.. – класний пацан ображено підхопив першого найлегшого рюкзака і нарочито зухвало вирвався вперед. А весь багаж повз за ним все-таки на наших, так би мовити, горбах.
Час плив смертельно хворим потічком стежиною в гори.
Вам не здається, – захекано плямкав Володя, – що в цього кадра близькі родичі в Тель-Авіві?
– Тобі видніше, – відхекав Степан, – ти з Одеси.
Я мовчки плентався за ними.
Паралізована цивілізація все-таки міцно поглинула у своїй ненажерливій пащеці зручностей одвічну потребу людини в русі. Наші безм’язлі тіла випаровували хмари липких солених спокус полежати, посидіти, проїхатись у ліфті чи в гумовому безкисневому тролейбусі часу пік. До того ж, Ростик знахабнів до крайності – виявляється, він навіть не думав нам допомогти. То попихаючи жартом, то втікаючи від нього, він піднімався на гору без надмірних зусиль.
На диво, найлегший учасник нашого викарабкування плаями студентства, жартівник-дотепник Володя з Одеси тільки сопів собі під ніс. І вперто вистогнував крок за кроком, час від часу роблячи коротенькі висновки словами, що по телевізору, як правило, тільки пікають.
Слухай, Сергію, ти можеш спокійно дивитися, як той сухоребрик волочить по землі нашими речами? – не витримав Степан.
– Ні, не можу.
А можеш дивитися спокійно на отого халявщика, якому начхати на плече друга?
– Ще декілька метрів – і не зможу, – засміявся я.
А я вже не можу! – розізлився Степан. – Гей, Ростику, ти що, нанюхався цілющого міського повітря з вихлопних труб дешевих іномарок?..
– Я не гей! – огризнувся Ростик.
Ви бачили таке?! Він ще й мудрує! Слухай, класний пацан, жарти тимчасово закінчилися. Якщо ти зараз у Вовика не забереш торби, нормально заробиш по своєму аристократичному лобику. Зрозумів?
Ще раз назвете мене класним пацаном, я з вами не розмовлятиму, – по-дитячому пригрозив нам Ростик.
Класний пацан! Класний пацан! – як за командою вигукнули ми, причому найголосніше кричав, здавалося, вже повністю знесилений Володя.
Чув, – підморгнув мені Степан, – на пакості сил вистачає навіть тоді, коли сил немає.
– То правда, – погодився Володя.
Ростик покірно перейняв вантаж в одесита і впевнено поліз вгору… Стратег...
6
А тепер спробуйте мене переконати, що я невдаха…
Закучерявлений вечір усівся на самому чубі палатки, з прихованою заздрістю поколупався в наших душах, іронічно посміхнувся першим сутінкам-шпигунам, з вдаваною байдужістю притворою-панібратом помахав нам рукою і, вдоволений собою (бо так треба завжди, а вечір – самолюбивий романтик), пішов творити свої сентиментальні темні діла.
Кипіла перша гірська юшка, великий волхв Вогонь знову посплітав наші розкидані по світу буднів душі в один магічний вінок свята. Володя тихо, з власними інтерпретаціями, наспівував що дуже “сумно, як вечір стане” і що “за туманом нічого не видно...”, потім перевтілився в народного ґаздовитого пастуха і поіменно перераховував вівців та баранів, яким буде дуже погано без нього. На імені Степан одесит почув свій діагноз: “гостра ультрашизофренія з ускладненнями на вухо та горло внаслідок озонового та алкогольного перенасичення залишків білої та сірої речовин в черепній коробці на карпатському кам’янистому ґрунті з невиключеними забоями під волосяним покровом з можливим їх збільшенням через безкостий язик”. Я насолоджувався вмінням моїх друзів ловити летючу мить життя і намагався на лету зачепитися за неї. Ростик давно перестав ображатися, відчував, що його роль уже вичерпала себе і пора створити собі іншу, приховано веселився, але вдавати ображеного не перестав. Усе було, як завжди: ми не мали права не побавитися словом. А зовнішній вияв емоцій був просто необхідною декорацією до великої гри.
Спілкування – суть будь-якого розумного існування, – сказав Степан. – Якщо я помиляюся, то нехай Ростик заговорить.
Ростик мовчав.
Вечірній сеанс нашої гри, в якій перемагав лишень гарний настрій, успішно розпочався.
– Хочеш позбутися ідіота – ігноруй його… – Володя.
– Не жартуй. Ігноруючи, можна позбутися проблеми, а не ідіота, – я.
– А в нашому випадку ідіот – не проблема? – здивований Володя.
Проблема, дорогенькі, спілкування з ідіотом, – професорський Степан.
А якщо ідіот мовчить? – я.
Значить, це – винятковий ідіот, – Володя.
Бо з нами за однією чаркою може мовчати тільки ідіот. О! – задоволений Ростиковим нервовим сіпанням нижньої губи Степан.
Пауза...
Ні, дорогі переферійчики, недовчені софістики, проблема в тому, що проблема спілкування зникла, оскільки ідіот заговорив, – Ростик-Самозванець.
А хто казав, що ти ідіот? – зворушений Степан.
Ростику, не наговорюй нам на друга, а то заробиш в харю. Зрозумів?
Все. Достатньо комедії, а то я вже серйозно починаю входити в роль. Наливайте краще, – нарешті щиро, без масок засміявся Ростик. – За нас! За наше невмируще чуття єдиної родини!
Як ми пили і як смакувало!!! З повітрям, зірками, юшкою та шашликом, та з отим невмирущим поетовим чуттям, ціна якого – всі разом узяті приправи до гарнющого настрою!!!
7
Не хочу снів! Хоч трішечки несну!
І щоб усі забули, що не спиться...
Хто не бачив, як гори народжують сонце, тому Бог ніколи не дарував нічого навіть у миті найбільшої щедрості, – подумав я. Однак навіть якщо кому-небудь немає змоги зустріти народження сонця в горах – він має побачити народження сонця в горах: завдяки тому, що він знає, як виглядає сонце і, може, бачив, хоча б по телевізору, як виглядають гори, – подумав я. І вміє так-сяк мріяти...
