Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"

Автор книги: Андрій Процайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Останнім часом я пив сам і з горла. Не зі жадності, ні. Так вдавалося уникати дурних розмов про всіх поганих, окрім підпилого оратора, і мимовільного рахування випитих склянок. Ще з часів порядності сидів у підсвідомості “контроль” не пити багато... бо так не гарно, і взагалі, про це можуть сказати дідусеві, бабусі, мамі, татові, дружині, тещі, і їм буде соромно за мене такого.

Я розтягував кайф. Навіть такі, безхребетні та останні вміють це робити. Бо є! Є те, що треба, стоїть на столі, красується! І є переконання, що не втече! Нікуди! Моє – і гайка!

І є Яна!!! Жінка, яка подарувала мені великий рай! Яка думала і жила мною, і яку я побачу рівно через п’ятдесят днів. Так що зі завтрашнього дня...

Хтось знову божевільно загримав у двері. Я сховав пляшку, зрозуміло. Однак не від жадності, ні. Так треба.

У дверях маячив сусід-професор, що мусив жити в гуртожитку завдяки своїм чотирьом донькам-скороспілкам та цілій аудиторії онуків. Віддав їм свої апартаменти. Ми зналися ще з часів мого успішного будування кар’єри, тож тепер, споглядаючи на моє життя-буття, він вважав, що має повне беззаперечне право на періодичне полоскання моїх мізочків з питань моралі та сенсу життя, хоча... Від чарчини, якщо в мене така була, не відмовлявся ніколи, а інколи... і сам згадував, що є там у нього щось в торбі несене для гостей, що обіцялись прийти сьогодні, і негарно навіть, якщо він поважний професор, якось без цього... але з розумним чоловіком йому приємно поспілкуватися і, якщо вони вже прийдуть, хай думає дружина, як приймати, недарма ж він стільки уваги майже ціле життя приділяв її самоосвіті... Дивак...

Ти бачив у дзеркалі свою харю? – після кількасекундного вивчання мене, почав професор. – Бачив?

Я перед самісіньким його намаганням гордо та переможно ввійти у кімнату зі всієї сили зачинив двері. І перед самісіньким носом.

Він не гримав і не говорив поганих слів на мою адресу – він тихо, по-професорськи образився та пішов собі геть, наобіцявшись, напевно, більше ніколи не заходити до цієї невдячної свині, якою був я, і яка у різні часи долі називалася по-іншому.

39

Мені нелегко. Я не вмію битись.

Моя душа купається в синцях...

А мій собака годен тільки вити

На безголовий куцохвостий шлях.

Я боягуз з сліпого цуценяти.

На грім загавкав – і заскиглив світ:

У горлі пересохло на співати,

В ногах поперебито на політ?..

Я дивився на пляшку і плакав (якою моя стокілограмова туша останнім часом стала мямльою). Я розумів, що самому мені не викараскатися. І я звернувся до Бога. Я згадав, як мене вчила бабуся, і щиро мовив: “А я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся. Я вбогий та бідний, поспіши ж Ти до мене, о Боже, моя поміч і мій оборонець, то Ти, Боже мій, не спізняйся”. Я благав і благав Господа, довго молив, а потім випадково прочитав у старій пошарпаній газеті, яка слугувала скатертиною і на якій красувалася оковита: “Крокуй спокійно серед гамору та поспіху – пам'ятай, який мир може бути у тиші...” А далі: “Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми. Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, – бо й у цьому є якийсь сенс. Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе. Радій як зі своїх успіхів, так і з планів. Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі. Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман. Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства. Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава. Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стала для тебе щитом. Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність. Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам'ятай: ти – дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні – повір, що світ цей є таким, яким повинен бути. Отож, будь у мирі з Богом, що б ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій своєї душі. З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий. Будь уважним і намагайся бути щасливим...

Цей текст, датований 1692 роком, знайдено у старій церкві в Балтиморі”.

Я сидів, дивився на пляшку і думав...

А коли топилася у світанку остання зірка, коли впертий самолюбивий сон нидів біля мого вікна з надією все ж пірнути у залякану тінями душу, коли за вранішнім туманом ховалася перша квітка дня, я більше не захотів бути слабаком.

Я був твердий, як щось ще невідоме. Зрадливі сльози загнав глибоко в горло – нехай там стоять каменюкою, лиш би не показувались на люди; зрадливі думки одягнув у всесильну одіж молитви, яку придумав сам, і Богом був сам; зрадливе серце більш-менш щиро похвалив, і воно сказало, що моє; зрадливий слух просто-напросто залякав, і він радо погодився не чути; зрадливий голос навчив говорити “так”.

А зрадливої долі нема. І я ступив на її стежину. Мені захотілося побачити світ очима, яким нічого не треба. Я захотів повірити, що те, що я мав мати, я уже мав. Я перетворився у вітер і відімкнув всі колишні заборони.

“Полети, моя пташко, туди, звідки все здається веселковим, і нехай “здається” буде правдою, тоді побався у жмурки з реальністю, підкупи її ціною навіть життя за п’ятихвилинний рай, збери всі свої енергії, пташечко-я, і, незважаючи на те, чорна ти чи біла, полети!”.

Я дав собі слово, що ПОСТАНУ ПЕРЕД ЯНОЮ ВОЛОДАРЕМ. ЦЕ БУДЕ МОЄЮ ТАЄМНИЦЕЮ. ОДНАК, АБИ СТАТИ ВОЛОДАРЕМ, Я ПОВИНЕН ПЕРЕКРЕСЛИТИ ВСІ ЗАКОНИ БУДНІВ... ЯКЩО ХОЧЕШ БУТИ ПЕРЕМОЖЦЕМ, ІДИ СТЕЖКОЮ, ЯКОЮ НЕ ХОДЯТЬ В’ЯЗНІ КОГОСЬ АБО ЧОГОСЬ...

Я ЗМОЖУ, ЯНОЧКО, ОБІЦЯЮ ТОБІ, НАВІТЬ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ В МЕНЕ ВІРИЛА...

Коли гадюка перестає бути гадюкою, вона починає боятися самої себе. І це призводить до її гибелі. Пляшка впала і розбилася. Без моєї допомоги, але з чиїмось втручанням, переконаний. Ну й добре, я й так її вже б не пив. Принципово, бо заради Яни я стаю сильним...

Бо збагнув: не все втрачено...

40

Хворому достатньо поозиратися –

двоногі цілющі бальзами живуть поруч...

З самого ранку я втікав від себе вчорашнього.

Я присів на лавку у Львівському Стрийському парку та думав про життя, яке є таким, яким не мало би бути, але буде таким, яким я дуже захочу. По сусідству чоловік у розквіті сил, в костюмі та при краватці судорожно полоскав руки у своєму волоссі, шукаючи в голові пробоїну чи пухлину, не знаю, та жадібно попивав коньяк... На лавці навпроти майже сімдесятилітній чоловік (не дідусь, ні!) смачно цілував двадцятилітню, може, з маленьким хвостиком, довгоногу та пишногруду Русалку...

Сонце над нашими головами було одне...

Чоловік у краватці допив коньячок, випадково виглянув зі себе і побачив чоловіка з подружкою. П’яною заплітанкою наблизився до закоханих і прокричав:

– Чому така несправедливість? Чо-му?!!

Цілувальник якусь мить вивчав танцювальника. Потім спокійно та впевнено мовив:

– Чоловіче, моє життя постійно реанімувало мене стількома суперечностями, що я почав сумніватися, що воно моє. Поки не перестав реагувати... на суперечності. Тоді зникла реанімація та сумніви. Залишилося життя...

Той, що при краватці, довго дивився в одну, тільки йому відому, точку. Потім сказав “дякую” тому, що преспокійно цілував собі далі, і, на диво, превпевненою тверезою ходою пішов геть.

А я здогадувався: Бог спеціально підставляє мені підтримку.

41

Чому чоло під кулак...

Була неділя. Я блукав містом і думав про сина, про дружину, яку обіцяв собі не згадувати, та про Яну. І нічого не зміг собі надумати, крім головного болю. Минав гастрономи – боявся вигляду оковитої: вже що, а ця відьма добре володіє мистецтвом закабалення душ.

Раптом на вулиці здійнявся галас. Реалізовував свої приховані ораторські таланти якийсь дивак.

– Люди! – кричав він. – Присядьте і подивіться на мене. Я – великий! – дехто злякано мовчав, дехто ворушив пальцем біля скроні і зникав у тумані натовпу, дехто відверто ображав, вголос коментуючи аферу чоловіка. Однак ніхто не залишався байдужим.

Так, думайте! – продовжував дивак. – Думайте всі за мене!.. Але жити за мене я вам не дам!

Я стояв збоку і сміявся. Просто щиро тішився вмінням чоловіка привертати до себе увагу, в якійсь мірі навіть знущатися з “нормальних” людей.

Дивак помітив мою потішну та схвальну позицію, підійшов до мене і сказав:

Я маю право побути ідіотом. І нехай собі думають, що я повний, – та задоволений, ставши таким, як всі, чоловік пішов геть...

На його місці з’явилися інші. Так крокує по славнозвісній львівській бруківці життя...

Усе тече, все...

Нема часу, чоловіче, жнива! – відбивався кум-село від кума-міста. – Ото беремо квасу – і в поле. Гаразд?

Гаразд, – і запахло стернею.

Я добрів до вокзалу, сів в електричку і поїхав у село. Не міг стриматися – манило дитинство.

Ви куди? – запитала симпатична кондукторка.

В село, – відповів я.

Яке?

Будь-яке.

Жіночка почервоніла зі злості та стала негарною:

Ви маєте мене за дурочку?

Не маю, – я дивився їй прямо у вічі.

Тоді показуйте квиток.

Не маю.

Тоді платіть. Гроші маєте?

Маю. Але, розумієте, я – економлю.

Мені в... десь ваша економія.

Ви не запитали навіщо...

Що навіщо?..

Я економлю.

Ну, навіщо?

До мене має приїхати жінка, яку я кохаю. Здалеку.

Серйозно? – запитала кондукторка.

Серйозно, – відповів я, виловив у кишені копійки та подав бойовій упертій “рекетирці”. Досить грати дурника, а то вже ультраправі дідусі почали заводити баладу про хитрих нових, яких багато наплодилося в незалежній Україні від сперматозоїдів большевицької імперії. А поряд купа ультралівих – і маєш революційну ситуацію з плавним переходом від холодної війни до вагонних кулачних боїв без правил, де вікова та вагова категорії всім до одного місця, – Прошу. До найближчого мальовничого села.

То ви що, на рахунок жінки, збрехали?

Ні, чесне слово, – і я перехрестився.

Тоді поїдете безплатно, – і кондукторка, яка була теж симпатичною жінкою, і яка хотіла бути коханою, пішла тероризувати худенького дядька з важелезним мішком, і здерла з нього ще й за багаж.

Демократія! – всю дорогу молився дядько та скоса поглядав на мене.

А мені було приємно, що я ще не зовсім розучився грати дурня. В студентські часи він у мене був відмінником...

У вікні з’явилася стерня...

Стерня пахла моїм дитинством. Я ліг на купку соломи, що одиноким островом відпочивала серед широчезної ниви, і дивився в небо. Там бавилися усі звірята дитинства, яких навчив мене бачити дідо. Тільки тепер вони не загравали до мене, не кликали побавитися в лови, тепер вони – заспокоювали.

Я ніби заснув, а ніби – й ні. Та диво, раптом на спині усміхненого слоненяти-хмаруна, якраз того, якого не міг дорахуватися Петрик П’яточкін з комуністичного дитинства, хтось до радості знайомий махає мені рукою. І...

То був я. Але я – не прибитий та принижений, як останнім часом, а я – у миті щастя. Точніше, у вічності щастя. Я – (отой, що поряд) світився променями з бабусиних образів... І я здогадався – це мій Ангел. Я знав про це.

Ти знаєш, чому я вийшов до тебе? – голосом щастя запитав Ангел.

Ні, не знаю, – відповів я. – Але я радий зустрічі, – я боявся, що він зникне, раптово, як з’явився, тому поспішав зробити йому комплімент.

Не переживай, я буду, скільки треба, – заспокоїв він мене. – Я вийшов до тебе, тому що мені дозволив Бог, – відповів на своє запитання мій Ангел.

А... – я хотів щось сказати. Навіть не знаю що. Певно, як останнім часом, щось, чого не хотів...

А знаєш, чому Бог дозволив?.. – пауза. – Бо ти рідкісний нещасний безхребетний екземпляр. Вибач за плагіат (і забудь це страшне безхребетне слово, прошу), але я змушений прислухатися до тебе...

Не розумію.

Тебе б’ють, а ти ні на кого не тримаєш зла, навіть не ображаєшся.

То хіба погано?

Погано, – здивував мене Ангел.

Я почав до нього придивлятися: чи часом він не з тих, хто намовляв на яблука.

Не сумнівайся, я – справжній. Твій.

Але й я колись бив!

Бив, – спокійно мовив Ангел. – А знаєш, чому ще Бог дозволив мені вийти до тебе?

Я махав руками, як птах крилами у польоті. Мені було соромно, таке, напевно, мало виглядати дуже смішним, та Ангел не звертав на це ніякої уваги.

Тому що ти бив, але не бажав зла, – спокійно мовив він.

То хіба погано? – повторив я.

Погано. І не придивляйся. Я справжній. Твій.

Вірю.

А знаєш...

Ні, – зразу відповів я.

То я тобі скажу. Ще Бог дозволив мені вийти, бо ти пропадаєш. Не вмієш боротися. Ти тільки тупо працюєш. Ні, гаруєш, так краще. А коли в тебе забирають роботу – ти повільно вмираєш. Як святий. Однак все одно попадеш в пекло. Бо самогубство – найтяжчий гріх. Зрозумів?

Ти говориш моїми словами, та ти – близько не я.

Якби я був близько ти, я б не мав, що тобі сказати. Слухай далі. Найголовніше: Я НАВЧУ ТЕБЕ БИТИСЯ!!! Бувай.

Зачекай! – заблагав я. – Чому ти не приходив раніше?

А ти мене впускав? – і Ангел зник.

Були хмари. Звичайнісінькі, дорослі. І була дорога до міста, в самісіньке безнеб’я. І був я – якийсь трохи інший, зі золотим ключиком на душі, якого подарував мені Ангел. І я не думав, чи він був, чи я собі його придумав, чи мені вже мерещиться, що теж ймовірно, бо він – є. Відрадно, що у своєму житті я все-таки з декількома Є вже подружився.

Я їду додому. Ні, я їду у стіни, які наївно називаю домом. Зрештою, все одно... Поки що я тільки йду.

42

Продатися можна завжди...

Ні, тільки тоді, коли купляють...

Порізаний на кусочки, перемішаний та политий зверху майонезом хмарочесний світ конвульсивно витанцьовує запозиченого у безвиході репа щастя, усміхаються люди, все навколо наркотично радіє та тішиться, шизофренічно скалю зуби й я та показую всім за американською модою, який я великий оптиміст, а на душі така темінь, що хочеться просто вити від безсилля бездомним голодним псом... Немає нічого – пустка. Навіть страх злякався і втік кудись, і мені нема з ким боротися...

Жах...

Нестерпно хочеться випити! Хоча б на час п’яного бездумного сну зробити собі трохи легше. “Так!”, “ні!”, “так!”, “ні!”, – галасували прибічники сірої та білої сторін, демократично відстоюючи свої позиції. А їх лідери почали жорстокі дебати…

“Творчо мислиш, це єдиний вихід”, – нашіптує мені пустка... Уява малює пляшкоподібну зелену змію з яблуком на шиї. Змія каже: “А Яна може й не приїхати, та й навіщо їй ти?”, і ще каже: “І Ангел не прийде, бо двері до тебе замкнені невидимими замками пустки...”

А не правда! – він так легко скрутив змії шию, що я знову засумнівався у Його правдивості, бо спланувати аферу, яку тепер називають піаракцією – раз легенько плюнути для зміюк світу сього, й особливо легко засліпити тих, хто вже в акції брав участь...

ІНКОЛИ ТРЕБА БАЙДУЖЕ ПЕРЕЧЕКАТИ. ЦЕ ДУЖЕ ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО. І ПІДКОРЯЄТЬСЯ ВОНО ДУЖЕ СИЛЬНИМ. БО КОЛИ НЕ МОЖЕШ НІЧОГО ЗРОБИТИ – РОБИШ ДУРНИЦІ, – я впізнав мого Ангела. Він був серйозним та сумним.

Та у мені порожнеча, – заперечив я.

Твоя “порожнеча ” переповнена безпорадністю. Бо ти не вмієш побачити те, що маєш. Ти бачиш тільки те, чого хочеш.

Хіба я хочу багато?

Ні, ти забагато хочеш того, чого хочеш мало. Послухай мене дурного: почекай добу. До завтра до цієї ж години. Якщо не пройде, тоді пий, скільки влізе. Добре? Даєш слово?

Даю.

Точно?

Так-так. Точно даю, – мене зацікавило інше. – А чому ти себе назвав дурним?

То ще легко сказано, – засміявся Ангел. – Бути відповідальним за такого рідкісного кадра, як ти – повна клініка. Деякі колеги мої Ангели спокійно собі на Канарах п’ють пиво... А деякі спокійно пасуть овець... Деякі будують Україну... А я?..

Мені стало шкода цього впертого охоронця.

Тільки не подумай, що я нарікаю, – додав Він, – бо Деякі вже століттями воюють з цілими полками чортів. Зрозумів? До завтра. До восьмої – запиши собі, а то забудеш.

А...

А він зник...

І знову з’явився.

Маленьке “пе-ес”, – сказав. – ЦЕ НЕ ЗЛО. ЦЕ – ІСПИТ. СКЛАДЕШ – ПІДЕШ ДАЛІ. НЕ СКЛАДЕШ – ВИЖЕНУТЬ. ВТЕЧЕШ ВІД ІСПИТУ – ЗАГУБИШСЯ В МУРАШНИКУ ВТРАЧЕНИХ ДОЛЬ.

І Він зник.

Я тільки почав переварювати...

Вибач, ще одне “пе-ес”, – переді мною знову був Ангел. – Гальмую, певно. Треба на лікарняний. Маленьке уточнення: ЯКЩО НЕ СКЛАДЕШ – МОЖНА ПЕРЕСКЛАСТИ. МАЙЖЕ ЗАВЖДИ. Думай...

Я чекав Його знову, але Він не з’явився.

Я заснув і бачив Яну.

Ранок підкинув мені ідею намотати кругів на стадіоні до повної фізичної втоми. І я побіг.

43

Думаєш, земля крутиться навколо тебе?

Ні, вона крутиться навколо своєї осі...

Підзаробляння за харчі мене тепер, перед приїздом Яни, вже не влаштовувало. Я мав мету і тому загорівся пошуками хоча б якоїсь постійної роботи. І знайшов. Львівська мерія вкотре боролася зі своїм чиряком – ремонтувала дороги.

Я собі спокійно клав бруківку. До мене підійшов чоловік, пштикнув собі під бороду і спокійно сказав:

Давай.

Не буду, – відповів я.

Як? – дивувався чоловік, – Чому?

Я собі далі клав бруківку. Він стояв наді мною.

Давай швиденько. Не вийо... За компанію.

Слухай, – злився я, – я тобі не ясно сказав: не бу-ду! Врубав?

То ти не жартуєш?

Чоловіче, якщо я не можу робити того, що хочу, можу я хоча б робити те, чого не хочу?– запитав я зі стисненими кулаками та очима, що світяться не від святості.

Можеш! – відповів шокований дядько-збирайко на пляшку, щоб краще працювалось та швидше до вечора, та ще для того, аби не у всіх кольорах бачити в деяких місцях зовсім невеселковий світ.

Втеча в чорнобілість, – підсумував я собі під ніс, коли посланець народу все-таки прийняв нелегке рішення йти геть, оскільки остаточно збагнув, що я не жартую.

Так-так. Я зрозумів. Чорнобилець, – і дядько прямо-таки втік та понарозказував усім, що я смертельно хворий, що був у дні вибуху в зоні, і... всі вони мені потайки чимось допомагали. Наївні, добрі, довірливі... А якщо б дядькові-збирайкові не привуханилось, що б тоді, га?.. Обличчям по бруківці?..

Не казка, а вийшло гарно, зі щасливим закінченням...

Я мав повний спокій – до мене боялися не те, що близько підійти, зі мною боялися розмовляти. Хтось поставив діагноз – серйозна і заразна хвороба ...

Мені було створено найкращі умови радіти думкою: до мене приїде Яна...

Після роботи на вулиці я зустрів професора. “А він взагалі-то не такий професор, як професор мій сусід”, – подумав я. Професор мій сусід був розгублений та втомлений, професор як перехожий, був упевнений та сильний... І з розумнющим портфелем...

О, Сергій... – професор винувато заблимав очима.

Я зрозумів, що він ще не відійшов від офіціозу.

Петрович, – допоміг йому я. – Якщо вам так хочеться.

Так, Сергію Петровичу… А знаєте, я хотів вас бачити. Вже декілька разів. Однак... вас нема... або ви... мене не хочете бачити...

Хочу. І мушу, – сказав я.

А чому мушу? – професор відчув, що я сьогодні в гуморі.

Бо хочу!

Не логічно. Однак якесь конструктивне зернятко думки є...

Ви ще на роб-боті?

Ні, нехай Бог боронить... – професор скривився. Видно, не весело було йому сьогодні серед вчених умів та серед тих, хто їх старається перехитрити. Щоб згодом, можливо, вченими умами стати.

То, може, логіку залишимо до дев’яти нуль-нуль завтрашнього дня?

Не може. А залишимо, – засміявся професор.

А чому залишимо?

Бо “може” – це вставне слово, і професор може ним бавитися так, наскільки йому дозволяє почуття власного професорства, – і мій друг кивнув на худого портфеля як символу ученості.

Там щось є? – нахабно запитав я.

Ні. Вже років десять нема. Коли конспекти стали не допомогою, а завадою. А портфель – мій амулет. Ти віриш в амулети?

Так. Я вірю у все, бо в те, що не вірю, збувається...

Я запрошую тебе на каву! – випалив професор.

З радістю.

Ми йшли мовчки. В кав’ярні професор замовив по п’ятдесят коньяку до кави.

Я не п’ю, – попередив я.

Чому? – запитав учений муж. – Якщо не секрет.

Бо стільки, скільки днів викреслила з мого життя горілка, вистачило б принаймні на вивчення китайської мови в домашніх умовах...

М-да, достатньо, – прицмокнув професор. – Значить, не вмієш пити.

Не вмію, – погодився я. – І не хочу. Але навчуся.

Вірю, – посміхнувся до мене професор. – Раз зміг я, то зможеш й ти.

Я з-під лоба глянув на нього.

Не дивуйся. У всякого своя доля, і в цій долі всяке переплітається, зростається, рветься та розплітається, тобто трапляється... – сказав професор. Його вуха милувалися тим, що чули. І було чим. Бо говорити він умів гарно.

Я знаю.

Тому нічому не дивуйся. А живи. І не допускай страху до душі, бо втратиш свободу. Професор випив мою порцію коньяку і замовив собі ще. Мене ж і надалі поїв кавою.

Мені треба сказати багато чого розумного. Ти не спішиш? – запитав він.

Ні, – відповів я. – Мені цікаво. – І вчений муж, активно жестикулюючи, продовжив:

Не можна одягти новий одяг, коли ти ще не скинув старого. Просто? Просто… Ні, взагалі-то можна, але як ти виглядатимеш? Ну, виглядатимеш ти, звичайно, препаршиво, але як ти себе почуватимеш? Так, почуватимеш ти себе, як муха в окропі, однак – як ти станеш кимсь? Ні-як. Вінегрет – і все. А користь вінегрету треба спитати у шлунка, але він мовчить, бо пристосувався ще не до таких отрут. Шлунок – пахар. Знаєш таке народно-ненормативне слово? Він вивергає тільки тоді, коли пахне реанімацією. І цим рятує від реанімації. Тобі подобається вінегрет? – запитав професор.

Так, – відповів я.

У цьому всі твої проблеми. А мені – ні! Ненавиджу ніяких мішанин, – сказав вчений муж. Я смакую всі складові тої зрадливої суміші поокремо. Мені дивуються – і я дивуюся. Бо знаю: щоб одягти нове, треба бути голим.

Ви можете мені прямо та доступно сказати те, що хочете?

Я все для того й роблю, – знітився професор. – Пояснюю для дитячого садка: щоб стати іншим Сергієм, треба позбутися того Сергія, що є. Однозначно. Трафарети були популярні тільки в радянських школах, а Радянського Союзу нема. І ти вже почав позбуватися себе вчорашнього, слава Богу...

Дякую... – не знаю, на що він натякав. Може, на те, як я мало йому не роздавив дверима носа.

А знаєш, Сергію, – повчав професор, – чому я так часто йду до тебе в гості?

Ні. Не можу знати, що твориться в професорській голові, – віджартувався я.

Тому що ти нещасний!

О, дякую за комплімент і за те, що хтось нарешті це побачив і визнав, та не проголошує промови про світле майбутнє, і що все так не буде, і що...

Це теж велика життєва правда, – перебив мене професор. – А чому ти нещасний, знаєш?

Так, це вже напевно! Бо дурний!

Бо – мудрий! – знову не дав виговоритися мені сусід.

На цей раз, після недавнього пояснення для дитячого садка, я, приємно здивований, мовчав.

Так-так. Попри деяку відсутність знань та в основному – життєвого досвіду… Ти думаєш, щокроку стаєш на граблі й заробляєш по лобі, правда?

Беззаперечна, – відповів я.

І помиляєшся. Ти щокроку переступаєш граблі. Я навіть припускаю, що вони вже й щокроку не трапляються, бо втомилися перебувати без ККД...

А що таке ККД?

Коефіцієнт корисної дії, двієчнику... Отож. З часом вони зникнуть з твоєї дороги, як і зникає з життя все, що не потрібне...

Дякую за розраду.

Не розраду, а факт!

Фактів мого життя ви не знаєте.

Знаю! На те й я професор. Ще до того від психології. Я вивчив майже кожен твій крок… Починаючи від народження до останньої роботи. Для себе і нової дисертації, чого гріха таїти... – сміявся вчений муж.

То я піддослідний кролик?

Ти просто людина, яка заслуговує на таку велику увагу. Ти виборсався зі всього. Ну, майже...

А якою ціною?

Міг заплатити й більше. Якби не був мудрим.

А збіг обставин? Допомога близьких?

Це теж мудрість. Нічого нема без нічого.

Чув тисячі разів.

І використав у житті. Ви-ко-рис-тав! У цьому теж – мудрість.

Я зараз вам повірю.

А я про це тебе не просив і не прошу. І не проситиму ніколи, повір… – професор засміявся. Його емоції стали яскравішими, а жести живішими.

Тому й повірю...

Так що, друже, якщо я не помиляюсь – на тебе чекає велике майбутнє.

Тобто?

Ти залишився ЛЮДИНОЮ в оточенні духовно-матеріального злочинного примітивізму. Ти – переміг його, тому ти – щасливець.

Професор, трішечки розігрітий коньячком, ще довго та красномовно мене хвалив, а я дав собі слово йому вірити. По-перше, воно мені не зашкодить, а по-друге – кому тоді ще вірити?..

Коли ми поверталися додому, за нами вже підглядали зірки, щоб розповісти професоровій дружині, з ким він напився. Так казав професор.

Я смішний? – раптом запитав учений муж.

Чесно кажучи, трохи так, – відповів я.

Тоді затям собі, шановний: той, хто не боїться бути смішним, рано чи пізно стає успішним. Геть те, що скажуть люди! Скромність дійсно прикрашає, але доріжка її прямо через нервову систему і систему принижень та обпльовувань тягнеться на якийсь маленький незнаний цвинтарик. І на хрест скромності не повісиш – вінка треба, і навіть на табличці не напишеш – не прийнято.

Ми підходили до гуртожитку. Мені справді було дуже цікаво, однак я мовчав, бо не хотів підігрівати професора до ораторства – хай швидше йде додому, адже його вірна дружина в аналогічних ситуаціях діє як кращий, яскраво виражений представник українського войовничого жіноцтва, сковорідка в руках якої – ніжні весняні квіточки. О, як я почав по-вченому думати. Набрався… А якщо чесно, одного разу я вже від неї заробив, правда, мокрою, не першої свіжості шматою (можна вважати, що мені пощастило, бо професор взагалі був побитий шваброю – дружина мила підлогу) – і більше не хочу, тим паче, що цього разу це буде не дуже-то й заслужено.

Я підведу підсумок, загальний, добре? – запропонував професор.

Прошу, – згодився я.

Головна наша біда в тому, що ми… чим думаємо, так і робимо. Все. Дякую за увагу. Ти вільний. А я – йду здаватися. Ніби. Бо впевнений, що переміг...

44

Якщо ти думаєш, що ти у безпеці, – ти так тільки думаєш...

У слів, які починаються з “без-”, завжди чогось не вистачає...

Він не міг не знати про те, що я задумав Його остаточно знищити – такої потужної агентури в сучасному світі не має ніхто.

Йому важко було збагнути, що якийсь мільйонлітній боягуз висушив свої просмерділі підпісюванням в його диригентський такт штани, впевнено, без плям пройшовся по квадрату своєї долі, бо стежок в таких нема, а потім і взагалі знахабнів до крайності та, стікаючи кров’ю, якої взагалі-то нібито й не мало би бути, гриз стіни свого бездоганно вимуруваного хлівника, аби... знайти шпарину до Його невмирущості...

Він впевнено, крізь стіни, пройшов у хлівник, щоб вкотре показати, хто в хаті господар, аж тут... Почалося! Він не передбачив, що я міг збудувати СВІЙ дім, вікна та двері якого для чужинців зачинені золотим ключем бажання бути невразливим.

І Він розгубився...

Він звечора сидів у вікнах, шукав шпарини, щоб хоч трохи своїми щупальцями зачепитися за мою душу, а потім знову всмоктатися на віки і за віки та добратися через очі до мозку, залякував корченими гримасами з-над двору, підступно солодко просив, до мурашок в кожній клітині передбачав жахи за непокірність, а коли великий молот Ночі захитав землю вдванадцяте, тріснула шиба і на порозі великої війни раба, що вирішив бути вільним, та володаря найбільшої людської слабості з’явилися МИ: Я і СТРАХ.

І ПОЧАЛАСЯ ВЕЛИКА БИТВА...

Я розумів, що перемагаю навіть тоді, коли не здаюсь. Кожна вистояна секунда на багато тисячоліть робить мене сильнішим, а в Страха – все навпаки. Я знав, що як тільки якась одна наївна маленька страшилка потрапить в середину душі моєї, то вона прокладе шлях великим страховидлам, і рано чи пізно мене з’їдять та зап’ють, і я не тільки буду ходити у вічно мокрих штанях, а по ніс буду вічно плавати у гноївці, в лайні вічно свіжому, й чекати кінця світу... Який для моєї душі грішної і буде раєм, навіть в казані гріхів, що киплять...

Він президентською ходою підійшов до мене, взяв за шкварки, підніс до свого смердючого подиху, під сам ніс, і мільйонно в кишені перед мліючими від сенсації журналістами-зірками-скандалістами культурно проричав:

Тобі “пі...” з п’ятьма крапками! Довге і мученицьке “пі...”, – додав.

Камери, диктофони та мікрофони, і записники також, чекали побачити, що зробить раб, який зробив помилку не бути рабом.

Попри природну (наслідок вміло навіяної фікції) потребу всього в мені стати на коліна і рабськи покаятися перед господарем, я збунтував: я виліз на стіл-трибуну і міркував про сонце, яким буде воно, коли мене не буде. І сонце, яке в той час гастролювало по Америці, надіслало відверту есемеску в сектор повідомлень моєї черепної коробочки: “Дурню! З тобою чи без тебе я світитиму тільки так, як захочу ”. І тоді я сказав Страхові:

Бери мене! Я вільний! Якщо тобі “пі...”, то мені “по...”, – культура в деяких випадках не тільки зайва, і не лишень шкідлива, а – смертельна. Бо з вовком по вовчому...

Стількох соплів та піни на губах я ще не бачив. Стількох шибок ще не міняв. Стількох Ангелів, які мавзолейною колійкою підходили, щоб потиснути мені руку, мені ще не мерещилось...

Впертий Страх зі страху по псячому підніс ногу на дверку якогось “мерседеса” і побіг під двері успішного сусіда-особняка з супермодерними сигналізаціями.

Все так не буде...

Так...

Такою спокійно м’якою моя непостелена постіль ще не була з часу перебування в утробі матері!!!...

А Страх молодець! Хто вміє ігнорувати поразку, той не б’ється в передсмертних конвульсіях!

Сусіда шкода...

Не гарно лічити чужі статки, але грошей, викинених на дорожезну сигналізацію, – шкода теж.

45

У неї було все,

І все було у ній.

У небі було все...

Хоча час і не плив рікою, як ми звикли співати, а безтурботно собі відпочивав на березі якогось спокійненького затишного озерця, сьогодні-таки, нарешті, настав той день, коли приїжджає Яна.

Я замовив в готелі “люкс”, купив найдорожчі троянди, взяв таксі і поїхав на вокзал. При зустрічі Яна плакала, як мала дитина. За нею ледь не понесло й мене, але я стримався, бо вірив дідові Іванові, що чоловікам плакати зовсім не соромно. А раз не соромно, то можна й потерпіти...

А насправді, мені тремтіли руки і пересохло у горлі – нарешті я тримав в обіймах жінку, заради якої і завдяки якій залишився чоловіком... Бо кохав... Тільки це почуття здатне творити дива...