Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
Тіло мені до лампочки, – пробубонів я. – Вибачте... за лампочку, – кволо додав.
Я теж не поважаю лампочки. І я дожив до того часу, що вона мені не потрібна і не шкідлива. Але ти, поки що принаймні зобов’язаний її поважати...
Чому?
Бо зараз світом керує штучне світло.
А ви?
А я керую лишень собою.
А чому я не можу керувати лишень собою?
Чому, можеш... Просто «крим і рим і труби» – не лишень такий рідний тобі п’яний афоризм, – знущався з мене Іван.
На все свій час?
Ні, на все свої проблеми, яких потрібно перемогти. А в той час сходить і заходить сонце і рухається стрілка годинника. Це і є твій час.
Час, напевно, не тільки мій, – заперечив я. Час – надбання усіх.
Надбання – це гарно. І правильно. Але час – тільки твій. І мій. І його, – дід кивнув на кішкорозслабленого на сонці барана. – Бо час – тільки статистика стрілки. Насправді – змінюємося тільки ми.
Іване, розумієте, – майже благав я, – я хочу чогось досягти!!!
І напиваєшся, так? Зрозумій, що прийде час, на який ти так уповаєш, до речі, коли твоє серденько перестане битися, і в останні секунди життя ти будеш думати не про те, що ти маєш, а якими силами ти це одержував, і якщо за тим стоятиме безвір’я, надумані клопоти та розчарування, ти заплачеш… Навіть при повній бугайській силі і не перед Божим порогом… Бо треба досягати всього радістю, вірою, бажанням, задоволенням, а якщо так не вдається, то краще не мати того, що висмоктує з тебе справжнє життя, яке, хочу тобі нагадати, на землі, як би не крутити зі всілякими перевтіленнями, все ж таки – одне, – сказав дід Іван. – Краще більше робити, навіть дурниць, аніж більше думати.
Ви мені переказуєте Біблію?
Мало схожості. Ти й Біблії не знаєш. Я тобі переказую свій досвід. Раз ти тут – значить ти його цінуєш.
Правда, – щиро згодився я. – Але я хочу доколупатися до окремого чому. І роздягти його, роззброїти. Без прискіпувань. Розумієте?
Я не розумію, чому ти виправдовуєшся... Не треба... Поспи, – і дід вийшов з хати.
15
Вічні сусіди – межі...
Вічні війни – між сусідами...
Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.
Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись у хованки, і записував, що диктували мені гори. Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав – буває, що ще не дано... Або вже не дано... Або просто не дано...
Молоді світанки не чорніють, – почали гори. – Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі, бо молоді. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.
Відчув – потужив – забувся. Відчув – порадів – забувся. Це рай!
Але це пекло без вогню...
Але це сонце без світла...
Але це – одна-єдина мить...
Це тільки єдина мить...
Мить...
І це страшно.
Далі йдуть будні. Колись боявся, бо не знав. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись тужив, бо світанок. Тепер тужиш, бо вечір. А вечір приходить рано. І то несподівано, блискавкою. І найгірше, коли зразу ж за світанком.
Невизначені межі часу...
Незаспокоєне відчуття непотрібності...
Згубне прагнення не запізнитися...
Не запізнитися...
І біжиш!
І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І кланяєшся миттєвості, а її вже нема.
Залишається дорога...
Залишається важка дорога...
Стає нестерпно, бо не твоя дорога...
І божеволієш від відчуття “мусиш”...
І мусиш йти, бо не можеш стояти. І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку. І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся. І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...
Може, для когось це пекло...
Може, для когось це рай...
І напевно, це те і те...
І без сумніву, це – ...
Горбаті вечори не бачать просвітку. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Вони сліпі – бо вони старі. Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати.
Початок – кінець...
Кінець – початок...
А посередині дорога. І тільки один крок...
Допоможи мені зарізати барана, – сказав дід Іван. – Бо темніє.
Диктант закінчився. Оцінка буде. Оцінку поставить життя, якому десь мої орфографічні помилки. Однак йому не десь, що скажуть про мою грамотність гори, бо...
Баран плакав. Він навіть не підозрював, що він просто-напросто баран, якого, як правило, їдять...
Ми з дідом мовчали.
Бараняча голова на колоді нагадувала всьому живому, що недожите ніколи не повертається.
“Я його їсти не буду”, – подумав я.
Мудрий дід нарешті заговорив:
Життя часто перекидається з ніг на голову. І тоді сам стаєш бараном, якщо намагаєшся збагнути життєву акробатику. Він, – Іван кивнув на голову на колоді, – виконав своє призначення...
Погрозливо тріскотіло багаття.
– Якщо хочеш збагнути всю баранячість життя людей, які шукають у житті смисли-суті, переживи життя навиворіт: від зарізаного барана до жадібності нажитись по-справжньому...
І я спробував.
16
...нараБ
– Допоможи мені зарізати барана, – сказав дід Іван. – Бо темніє.
І тільки один крок... А посередині дорога.
Кінець – початок...
Початок – кінець...
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі – бо вони старі. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі.
Горбаті вечори не бачать просвітку.
І без сумніву, це – ...
І напевно, це те і те...
Може, для когось це рай...
Може, для когось це пекло...
І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...
І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся.
І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку.
І мусиш йти, бо не можеш стояти.
І божеволієш від відчуття “мусиш”...
Стає нестерпно, бо не твоя дорога...
Залишається важка дорога...
Залишається дорога...
І кланяєшся миттєвості, а її уже нема. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш.
І біжиш!
Не запізнитися...
Згубне прагнення не запізнитися...
Незаспокоєне відчуття непотрібності...
Невизначені межі часу...
І найгірше, коли зразу ж за світанком. І то несподівано, блискавкою. А вечір приходить рано. Тепер тужиш, бо вечір. Колись тужив, бо світанок. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись боявся, бо не знав. Далі йдуть будні.
І це страшно.
Мить...
Це тільки єдина мить...
Але це – одна-єдина мить...
Але це сонце без світла...
Але це пекло без вогню...
Це рай! Відчув – порадів – забувся. Відчув – потужив – забувся.
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі, бо молоді. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Молоді світанки не чорніють, – почали гори.
Або просто не дано... Або вже не дано... Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав – буває, що ще не дано... Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись в хованки, і записував, що диктували мені гори.
Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.
Тепер усе передумане було прожито по-іншому. І я вкотре збагнув (сам, бо від когось чув це сотні разів): МИНУЛОГО НЕМА І НІКОЛИ НЕ БУЛО...
Чи надовго... – чомусь уголос сказав дід Іван.
Такого смачного м’яса я ще не їв...
17
Тихо, хоч мак сій, а думається про бурю…
Дід мене проводжав.
Дякую вам за все, – сказав я. – Я багато чого не розумію, але вірю вам.
Це краще, ніж розуміти. Віра – це все, – мовив мудрець.
Правильно. Недарма ж її придумав Бог.
Ніколи в світі Бог не придумував віру. Віра придумала Бога, а віру – люди... Щоб досягати... чогось...
Я мовчав. Я не любив говорити, коли сумнівався...
І подумалось: я в горах гість.
А гори кричать до мене: ого-го-го! Ти, маленька людино з рівнини, здійми вгору руки, помолися нашій могутності, бо ти хочеш цього! Ти, маленька людино, вростаєш у нас, ти наша духом, ми відчуваємо, ти не випадковий гість, дихаєш-бо нашим Блудом!
А Блуд у горах багатий!..
Він володіє душами всіх доріг, стежок та стежинок, а на них раєм і пеклом літають і повзають душі тих, хто мав щастя чи горе по них прожити.
Чому так подумалось? І на що натякали гори?
Чуєш, як вчать гори? – придивляючись до мене, сказав дід Іван. – Раз ти тут, ти можеш бути тільки тут, – пояснив.
Я тут, – мовив я. – Бо я чую...
Дід недовірливо глянув на мене та посміхнувся:
Бувають й такі учні, – зрезюмував.
Які?
З прихованими талантами. І слава Богу...
Мені не вистачило сміливості запитати: чи слава Богу, що з талантами, чи слава Богу, що з прихованими, чи слава Богу, що просто бувають... Як важко переступити через казку показатися смішним...
Щоб жити, ти мусиш усвідомити, що “так” – нема, і “сяк” – нема. Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки виживають. Інколи. І не бійся. А якщо вже боїшся, то бійся того, хто тебе боїться. Хоч якась користь буде від страху, – дід Іван мені подав руку, по-батьківськи поплескав по плечу, обернувся і пішов – легко, красиво та вільно... і куди хотів...
В електричці я спав.
18
Прислухайся до сну. Дізнаєшся, чому ти спав...
Мені снилася батьківська хата на краєчку села.
Сергію-у-у! Сер-гі-ю-у-у! – завів таку приємну закличку ліс-лісок-лісочок, хором трьох поколінь стелив доріженьку, яка вела до нього, прямо в обійми. А я не міг йти.
Стежина підійшла сама, широка-широка, глибока-глибока і таємнича, як у дитинстві, розстелилася, мовляв, Сергійку, Ліс кличе. Я стояв на місці, ледь перебирав ногами, а вона, зморена, але рада зустрічі, линула до мене й тягла за собою ліс. Дотягла і покинула – пішла зустрічати інших, певно, таких блудних, як я.
Вперше я боявся лісу. Мені захотілося плакати. Я стримував себе зі всіх сил, бо в моїх вухах реготом класу гуділи слова продажного червоного директора “Москва слєзам нє вєріт”, чортики вилазили з цих спогадів, ставали живими і заповзали в душу, і боліло так сильно, як тоді. Тоді я заплакав у школі, і був суворо висміяний. Опісля я поклявся не плакати, і довго не плакав. Тепер я собі теж сказав, що не буду, але сльози котилися з очей. Я притулився спиною до дідуся-дуба, так біля нього і сів, і зайшовся ревом. Розпроклятущі “чому?” лізли у голову, перебігали земну кулю і назад поверталися до мене у вигляді тих же “чому?”.
Бо так, – сказав хтось. Я підвів очі, і хоч було темно, я впізнав його. Я не знаю, чому я його впізнав, бо й не бачив ніколи. Однак не помилився. Це був злий старий український дідусь, ймення якому – Блуд.
Ти ще довго збираєшся отут ревти? – бавився у вчителя Блуд.
Ні, йду за вами, – покірно відповів я.
Старий виглядав розчарованим. Дуже розчарованим.
Тому ти бісишся, тому й ти бісишся, що нема в тобі своєї, – я зовсім не розумів грому, який падав на мене з його безтілесних вуст. – То їхні в тобі керують, бо побавитись кимось, то блаженство. Повір, кому знати краще. Ти не будеш ти, поки всім говоритимеш “йду за вами”. Хіба не знаєш, хто я?
Знаю, – проговорив у мені небіжчик, – Блуд.
Хіба не знаєш, що я Нечистий.
Знаю.
Хіба не знаєш, що зі мною треба боротися, щоб вижити? Ще й як боротися! – запишався Блуд.
Знаю.
То чому ти кажеш “йду за вами”?
Бо...
Бо ти – не ти. Ти будеш тільки тоді, коли своєю долею керуватимеш ти. Пішов геть! – наказав він. – Тобою навіть не цікаво блудити.
Я зірвався на ноги.
Куди? – зупинив він мене. – Тебе що, Блуд вчепив?
Я завмер.
Туди, – показав він пальцем, який світився.
Я біг. Просто вперед, аби подалі від нього. Я ві-рив Блу-до-ві?!!
Зачекай.
Я остовпів. І вкотре вмер. Невже він мене переслідує? Або, ще гірше, веде кудись за собою, що я й не здогадуюсь? Повільно, ніби в передчутті побачити ліс жахів, я обернувся. На дереві світився такий примітивний малюнок:
– Якщо захочеш поговорити зі мною, намалюй оце, – лунав той же голос. – Йди.
Але я його не послухав. Я побіг.
Коли вибіг з лісу, мимовільно перехрестився, відсапався, і майже поповз додому.
“Чому я не перехрестився в лісі? Чому він усе це мені розказав? – думав я. – Чому? ”
“Бо так”, – почулася відповідь, і я пришвидшив біг. Але “чому” вже не було таким страшним.
Задля безпеки я стер з уяви намальованого чоловічка, який малювався тільки тому, що малювати я його не хотів. Бо боявся... І навздогін почув пораду: “Якщо сон уже під вікном, то запросити його в гості – неможливо”...
Я прокинувся і дуже захотів пригорнутися до мами. І щоб тато погладив мене по голові. Але батьків уже не було. Я дуже захотів пригорнути сина та дружину, але... потяг приповз на кінцеву станцію Львів і хаотичний натовп закрутив та порозганяв усі бажання задля вирішення нагальних проблем життя, що перед тобою, вже...
Переді мною з тлумаками галалайкали цигани...
19
Час рим минув,
Тепер пішли нерими...
Життя змінилось трішки на криве...
На вокзалі я вирішив купити газету, аби дізнатися, чи за час моєї відсутності у нашій швидко прогресуючій країні не відбулося якогось переворотика, довідатися, куди ми йдемо сьогодні: в ЄС чи ЄЕП, чи ще кудись, та який депутат побив якого, чим і як.
Якраз тоді доля підкинула мені на ясні очі поетову візитку, я купив ще й телефонну картку і зателефонував до молодого та перспективного з надією, що від спілкування з ним стану таким же.
Сашко на пропозицію зустрітися відгукнувся:
– Уже. В “Діаманті”.
А в “Діаманті” чоловіча трійка поетових літ за кухлем пива жваво вирішувала проблеми українського постмодернізму. Мене зустріли схвальним вигуком і зразу ж чемно захотіли почути й мою незалежну думку. Я ж, взамін на трибуну, запропонував ще по кухлику. Пропозиція була прийнята одноголосно, хлопці забули про мене, зчепилися ще на якомусь постулаті, бо що їм незаперечні істини та авторитети. Потім Сашкові друзі вирішили сходити на пари, а я за поетової згоди замовив пляшку “Слави”.
Вони що, студенти? – згодом запитав я молодого та перспективного.
Так. Мої вихованці. Майбутнє нації, – похвалився Сашко.
Після доволі незручної мовчанки (бо знайомі ми всього якихось хвилин п’ятнадцять, фактично) я з необережності зачепив геній Шевченка і під акомпанемент “Слави” вислухав майже цілого “Кобзаря”. Мушу визнати, що пам’ять у Сашка феноменальна, а ось декламація з кожним стаканом накульгувала. Врешті у нас закінчилися гроші і я запросив поета до себе на каву.
За кавою ми нарікали на життя і приговорили ще декілька пляшок коньяку. Сашко, за його словами, нарешті дуже класно розслабився, аж до не змоги самостійно пересуватися, правда, однак це не завадило йому вперто наполягати на дискотеці. Мене теж уже довго переконувати не треба було, я взяв гроші, ледве знайшов ключі від квартири, ледве попід руку з Сашком її замкнув, і ми, співаючи, попленталися на зустріч пригодам, які, в таких випадках, уже самі чекають біля під’їзду. На дискотеку ми не попали, бо по дорозі зустрівся нам ресторан...
І слава Богу...
Далі – без коментарів. Нейрони та, здається, дендрити оголосили страйк, а людина без цих трудівників – манекен на вітрині життя. Слів не вистачало, щоб бунтівників втихомирити... А пам’ять пішла у відставку... До ранку.
Понеділкове сонце оскаженіло. Не давало виспатися, заливало очі смоляною обідньою спекотою з паруючого казана якогось знахабнілого куцохвостого, народженого у липні. Відступати не думало – скапітулював молодий, талановитий і перспективний поет Сашко Приблуда, афористично вилаявшись у сонних пошуках безцінних залишків цигарок та пива в пом’ятих, відтінку попелу, до болю рідних володіннях кавалерського гамакоподібного ліжка та за його межами. Солодко затягнувшись столітнім бичком і голодно споглядаючи порожні пляшки, Сашко самозакохано, дивуючись власній геніальності, бубонів собі під ніс шедеврового вірша, написаного з ночі, у період творчого розслабону:
Супер, – похвалив себе вголос Сашко.
Почитай мені, – попросив я, попиваючи дешеву каву з чорнющого безвушного поетового горнятка, всівшись по-турецькому на секендгендовому килимку.
Сашко злякався – думав, сам у кімнаті. Пам’ять дала збойчик. Однак збараніння тривало недовго. Молодий і перспективний вимучив з себе кислу посмішку:
Чесне слово, як ми прийшли до мене, не пам’ятаю. Капєц. Зарано ніби ще. Пра?..
Я знизив плечима, хоча напрошувалося “пра...”.
Ти що так... отам і на килимі спав? – запитав байдуже Сашко.
А ти мені запропонував щось інше? – засміявся я.
Моя хвора голова підказує, що не пропонував взагалі нічого, крім... – поет винувато почухав потилицю, згадавши, певно, як вчора вперто наполягав роздавлювати плящинки та розмірковувати про поезію та про мистецтво загалом, бо я розумний чоловік і тямлю трохи у житті, а життя – це і є поезія, тобто різновид мистецтва та ще багато тощо....
Так воно й було. Каву?
Щось би міцнішого. Нема?
Нема. Твоя п’яна захланність бездонна. Я думав, ти мене вночі зламаєш піти ще десь “по сто”.
І що?
Я вистояв.
Молодець. Тоді давай каву, – кволо попросив Сашко. А потім додав: – То що, почитати?
Аякже, – відповів я. Страшенно було цікаво, що він такого суперового зміг написати нинішньої повністю безконтрольної над всім і вся ночі.
І молодий та перспективний почав:
Я трохи вип’ю. Може, і засну.
А може, втому витруджу думками.
Може, покаюсь. Може, за весну,
Пробігану за дівками-зірками.
Може, зжаліюсь на спекотний день,
На всі труди і на звабливі квіти.
Може, на себе, на того, що пень...
Може, загляну в ностальгію літа.
Може, поставлю пам’ятник листку,
Уплетеному у зжовтілі коси.
Може, заплачу в небеса на “кру”,
А може, – чесно привітаю осінь.
Може, зустріну Бога у вікні,
Може, вікно, зацвяшене в тривоги.
Може, упруся й заволаю: ні!
На вперті зими, перехрест-дороги.
Ну як? – Сашкові все-таки цікавою була моя думка.
Я мовчав. Думав.
Ураз поет став зовсім іншим. Сильним і хижим, аж я злякався. Бо він чекав вироку своєму дітищу. Було враження, що хлопець повірив, що я справжній кат по відрубуванню віршам голів. Сашко дивився мені прямо в очі, в душу – кадебістським методом телевізорних екстрасенсів періоду передсмертних конвульсій країни Рад.
Поетів сильний погляд вимагав відвертості. І це при тому, що організм його доволі ослаблений вчорашніми відчайдушними пошуками істини у мистецтві. Я тішився його вмінню за декілька секунд ставати внутрішньо всеозброєним воїном, сила якого саме в постійній готовності нанести удар.
Знаєш, доволі цікаво, – сказав скромно, без дружніх дифірамбів, я. І не збрехав. Принаймні як на мене, в цьому вірші щось було. – Тільки, може, замість “вип’ю” краще... хоча б... “ляжу”? На мою суб’єктивну думку...
Маєш рацію. Супутникову. Останньої, інопланетянської моделі. Я теж щойно подумав, що “вип’ю” попахує хронізмом, – Сашко знову був Сашком. – І він прочитав вірша зі змінами:
Я трохи ляжу. Може, і засну.
А може, втому витруджу думками.
Може, покаюсь. Може, за весну,
Пробігану за дівками-зірками.
І так далі. А далі, після закінчення читання всього вірша, поет хвильку зосереджено насолоджувався гарним словом, задоволено прицмокнув, і я, знаючи Сашка всього декілька пиятик, уже знав, що він щось придумав.
А може, Сергію, зразу до Левка Нечитайла, га?
А хто то такий? – запитав я.
Ти що, не знаєш? Ну й село! – дивувався Сашко. – Палкий прихильник поезії, редактор прогресуючої молодіжки “В ногу з часом” і просто гарний чоловік.
Ясно. Буду знати. А тепер...
Без “тепер”, бо тепер ти підеш зі мною, я вас познайомлю. Не пожалкуєш. І не сперечайся. Як у нас на службі, “до виконання” – і хоч трісни.
Вирішено, – мені не хотілося бунтувати проти “буде, як має бути”. А Сашко не забарився потішитися з того:
Правильно. Бо слухають сильних...
Однак сили бувають різні, – додав я. – І підкоряються силі тільки тоді, коли хочуть підкоритися... По суті...
Отож бо, – погодився Сашко.
Левко сидів майже під вентилятором, теж ображався на сонце і кволо підписував якісь папери, ніжно підсунені кралею секретаркою з рекламними ніжками і в тому дусі зі всім.
О! – ожив пан редактор, побачивши талановитого, молодого і перспективного, конвеєрно вихопив з його рук напівзім’ятого листка, підписав, подав секретарці і прорік: – Пішли.
Куди? – запитала краля.
Не ти. Ми пішли. А ти віднеси вірша Остапові і скажи: в номер. Зрозуміла?
Так, пане редакторе, – ображено відповіла секретарка.
Повтори.
“В номер. Зрозуміла?” – перекривила секретарка шефа.
Не зрозуміла, а зрозумів. Остап – він... сподіваюсь...
Вони то бігли, то повзли, то зупинялися і махали руками, щось один одному доказуючи, то стояли та тупо мовчали з філософськими виразами облич, а я, тримаючи дистанцію, вперто плентався за ними. В одну з чергових таких зупинок я нахабно вліз поміж оцих диваків і прямо звернувся до поета:
Мені йти геть?
Вибач! – молодий і перспективний почухав потилицю. – Левку, знайомся, – звернувся він до редактора, – цей розумний чоловік любить і розуміє поезію...
І звати його Сергій, – допоміг я втомленій буднями голові поета, бо складалося враження, що він уже й забув моє ймення.
Дуже приємно, – подав руку редактор. – А який ви “знавець” – з’ясуємо... де? – редактор підморгнув поетові...
За гальбою пива, – випалив той.
Правильно! Не так тобі уже й зле, бачу, – зробив висновок редактор.
Пиво смакувало всім.
Европа! Капіталізм! Ніяких тобі совкових заборон! – оживаючи, розпинався поет.
Чесно кажучи, я кайф ловив ще комсомольцем... Але справа не в тому. По сто? – Нечитайло солов’їно потер спітнілого лоба.
Остограмлення для тонкої української душі – це перший крок до філософії. Політика, література, музика, архітектура, одне слово, життя в усіх його тонкощах радощів та печалей відкривається тоді безмежною божістю душі та розуму... І все – через рідне грішне тіло...
Я тихенько сидів, пив і слухав. Мені було цікаво. Опісля суворих коридорів з вухатими стінами – взагалі рай. Закінчивши обговорення філософських проблем з елементами взаємовихвалянь, у Левка Нечитайла прокинулося бажання прорецензувати підписаного до друку вірша, але поет, утомлений блискавками монологів про сенс життя, як не силкувався, смішно “можаючи” собі під ніс, не міг пригадати навіть рядка.
Добре, не мучся, – розуміюче поплескав по плечу заглибленого в лабіринти непам’яті поета пан редактор і запропонував:
Може, по сто?
Я мовчав, тобто вагався, тобто був не проти вкотре залити пам’ять забуттям після падіння з псевдовершини якоїсь-таки влади. І боявся залишатися наодинці з підступним упертим співрозмовником, який називався Я.
Чесно кажучи... – завагався Сашко, підтримуючи рукою тільки недавно звільнену від похмільних кольків блаженну голову.
Чесно кажучи, по сто, – виніс вирок Левко. – Це по-перше. По-друге, беремо мого спонсора Едика Грішера, до речі, палкого прихильника української поезії, і, до речі, тобі, поетику, було б непогано йому сподобатися, може, якусь книжку підкине, і їдемо на природу. По-третє, беремо по дівчинці для окраси, так би мовити, нашого товариства, а по-четверте, йди, Сергію, замовляй ще по сто, бо двічі п’ють тільки за небіжчика. А ти хочеш жити, правда? – редактор звернувся тепер до Сашка.
Я хочу нарешті прокинутися здоровим, – ображено відповів поет.
Уже з сьогоднішнього затяжного спілкування я зрозумів, що Левко Нечитайло був з тих людей, які не уявляють себе без постійних змін. Імпровізуючи на кожному кроці, влазячи в непрохідні хащі життя, півником бігаючи по швидкісному шосе того ж життя з інтенсивним рухом і так далі, він завжди гордо з’являвся у своєму затишному кабінетику, добиваючись того, чого хотів. А хотів він з розумом, тому поважали його й ті, що дають, і ті, що беруть. І так з дня на день, і було Нечитайлові добре.
Слухай, – смакуючи цигаркою, порушив процес захланного споглядання сусіднього столика з чарівними усмішками Сашко, – чому ти думаєш, що твій спонсор візьме все кине і так зразу примчить везти нас на природу?
Нечитайло розізлився:
Слухай, поет, – розпочав він, – я тебе запросив? Значить, це проблеми мої! Зрозумів? А тепер біжи до хати, поміняй постіль, на всяк випадок, помийся, і пописуй собі віршики. До сьомої. Ясно?
Сашко Приблуда важко піднісся зі стільця і без слів поплентався до виходу.
Збираємося о сьомій. В поета, гаразд? – звернувся до мене редактор і поглянув у сторону зосередженого бармена. – Хіба, якщо…
Нема питань, я розрахуюсь, – бармен повеселішав і замахав до мене рукою.
Я ще не встиг відійти від барної стійки, а пан редактор уже замовляв по скількись-там чарівним усмішкам із сусіднього столика.
Сашко мене чекав на вулиці. По-інтелігентному вилаявся, понарікав на свій безгрішний (в розумінні без грошей) талант, завдяки якому мусить терпіти кожній більш-менш потрібній грошовитій кишені, втиснувся разом зі мною в переповнений спітнілий трамвай, у якому вже вилаяли його, вимагаючи так нагло не дихати. Біля під’їзду власного будинку поет зробив висновок, що весь світ зібрався в одній жмені та перетворився на гроші, і нічого не вдієш, треба пристосовуватись, треба спіймати себе через спіймання інших, і тоді якось буде, може, навіть добре... І ми розійшлися. До сьомої.
20
Всі часи зібралися в одній жмені
і перетворилися на гроші...
(перефразовуючи поета)
Ми з редактором стояли біля Сашкових дверей та по черзі безперестанку голосним гриманням перевіряли їх міць, бо дзвінок у талановитого, молодого та перспективного не працював. Нарешті досягли успіху.
Ти оглух? – налетів на Сашка Левко Нечитайло. – Десять хвилин уже сигналимо. Всі сусіди вже встигли сфотографувати наші мармизи!
Все о’кей, все добре, нормально, гаразд, все супер, все, як має бути! – випалив поет, повертаючись зі світу спасенних та блаженних образів до грішного. – Сусіди спокійні, надійні та меланхолійні. Випробувано досвідом та часом. Я готовий. Щось взяти?
Себе візьми. Едик біситься з нетерплячки. Бізнесмен. Пунктуальний.
Нас зустріли оплесками.
Вав! – рекламно запосміхалися дівчата. А ми знайомі, пане поете?
Заочно! – не розгубився Сашко, впізнаючи у цих русалках трьох кралечок з сьогоднішнього похмільного бару і, звичайно, Нечитайлову суперсекретарку. І де тільки він вицарапав таку скарбиню?
Едик був увічливим до нудоти. Нахапався в американців скалити зуби і робити компліменти, не розуміючи, що українській душі треба масного жарту і, взагалі, побільше масного…
Сашко мусив ледь не годину під схвальні вигуки бізнесмена читати власні вірші, запобігливо підсунені Левком, який на якусь мить утратив гумор, помітивши, як під акомпанемент мистецтва спонсор занурив руку під спідничку рідної секретарочки Віточки, і як та вдячно і задоволено обдарувала Едика сором’язливою усмішкою. Однак потім зметикував, що життя – це постійні жертви, розслабився і почав загравати з Олею з міжнародних, таким чином прирікши Надю з філологічного для Сашка, хай спілкуються, це їм по професії. Гарненька Олена з економічного в той час уже давно випитала у мене все, що можна їй було знати, і, зрозуміло, автоматично стала моєю... подругою.
Заїхали, як я здогадався, на улюблене місце відпочинку Едика Грішера. Ліс, поляна, озерце, ще купа пейзажних деталей, словом – рай.
Все починається з понеділка, – радісно потирав руки пан редактор, споглядаючи заваленого напитками та наїдками стола.
Маєш рацію, друже, – чемно підтримав Левка пан Грішер. – Для мене цей тиждень пропав. Остаточно. І чому я завжди піддаюся твоїм невчасним вигадкам? – підморгуючи Віточці, розмірковував спонсор, а Нечитайло від “друже” сяяв світлом усіх разом узятих атомних електростанцій України.
Це тому, що ви завжди впевнені у тому, що робите, – зробив перший крок назустріч своїй книзі поет.
О, так!
Дійсно!
Правда беззаперечна!
Ви – супер, – залунало звідусіль, і забава щасливо розпочалася.
Пили, заїдали, співали, купалися, танцювали, жартували, зникали, поверталися і знову пили.
Почало сутеніти. Додому ніхто не збирався, пророкуючи “забаву аж до рання” в п’янких обіймах спокусливої ночі.
Заспокійливо тріскотіло багаття, звабно витанцьовували зірки, заздрісно згорбився місяць, інтелігентно щезали пари в очікуванні неземної насолоди, бо життя одне, короткотривале і мінливе.
Хаотичний рух споріднених тіл на природі – свідчення того, що всім уже добре до відвертості та паралельно до вранішнього усвідомлення того, що на п’яну голову усвідомити майже нереально. Тобто: кожен робить те, що робиться, зараз і тепер, і не задумуючись, бо нема чим. А якщо й залишаються безпомічні атоми якогось, вирощеного комплексами, думання, то вони легесенько піддаються переконанню, бо... сили ще є, сурми не сурмитимуть ще принаймні годин з чотири, а що з будуна тебе пристрелять чи приріжуть, як барана, не шкода: смерть героїчна, за!.. – прощається. І... воля і слава ще живі, отак!..
А Едик – не пив, він тільки вдавав пиття та проголошував тости. Усі – за нас!!!
Мені “пощастило” сходити до вітру під сусіднє дерево від обвітреного Едиком. Причому, знати про випадкове сусідство поважного бізнесмена, за попередніми розрахунками мінливої долі, мені не передбачалося. Однак для деяких підприємливих панів, що є творцями не тільки своєї долі, а й доль багатьох талановитих та перспективних, змінити якесь там “судження” лишень маленька примха.
Чого ти весь час якийсь кисломолочний, Сергію?.. Хворий? По тобі не скажеш. А якщо ні – то все єрунда, – дотепно хвилювався за мене Едик.
Якщо треба комусь заїхати в чоло, то ні. А якщо треба захистити себе від власних думок – то так, – різко відповів я. З надією, що справивши нужду, бізнесмен далі побіжить щебетати тости і накачувати й так уже перекачане товариство.
Не розумію.
То добре.
Він стояв переді мною. Лоб у лоб.
Погано. Для тебе, – повчав Едик. – Бо я не розумію твоєї напівпідпилої білєберди, а ти не хочеш збагнути основного принципу щастя...
Едик мене злив.
– В Багдаді все спокійно! Отак... – і бізнесмен зник у кущах.
Якщо розруха, голод, бомби, автомати, терористи й ріки крові, різнокольорової за національністю, та калюжі сліз у різних куточках планети – спокій, то я впав з полуниці й серйозно пошкодив той клаптик світу у собі, який відповідає за нормальність.
Це зразу...
А потім...
Та ж Едик казав правду! – прозрів я. Адже наше життя – суцільний некерований Багдад. І якщо з таким багдадом воювати, він тебе підступно заведе в непрохідні нутрощі свого голодного на хліб та до зубів озброєного шлунка і поб’є за всіма законами модерної, з кожноденним пост-, війни. Багдад потрібно ігнорувати, тоді буде все спокійно, а тоді... може, і щасливо...
