Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
Потім, вдосталь набриднувши надмірною цікавістю засидженим в дівках зіркам, я подякував Яні за рай і сказав передсвітанкове “до побачення”.
Сьогоднішній ранок помаленьку відкривав мені очі на те, що жити за мене ніхто не буде, і тільки тому, що не зможе. Навіть Яна...
35
Втечи від мене –
я хочу тебе шукати.
Буду рвати, метати
на собі своє життя.
Я захочу тебе,
захочу – не буду мати
і мета,
і мета,
і мета
зацілує мене.
Втечи від мене –
хіба ти мене не любиш?
Я повернувся в готель. На столі лежав золотий ланцюжок, який я подарував Оксані на місяць нашого спільного життя в одній спальні. І звичайно, писулька: “Вибач, забула віддати”.
Сюрприз був не з приємних. Я взяв ланцюжка і викинув через вікно – він не мій. І досвід жбурляння у вікна в мене вже є.
За таких обставин, яко нещасний, але гордий чоловік, я не міг жити в готелі, за який заплатила Оксана. У мене на зло їй з’явилася мета: знайти роботу і квартиру. І я почав інтенсивні пошуки.
Як у старі добрі часи (хоча насправді вони були дуже погані) я собі намітив план реалізації мети, аби досягти успіху. Дуже важливою цього разу для мене була одна умова, прийнята на засіданні всіх звивин мозку моєї голови: я тимчасово ігнорую гордість і звертаюся за допомогою навіть до друзів та знайомих, бо вони свого часу зверталися за допомогою до мене, і я майже нікому не відмовляв...
На жаль, гордість свою я не розчарував, бо друзів, як виявилося, в мене не залишилося: дехто втратив пам’ять і вдавав, що бачить мене вперше; дехто був дуже зайнятий і йому все горіло, а тому він мусив бігти; дехто давав номер нового телефону, який не відповідав, бо, швидше за все не існував; дехто казав, що сам бідний, як церковна миша, а декого – Славка, друга дитинства, взагалі на білому світі вже не було (серцевий напад), а Ростика – не було в Україні: поїхали журналістські таланти в Португалію розбудовувати ЄС. Єдиний, хто як тільки міг старався допомогти, був молодий і перспективний Сашко Приблуда. Він видзвонював по декілька разів на день і підкидав ідеї та варіанти заробітків, які зводилися до того, що мені треба писати та друкувати вірші або оповідання. Врешті я йому пояснив, що, коли я буду лишень писати, то поки зі своєї писанини одержу якісь дивіденди, то до того часу, якщо не помру, то з голоду смертельно спухну точно. На таке Сашко заперечив, що ще живий, але погодився, що є рідкісним екземпляром, який виконує своє призначення, в чому такого переконання я не мав. А без хліба та переконання дорога одна. Остання.
Щодо моїх знайомих, то багато з них були впливовими та поважними. Ніхто не відмовляв – вони всі пригощали коньяком та обіцяли посприяти, замовити слово, домовитись, познайомити, порекомендувати, зателефонувати, вияснити, що майже означало одне й те ж: забути. І всі вони заздрили моїй свободі. І всі трималися міцно зубами за своє крісло, щоб, не дай Боже, не опинитися під кріслом. Або ще десь. І я вкотре переконався, які слабаки ті, хто грають чужу, навіть дуже сильну, владну та грошовиту роль. Вони вдень керують цілим світом, а вночі бояться самих себе, тільки-но мине час дурної п’яної ейфорії. П’яної – це не образа. Це спасіння і виправдання. Або виправдання і спасіння. Все-таки від того, хто перший, залежить, хто буде другим...
Так, гордість свою, на жаль, я не розчарував, я її паралізував, вона дістала інсульт, бо не могла спокійно реагувати на моє приниження.
І я переключився на чужих. І випадково, на світлофорі біля оперного, мене зустрів джип Едуарда Грішера, бізнесмен мене впізнав та не погордував мною, навіть підвіз до готелю, хоча в салоні, на задньому сидінні якийсь пунктуальний німчура демонстративно раз-у-раз поглядав на годинника, і я волею випадку або випадом волі став продавцем будівельних матеріалів в Едиковому магазині...
Минув місяць важкої, плідної та корисної праці. Всі оці, старезні, як світ, та новітні будівельні причандалля мене зцілювали. Я старанно та зацікавлено вивчав, з чого вони зліплені, як і в яких пропорціях їх використовують, і що з них можна витворити. Я спроектував у своїй уяві будинок мрії – і творив, творив, творив... Моя мрія зводилася з найкращих і найдорожчих матеріалів. І вона вартувала цього!!!
Едик казав, що так добре ще ніхто в нього не продавав. Він казав, це тому, що я люблю кожен атом, з яким маю справу, а Грішер знав, що каже. Бізнесмен переконував мене, що з таким підходом до справи, я скоро знайду свій шлях і буду багатим, бо багатіями стають спочатку в голові. Я став на декілька см вищим, на декілька кг сильнішим та на декілька IQ розумнішим, бо довіряв Едикові. Знедавна, відколи він почав мене хвалити...
Життя налагоджувалося...
“У щасливців життя минає, як один цікавий день, бо вони з насолодою займаються тим, у чому геніальні; у нещасних один день тягнеться ціле життя, бо не вдалося відчути долі, ступити і хоч трохи пройтися по стежині призначення; а в нормальних людей – усього потроху, бо кожен подих дарує досвід, до якого можна прислухатися, якого можна зігнорувати, головне, щоб робити це не просто так, а з якоюсь метою, і немає значення з якою, доброю чи поганою (Бог недарма розпочав УСЕ зі слова і обов’язково спитає, це Його хліб), лишень був би рух, поступ, який неможливий без того, що час від часу чогось треба дуже хотіти”, – так “послідовно” я розмірковував, зустрічаючи останній ранок, до того ж недільний, в готельному ліжку, перенасиченому безліччю добрих та поганих вражень, прихильних та не дуже доль (до речі, гроші за готель я Оксані віддав, за її ж сценарієм, зі вдячністю, лише слова подяки з грошима по джентельменськи я передав разом з розкішним букетом її улюблених жовтих троянд), бо завтра я переїжджаю у чудову квартиру, в будинок якраз навпроти моєї роботи. Супер! Учора цією радісною звісткою я поділився з адміністратором та ще з декількома старожилами готелю, і з вухами, які випадково чи в силу певних обставин, як кажуть, цю інформацію опрацювали...
Не хочу брати чергового гріха на душу, однак моя відверта радість, швидше за все, стала причиною того, що в понеділок о 19.27 год. (так записано в історії моєї хвороби) я отямився на лікарняному ліжку з важкою черепно-мозковою травмою та ще цілим букетом “фіалок” від доброго стержня арматури, голий, босий і з нереальною, фантастичною відстанню до дому, якого в мене й не було.
Так закінчилася моя подорож у нове життя, переїзд з двома величезними чемоданами, усіма документами і грошима з готелю до нового свого помешкання...
На перше моє схвильоване запитання, де мої статки, суворий молодий лікар з цап’ячою борідкою відрубав:
Дякуй, що ти є! – він зробив логічний наголос на “ти”, а я подумки зауважив, що таких молодих лікарів з такими “досвідченими” Ай-болитівськими борідками я ще не бачив.
Через два тижні мені сказали “до побачення, дорогий друже, йди гуляй, вимітайся, хоча взагалі-то ще з десяток днів лікування тобі не завадило б, але за нього треба платити, бо в нашій державі з такими шалено швидкими темпами розвитку економіки – економічна криза, а ти ...” – далі, як правило, йшли жести, які означали, образно, доступно і лаконічно кажучи – нуль без палички.
Справді, я був без нікого і без нічого. Го-лий!
Я зразу ж подався на роботу – моє місце, звичайно, було зайняте, що цілком логічно та виправдано з точки зору тієї ж економіки. Замість мене покупцям стримано у куточку посміхався симпатичний атлетичний вусатий чолов’яга під два метри, з надією, що його нічого клієнти не питатимуть, оскільки на даний момент він знав трішечки менше за них...
Добрі люди порадили мені записатися на прийом до Едуарда Борисовича, він вимогливий, справедливий, але добрий. Два дні я оббивав Грішерові пороги, нарешті переступив їх зі словами: “Дозвольте? Доброго дня”.
Едик прийняв мене стримано.
Що? – запитав, вивчаючи мою пожмакану постать.
Я розвів руками.
З такою мармизою я тебе на люди не випущу. Розумієш, так? Підеш на склад, якщо хочеш. Хочеш?
Піду, – відповів я і подумав, що люди не тільки змінюють обставини, але й обставини з не меншим успіхом змінюють людей. І на підтвердження моїх домислів, Едик видав:
Запам’ятай. Обкрадають лишень тих, хто насправді нічого не має... До побачення.
“Я сьогодні не такий, як учора”, – пригадав мені Едик гарненьку пісеньку, і під її впливом та впливом перехресних стежок я породив страшне чудернацьке слово, якусь зловорожу суміш, монстра, “стереопаразак”, що характеризувало те, що зі мною відбувається, як перетерті, перемелені і перемішані у постмодерній життємішалці стереотипи, парадокси та закономірності, які втратили свої стереотипності, парадоксичності та закони і мірності, й стали диявольським три в одному стереопаразаком...”
Останнім часом я часто ловив себе на тому, що мої роздуми втрачають логіку, але я виправдовував себе тим, що вони вдало насичені елементами образності, яка частенько відкриває перспективу в інші світи – з Божою волею, жити за якою набагато легше, бо ти за себе не думаєш... Не відповідаєш за тих, кого приручив...
Один мій знайомий директор, який колись став директором, бо був знайомий зі мною, допоміг мені з кімнатою в одному з “найкомфортніших” українських гуртожитків, залишених у спадщину українським трудящим неповторною, сподіваюся, Країною Рад. На щастя, на голову не капало.
На складі працювати було важко. Мій напарник Петро Гружчик поступово привчив мене знімати фізичну та моральну втому під час обіду та після роботи двістіграмовим гранчаком оковитої. З часом, потайки від дирекції, ми приймали й до сніданку, для сміливості і щоб веселіше було працювати. Я звик до такого життя швидко, щоб випити та закусити грошей вистачало, таке життя було легким – голова не боліла, бо було приспане-приглушене-затьмарене те у ній, що викликає біль. А похмілля у мене вже давно не було, моє найстрашніше похмілля називалося подум’я, тобто жахливий наслідок перенасичення організму неконтрольованими думками.
Час поступово втрачав вагу, він ставав елементарною зміною дня і ночі та чисел у календарі.
Після чергового попередження за перебування на робочому місці в нетверезому стані та недостачі на складі двох банок дорожезної фінської фарби нас з Петром Гружчиком звільнили. Правда, мого колегу за якийсь час поновили, бо він чистосердечно признався, що я виміняв фарбу на горілку і змушував його пити та мовчати, погрожуючи дати в чоло, хоча, Бог свідок, я не винен навіть у думках, не те, щоб дійшло до якогось обміну...
Такі гарти колись повинні принести перемогу, – підбадьорював я себе і пив. Сам. Так було певніше, що ніхто не зрадить.
36
Так буде, тому що так не буває...
Була субота, і літо, і жодної хмаринки, і погода, як в казці чи в любовному романі перед серією відвертих зітхань та поривань, чи навіть відвертого кохання при зорях та випадковому, так собі, від нічого робити саме зараз, другові, який потім стане благодійником сім’ї, тобто гарантом моралі та оплотом тієї ж...само собою зрозумілої дружби... І так далі... До оскоми на душі...
Гроші звалилися з неба. Гроші, яких я б ніколи не прогуляв, будучи багатим. Дурні гроші бідняка, які йому не потрібні, бо не потрібні гроші тому, хто їх не має. Історійка, що для дітей та диваків зветься казочкою, а для дорослих – реальністю. І парадокс скупого багатія, що не віддає грошей біднішому за себе. Правда...
Ми зустрілися біля ресторану. Випадково, грюкнулись лоб в лоб. Він – п’яний, я – п’янющий. Він – уже місцевий авторитет, а я – майже злидар. Він – з двометровими кралями з рекламних обкладинок, а я – сам-самісінький на цілий світ... Він – мій боржник, а я суцільний БОРГ.
О, привіт! Відпочиваємо? – сказалось мені перше, що привіяло в голову.
Так. Вирішив трохи розслабитись, Сергію...
А як бути з... – я хотів сказати “з гарним настроєм”, бо його кислий вигляд аж ніяк не віщував розслаблення.
І він, Боже, яка ница душа, перед зеленими, дурнувато $-перекресленими спідницями, непомітно шарпнув мене в сторону, в тінь непроглядну, щоб віддати років зо три зволікаючих десь до тисячі доларів, яких завжди не мав... а я... про них забув сподіватися.
Тільки тихенько, добре? – попросив він. – Вони, – він повів бровами на дівчат, – солідні клієнти.
Світ стає на роги, – сказав я.
Так, – злодійкувато озираючись навкруги, згодився новітній бізнесовий, політичний та громадський діяч.
Смішненький, перелякався якогось мене заради збереження свого намальованого та блукаючого іміджу, статусу, чи як це ще називається, на який я б не зазіхав, навіть, якщо б пухнув з голоду. Я ніколи не прошу в негідників, і своє теж. Я взагалі ніколи ще не просив: за дитини, школяра та студента; вчителя, журналіста, службовця та майже злидаря. Я жив за законами книг, яких придумала держава, щоб розумні її мужі ті закони порушували. І мене викинуло з кола. Я не давав йому замкнутися, не давав, наївний, бути колові колом... Уже не кажучи про те, щоб наповнити коло в круг...
І тепер гроші звалилися з неба. В той час, коли я карабкаюсь і не можу викарабкатися зі землі, в яку погруз майже аж до славнозвісної Америки, до фундамента її загадкового Білого Дому...
Дякую, – сказав він. – До зустрічі.
Краще прощавай, – відповів я. І пішов собі геть. У бар тобто, перший зустрічний, по дорозі. Бо з тим розпарфумленим смердюхом в одному ресторані сидіти не хотілося. Навіть за свої кровні...
Я вже давно нормально не пив і не їв. Я розтягував задоволення поглинання хорошого харчу, якого колись, за Бога, не шанував... І напевно, тепер виглядав дурнувато, бо з мене сміялися гарненькі дівчата, які пили тільки каву і курили дешеві сигарети. Я замовив їм пляшку дорогого коньяку, гарних сигарет та багато-багато шоколаду. Вони злякано відмовлялися.
Я нічого від вас за це не захочу. Навіть більше: слова до вас не мовлю. Клянуся, – сказав я.
Так не буває, – заперечила одна з красунь.
Тому буде, – я купив собі якусь сигару і вийшов на вулицю.
Вечір втратив цнотливість – безліч зірок бавилися у найпривабливішу.
Я зупинив таксі, сів у машину і вийняв гроші, що звалилися з неба.
Записуй адресу, – попросив я водія.
Я запам’ятаю, – відповів той.
Ні, ти записуй, – наполягав я.
Таксист, років десь під тридцять, підозріло глянув на мене, з демонстративним небажанням знайшов якогось облізлого блокнота та ручку, що ніяк не хотіла писати.
Я продиктував адресу.
Все ясно? – запитав я.
А що тут темного? – відповів водій.
Знайдеш Надію Шукайло. Віддаси їй гроші і скажеш, що для Назарчика. А ці сто баксів тобі, – і я передав гроші зблідлому водієві. Його самовпевненість перейшла в історію.
А...
“А...” – нема. І підставлянь нема. Все чесно. Бо я так хочу. Але якщо ти задумаєш хитрувати, я тобі повідриваю те, що белембається у тебе між ногами... Ще белембається?
Чоловік спантеличено мовчав.
А знаєш хоч що?
– Здогадуюсь, – відповів таксист.
– Значить проблем не буде, – сказав я. – Їдь.
Я вже хотів захлопнути дверку автомобіля.
– Вибачте, – невпевнено почав водій. – А якщо запитають від кого, що казати?
– Від мене, – гаркнув я.
Зрозумів, – вигляд таксиста свідчив, що або він такий мудрий і дійсно зрозумів, або за гарненьку плату навчився професійно вдавати, що дійсно розуміє.
Однак мене це ні більше, ні менше не хвилювало...
Мені було дуже сумно і хотілося дому. А дім треба не тільки будувати, а вміти ще й охороняти. А я не зумів. І тому пішов допивати пляшку. На самоті...
За сусіднім столиком завідпочивали два костюми при краватках та з головами на шиї, що крутяться, куди їм накажуть. Це перше враження.
Так, за що п’ємо? – запитав майже приречено нижчий після однієї випитої на німо.
За те, щоб вона сконала! – проголосив тост вищий.
Хто?
Система ця, – сказав червонощокий з вчорашньою борідкою, тобто вищий і напевно-таки бунтівний.
Вона ж тебе, чоловіче, годує, – з насолодою від почутого дорікав нижчий.
Споює і знищує, – уточнив червонощокий.
Я хотів підійти до них та сказати, що вони майже брати мої. Однак побоявся вбити їхню відвертість, породжену алкоголем у хвилини п’яної байдужості.
Вони пили по двісті, їли за трьох і п’яніли моментально. Але вміли, до компліменту, уважно слухати один одного. “Мають спільне наболіле й обливають один одного безкоштовним бальзамом Пофігітнера”, – подумав я. І переключився на дівчат: дуже вже гарно та виклично вони сміялися!
Коли класні дівчата, ті, які, оконьячені по самісіньку безвідсутньобілизну скромність, і які вже й самі не були раді моїй обітниці мовчання, пішли, ображені неувагою, прийшлося мені знову випадково, щоб не бути самотнім та покинутим остаточно, звернути увагу на примірних інтелігентів у краватках, розміщених не на шиї (я про краватки, а не про інтелігентів), а закинених за шию з інколи некеровано автоматичною долею серветок.
Ти щось казав за систему? – прищулено перепитав нижчий.
Щоб вона сконала! – згадав вищий.
А чому?
Не скажу. Бо ти хочеш запам’ятати і мене здати.
А звідки ти знаєш?
Бо сам чекаю, поки ти ляпнеш дурницю.
Справді?
А як ти думав? Я вже не такий тверезий, щоб брехати.
А чому?
Бо так... Система така...
Щоб вона сконала! – сказав нижчий. Випили.
Я думав, вони щиро розсміються. Так ні: вони побачили мене, приречено замовкли й злякано вивчали мої уважні очі. Хотілося підійти до цих манекенів, що для такої дози рідкість з рідкостей, й потішити трохи, пожати їх спітнілі й липкі від страху за завтрашній кусень хліба для дітей руки й закомпліментувати: пацани, – сказати, – я вас розумію... Однак не наважився: егоїстично прирікати класних пацанів на декілька безсонних ночей в нострадамусових передбаченнях катастроф, ще й, заради справедливості, не було певності, що вони, по п’яній, заради надуманої безпеки, не угріють мене десь за рогом куснем випадково знайденої металічної труби... Чи арматури... Чи мало що важке можна знайти на доглянутих українських вулицях...
37
Коли квіти говорять “так”
Коли діти щебечуть “так”
Коли вітер шепоче “так”
Коли серце заводить “так”
Ти захочеш і скажеш... “ні”
Ти не квітка,
Не діти,
Вітер,
І не серце...
А тільки ТИ...
Доля – і все. Я ставав фаталістом...
Дні галопом пробігали по моєму життю, наробляли шуму і підступно назавжди щезали.
Гроші закінчилися, речі, які можна продати, теж, їсти хотілося (а ще більше випити), і на роботу ніхто не брав. Катастрофа. Я мандрував приміськими селами і напрошувався підсобником на новобудови. Дехто давав їсти, дехто платив, дні минали, я усвідомлював, що все глибше та глибше всмоктуюсь у болото, розумів, що треба вириватись, поки ще не дуже пізно – і відкорковував чергову пляшку з твердим наміром зі завтрашнього дня почати нове життя. Я був переконаний, що зможу, я вже вкотре оптимістично напивався, а вранці наступного, переслідуваний страхом побачити себе в дзеркалі в усій справжній красі, втікав від реальності на денце склянки і годувався безперспективними обіцянками...
ЗАВТРА! ЗАВТРА! ЗАВТРА!!!
Шість гарних літер українського алфавіту, складених в проклятуще слово якимось ворогом нації № 1.
ЗА-ВТРА... За втрачену долю, волю, достаток, щастя, життя врешті!!! Завтра ще ніколи ні для кого не відбулося, а я, ми – молимось на завтра, молимось на ніщо... На смерть...
Я вкотре розумію і знаю... Знаю, розумію і відчуваю на додаток вкотре, але – НЕ ВМІ-Ю! Це і є безхребетність, від якої так намагався захистити нас, зелених студентів, керівник групи Ярослав Костянтинович. А ми, наївні, сміялися з того, думали, що безхребетність – якісь безмовні черв’ячки... Людського (з таким хребтом та стількома кістками) в безхребетності ми навіть не уявляли. Наївні... Щасливі... Щасливі, бо наївні... Без досвіду, а отже, без проблем... Доля в наш час барабанила по головах інших...
А все, що народжується тепер в голові, керує серцем, душею та тілом, бавиться життям безпомічного перед силою думки мною, влаштовує цирк на дорозі долі, яка, з того всього, сама й уже не знає, хто вона, звідки, і для чого зветься долею, оскільки беззуба перед труднощами, і ніяка, і не... доля.
Моя голова, якій я ніколи не давав і миті спокою, повстала нарешті проти насильства, дала зрозуміти, що її власник найостанніший божевільний примітив, самогубець, мета якого – самознищення, моя голова дала зрозуміти мені, що я смертельно хворий, але тоді... коли смертельно хворою стала сама. І я повільно, мученицьки вмирав, кинутий всіма... Кинутий і знаючий: досить мені на все та всіх плюнути і ... Я ПОЧНУ НАРОДЖУВАТИСЯ ЗАНОВО, почну творити нове життя, життя заради інших, бо тоді і тільки тоді живеш заради себе і по-справжньому... Однак я не міг викинути зі своєї деформованої чужими впливами голови досвіду минулого, яке своїми чортячими суперщупальцями не тільки тримало мене у ріці вічногарячої смоли, але й пропалювало вихід до такого ж, рогатого та багатого та всілякі пакості моря з безліччю таких же безпомічних та безмозких, як я...
Ніколи не думав, що так швидко та так легко можна стати ніким...
Важкими тверезими ранками я розпитував себе, чому мені так боляче і чому я нічого не роблю, щоб боляче не було... Я розпитував Бога, як бути, що робити, і чи варто бути?.. Відповіді я не мав. Бог, напевно, знав, однак мовчав. Тоді рана моя закривалася сама – допомоги чекати нізвідки. Спрацьовував закон самозбереження. І я жив без серця. І без душі. Зустрічав світанки, які не вміли тішитися сонцем. Відкривав вечори, які не вміли бавитися смерком. Обходив зі заплющеними очима ніч з обпльованим місяцем. Навкруги літало життя, а я ходив пішки. Я нічого не хотів і нічого не мав. Одного разу до серця завітала муза і воно зімпровізувало закон Щастя: “Я хочу знайти тебе заспаного ранку, коли ти не забула ще про ніч, і показати тобі перший живий промінь, – тоді ти захочеш поцілунків, бо зрозумієш, що щастя – ТУТ.
І був день як день – і ніхто його не помічав.
І одного такого сонячного дня, коли в кишенях свистів ураган, а в голові випульсовувала лишень одна думка – випити, я визнав, що є п’яницею. Моє життя проходило примітивним маршрутом: заробив – пропив – позичив – пропив – заробив – віддав – пропив. Весь маршрут супроводжували суцільна зневіра та нарікання. І все частіше на моїй дорозі зустрічалися сторонні, які мали мене, м′яко кажучи, в носі, паразитували собі у моєму житті, не відчуваючи від того ані найменшого дискомфорту. І любили вони найбільше вечори, я здогадувався чому, з надією, що здогади мої помилкові.
Часто не було що робити, і я читав пожмакані старі історичні журнали, залишені мені під ліжком попереднім власником кімнати. Виявляється, в часи Першої світової війни, втомлені вояки ворогуючих армій, після щоденних виснажливих мордобоїв-м’ясорубок, вночі, таємно від до смерті клопітливих за них вождів, зустрічалися в якомусь окопі за бляшанкою спирту, роздумували про сенси життя, по п’яному чоломкались, а зранку, зі жорстокого будуна, життя їм влаштовувало роздуми про сенси кулеметами та штиками. І хтось падав назавжди, а хтось думав, що так має бути, бо він сам штик в чиїхось на даний бій вправніших руках, і сумління знову ховалося в бляшанку, а з часом вмирало разом з історією маленьких доль, залишаючи маленьку цяточку просто в історії, яку колись прочитає хтось схожий на мене, якому звечора просто нічим було зайнятися...
Я заснув, а двоє обляпаних кров’ю солдатів зустрілися знову. Місяць, як на зло, був пузатим, як генерали, і з ліхтарем, як у тих, чиє призначення стати другом-братом, а потім зачитати вирок про зраду та начепити на своє “плече друга” чергового ярлика “за...”.
Нічна тиша билася у груди.
Вояки, з яких повиповзали чортоангели (істоти, симетрично розділені половинкою світла та темряви), смачно хропли собі у сирих незатишних закутках.
У стресовому суспільстві керують тільки пияки, – почав перший чортоангел. – І не тому, що вони погані, а тому, що непитущі годують обмежених зарплатнею працівників медицини або обмежених у можливості випити хробаків два метра під землею та труноподібною пірамідкою з квітами та хрестом під відкритим небом обезстресених сусідів поруч в містечку нереалізованих доль... Складно?
Ні, страшно..., – відповів другий, а я злякався, чому вони говорять про мир.
Отож бо... Бо стресове суспільство починається зі страху побачити вранці голодних дітей. І тоді батьки п’ють тільки тому, щоб тимчасово придушити у собі кровожадного звіра, який робить голодними дітей чужих. І з часом, за аксіомою алкогольної залежності, звір стає рідним і таким, який бореться за благо… Страшно?
Ні, складно. Складно розпутати той клубок, у якому ще й яйце з голкою, зайцем і цілою звіриною періоду мамонтів і драконів та адаптованих до інопланетіанізму постдраконяк. І голкою в мішку нового Чахлика-мільярдера...
А Дарвін мав рацію...
І Штірліц теж. Тільки у Бога, на жаль, усе на пряму, через підставлену другу щоку, про яку...
Під землею хробаки не знають...
А на небі не знаємо ми...
І так з дня на день і зночі на ніч...
Якщо день не буває ніччю, а ніч бездонним днем до спасенного заклопотаного харчами світанку.
Правильно.
Чортоангели знали все: минуле і майбутнє. Вони побалакали і пощезали. Як погано їм, бідним, живеться в казані безкоштовного тепла...
“Безкоштовне взагалі-то все погане”, – подумав я. І прокинувся в жахах...
38
Вона гострила косу, а їй підкинули кохання...
А на кохання коси тупі...
Зі мною творилося щось страшне – життя зі запухлим обличчям, на якому вбого красується синій ніс послідовно та впевнено брало владу у свої руки. Я падав, не мав сили піднятися і...
Падав дощ. Я виставив свою п’яну, задурманену, купленими в брудних бабок дешевими сурогатами, голову з вікна обдертого гуртожитку, щоб зреалізувати безапеляційне рішення і поставити жирну вічну крапку над “і” свого безталання. Раз і назавжди покінчити з дурнуватою головою і всім, що від неї смердить на цілий чорно-білий світ.
Холодний дощ кипів, вдаряючись об мої киплячі, засмолені мізки. Чорний кіт, всупереч своїй чортячій хитрості теплого затишку вигріб, наче з-під землі, на світ аж ніяк не Божий, всівся навпроти мого дев’ять поверхів від землі вікна і почав нахабно махати лапою: мовляв, вискакуй, побався у безсмертя, звільни дорогу тим, хто вміє і хоче битися, не засмороджуй й так загноєного слабаками світу... Стрибай!..
Я виліз на підвіконник, механічно перехрестився і попросив прощення у Бога за неможливість гідно прожити дарованого мені життя, ще раз, поглинувши в безчасся, переглянув бідну на земні радості стрічку мого життя, і ...
І хтось божевільно загримав у двері. Я востаннє глянув вниз – кота не було, сонце випхало з-над себе хмару і випустило ангелів на спраглі польоту душі мешканців забутого благами гуртожитку. На місці кота стояла маленька трирічна сусідочка, щиро сміялася на весь світ і привітно махала мені ручкою...
Я не міг травмувати дитини розляпаними по асфальту мізками... Не мав права... Особливо, перед вічністю... І я пішов відчиняти двері.
На порозі стояла зла-презлюща, вічна, ще “червона” вахтерка Клавдія Степанівна і важко дихала на мене цибулею з часником, яких в її понад стокілограмове тіло вміщається чимало.
Слухай, хрон, – почала вона, – спусти свою задницю до телефону, бо якась Яна з Полтави мене вже задовбала... Ти знаєш, скільки мені коштує отака вилазка? Але що з тебе візьмеш, окрім п’яних аналізів і дурного дякую... Ти би...
Однак далі я більше нічого не чув. Я летів до телефону на крилах надії, аби почути голос своєї коханої Яночки і, може... Може я ще комусь потрібен у цьому інколи кольоровому світі.
– Сергійку, ти? – тільки приклавши трубку до вуха, почувся її дивний-прегарний, схвильований, співочий голос весни. – Я мушу швидко, – якось дивно продовжила вона. – Я тебе кохаю! Я хочу тебе бачити! В мене рівно через п’ятдесят днів відпустка, я вирахувала. Ти до мене задзвониш в п’ятницю, двадцять дев’ятого, на мобільний чи на роботу і зустрінеш у Львові, добре?
– Так, звичайно, сонечко, – відповів я, хотів на емоціях наговорити так багато всього, потрібного і не дуже, але... Короткі гудки гострими, до червоного розкаленими голками, штрикали моє серце, і я... Я почав не тихенько, по-чоловічому, щоб ніхто не здогадався та не бачив, а на людях та голосно ревти на цілий світ, рвучи волосся на своїй безталанній голові.
Чого витріщились? Не бачите, воно п’яне? – розганяла цікавих Клавка, побоюючись, щоб після зміни їй не влетіло “за дисципліну”, адже вже давно була пенсіонеркою, а підступні конкурентки тільки й чекали проколу. Може, й того придурка-крикуна підставили.
Уже й не пам’ятаю, як добрався до своєї кімнати. Було соромно, гидко, було шкода цілого світу, а особливо, тих людей, які мали нещастя зустріти у своєму житті таке безталання, як я. І було нестерпне бажання випити… І я пішов на сусіди шукати спасенну «десятку».
– Дулю ти б від мене дістав, а не «десятку», якби я не бачила, як ти верещав. А то здурієш ще, – молилася гостра на язик сусідка Леся, якій, до речі, я ще не віддав п’ять гривень. – Тільки з однією умовою: випив – і в люлю. Ясно?
– Так, ясно, – по-солдатському відповів я і побіг.
Магазин був за рогом, метрів сто від гуртожитку, тепер він гордо називався супермаркетом... Я не йшов, не біг, і не мчав, я летів до нього на крилах відчаю, бо все моє єство не витримувало сорому сьогоднішнього дня.
Вам щось підказати? – ввічливо, по-европейському, запропонувала молоденька продавщиця, чи як тепер їх називають, поки я вишукував на величезній вітрині наших та закордонних “заспокійливих” ту, що з найменшим цінником.
“Пшеничну”, – сказав я. – Оцю, – уточнив пальцем, бо тих “пшеничних” було для шлунків від злидаря до нового українця.
Дати вам кульочок? – запитала дівчина.
Я завагався. Взагалі-то можна. Не нести ж ото захланно у руках.
Він безкоштовно, – уточнила вона.
Ні-ні, не потрібно, у мене є, – збрехав я.
Напевно, щоб остаточно мене добити, тільки я вийшов з магазину, зупинилася машина. Якраз та, що возила всі ці кляті роки на роботу мою задницю.
Сергію Петровичу, вас підкинути? – запитав водій. Мій, останній.
Вадиме, ти знущаєшся? – кинув я у відповідь.
Ні, справді, – якось знітився він, – сідайте! – і як колись, швиденько вистрибнув з машини і спритно відчинив мені двері.
Дякую. Дуже дякую, Вадиме, – тепер уже знітився я.– Але я вже прийшов. І ще: не признавайся більше до мене, добре? Нема вже Сергія Петровича... Є Бог зна хто... І шкода, що він був, той Сергій Петрович... Тримайся, – кинув я на ходу і пішов...
Ми всі за вами дуже шкодуємо... і начальство... і працівники... і я... – але я більше нічого не чув, я був повністю у пляшці, що з нетерпінням гріла мою пазуху.
