Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)
Будемо так стояти? – нарешті спробувала усміхнутися Януся. – Я думала, що львівські чоловіки принаймні запрошують у кав’ярню...
Я взяв її на руки, посадив у таксі, так само на руках заніс у готельний номер і... на деяку вічність стався найприємніший у світі кінець світу...
Афоризми дощу наплювали німбові в душу
І відстукали потяг, що шукає свого хвоста.
Я відкрасти тебе,
Я обожити мушу.
Мушу!
Розтулити до щастя
Твої
божевільні вуста.
І терпіти за сто,
І молитись за ціле пекло.
І співати пісень,
Які сам наспасав тобі.
Але:
Мушу!
Свідомо.
Вперто.
Ніяк не звикло
Йти на бі...
Йти на бі...
Йти на вічний омолений “й”.
46
Завтра можуть бути хмари...
А можуть і не бути...
Вечірній Львів перетворився у чарівну заспокійливу дитячу казку про велетенське щастя і не відпускав нас, переляканих щастям, від себе. Так-так, переляканих.
Хіба ми вміємо тішитися життям і насолоджуватися митями? – дивувалася моя Полтавська Зірка.
Звичайно, що ні, – погодився я.
Щоб ми були щасливими, – продовжувала резюмувати Януся, – потрібен цілий полк ангелів, які б тримали нас в обіймах щастя та й ще постійно витрушували з голови рої дурнуватих передбачень...
Так є, – сказав я. – Тільки не зараз. Правда?
Так. Інакше ми не робили б зі щастя інопланетян...
Збиткуватий, повний сил місяць викарабкався на вежу Високого Замку і, забувши про зірок, роздягав чарівних львів’янок, закутаних у вогні вечірнього міста. Молодець!
– Зірки йому це не скоро простять, – провіщувала Яна.
Я збентежився:
– Кому?
Не грай дурника, добре? Ніби ти не знаєш, про що ти подумав? – здивувалася моя чи вже й така маленька наївна квіточка... – Місяцю-розпуснику.
Однак вона допомогла мені зловити себе за думку, що я вічно думаю, що не маю часу нормально пожити через оте божевільне, комп’ютерне, завше проблемне думання-вираховування-прораховування-бідопророкування. І може, навіть ніколи у житті не відчую насолоди буття такої, як зараз у місяця-розумника, який знає, що завтра – буде завтра, що зірки ще не встигли висловити свого тимчасового “фе”, а може, і не встигнуть, бо завтра можуть бути хмари, а записників у зірок нема, а що не записується, те забувається... Та й жіночого вони роду, зрештою, а значить немає страхувальника від вибриків чарівної половини алогічності... Отак.
Ми невидимими сходинками спускалися в душу міста, втрачали себе, ставали ним і знаходили самих себе у ньому. МИ – ЖИЛИ!!! Ми були у потрібний час у потрібному місці – і життя не пройшло повз, а зупинилося, здивоване невідфутболенням, і захотіло намалювати фарбами вічності квітку душі, яку, при нагоді, і не соромно показати Богові.
– Блаженство приходить тільки тоді, коли його впускаєш, – розпочала Яна.
– І приходить не само – воно теж любить друзів...
– І, звичайно, таких, з ким поведешся...
– Тобто, друзів із раю.
– Правильно! – шаленіла Януся. – Мислити ти вмієш. А зараз подивимось, як ти вмієш любити! Адже ми – в раю!!!
Далі – без слів.
До готелю залишався крок...
47
Щастя...
Час все-таки плив рікою і дні минали без коментарів...
48
Безприкра дурість, як правило, прощається...
Чергова екскурсія по місту добігала до готелю.
Мені було так добре, що я мусив щось витворити.
Ти зараз заробиш! – відбивалася Яна від моїх привселюдних залицянь.
Аж ось... Життя завжди само підкидає те, чого хочеш. Треба тільки вміти побачити
Ти – мудило! – я тупо витріщився в отетеріле пампушкове личко даішника. – Ти хоч розумієш, що ти мудило, га? – я з нього глузував, я – розстрілював його наповал несподіваними для його недоторканних вух словами.
Він дивився на мене звірячими очима, переживаючи шок посягання кимсь на його всесильну на дорозі персону.
Скажи, ти дебіл? – бавився ним я і користав момент, поки він не оговтався і не заїхав мені межи очі своєю паличкою-виручалочкою. – За що ти з нього здер двадцятку, га?
Так званий порушник, напівбородатий інтелігентний напівдідок, який ще хвилину тому монотонно лепетав “за що... я не порушував… за що?..”, почав захищати міліціонера:
Як ви смієте! – вичитував благодійник мені. – Хто вам дав право ображати людину?
Я відставив діда в сторону. Як іграшку, що накручується.
Даішник ожив. Його каламутні очі налилися... страхом. І він... Ніколи б не подумав... Він сказав:
Не заважайте годувати сім’ю, будь ласка. Заробите по хребті, бо нас багато…
Гарант безпеки дорожнього руху не уточнив яку сім’ю, правда, однак, чесно кажучи, я засумнівався, чи такий він уже й “мудило” та “дебіл”. Бо годувати сім’ю і “сім’ю” в наш час та у нас – це справді мистецтво. І небезпека. І шалена відповідальність.
Зметикувавши, що щось не так, висунувся з автомобіля старший колега шокованого інспектора. Він для суворості звів брови, постукував палицею по руці і свердлив очима інтелігента-автомобіліста. Очевидно вирішив, що заважає працювати саме дідок.
Порушник теж був смикалистий.
Правда, я вас захищав? Правда?.. – допитувався він у молодшого інспектора.
Яна поспішливо забрала мене від гріха подалі, а добрий напівдідок почав відбиватися вже від двох міліціонерів. Ми зникли з їх поля зору, однак сумніваюся, що безслідно зникли з їхнього життя...
Знаєш що, – нервувала Яна, – ти мене постійно дивуєш. Ти бавишся життям, і воно тобі підіграє. Такого завжди не буває. Ти маєш щастя, що попав на врівноваженого міліціонера. Це збіг дивовижних обставин.
Це магія, – відповів я. – Магія щастя. Вона завжди приходить до тих, хто не боїться і хто дарує любов. Не сороміцько-рекламну, а...
А? – Яна дивилася на мене допитливими очима блаженства.
– Байдужу... – місяць відсунув пухнасту хмарку і відверто наставив вухо у наш бік: на пострадянському просторі кращого кадебіста за нього не придумали навіть підприємливі генні комсомольці, фантазії яких після десятиліть підспівувань на прив’зі ганяли по галактиках темпом зірваного з ланцюга, небаченого польоту свободи собаки-мученика з душею справжнього... пса.
Байдужу?
Так, байдужу... Бо вона – безцінна. Без ціни, розумієш?
Якусь мить Яна комп’ютерно, традиційно по-земному пропускала сумніви-аналізи-порівняння через м’ясорубку дияволом придуманого мозку, щастя якого в спокусі пізнання – Євиній та Адамовій втечі від невміння прийняти дар буття без проблем. Парадокс, який поставив на коліна тих, хто хоче знати, і подарував миті земного щастя тим, хто вже все знає, і йому цього вистачає. Крапка.
З ресторану вийшов лисий підстаркуватий новий українець з Попелюшкою років дев’ятнадцяти з гаманцевими очима та надзвичайно спокусливою лялькобарбієвою фігуркою у супроводі лисих кров з молоком двометрових шаф.
Пригадую, ти запитувала, чому мені щастить, Яночко?
Запитувала.
Відповідаю: я – блазень. Чуєш, Яночко, я – блазень. Блазень на дорозі перешкод, які завжди шукають логіки та побивають за законами логіки. Бо розумні, перешкоди ці. А я – мудрий. Тому блазень. І тому перешкоди переді мною розступаються... Не з увічливості та співчуття, ні, зі страху... Та, інколи, з поваги...
Один з двометрових боксерською правою отверезив безневинного підпилого перехожого, що перейшов з кількома напівтеплими словами не знати в чию адресу дорогу крутеликові світу сього з наївної неуважності до своєї й так не першої свіжості персони.
Двометровий заробив окейливого погляду від шефа.
А я... Я підбіг до них і вигукнув: “Привіт, козаки!”, пожав спітнілі лапи ошелешених горил, косарську, на диво, руку шефа, і зі смаком поцілував Попелюшку.
На мене з двох боків розмахнулися. Яна та Попелюшка затулили обличчя долонями через інстинктивний страх бути свідками однієї безглуздої смерті, або, в кращому випадку, великого пожиттєвого покалічення. Однак...
Ти супер, – сказав шеф і втиснув мені в руку візитку. – Скажеш: я той, хто поцілував Попелюшку, і двері мої для тебе будуть відчинені. Бувай, – і він ще раз подав мені руку.
Двометрові розгублено кивали квадратними головами з горбатими від моменту істини носами та тарілчастими від здивування очима.
– Ти тимчасово щасливий самогубець, – тільки-но поїхав “джипик” , зі сльозами на очах прокричала Яна. – Ти тверезий п’яний щасливий ідіот. Та ти... ти... – і вона, досі не можу повірити, почала мене бити! Де попало, і сильно. Я терпів, бо знав: це від безсилля. Бо навіть вона, така близька мені людина, не могла, не мала права знати, хто я насправді, і тому після бурхливої атаки на моє клоунське тіло ще й зайшлася незрозумілим не те, що мені, а навіть місяцеві-кедебісту ревом.
Я, коли спілкувався з ними, був ніким і ніщо, Яночко. Ну не може заробити по пиці те, чого нема. Ну ти це розумієш, правда? – виправдовувався я, обнімаючи свою квіточку. Розумієш?
Вона плакала і мовчала. Вона довго плакала та ще довше мовчала. Потім:
Ти найкращий, – прошепотіла. – І ти завжди будеш мій, ясно?
А після невеличкої паузи додала:
Ти знаєш, про яку власність я говорю?
Так, – відповів я. – Про вічну та ніяку. На превелике пекло і на превеликий рай, – і я забув про блазня, яким пощастило мені побути з Яною і знову перетворився на великий шлунок земних радостей та печалей, більшість яких фіктивні, як щирі усмішки депутатів перед виборами. Переконливішого порівняння в той момент мені чомусь не придумалось.
– Якщо тобі нема дуже чим тішитися у цьому світі, тішся тим, що ти є, а не шукай дурних пригод на свою голову. Бо я тебе кохаю, – сказала Яна.
Добре, – погодився я. – Тому я тобі прочитаю гарного заспокійливого віршика про вже. Гаразд?
Януся помахала мені кулаком на манер шаф лисого...
Тоді слухай. Називається “Ми”:
А все “а-а”
“бе-бе” буває зрідка.
До “ве” і ”ге”
Доплентається тінь.
“ ґ е” – може, Бог...
а я – маленька квітка,
щаслива, горда,
що прожила день.
Ну як? Класно?
Філософ ти мій дорогенький, – сказала Яна, – “а”, “б” і “в” – це добре. Однак...
Як завжди, – перебив Яну я.
А як – завжди? – ніби наївно запитала вона.
“Якісь віршики ти плести вмієш. А зараз..., – я перекривляв її, – а зараз я подивлюся, як ти вмієш кохати”...
Мо-ло-дець! – вигукнула Януся.
Як я люблю, коли вона тішиться, мов дитя...
49
Відкритий день
Душа
І чиста дошка
Сліди
Що почалися у доби
Несуть
Печуть
До трохи
І від трошки
Від там
І до якогось-тут сюди...
Яна спала. Я вийшов на балкон, щоб помилуватися зорями та спробувати розгадати, яку на цей раз пакість придумав місяць. Не довіряю йому – і все. Ще з дитинства, з перших бабусиних оповідок про зрадженого брата на вилах відчуваю у місяцеві загрозу.
Сьогодні він був худющий, виснажений, схожий на зігнутого в дугу яблучного хробака. Зірки не дотанцювали до кінця ще першого вальсу, як місяць, вилупивши дві свої чорнющі хробачливі цятки-очі, солодко запитав:
– А ти знаєш, що таке розлука? – і зник за хмарою, спеціально сховавшись, щоб підглядати... Задля переживання шпіонського екстріму, хай йому грець...
А я змушений був шукати відповіді, на “що таке розлука?”, бо втікати від запитання не було сил, бажання та, зрештою, сенсу. І як би я не хитрував, як би не крутив, висновок весь час напрошувався один: розлука – погана штука. Ну не можна, хоч трісни, сказати, що розлучаєшся з ворогом! Ніколи, бо ніхто не повірить. Розлучаєшся тільки з добрим. Ось. І ще з дружиною... І я переглянув фільм спогадів про свою Надю і при відвертих зорях та шпигунові місяцю дозволив собі визнати, що кохаю її, рідну та далеку, як і кохаю рідну та поки що близьку Яну... Розлука призначена для того, аби звільняти дорогу злуці...
Мене почала боліти голова...
Довго я думав-гадав і намислив собі виправдання, яке мене заспокоїло і змусило розчаровано вийти із засідки місяця: розлука – хочемо ми того, чи ні – завжди приходить. Завжди: батьки розлучаються з дітьми, брати з братами, сестрами і навпаки, друзі з друзями, знайомі зі знайомими, начальники з підлеглими, кохані з коханими, люди зі світом. Всі!!! І подобається мені чи ні, колись, за якихось обставин, я обов’язково змушений буду розлучитися з Яною. На нашій, не своїй землі... Тільки шкода, що вже... незабаром...
Так я себе наївно й впевнено ґвалтував розрадами, з собою розмовляючи, бо тільки так слабаки рятуються від божевілля. Та інфаркту.
Я зайшов у кімнату. Яна вже не спала.
Вона гарна? – запитала.
Хто?
Дружина твоя.
– Так, – відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.
І я не збрехав.
Тоді ти мусиш повернутися до неї.
Чому?
Бо ти шукаєш її в інших жінках. І будеш шукати доти, поки не повернешся додому. І не сперечайся.
Янусь, мені справді з тобою добре, – у мене було таке враження, що мене роздягнули без мого дозволу та відома. Ніби Яна вміла читати думки.
Я знаю. Але твоя доля – не я. Ти знаєш.
І я знову мовчки вийшов на балкон. Там і зустрів світанок.
У повітрі пахло розлукою. Цілий день ми сміялися та жартували і розуміли великодушну штучність наших веселощів. На вечір ми купили багато шампанського – так захотіла Яна. З кожним ковтком моя дорога жінка серйознішала. Врешті впевнено мовила:
Якщо ти мене хоч трошки любиш, ти повинен повернутися до дружини.
Яна, я не зможу, Ян... Зараз мова навіть не про неї... не про Надю... Просто зараз, тепер, я вже не зможу без тебе, Янусь... – незграбно пояснював я.
Ти зможеш, бо ти сильний. Я переконана, – впевненість реактивно вивітрювалась з неї, – бо бачила... І вірила... І бачу тепер... Тоді ти був... – Яна винувато заблимала своїми гарнющими оченятами. – Я хотіла сказати, що завжди бачила тебе сильним. З першого погляду. Тому й повірила. І ще багато тому що. Бо ти найкращий. Пра?..
Я підійшов до цієї СВЯТОЇ ЖІНКИ , став перед нею на коліна і цілував їй руки.
Що ти робиш? Перестань, Сергійку. Не роби... – повторювала вона.
Я все зрозумів. Так! Тепер я знаю, чому відчував, ніби ти поряд... Наївний!.. Як я не міг здогадатися зразу... Ти – мій добрий Ангел. Тоді... ти була у Львові, бачила мене, останню п’яну смердючу свиню... І телефонувала зі Львова... Так... Ти дала мені останній шанс, сама народивши той шанс. Ти тоді не з’явилася на мої залиті безсиллям очі, бо це означало б для мене раптову смерть і вічне пекло – я б не переніс сорому постати таким перед тобою... Ні. Ні, ні й ще раз ні. Навіть такій свині, якою я був... – у мене на очах світилися сльози захоплення і вдячності. – Ти свята, Янусь. Я знаю... Ти мене бачила тоді? Бачила? Так? – допитувався я.
Так, – відповіла Яна. – Але я не хотіла, щоб ти це знав. Я була у відчаї, любила тебе ще більше, щосекунди благала Бога, щоб ти викараскався, і вірила, вірила, вірила! І більше не хочу повертатися до цих не дуже приємних спогадів. Домовились?
Я не зможу без тебе, – повторив я.
Мусиш, – заперечила Яна. – У нас різні долі, але спільне кохання, яке тільки через розлуку може залишитися вічним.
Ти, як завжди, маєш рацію, – сказав я, а Яна вже почала збирати чемодан...
50
Ти для мене будеш і не будеш...
Ті, хто колись садив на потяг розлуки своє кохання, бо в той час саме такий квиток був виданий Богом для двох поранених доль, знають той холодний біль пекла у всьому єстві, і гріх ятрити рану спогадами... Хто ніколи не садив на потяг розлуки своє кохання – хай ніколи про це не знає...
Коли Яна поїхала, а я, обікрадений та спустошений її відсутністю, вивчав стелю, прийшов Ангел.
Навіть у вічності немає нічого вічного, повір, – сказав він.
Я навіть не зрадів своєму найнадійнішому другові.
Але справжнє кохання живе довго.
Нехай. Мені від того не легше, – крізь сльози мовив я.
І має дуже велику силу. Силу віків.
Я без неї не зможу бути сильним! – вирвалось у мене. – Розумієш? Без неї я... мить. Смертельно хвора від самотності.
Загартовуйся. Після кожного витриманого удару по лівій щоці права стає сильнішою... Це не помилка Бога, а свята правда. Бо потім щоки стають невразливими і по них більше не б’ють. Думаю, тому що... бояться.
З відчаю, вперше за наше знайомство з Ангелом, я опустився перед ним на коліна і попросив свого вірного Охоронця:
Поверни мені її, Ангеле... Благаю!.. Я проживу з нею так, що ти не пожалкуєш. Тобі не доведеться червоніти за мене перед Богом... Повернеш?...
Не можу, – невпевнено відповів мій найнадійніший друг. – Наступна сторінка у тебе інша. Без неї.
Я піднявся з колін і підійшов до вікна. Глянув вниз.
Не старайся. Ціною догани привідкрию тобі секрет – то не твоя доля. Можеш йти собі спокійно жити...
І таке говорить Ангел?!! – дорікнув я йому.
Нарешті! Нарешті ти збагнув, що не тільки святі горшки ліплять. А ще по секрету тобі розповім, що таких святих, які вміють і хочуть щось ліпити, можна полічити на пальцях однієї руки... Тільки нікому не кажи...
Не скажу, – пообіцяв я.
І не треба взагалі-то. Тобто, нема сенсу. Бо ніхто тебе й не почує. З ввічливості тільки вдасть, що слухає. У когось, як правило, є проблеми з іншою персоною – собою... Вловлюєш?
Майже, – я посміхнувся. – Обіцяю, тепер буду слухати по-справжньому.
Тоді хочу нагадати тобі найсправедливіший з усіх законів, які є на світі: “Що віддаєш, те маєш”.
Я знаю...
Тоді дотримуйся його і зрозумієш: твоя жінка завжди буде твоєю! Навіть якщо її біля тебе немає...
Я мовчав. І подумки дякував Яні за те, що вона є. Подумки віддавав шану турботливій Берегині моєї справжньої долі.
Цього закону не може змінити навіть Бог, бо...
Бо?.. – перепитав я.
Бо тоді Бога не буде... – Ангел витер з чола піт. – Усе. Я втомився. Але ще тобі скажу одне по секрету: в раю люди теж, чомусь, незадоволені. Вони думають, що краще там, де їх нема. А Бог вдає ніби так має бути. Тримайся...
Ангел зник. Певно, пішов у небо. А я на свою роботу – класти бруківку, звідки мене погнали за прогул, якого й самі придумали. Таке може бути тільки в демократичній країні.
У мене ж відпустка! – шукав правди я.
А хто бачив? – увічливо запитали мою безправну фізичну оболонку.
Бачив Бог. Тому вже наступного дня я випадково натрапив на візитку лисого пана з Попелюшкою, домовився про зустріч і одержав роботу, про яку навіть ніколи не дозволяв собі мріяти – я рекламував і видавав книжки. А лисий бізнесмен виявився академіком і відомим літературним критиком...
У житті буває всяке... Як просто...
Давно минула золота осінь... Люди вже встигли звикнути до виття бездомних вітрів. Моїм життям була робота, а робота була дуже цікавою. Я гарно заробляв...
51
Якщо іспит складено – іспиту не було...
Настав час звітувати про назбиране каміння, яке колись сам і понарозкидував...
Іспит.
Я вийняв єдиного білета, що лежав на столі:
1. Чому “бо...”?
2. Чому “бо так...”?
3. У чому щастя?– прочитав я.
Ангел умостився за столом, як поважний професор з часів мого студентства, в аудиторії, що купалася в хмарах. Я сидів навпроти нього з калатаючим серцем... Не від страху – від іспиту.
Чому “бо”? – з байдужістю ката, без усіляких вступів почав Ангел.
Бо так, – нахабно відповів я.
Чому “бо так”?
Бо є.
Ми мовчали. Я мовчав впевнено, Ангел – мудро й не властиво Йому по-філософськи, сумніваючись.
Якщо б я не був Ангелом, – сказав Ангел, – я б вимагав набагато повніших відповідей.
Я знаю, – зізнався я.
Це добре. А що бачиш?
Бачу, що пошуки вічного щастя підходять до завершення...
Успішного?
Так. Попри багато маленьких нещасть, я пережив багато маленьких утіх... І зрозумів...
Що?
Що маленькі втіхи складають вічне щастя, бо...
Бо?.. – Ангел постійно мене підганяв. Він не хотів, щоб я думав, він вимагав, щоб я знав – вміти мислити можна тоді, коли є чим...
Бо все у житті дуже просто...
Просто?..
Просто треба тільки жити.
Як?
Легко, красиво і вільно.
Коли?
Вже.
Так, – Ангел задумався. – Навідних запитань достатньо, – настала пауза істини. – Тепер останнє запитання: у чому щастя?
У каструлі... – випалив я і прикусив язика. Думати, що заліз Богові за пазуху, спілкуючись з Ангелом, необачно нерозумно.
Ангел насупився.
У каструлі, що зветься головою, – уточнив я.
А ще точніше? – мій Наставник став оптимістичнішим.
У відсутності в каструлі, голові тобто, мішанини. І в геніальності, яку Великий Геній заклав людині в гени, щоб та романтично називала свій дар жити долею і, на всяк випадок, у разі чого, мала гарне виправдання власній безхребетності.
Ти жартівник? – весело запитав Ангел.
Ні, мислитель, – серйозно відповів я.
Тоді від імені Життя кажу: Сергієм Шукайлом іспит складено!!! – я не думав, що така комуністична урочистість може бути в нематеріалістів.
Не в імені щастя, Ангеле! – мені захотілося теж побути вчителем.
Помовч. Я не люблю, коли мене повчають. Ясно? – і Ангел мені підморгнув.
Я знав: Він дуже був задоволений моїм повчанням – завжди приємно побачити хоч якісь результати своєї роботи. Потім мій Охоронець зі сумом мовив: – Ну що, бувай... Завжди і вже.
До побачення, – поправив я.
Ні, саме “бувай”. Я покидаю твої очі, бо кожна така з’ява опускає мене на хмарину нижче в очах Бога. Не Ангельська це справа бавитися у смертних. Однак я не покидаю твоїх вух. Слухай – і побачиш.
І Ангел щез.
Я ще довго чекав Його традиційних повернень. Та марно. Все колись закінчується...
Все, як все на світі, окрім життя...
“Якщо з нами Бог, то хто проти нас?”, – прийшла на думку оптимістична підказка... якось... зі сонцем попід руку...
Ангел таки повернувся, – зрозумів Сергій Шукайло, я тобто.
52
Ангеле Божий, Хоронителю мій святий,
Богом з неба даний мені на охорону.
Щиро благаю тебе: просвічуй мене сьогодні,
оберігай від усього злого, заохочуй до добрих
діл і провадь на спасенну дорогу. Амінь.
Життя нарешті перекинулося з голови на ноги, йшло собі спокійно та впевнено, мудро вирішувало всі насущні питання (тільки не проблеми – я відігнав назавжди це слово від себе і позбувся проблем), активно включалося у творення свого квітучого майбутнього, вірило, сподівалося, любило...
Я відчув, що можу вщент розбити стіну, що загороджує мені шлях до власної долі. Справжньої. Моєї. Писаної Богом і трохи мною... І я набрав гостинців, закинув торбу на плечі і поїхав в гори до діда Івана по благословення.
Дід, побачивши мене, зовні був незворушним, але очі так раділи, що в захмарених снігових горах виглянуло сонце.
Якщо до мене повертаються, то тільки переможцями, бо я притягую лише силу, – сказав дід. – Вітаю.
Ми цілий день провели у цікавих та цілющих розмовах про все і про ніщо. Іван був зовсім іншим – не таким, яким я його знав. Це мене дуже дивувало. І на прощання, коли дід подав мені руку, я не втримався:
Ви не такі, як тоді, колись...
Бо не таким був ти... Ти був учнем і задля тебе я став вчителем... – пояснив великий мудрець.
А тепер? – запитав я.
А тепер – ми друзі. Зрозумів?
Так.
Тоді до зустрічі.
До зустрічі...
Я був переконаний, що ми зустрінемось. Я навіть не сумнівався. І в цьому полягали всі мої теперішні успіхи...
Я тихенько ввійшов до кімнати. Дружина на дивані читала книжку. Малий сидів за столом і малював. Потім узяв малюнка і підійшов до Наді.
Мам, диви, яку я намалював машинку. Гарна?
Дуже, – сказала дружина і погладила Назарка по голові. – Молодець! А хто за кермом? – запитала.
Як хто, мама? Татко! Їде до нас. Бачиш?..
Очі дружини заблистіли ніжністю, спогадами та співчуттям.
Правда, ма... Правда, татко їде? – не вгавав син.
Так, – відповів я з порогу.
Далі було багато-багато щастя... І не було слів... Щастя розмовляє емоціями...
Вітер життя виніс мене з дому, а доля повернула назад. Я тримав в обіймах цілий світ, бо я мав сім’ю. Мій маленький пацан повис у мене на шиї, сміявся, плакав і повторяв: “татку, я тебе більше не відпущу, чуєш?”. І плакав з радості я. Бо щастя. І бо так...
Я тебе шукав, – сказав я дружині.
А я знала, що ти є, – відповіла Надя.
ОТАК...
І БУДЬ МУДРИМ ПІСЛЯ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ТАК ДОВГО БУВ ДУРНЕМ!
ЕПІЛОГ
Яна зателефонувала, що вона щаслива...
Оксана, як завжди проявила оригінальність і прислала кур’єром жовтого тюльпана з листівкою, на якій було надруковано, що щасливий я, бо вона бачила мою дружину...
Друзі мої щасливі, бо ми зараз сидимо за Різдвяним столом у щасливого діда Івана, сім’ями, смакуємо приготованого мудрецем барана, мій Назарко називає Івана “мій дідусь”, старий безмежно тішиться, ми стримано жартуємо...
Бо діти.. І дід... Для якого діти ми...
А ЖИТТЯ З ФІЛОСОФСЬКОЮ БАЙДУЖІСТЮ РОЗПОВІДАЄ НАМ КАЗКУ ПРО ЩАСТЯ І КАЖЕ, ЩО МОЛОДЕЦЬ НЕ ТОЙ, ХТО СЛУХАЄ, А ТОЙ, ХТО ВМІЄ З РАДІСТЮ ПРИЙНЯТИ КОЖЕН ПОШТОВХ СЕРЦЯ, В ЯКОМУ ОБОВ’ЯЗКОВО Є МИТЬ, З ЯКОЇ ТВОРИТЬСЯ ЩАСТЯ...
ТРЕБА ТІЛЬКИ НЕ БОЯТИСЯ І БУТИ БАЙДУЖИМ ДО ЗГУБНИХ ПЕРЕДБАЧЕНЬ ТУРБОТЛИВОЇ РІДНОЇ ГОЛІВОНЬКИ...
ЯК ПРОСТО! ПРОСТО, ЯК У КАЗЦІ !!!
Лютий 2003 р. – грудень 2004 р.
