Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)
Я так по-дивацьки-дивно думаю про сонце в горах, – подумав я.
Так само обікрадений Богом той, хто ніколи не бачив, як місто народжує годину пік під пекучим сонцем, під нестерпним бажанням втопитися у ванні холодної води, якої нема до вісімнадцяти нуль-нуль згідно графіка безперебійного водопостачання... – подумав я.
Посткомуністичний синдром... Посткомуністичне виправдання безволлю, бо є можливість знайти цапика, офірного (що то значить?) в посткомуністичному синдромі... Пошук причини, яку легко та зі знеболеним сумлінням можна приписати посткомуністичному постсиндрому... Жорстокі постфактуми... Однак...
Демократія-білібєрдократія-нісенітниця... – думали люди, які згадались мені, й подумав я.
Я стільки надумав в долі секунди!!!..
На що я розтринькую життя? – насварив себе я. – На руйнування планів мільйонів-нерів? Черв’ячониченько... Земля – пухом, якщо знайдуться ходи просвердлити її...
Катастрофа! Думки мої – катастрофа! Я не маю права занедужувати на хворі віщування!
Геть усе...
Я бачу, як гори народжують сонце!!!
Я повернувся в гори і більше не прогавив жодного атома щастя.
Хлопці! До мене! Хлопці! – верещав я децибелами мюнхенської пивниці, в якій фюрер кував націю з хмільним наміром підкувати інші...
Вони виходили заспаними та прибитими Морфеєвим мішком...
Вони ставали святими та крилатими...
Перший світанок в горах навчив нашу голову знову бачити! Без фік-цій!
Ні хфіга собі!.. – завмер Володя.
О-го-го! – здивувався класний пацан з самого Львова Ростик.
Отож бо воно так у нас є, – вкотре зробив дуже влучний висновок Степан, якому світанок в горах не первина, однак дивина завжди. – Світанки завжди вперше, – відповів на моє ще не поставлене запитання вголос він.
Кожен думав про своє, і кожен мусив думати про гарне. Інакше... світ перетворився б у те, з чого виник, і гріш ціна Боговим старанням, а Господь просто так зусиллями не розкидається. Зарозумний для цього просто... Просто не всі це бачать, допоки їм не дано бачити... Просто – до примітива, в якого заземлені не вміють бачити через шлунок, який... має гріх пожартувати виразкою...
– Ось так, – закінчив мовчанку Ростик, і на цей раз усі з ним погодились...
Ми гарно поснідали. Гарячим смачним супом, підсобниками до якого були ми, але майстром, чарівником – тільки Степан. Мама недарма народила його на кухні, сама, на Новий рік, героїчно, без шуму, і готового, сповитого вже, принесла показати гостям…
Учорашня неконтрольовано буйна веселість, традиційно підкріплена горілегами всіх міцностей та гатунків, попервах бавилася у пінбол колючим м’ячиком на втомлених теренах голів наших, однак… Після такого супу та усвідомлення, що кожна секунда на ціну золота в тільки ось претакому товаристві – м’ячик перестав ганяти по стежинах мозкових вм’ятин, а заманили плаї – здорові, заасфальтовані-цементовані тисячолітніми хвоями та камінцями Перунових Карпат…
Ми пішли на всі чотири сторони.
Якщо хочеш відчути гори, ти повинен бути сам, – повчав Степан.
А якщо я боюся ходити сам? – перелякано здивувався Володя. – Я не горець. Я людина з рівнини. Я не вмію виживати фізично.
Тоді сиди і пильнуй палатку, – порадив закарпатець.
Ні, я піду. Бо маю дуже дієвий амулет у вигляді цілющого речення беззаперечних істин, – після кількасекундного мовчання вперся Вовчик.
Ти мені починаєш нагадувати мене, істинник, – засміявся Ростик. – Кажи свій амулет, бо сонце треба наздоганяти.
Які плаї не підсовувало б мені життя, я все одно прийду туди, куди мені призначено.
Це точно. Істина, – зробив висновок Степан. – Ти такий мудрий… Сковорода прямо-таки... Прийдеш… Якщо не загубиш стежки… Або…
Або?..
Ні, без “або”. Я пожартував. А то дійсно палатці прийдеться виконувати роль пасивного охоронця раба божого з сонячної Одещини. Яко ображеної овечки, що чекає вовка вдома та сподівається на...
Ми побажали один одному дня приємних відкриттів і вже зробили по крокові в усі чотири сторони.
– Стійте! – раптом вигукнув уже декілька століть мовчазний Володя. – Слухайте! – пафосно додав він:
Через очі лізе на чоло.
Через губи заглядає в душу.
Сонце розсміялося на носі
І за хвильку стало колобком...
Декілька секунд тривала мовчанка врублення в текст. Потім Ростик сказав:
Якщо ще не забув, повтори ще раз.
Володя повторив.
Знаєш що, – знову Степан брав на себе відповідальність судді, – а мені подобається! Запиши обов’язково.
Щось в горах здохло, – зробив висновок Ростик.
Бо Степан тебе похвалив, – поспішив заспокоїти Володю-поета я. Одесит катастрофічно боїться всього мертвого.
Віршик про щастя, – втрутився в наше особисте сприйняття поезії Вовчик.
Ну й нехай. Хай втручається. Ми вже й так встигли пережити своє бачення, передбачення і яснобачення... всупереч алогічності сприйняття поезії, як на мою об’єктивну... в якій я сумніваюся... думку...
8
Моментами я не вірю своїм очам.
Інколи я велетень, інколи – карлик.
І ніколи нормального зросту.
Воістину правда: коли ти самісінько-сам, з дійсно порожньою від чужих жорстоких та своїх жалісливих прихованих хробачливо-хворобливих бичувань головою – з тобою цілий світ.
Блукалося, як у раю. Щоправда, слава Богові, без запашних пізнавальних яблук, яким кортить бути з’їденими, аби з цікавості занести свої зернята на землю, спробувати романтику грішності й аферизм сокири якогось змерзлого, народженого в муках… А раз без яблунь, то й без наївного крилатого ангела, який через примху сподобатися червонобокому, став ще рогатим та хвостатим, і без шансу на покаяння, бо падати завжди легше, аніж карабкатися вгору… Здогадуюсь по собі вжешньому, однак віддаю перевагу карабканню.
Як на гори, сонце не гріло, а пекло. Бавилося у пляжний Крим, бешкетне.
Повз мене пробіг хлопчина з повним кошиком боровиків-культуристів.
Вуйку, вертайтесь, а то не встигнете! – кинув він на ходу.
Куди? – запитав я, смішно підтягуючись до сонця.
Вниз, – хлопець розгублено закляк на місці.
А чого я маю не встигнути? – здивувався я. – Я ні з ким не бавлюся в перегонки.
Ви що... – хлопчик приховано покрутив вказівним пальчиком в районі скроні, – не бачите?.. Гроза буде, – і побіг.
А я не бачив. Я теж люблю пожартувати з трохи дорослішими за мене. Інколи. На жаль... Бо дорослі часто придумують жартові одежину образи.
Під самим небом, на відстані простягнутої руки до Бога, паслася отара: вівці та барани насолоджувалися життям з тієї простюсінької причини, що не дано їм, щасливцям, висловлювати свої радості людською мовою.
Мені захотілося теж поручкатися зі Всевишнім, і я, не зважаючи на заблудше тепер уже з африканської пустелі сонце, набрався злості на своє термінаторське, на погляд стороннього, та грішне безпомічне, насправді, тіло, випустив душу понасолоджуватися свободою і попрямував вперед, до перемоги... вгору... знаючи, що мудрий гору... перетворить на рівнину...
Якийсь розумний Рекс заганяв отару в загорожу.
Хмари впали з неба на мою голову схвильованим шумом карпатського лісу. І враз стало темно. Важкі злющі недоспілі колючі каштани дощу холодним душищем сипалися на розпашілу, знервовану від перерваного кайфу землю та на добряче припеченого на сонячній пательні мене у власному соку та солі.
А хлопець розумний, – подумав я і ледь не навчився літати, підхоплений сильним поривом вітру. Врятувало молоде деревце – подало руку ще смертнішому за себе самого.
Пастухи потішилися моїй незграбності й погукали до хатини, що грибом-самітником красувалася серед полонини.
Гори стогнали. Вітер бавився смереками, час від часу ламаючи вперто-негнучких. Якийсь старезний дід-самогубець простягнув руки до стрілчастого неба і... віддавав йому свої роки клопотів. Молодів на очах...
Хлопці, заберіть його, він що, здурів? – я рвався забрати діда до хати.
Здуріти можуть всі, тільки не Йван, – навіть не поворухнувшись, засміявся вусатий. – Сиди.
І вітрисько може забрати всіх, но не Івана, – додав безвусий. – Краще мовчки дивись та вчись, ага?
Добре, а мені то що, – ображено відповів я.
За якусь еру, що тягнулася хвилин зо двадцять, на вершині гори, як нічого не бувало, з’явилося чисте, скупане сонце. А ще через хвилину в дверях хатини з’явився чистий, скупаний дід.
В нас гості, – сказав, – повезло!
Старий викрутив сорочку і знову надів її на себе. І не трусився, і гусяча шкіра з’явилася не у нього, а у мене.
Чому вас не закрутило оте божевільне холодне пекло? – здивовано запитав я діда.
Бо мені воно байдуже, – спокійно відповів Іван.
Мої нові знайомі поговорили про діла хазяйські, між іншим витягли з мене про мене все краще нишпорок-професіоналів, зробили прихований висновок типу тупий тупому про тупе та як добре тут, що нас немає там, й порадили частіше довіряти Богові, попередньо переконавшись, що той, кому довіряєш – дійсно Бог.
Я не міг довго гостювати в цих мудрих людей, бо не знав, що з моїми друзями.
Я до вас ще прийду, добре? – на прощання сказав я.
Як хочеш, – не дуже гостинно відповів дід.
Ви просто знаєте те, що мені треба. Я переконаний, – вирішив пояснити я.
Ти не запитав, чи мені треба того, чого тобі треба, але приходь... як хочеш, – по-батьківськи поплескав мене по плечу Іван і розказав, як легше добратися до села, бо тільки звідтіля я пам’ятав дорогу до нашого з хлопцями помешкання... якщо воно ще є... після всього...
Я собі пообіцяв, що стану сильним, як дід.
А в селі про нього стільки наслухався, що захотів ще стати таким мудрим, як він...
А я думав, що всі генії світу ходять зі мною на одну роботу, баран...
9
Вітер не боїться змін...
Тому вітру бояться люди...
По дорозі валялися дерева, які не захотіли або не могли зігнутися, тому їх поламало. Коли я добрався до нашого студентського містечка, посивілого через фантазії пунктуальних років – погрому не було... Бо не було взагалі нічого. І нікого. Пустка. Тільки відверто глузували гнучкі дерева-підлітки, що в часи нашої гуляй-поле-молодості були шмаркатими немовлятами, що лякались навіть студентської необачної ступні...
В той час, коли розгублений я приходив до тями в роздумах, як, де і коли шукати моїх друзів, аби уникнути мультиплікаційних взаємопереслідувань, вони, наче причмелені після “рейду” таргани, виповзали на нашу поляну з нетрів спокійного, бо досвідченого, карпатського лісу, який не боїться ніяких катаклізмів природи, крім одного амбіційного алогічного катаклізму – людини.
Я не довго був там, – теплолюбивий Володя-одесит кивнув на ліс, – однак уже можу зробити висновок: те, що легше, треба шукати ближче, – він тримав у руках свою нічну білизну і... пляшку коньяку... “Закарпатського” (свій до свого по своє: Карпати люблять карпатське, а Володя любить тепло).
А я зробив висновок, – продовжив Ростик, – що моя львівська маленька квартирка – найзатишніше місце на світі. Факт є факт.
Я ж, опісля сьогодні побаченого, – зауважив я, – зробив висновок, що висновків взагалі робити не можна. Чесне слово!
Як по команді ми всі перемкнули свої очі на Степана.
Ви чекаєте, поки я навішаю вам нам вуха свій висновок? – запитав Степан.
Звичайно! – першим за всіх розписався Ростик.
Хлопці, я просто щасливий, що можу бачити зараз вас здорових перед собою. Слава Богу, що ви не відчули на собі, що таке стихія в горах...
Ну-ну, не будь дуже добрим, мама Тереза тобі не родичка, признайся просто, що ми виявилися сильнішими, ніж ти думав, – почав чіплятися до невластивих Степанові чуттєвостей Володя.
Нє-а. Просто ви виявилися щасливішими, ніж я думав...
За щастя!!! Чуєте? Я пропоную тост, – пояснив Володя, розкорковуючи “Закарпатського”.
Природа так вдало підсунула нам підсвинка, що ми не тільки не встигли виростити з нього здоровенного нахабного кнуряку, а навіть й не помітили підкидня... Бо не для цього зустрілися, налаштували себе не на те... А потім сиділи, згадували й дивувалися, як багато залежить від того, якого кольору очі дивляться на жарт Господній, який люди помилково охрестили проблемою, аби виправдати свою незграбність...
Так, козаки, пропоную орієнтовний план сьогоднішнього нашого, не побоюсь сказати голосно, дійства...
Тільки не кричи! – встиг вставити колючку в Степанову промову Ростик. – Голосно не треба – боюся обвалів.
Ти сам обвал. Отож: Сергій, Ростислав та Володимир відправляються на пошуки залишків наших речей. По дорозі назад, в міру можливостей (а можливості завжди є, треба тільки їх побачити та захотіти використати), прихоплюють з собою дрова...
А Степан? – в унісон, з прихованим почуттям демократичності, тобто рівності, запитали ми.
Степан розпалює вогонь та готує вечерю на тому і з того, що ви відшукаєте. Так що, в добру путь, друзі!
Добре, що не в довгу, – зіронізував я.
Наш горець ледь не зрадив своїй серйозності. Однак вчасно реабілітував себе й як радянська батьківщина-мати урочисто проголосив:
За вами наші шлунки та зоряне або й ні небо над головою!
Чесно кажучи, я б ніколи не погодився на твій страшно божевільний план з елементами здорового егоїзму, якби не хотів їсти, – сказав Володя.
Хто править шлунками, той керує убогими умами! – продовжував проповідувати Степан.
– Як би я не хотів придертися до твоїх слів, мушу визнати, що ти породив афоризм, – вдумливо мовив Ростик. А сірники хоч маєш?
Маю. Запальничку.
В дорогу, – підігнав хлопців я, і ми розчинилися в лісі.
Я блукав лісом в пошуках втрачених речей і думав, що за найменшого бажання бути ображеним, можна битися головою об якесь невинне столітнє дерево і нарікати на свою обідрану примхою природи відпочивальницьку долю. Але так не сталось, бо так не гадалось. Вічне “чому” було приховане ще за якоюсь, вельми замаскованою примхою, що стосувалась усіх нас чотирьох та ймення якій (Господи, поможи з’ясувати, допоки думки філософські не пройшли повз звивин моїх)... Ймення якій... примха, тобто – незрозумілий вчинок як дивацтво, вигадка, чудернацтво, химера. Не брешу – так пише в тлумачному словнику української мови. І я тоді запитав себе: якщо життя – суцільні примхи, а примха – див. виділений текст, то справжнє життя, виявляється, суцільні дивацтва, вигадки, чудернацтва, химери??? Так? Тоді чому я собі морочу голову в пошуках якихось істин та її родичів-синонімів, близьких й не дуже, і чому себе за неможливість слідувати істинам якимось химерним мучу? Я що?..
Засипаний запитаннями, я вибрів на нашу поляну разом з першою заспаною зіркою і без ніяких знахідок, однак під схвальні матюки моїх спереживаних друзів...
Ніч не знайшла коханця і була холодною, як засиджена в своїх комплексах діва...
Як на неврожай, ми мали навіть що посіяти. Стихія порозносила по Карпатах шмаття, а харчі все-таки нам залишила – не витрачати ж їй, великій імпровізаторці, модерних рим на консервні банки чи пляшки з якоюсь неврівноваженою рідиною. Консерва – стер..., ні, такі рими не для мистцині, ціль всього життя якої – зробити світ кращим.
Зі всього, що робиться, щось та й виходить... Якби палатка-приколістка (може, жінка, яку назвали бабусею, постарілася та постаралася?) не зіграла роль повітряного змія, ми б, під її пірамідковим снодійним покровом, спокійнісінько собі калачиком похропували, а так...
Так ми були приречені на зорі, карпатську ватру та розмови... Ми були приречені на якісь запитання, які, по суті, керують прогресом, бо вимагають якихось відповідей, серед яких обов’язково трапляються геніальні...
Місяць подумав, що він сонце, і став горбатим. А зірки нічого не думали, й залишалися зірками.
А день немає кольору – він день. Для ночі всі кольори кольорові, – пробубонів собі під ніс Ростик, але ми всі почули.
І мовчали... бо вдумувались...
Я для себе вималював слово, серцем і душею фарбував. Так, Ростику? – підморгнув новітньому мислителеві я.
Майже так, – погодився той. – Слово! О!
А я думаю, що так – без майже. Бо потужнішої зброї за слово у сучасному світі немає, – прилучився до розмови Володя.
Степан вголос лічив зорі. На якійсь з другого десятка він зупинився, значуще підняв вгору вказівного пальця і мовив:
Але: сказати гарно можна і без слів. Зробити гарно – треба мати душу.
Однак грамотну, яка знає абетку, – не здавався Володя.
Може так, а може – й ні. А може зіркам треба вірити. Вони ще ніколи не долітали до землі, тож не збагнули ще сили шлунка... До речі, інколи, якщо хочете знати, підсвідомість показує мені мою зірку. Мені приємно, що вона велика...
Не хочемо нічого знати, бо знаємо й так уже забагато, – заперечив Володя.
Нехай гадає, хай собі мудрує... А ми за нього трохи накеруєм. Наливайте! – скомандував Ростик. – Поки спрагла на балади Степанова зірка бавиться в пророцтво.
Я так давно по-справжньому не боявся плести романтичні дурниці вголос, – сказав великий інквізитор. – Жахався виглядати смішним та слабким...
В романтиці дурниць не буває, – заперечив я. – І ти не один, – мене потягнуло трохи висповідатися під екзотичний песимізм Степана, однак, як завжди, своїх п’ять копійок зовсім не туди вставив той же класний пацан з самого міста Львова.
Нас четверо, і ми п’ємо за 52 мільйона з наївного або погано поінформованого “1+1”. Щоб космічна цифра стала земною! За краще!
За краще? – іронічно посміхнувся Степан. – Та всі біди від того, що всі все роблять для того, щоб було краще. А кому це потрібно – до лампочки. І виходить, що кращого, якого в муках родиш, самому ні приклей, не приший, ні ще в якийсь спосіб не приплямкай, а хтось за це краще й спасибі має висловити, і бути вдячним до смерті, і Бог, якщо він є, обов’язково має побачити ініціативу та записати у свою вічну книгу райських справ. І замість того, аби насолоджуватися життям, більшість мудрагелів старається зробити добро іншим, яке робить інших такими нещасними, що маленькою компенсацією втіхи є намагання зробити добро ще іншішим... Ланцюгова реакція... А хто нормальний може бути щасливим на прив’язі?.. Ти?
Так, – несподівано відповів Ростик. – Бо якщо я зірвуся, то нароблю набагато більше дурниць та набагато більше людей нещасними, які в силу їх словесних прокльонів зроблять ще нещаснішим мене.
Стоп! – замахав руками перед собою Володя. – Пацани, може, спочатку вип’ємо, га? Рука болить, тобто... А потім продовжимо дебати, і я радо висловлю свою позицію щодо усіх вами задекларованих суспільно важливих питань, вирішення яких допоможе нашому багатостраждальному народові нарешті відчути себе малостраждальним та...
Стоп! – тепер уже кричав Ростик. В тебе температура?
Так, – відповів одесит.
Я маю на увазі, підвищена?
Можливо.
Я так і думав.
Не бреши.
Що?
Ти думав про щастя на ланцюгові. Згадай...
Якийсь чоловічок, і аж стільки зла. Чи не задосить для одного нерва? Він справді хворий, правда? – звернувся Ростик до мене.
Стоп! Стоп! Стоп! – на сей раз перервав жарти Степан. – За нас!
Актуально. Погодьтеся. – сказав я, і ми перехилили по одноразовій скляночці.
Поки закусували, доти мовчали.
Як в казці, – порушив апетитне плямкання Володя. – Ну що людині треба для повного щастя, а, друзі?
Правда. Коли не вмикаєш світла у своїй хаті, значить, тобі його не треба. Але випити й закусити для мене не світло, – Ростик приклав долоню до Володиного чола. Той незадоволено фиркнув.
Чого ти пристаєш?
Я не пристаю. Я пропоную нічию, – засміявся класний пацан, – бо не люблю перемагати хворих. То як, Львів та Одеса мир з маслом, о’кей?
Не о’кей, а гаразд, однак я згоден. Поговоримо про любов.
Попахує відвертими компліментами. Тобі не здається, Степане? – пожартував я.
Та що ти з них візьмеш, окрім вміння вішати локшину вільним вухам. Зрештою, то не зле... Як добре мені хлопці з ва-а-ми..., – додав.
Тільки не питай, будь ласка, чи ми тебе поважаємо, гаразд? – кольнув закарпатця Володя.
Тебе особисто не буду, можеш спокійно поважати класного пацана... Давайте ще по скляночці, а там побачимо, в кого виникнуть сумніви щодо поваги до власної персони. Не заперечуєте?
Ой Степане-Степаночку, ти славний козаче, за тобою, Степаночку, наркдиспансер плаче, – заспівав Ростик.
Ми реготали, як ненормальні. Врешті наш горянин запитав:
Хто б п...пішов по дрова, Ростику?
Тільки не я, – випалив той.
І не я, – додав Володя. – Піде Сергій, щоб знав, як шкідливо постійно мовчати. На помилках вчаться...
Однак по дрова пішли всі, добровільно, проявили ініціативу хлопці...
Магія вогню завжди вміє вчасно прочитати душу.
Мене легенько штовхнув під бік Володя і прошепотів:
Глянь на класного пацана, зараз він щось видасть...
Той дійсно не забарився:
Минув день, і ніхто не сказав дякую за те, що я його прожив, – жалівся Ростик.
Оце так впалив. Тобі що, сьогодні було ... зле? – здивувався Степан.
Не будь таким приземленим, Стьопка, – образився львів’янин. – Я в загальному, для роздумів.
Якщо для роздумів і не про сьогодні, то щось в тому є, однак всім до того – ні до чого. Для когось хтось – ніщо. Затям навічно – і позбудешся багатьох розчулень через чужу недосконалість...
Так, – в той час я дивився на світ трохи приплющеними очима, тому мовив: – Однак... все життєйське приходить та відходить... Якщо здоровий, їсти хочеться, а хворий – тільки здоров’я. Життя ніякої нової ноги, крім бажання бути там, де нас нема, будьмо відвертими, нам не підставляє. Все крутиться просто навколо, а в голови наші влізає по-різному. І часто не по-своєму... На те воно й життя та ми... і світ, який не має часу записувати помилки та на них вчитися, бо постійно творить. А сама творчість – це уже мистецтво. І не так остаточний результат, як процес...
А мистецтво слова у тому, щоб про однакове говорити по-різному, пра?.. – запитав Володя.
Пра... – нарешті підтримав одесита Ростик. – Повторись мільйон раз по-іншому, і ти завжди будеш оригіналом...
Ніч присіла на колоді біля тріскучої ватри і розказувала казку про мрію. Жовті голови кульбаб у пломенях бавилися у сонце. І я подумав: “Сонце вночі – це тоді, коли ти забуваєш, що вранці на тебе чекають купа обтяжливих обов’язків перед іншими”.
Ніч завжди приходить тихими очима, заглядає в душу – і мовчить, – загадково мовив до мене Степан. Ніби вмів читати чужі думки.
І деякий час ми мовчали. Наш настрій буйної веселості поступово переходив в сентиментально-заспокійливе, поетично-реалістичне полоскання кісточок неповторному життю...
– Слухай, Степане, та з тебе просто і пре “оскаром” від журналістики! Чому ти сидиш у своїй примітивній районній газеті та нікому не потрібній сільській школі з дітлахами, яким теж нічого не потрібно, бо батьки їм популярно пояснили, скільки бичків потрібно на юриста, а скільки на того ж вічно голодного журналіста... якщо він справжній журналіст, а не найманий піхотинець?.. – сам, напевно, не пам’ятаючи з чого почав, і що хотів запитати, пробубонів Ростик.
Тому що я, – закарпатець, виявляється, зрозумів запитання, – маленька історія маленьких людей, які прагнуть бути маленькими, бо знають, що великих гнуть. І непомітний я не через мініатюрність, а через те, що навколо велетні: з каменем на шиї і з каменем для шиї. Це гірке божевілля здорових великих людей. А для мене маленький спокій...
Та ти ще й Маркс, Енгельс та Володимир Ілліч в одній особі, – вирвалося у мене.
Думай собі, що хочеш, а я знаю, що роблю, а все інше розставить по своїх місцях життя... І не порівнюй мене, будь ласка, з отими хворими на безсоння пролетарями з віртуальної “Аврори”... У мене щодо них не дуже приємні спогади...
Ти нас не так зрозумів, Стьопка! Ми ж знаємо і тішимось, що ти все робиш правильно, – підбив підсумки Володя. І мав рацію... якою він часто любить попідколювати нас, яко яскраво виражених представників українського буржуазного націоналізму...
Проте, – заперечив я, – зірка не завжди буває червоною...
Так. Кожна сильна людина сама собі вибирає колір зірки. І я вибрав. А ти – слабак... – Степан замовк.
Мені нічого не залишалось, як винувато опустити голову.
Вибач, Сергію, – додав згодом Степан, – я не хотів колупатися в твоїх ранах... Сам розумієш... Вирвалося...
Нічого страшного, – я вдавав байдужого, хоча всі їжаки світу зібралися на шабаш і влаштували гостророгі ритуальні танці на моєму серці. – Зате у мене є шанс. Адже зірка моя зараз без кольору, пра?..
На чорний день сховаю в скриню болі та сяду і плекатиму життя, – споетизував Ростик.
А чорного дня може і не бути! – сяяв оптимізмом Володя.
Коли пожертвуєш квіткою, доля тобі обов’язково подарує букет, – додав Степан.
Ви сказали мені “ніщо”, і образилось кволе “хтось”! – жартома насварив на хлопців я.
Молодець! Супер! Боєць! Вип’ємо, щоб “хтось” перейшло в сильне ”я”! – вигукували по черзі хлопці, і ми ще клацнули по одноразовому... Тому, що найменший...
Потім довго закусували, бо відчули, що бесіда трохи скосила від узагальненої про життя, і неждано-негадано перепливла на поради стороннього... Які, як правило, рано чи пізно, закінчуються... деякою ситуацією (щоб голосно не казати революційною).
Головне – не боятися помилятися. Це вже стало моєю молитвою, але Бог рідко звертає на неї увагу, – після одноразового потягнуло на відвертість Володимира. – Чесне слово! Мене завжди переслідує страх...
Страх-страх-ст-рах-трах-стр-ах... Ах!!! Пекло, гарт і виправдання одночасно!!! Пекло – для слабаків! Виправдання – для стукачів! Гарт – для героїв! Бо герої – це не витвори масового гіпнозу різноманітних замовлень, і не п’яні кількахвилинні блокування дотів, і не селянська мотузка на шиї в босі морози через елементарну відсутність інформації помилкового носія інформації, і не патріотичне вийняття душі не тільки з рідного тата, а з цілих батькових нещасних поколінь, і, узагальнено, не сімдесятилітнє протокольне мовчання на своїх сусідів, і не партизанська втеча з білоруських лісів від незалежності, і не галалайклива незалежність, скинена на плечі з порожньою торбиною, і не вміння та можливість цю торбину заповнити за рахунок сліз народу й смітникового викиду для народу, щоб притупити сльози народу, і не вибори, перевибори, реформи, програми і грами... Страх – Бог для сміливців! Бо – не переборовши страху, не поставивши його на коліна, ніколи не станеш сміливим! Все! Я казав, що думаю, а що казав – сам уже й не пам’ятаю... Але – не брехав, чи не брешу... Однак – я так думаю... Ви думаєте по-іншому – то говоріть!..
Думаю, кожному було що сказати, та просто не хотілося... Бо Степанові слова, попри відверту близькість своєї сорочки до тіла, були теж і нашими сорочками, які на вішаку чекали свого часу прогулятися...
Коли думаєш про своє й не боїшся думати вголос – значить поряд усі свої. І ми закидували один одного потоками свідомості, знаючи достеменно, що хоча в дану мить кожен чекає паузи для оприлюднення свого потоку, але ріка буде однією і нашою...
НАША РІКА... НАША!!! Це не боягузливий (ледь не ляпнув богобоязливий) потічок, хворий на цукровий діабет. Це не примха хмари і залежність від сонця. Це – ріка! Купа дружньої води... Й українського цукру, попри українську природну цукровитість, за нашої прогресивної економіки через ультрапрогресивність влади, не вистачить до кінця... (термінів вказувати не наважуюсь, підвладні ж бо вони одному Богові)...
Найважче забути про те, що ти все пам’ятаєш...
Щоб залатати діри в собі, треба перестати бачити їх у світові...
Якщо ти знову на час станеш дитиною, наробиш невинних блаженних дурниць і почнеш каятися, ти – телепень. Не тому, що наробив помилок, а тому, що став дорослим...
Не можеш порівнятися з кращими, подивися на гірших. Ти не такий уже й поганий... А тепер намагайся стати кращим...
Словечками розумних дядечків-цілителів про те, що ти все можеш, можна тільки принаркозити біль на деякий час... Але не витравити з себе хробака...
Чому думає той, хто не вміє думати, що він думає найкраще?..
Якщо ти не навчишся спокійно реагувати на чужі тупі накази, тобі тупо доведеться робити наказане з втраченим здоров’ям...
Звільнитися від дурних та нав’язливих думок можна одним способом: вважати, що вони не дурні та не нав’язливі...
Він зрозумів, що його втоплять. Тоді він забув про все і почав нове життя… Для тих, хто не вміє плавати...
Краще побачити чорта з німбом, аніж святого з ріжками...
Думаєте, легко бути злим? Ні, легше бути добрим. Злим легше стати...
Забудь про мене! Буде несподіваніше, коли я прийду...
Тоді плакало все, а я сміявся. Бо зроду був впертим. Варто вчитися смакувати кожну букву у житті, бо алфавіт може неприємно здивувати значком, якого навіть неможливо вимовити (ь)...
Деяким людям потрібно комусь належати...
Може, так треба...
У впертості одна позитивна і одна негативна риса: впертість...
Якщо хтось на чомусь помішаний, то мусить на тому зваритися. Інакше, він тільки любитель...
За день можна нарахувати стільки гріхів, що, коли їх пропускати через себе, не треба уже пекла неземного – воно тут, на землі...
Я можу не подобатися Богові, однак Він, як найчесніший Хтось у цьому світі, мусить мене терпіти...
А в мене тоді кожен ранок був боротьбою. Пекельною боротьбою з самим собою. З дурнуватими переконаннями та звичками, і з спокусами. Всілякими дрібними, однак визначальними у житті, яке дано людині лише для того... щоб прожити... Я переміг... коли перестав боротися...
А я згадую свою квартирку. Так добре і так гарно. І без проблем. Рай. Штучне золоте сонечко зігріває мене з-під оченяти космічного прогресу – люстри. Почуваюся так надійно і затишно. Як курча в інкубаторі, і тільки всією силою віри вірю у пресвітле майбутнє, сподіваючись, що не вимкнуть електроенергії. Бо прийде несподівана красуня – світлоока зірка з комина сусіднього будинку і принесе стільки нереальних мрій, що ”так добре, і гарно, і без проблем” перетвориться у зиму зі справжнім холодним снігом на душі...
А я знаю, що я ідіот. Однак як це пояснити іншим, коли вони думають, що я нормальний?..
Відверто.
Багато-хто хоче виглядати нормальним. Виглядати – не значить бути...
Світ стає схожим на повію...
Стає!
О!
Годі! Давайте про інше й по-іншому...
Звикай, бо світом правлять емоції. Здоровий глузд є тільки в потребі поїсти та зі всіма природними наслідками шлунка...
Якщо в тебе з’явилося переконання, що ти ніколи не впадеш – ти вже послизнувся...
На цьому послизнулися й наші потоки свідомості... А може й не потоки... А може і не свідомості... Може, магії карпатської ватри вкупі з магією дружніх, майже братських душ, вдалося оприлюднити більш таємні одкровення сутностей людських, про які відверті аж до самозради сутності навіть не здогадуються? А може...
ПІДСУМКИ ПІДВОДИВ, ЯК ЗАВЖДИ, СТЕПАН:
– Живеш – тільки ВЖЕ, а відповідаєш за все прожите до “ВЖЕ”. Доганяєте?
Я згадав про вчора і післявчора. І про десять років назад і про двадцять. І схотів якось осучаснити минуле, провідчувати якось... Якось!!! І тільки згадав минуле, як книжку про щасливого Робінзона та заплакану Консуело... І подумав: МИНУЛОГО НЕМА!!!
