Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"
Автор книги: Андрій Процайло
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
Трохи почекав на вулиці – Оксана за мною не вийшла. Я взяв таксі і поїхав додому.
Моя пантера прибула опівночі.
Уявляєш, що ти натворив? Ти майже зірвав контракт! – накинулася вона на мене.
Чому майже? – запитав я.
Тому що завтра ще є шанс.
Я бродив по килимкові, як глибокодумаючий Ілліч зі шкільних оповідань.
І що? – я шаленів. – Завтра ти під нього ляжеш?
Як треба, то й ляжу, – відкрикнула Оксана, гримнула дверима і зникла в якомусь напрямі свого холодного від розрахунку палацу.
Я не міг заснути. Я аналізував (Боже, як не люблю цього слова!). У мені прокинувся власник. Я навіть подумки не міг пережити Оксани під тим жирним кнурякою. І я зрозумів Оксану, яка не хотіла відпустити мене геть, бо від того страждала, насамперед, не її любов, не її прив’язаність, не прихильність, не повага, а знову ж та сама невгамовна гордість... Гордість жінки і гордість могутньої жінки, що звикла бути першою... Cловом, гордість пантери...
Але Оксана на людське око закрила свої акуратно передбачливі очі на мою зраду...
І я запитав себе: хто я такий, щоб заборонити їй робити “те” для справи, “що” я зробив просто так? Хто?..
Наступного дня на роботі я дізнався, що їду у термінове відрядження в столицю як один з найперспективніших представників фірми. Конференції, якісь курси, реклама, пояснили мені, вручили цілий дипломат різних паперів і посадили в поїзда мало не на ходу... Я лютував, телефонував до Оксани, вона не відповідала – була у зоні недосяжності. Недосяжність для мене була пеклом. Я бігав на безперервні перекури у тамбур, чим виводив з себе мою стурбовану власною долею супутницю, яка не могла зосередитися на якійсь дорогій книжці зі східними медитаціями. А потім на мої каламутні очі попалася жінка зі сумними чорно-світлими очима, і після того я вирішив: пропадай пропадом усіляка власносте, я маю можливість вкотре побачити гарне місто, зустрітися з новими людьми і прожити, відведений мені на ув’язнення час, – на свободі, вільно, красиво і легко... як літає птах...
По дорозі до чергового перекуру жінка зі сумними чорно-світлими очима одним поглядом витіснила з моєї голови всі проблеми-печалі, поселилася в ній сама, відверто манила, серце моє розривалося, як за першої закоханості, а язик повністю не ворушився завдяки їй же...
30
Півсторінки щастя...
Якщо відверто, столичний красень Київ – не для мене. Я не доріс до такого розмаху, я розчиняюся у величі міста, і мене не стає... Моя душа ще не сприймає глобусу, для неї достатньо й карти України...
І я зачинився у готельному номері. Думав про неї і писав вірші, які нікому не покажу. Вивчу напам’ять, може, поживу ними, напевно, і, якщо не збожеволію, з часом забуду... Такий закон пам’яті, що мешкає серед буднів. І такий закон любительської поезії. Хотів сказати кишенькової, але пошкодував своє самолюбство, бо творилося, насправді, від душі...
Вона мене зчарувала, а я чекав дня, коли нарешті більше її не побачу. Несила милуватися красою, коли не можеш діяти. Манекениш і нарікаєш на власну манекенність... Чоловік у розквіті сил називається. З потужним досвідом і зі всім...
Час отверезіння назрівав...
День поназбирував повні кишені моїх тривог, переживань та клопотів і заздрісно та з нетерпінням дивився на втомлений захід сонця: коли це все закінчиться?
Я майже втискував у скромненьку валізку свої життєво необхідні костюми, сорочки, краватки та, для митей безтурботного дозвілля, улюблені старенькі джинси – завтра вранці я вирушаю додому і скажу ностальгічне “па-па” своєму несподіваному відрядженню. Життя – як залізничний квиток на готельному журнальному столикові, по якому, квиткові ж, звичайно, двічі не проїдеш через елементарні цифри на папері, якими панує вічний, невмирущий, найбеззаздрішніший з усього в світі час.
День вмирав від нетерплячки очистити свою душу від гріхів сьогодення та від того, що мав померти. Завтра чистим наївним немовлям він зустріне світанок і буде щасливим та нещасним до вечора. І так у впевненості у воскресіння розмовлятиме з Богом... Все-таки щасливий!
А СЬОГОДНІ ДЕНЬ МОЇ “надбання” передав вечорові, а той за принципом “на тобі, небоже, що мені не гоже”, – мені. Супер!
Я вже гарний десяток днів марю нею. Розмовляю з нею без неї про життя-буття, перевтілюю її в квітку, хмарку та зірку і цілую, пещу, обнімаю... Моя бабця сказала б на таке пороблено, мати – з глузду з’їхав, колишня всевидяча сусідка – що все це від хорошого життя. А воно – і так, і таке, і ніяк. Само по собі: прийшло, прижилося, полонило, а вранці – захмарене в сльози поїде сонним потягом у спогади. Тривкі чи короткі – покажуть його величність час та його вірна подруга доля. Хтозна, яку забавку вона знайде для мене через мить.
А через мить я знову думав про... жінку, яка забирає розум...
Ми познайомились на конференції – сиділи поруч. У той час, коли я вдавано заклопотано переглядав дурнуваті папери, вона легенько торкнулася мого ліктя, впевнено усміхнулася, простягнула до мене маленьку ручку з величезною обручкою і тихо, ніби того ніхто більше не мав знати, сказала:
Я – Яна.
Сергій, – перелякано механічно випалив я, і замість відповісти традиційне “дуже приємно”, божевільно витріщився на неї. Наче побачив небачене – ангела-відьму, святість і пекло в обіймах приреченої на експерименти землі. І продовжилися думи-болячки про недоступну кохану чужу зірку з обручкою раю для якогось місяця, і пекла – для маленького примітивного мене, який був і не я, бо ніколи такого ще зі мною й не було..
Краса врятує світ, однак погубить мене, – розмірковував я і зловив себе на думці, що ні разу не задумувався: а вона красива? Вона просто жила у мені вся – і це була довго шукана мною неземна краса. Отак... майже, як у казці.
І як в трагедії – наші шляхи постійно розходились по різних залах та аудиторіях, а якщо й перехрещувались, то за обставин, коли романтика за дві ноги була підвішена на добре відгодованому та при краватці дереві абсурду.
Книжка не читалася, примітивні гумористи по телевізору – нудили, зорі з балкона не лічилися, бо бавилися в хованки з хмарами, хотілося заснути хоча б на вічність, щоб після пробудження дивуватися світом, а сон – не брав...
Я одягнув футболку і старі улюблені джинси-туристи та поплентався до готельного бару, аби перехилити склянку-другу “української з перцем”, яка інколи вміла приймати правильне рішення...
За першим столиком у кутку за кавою з коньяком і з кавою з коньяком навпроти сиділа Яна.
Сергію! – тільки я з’явився у дверях зразу ж гукнула вона і поманила до себе своєю ручкою з обручкою, що не давала мені спокою.
Коли я підійшов, вона мовила:
Все-таки я відьма. Сідайте.
А... – я хотів сказати, що тут, на мою думку, вже зайнято, але не встиг.
Тому й відьма. Сідайте-сідайте, зараз я вам усе поясню.
Я присів.
Якщо хочете знати, цю каву я замовила для вас. І я вас кликала. І я знала, що ви прийдете, бо відчувала, що ви хочете прийти. А якщо дві симпатичні душі чогось дуже-дуже захочуть, то воно й збувається. Я щось сказала не так? Чому ви так спантеличено мовчите?
Якраз через те, що все саме так, – відповів я. – Дякую. А я вже думав, що збожеволію.
Я теж.
Серйозно? Невже так було помітно?
Яна розсміялася:
Я... я теж божеволіла, бо думала, що втрачаю останній шанс хоч на якийсь час побути щасливою, Сергію. Але не втратила, слава Богу.
Підійшов офіціант і подав Яні меню. Вона замовила пляшку шампанського і шоколад.
Ось так за декілька хвилин ми стали рідними. Правда? – запитала Яна.
Так, – відповів я. – Я знаю тебе, Янусь, уже вічність.
А я тебе, – вона по-дитячому усміхнулася. – А Янусею мене кликала тільки моя найрідніша бабуся. Дякую.
Ми говорили про все і про нічого, пили шампанське, їли шоколад, мовчали і насолоджувалися щастям.
Потім Яна сказала:
Я завтра їду.
І я. Вранці.
Але у нас ще є ціла ніч, правда? – втішала себе Яна.
Так. І це дуже багато. Дуже. Тому що вона, ніч, буде справжньою.
Яна мовчки піднялася зі стільця, підійшла до мене і поцілувала. Я себе боляче вщипнув за руку, бо запереживав, що вже в раю...
Пішли, – мовила Яна.
Зупинився час. Зупинився на стіні годинник, перенервував, напевно, не змирився, що його не помічають. І заплющив очі. Так часто буває з тими, хто звик до надмірної уваги та кому заздрощі влаштовують жаб’ячий стриптиз.
А ми сиділи по-турецькому на звіданому безлічі доль готельному килимкові, розпивали “Українську з перцем”, закусували морозивом, смакуючи кожну мить перебування разом. Повтікали, зникли, випарувалися будні зі всіма своїми блудами-переблудами реальних та надуманих проблем, світ перетворився у щастя двох, яке просто є і варте того, щоб його провідчувати душею, тілом і всім-превсім, дарованим Богом людині.
Якусь мить Яна порпала у своїй сумочці. Потім вийняла з неї маленьку іконку, усамітнилася в кутку кімнати, стала на коліна і прошепотіла:
Господи, я мушу пройти через гріх і зцілитися казкою, аби не натворити гріхів багато – непрощених для мене і згубних для рідних мені людей.
Потім сказала:
Цілуй мене.
Мені було дуже добре. Їй було дуже добре, я відчував. Нам було супер!!! Її цілющі губи, руки і все витягли мене з чорно-білої буденності, перенесли у край вічних раїв, що тривають миті... Вічні миті, і нехай заперечить той, хто пережив щастя...
А щастя треба заслужити, і бути мудрим, щоб опісля його прийняти... Заслужене, своє, рідне, більше нічиє... Щастя ненавидить тих, хто вагається, у щастя нема часу на впрошування прийняти його, щастя – великий господарник землі; воно користає момент, зупиняє вічність, а потім реактивно мчить здоганяти її... Ось так...
Ти щаслива? – запитав я, коли треті півні вже починали хрипнути.
Тепер так. Я маю казку, про яку не розповім нікому і яка зробить мене сильною. Шкода, що вона тільки на півсторінки.
Я відчув тебе зразу. Ще в поїзді, – сказав я.
Я знаю. Бо кликала тебе дуже довго. І вірила. Не по-школярськи сподівалася, а ві-ри-ла. Розумієш?
Як такого елементарно простого можна не розуміти?..
Яна вляглася мені на груди, я бавився її волоссям, слухав її прозоре дитяче дихання і відганяв від вікна світанок...
31
Хочеш казки – стань казкарем...
Ми замовили в номер каву.
Коли твій поїзд? – запитала Яна.
Я глянув на годинника:
Через сорок хвилин, – відповів знервовано.
Я тебе проведу, – запропонувала вона.
Не треба.
Чому? – Яна зосереджено вивчала якусь цятку на стелі.
Бо я не поїду.
І я, – зраділа Януся.
А що буде? Вдома? На роботі? – поцікавився я.
Гірше, ніж залишати тебе тут, не наситившись щастям, – не буде...
Ураз задзвонив Янин мобільний телефон.
Ні, зустрічати мене не треба. Дуже багато справ. Продовжено відрядження на тиждень. Спішу. До зустрічі, – випалила вона. Потім звернулася до мене: – Правда, я не дуже збрехала, а те, що збрехала – заслужила... щоб збрехати? Правда?
Правда, – заспокоїв я її. І задзвонив тепер уже мій мобільний телефон. На злодіях загорялися шапки.
Ні, зустрічати мене не треба, – скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, – я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…
Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?
Бог мовчав. Ми ще трохи почекали відповіді, потім Яна запропонувала поїхати на Петрівку, бо вона хоче подарувати мені свою улюблену книжку.
Ми взяли таксі. Я дивився у вікно і думав: день починається не зранку, день починається, коли щось потрібно світові від тебе, коли він знає – оця мурашка, що зветься гордо людиною, може покласти зернину в його поле, може, навіть якщо Господареві захочеться, й виростити її... Мої роздуми розвіяла Яна:
А знаєш що, Сергійку?.. Я боюся щастя, – вона притулилася до мене маленькою дівчинкою, застраханою невідомим Бабаєм, який примчав з часів дитинства, аби потішитися наївністю, – тільки-но мені дуже добре – я боюся...
Смішненька. Боятися треба тоді, коли зле, – втішав я Янусю.
День пролетів, як мить, вечір повільно народжував зорі.
У кімнаті пахло щастям. Яна вимкнула музику, всілася мені в ноги, мовчала, дивилася на мене своїми бездонними оченятами, час від часу всміхалася і зітхала. Потім сказала:
У мене таке враження, що я студентка. Тепло і затишно, і свобода, і не треба ні завтра, ні вчора. А в тебе?
А в мене таке враження, – я на мить задумався, – що після тисячоліть прислуговування в пеклі мені нарешті відпали роги, копита та хвіст, зійшла шерсть та вивітрився сморід і тільки через те... – я навмисно замовк.
Чому?
Бо одного звичайного дня, коли я вже й забув про Бога, причепилася до мене одна Ангеліна і своєю святістю повиганяла з мене всю тисячолітню чортячість... І ймення цій Ангеліні...
Хочеш вгадаю? – Яна задоволено усміхалася.
Хочу, – відповів я.
ЯНА! – випалила вона.
Не вга-да-ла, – якою вона була жаданою саме в оту мить розчарованої жіночої розгубленості. – Ймення моїй спасительці... ЯНОЧКА, ЯНУСЯ, маленька квіточка велетенського щастя!
І вона пригорнулася до мене. Всім серцем, тілом та душею. І були обійми і поцілунки, і був політ у солодку чарівну казку, який ніколи не закінчується, і завдяки якому ще крутиться Земля, і Бог час від часу кидає оком на рід людський...
А коли Януся заснула, і коли я милувався нею, коли вона уві сні усміхалася, до мене, не молодого, не талановитого і не перспективного, але щасливого до безтями, прийшла муза:
Ти нічого не кажеш –
я нічого не хочу чути.
Я мовчу.
Ти мовчиш.
І казка,
блаженство,
мир.
“Ти моя найрідніша!”-
я боюся тебе втрачати.
І мовчу.
Ти мовчиш.
Бо казка,
блаженство,
мир.
І щаслива, щасливий,
Щаслива, щасливий, щаслива...
Мовчимо...
А на серці -
казка,
блаженство,
мир...
32
Якщо ти не хочеш думати про прірву,
ти постійно наближаєш її до себе...
Дні не закінчувалися, ночі не розпочиналися, вечори не знали, коли їм приступати до романтики, світанки не відали, коли їм прокидатися, бо все переплелося у нашому житті, як і переплелися ми з Яною у щасті.
Але тиждень добігав до завершення.
Ми відганяли прийдешнього понеділка-розлучника, як могли, навіть потайки натякали долі, що він може й не настати, потім признавалися про те ж саме вголос, переконували самі себе, що так справді найрозумніше і найгуманніше у ставленні до частенько неврівноважених людських істот, однак кожен з нас у душі був переконаний, що розлуки все-таки не оминути. Тільки зараз не час про неї думати – її ще нема...
Авось... і не буде. Бо надія вмирає останньою... Так любимо ми себе втішати, коли надія смертельно хворіє...
Неділя видалась сумною та невеселою. Вітер розлючено товк хмари, як наші Клички суперників у боксерських поєдинках.
Я хочу навчитися бачити в хмарах не тільки хмари, – розмірковувала Яна. – Дивні ж бо вони, хмари, хмарочки, хмаруни! Вони бувають кучеряві і простоволосі, справжнісінькі негри, мулати і білі, червоно і фіолетово цивілізовані, маніакально знервовані і мертво сплячі. Вони вистрілюють холодними зірочками, рясним дощем і просто нічим. Вони живі, як ми. Тільки життя їхнє трішки коротше за наше, а наше зовсім коротке – за їхнє. З якого боку подивиться вічність, так воно і є. Правда?
Правда, – згодився я. – Вічність дивна птаха. Вона літає на майстерно виконаній картині Всесвіту неперевершеним митцем, але ніхто її не бачить двічі. Бачить раз і востаннє. Раз і назавжди, може…
У людини завжди є все, щоб здійснити свою мрію. Правда? – знову допитувалася Януся.
Так. Але хочеш ти того чи ні, можеш товктися головою об стінку або бути винятковою меланхолією, а життя дарує повну торбу непередбачуваностей, і не тільки під Новий рік. І нема на то ради, як кажуть у нас у Львові. А про мене – нехай усе собі йде, мчить, летить, повзе, чимчикує, лине, кульгає разом зі всіма синонімами, антонімами та омонімами і ще цілим світом чогось. А я житиму. І не тільки тому, що треба, Богом велено. А тому...
Чому?..
А тому, що в мене є Яна.
Якщо я – часточка твоєї долі, ти коли-небудь мене знайдеш. І повернеш... І приєднаєш…
Я поцілував Яну і пригорнув до себе. Клястися про вірність означало б втрачати дорогоцінні хвилини перебування разом. З коханою людиною можна говорити про все, про ніщо, про бізнеси, музику і кухню, роздумувати про вічне та тлінне, полоскати-переполоскувати кісточки всім сенсам-екстрасенсам життя, але не можна говорити про кохання... Немає таких дурних вух, яких би солодка мова змусила кохати. Не-ма-є!
Яна мовчки збирала речі.
Я мовчки спостерігав за кожним її нервовим рухом. І поглядом – мужнім і ніжним. Погляд показує силу душі.
Кажуть, найтемніша година – перед світанком, – мовила Яна. – Прочитай мені ще раз, будь ласка, нашого вірша про щастя.
Поцілуй пелюсточок вітру,
Принеси пелюсточок вітром.
Дай мені. Я його поставлю
В сонце чесного діда-дня.
І замовлю у Бога долю,
Заховаю її у полі
І триматиму доти, доки
Пелюстинкою не прийдеш.
Потім візьму тебе за руку,
Пелюстком прикосичу руки
В серце-душу одну-єдину...
А тоді пелюстком… помру..., – я закінчив. Яна голосно, по-дитячому зітхнула, ми деякий час вивчали стрілку годинника на стіні, та долюблювали недолюблене...
Я НЕ МІГ ПЕРЕЖИТИ Яни у вікні поїзда. Її маленька ручка, що ледь ворушилася з ввічливості та стереотипності на прощання якось рухатися в такт розлуки, і застиглий погляд, і сльози-скороходи, і жаль розлуки, який бігав по замакітреному долями перону, просто виштовхували мене зі земного світу страждань та розлук, та всіляких думок-передумок у самісінький рай усіх можливих та неможливих пеклів...
Її не стало... Це була повна смерть нинішнього дня. За завтра я не ручався, бо завтра ще треба було мати нещастя побачити...
Вона, така рідна мені, затягнена обставинами у проклятущий потяг, щойно зникла за отим жорстоким поворотом, аби забрати у моєї долі чималий кусень щастя… Вона, яка не хотіла і мусила, і яка була мачухою своєї долі, зробила мачухою своєї долі мою…
Я сидів біля вікна у нічному вокзальному ресторані, топився в бездонному небі київської ночі, заздрісно споглядав безтурботні вогні міста і... плакав. До мене підсіла підстаркувата, акуратно фарбована жіночка, якусь хвилину вивчала мій істеричний песимістично-сентиментальний стан, далі мовила:
Колись, напевно, ти захочеш повернути цей важкий і нестерпний теперішній час. Але його не буде. Якби доля завжди дарувала квіти, ми б очманіли від блаженства. Вона посилає також колючки, від дотику до яких ти відкидаєшся назад на один крок, щоб ступити вперед два. Не сиди тут, здавши долю в оренду згубній пасивності, звільнися від нав’язаних мертвим минулим думок, чуєш? Якщо дійсно її кохаєш – живи! Вона так хоче! – потім жіночка налила собі чесно зароблену цілу склянку горілки, вміло перехилила її, і з почуттям виконаного обов’язку – зникла.
Не пам’ятаю, як я доплентався до готелю.
Там мене вже чекали мої жахливі “друзі” дитинства...
Було дуже страшно, коли я залишався наодинці зі своїм незбагненним внутрішнім домом тіней. Тіні заходили без стуку, нахабно відчиняли двері ногами, зручно вмощувалися на канапі моєї байдужості і, як дівки на вечорницях в добрі старі часи молодого оптимізму, захоплено пряли міцнющі нитки мого ув’язнення чорним пророцтвом. Від одного їхнього сміху ставало мертво вже на мить від тепер. Вікна були наглухо забиті дошками проклятого вчора, а двері завтра зсередини загачені сміттям сьогодення та запломбовані написом “навіть не рипайся, тіні”. Був єдиний вихід – зректися себе назавжди заради хоча якоїсь надії, однак шпаринки вдома не залишалось, і домом керували тіні...
Лови тривали довго, дуже довго... Я падав, вперто піднімався, стиснувши зуби – виривався, і біг, біг, біг...
Хтось постукав.
Пані Яна просила нагадати вам, що о 11.40 ваш поїзд. Зараз 11.00. Поспішайте, – розбудила мене з роздумів симпатична свіженька жіночка в коротенькому халатику, яка аж ніяк не була схожою на працівницю готелю... А може?.. Хтозна... Світ стільки вже має життєвого досвіду, що витворити щось цікаве та, для наївних, – нереальне, для нього раз... чому б і не плюнути, якщо для людини це так легко і зручно...
У потязі я влаштував собі некерований монолог-передбачення: то закопував себе живцем, і в муках бавився у відомого Гоголя, то Прометеєм рвав усі пута та ненаситним орлом контролював усе небо...
Тільки один Бог знав, що я... Я...я...я... інколи велике і завжди ніяке вийде колись до людей, справжніх і тих, хто хоче чи має справжніми стати, і скаже: я вас люблю, я заради вас шукав щастя і знайшов... Бо ви мене знаєте, а, отже, знаєте себе, бо довго я жив вами, аби прийти до себе... і тоді я поїду до моря, ляжу на піску, і споглядатиму небо, думаючи про небо... розкіш, яку заслужив... А поруч буде Яна... а поруч буде Яна... а поруч буде... а поруч... а...
Львів! – кричала провідниця. – Львів! На вихід! Львів!
Яким болючим сьогодні було це рідне мені слово. Я приземлявся...
33
У пошуках місця призначення лампочки...
У Львові на пероні мене чекали Оксанині мордовороти, один з них підхопив мою дорожню сумку, інший – ледь помітним рухом дав зрозуміти: слідуй за мною, мовчи, бо буде так, як мені велено, я доставлю тебе до місця призначення, а там витворяй собі, що хочеш, далі воля твоя, ти живеш в демократичній країні...
Я ж, ледь помітним поглядом дав зрозуміти: слідую за вами, мовчу, буде так, як буде – мені все одно, місце призначення мені до лампочки, витворяйте собі, що хочете, воля й так не ваша, хоча живете ви в нібито демократичній країні...
Як завжди, у місті були затори, наш водій шизофренічно сигналив і гнав в усі боки кількаповерхові матюки, що в кінцевому результаті допомагало, як мокре горить. Хлопець справа відверто нахабно і підозріло розглядав мене, потім не витримав і ввічливо запитав:
Ви здорові?
Нє-а, – відповів я, – я втратив чуття реальності, я живу у внутрішньому світі тіней, тому мені байдуже, куди наказала Оксана вам відвезти мене і для чого, панове роботи. Ферштейн? Чи це слово у вашу програму не закладено?
Хлопці неоднозначно переглянулись. Навіть водій перервав свого шоферського монологу й уважно розглядав мене в дзеркало. У цілковитій тиші та надмірній увазі до моєї скромної персони ми під’їхали до готелю “Львів”, де мені запропонували вийти, чемно провели до номера, вручили ключі і скромно прозвітували: “Що нам сказали, те ми зробили. До побачення”.
На столі, на яскравому великому підносі, на яскравому великому конверті, великими яскравими літерами було написано: Сергієві Шукайлу. Зважаючи на таку поштарську пишність, було очевидним – Оксана хоче, щоб першим ділом, тільки опинившись у кімнаті, я заглянув у конверта. І я пішов у ванну. Таким чином хоч якимсь чином я засвідчив свою вірність Яні...
Абсурди ніколи не покидають стежок людських... Абсурди зачинають цікаві долі і долі віддячують їм абсурдністю. В такому вінегреті народжуються генії і плекається мистецтво. З такого вінегрету, по неотесаних скелях якоїсь мішанини, фруктоовочегородини, стараюся й викараскатися до світлого майбутнього я...
Коли я вийшов з ванни, конверт, в оточенні своєї розкішної свити рішуче вимагав узяти його. І я взяв і вийняв з нього акуратно складеного вдвоє аркуша формату А-4, на якому каліграфічним почерком було виставлено мені діагноз великим лікарем-благодійником і просто сильною та нещасною жінкою, до частки нещастя якої, на превеликий жаль, був причетний і я, Оксаною Першій.
Сергію,
Ти мене не зрадив – ти мене обдурив. З брехунами я не маю ніяких справ. Ні особистих, ні ділових.
Тебе звільнено. Не тому, що я ображена, а тому що ти без поважних причин прогуляв тиждень роботи. З непрофесіоналами я не працюю.
Твої всі речі і все, що ти заробив – тут. За готель заплачено (на місяць).
Прощавай, негіднику.
Оксана.
Суцільні заперечення, – подумав я. – “Не” через “без” поганяє “ні”. З таким настроєм на життя не буде ніякого добра. Маючи за плечима такий скарб, як тиждень, проведений з Яною, я на багато багатший за всі Оксанині статки і хватки, бо не вміє вона елементарного – любити себе...
І я, великий філософ-себелюб, зламаний фізичною втомою, заникався у царство Морфея, щоб продовжити життя у жахливих снах прощання з Яною...
34
Не хочу снів!
Хоч трішечки несну...
Сьогодні вона прийшла, схожа на летючу мишу. Чорний хвіст хижо волочився по землі і залишав помітний червоний слід. За хвостом, як солдати, марширували перевертні. Тінь оберталася, дивилася на дивні ієрогліфи плаща і реготала. Вона, наче вихор, кружляла по страшних темних вулицях, заглядала у всі вікна, де не було світла, вискаляла білі (де вони в неї взялися?) зуби і насвистувала якусь ідіотську пісеньку про таємну любов. Перевертні вискаляли зуби і по черзі ставали моїми рідними, друзями, знайомими, колегами, та з помітним садистським задоволенням городили мені всяку гидоту, встромляючи в серце колючого від моїх гріхів ножа. Я покірно зі всім погоджувався і з кожним гріхом ставав все меншим і меншим. Коли змалів до росту комашини, підійшла тінь і без всіляких ритуалів смачно мене розчавила.
Потім тінь обійшла найбільш цікаві готельні підвіконники, вишукуючи потенційних клієнтів на розчавлення. Зробивши якісь помітки у записнику, зістрибнула вниз і, втомлена, міжбудинковими стежками поповзла назад, в царство вічних Тіней. Йшла тими ж слідами, забираючи з собою моїх друзів-перевертнів. Ніби й не було.
Я прокидаюся від того, що мене, розчавленого, хоче позбирати до свого дзьоба безцеремонний крук. Я кричу “Геть!” і бачу себе спітнілого на ліжку в готелі.
Дивні мурахи починають скребти у мене в грудях. Біла, сонячна реальність з мріями про Яну провалюється, і оживає цілий зловісний мурашник сумнівів. Кольоровий світ перетворюється у світ тіней. І вони починають жити ще яскравішим життям, аніж у сні, аніж живуть поруч здорові нормальні розмальовані люди, як мені здається.
Спати! – командую я. – Треба заснути! Вранці тіні мене недолюблюють.
І я усвідомлюю, що тільки-но прокинувся, і вмикаю телевізора. На мене наївно дивиться пампушкове личко депутата, найкращого, якраз того, за якого я голосував.
Ну, чим ти мені допоможеш? – звертаюся я до телевізора.
І депутат, на штамповане запитання ведучої, що ви порадите своїм виборцям, дотепно мовив:
– Не переживай, що ти був дурнем сто разів. На сто перший у тебе є шанс стати ідіотом.
І заробив оплески вдячної студії. Жартівник. Він може собі таке дозволити, коли за спиною стільки голосів.
А я йому дійсно щиро подякував за розуміння проблем виборців, бо до ідіота в мене залишалося не стільки вже й багато разів... І перемкнув телевізор на канал з концертом незрозумілою іноземною мовою – досить своїх проблем, проблеми інших нехай вирішують ті, хто проблеми іншим створює...
Була ніч, падав дощ, було дуже незатишно і страшно... Біля телефону на столику лежав телефонний довідник. Я набрав готельну аптеку і замовив снодійного. Прийшов заспаний дідок в білому халаті і почав ввічливо розпитувати, що мене турбує. Я мовчки розрахувався і мовчки показав йому на двері. Дідок розуміюче розвів руками і зник в коридорі.
Я випив декілька таблеток і опинився в горах.
Я лежав на ліжку і не зводив очей з Яни. Вона сиділа в зручному м’якому кріслі біля каміну, насолоджувалась кавою, містичним потріскуванням дров та енергією мого захоплюючого погляду.
Як добре, коли тобі тепло! – сказала вона, запрошуючи до розмови хитрого язика карпатського полум’я. – А надворі ідуть дощі. Набридливі і вперті, вони зробили заплаканим цілий світ. Уявляєш, спочатку мрійливий і сонний шумок з часом перетворився у пекучий до божевілля шумище, краплі якого ранять не тільки перенасичену життєдайною вологою землю, а й важким молотом падають тобі на голову. Стає страшно. Вийдеш надвір – божеволієш... Після цього хатній затишок – блаженство, і, якщо не думати про завтра, можна зловити купу щастя від того, що сьогодні ти у мрійливій безпеці. Ще один гарний закапелок життя...
Не згадуй завтра, – попросив я.
Не буду, – винувато всміхнулася Яна, – бо я його боюсь.
І я... Кожне завтра віддаляє нас одне від одного.
Вона підійшла до заплаканого вікна і довго дивилася на паруючі гори.
Я хочу бути з тобою вічно, Сергію!
Тоді ходи до мене, – порадив я, – бо вічність уже і тут.
І настав рай. Продерся через захмарене небо, зігнорував усі мислимі та реальні гріхи і поселився у душах та тілах двох непомітних щасть. Нехай розкошують – вони цього дуже захотіли...
Загримав у двері молодий і наївний ранок...
Я прокинувся.
Боліла голова...
Я механічно одягнувся, вийшов на вулицю, сів у переповнений трамвай і в палких обіймах спітнілих пасажирів повертався до реальності... Намотував круги на львівській “дев’ятці”, вперто та мужньо.
– Ти часом не заблудив? Тут не притулок для бездомних, – звернулася до мене “ввічлива” кондукторка, і я вийшов. Щоб йти...
Блукання по Львову – найкраща психотерапія. І школа життя, бо... Те, що чується само, підслухати не можна.
Двоє дідусів-філософів по сусідству зі мною вивчали вітрину газетного кіоску.
Уявляєш, що за життя пішло, – сказав той, що в капелюсі. У наші дні всі ходять зі своїми горшками. А знаєш, для чого?
Для чого? – запитав дід у молодіжній спортивній кепці з іноземним написом.
Щоб наробити в чужий...
Фе-е!.. Не розумію... А для чого тоді носити свій?
О! В цьому вся сіль. ДЛЯ ПРИКЛАДУ, дорогенький. Бо комплекс стадності завжди спрацьовує. Просто носити горшок стає модно, а побільше навалити в чужий – почесно. І добре оплачується. Для когось це стає роботою...
І діди пішли. Той, що був у кепці, спочатку ніс її у руці, а потім викинув у першого смітника...
Біля банку один молодик повчав іншого:
Якщо ти будеш боятися – пропадеш точно. А якщо ні – може, не пропадеш. Вибирай.
Воістину, народній мудрості вічність – по коліна!
І я подумав: у суспільстві анекдотів справжній закон – люди на вулиці.
Я накупив газет – там обов’язково написано, що комусь набагато гірше ніж мені... Ось чого треба людині!
Час безтурботним хлопчиськом забрався на вежу Високого замку і кайфував від того, що мені нічого не треба. А я з висоти Львівського неба споглядав вечірнє місто і насолоджувався вічністю, яка прийшла до мене через нестерпне бажання знову відчути себе з Яною. Я ловив її задоволене ангельське дихання, впивався легкістю її тіла та купався у її святості – мене не було, і я був усюди. Бог вибрав хвильку покаяння у моєму переповненому земними буднями мозкові і швиденько повикидав з нього сміття. І прийшла святість в подобі Яночки. І настали рідкісні хвилини життя, коли я по-справжньому був, а не старався побути чи відбути. Сьогодні я знову з нею, бо переконаний – зараз, під молодими зірками свого неба, вона думає про мене. Справді думає, бо просто так ніколи ніхто ні до кого не приходить. Тим більше, душею...
