Текст книги "Життя як вітер, або щастя в байдужості"

Автор книги: Андрій Процайло

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

І ЯКЩО Я ПОВТОРЮЮСЬ СТО РАЗІВ, то роблю так свідомо, БО ТАК НЕ ТІЛЬКИ ТРЕБА, А ТАК Є... А як є – художні задуми і мистецтва безсилі... Для задумів, а особливо мистецтв, ГОЛОВНЕ – НЕ ВІДКРИТИ АМЕРИКИ ПРО ТЕ, ЯК Є, А ПОКАЗАТИ “Є” – ПО-ІНШОМУ, ТАК, ЩОБ БУЛО ЦІКАВО ЗРОЗУМІТИ І, МОЖЕ, ПОВІРИТИ...

Те ми і робимо вже дві доби справжнього життя...

Що таке щастя, ви знаєте? – знову запитав Степан. І як поганий вчитель сам собі відповів: – Не знаєте, бо ніколи не були щасливими. Щастя – це свобода!

А свобода – у байдужості, – додав Ростик.

Хтось би сперечався, а ми не стали...

У горах народжувалося сонце...

10

Перспективи завжди тільки починаються...

На цей раз сонце зустрічало нас: замріяних, трохи сумних, утомлених, однак з променями світла в очах...

Ми прибрали поляну, подякували їй за гостинність та голосно сказали: “До зустрічі!”. Щоб пам’ятала і чекала...

Пахло спогадами і надіями...

Милосердний засекречений Ростик просився щось нести, та не було що.

До електрички ми добігали. Вагон був майже порожнім. Якась весела молода компанія по сусідству вчилася грати на гітарі та співати.

Їхнє бренькання виводить мене з рівноваги, – нарешті, після декількох нервових хаотичних рухів, сказав Ростик. – Я зараз ту балалайку викину через вікно. Разом із балалайкарем. Допоможете?

Нє-е, – заперечив Володя. – Ми спокійні. Медитуємо собі. Одне слово, повна нірвана. Вчися, хлопчику, бути сильним, поки ми живі, бо “сильний той, хто має владу над собою”. Хто сказав?

Мені все одно, – відрубав класний пацан.

Якщо тобі все одно, то тобі все одно – все. Тому не звертай уваги на таке миле та юне мистецьке товариство, як наші друзі з гітарою. А афоризм – Сенеки. Вчися, дитино!

Дитина таки не витримала й майже природно зірвалася на ноги.

Сядь! – владно наказав Степан. – Забув, як ми їхали сюди? Думаю, вони ще до нас недоплюнули і скоро недоплюнуть. Це комплімент. А не можеш не помічати – тоді терпи. Хто терпен, той спасен.

Ростик ображено (або вдавано ображено, він такий) дивився у вікно. Заспокоїлися й вагонні співаки. Нічого немає вічного: ні доброго, ні злого. Бо ми змінюємося, а час сидить собі спокійно у якомусь зручному кріслі в постмодерному театрі й на всі ці наші комедійні борсання дивиться.

Степан зійшов у Стрию, бо так швидше добереться додому. На пероні Ростик вийняв з кишені яблуко, розрізав його на чотири дольки, одну подав Степанові:

На, з’їж! – сказав.

Я не хочу їсти, – відпирався закарпатець.

Мусиш! – наполягав класний пацан.

Стьопка, усміхаючись, виконав наказ свого друга.

Ось цієї частиночки нам не вистачатиме, – зробив короткий влучний висновок Ростик, тим самим позбавивши нас ритуалу розпинатися на “до побачення” про вічну аж до гробу дружбу та повагу.

Степан подав кожному руку і по-братськи поплескав по плечу, аж Володя зігнувся та зайойкав.

Дякую, друзі, за два дні щастя. І пам’ятайте, – Степан не міг, щоб не повчити, – життя – це шлях, життя, якщо хочете, – це наші неповторні українські дороги: то яма, то канава, то на ранок металеві кришки люків на складах в приватного підприємця-металобрухтника, який не знає, де вони там взялися… Однак попри те – нормального необікраденого асфальту в нас все-таки більше. Просто, як те, що я кажу вам “до зустрічі”, – і закарпатець зник у вранішньому понеділковому натовпі.

Три четвертих яблука, як живий приклад минущості усього, змусили нас у роздумах про всілякі сенси життя та смерті промовчати до самого Львова.

Володя забрав зі стоянки свого пошарпаного “Жигуля”.

А ти що скажеш? – сумно запитав я, коли він сидів у вже заведеному, тремтячому від спокуси руху, автомобілі.

Дайте мені мою дольку яблучка, будь ласка, – і Володя попрямував до своєї сонячної Одеси.

Рідний неповторний Львів повернув мою бідолашну голову у страшну реальність... рідкісного щастя людини суцільних формул-2 залишитися наодинці з собою... Перегони без суперника закінчуються тим, що не наздоганяєш навіть самого себе... Так якось виходить, майже само собою... через відсутність... ворога...

Як хотілося б, щоб усе, що зі мною зараз відбувається, було життєвою акробатикою, однак... насправді – елементарне ходіння. По мукам. Сказано, подумано – ні в сьому, ні в тому собаки не з’їдено... Простенькі новини та асоціації. Однак: на мій спортивний загальний розвиток – правдиво. На правах роздумів. Ображеним або неправдиво зображеним професіоналам до суду не подавати, бо я – художній твір. А твір... з нього візьмеш тільки те, що сам захочеш... Взагалі-то я, як бачу, міг би бути й успішним юристом, тільки... не в країні... вічних законопроектів... Що я мелю?... А що хочу?!! Принаймні собі?! Гос-по-ди... по-ди– вись, що щось витворяє зі мно-ю... без ме-не... жа... (“...х ” чи “...ль”?).

З власного життєвого досвіду я підмітив два яскраво виражені види дурнів: один, той що думкою радіє, а другий – той, що від думки страждає. Я, напевно, з елементами сього й того, тому дуже важко піддаюся лікуванню... Отаке, виявляється, може надумати людина за долю якоїсь секунди.

Ми зосталися вдвох з Ростиком: він – з цікавими планами на день, я – з безціллю.

Ну що, Сергійку, до роботи! Ти куди?

Н-не знаю, – зізнався я. – Ні-ку-ди!

Заспівав “моцарта” Ростиславів мобільний телефон.

Добре. На Привокзальній. В “Діаманті”. Через десять хвилин. На десять хвилин – не більше, – діловито мовив Ростик. А потім звернувся до мене: – Один талановитий, молодий та перспективний поет напросився до мене на ділову каву. Тож запрошую тебе. Гаразд?

Не просто гаразд, а спасіння. До вечора буде менше, – відповів я.

Тільки без драматизму. До вечора, до ранку, до завтра, з понеділка!.. Та ніколи! Минулого нема! Принаймні для розумних людей... Зрозумів?

Як можна драматизувати трагедію, Ростику? Нонсенс, – я плаксиво посміхнувся. – Минулого нема, однак є я! – додав я. – Зі всіма вперто живучими хробачками, яких медики розумно нарекли нервами, якими керує якась тіньова підсвідомість.

Підсвідомості дай якогось розумного хабара і вона стане свідомістю. Нерви законсервуй на холодну зиму, коли вимкнуть опалення через чиїсь віртуальні борги чи примху погоди, чи непатріотизм голодних пенсіонерів. А зараз – суцільне безнерв’я. Це єдиний спосіб не тільки вижити, а по-справжньому зажити.

Ти такий мудрий! – дорікнув Ростикові я.

Якщо ти, Сергію, це, нарешті, визнав, то прислухайся до моїх, на перший погляд, безперспективних порад, які, насправді, є найперспективнішими, – вдирався у мою черепну коробку Ростик. – До речі, я навчився цього у свого покійного діда. Він казав: якщо щодня робити щось – буде багато. Головне – знайти на свої руки “щось”... І не жаліти себе. Дід, до речі, прожив до ста. І помер на грядці з огірками, якими, теж до речі, цілу зиму зі вдячністю смакувала вся родина...

Потрібно визнати, що Ростик говорив правду. І мушу визнати, що правда ця відбивалася від мене, як м’яч від футболістів львівських “Карпат” взірця другого кола чемпіонату України 2003/2004 років. Тобто, знаєш, що треба робити, нібито хочеш, і Бог мав би допомогти, але... не вмієш. Тому нічого й не вдієш. І дістаєш ляпаса зі сітки власних безпорадних воріт, і відчуваєш себе овечкою, і чим більше відчуваєш, тим голосніше мекаєш на сміх глядачам, курям, і на виття розтерзаної рідної душеньки... І скочуєшся з ганьбою вперше у першу лігу…

Ми відчинили двері “Діаманта”.

Поки я губився на недотоптаних стежинах своїх роздумів, припурхав на крилах якихось напевно дуже вдалих рим молодий та перспективний, емоційно відрекомендувався Сашком Приблудою, і зразу ж почав говорити тост за... премудрого Ростислава Івановича, звичайно! Прізвище, чи псевдонім, не знаю, пасувало поетові на всі сто. Значить, не доля шукала його, а він, молодчина, знайшов сам даровану Богом, й насолоджувався кожним кроком свого призначення...

Дві четвертих яблука одиноко лежали на тарілці.

А можна мені кусник? – попросив Сашко.

Ні, не можна, – заперечив Ростик. – Це яблуко магічне. І наше. Ясно?

А що тут темного. Магічне так магічне... Але я вперше чую, що яблука бувають магічними.

Магія, дорогенький, не у самих предметах чи словах, а в тому, скільки і якої душі в них вкладено. Зрозумів? – Ростик засміявся, напевно, щоб не образити молодого та перспективного.

Аякже, – відповів Сашко. – То як на рахунок моїх віршів?

Якщо щодо, то декілька є дуже непоганих, і ми обов’язково їх надрукуємо, а якщо на рахунок, то одержиш ти за них, чесно кажучи, дулю. Але з маком.

Я працюю на перспективу, – скривився молодий поет. – Дякую.

Ростик ще випив кави, а ми з поетом по п’ятдесят коньяку. Потім Ростик сказав:

Вибачте, будь ласка, я мушу бігти, – він з’їв свою дольку нашого магічного яблука та погнав додому вмиватися та переодягатися. – Бо робота, робота і ще раз робота, до того ж – цікава робота, – пояснив він.

Як людину міняють обставини! Ростислав зовсім не був схожий на Ростика в горах. Діловий чоловік, а не якесь побрехенське ображене ляпало-діставайло. Молодець!

Поет згадав, що теж спішить, чемно відкланявся і вручив мені, на всяк випадок, свою пом’яту візитівку.

Я залишився сам на сам зі своєю долею та долькою магічного яблука. Я не мав куди подітися. І я пішов на вокзал, сів в електричку і поїхав назад в гори...

11

Якщо двері відчинені, значить, у тебе в кишені ключ...

Я стояв на порозі дідової хати і мовчав. Старий мене помітив, коли повернувся з гарної країни якихось усміхнених спогадів. Так я здогадувався, спостерігаючи його щасливе обличчя.

Скажи щось доброго, – звернувся він до мене.

Можна я у вас трохи поживу? – запитав я.

Чого б це? – здивувався дід, хоча, я впевнений, він знав усі “чого”, з якими до нього приходять люди.

Треба трохи втекти від себе, – ляпнув я штамповане і примітивне, та самолюбиво виправдальне, на додаток. Аж соромно стало...

Іван підійшов до печі, взяв глечика, налив два горнятка якоїсь густої паруючої рідини, а потім запропонував:

Чаю вип’єш, цілющого, на травах? – і не чекаючи моєї згоди, додав: – Від себе, дорогенький, ти не втечеш...

Чому? – вирвалося у мене.

Дід голосно сьорбав чай і деякий час не звертав на мене уваги. Потім мовив:

Бо тебе нема.

Як нема? – здивувався я.

Дуже просто. Дасть Бог – зрозумієш.

А я майже здогадувався, що я – не я, і втікати я хотів не від себе-я справжнього, а від себе-когось випадково чи ні допущеного бути співвласником особоньки, яка все ж таки носила законне паспортне ймення Сергій Шукайло. Дійсно, не треба ні від кого втікати, бо – дарма, бо боягузів завжди наздоганяє страх, який навіть не вміє бігати, бо йому й не треба. Він просто вміє бути. В тому числі – собою, справжнім.

Дід голосно пив чай і голосно... мовчав.

Чому ви нічого не кажете? – не витримав я.

Хто від вовка втік, той і на малюнку його боїться. Треба перемогти хижака – і він більше ніколи не з’явиться у твоєму житті. І так зі всім і всіма. І завжди. Так і з собою.

Мені стало соромно. Старий дід учив молодого здорового бугая бути сильним.

Вибачте, я щось не те запитую, – як школяр промимрив я.

Чому? Спитаєш – сором на годину, не спитаєш – можеш на все життя осоромитися, – заперечив дід.

Досить, уже осоромився.

Нічого, хто не помилявся, той не знає радості пізнання.

Я ж вірив, що роблю все правильно.

Правильно. Була б віра, боги знайдуться.

І я, як виявилося, не помічав власних помилок.

Треба розум мати, щоб помічати власні помилки. Образливо? – запитав Іван.

Ні, сумно й страшно... Бо хоча я й був суворим, однак довіряв людям – це одна з помилок.

Розумний з усіма знається, та ні з ким не братається. І довіряє тільки друзям, а не колегам.

Я завжди казав те, що думав, без лукавства та...

Як розумна голова, то губи стулені.

Я вчився, працював, як божевільний, я знав майже все у своїй роботі.

Хто все вміє, з того доброго майстра не буде.

Однак мене недооцінили.

Добрий лікар хворих не шукає.

І підставили.

Варто одному псові брехнути, як всі інші підхоплять. А диявол може навіть під брамою жити.

І найстрашніше, повірили брехунові, чи брехунам, навіть не знаю.

Погана музика тим і бере, що гарну глушить.

І мене ніхто не захистив.

Краще на палицю спиратися, ніж на людей.

А чому?

Чужих таємниць краще не знати.

Я старався все зробити найшвидше і найкраще.

Хочеш швидко зварити – вари на малому вогні.

І полетів у прірву.

Мавпа теж часом падає з дерева.

Я вдруге б такого не пережив.

Чорт, з яким уже зустрічався, добріший.

Як бути?

І в пеклі люди живуть.

З чого почати?

І поразка може стати перемогою.

Коли б знати, що вранці чекає, звечора б помер, – це вже я, у дідовому стилі. Якось само підійшло – я аж запишався собою.

Так. Однак, світ – це млин, який все меле та меле.

Чому ж тоді іншим щастить?

Дивлячись на чужу долю, подумай про свою. І заспокойся: не було б хмар, то й сонце не давало б радості.

Я нічого не вигадував. Я тільки пішов, не сперечаючись.

Розумний і піде не сперечаючись.

Зате, Іване, я ніколи не думав, що можу бути таким безпорадним. Від моєї колишньої впевненості майже нічого не залишилося...

Чим яскравіше світло, тим глибша тінь. Це нормально. Навіть добре. Так є. Бо і пекло і рай – усе в душі людській.

То що, чекати дива, поки душа захоче скуштувати раю?

Якщо потрудишся зварити, то покуштує. Бо мотика, якою весь день працюють, блищить. Старайся рай створити сам. Без рук Бога, але за його присутності.

Тобто?..

Якщо диву не дивуватись, то й самого дива не буде.

А гроші?

Гроші ростуть на дереві віри та терпіння. І байдужості. Як не дивно.

Я терплячий. Повернуся до міста і відкрию справу. Поки що маленьку... На початок грошей вистачить. А з часом докажу всім!...– на емоціях лепетав дитсадковим Сергійком я.

Не спіши. Навіть віщун не знає власної долі. Лишень пам’ятай, що і метелик живе ціле життя.

Я вам ще не набрид?

Вже, – спокійно відповів дід, і я не міг зрозуміти, чи він говорить правду, чи...

Я просто хотів висповідатися... – хотілося зализати рани відвертості.

Якщо переді мною – тобі прощено... – сказав Іван і пішов мити наші горнятка.

А мою увагу привернула маленька картина на дідовій стіні поряд зі старою фотографією дружини та новенькою сина зі сім’єю. Квіти на цій картині здавалися живими. Бачилося, що вони ворушаться від найменшого подиху вітру через відчинене вікно.

Гарні квіти, – звернувся я до діда, сподіваючись почути ще багато цікавого та розумного з життя маленького шедевра.

Квіти на картині не пахнуть. Пішли в гори, – вкотре за вечір “обламав” мене дід, як би не забарилися сказати мої друзі. І старий, знявши з дверей свою торбину-оберіг, попрямував до дверей.

Я дивувався його впевненій ході плаєм. І я згадав:

“Ніхто не думав побачити у ньому Івана Миколайовича, поважного директора школи. Він ішов собі зі закиненою на плече торбиною, реліквією, з домашнього музею, яка бачила ще, напевно, кріпацькі хліби, і співав. Усе відспівувало, бо розуміло – йде душа. І ховалися у найвіддаленіших закамарках лісів блуди-забіяки з усіх горів, і сиділи там злякано та безпорадно, бо він, ІВАН – знайшов у собі сили побачити світ тільки своїми очима. Герой! Нема в горах таких оберегів, щоб навішати йому на душу. Бо нема...

А наступного дня у його хаті поселилася багатодітна сім’я Гірняків, разом з онуками.

– Я відмовлявся, як міг, – пояснював усім старий Гірняк, – але він сказав: “Я сказав”, розумієте?

І всі розуміли. Якщо директор сказали – так було.

Відтоді дід Іван високо у горах, років уже двадцять, у затишній, збудованій колишніми учнями хатині”, – так розповідали майже всі у селі. Як легенду, завчену напам’ять ще з пастушиного дитинства.

А дід – не змінився! Роки не вплинули на його душу.

– Ходи завжди сміливо, але під ноги дивись, – тільки застеріг мене мудрагель, як я опинився в обіймах двох колючих смерічок.

Не літай, поки крила не виросли, – глузував з мене Іван.

Я ще намагався жартувати, хоча потовчена спина вимагала принаймні кисло скривитися:

Ви наврочили, – сказав я.

А ти чому піддався. В горах, насамперед, треба слухати гори.

Як гордо і смакуючи життям вмирало сонце!

Коли по вершинах хочеш ходити, навчися наперед лазити, – бубонів собі під ніс дід.

Коли? – вирвалось мені.

Не коли, а де. В голові. – І додав: – Давай присядемо.

Іван з-під лоба дивився мені прямо в очі – проникливим поглядом новоявлених знахарів з рекламних плакатів:

Ти впав з вершини. І тобі важко. Але ти не повинен себе жаліти. І боятися не повинен. Битий пес тіні лякається. Знаєш?

Знаю, – відповів я.

Ти повинен стати небитим. Багато було таких, які тільки хіба що на Богові не їздили, однак... вище себе не виросли. А ти ще не доріс – і в цьому твоя велика перевага. Тому чекай: не пхайся, де тебе не треба, та не пхай, що само котиться.

Я обдумував почуте, дід приховано дрімав, мені не заважав.

Потім я не витримав:

– А знаєте, що я побачив, сьогодні, в горах?

Не знаю.

Коли вмирало сонце, ви молоділи.

Помиляєшся. Я молодів, коли народжувалися зорі. Бо молодість – тільки в народженні, – повчально мовив Іван.

День народної творчості добігав кінця. Ми поверталися додому.

Ти зрозумів, що твої проблеми не нинішні та не твої? – серйозно запитав дід.

Так, – відповів я, – зрозумів. Дякую.

Бо справжнє багатство – у байдужості! У байдужості до того, що нашіптує тобі власна голова, приналежність якої до тебе лише у тому, що вона мешкає на твоїй шиї! І до цього треба прийти самому, адже нав’язане прозріння – темрява.

А... – знову прокинулися гори запитань.

На добраніч. Ти спиш там, – дід показав на лаву у кутку. – Ламай собі голову сам. І так не зламаєш.

?

Бо так.

Спати не хотілося.

Може?.. – я вийняв з сумки пляшку доброго вина і показав дідові. – Для кращого сну, га?

Аби думки не мучили, а без ласощів засну, – відрубав Іван.

На сон грядущий я подумав, що дід уже здитинів на старість, казками мене годуючи, і що він мудрець, світ якого не бачив. І я такий самий, тільки на кілька тисяч байдужостей молодший.

12

День погладжування проти шерсті...

Наступного дня діда як заклинило – мовчав зі самого ранку. Моє намагання розговорити старого тріщало по всіх швах. Урешті я ще покрутився навколо Івана безпорадною мухою в окропі, впевнено скапітулював, склав крила і пішов на дно, потім знову перетворився у Сергія Шукайла і махнув рукою на дивакуватого мовчуна. Пішов в гори й думав про те, що почув учора.

Суперечність їхала на суперечності та поганяла суперечністю. А я хотів готового рецепту, як одним махом вирішити всі проблеми й стати щасливим. А такого, напевно, – не є. Треба вибирати самому. Легко сказати, – вибирати, насправді ж: страшно і ліньки. І все. Галасуй не галасуй, все одно одержиш те, що сам собі створиш: інтуїцією, рішенням, потом та... кров’ю (дай Боже, щоб тільки своєю). І ще, напевно, багато чим, що приховано-мудро зветься “тощо”.

Гриби самі знаходили мене, всі на підбір стрункі та мускулисті. Я скинув сорочку, зімпровізував торбину і гордо вертався хвалитися своєю здобиччю. Дід Іван навіть не моргнув оком. Після такої реакції біляки з витвору мистецтва моментально перетворилися у звичайнісінький продукт харчування. Двоє моїх знайомих пастухів розпалювали вогонь.

О, буде файна юшка, – мовив безвусий Дмитро. – Молодець.

Мене ж цікавив тільки дід, правильніше, його хитра, вперта гра у мовчанку, хотілося вірити. У гру. Я знову трохи покрутився навколо Івана, але вирішив не уподобатися двічі ступаючому на граблі – мовчав теж, тільки весь час “випадково” і раптово мій всюдисущий ніс на якусь мить випереджав куди треба сущого носа діда. Це називається по-вченому – тактика. Іван тримає у руках паруючого чайника з цілющим напоєм – я збираю моментально всі горнята й біжу їх перемивати. Іван підходить до колоди, щоб нарубати дров – мені ж негайно потрібна сокира, щоб зішкребти зашкарубле болото зі взуття. Іван тихенько підходить з гребенем до овечки – я відпрацьовую з Мухтарем життєво необхідне собаче вміння приносити палицю... І так далі, і ще ціла купонька безобразливих примітивних тактичних ходиків.

Дід вперто не реагував. Пастухи щиро тішилися таким цирком і після кожного проколу штрикали мене на дідів манер колючою народною творчістю. Врешті я відступив. Не здався, ні, просто тактично вирішив вичекати підказки тієї ж підпільної підсвідомості.

Після смачнючої юшки Іван перший покинув вогонь і пішов у хату.

Чому він такий? – лишень запитав я своїх нових друзів.

Значить, так треба, – без вагань відповів вусатий Петро.

Я не такий наївний, щоб не здогадатися, що мене, зцивілізованого дикуна, нетрадиційно чомусь вчать. “А чи потрібно воно мені?” – з такою думкою я й пішов спати. З думкою і з прихованою в обіймах вухастої ночі усмішкою на вустах – все-таки день вдався.

13

Якщо хочеш бути вільним, вір тільки в Бога...

Бог зажди у тобі...

Дійсно правда: що день прийдешній нам несе не знають, напевно, й такі кмітливі віртуози, як святі на небі, що ліплять горшки – бо ніяка влада над умами не збагне маніакальності звивин людини, яка стала ВІЛЬНОЮ. Не второпає у всьому – за, при і біля всіх.

Ще тільки думало смеркати, а я вже шизів від старого (трохи негарні слова, однак стан передано правильно). Дід в прямому розумінні слова мене переслідував – носився біля розтерзаного ним же чоловічка крок у крок і повчав, повчав, повчав... Не втихомирювався ні на секунду. Вкапував у мою бідолашну голову віковічну народну мудрість і свій в горах назбираний незбагненний досвід... Однак за законами матінки природи все колись тю-тю, тобто закінчується. Втомився й Іван, або просто пожалів мене, або просто виконав, що задумав, так чи інакше – замовк. Покарабкався на вершину молитися Богові, Якому, складалося враження, він нічого не давав, тільки брав, брав, брав у бідолашного Всемогутнього.

Я сидів на колоді й насолоджувався незвичною для моїх вух тишею.

Вечір наївся забудьків та пішов спати, народилася нова меланхолійна ніч – що ні з губи мови, ні з неба вітру... А я, маленька людина з великої планети Земля, не міг ні забутися, ні вже й мовчати. Бо життя моє – суцільна пам’ять, думки та розмови. На вчинки – залишаються миті, і то, якщо до якогось вчинку тебе допустять вічні сумніви, породжені тими ж всемогутніми думками та ідіотськими балачками-навантажувайками.

Я вкотре прокручував у голові те, що почув від діда...

Хто спить, той не грішить, – повчав Іван, – а яке життя, такі й сни...

І це й те мені не пасує. Тому чекаю світанку, як Божого змилування. І згадую...

Ну скажи сам, що тобі бракує? – запитав Іван мене під час світанкового, скупаного росою, збирання грибів.

Не знаю, – відповів я. – Напевно, спокою. Особливо – душевного.

Спокій – смерть. Для щастя людині потрібен затишок. Особливо, в душі. Але обов’язково рух. Рух, рух і ще раз рух!!! Бо інакше – байдуже ракові, в якому горшку його варять. Життя – це книга, яка не має часу на роздуми.

Старезне дерево поруч навіть у повне безвітря то покашлювало, то постогнувало.

Чуєш? – запитав Іван.

Чую, – відповів я. – І що?

Хворі щасливими не бувають. А недуга починається з журби. Ти схожий на нього, – дід махнув рукою у бік дерева. – Єдина відмінність: дерево страждає від старості, а ти від тупості.

Знову ображаєте?

Коли кіт хоче зловити мишу, він пазурі ховає. Тому ні – не ображаю. Я добрий кіт, – засміявся дід, – і позбавляю тебе тягаря зайвий раз шурупати мізками. Бо над солодкою мовою варто двічі подумати. Знаєш?

Я знаю тільки одне: після розмов з вами спокійно можна писати дисертацію “Вплив усної народної творчості на життя людини”, – і додав: – Хочу їсти.

Краще гарний настрій, ніж солодкий пиріжок, – тішився з мене дід. – Чур, сьогодні юшку вариш ти! А знаєш, хто такий Чур?

“гей срібний шнур, збігаються нори в студений чур”, – процитував я Федьковича.

Ні, не джерело. Я запитав “хто?”, а не “що?”.

Певно, якесь опудалко з міфології.

У міфології опудалків не буває. Тож дізнайся! До речі, хочеш багато знати, – сказав Іван, – вчися спершу розуміти... І вчися у небагатьох… Сміття в голові потрібно тільки тим, хто розгадує кросворди.

Кросворди? А як же ерудиція? – дивувався я.

Ти вважаєш, що знання столиці Конго – ерудиція?

Ну, побутує така думка...

А повинна не побутувати, а працювати… Шукати, падати, вставати, розчаровуватися, перемагати… Повторюю: ру-ха-ти-ся…

Добре, а як знайти найкращого учителя?

Шукати, – впевнено відповів Іван.

І все?

І все.

А як знати, який найкращий?

Відчуєш.

Висновок: не забивати собі голову дурницями. Правильно?

Правильно. На дурниці мало одного життя. Треба сотні. Тому треба знайти свою дорогу, вивчити все про свою дорогу, зрозуміти свою дорогу і жити, як літає птах.

А як літає птах? – я мимоволі підніс очі до неба. Гордовитий яструб насолоджувався польотом.

То як літає птах? – запитав Іван.

Легко, красиво і... вільно, – відповів я.

Це був тільки ранок. Уранці ще була бесіда. Далі – суцільний дідів монолог. Однак його я ще не переварив. І зараз не хочу й не маю сил займатися куховарством. Зараз мене хвилює тільки одне: чому я такий емоційно-неврівноважений, і чому я дав дідові себе добити, і чому я так боляче зреагував на закид діда, що я – ... ? Гидко і соромно згадувати. Напевно, правда...

А хвилює мене, як бачу, не тільки одне...

14

Напийся, щоб прозріти...

(порада третього)

Мені снився страшний сон. Я бачив, як дід у моє горнятко до традиційного цілющого чаю на травах спокійно підливає отрути, потім спокійно подає мені напій, а я – знаю, що п’ю свою смерть і… приречено п’ю, бо не пити не маю сил… Іван бере мене за руку і веде до лави, на якій я ночую, я лягаю і думаю, що жорстоко людину перед смертю класти на такі тверді дошки… А дід стоїть наді мною в голові, як смерть з косою…

У жахах я прокидаюся – наді мною стоїть дід зі своїм чаєм і посміхається:

Я прийшов миритися, – сказав. – На. Попий. Цілющий, на травах.

Не отрута? – спросоння запитав я.

Напевно, я переборщив з наукою, – засумнівався Іван. – Але нічого – виживеш.

Справді?

Аякже. Тільки оклигувати будеш довше.

Тоді спершу ви спробуйте.

Не розумію, – здивувався дід.

Надпийте того... чаю, – уточнив я.

Дід зробив декілька ковтків.

А я вже думав, що бачив віщий сон, – мовив я і переповів дідові побачене “пророцтво”.

Вперше я по-справжньому побачив, як гарно сміється Іван.

Ми поснідали хлібом з молоком.

Молодець, – сказав дід, коли ми всілися до сонця на колоді. – Ти виявився набагато сильнішим, ніж я думав. Я задоволений.

Чим? – запитав я.

Цього тобі не треба. Тобі достатньо того, що ти знаєш, що ти достатньо сильний. І що я задоволений.

Дякую, – сказав я.

На здоров’я, – відповів дід.

А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, – підморгнув я до Івана.

Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, – засміявся дід.

І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.

Брехня! – випалив Іван. – Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.

Не розумію...

Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...

Життя проходить повз, – захотілось проявити передбачуваність мені.

Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?

Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...

Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...

І що Він сказав? – невдало зіронізував я.

Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.

– Чому так буває? – поспіхом виправився я.

Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.

Ну, – розгубився я, – з оцінкою.

Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.

Я завжди шукав гармонії душі та розуму...

І що, знаходив?

Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.

Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.

Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...

Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.

Що ви читаєте? – якось запитав я.

З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...

Коли сонце викараскалося на найвищий щабель дня, я вирішив сходити в село, щоб прикупити чогось на вечерю.

Не раджу, але якщо хочеш, то йди, – сказав Іван.

І я пішов.

У селі випадково зустрів Петра, ми прихопили Дмитра і набралися по повній програмі через ментальну українську щедрість та вдячність: усі хотіли пригостити (і пригощали!), бо ніхто не міг відмовити. Колись я гадав, що вмію і можу нормально випити, тепер я знаю, що школяр порівняно з моїми друзями-горянами. Їм хоч би що, тільки очі блистіли та рум’янець став рум’янішим, а я через невідмовність до чарки поплатився повною відмовністю у можливості вільно користуватися нижніми кінцівками без допомоги верхніх. Поки чоловіки ще цього не знали, просили мене не казати дідові, що я відривався з ними, а коли дізналися, то й розчарувалися, бо, яко справжнім друзям, довелося їм транспортувати мене на ясні очі діда Івана.

Лавка не була вже такою й твердою. Дід напоїв мене якоюсь противнющою гіркотою, і на диво собі вже через якихось півгодини я міг нормально пересуватися і мислити без важких похмільних перепон. Мені було дуже соромно перед Іваном.

Чоловіче, – звернувся до мене дід, – кажу тобі ще раз те, що всі знають: бережи здоров’я замолоду. Не переймайся прахом – ти й так до нього доживеш. Тобто, ти розумієш, станеш ним. Я маю на увазі здоров’я фізичне. Бо тіло – одяг, який, хочеш ти цього чи ні – зношується. Період зносу – наслідок догляду. Ясно?