Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Басмач теж рикав щось нечленороздільне, звіряче. Він вирвав ножа з покаліченої долоні ворога, різко замахнувся і знову вдарив.

Стас не лежав спокійно. Тіло його кожним м’язом намагалося скинути з себе тягар. Не так це просто, але й Басмачу важко зберегти рівновагу, і кров з розсіченої шкіри на скроні тече й заливає око, тому просто так різко розсікти Стасові шию не виходить – нержавіюча сталь м’яко входить в землю в якомусь сантиметрі від цілі. Басмач знову висмикнув ножа і, трохи піднявшись, з силою опустив свій твердий зад на живіт Стаса.

Стас рохнув. На секунду перехопило дихання. В очах замиготіло, але це миготіння знову розсікло лезо ножа. Стас вигнувся, немов намагаючись зробити «місток», Басмач знову смикнувся, і знову рука з ножем не досягла мети.

Басмач знову натиснув йому на живіт. Доводилося сидіти у напівнахиленому стані, інакше руку з пістолетом не втримаєш. А щоб як слід, без промаху, вдарити, треба замахнутися. Басмач на секунду відпустив кисть Стаса, подався назад усім тілом, ніж вкотре завис над жертвою…

Стас як міг високо задер ногу. Він не знав ніяких модних прийомчиків, у нього за плечима тільки помірно багатий досвід вуличних бійок. І ще – гурток бального танцю. До восьмого класу батьки платили за це популярне у світських колах заняття непогані гроші. Зрозуміло, гурток невдячний Стас незабаром покинув, але звичка розтягуватися лишилась, і тепер Стас зачепив Басмача, що подався сильно назад, ногою за шию.

Нога відразу ж зіскочила, не втрималася, але Басмач був збентежений таким прийомом. І ось тоді Стас з усієї сили довбонув його колінами у спину, потім – руків’ям пістолета в щелепу, потім, вигнувшись, струсив його на землю.

Ненависть додала сили, змусила забути про біль. Стас підвівся, ударом носака по пиці не дав Басмачеві звестися на ноги, почав молотити його куди попало – по голові, по ребрах… Басмач звичним рухом скрутився калачем, підставляючи під удари спину й прагнучи закрити руками голову, якій вже й без того дісталося…

Втомившись бити, Стас гепнувся на землю. Він вже забув про проколоту ліву руку, тому заскавчав від болю, коли торкнувся нею землі. Кров залила кисть. Стас для чогось почав витирати руку об футболку, потім відкинув непотрібний тепер пістолет і правицею якось стягнув футболку через голову, обмотав нею скалічену кисть і повільно звівся на ноги.

Басмач не ворушився. Стас не перевіряв, живий він чи ні. Він не хотів ще раз підходити до цього хлопця, який щойно дивом не відправив його на той світ. Живий… мертвий… Яка тепер різниця?.. Навіть якщо живий, він спочатку мусить очухатися. А за цей час можна далеко втекти…

Стас підхопив рюкзак, закинув його на плече. Тепер не треба особливо старатися, щоб вдавати кульгавого. Шпортаючись, він побіг геть від цього місця. Зараз не так важливо куди: потім розберемося, аби звідси подалі…

Басмач не пам’ятав, скільки він лежав ось так, скарлючившись і втягнувши голову в плечі. Коли він заворушився і спробував розпрямитися, побите тіло заскімлило кожною клітиною. Басмач усе ж таки перевернувся на живіт, відсапався, повільно став навкарачки, порачкував до найближчого стовбура і, хапаючись за нього руками, почав зводитися на ноги. З першого разу йому не вдалося це – в голові закалатали дзвони, в очах замиготіло, земля гойднулася, – і Басмач гепнувся на землю. Спробував знову, посидівши хвильку з заплющеними очима. Цього разу він зміг підвестися, пустив стовбур, поточився, але встояв. Навколо все стрибало, але поступово заспокоїлося і зупинилося. Басмач роззирнувся.

Зрозуміло – ані Стаса, ані рюкзака. Валяється тільки його «макаров» без набоїв, трохи далі Басмач угледів свого ножа. Його пістолет під час бійки так і лишався за поясом, потім у розпалі провалився, випав через штанину і тепер лежить під ногами. Басмач нахилився за ним і зойкнув. Схоже, цей шакал зламав йому ребро. Ну, падло, дай лишень до тебе дістатися…

Підібравши свою зброю, Басмач тупо подивився навколо. Він загубив будь-яку орієнтацію і поняття не мав, куди йти, аби наздогнати Стаса. Подумав і рушив прямо. Намагався йти швидко, але боліло ребро, трохи шуміло в довбешці і земля ще погойдувалася під ногами…

Він зрозумів свою помилку, коли угледів попереду людину з автоматом на плечі, трохи далі простував ще один. Басмач вийшов прямісінько на облаву. Він присів за кушами, як заєць, позадкував, рвучко повернувся, але черепна коробка від чергового удару дзвона ледь не розкололася навпіл, в очах на мить потемніло, і Басмач, скрикнувши, впав на землю.

– Ось вони! Стояти! – долетіло до нього.

Не лежати, не чекати їх, ану, вперед! Басмач майже з колишньою спритністю підхопився і, петляючи, побіг. Він біг у той бік, звідки щойно йшов, і пам’ятав про байрак, що був десь неподалік. Байрак прикриє його від переслідувачів.

Так швидко, як хотілося, він бігти не міг. Стас лупив його по голові від душі, не жаліючи, і тепер будь-який різкий рух віддавався ударами в черепній коробці, а в очах постійно миготіло. Басмача підстьобували крики за спиною, він старанно оббігав дерева, і йому здавалося, що він біжить не туди, що рятівного байраку вже не буде…

Ось він! Басмач скотився на дно, черговий раз потурбувавши поламане ребро. Не до нього зараз, чорт забирай! На животі поповз по дну, виповз з іншого боку, став навкарачки. Поки його не видно, треба скористатися цим і зникнути. Заритися в землю. Або злетіти, сховатися в зелені дерев… Хоча б тієї дикої груші, що росте на краю галявини…

Зібравши останні сили, Басмач поповз до груші. Залізти на неї – дрібничка. Закусивши до болю губу, Басмач почав підйом, і, коли переслідувачі з’явилися на галявині, він уже зачаївся у гущавині крони за товстим, шерехуватим стовбуром.

– Він біг сюди, – сказав хлопець у плямистих десантних штанях і тільнику з засуканими рукавами.

У руці його напарника, довготелесого блондина в джинсах і чорній футболці, затріскотів радіопередавач. Він поставив кнопку на «прийом».

– Якого хріна! – протріскотів передавач голосом майора Харченка. – Чому заглохли, Рибак? Ви його знайшли? Прийом!

– Він кудись подівся, шефе! – роздратовано відповів довготелесий. – Біг попереду, потім зник. Ми надибали байрак, з усього видно – по дну повз… і десь тут виринув. Прийом!

– Чому «він»? Він що, один? Прийом!

– Ми бачили одного. Тепер жодного не бачимо. Прийом!

– Де ви знаходитеся? Зорієнтуйтесь по карті. Увага! Всім, хто зараз слухає: працювати тільки на прийом. Ясно всім?

Довготелесий почав орієнтувати шефа по карті. Його напарник нервово барабанив пучками по руків’ю «акаема».

Гілка, до якої приріс Басмач, ледь затріщала. Груша все ж таки стара… Басмач обережно трохи підняв зад, тримаючись руками за стовбур. Відходьте, шакали, відходьте…

Довготелесий скінчив, запхав карту за пасок і кивнув напарникові. Уважно видивляючись перед собою, вони почали віддалятися.

Тільки-но їхні спини зникли за деревами, Басмач полегшено зітхнув і опустився на гілку.

Вона зламалася відразу ж, не хруснувши попереджувально.

Крик і тріск гілок, що ламалися, змусили переслідувачів озирнутися. Не змовляючись, вони рвонули назад.

Басмач лежав на спині, недоладно розкидавши руки й ноги. Голова його лежала на твердому й гострому краю пня – єдиному, що лишився від іншої дички, яка колись теж тут росла.

Він помер одразу. Так акуратно впасти головою на пень з чотириметрової вишини не кожному вдається.

Один і мільйон

Погоні не було, і Стас з бігу перейшов на ходу. Все позаду, – подумав він. Болить скалічена рука, але якщо це все, чим треба пожертвувати, щоб стати власником мільйона, – він згоден терпіти біль. Рука заживе. Врешті-решт, одержати мільйон і аж ніяк не постраждати – неможливо. Так просто не буває. В кіно й книжках мисливці за скарбами проходять усі сім пекельних кіл, перш ніж відкривається чарівна печера Сезам і світло золота вдарить у очі щасливцям.

У нього в рюкзаку не золото, а папірці. Пачки папірців, котрі важать більше, ніж людське життя і хрускіт яких пестить слух краще за будь-яку музику.

Він – мільйонер. Хто завгодно з мільйоном – мільйонер. Стасові хотілося стрибати, верещати від щастя дурним голосом, та не можна: погоні нема, але це ще нічого не означає. Його можуть почути. Наздогнати, відібрати мільйон…

Відібрати? Хрін вам усім! Нате, вдавіться! Стас повернувся і тицьнув прямо перед носом дулю, потім зігнув руку у непристойному жесті. Після цього вияву зневаги до невідомого супротивника неквапом рушив далі.

Рано чи пізно ліс скінчиться. Це не північна тайга, де можна блукати тижнями. Знайомий мужик розповідав, як їздив на заробітки на Північ і як одного разу один його приятель заблукав у тайзі. Шукали п’ять днів, на шостий знайшли, загризеного комарами і ледь живого. Сам – корінний москвич, поїхав грошву зашибати, з незвички у цій тайзі ледь з глузду не з’їхав. Так ось, рано чи пізно лісові буде край. І що потім? – запитав себе Стас. Звичайно, до міста йому дороги нема. Зупинить машину, посуне до найближчого райцентру, відсидиться там… Ні! У райцентрі не сховаєшся, треба їхати до Києва. Правда, в такому вигляді не дуже й роз’їздишся. Навіть машина на трасі не зупиниться: дуже підозріло він виглядає.

Стоп, стоп! За бабки хто завгодно повезе. Дістатися до найближчого райцентру, прибарахлитися в першій же комісійці, а ще краще – на товкучці. І одразу – до Києва, там легше заховатися… Але це означає, що в нього вже не буде мільйона: мільйон навіть без копійки не вважається повноцінним мільйоном…

Стас зупинився і облаяв себе. Зрештою, це ідіотизм – не він для грошей, а гроші для нього. Звідки ця зажерливість? Звичайна жадібність небагатої людини, на яку несподівано впала купа грошей, – посміхнувся він, подумки відповідаючи на власне запитання. Цей мільйон дістався йому в кривавому двобої. З сімох залишився живим лише він один, і тепер побоювання втратити мільйон – досить природний стан.

Стас зітхнув і рушив далі. Думки його працювали в тому ж напрямку.

Отже, він купить шмоток. Купить сумку, велику й зручну. Дістанеться до Києва. Що далі? Можна махнути до Криму, купити хатку, відремонтувати, прибудувати пару кімнат і жити. На це все й на нові документи грошей стане. А там невже він не потурбується про себе? Непогано було б прикупити у Києві квартиру й здавати її… Ні, на все мільйона не вистачить. А якщо вистачить? Ні, будівництво всі бабки схаває. Гаразд, не будемо гадати. Побачимо, що вийде в Криму.

До Криму, до речі, ще дістатися треба.

Для цього потрібно хоча б до Києва доїхати. У будь-якому разі це місто не об’їхати. Є там кілька крутих приятелів, вони підкажуть, як краще крутнутися. Само собою, про мільйон їм знати не обов’язково. Отже, станція призначення – Київ.

А для цього треба ще з лісу вийти! Знову за рибу гроші! Замріявся, чувак! Губу відкоти, пойняв?

Стас мотнув головою. Це правильно, звичайно, але чому б і не помріяти з мільйоном за плечима?

Може, правда за бугор мотонути? Є люди, які можуть допомогти, долари не проблема, а за зелені гроші все легше: паспорт, віза, митниця, а там перед зелененьким папірцем взагалі на карачках повзають… Не годиться! Йому б тут спочатку осісти зручніше, а потім про забугір’я думати.

Стас уже стільки часу думав про мільйон, що йому закортіло подивитися на нього. Рюкзак упав з пліч на землю, Стас став перед ним навколішки. Однією рукою розв’язати шворки рюкзака було складно, але врешті-решт йому це вдалося. Піднявши рюкзак за нижній край, Стас труснув його.

Гроші дощем посипалися на траву. Акуратно заклеєні пачки. Їх було багато. Стас відкинув рюкзак, пхнув руку в купу пачок, взяв одну, навіщось понюхав. Потім, забувши про все на світі, тривалий час розкладав пачки, як діти в садку грають у кубики.

Намилувавшись своїм мільйоном, Стас поклав його назад до рюкзака. Треба йти. І не думати більше про гроші – це погано відбивається на психіці. Коли останню пачку поглинула паща рюкзака і сам рюкзак знову опинився за спиною, до Стаса повернулася холодна розважливість…

До болота він вийшов через двадцять п’ять хвилин. Спочатку потягнуло сирістю, потім стало більше комарів, і нарешті перед ним виникло болото. Він зробив кілька кроків – під ногами зачавкало, стрибнули врізнобіч жаби. За кілька метрів починалися грузькі місця. Далі йти не можна.

Стас почухав маківку. Цікаве становище, чорт забирай! Болото теж не вічне: але краще навіть не пробувати його перейти. А обійти? Рухатися паралельно йому, і рано чи пізно воно скінчиться… Це означає – витрачати час.

Стас трохи пройшов убік і знову зупинився. Ні, треба вертатися назад. Він точно пішов не в той бік. Заблукав. Як по-дурному це б не виглядало, але доведеться визнати – він збився з дороги, заблукав, і навряд чи йому скоро пощастить вибратися на трасу.

І одразу ж накотила втома. Стас скинув рюкзак на землю і опустився під дерево. Його миттю атакували комарі. Крекчучи, Стас підвівся, відійшов далі від болота, і знову втома змусила його сісти на траву. Комарів не поменшало, але втома була сильнішою за біль від укусів. Поспішати нема куди, – вирішив він. Блукати лісом ще дуже довго, для цього треба відпочити, набратися сил…

Він не знав, скільки часу йому вдалося поспати. Годинника він лишив на столі у Нінчиній квартирі, тому часу для нього не існувало. Зрозумів тільки, що збудило його погане передчуття.

Тільки-но залишки сну відлетіли, Стас почув голоси. Десь недалеко перемовлялися люди.

Стас розпластався на траві. Навіть якщо це не погоня, зустріч з людьми взагалі йому поки що небажана. А раптом це погоня? Всередині у нього раптом стало холодно й порожньо. Бігти нікуди, захищатися нічим.

Голоси ставали виразнішими. Стас поповз їм назустріч, обережно виткнув голову з-за дерева, трохи підвівся на простягнутих руках і побачив двох хлопців, що йшли прямо на нього. Вони рухалися метрів за десять один від одного й подеколи обмінювалися фразами. На плечі у кожного теліпався автомат.

Стас позадкував. Ці двоє женуть його якраз до болота. Сховатися не можна: їх навряд чи тільки двоє, їх більше, всі вони йдуть ланцюжком, це облава, справжнісінька облава, вони женуть його, немов дикого звіра.

Стас випростався і двома стрибками досяг болота. Ще кілька кроків – і ноги по кісточки вгрузли в багнюку. Він зайшов у смердючу воду по пояс. Рюкзак, який він попри все не забув підібрати, доводилося тримати на простягнутих руках, ця зайва вага лише заважала, вганяла його глибше в болотну каламуть.

Нарешті він досяг мети – куща, що ріс просто у воді. Вода доходила тут майже до грудей, а ноги під водою вже вгрузли в багнюку вище кісточок. Заважав рюкзак. Чи не єдиний випадок, коли гроші заважають, – подумалося йому раптом. Пхнути його у воду – розмокнуть купюри. Але якщо зараз прибіжать ті мисливці, вони заберуть рюкзак, і мільйон буде їхньою власністю. А цього Стас дозволити не може.

Рюкзак тягнув донизу. Тільки тепер Стас відчув, який він важкий. Позбавитися його, негайно! Якшо грошам судилося пропасти, хай вони не дістануться нікому!

Стас перехопив рюкзак за шлейки здоровою правою рукою, розгойдав його і пожбурив якомога далі в болото. Він не дивився, куди впало його багатство: не міг! – почув лише голосний чвакаючий звук у себе за спиною, присів, занурившись у воду по шию, і почав терпляче чекати появи мисливців.

Хлопчики з автоматами не змусили себе чекати. Вони вискочили до болота, тримаючи автомати напереваги. Крізь гілки куша Стас бачив їх чудово.

– Куди він подівся?

– Я звідки знаю? Біг сюди…

– Може, це взагалі не людина, а звірюка якась? Лось, наприклад…

– Сам ти лось! Хлопець то був!

Один з них дав по болоту довгу чергу, пустивши її віялом. Кілька куль шелеснуло над головою Стаса.

– На фіга ти це зробив? – спитав його товариш.

– Мало що… Раптом він у болото заліз і сидить там. Он скільки тут флори прямо на багнюці росте.

– Той мужик, пам’ятаєш, казав, що на цій ділянці грузькі місця. Він би булькнув давно.

– А може, він справді булькнув? Дременув по болоті з переляку, воно його й захавало!

Напарник нічого не відповів. Він вовтузився з передавачем.

– Шефе, це Руслан, прийом! Шефе, це Руслан, прийом!

Приймач щось прошипів у відповідь, Стасу не було чути.

– Ми засікли рух. Схоже, останній. Погнали його на болото, але тут нікого чомусь немає. Прийом!

Приймач щось пробубнів. Хлопець спохмурнів і роздратовано вбив комара на щоці.

– Я теж так думаю. О’кей, так і зробимо. Кінець!

Він вимкнув приймача і вилаявся.

– Пішов він у задницю! – сказав його напарник. – Його тут комарі не жеруть. Козел!

– Не лайся. Ходімо. Шеф правильно каже, ми могли цього й не помітити. Зараз всі підтягнуться до нас.

Вони неквапом заглибились у ліс.

Стас, що сидів весь цей час затамувавши подих, злякався власного полегшеного зітхання. Воно здалося йому таким голосним, що його могли почути хлопці з автоматами. Але навколо все було тихо, лиш зуділи комарі й кумкали жаби.

Стас почекав ще кілька хвилин, потім почав повільно вибиратися з болотяної багнюки. Ноги засіли міцно, щоб вивільнити їх, довелося докласти чимало зусиль. І раптом Стас зупинився з піднесеною для чергового кроку ногою, неначе наштовхнувся на невидиму стіну.

Рюкзак!

Він викинув його у відчаї. Він не сподівався, що його не помітять, і справедливо вирішив, що мільйон на болоті йому ні до чого. Але зараз, коли все обійшлося і з’явився шанс врятуватися, Стас згадав про мільйон, втоплений у болоті, і йому перехотілося вибиратися на тверду землю.

Він повернувся, поглянув туди, звідки почулося чвакання падаючого вантажу. Помацав очима – і нове полегшене зітхання вирвалося з його грудей: рюкзак мирно погойдувався на купині, зачепившись шлейкою за гілку старої, сухої берези. Мокрий і зелений, він особливо не вирізнявся на загальному тлі болота, був схожий на купину, трухлявий пень або загуслу багнюку і не привертав до себе уваги.

До рюкзака було не більше шести метрів. Стас рушив до нього. Він зробив десять кроків, а потім ліва нога занурилася раптово у м’яку, гливку грязюку. Лайнувшись, Стас розставив руки врізнобіч для рівноваги і спробував витягнути ногу. З другої спроби йому вдалося, і далі він пішов, обережно намацуючи дно ногами. Думка про те, що придалася б якась деревина, майнула в голові, але він поспішав до свого багатства і відкинув усі непотрібні думки. Він грузнув ще кілька разів, але завжди встигав витягнути ногу. Чим ближче підбирався він до рюкзака, тим небезпечніше ставало дно. Наблизившись на відстань простягнутої руки, він пошукав, чим би підчепити вантаж, нічого не знайшов і, подавшись уперед, простягнув руку. Ні, не дістати. Ще малесенький крок, ще півкроку…

Обидві ноги пішли в драговину одночасно. Стас оговтатися не встиг, як його засмоктало до колін. Матюкаючись, він рвонувся на волю, але болото з разючою швидкістю проковтнуло його до стегон, а потім – до пояса.

Стас заметушився, але його засмоктало міцно і надійно. Чим більше він смикався, тим глибше вгрузав у чрево трясовини. Він поступово дотягнувся до берези, але єдина гілка, за яку він схопився, виявилася сухою і лишилася в його руці.

І все ж таки Стас ще сподівався вивільнитися з болотяного полону. Він одчайдушно розгрібав здоровою рукою мул і твань, рвався й рвався, прагнучи перемогти цю грузьку, похмуру, драглисту жижу. Але коли драговина стиснула йому груди, він наважився закричати й гукнути на допомогу. Погоня поряд, хлопці почують, прибіжать, витягнуть його. Нехай він помре потім, не так страшно… Крику не вийшло, тільки слабке «A-а!» вирвалося назовні. Жах скував Стаса. Він спробував закричати знову – і знову замість крику вийшло щось схоже на передсмертні хрипи.

Ліва рука, що висіла батогом вздовж тулуба, давно пішла в трясовину. Правою Стас мляво намагався боротися з болотом, але сили вже облишили його. Він не міг навіть смикатися – грузька твань міцно стисла все тіло і підбиралася до горла.

Деякий час на поверхні виднілася голова з відкритим у німому крикові ротом. Потім трясовина заковтнула і її, увірвавшись через роззявлений рот у легені людини. У Стаса не було сил підняти голову і подивитися на небо, як належить у таких випадках. Весь час, поки він безуспішно боровся з болотом, прямо перед його очима лежав на купині рюкзак.

Мільйон

Ніким не помічений, він погойдувався на купині, надійно зачепившись шлейкою рюкзака за міцну гілку дерева. Місце, де хвилину тому стирчала людська голова, повільно затягнуло тванню. Це місце було всього за півметра від рюкзака.

Щось хлюпнулося об рюкзак. Це жаба знайшла зручну купину. Поряд стрибнула інша, за кілька хвилин одна вже осідлала іншу. У жаб починався шлюбний період, час для ігрищ…

Грудень 1991 – квітень 1992 —

листопад 1994 – березень 1995 pp.