Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Ти ж на Нінку грішив, – озвався Шевель.

– Пельку заткни! – гаркнув Басмач. – Усі винні! Ми тікаємо з міста.

– Куди? – Шевель не сподівався на милосердя товаришів і намагався триматися з покірливістю пасинка-утриманця.

– Подалі звідси! Вирвемося з міста – видно буде!

– Рюкзак буде зі мною, – бубнів Стас.

– Нічого не вийде, Стасику! – думка про те, що ці двоє можуть змитися з грішми, повернула Шевелю впевненість у собі. – Гого, не віддавай їм рюкзак! Вони повинні повернутися за нами!

– Вам я його теж не лишу!

– Не дурій! – Басмач стиснув лікоть Стаса. – Шефе, тримай його в себе. Не віддавай Гозі, в разі чого – стріляй! А сам ти далеко не втечеш, одноногий!

Стас неохоче віддав рюкзак. Шевель учепився в лямки мертвою хваткою, сховавши під його зеленим боком руку з пістолетом. Гога покрутив пальцем біля скроні. В нього й думки не було тікати з грішми, скориставшись відсутністю Стаса й Басмача і плачевним станом Шевеля. Але зараз йому дуже закортіло зробити це. Їм назло…

Машину ловили хвилин двадцять. Ніхто не хотів зв’язуватися з двома підозрілими хлопцями, один з яких – азіат, від яких всього можна чекати. Нарешті їм пощастило – непоказний, старенький «москвичок» гальмонув біля тротуарного бордюра. Водій, мужик років сорока, одягнутий у замусолену білу футболку з линялим написом «Sport», сині тренувальні штани, кеди і з джинсовою панамкою на голові, стурбовано запитав Стаса, який зазирнув у салон:

– Що у вас, хлопці?

– Пацан ногу поламав. Йти не може. До лікарні б…

– «Швидку» викликайте!

Басмач спокійно відчинив задні дверцята і вмостився на сидіння.

– Ви… Я не зрозумів…

– Пістолет він тримає справжній. З повною обоймою. – Стас здивувався власному спокою і байдужості. – Поїхали, дядя…

Поки Шевеля й рюкзак вантажили в машину, Басмач тримав пістолет у витягнутій руці, вперши дуло водієві у панамку. Коли всі нарешті вмостилися, він звелів:

– Рушай, друже!

– Куди їхати? – тихо запитав полонений.

– А куди їхав?

– На дачу… Відпустка в мене, – невідомо навіщо додав він.

– Нам по дорозі, – сказав Басмач.

– Виїдеш за місто – повернеш до дач, там є поворот на грунтову дорогу. Ти все зрозумів? – поцікавився Шевель.

Машина рушила з місця…

Басмач звелів зупинитися, коли вони достатньо заглибилися в ліс.

– Далі – пішки. Тут машиною не покатаєшся, нехай половлять нас, якщо є бажання.

– Ліс запалять, – похмуро сказав Шевель. – Як траву у прерії. Або як очерет, якщо хтось ховається.

– Нехай палять, – легко погодився Басмач і виліз з машини.

Інші наслідували його приклад. Тільки дачник-невдаха лишився за кермом.

– Чого розсівся! Викочуйся! – гаркнув Басмач.

– Так теє… хлопці… і може того… Поїду собі… Га?

Слова він добирав обережно, доводячи усім своїм виглядом, що його абсолютно не цікавить те, що відбувається, – він підвіз симпатичних хлопців і хоче їхати далі у своїх нікчемних справах.

– Поїдеш, поїдеш, вали на повітря!

Дачник виліз і скромно присів на капот.

– Добре, братани, – сказав Шевель. – Я на одній нозі далеко не застрибну. Давайте мою частку. Спробую прорватися на цьому «мерседесі», – він ляснув по даху «Москвича», об який обпирався рукою. – Петруні нема. Олежку лишили без грошей, зате живого. Хрін з ними – на чотирьох більше вийде!

– Що вирішимо? – голос у Басмача був якийсь дивний. Він колюче подивився на подільників.

І в цьому погляді кожен бажаючий міг прочитати, що все вже вирішене, що зайвих питань ставити не треба.

Пістолет вже став частиною руки Басмача. Рука ця плавно піднялася на рівень обличчя Шевеля. Він не встиг ані крикнути, ані рвонутися вбік, щоб хоча б на мить відстрочити свій кінець. Однієї кулі було досить, треба було берегти набої.

Шевель сповз на землю. Зламана нога підігнулася, але йому вже не боляче.

Басмач повернувся до дачника, що скам’янів від жаху.

Гога відвів очі. З убивством Шевеля він змирився якось дуже легко. Він – тягар. Але цього мужика можна просто зв’язати міцно й лишити тут…

Басмач натиснув на спускач. Пострілу не було.

Так буває. Особливо з пістолетами Макарова. Один дотепний офіцер сказав якось, що з цієї зброї навіть застрелитися без проблем не можна: коли лупиш з «Макарова», осічки можна чекати у будь-яку хвилину.

Для дачника осічка прозвучала як постріл стартового пістолета. Він зайцем рвонув з місця. Дві кулі, послані слідом, не наздогнали його. Басмач, розмахуючи пістолетом, кинувся за ним, але звідки тільки взявся той корінь! Здавалося, природа стала на захист ні в чому не винного дачника.

– Його не наздогнати! – закричав Стас. – Робимо ноги звідси, чуєш? Не до нього!

Біла футболка метляла вже далеко. Басмач вилаявся своєю мовою. Самолюбство його зачепили, але Стас правий – у них зараз важливіші проблеми…

Троє і мільйон

– Вони не говорили, куди збираються?

– Ні. Мовчали всю дорогу. Тільки ось цей, – дачник кивнув на труп Шевеля, – командував: ліворуч поверни, праворуч поверни, газуй…

Майор Харченко не дивився на дачника. Запхавши руки в кишені камуфляжних десантних штанів, він роздивлявся труп, немов намагався прочитати щось на тому, що колись було обличчям, молодим і симпатичним, яке, без сумніву, подобалося дівчаткам.

– Послухайте… Товаришу… Як вас… Послухайте…

Цей переляканий мужик виводив майора Харченка з рівноваги: всю дорогу він канючив, скаржився, що його мало не вбили, тепер труситься, ниє, до ладу не може відповісти на жодне питання.

– Так, – він повернувся до дачника. – Слухаю.

– Давайте відійдемо звідси… Цей покійник… він страшний, мене занудить… Спекотно й кров’ю пахне…

Майор Харченко стенув плечима. Йому особисто все одно – хоч десять трупів. Але, щоб позбавити своїх вух зайвого ниття, він відійшов до сосни.

– Кажете, їх лишилося троє?

– Троє! – закивав дачник. – Один такий…

– Ви вже це казали! У них були речі? Чемодан, сумка…

– Рюкзак! Вони через нього постійно сварилися. Щось не могли поділити, цей хлопець… вбитий… говорив про якусь частку… свою частку… і якогось Олежку, якого залишили жити без частки…

– Гаразд. У вас лопата є?

– У багажнику. Але до машини я не підійду… Вибачте, але я не можу дивитися на кров, на мертвих… Навіть у кіно…

– Стеблино! – гукнув майор Харченко якомусь хлопцеві. – Візьми лопату в багажнику «Москвича» і закопайте з кимось трупєшник! – Потім кинув дачникові: – Зараз ви поїдете додому. І про те, що сталося, краще нікому не розповідайте.

– Але… товаришу…

– Ви поїдете додому, – повторив майор Харченко, і дачник перестав для нього існувати.

Він підійшов до своєї машини, щоб зателефонувати. Телефон у салоні машини – штука зручна, але в місті лише чотири таких машини, і це бентежило майора Харченка. Він не любив бути на виду. Але від зручностей теж не хотілося відмовлятися.

Майор Харченко був суто міською людиною. В місті він знав кожен закуток, почував себе там як риба у воді. Але в лісі, на природі, він губився. Звиклий до швидкісних ритмів міста, він пасував перед природою. Тут, серед кущів і дерев, він нікого не знайде. Він навіть не знає, де шукати і як шукати.

Тому потрібен спеціаліст, людина, яка знає тутешні ліси, як свою квартиру. І десятки два хлопців не завадить, облава так облава…

Набираючи номер, він чомусь згадав, що німці під час війни готували спеціальні підрозділи для ведення війни в лісах. Німці – люди розумні, отже, бойові дії в лісовому масиві – теж наука, це щось більше, мабуть, ніж таланти його бойовиків, які вміють бігати, стріляти, битися, їздити…

Років двадцять тому Улас Зінченко виграв сто карбованців і ящик горілки. Приятелі зав’язали йому очі і години три водили в лісі. Перед тим домовилися, де і через який час вони повинні зустрітися. Улас грав чесно: чекав, поки вони підуть, зняв пов’язку з очей і запросто вийшов до умовленого місця на півгодини раніше зазначеного терміну. Приводом для такого експерименту була розмова у пивниці. Улас Зінченко заявив, що краще за нього тутешні ліси знав тільки його батько, а краще за батька – дід. І що – кинь його в лісі пізно ввечері – він вибереться запросто, немов по проспекту.

Його й порекомендували майору Харченку. І тепер лісник Улас Григорович Зінченко сидів на пеньку, палив «біломорину» і скептично поглядав на міських лопушків.

– На хріна мені твоя карта! – пробурчав він майору Харченку. – Я без неї тут усе знаю! Карту тицяє ще… Папірець… Знаєш куди з ним сходи?

Майора Харченка попереджували, що лісник – людина важка, некомунікабельна, як усі, хто більшу частину свого життя прожив у лісі. Він готовий був потерпіти замашки Зінченка, але часу на це в нього не було.

– Я погано знаю ліс, – холодно сказав він. – Без карти не розберуся.

– Куди тобі! – Зінченко старанно втоптав недопалок у землю. – Давай сюди свій папірець. І дивись уважно. – Він розклав карту на колінах, видобув з кишені недогризок олівця, ткнув у якесь місце на карті. – Ми тут. Бандити твої отак пішли…

– Чому? – майор Харченко незрозуміло втупився у нерівно проведену смужку. – Ліс великий… Могли на всі чотири боки…

– Вчити вас, міських, і вчити, – зітхнув Зінченко. – Переляканий ваш ось куди побіг. А у таких випадках і людина, і звір у протилежні боки чухають! Значить так, у них задача проста – від вас подалі. Йти будуть прямо, сюдою, – олівець ковзнув по паперу. – До залізниці вони будь-як вийдуть. Якщо перетнуть рейки і підуть далі – ваша взяла.

– Не зрозумів…

– Болото попереду! Рисочки тут намальовані, бачиш? Якщо їх до болота притиснули – нікуди не дінуться.

– Що за болото?

– Меліоратори-сволота прогледіли! – Зінченко вдоволено реготнув. – Пройти його можна, якщо знати як. Є небезпечні місця, ковтне – пискнути не встигнеш. Вони до самої середини повинні вийти.

– Чому?

– Вони перелякані, біжать навпростець. Але це все одно що з заплющеними очима ходити. Людина, яка не вміє лісом ходити, однак постійно праворуч забирає, – так і блукають ваші міські… Якщо це враховувати, то йтимуть вони отак, – він провів на карті жирну криву, – і вийдуть приблизно сюди, до середини болота. – Зінченко був задоволений собою. – Травити їх думаєш, як вовків? Мене послухай – отак їх жени! – Він намалював параболу, кінці якої впиралися в болото. – Тут вони! Мене б ти хрін зловив, а вони не втечуть! – лісник заштрихував внутрішню частину параболи. – Скільки їх там?

– Троє.

– Що зробили?

– Людину вбили. І не одну.

– Гади, – байдуже промовив Зінченко, ховаючи олівець у кишеню. – Треба зловити. – Він витрусив з пачки чергову «біломорину». – Років три тому з зони теж…

Майор Харченко вже не слухав лісника. Він прикидав, скільки потрібно людей для облави і скільки часу це займе. Друга доба пошуків наближалася до фінішу: вночі лісом лазити охоти немає.

Ще майор Харченко думав про те, що виявився правий – їх вже троє. Поділити мільйон на п’ять рівних частин справді не просто. Шевель лежить тут… Ще когось одного убили вчора, адже вчора вдень їх уже було четверо… А може, хтось уже звалив зі своєю часткою? Ні, його б так просто не відпустили! Та він і сам би не пішов: кожен потай сподівається, що вибере момент і переб’є інших…

Першим видихався Басмач. Гепнувся на землю, задихав тяжко і часто, заплющив очі. Стас і Гога теж обливалися потом: цілу годину то бігли, то йшли швидкими кроками.

– Привал! – прохрипів Стас і тяжко осів під сосною. Гога поруч витягнувся на землі, розкинув руки.

Басмач відсапався, піднявся на простягнутих руках, потім став навкарачки і труснув головою, як коняка.

– Харош лежати! Пішли далі!

– Нікуди не підемо! Відпочинемо! – заперечив Стас. Йому не хотілося, щоб Басмач командував.

– Час дорогий! – не поступався Басмач.

– Тут нас уже не дістануть. Хіба що з вертольота… Тільки звідки в них вертоліт?

Басмач пробурчав щось по-своєму і теж ліг на спину. Лежати на м’якій траві було приємно. Ще б цигарочку… Але куриво лишилося на столі у Нінчиній квартирі.

– Гого, палити є?

Якимось дивом пачка «Прими» не випала з кишені Гогиних джинсів. Половина цигарок, що лишилися в пачці, висипалися, але це краще, ніж зовсім без курива. Підвівшись на лікті, Гога жбурнув червону пачку Басмачеві.

…Потім повернув голову і побачив малинник. Одразу ж почув голоси матері, тітки Жені й дядька Віті. І себе, дев’ятирічного, побачив з маленьким синім капроновим відерцем. Він рідко коли набирав повне відерце: любив їсти ягоди просто з куща. У гущину не заходив – одразу обличчя й руки обліплювали полчища комарів. Скраю їх було менше, Гога стояв, повільно об’їдав кущ і слухав веселу тріпотню дорослих, котрі, вимастившись одеколоном «Гвоздика», лізли у комарині володіння і виносили звідти по великому емальованому відру малини.

А одного разу мати не поїхала з ними, вперше за п’ять років. Гога захворів, і вона лишилася з ним дома. Ввечері прийшли якісь люди, і мати дізналася, що при в’їзді в місто п’яний в дупель водій «БеЛАЗа» кинув свою машину прямо на дядькові «Жигулі»… Дядько Вітя помер у лікарні, протримався три доби, тітка Женя лишилася живою, але й досі кульгає…

Гога підвівся і зайшов у малинник. Ягоди сипалися з куща при найменшому дотику. Гога почав їсти з такою швидкістю, неначе цей кущ у нього зараз заберуть. Комарі атакували його миттю, але Гога чомусь не реагував на їхні укуси, хоча завжди був до них дуже чутливим.

– Ух ти! Малина!

Стас на якийсь час забув про рюкзак і згадав про нього, коли перша жменя ягід була вже у нього в роті. Він рвучко обернувся. Рюкзак лежав на тому ж місці, де він його кинув. А трохи далі сидів навпочіпки Басмач і недобро посміхався. Стояти до Басмача спиною? Йому в очі дивитися страшно… Стасові перехотілося малини. Машинально він прихлопнув комара на щоці і повернувся до рюкзака. Добре Гозі! На все йому, схоже, начхати, обжирається собі малиною, як ведмідь на картинці з дитячої книжки казок.

– Сука твоя Нінка, – сказав Стас, вмощуючись на рюкзакові.

– Ага, – легко погодився Басмач. – У нас бабам взагалі не довіряють. Нічого. Тільки жерти готувати і чоловіка улещувати.

– Чого ж ти так проколовся з Нінкою?

– Я думав, ваші баби кращі. Помилився.

– Баби всюди однакові!

– Узбечки кращі! Пробував узбечку, Стасику? – Басмач підморгнув.

– Вам нема про що базарити? – неохоче подав Гога голос із кущів.

– О! Великий Німий заговорив! Чув, Басмач, ми правда не в тему базарили. У нас на хвості стільки реп’яхів! Що робити?

– У лісі вони нас не дістануть. Тут підвалів нема, будинків багатоповерхових – теж! Вали на всі чотири сторони…

– Попереду – залізка! – сказав Стас.

Удалині чувся монотонний стукіт коліс.

– Недалеко, – Басмач прислухався. – Застрибнути на ходу на товарняк – і ту-ту! Тільки не в місто, туди я не повернуся, досить! – Він звівся на ноги. – Кінчай жерти, Гого! Ходімо!

– Ти чого до пацана причепився? – Стас подивився на нього знизу вгору. – Сядь, посидь, заспокойся. Залізка нікуди не втече.

На наказ Басмача Гога ніяк не зреагував. Плювати йому було й на накази Стаса. У нього є третя частина мільйона, і він може собі дозволити нікому не підкорятися.

Басмач вибрав з пачки цигарку більш-менш повну, примостився під деревом і запалив, не дивлячись ні на кого…

…Незрозуміло було, хто кого першим помітив – дичина мисливців чи мисливці дичину. Крик: «Ось вони! Стояти!» злився з пострілом Стаса. У «Макарові», що лишився йому від Шевеля, було ще три патрони, після третього пострілу пістолет знущально клацнув порожнечею.

Першим побіг Гога. Але біля самого залізничного насипу Стас з рюкзаком перегнав його, птахом злетів на насип і озирнувся. Відстань між ними й переслідувачами не скоротилася, але й не збільшилась. Він устиг помітити, що їх хочуть узяти в напівкільце, і стрибнув через рейки вниз, на інший бік насипу.

Басмач біг останнім, постійно шпортаючись, і Гозі доводилося його підхоплювати. Почувши гудок поїзда, що наближався, Гога трохи гальмонув.

– Швидше! – від власного крику Стас навіть закашлявся.

Поїзд наближався. Але він був ще досить далеко, щоб відрізати Басмача й Гогу, що перескочать колію, від переслідувачів. Але не чекати ж, поки він підійде ближче! За цей час швидконогі мисливці встигнуть підбігти на небезпечно близьку відстань.

Гога ступив крок на шпали.

Басмач, який жодного разу не стрельнув у переслідувачів за час гонитви, підняв зброю і стрельнув йому в потилицю.

Гога мішком гепнувся на рейки. Басмач перестрибнув через нього – і ось він уже смикає Стаса за рукав:

– Не стій! Рота роззявив! Біжи! Мать твою, вперед!

Від несподіванки переслідувачі загаялися. Поїзд був уже поряд, машиніст гудком намагався зігнати з колії людину, а коли зрозумів, що діло нечисте, вирішив загальмувати.

Басмач і Стас вже миготіли між сосен і беріз.

Двоє і мільйон

На небі – ані хмаринки. Верхівки дерев впиралися в нього, і якщо залізти на саму маківку хоча б тієї, найдовшої сосни, то можна торкнутися рукою цієї блакитної гладі. Ближче до неба може бути прохолодніше, ніж тут, на землі, яка другий тиждень не знає дощу. Немає навіть натяку на вітерець, і тінь від дерев не приємна й розслаблююча, а важка, задушна, липуча якась.

Стас перевернувся на живіт, ткнувся обличчям у траву, але на його писок негайно заявили права різні дрібні мешканці трав’яного міста, і він знову відкинувся на спину, струсивши зі щоки комах. Сонце сліпило очі, але примружуватись не хотілося – в якихось п’яти метрах рівно дихав Басмач.

Зітхнувши, Стас відірвав від землі спину і всівся, спершись спиною об стовбур сосни. Сидіти було незручно, хотілося лягти й зрештою розслабитися – день, що повільно минав, був дуже важким. Ось тільки Басмач поряд, і розслаблятися небезпечно для життя.

– Відірвалися, – прогудів Басмач, повертаючись до Стаса обличчям. – Вони – серйозні люди, раз облаву влаштували, а ми все одно відірвалися.

За той час, поки вони відпочивали на цій затишній галявині, це були перші слова, сказані вголос.

Стас промовчав. Йому не хотілося розмовляти з Басмачем.

– І в лісі спокою нема. Мабуть, великих людей ми обманули, раз такий шухер піднявся. Чого мовчиш, Стасику?

Стас поклав руку на рюкзак.

– Зараз ми поділимо бабки.

– Нащо? – Басмач щиро здивувався. – Навіщо тобі в лісі бабки? Вийдемо звідси – тоді й поділимо.

– Нам в різні боки. Куди б ти не пішов – я піду в протилежний бік. Я не збираюся партизанити. Тим більше з тобою в одному загоні…

– Що ти мелеш?

– За сьогоднішній день ти вбив двох. Учора – одного. Петруня зрадив, згода, він заслужив смерть. Шеф був тягарем, і не вбий ти його – ми мали б тягар, особливо враховуючи теперішні обставини. Але за що ти вбив Гогу? Він нікому не заважав! Я не хочу бути наступним.

Стас говорив повільно, дивлячись прямо в обличчя Басмачеві. А рот Басмача з кожним словом усе ширше розтягувався в посмішці.

– Я чекав, що ти почнеш про це говорити. – Він поповз до Стаса навкарачки, незважаючи на пістолет в його руці. – Зараз ти боїшся мене, Стасику.

Стас підняв пістолет на рівень його обличчя.

– Дурню, там нема набоїв! Не треба мене лякати!

Стас байдуже відкинув непотрібну зброю вбік. Він-то знав, що обойма порожня, але як це зрозумів Басмач – невідомо.

– Якщо тобі дуже кортить вбити мене – візьми ось це, – Басмач легенько підкинув йому під ноги свій пістолет. Стас схопив його, міцно стиснув у правиці – і здригнувся від різкого і неприємного смішка Басмача. – Заспокойся, тепер ти можеш стрельнути мені в лоба, коли захочеш. Якщо тобі так спокійніше – можеш у мене цілитися, я й під дулом можу балакати… Тільки перед тим, як будеш стріляти, я хочу щось сказати.

Він підсунувся до Стаса ще на чверть метра.

– Ти ж сам бажав смерті всім хлопцям, Стасику! Вбити їх ти не зміг – не та ти людина. І зараз ти хочеш моєї смерті – тоді цілий мішок грошей буде твоїм.

Коли він говорив довго й хвилювався, його акцент ставав більш помітним. Він присунувся ближче й повів далі:

– Тоді, коли ми всі зібралися, щоб обговорити справу, я вже знав, що, тільки-но мільйон буде в нас, я повбиваю всіх і заберу бабки собі. Тебе я одразу виділив з усіх – ти не дурень, не лох, ти, навпаки, звик бачити лохів навколо себе, і ти думав про те саме, що і я, але вбивати ти, Стасику, не вмієш. Ти – професійний пройдисвіт, ти маєш гроші з того, що дуриш лохів… знаєш їхню психологію… і робиш з цього гроші, хитрість – твоя зброя.

Акцент уже різав Стасове вухо. Посмішка на обличчі Басмача поступово поступалася місцем жорстокій гримасі.

– Спочатку я хотів замочити й тебе, навіть в першу чергу тебе, бо я помітив – помітив, Стасику! – твої недвозначні погляди. Ти міг розкусити мене або розкусив одразу. А потім, – він вилаявся рідною мовою, – все ледь не зірвалося через того шакала, твого друзяку. Скажу чесно – був момент, коли ці хлопці могли нас запросто переграти, бо хоч нас і більше, а вони – професіонали… Спочатку я хотів покласти вас усіх поряд з кур’єрами, але через всі ці проколи я розгубився. А потім, коли всі зібралися, щоб ділити здобич, я зрозумів, що проґавив момент. Якщо кожен заховається зі своєю часткою у свою нору, як скорпіон, то мені довгенько доведеться виколупувати кожного, це займе час, а в моєму становищі зайвий ризик не потрібен.

Басмачу все важче було добирати слова. Від його кострубатих фраз Стаса починало нудити.

– Ти допоміг мені. Ти розколов подвійну гру Шефа і настроїв хлопців проти Олежки. – Басмач проковтнув слину. – Отримати весь мільйон або хоча б більшу його частину хотів кожен з п’ятьох. Тому ніхто особливо не наполягав на якнайшвидшому розподілі грошей: а раптом пощастить і хтось відколеться, як Вася лягавий. Отоді його частка буде поділена між тими, хто був спритнішим, розумнішим, сильнішим… Твоєму Петруні не пощастило, не пощастило й Шефові. Гонитва нам дуже допомагає: я знаю, у такій каші найлегше позбутися небажаної людини. Так і сталося з Гогою. По-перше, ми збили з пантелику тих, хто женеться за нами, по-друге, змусили зупинитися поїзд, тобто виявився небажаний свідок, якого наші друзі спробують уникнути і затримаються самі, ну, і по-третє, мені потрібна половина мільйона, а не його третина.

Він уже підсунувся до Стаса впритул і важко дихав йому в обличчя.

– А може, зараз ти зажадаєш увесь мільйон?

– Я ж сказав – ти допоміг мені. Завжди допомагав своєю мовчазною й хитрою підтримкою. Хитрість і сила, ти і я – хіба погана компанія, Стасику?

– Ти певен цього?

– Так! – очі Басмача збуджено блиснули. – Так! Слухай мене! – він стиснув руку Стаса трохи вище ліктя. – Цей ліс колись скінчиться, ми дістанемося до Києва, звідти – до Москви, а потім – до Ташкента! Грошей нам стане, це – дрібниці! З Ташкента – до Фергани, там у мене багато друзів, є такі, що через кордон гуляють щодня. Контрабандисти, розумієш? І ми звалимо за бугор. Звалимо, розумієш? За долари там все можна! Ну, думай, Стасику! Погоджуйся, ну!

– А якщо… якщо я не піду з тобою? – після паузи спитав Стас. – Якщо я захочу взяти бабки і поїхати до Криму?

– Навіщо тобі Крим? Я пропоную вигідну справу, дурню! Так, мені потрібен мільйон, але й ти мені теж потрібен, а то б я давно відправив тебе за всіма ними!

– Ти ще можеш спробувати зробити це…

– Можу! Запросто можу! Тільки не хочу, Стасику! Чого ти боїшся рвонути зі мною за бугор? Думаєш, нічого не вигорить?

– Вигорить. Але з тобою небезпечно, – зараз Стасові було дуже легко – він говорив Басмачеві все, що думав про нього, так просто, як говорить людина із зашморгом на шиї людині, яка цей зашморг затягує. Він був готовий до сутички на смерть уже тоді, коли Басмач застрелив Гену Шевеля.

– Чому ти не віриш мені, Стасику? З тобою ми наворочаємо такого, що й не снилося нікому! Тримай руку, Стасику! На, тримай!

Його смаглява рука, повернута долонею вгору, була на рівні Стасових грудей.

Якусь хвилину Стас коливався. Він не вірив Басмачеві до кінця, але той факт, що він досі живий, говорив сам за себе.

І Стас, випустивши пістолета на траву, ляснув своєю долонею по міцній розчепіреній п’ятірні…

Басмач заснув, випаливши кілька цигарок, що лишилися від Гоги. Комарі, які легіонами обложували Стаса, на нього чомусь не сідали.

Вони пройшли ще трохи, і їх застали сутінки. Басмач не хотів ночувати в лісі, пропонував йти цілу ніч, не гаючи часу, але Стас переконав його, що вночі з лісу вийти дуже важко. Йому самому не хотілося спати просто неба, але іншого виходу не лишалося. Біля густої ліщини вони абияк спорудили жалюгідну подобу куреня. Вогнище не розпалювали – вогонь міг привернути увагу.

…Улас Зінченко теж не радив майорові Харченку і його хлопцям шарудіти у нічному лісі. Він заспокоїв, що ці два пацани нікуди не подінуться: в лісі вони – як сліпі щенята. Мисливці за людьми теж ночували на природі, і, хоча вони й палили вогнища, комарі їли їх з таким же апетитом, як і Стаса…

Стас довго не міг заснути не лише через комарів. Він думав, як завтра вранці уб’є Басмача.

Ця скотина спить чутливо. Комарі й інші кусючі комахи йому не заважають, але наближення людини розбудить його миттєво. Хотілося ж застати його зненацька, дістати хоча б пару секунд фори…

Басмач думає, що відсьогодні має спільника. Стас бачив і батіг, і пряник: Басмач довів, що може його ухандокати, й запропонував рушити з ним за кордон, зробивши мільйон спільним. Тобто показав усі вигоди дружби, основна серед яких – найлегше лишитися живим.

Але він забув, що сам назвав Стаса хитруном. За той час, що минув після укладення миру-дружби, Стас переконався, що приспав пильність Басмача. Цей чурбан дуже переконаний у власному вмінні напустити страху на людину. І думає, що Стасові вигідніше дружити з ним, аніж жити в очікуванні удару.

Він не врахував одного – за ці три дні Стас перестав боятися смерті, звик до того, що вона може взяти його в свої холодні обійми, і звик уникати всього, що може нести з собою смерть.

Басмач був такою людиною. Самовпевнений козел, повірив спектаклю «Стас боїться Басмача!» А оскільки вислизнути від нього не можна, то його треба вбити. Стас звик до постійного відчуття небезпеки, а якщо вона поряд, на відстані простягнутої руки, йому важко було це терпіти. Позбавити себе небезпеки, якнайшвидше!

Людина, яка вкрала мільйон, має право на спокійне життя. Стас хотів сам розпоряджатися тим, що міститься в зеленому рюкзаку. Якби поряд з ним був не Басмач, він, може, поділився б здобиччю: багаті люди щедрі. Але Басмач мусить померти…

Години три Стасові вдалося побути на тій межі, яка відділяє сон від яви. Коли крізь дерева почав пробиратися сірий світанок, Стас вибрався із куреня, – розбитий, невиспаний, з важкою головою, але сповнений рішучості заволодіти мільйоном.

Басмач прокинувся від шарудіння у курені, сів, труснув головою і посміхнувся Стасові.

– Привіт!

Стас кивнув у відповідь.

– Ти чого крутився усю ніч?

– Комарі вечеряли.

– І мене дістали трошки, – Басмач почухав лікоть. – Не жарко було спати.

– Ага, особливо під ранок. Вогкувато якось…

– Вдень знову паливо буде, – впевнено сказав Басмач. – Я не хочу другу ніч ночувати під деревом. Треба виходити звідси.

Він підвівся, повернувся до Стаса спиною і помочився на місце, де щойно лежав.

Саме це дозволило Стасові відкинути останні вагання. Він уб’є Басмача, цього чурбана, худобину вузькооку. Навіть за дерево не зайшов – прямо перед носом пристроївся, паскуда! Нічого, давай: перед смертю корисно, очищає…

Басмач застебнув штани, запалив останню сигарету, порожню пачку зіжмакав і пожбурив у кущі.

– Жерти хочу!

– Гризи мене, – мляво запропонував Стас.

– Ти худючий, як осел у поганого хазяїна. – Басмач випустив дим у небо. – Прикол – грошей повний мішок, а пожерти за них не купиш, хоч жуй ці дурацькі пачки… Гаразд, – він ляснув кулаком правої руки по тильному боці долоні лівої. – Ходімо, нам треба вибратися звідси. В якому боці може бути траса?

– Найпростіше йти туди, звідки ми прийшли. Але там нас можуть чекати, я не думаю, що вони припинили облаву.

– Ну, і куди ж ми підемо?

Стас стенув плечима.

– Давай прикинемо, де приблизно може бути траса, підемо паралельно їй, а через десять-п’ятнадцять кілометрів повернемо у потрібний нам бік.

– Ти добре орієнтуєшся в лісі?

– Як тобі сказати… Фігово…

– Я не краще… Добре, давай по-твоєму спробуємо…

Басмач крокував попереду і щось мугикав собі під ніс. Стас сказав, що в нього болить нога, навіть накульгував на ходу, це дозволило йому плентатись за спиною Басмача, не викликаючи підозри. Рюкзак великодушно взяв Басмач: пожалів кульгавого приятеля.

Стас дав себе умовити віддати дорогу ношу: рюкзак за спиною Басмача входив у його плани.

Чим його вдарити? Палицею? На ходу потрібну не одразу знайдеш, і потім Басмач легко помітить тінь від палиці, а реакція в нього просто вражаюча. Напасти ззаду, стукнути по голові? З рюкзаком на спині він стане неповоротким… Теж не те… А якщо… так, чорт забирай! Пістолет! Без патронів це просто пугач, але у спритній правиці навіть непотрібний шматок сталі може стати зброєю! Руків’ям можна так довбонути людину по черепу, що вона якщо не відразу відкине копита, то вирубиться капітально…

Стас дістав з-за пояса «Макаров», зручніше вмостив у руці, гойднув на вазі, ще сто метрів пройдемо… Ні, ще стільки само… Так, три кроки – і вперед. Раз… Два… Три… Ах ти, козел! Починай-бо! Ще раз, останній… Раз! Два!

– Басмач!

– Ну? – він зупинився і озирнувся.

– Дай я понесу рюкзак.

– Я не стомився. А ти – кульгавий.

– Дуже мило з твого боку, тільки дай я понесу. Це мене підбадьорить.

Стас простягнув ліву руку. Басмач реготнув і пересмикнув плечима, струшуючи з них лямки рюкзака, руки він відвів за спину.

Рюкзак ковзнув униз.

У цей момент Стас рвонув правицю з кишені і замахнувся.

Басмач не міг підняти руки, щоб захиститися. Але в нього справді була чудова реакція. Він відсторонив голову – і удар, спрямований точно в лоба, дістався ключиці. Руків’я лише ледь зачепило скроню.

Рюкзак упав на землю. Стас одразу вдарив ще, і цього разу Басмачеві не вдалося ухилитися – дзвони закалатали у нього в голові, він упав, змахнувши руками.

І все ж таки Басмач контролював ситуацію. Носок його ноги тут же зачепив литку супротивника, що стояв майже впритул, друга нога вже била Стаса по коліну, Стас шкереберть впав на землю, втративши несподівано для себе рівновагу, – хотів скочити на ноги, але Басмач, відкотившись трохи вбік, став на рівні першим, вихопив ножа, випустив лезо і стрибнув на Стаса.

Стас тільки ойкнув, коли Басмач усівся йому на живіт. Він хотів знову стукнути Басмача руків’ям пістолета, але ліва рука супротивника намертво притиснула озброєну правицю до землі, а права з ножем вже мчала до Стасових грудей.

Єдине, що він міг зробити, – це поставити між лезом і грудьми свою ліву руку долонею вперед. Ніж уп’явся в долоню, пронизав кисть. У першу секунду болю не було, він прийшов різко, і Стас закричав. Це був крик пораненої тварини, але так кричать звірі, яких рани тільки ще більше розлючують.