Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

11

До зустрічі залишалася година. Вона погодилася зустрітися у себе на квартирі, дала адресу. Так і знав – зупинилася у подруги в гуртожитку, та у відпустці, поїхала додому, ключа залишила у сусідів… Засвітилася в місті, засвітилася, та яке йому діло – вони навіть не зустрічалися, Алла в разі чого підтвердить. Хитається це все, хитається – але дороги назад немає.

Аллі він сказав, що затримається: справ багато. Таке і раніше траплялося – повірила. Вже сорок п’ять хвилин Максим сидів у кафе і пив горілку. Йому було страшно, алкоголь попри сподівання цей страх підсилював, тому він пив ще, випив уже майже пляшку, п’яним себе, на диво, не відчував. Зате він досяг потрібного ефекту – проти Томки він накрутив себе гранично.

З метро його вигнали, діловий омонівець навіть хотів затримати, – довелося вибиратися на поверхню і ловити таксі. Водій глянув на нього з глузливою посмішкою, але названа ціна Максима влаштовувала. Коли він вийшов з таксі, в голову раптом стукнуло, що водій може бути свідком і впізнати його. Максима охопила п’яна паніка, він навіть спробував втекти геть, але потім зупинився, плюнув і рішуче попростував до гуртожитку.

Вахтера не було, він зрадів і привітав себе з удачею. Другий поверх… Двадцять третя кімната… Вибачте, помилився… Третій поверх… Тридцять друга кімната… Сюди, точно сюди. Максим штовхнув двері і зовсім не здивувався тому, що вони відчинені. Він зайшов.

Спочатку в сутінках він нікого не нагледів. Кімната хиталася перед очима, і Максим уже вкотре за сьогоднішній вечір вирішив тікати, але розгледів на ліжку Тамару, і до нього повернулася рішучість. Він зробив кілька неповних кроків. Тамара не ворухнулася. Зблизька він розгледів, що вона лежить до нього спиною, майже з головою накрилася покривалом. Спить. Тим краще!

Його не здивувало, що вона спить. Добре, що не треба робити вигляд, наче дістаєш з сумки пакет з грошима. Він не вмикав світла, обережно повернувся до дверей, причинив їх і знову наблизився до ліжка. Спи, мій малесенький, пізній-бо час… Люлі-люлі…

Максим зрозумів, що сказав це вголос, і принишк. Тамара не прокидалася. Спокійно. Менше слів – більше діла.

Він довго обирав собі зброю розплати і зупинився на замашному шматкові арматури, який знайшов на будівельному майданчику. Для цього він навмисне їздив у інший кінець міста. Арматурина була обмотана ганчіркою. Буде кров, але й це його не лякає: все одно він влаштує тут пожежу, перед цим забравши всі Тамарині документи. Звичайно, різні там патологоанатоми з’ясують, що потерпілу били по голові… А може, й розбиратися не будуть – хіба мало пожеж у Києві, хіба мало обвуглених трупів? Це легше, ніж тягатися з трупом. Пляшечка з гасом теж у сумці, сумку він купив сьогодні, найдешевшу, яка була, потім він її викине… І упреться рогом – нічого не знаю!

Молода жінка раптом заворушилася, і Макс, боячись, аби вона не прокинулася, розмахнувся і вдарив її по тому місцю, де під покривалом вимальовувалася її голова, своїм шматком арматури.

Приглушений зойк перелякав і одночасно роздрочив його. Після третього удару – переляку як не було: збудженість і лють цілком заволоділи ним. Алкоголь надавав войовничого запалу. Після третього удару він помацав покривало. Якщо липко – значить, кров. У всіх книжках про вбивства наголошується на цьому. Вдаривши ще раз для певності, він поторсав нерухоме тіло, дивуючись своїй незворушності. Можна подумати, що щодня доводиться вбивати сплячих жінок. А він дійсно вбив її. Особливого бажання дивитися на понівечене мертве обличчя в Макса не було. Все одно вже темно, а світло запалювати небезпечно.

Він відчув, що хміль помалу вивітрюється. Справу треба довести до кінця, інакше тверезим він на смерть перелякається.

І раптом за спиною рипнули двері. Що за чортівня, він же сам чув, як клацнув автоматичний замок! Рвучко обернувшись, він побачив привида, який виходив з шафи для одягу. Таки привида, відлетілу душу Тамари Шиян, яка навіть у напівтемряві була схожа на живу істоту з плоті й крові, якою ще кілька хвилин тому…

– Згинь… Не треба… – Максим незграбно перехрестився тремтячою правицею, яка все ще міцно стискала знаряддя вбивства.

– Ти не вмієш хреститися, – промовив привид.

– Не підходь, – прошепотів злякано Максим і позадкував. – Не підходь…

12

Це була Тамара. Жива. Не привид, не голограма. Максим протверезів остаточно, за якусь невловиму мить, і жах крижаними пальцями стиснув його нутрощі.

– Я не вірила, – її голос тремтів. – Але я не хотіла… Я дуже перелякалася… Хотіла тебе зупинити… Але ти був страшний… Я не хотіла, не знала…

Вона довго, мабуть, вічність, шукала вимикача. Одинока лампочка освітила кімнату, яскравішого за це світло Максим нічого не бачив і рвучко затулився рукою.

– Я не вірила… – повторила Тамара, схлипуючи. – Тобі не вірила… і в те, що ти наважишся, не вірила… Не хотіла…

Очі звикли до світла. Максим повернувся всім корпусом до ліжка, взяв набрякле від крові покривало за край, рвучко відкинув його.

Спотворене Аллине обличчя мертво дивилося на нього одним оком – друге було залите червоною рідиною у суміші з чимось сіруватим.

– Мозок, – сказав Максим механічним голосом.

– Це ти… Я подзвонила їй сьогодні… Сказала, що хочу побалакати… Як жінка з жінкою, – слова давалися Тамарі через силу. – Вона прибігла… Умовляла дати вам спокій… Я обнадіяла її… Ми пили… Горілку… Я більше їй підливала…

– Горілку, – повторив за нею Максим.

– Вона пила… Бачила, що я хочу цього, і пила… Захотіла спати – ми, баби, швидко п’яніємо… Я так і розраховувала… Цікаво було… Двері не зачинила… Сама в шафу…

– В шафу, – луною повторив Максим, обережно закрив мертве обличчя покривалом.

– Ти ж сам… Через тебе…

Слова каменем застрягли в неї в горлі, коли вона раптом побачила нелюдський вираз Максимового обличчя. Він нічого не говорив більше – стрибком знищив відстань між нею і собою, схопив її за плече, не даючи ухилитися, зі свистом розсікши повітря, злетіла угору рука, озброєна замашним шматком арматури…

Після третього удару Тамара сповзла на підлогу, після шостого перестала кричати, тільки стогнала, коли він товк її ногами по голові, грудях, животу.

Сусіди, марно спробувавши вивалити двері, викликали, перелякані нелюдськими криками, міліцію.

Тамара Шиян померла по дорозі до лікарні.

Розтин показав, що потерпіла – Горбаль Алла Михайлівна була на другому тижні вагітності.

Потерпіла Шиян Тамара Іванівна вагітною не була.

Смаль Максим Петрович, якого було затримано на місці скоєння злочину, відмовився відповідати на будь-які запитання.

Липень 1994 року Харків – Ніжин

Жінка з кошиком винограду
(Кримінальне оповідання)

– Тепер ми підійдемо до найбільш оригінального і найбільш цінного експоната приватної колекції барона Таверне!

Екскурсанти скупчилися біля картини, єдиного експоната, який знаходився в наступній кімнаті. Макар зробив кілька спритних рухів і опинився в перших рядах глядачів. Жінка-екскурсант стала так, щоб усім було видно, і продовжила:

– Як ви бачите, це традиційний приклад живопису епохи Ренесансу. Картина ця цікава перш за все своєю історією. Англійський мистецтвознавець Герберт Кейтервіл дев’ять років тому взяв історію цієї картини за основу для науково-популярної праці «Нерозгадана таємниця Відродження», де виклав кілька версій появи цієї картини і спробував встановити її авторство. Праця, видана окремою книжкою, ось вона, мала певний резонанс у мистецькому світі, бо авторство «Жінки з кошиком винограду» й досі точно не встановлено. Дехто приписує її до ранніх робіт Маркантоніо Раймонді, інші переконані, що це – учнівські вправи Лоренцо Лотто, але найбільше обгрунтованих тверджень є про те, що полотно належить пензлю нідерландського художника Йоахіма Бекелара.

Глядачі набрали розумного вигляду і поважно закивали головами.

– Картина дісталася нинішньому власникові у спадок від прадіда, який зовсім не цікавився мистецтвом, і полотно знайшли у підвалах родового палацу Таверне. Як з’ясувалося згодом, раніше картина належала одному дворянину, який розорився і роздав майно за борги. Таверне почав вивчати історію походження картини, і з’ясувалося, що ще раніше ця картина стала приводом для сварки й убивства. А до того…

Макар вже не слухав її, а замість картини побачив на стіні, як на екрані телевізора, пана Яцинського, який ходить туди-сюди по своїй камінній – це ж треба, спеціальну кімнату з каміном на дачі збудувати, це вже від жиру! – і читає йому лекцію про суть мистецтва.

– Одні вважають мистецтвом непомітне видобування гаманців з кишень пасажирів громадського транспорту. Інші вміють вправно відімкнути будь-який замок і переконані, що мистецтво – це те, чим займаються вони… Але існують справжні цінності, зрозумій це! Колись один придурок поцупив золоту статуетку Шіви. Переплавив витвір мистецтва на брутальний шматок жовтого металу і комусь там продав за ціну, яка в двадцять разів нижча вартості статуетки, виробу з цього золота. Або інший приклад – один прищавий спритник поцупив картину раннього Коро, тобі, до речі, щось говорить це ім’я? Так я і знав, та менше з тим… Він вирізав полотно з дорогоцінної рами і викинув, а раму продав невизнаному художнику на прізвисько Гепа, який малював благенькі копії шедеврів і продавав їх за валюту, бо вправляв їх у оригінальні рамки. І таких прикладів – море! Тотальне невігластво! Люди не знають, що мистецтво приносить великі гроші вже через те, що воно вічне! Ти хоч розумієш, про що я говорю?..

Макар труснув головою – і марево щезло. Екскурсанти повільно рухалися до наступної зали, а він, як справжній цінитель образотворчого мистецтва, стояв і зирив на картину невідомого художника «Жінка з кошиком винограду».

Пан Яцинський знає людину, яка заплатить кілька мільйонів «зелених» за цю картину. Приватна колекція барона Таверне об’їздила вже півсвіту. В Києві вона опинилася завдяки сприянню Французького культурного центру. Виставка тривала лише тиждень. До закриття лишилося три дні. Часу в Олега Макарчука, злодія на прізвисько Макар, було обмаль…

– Сьогодні, мужики, я йшов на чергування з задоволенням!

Вася Бутейко завжди бурчав, коли йому випадало нічне чергування. Він скаржився всім підряд, що взагалі розучився спати, і навіть не допомагає куплене за долари імпортне снодійне, від якого його жінка вирубується моментом у будь-який час.

– Що в лісі здохло? – запитав Коля Людник.

– Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! – Вася сяяв, як олімпійський карбованець. – Завжди я шукаю підстави для того, щоб кудись змитися, і Людка бурчить, що я не люблю її друзів.

– Ти справді їх не любиш?

– Не переварюю! Збираються баби й базікають про білизну й панчохи зо три години, а мене іноді запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, чи носили араби підв’язки у минулому столітті?»

Людник реготнув.

– Ага, тобі смішно! – Бутейко розпалявся. – Здається, нормальні люди, а мелють чортзна-що! Вони сідають грати в преферанс. Я не вмію. Теща, яка теж з’являється в цей день, сідає з плетивом біля телевізора, і на мене лишається тесть, відставний полковник, який п’є горілку і розповідає анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щоразу одні й ті самі і в однаковій послідовності. Я слухаю його мовчки й киваю, мов китайський болванчик, а він всім розповідає, який я чудовий співбесідник! Ну, як таке витерпіти?

Людник конав від сміху, Бутейко махнув рукою.

– Давай, давай, весело йому…

Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від газети:

– Скільки їй стукнуло?

– Всім вона каже, що тридцять п’ять, причому говорить вона це вже років десять.

– Знав одну бабу, котра приховала свій вік навіть від чоловіка. – Кравець запалив. – І її справжній вік знали лише батьки. Було б все гаразд, коли б ця мадам не була трошки посунута. Щоб ніхто не видав її вік, вона спочатку отруїла батька, а потім – матір.

– Нічого собі!

– Лікарі поставили їй клінічний діагноз і запроторили до божевільні. Я чув, вона там поїхала остаточно і тепер скидує собі роки. Наскільки я знаю, зараз вона твердить, що їй вісімнадцять.

Боря Кравець вісім років працював опером у кримінальному розшуку. Якось при затриманні бандит кинув гранату, яка розірвалася поряд з Борисом. Ніхто не думав, що виживе, але він міцно тримався за життя, про нього навіть писали в газетах. Стан здоров’я не дозволив повернутися до розшуку. Тепер він вже майже рік охороняв комерційний художній центр. Серед охоронців він був наймолодшим, але мужики поважали його і любили, коли він травив різні кримінальні байки, яких знав безліч.

– Не зрозуміти цих жінок ніколи, – філософськи зазначив Людник. – Як ти дивишся на те, щоб відзначити день народження твоєї жінки в нашій компанії?

Їм досить платили не за те, щоб вживати на роботі спиртне. Але якось Бутейко сказав: «А кому це барахло треба?» За три роки існування салону було одне ЧП – п’яний випадково впав у вітрину. Робота охоронця вважалася тут престижною, фінансово вигідною і спокійною, що надзвичайно важливо. Тому іноді нічна зміна практикувала розпиття пляшечки винця, але чисто для розмови – одного звільнили за пиття горілки на робочому місці. А легеньке сухе винце з кавою кому зашкодить?

Службовий туалет на другому поверсі було замкнено. На дверях висіла табличка «Ремонт». Макар сам повісив її позавчора, вибравши слушний момент. Після того приходив до салону кілька разів, міняючи зовнішність, і перевіряв, чи не стурбував когось ремонт туалету. Він переконався, що розрахував правильно – на першому поверсі теж був службовий сортир, а до ремонтів у нас звикли, раз табличка висить значить, так треба, комунальні служби хай займаються. Якби знизу нагору підніматися, може, хтось би й поцікавився, що там зіпсувалося, а так ремонт – ну й хай собі! Сьогодні перед самим закриттям салону Макар спритно відчинив двері туалету – врізний замок, ключ підібрати, щоб зачинити й відчинити, дуже просто – і заховався там, зачинившись зсередини. Прибиральниці не звертатимуть уваги на ці двері, зачинено, не працює, що там прибирати?

Спливли кілька довгих годин і Макар обережно вислизнув зі своєї схованки, не забувши зачинити двеpi. План будівлі він вивчив напам’ять, тому рухався впевнено, не присвічуючи ліхтариком. Нарешті – потрібний зал. Тоненький промінь ковзнув по стінах, висвітив потрібну картину. Макар підійшов до здобичі, загасив світло і видобув скальпель…

– Як твій племінник, Миколо? – запитав Бутейко.

– Нарешті одружується…

– Бідолашний. Це ота-таки профура?

– Ага. Закохала його в себе, він і соплі розпустив.

– З нею вся вулиця спала.

– І ти цю історію знаєш?

– Ти ж сам нам і жалівся…

– Ідіот мій племінник… ми запрошені на весілля. Уявляю, що там буде робитися…

– Знав я одного хлопця, котрий брав шлюб п’ять разів. – Кравець налив собі ще кави. – Всі його дружини помирали максимум через півтора року після весілля. І головне – його ніколи при цьому не було. Поїде, бува, у відрядження, повертається – в хаті покійниця. Його й до бабок водили, аби пристріт зняти. Жаліли його всі – симпатичний, не дурний… Звісно, не дурний, після кожної йому значна сума лишалася.

– От падлюка! – Людник відсунув від себе келишок з вином. – Ну і що то було?

– Хімію мужик непогано знав. – Борис спокійно сьорбав каву. – Готував отруту сповільненої дії і жінок підгодовував. А коли від’їжджав кудись – заряджав отрутою страви, які жінка обов’язково з’їсть, або ліки, які вона обов’язково вип’є. На цьому, зрештою, і попався. До останньої жінки гість зайшов, не коханець, просто знайомий… Якраз на вечерю… Обоє з копит. За хлопцем вже давно спостерігали. Забили тривогу. Відкачати вдалося лише гостя, його ж отрутою не годували…

– Як у кіно! – зробив висновок Людник.

– А то ще було. Одна дівиця зібралася до шлюбу…

Макар закінчив свою роботу. Тепер треба вийти звідси. Найбільш ризикована частина операції, але він сподівався досягнути ефекту несподіванки…

Кава спричинювала зворотний ефект – Людникові хотілося спати. Під розповіді Кравця він тихо куняв, схрестивши руки на грудях.

– … ну і застав її голу, – теревенив Борис, його голос чувся Людникові немов крізь вату. – Тоді він мовчки взяв її весільну сукню і…

Від несподіваного різкого окрику: «Руки вгору!» Людник стрепенувся. Чиї це дурні жарти?

На голові в жартівника була жіноча панчоха, в руці – зручний ізраїльський автомат «Узі».

– Ану, не р'ипайся! – гаркнув незнайомець Борисові, який потягнувся до кобури на боці. – Дітей не шкода?

Беручи приклад з колег, Людник підніс руки догори. Він помітив, що Кравець тримав у руці пилочку, якою мав звичку полірувати нігті.

Макар одразу відзначив, що цей хлопець з пилочкою здатен на багато що, он як зіщулився і очицями бігає по кімнаті. Він наймолодший, двоє інших – солідні, розважливі дядьки, яким зовсім не хочеться йти грудьми на кулі.

– На підлогу! Мордами донизу, руки за голову!

Молодший зробив якийсь небезпечний рух, але один зі старших, той, що сидів навпроти нього, швидко заговорив:

– Роби як кажуть, Борько! Ну його! Життя, блін, одне!

Він першим виконав наказ. Молодший – останнім. Макар підійшов до найближчого, став ногою йому на потилицю. Швидко нахилився і витяг зброю з кобури. Вона полетіла в куток. Далі – ще два пістолети.

– Тепер слухайте мене, – спокійно заговорив він. – Я не вийду звідси, бо знаю, що, не вимкнувши сигналізації, навіть ваша трійця може тут лишитися назавжди. Хто знає, як розблокувати двері?

Відповіддю було мовчання.

– Добре, партизани, я не жартую. Зараз вб’ю одного з вас і подивлюся, чи стане у тих, що лишаться, глузду грати героїв далі. Чи є сенс так ризикувати? Ну, хто розблокує двері?

Мовчанку порушив Бутейко.

– Мужики, в мене жінка і двоє дітей…

– І тесть – відставний військовий, – озвався Борис.

– А тобі яке діло! – верескнув Бутейко, скочив на ноги, та одержав дулом автомата по писку і заспокоївся, відчувши, як по щоці тече кров. – Моє життя мені не заважає, мужики. І хай хоч якесь падло скаже, що я не правий!

– А вякне хто – ми їх, дядьку, постріляємо! – реготнув Макар. – Давай до справ, ніколи мені!

Борис Кравець скреготів зубами. Він втратив колишню хватку, став лінивим і – так, так, не жалій себе, козел! – старим і незграбним…

Але він таки зазначив, що грабіжник трошки загикується. А це вже особлива прикмета. Хай хоч десять панчох у тебе на морді, сволото…

«ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ ПРИВАТНОГО ХУДОЖНЬОГО САЛОНУ

ОБІЦЯЄ СТАТИ ПОГРАБУВАННЯМ СТОЛІТТЯ»

Минуло два дні. Бориса Кравця та інших, звичайно ж, звільнили з роботи. Прочитавши заголовок на першій сторінці і позначку «подробиці див. стор. 2», Кравець ліниво перегорнув сторінку.

«Як уже повідомлялося, 25 вересня було викрадено один з найкоштовніших екземплярів колекції французького цінителя мистецтв барона Таверне, яка виставлялася в комерційному художньому салоні „Арт-клас“. Це – не перший замах на колекцію, але це перша спроба, яка була успішною. Злочинець міг би прихопити багато цінного, але метою його була саме картина „Жінка з кошиком винограду“, тому напрошується висновок – злодій виконував завдання конкретного замовника».

– Ну-ну, – Борис зручніше вмостився в кріслі, попіл з сигарети падав на газету.

«Зловмисник не лишив жодних слідів. Але навряд чи ця справа буде похована – скандал навколо пограбування набуває міжнародного масштабу. Колекція широко відома в світі і вважається однією з найповніших приватних колекцій живопису. Ходом розслідування цікавиться особисто посол Французької Республіки, а це змушує наших сищиків працювати на совість. Родина Таверне і керівництво салону „Арт-клас“ встановили солідні грошові винагороди тому, хто досягне успіху у пошуках, а також особі, яка підкаже вірний шлях до викраденої картини. Сама ж картина оцінюється в…»

Сигарета випала з рота Бориса і пропалила дірочку в газеті. Хлопець – молодець! Ради цієї суми варто ризикувати. Але… ну нічого собі! Бачив він цю картину… Ні, треба чогось випити і подумати, добре подумати…

Старі зв’язки спрацювали. Борисові легко пощастило знайти одного зі своїх колишніх стукачів. Сашко Кролик, який одержав прізвисько через два передніх зуби, що дуже випирали вперед і робили його видовжене обличчя справді подібним до кролячого писка, здивувався, коли перед дверима своєї квартири побачив екс-опера. Вже майже два роки Кролик жив спокійно.

– Якого біса, начальнику?

– Скучив, Кролику, скучив. Обійматися і плакати не будемо, мені потрібна твоя допомога.

– Якого хріна, командире? Ми ж давно…

Дужа рука притисла сутулу спину Кролика до брудної стіни.

– Я тебе знайшов, дурню. Невже ти думаєш, що важко знайти людей, які з задоволенням послухають історії про плідну співпрацю Сані Кролика з органами правопорядку?

Здавалося, Кролик зараз заплаче.

– Якого біса тобі ще треба?

– Ото ж бо, – Кравець відпустив стукача. – Мені потрібен один заїка. Це все, що я про нього знаю. Судячи по замашках, мужик крутий, схожий на професіонала. Певен, що він ще в місті, якщо ні – дізнайся хоча б, хто він і де є виходи на нього. Завдання ясне?

– Малувато висхідних даних. Заїка…

– Не прибідняйся, Кролику, – Борис поплескав його по щоці. – Ти ж як захочеш – з-під землі людину викопаєш…

Кравець не перебільшував здібностей Кролика. Помножені на страх бути викритим і на бажання якомога швидше відкараскатися від настирного лягавого, вони виявилися якнайкраще. Вже ввечері цього ж дня Кролик подзвонив Борисові додому.

– Думаю, я знаю, хто тобі потрібен. Макар, Олежка Макарчук… Останнім часом у нього якісь справи з Яцинським.

– Це ще хто такий?

– Велика, кажуть, людина… Рукою його не кожен дістане, крутиться серед великих грошей…

Борис слухав і замислено кивав головою.

– А я вас впізнав. Ви працюєте в охороні.

– Вже не працюю, – посміхнувся Кравець.

– Для чого така втаємниченість? Як у поганому детективі…

Французької Кравець не знав, тому з Бернаром Таверне вони розмовляли каліченою російською. Обоє змушені були говорити повільно, щоб зрозуміти один одного як слід.

– Може, сядемо в мою машину? Накрапає…

– Нічого. Мені так спокійніше.

Борис знав, що машину Таверне надала фірма «Арт-клас», яка, власне, й запросила його в Україну, але він не був певен, що там немає якоїсь записувальної апаратури. Правда, Таверне приїхав на зустріч у довгому плащі, і тут теж не можна нічого сказати напевне…

– Сподіваюсь, інформація про винагороди тому, хто допоможе в пошуках картини, відповідає дійсності?

– Авансом винагорода не дається.

– Звичайно. Скажіть відверто, чи згодні ви робити все для того, аби викрадена робота повернулася до законного власника?

– В якому розумінні?

– Ну, наприклад, якщо для цього доведеться піти на невеличку авантюру?

Таверне все важче було вдавати спокійну ділову людину.

– А саме?

Кравець вдихнув повітря, немов би збирався занурюватися у воду з головою. І виклав свою ідею Бернарові Таверне. Той вже не зважав на ріденький дощик, слухав зосереджено, іноді перебивав, просив повторити якесь слово, аби краще зрозуміти співбесідника.

– Ви впевнені, що картина ще в місті? – запитав нарешті.

– Одразу після викрадення такі речі не вивозяться. Злочинець вичікує, поки вщухне буря, і може чекати довго, бо певен – швидко його не знайдуть.

– Але ж його можуть знайти за цей час…

– Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він не чахне над здобиччю, як цар Кощій над златом…

– Тут не зрозумів… Який цар?

– А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб при першій слушній нагоді вона була під руками.

– Якщо преса не прийме наші пояснення?

– Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.

– Копію з Парижа мені доставлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…

– Про істинний бік справи повинні знати тільки надійні люди! – жорстко сказав Кравець. – Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але – лише надійні люди!

– Які гарантії з вашого боку?

– Ніяких, – сказано це було дуже просто. – Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж самої репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.

– Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…

– Ні! – від різкого вигуку Таверне здригнувся. – Я ж вам казав – навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу міліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбавитися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.

Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…

Він навіть не помітив, що дощ посилився.

Яцинський вже відбув дуже неприємну розмову з замовником і тепер готовий був усі негативні емоції спрямувати на Макара. Чекаючи на нього. Яцинський вкотре перечитував газетну статтю.

«ВИКРАДАЧ КАРТИН СТАВ ЖЕРТВОЮ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ»

Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію. Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується – вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації. Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми – люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.

Виставка продовжена ще на тиждень, крім того завтра вхід безкоштовний – кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.

На цілком логічне запитання, чому інформацію про викрадення копії тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми певними міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно, запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.

Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський акуратно склав газету і запитав:

– Грамотний?

– Це не моя провина! – вигукнув Макар.

– Не твоя провина, що ти грамотний?

– Для чого блазнювати? Хто знав, що там висить фальшивка?

– Ніхто, – погодився Яцинський. – От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.

– Як, у біса, я міг…

– Заткни пельку! – Яцинський люто жбурнув газету на підлогу. – Ти не виправдав довіри, ясно? – він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. – Мазню, яку ти вкрав, почепи в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!

– Я працював…

– Все, тему закрито! – Яцинський трошки заспокоївся. – Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні… Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, – розігруючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: – Ти ще тут?

Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут поробиш… Він підвівся з крісла і підійшов до телефону.

Макар напився. Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти тачку – не вистачало потрапити на очі ментам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. З водієм не торгувався, закимарив у машині, водієві довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягуючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.

Спочатку Макар думав, що так і треба, а коли побачив перед собою незнайомого мужика – перелякався і повільно почав тверезіти.

– Ого! – вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. – Ти даєш, мужик!

– Яц-цинсь-кий прис-слав? – п’яний Макар затинався ще дужче.

– Ходімо під холодний душ, а потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.

Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його, але, уздрівши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Холодна вода помітно приводила Макара до тями. Нарешті він труснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його. Один із трьох охоронців. Наймолодший. Найнебезпечніший.

– Як ти мене знайшов?

– Довга історія… Картина де?

– Хіба я схожий на художника?

Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся на ноги. З розбитого носа цівкою текла кров.

– Картина де?

– В надійному місці… Охороняєте різне барахло…

– Не твоя справа. Вона мені потрібна.

– Навіщо?

– Яке твоє собаче діло?!

Макар приречено кивнув. Відсьогодні колишній Олег Макарчук помер і, мабуть, ніколи не воскресне. Все чортова мазанина! Йому закортіло спалити її і топтати ногами попіл.

– Зараз ти зі мною поїдеш до свого сховку і віддаси картину. Сюди повертатися не раджу. На всі запитання тобі відповість пацан, який валяється у твоїй кімнаті. Піди, глянь.

Борис вирішив не розповідати Макарові, як невдало зламав замок його квартири, як замість очікуваного господаря з’явився хлопчисько з пістолетом і як він, Борис Кравець, випередив його на кілька секунд і вбив пострілом у голову. Стріляв він з «беретти», зброю цю кілька років тому непомітно для всіх привласнив після сутички з бандою Корвета, яка, оточена у захопленій ними дачі, мала при собі арсенал зброї і могла б витримати тривалу облогу, якби брат Корвета не випустив з руки, простреленої випадковою кулею, гранату Ф-1. Глушник Борис виготовив сам.