Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"
Автор книги: Андрій Кокотюха
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
– Алло!
– Баскін, що сталося? Гроші повинні були прибути півтори години тому! В чому затримка?
Баскін відчув усередині себе порожнечу. На вулиці нещадно пекло, але його раптом почало морозити. Долоня, яка стискала телефонну трубку, змокріла від поту.
– Нічого не могло статися… Вони виїхали вчасно…
– Баскін, я вам передзвоню через півгодини. І хочу почути зрозумілу відповідь, ясно? Якщо вони протягом цього часу приїдуть, то я вас заспокою, а з приводу запізнення пояснення буде давати Петрович. Все.
Баскін тупо слухав короткі гудки. Але для того, щоб оговтатися, йому не потрібно було багато часу. Вже через дві хвилини він набирав номер начальника міськвідділу внутрішніх справ.
Але йому ніхто не відповів. Про ЧП в міськвідділі дізналися сорок хвилин тому, і начальник особисто виїхав на місце події…
– Ми так не домовлялися, мужики, – похмуро сказав Шевель, зачиняючи двері за останнім, хто увійшов. – Я чекаю більше години. Де ви повинні були передати мені чемодан з грішми? Стасе, я тебе питаю!
– Спокуха, Гено! – ляснув його по плечу Стас. – Ситуація змінилася, змушені були затриматися. Але бабки у нас, а це головне. Сам бачиш – замки цілі, ми його не відчиняли. Все нормально, Гено!
На кухні Гога пив прямо з крана холодну воду. Басмач, підштовхнувши Петруню в спину, пройшов за ним до кімнати, важко гепнувся на канапу і запалив.
Все це дуже не подобалося Шевелю. Він зрозумів: щось не спрацювало. Гроші в них, але все ж таки сталося щось не так, як хотілося.
– Розповідай! – уривчасто наказав він Стасові. – Тільки швидко, чітко і зрозуміло!
Капітан Бриль сидів на капоті міліцейської машини, палив і спостерігав, як санітари вантажать накриті білими простирадлами трупи в машини швидкої допомоги, котрих наїхало більше ніж досить.
– Вадику, начальство приїхало, – торкнув його за плече лейтенант Головко.
– Та пора вже, – глипнув на годинник Бриль, не рухаючись з місця.
Начальник міськвідділу Рум’янцев вистрибнув з машини першим і поквапився до Бриля. Звичайно, таке траплялося рідко: Рум’янцева не любили. І тепер оперативники із задоволенням спостерігали за переляканим начальником.
– Що тут сталося? – голосно запитав Рум’янцев, звертаючись не до конкретної людини, а до всіх присутніх.
Бриль викинув бичок і випростався.
– Розбійницький напад, товаришу полковник. Хто на кого напав – поки що невідомо. Була стрілянина, результат – п’ятеро трупів.
– Стрілянина і п’ятеро трупів! Це чепе, капітане!
– З усього видно, тут була засідка. Невідомі чатували на цю кремову «дев’ятку», номери, до речі, київські. Серед убитих – сержант ДАІ.
– Сержант ДАІ? Чепе… чепе, чорт забирай!
Підійшов вайлуватий прокурор міста. Привітався з Рум’янцевим.
– Опергрупа вже скінчила?
– Так точно! – відповів Бриль.
– Щось конкретне можна сказати вже зараз?
– Номери другої машини місцеві. Ні в кого з убитих, і в сержанта в тому числі, нема при собі документів… Відбитків пальців, правда, повно…
Рум’янцев роздивлявся розкладену на брезенті зброю.
– Можна з’ясувати, звідки вона?
– Навряд. Номери збиті, зачищені… До того ж кольти, по-моєму, не в нас на озброєнні.
– Іронія зараз ні до чого, Бриль! – ще трохи – і голос Рум’янцева перейде в поросяче вищання. – Тільки-но буде щось конкретне – негайно до мене! Тримати мене й прокурора в курсі постійно! Все зрозуміло?
Бриль обмежився кивком голови.
– Зараз безглуздо розбиратися, чому раптом заглохла машина, – сказав Шевель. – Ви лишили її на місці. Спеціально для міліції. Що ви ще зробили, аби їй було легше шукати?
– Яка різниця? Гроші в нас, ми їх поділимо і розбіжимося! – вигукнув Басмач.
– Далеко бігти зібрався? З цієї хвилини, братан, ти мічений. І мітка твоя – гарненькі хрусткі папірці, які в цьому ось чемодані. Де твій автомат?
Басмач підняв АКМ для загального огляду.
– Це не твій автомат. Твій автомат там, де машина. На ньому – чудові відбитки пальців, не менш чудові – на кермі машини. Тебе лягаві вирахують миттю! Труп Василя не слід було лишати…
– Слухай, я подивився б на тебе в той момент! Добре розводитися в такій спокійній обстановці! – втрутився Стас.
– Куди фірмовий «газик» поділи?
– Тут все гаразд. Лишили біля сортиру на базарі.
– Місце вдале, що й казати… Гаразд, зам’яли. – Шевель запалив. – Зараз треба мізкувати, як жити далі…
– А з ним що робити? – Басмач кивнув на зіщуленого Петруню. – Він завжди мені не подобався. Відпускати не можна…
– Чому? Він убив двох людей, він співучасник збройного пограбування… Явка з повинною його не врятує, а якщо нас загребуть по його анонімній підказці – ми його самі потопимо, та й на зоні він довго не протягне. Він не шкідливий. Його частку ми все одно поділимо на всіх…
– І частку сержанта! – вставив Басмач.
– У Васьки жінка лишилася. Допомогти треба…
– Зі своєї частки! – Басмач був невблаганний. – Можемо зараз проголосувати. Якщо більшість вирішить – підкорюся, а ні – свої бабки віддавай.
Шевель зрозумів, що Стас і Гога будуть на боці Басмача.
Петруня підняв голову. Його мова була схожа на скавчання побитого цуценяти.
– Мужики-и… Пожалійте… Я спокутую…
– Тебе вже пожаліли – вмовили не вдаватися до крайніх заходів. Спокутувати, братан, нічим: справу зроблено, – твердо сказав Шевель.
Стас весь час уважно спостерігав за ним і перехоплював його знервовані погляди на годинник.
І, коли несподівано пролунав дзвінок у двері, Стас із задоволенням помітив, що Шевель злякався. Чогось подібного Стас і очікував. Тепер час перебирати ініціативу.
– Всі – на кухню! – звелів він. – Відчиню я сам. Сидіть там, поки не гукну. Геночко, сядь на місце, ти лишаєшся в кімнаті. Сядь, я сказав! Нам є про що поговорити. Гостя я сам прийму…
Уздрівши, що двері відчиняє незнайомий хлопець, Олег Баскін відсахнувся. Але пістолет, спрямований йому в живіт, мовчки радив йому зайти і не зчиняти галасу.
– Вдалося що-небудь дізнатися, Баскін?
– Пограбування… Всі ваші люди мертві… За містом… Неподалік від харківської траси…
– Вони мусили їхати київською!
– Там аварія якась… Вікторе Сергійовичу, я не знаю…
– Про це пізніше, Юрію Івановичу! За чотири години я буду у вас…
Стас щільно причинив двері в кімнату, кивком звелів Олегові і Шевелю сісти на диван, а сам осідлав стілець у протилежному кутку. Басмач спробував було заглянути до кімнати, але Стас щось прошепотів йому на вухо і той зник.
– Почнемо з початку, хлопці. – Стас вимучив посмішку. – В «дипломаті» більше як півмільйона. Пудрити мізки ти, Шефе, можеш цим віслюкам, – він кивнув у бік кухні. – Я заробляю тим, що обдурюю громадян, замилюю їм очі, отже, сам завжди помічаю, коли так хочуть повестися зі мною.
– Можна без передмов? – похмуро поцікавився Шевель.
– О’кей! Перше, – Стас загнув пальця. – На такі гроші, Гено, тебе могли тільки навести. Сам ти, вибач, мілкувато плаваєш для таких бабок. Коли п’ять днів тому ти викладав умови гри, п’ятсот тисяч дуже легко розділилися на шість. І я тоді подумав – а як же наводчик? Йому хіба нічого не належить? Свою ж частку ти з ним не розділиш? І потім, наводять не на кооперативний кіоск, а на серйозних людей, на справжню мафію, ризик тут великий. А за великий ризик слід платити великі гроші… Далі – звідки зброя? Навряд чи це твій арсенал, Гено. Шукати десь-інде небезпечно. Одразу виникатиме маса питань, коло людей, які в курсі справи, може розширитися, що не бажано. Таким чином, за зброю відповідає той-таки наводчик. І це логічно: він підказує, де взяти гроші, матеріально забезпечує операцію, а тобі, Геночко, лишається тільки знайти лохів-виконавців, які полізуть під кулі за п’ятдесят штук. Отже, півмільйона – це не вся сума. Інакше навіщо ховати від нас наводчика? Навіть Басмач погодився б, що йому слід віддати зароблене. Справа в тому, що всієї суми вам називати не хочеться, бо навряд чи хто просто так віддасть більшу частину і задовольниться однією п’ятою. І потім, мільйон чи два будь-кого позбавлять здорового глузду, виникнуть зайві проблеми при розподілі пирога.
– Розумно і логічно, – зазначив Олег. – Толковий у тебе, Гено, приятель.
– Друге, – Стас не реагував на компліменти. – Гроші ми повинні були передати тобі, Шефе, біля в’їзду до міста, а самі їхати сюди без тебе. Признаюся, що лише тоді я серйозно почав думати над тим, як ти нас нагрієш. Коли ми розійшлися після першої зустрічі, я вирішив, що, зрештою, не моя справа, звідки ти дізнався про гроші. Але – чи не простіше їхати сюди всім, поділити гроші і розбігтися? Хлопці не подумали про це, бо для них чим складніші умови операції, тим спокійніше, менше підозр. Ти щось буркнув про заплутування слідів – вони й заспокоїлися. Гога взагалі чомусь певен, що його не обдурять. Басмача надихав технічний бік справи, він чомусь певен, що його обдурити ніхто не наважиться. Покійний сержант Вася навіть схвалив таку тактику заплутування слідів. Петруня не розраховував на успіх, між нами кажучи, і ставився до всього, на свою біду, скептично. Отже, підозри виникли тільки в мене. Хочеш змитися з грішми? Даремно, навіщо тобі п’ятеро ворогів, кожен тебе знає і може колись відшукати. Та й не така ти людина…
– Дякую!
– На здоров’я! Тобі потрібен час, щоб віддати невідомому нам наводчику його частку. Таємно від інших, щоб не збуджувати апетиту. Інакше не вийде – адже ми можемо з’ясувати, що в чемодані більше, ніж ми сподіваємося. Я збирався привести сюди всю компанію не через годину, як було домовлено, а через десять хвилин, щоб накрити вас обох на гарячому. Але лопухнувся Петруня і все вирішилося само собою! Ми зі здобиччю опинилися прямо тут, а за нами вже на півзігнутих прискакав твій приятель. Може, Гено, ти й хотів попередити свого товариша, але не зміг. А він не думав, що може трапитися щось таке, чого він не передбачив. Самовпевнений в тебе друг, Шефе.
– Ти все сказав? – сухо запитав Шевель.
– Лишилося дати тобі чорну мітку, на якій буде написано: «Скинутий». Тобі не слід було дурити нас від початку. Тепер ти втратив мою довіру і довіру команди.
Спочатку до квартири зайшли двоє кремезних хлопців. Один безцеремонно потіснив Баскіна, другий, кирпатий, оглянув усі кімнати, зазирнув до туалету, ванної. Переконавшись, що у квартирі, крім господаря, нікого немає, він щось буркнув собі під носа і недобро глипнув на Баскіна.
Віктор Сергійович Караваєв зайшов одразу ж за своїми охоронцями і спокійно чекав, поки кирпатий роздивлявся по квартирі.
– Баскін, у вас мінеральна вода в холодильнику є? – втомлено запитав він.
– Так, звичайно, в таку спеку…
– Сашок, не в падло – зроби водички! – прохання стосувалося кирпатого. – Баскін, ходімте до тієї кімнати, де є телефон.
У залі він вмостився в м’якому кріслі. Кирпатий Саша приніс запітнілу пляшку мінералки і дві склянки. Корок він зняв тут же, пальцями, простягнув пляшку хазяїнові і витер спітніле чоло.
– Юрію Івановичу, нехай хлопці поїдять. Вони потомилися, Сашко жахливо переносить спеку, особливо – на порожній шлунок…
– Ради бога! – махнув рукою Баскін.
Хлопці усамітнилися на кухні, лишивши їх самих. Караваєв жадібно вихилив склянку води, відригнув і блаженно посміхнувся.
– Я про це всю дорогу мріяв. Не хочете? Даремно. Гарна вода. Отже, що вдалося з’ясувати?
– Кур’єри потрапили в засідку. Це означає, що про наші плани довідалася стороння людина. Вбито чотирьох на… ваших людей і сержанта ДАІ. Найімовірніше, він причетний до пограбування. Подробиць не знаю, але сподіваюся, що скоро вони будуть відомі.
– Я так зрозумів, що нам треба насамперед шукати стороннього. – Караваєв опорожнив другу склянку. – Зробити це просто. Крім нас з вами, маршрут кур’єрів знали шестеро…
– Якщо, звичайно, ніхто з кур’єрів не зрадив, розраховуючи на солідний куш…
– Це навряд, Баскін. Всі четверо мертві.
– Їх запросто могли знищити, щоб не ділитися з провокатором і замести сліди.
– Ні, це виключено. Я платив їм достатньо, аби не зраджувати. За них я відповідаю. Взагалі, я відповідаю за всіх своїх людей, які були в курсі операції.
– Я теж поручуся за кожного свого!
– Не сумніваюся. І все ж таки хтось зрадив, правда? – Караваєв допив рештки води. – Скажіть, Баскін, де ваша дружина?
– У Відні. Ви ж знаєте – службове відрядження… А до чого тут моя дружина?
– Ви ж аморальна особа, Баскін, – підморгнув Караваєв. – Я точно знаю, що уже другий рік ви утримуєте двадцятип’ятирічну пасію з незакінченою вищою освітою.
– Припустимо… Це ж не заборонено Кримінальним кодексом. І потім це моє особисте життя, Вікторе Сергійовичу, і я не розумію…
– Зараз зрозумієте. Спека не стимулює роботу мізків, але всю дорогу з Києва сюди я змушував себе думати. І ось до чого я дійшов. Слідкуйте за ходом моїх думок. – Він поставив пляшку на стіл, надів на горлечко склянку. – Ніхто з кур’єрів не міг зрадити. Ті шестеро, які в курсі наших спільних справ, – надійні, перевірені люди. Мені дуже хотілося знайти зрадника, але я відкинув кожного з них по черзі. Лишаємося, як це не смішно, ми з вами, Юрію Івановичу. Вкладаючи по мільйону, ми згодом дістаємо значно більшу суму, дістаємо її напевне, гроші ці будуть абсолютно чисті. Жодному з нас нема сенсу грабувати компаньйона. Але, – Караваєв підніс пальця. – в мене немає коханки, молодої, гарної й палкої, якій в інтимніші моменти вибовтуєш все на світі. А молоді й гарні коханки – не завжди безкорисливі слухачки.
– Чорт забирай! – сказав Баскін після паузи. – Але, Вікторе Сергійовичу, я їй вірю! Я й подумати не міг…
– Отже, я не помилився. Хто вона?
– Звуть Ольга. Соломіна.
– Ви несучасна людина, Баскін. Я розумію, спати з секретаркою – це добра традиція, але щоб зайти з простою секретаркою так далеко! Дружина знає?
– А вам не здається?..
– Ні! Не здається! Я поставив запитання!
– Так. – Баскін відчув, що дуже втомився. – Вона теж не може припуститися думки, що у нас з секретаркою щось серйозне. Дивиться на це як на звичайні чоловічі походеньки.
– У вас сучасна дружина… І наскільки у вас з Ольгою серйозно?
– Це нікого не стосується!
– Гаразд, заспокойтеся! Ми зараз їдемо до неї і з’ясуємо те, що стосується справи.
– Мені можуть дзвонити. Стосовно пограбування. Біля телефону я лишу Сашка. Думаю, обійдемося одним охоронцем. Отже, ми їдемо?
…Жінки відпоювали вдову вбитого сержанта Василя Ковальчука водою і якимись ліками. Бриль уже хвилин сорок намагався з нею толком побалакати, але вона тільки стогнала і ревла білугою.
– Ти заспокоїшся колись чи ні? – не витримав він.
Молода жінка заревіла ще голосніше, а Бриль прийняв на себе удари сусідок.
– Горе у дівки, а ти ще тут зі своїми запитаннями!
– Міліція називається! Вас по одному вбивати будуть, а ви, замість того, щоб бандитів ловити, на мізки вдовам капаєте!
– Чого ж ти раніше не вберіг людину!
– Розігнати вас до такої матері! Дармоїди! Дурні!
– Ану йди звідси, давай, не до тебе тут!
Сухенька, горбоноса стара застрибала навколо Бриля, штовхаючи його в груди і в боки.
– Та замовкніть ви! – гаркнув Бриль.
З верхнього поверху спустилася жінка з паруючою металевою коробочкою для кип’ятіння шприців. Безцеремонно штовхнувши плечем Бриля, вона пропхалася до плачучої.
– Відвернися, кобель, – верескнула агресивна стара.
Тяжко зітхнувши, Бриль підкорився.
Сувора жінка зробила ін’єкцію, прибрала інструменти і сказала, дивлячись кудись повз капітана:
– Вона зараз заспокоїться. Зможете побалакати. Тільки обережно: нерви в неї зараз нікудишні.
Молода вдова Ковальчука справді потроху заспокоювалася. Сусідка-лікарка, буркочучи щось собі під ніс, вийшла з кімнати, решта жінок пішла за нею, лишивши капітана наодинці з вдовою.
– Як тебе звати? – запитав Бриль.
– Ніна, – вона продовжувала схлипувати. – Чого тобі від мене треба?
– Я вже запитував, – терпляче пояснив Бриль. – До Василя хтось приходив останнім часом?
– До нього щодня ходять… Спокою не дають…
– Ти всіх його приятелів знаєш?
Вона кивнула і витерла вологе від сліз обличчя хусткою.
– А незнайомих гостей не було?
– Я за ними не слідкую!
– І Василь останнім часом поводив себе як завжди? Нічого підозрілого?
– Як це «підозрілого»? Що я повинна підозрювати?
Справді, ідіотське запитання. Але сержант Ковальчук чомусь опинився сьогодні вранці на тому проклятому полі брані…
– Де живуть твої батьки, Ніно?
– Це ще навіщо? – здивувалася вона і шморгнула носом. – У Пашківці. А його батьки у Мухівці, у сусідньому селі…
Треба визначити по карті, де це. Здається, Пухівський район. А на Пухів треба їхати зовсім у протилежний бік.
– Василь не збирався сьогодні додому або до тещі?
– Hi, – вона вже зовсім заспокоїлася і насторожено дивилася на Бриля.
– А взагалі, ви часто додому їздили?
– Десь раз на два тижні. Вася машину брав, і ми їздили. За картоплею, м’ясом, овочами… Сам знаєш, як воно. У самого, може, батьки в селі…
– Ні, мої міські, корінні. – Бриль знову зітхнув. – Сьогодні Вася Ковальчук взяв службового «газика». Сказав, що збирається до тещі: захворіла, терміново треба везти дефіцитні ліки. Він часто просив машину, тому ніхто нічого не запідозрив. З села завжди повертався з могоричем, так що машину дали охоче.
Ніна вибухнула істерикою так несподівано, що Бриль здригнувся. Він незграбно спробував заспокоїти її, але молода жінка відштовхнула його. Все спочатку…
– Ну, охолов, чи як?
Стас сів навпочіпки перед Олегом. Обидва тяжко дихали, тільки Олег постраждав серйозніше і почував себе не найкраще.
– Козли, – говорити Олегові було боляче, він сплюнув криваву слину. – І я козел… Зв’язався з вами, тварюками такими…
Петруня відважив йому копняка по ребрах, активно завойовуючи собі помилування. Взагалі, під час бійки він був найактивнішим.
Якщо це, звичайно, можна назвати бійкою. Коли Олегові заявили, що його частка буде найменшою, він рвучко замахнувся стільцем. Стас не вберіг голови і тепер періодично обмацував гулю. Басмач кинувся в атаку, Петруня підтримав його, Гога відскочив у куток – рука боліла, та й не було особливої потреби в його втручанні, троє впораються з одним, бо Шевель принципово дотримувався нейтралітету. Олег був тренованою людиною, але надовго його не вистачило: троє все ж таки взяли гору.
– Тобі мало? – запитав Стас. – А то нам недовго повторити…
– Ми вас з Шефом запросто могли б тут замочити. Заслужили, падлюки, – озвався Басмач. – Хотіли ж з вами по-людськи.
– Сто кусків на двох з Шевелем – по-людськи? – Олег знову сплюнув кров.
– Основну роботу зробили ми: я, Гога і мусор покійний. Йому ці бабки ні до чого. А ви на пару хотіли нас обдурити. За це карають.
– А хто вас, козли, на гроші навів? Дід Бабай?
– Все, тему закрили! – Стас зрозумів, що краще триматися лінії, обраної Басмачем, – той затявся забрати гроші собі і знищить кожного, хто стане на перешкоді. – Ми справді хотіли домовитися, як люди.
– Краще вбий мене зараз, мудило. – Олег черговий раз сплюнув. – Ти ж боїшся, що я на вас мисливців нацькую. Не думай, що я вас забуду!
Петруня знову копнув Олега.
– Досить! – гаркнув Стас. – Он приятель твій мовчки стоїть – з усім згоден. Та й тобі діватися нема куди, мовчатимеш. До татка побіжиш і розповіси, як вирішив його пограбувати, а погані хлопці гроші забрали? Думаєш, пробачить?
Олег промовчав. Помститися в такий спосіб можна, якби справа стосувалася лише самого Баскіна. Інші зацікавлені особи не дозволять батькові пробачити синові…
А Шевель і далі не втручався в розмову. Він міркував тверезо і вирішив не втратити хоча б малесенького шматочка з пирога.
– Заспокоївся? – тепер Олега копнув Басмач.
– Щоб вас удавило цими бабками, – приречено мовив той.
– От і добре. Поки ми дозволяємо – вставай і шуруй звідси. Не думаю, що ти будеш всюди язиком плескати.
Стас простягнув Олегові руку, щоб допомогти підвестися, але його допомогою знехтували – Олег підвівся сам і поплентався до ванної.
– Прикиньте, скільки на трьох лишилося! – вигукнув Басмач.
– А я? – ображено заскиглив Петруня.
Його, здавалося, ніхто не помічав.
– Що робимо далі? – нарешті подав голос Шевель.
– Сидимо тут, – заявив Стас. – Нехай хоч трохи вляжеться шум. Думаю, менти вже бігають, мов скипидаром намазані. Ми поки тримаємося разом.
– Це ти сам вирішив?
– А хлопці згодні зі мною. – Потилицею Стас відчував пронизливий погляд Басмача.
– Ти тепер головний, Стасику? – криво посміхнувся Шевель. – Ти вже вирішуєш від імені всіх? Тобі пасує командувати, Стасе, ти прямо народився командиром.
– Заткни пельку! – Стас відчував, що іронія Шевеля де в чому справедлива, і це дратувало його ще більше.
– Все нормально, – озвався неохоче Гога. – Стас правий.
Олег повернувся з мокрим обличчям.
– Я поїхав. Гроші нехай стануть вам поперек горла, падлюки. Не бійтеся – скаржитися не побіжу, не дитина. Ходімо, Гено.
Шевель притулився плечем до стіни.
– Я лишаюся. Йти мені нікуди, і взагалі…
– Думаєш, чурка підкине пару сотень на життя?
– Я вирішив, Олежко. Не думав, що так вийде… Будемо відверті: це ти втягнув…
– Дитинко, тебе втягнули! – Олег сплюнув рожеву слину в бік Шевеля, крутнувся на підборах і подався геть.
Якусь хвилину панувала напружена тиша. Потім Стас неквапно вийшов з кімнати, щоб зачинити за Олегом двері, і повернувся. Жоден з тих, хто лишився, не знав, що робити далі.
– Не можна було його відпускати, – порушив мовчанку Басмач.
– Крові досить. – Стас підняв стільця, що впав під час бійки, і осідлав його. – Він не ризикне патякати.
– А мою долю ти вже вирішив, Стасе? – Шевель посміхався як людина, яка зрозуміла, що їй нема чого втрачати.
– Поки будеш біля нас, – відрубав Стас.
– А ділитися як будемо?
Стас розумів – відповіді на це питання чекають усі п’ятеро. Хижий блиск очиць Басмача його й надалі насторожував.
– Дістанеш, що заробив, – слова давалися Стасові нелегко. – Все ж таки ти зробив свою справу як слід.
– Доречне зауваження! – Шевель надалі блазнював.
– Все, що в «дипломаті», ділимо на чотирьох. Так буде справедливо.
Обличчя Басмача лишалося незворушним.
– А я? – Петруня, здавалося, зараз почне рюмсати.
– Дяді добрі! – Басмач нарешті вирішив узяти участь у розмові. – Скільки я скажу – стільки й отримаєш. На твоєму місці я б мовчав у ганчірку. Все зрозумів?
Петруня замовк і вмостився на краю канапи з виглядом сироти.
– До завтра всі сидимо тут. Завтра ділимо – і хто куди, – тон Басмача виключав будь-які дискусії.
– Я б не затримувався у цій квартирі, – Стас таки ризикнув заперечити. – Раптом цей ображений все ж вирішить на нас когось нацькувати… Можемо податися в одне місце. Тут недалеко. Господарі на Польщу поїхали, мені ключа лишили, рибок годувати… Якщо є потреба триматися купи до завтра…
– Є! – відрубав Басмач.
Гогу зовсім не хвилювало, чому є така потреба. Петруня відтепер боявся навіть дихнути зайвий раз. Шевель не ризикнув щось питати – все одно з ним не рахуватимуться. Стас мовчки погодився – очиці Басмача даремно не блищать.
Їхали машиною Шевеля. По дорозі зробили гак, заїхали на вокзал. Щоб не зачіпати відвойованих грошей, скинулися, в кого скільки було, і послали Петруню за горілкою та закускою. На вокзалі завжди є, шукати особливо не треба, а відсвяткувати успіх операції – закон…
Ольга Соломіна нервово міряла кроками квартиру, смалила цигарку за цигаркою, лишаючи недопалки де попало. Дзвінок у двері застав її у спальні. Рвонулася відчиняти. Найменше вона чекала на Юрія Івановича Баскіна.
Вона відсахнулася від дверей, немов побачила гримучу змію.
– Ти одна? – швидко запитав Баскін.
Ольга кивнула.
– Що з тобою? Чого ти перелякана?
– Мабуть, я такий страшний, – висловив припущення Караваєв, що увійшов до передпокою слідом за Баскіним.
– Вибач… Я не чекала тебе сьогодні… Та ще й з гостями… Я подумала – щось сталося… Ти ніколи без попередження…
– Познайомся, Олю. Це мій…
– …колега! – закінчив фразу Караваєв. – Мені б хотілося, щоб ви називали мене Віктором, якщо це не знітить вас і я не буду виглядати старим кокетливим казановою.
Ольга механічно простягнула руку. Караваєв торкнувся тильного боку її долоні губами.
– Старі казанови саме так і поводяться, – зазначила Ольга. – Зараз вважається піжонством цілувати руку жінкам.
– Вибачте за поганий тон, але пролетарського потискування руки ви від мене не дочекаєтеся.
– Олю, звари нам кави, – попросив Баскін.
Ольга кивнула і зникла на кухні. Чоловіки пройшли до зали.
– Вона нервує, – відзначив Караваєв.
– Я завжди попереджаю, коли прийду. Більше того – я дзвонив сьогодні і сказав, щоб не чекала. І звичайно не змінюю своїх намірів. Вона цілком може виглядати схвильованою…
– Може, – легко погодився Караваєв. – Тут можна палити?
– Ні. На балконі можна…
Ольга подала каву через десять хвилин. Весь час, поки вона розливала її в чашки, її погляд ковзав по циферблату наручного годинника.
– Ви поспішаєте? Ми невчасно? – спитав Караваєв.
– Ні-ні, все гаразд. – Ольга зашарілася. Цей дотошний і спостережливий дядько виводив її з рівноваги. – Так що сталося?
– Олю, – обережно почав Баскін. – Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про одну мою справу?
– Ти часто говориш про свої справи. Це іноді набридає. Що ти маєш на увазі?
– Я тобі якось натякнув… Ну, про справу, яка принесе не один мільйон… Ти навіть зацікавилась, взялася гадати на картах – братися чи ні…
– У тебе завжди грандіозні плани…
– Цікаво, що сказали карти? – втрутився Караваєв.
– Лягли вдало, – знічено відповів Баскін.
Караваєв спостерігав за обома. Дівчинка непогано тримається, але вистачить її ненадовго: до таких ігор вона не звикла. Баскін хвилюється не менше за неї, не розуміє ще до кінця, що ця лапонька допомогла їм завалити всю справу. Не хоче розуміти…
У двері подзвонили несподівано і наполегливо. Ольга мало не впустила чашку.
– Хто це? Ти когось чекаєш? – швидко запитав Баскін.
Ольга розгублено замотала головою.
– Відчиніть, – порадив Караваєв. – Комусь припекло.
Подзвонили ще раз.
Ольга поставила чашку і пішла відчиняти.
– Якщо шукають мене – могли зателефонувати. Я лишив вашим людям номер, – пробурмотів Баскін.
– Ходімте зустрінемо гостей. – Караваєв підвівся.
Сталося те, чого так боялася Ольга Соломіна. До квартири не увійшов – ввалився Олег Баскін.
– Господи, – промовила Ольга, побачивши його розбите обличчя.
– Олег? – до нього поспішав здивований Юрій Іванович. – Чому? Що з тобою? Що сталося?
– Що тут відбувається? – Караваєв готувався до чого завгодно, тільки такого повороту подій він не передбачав.
Олег вже не злився на Стаса, не горів бажанням помститися. Навпаки, був дуже щасливий, що при ньому немає грошей. Одразу здогадався, що за людина поряд з батьком. Вляпатися можна було елементарно. А швидко прорахували варіанти, швидко…
– Хто це? – вказівний палець Караваєва витягнувся в бік Олега.
– Мій син. Олег. Юрійович, – коротко відповів Баскін.
– А…
– Його не було тут… У місті… Він у справах їздив до Києва. Вікторе Сергійовичу, даю вам слово честі, він не в курсі.
Олег переводив погляд з батька на Караваєва.
– Я нічого не розумію…
– Ради бога, що з тобою?
– Дурна історія. На шосе, прямо на в’їзді у місто, якась дівуля голосувала, я, придурок, зупинився… З нею були ще троє, пацанва, років по шістнадцять-сімнадцять…
– З огляду на нинішні часи це вже не пацанва, – зауважив Караваєв.
– Згоден, – кивнув Олег. – Змусили їхати на Хімічку…
– Куди-куди?
– Це у нас район так називається, там хімкомбінат поряд, це околиця, там пустирище недалеко. Завезли на те пустирище, забрали всі гроші. Я, звичайно, добровільно не віддавав…
– У вас багато було з собою? – Караваєв, здавалося, дуже зацікавився цим випадком.
– Карбованців сто… Справа не в тому. Я, в принципі, нічого їм не віддав би. Навіть занюханого карбованця. Коротше, отримав – мало не здалося.
– А машина? Вони її не забрали?
– Ні. Перерили там все, шукали, мабуть, гроші. Що з машиною робити? Покататися і кинути? Може, ніхто з них водити не вміє…
– Чому ви приїхали сюди?
– А чому стільки запитань? Ви з міліції? Тату, це слідчий? Якого взагалі біса ви тут робите?
– Я – Віктор Сергійович Караваєв. Друг вашого батька. Питаю, бо мені цікаво. Ви роздивилися хоча б одного? Варто, по-моєму, звернутися до лікаря і в міліцію.
– Можна я сам буду вирішувати, куди мені податися з моєю розбитою мордою? Бачу, ви любите потеревенити? Вибачте за тон, але я справді накручений і охоче побалакаю з вами, але після гарячого душу.
Олег відсторонив рукою батька і замкнувся у ванній.
– Олю, зробіть молодій людині кави. Йому треба оговтатися, заспокоїтися. Займіться ним, – Караваєв широко посміхнувся, не приховуючи штучності своєї посмішки, навпаки – підкреслюючи це…
Гаряча вода розслабляла. Занили синці й садна. Але скоро все пройшло, стало навіть приємно. Стоячи під струменями води, Олег обмізковував свої подальші дії. Цього Караваєва слід остерігатися. Покладеш пальця до рота – схаває тебе всього, від маківки до п’ят. Але й від розмови з ним не відкрутитися. Чому вони в Ольги? Що вони вже знають?
Він закутався в Ольчин халат і пішов на кухню, де Ольга помастила борним спиртом розбите обличчя. Вони не розмовляли. Її очі сказали йому все. Він був готовий до двобою.
Батько й Караваєв терпляче чекали в залі.
– Вам ось тут кава, Олегу Юрійовичу. Вас це підбадьорить.
– Дякую. Пригостіть цигаркою, мої лишилися в нальотчиків.
– У квартирі, наскільки я знаю, палити суворо заборонено. Ходімте на балкон, подихаємо повітрям. Вечір сьогодні приємний. Спека вдень була пекельна, а вечір гарний…
Вони вийшли на балкон. Юрій Іванович пішов на кухню до Ольги, зачинивши за собою двері. Дочекавшись, поки він піде, Караваєв, не змінюючи тону, промовив:
– Мені потрібні ці гроші, молодий чоловіче.
– Про що ви? – запитав Олег, припалюючи.
– Слухайте, у мене зовсім немає часу! На мене дивіться, я з вами розмовляю! А тепер, Олегу, слухайте і спробуйте зрозуміти те, що я вам зараз скажу, – голос Караваєва нагадував тепер ляскіт металу об метал. – Це – гроші вашого батька, не мої. Але ми компаньйони, і без цього мільйона не відбудеться вигідна операція, котра народить багато таких мільйонів. Сьогодні вранці я умовив декого почекати кілька днів. Люди зрозуміли ситуацію, нам довіряють, нам дали невелику відстрочку…
– А я тут до чого?
– Не перебивайте старших, це неввічливо. Ви, Олегу, спите з коханкою власного батька. Спокійно, я сказав! Отже, якось Ольга прохопилася вам про справу, котра принесе вашому татусеві, за його-таки словами, великі гроші. Раніше ви не дуже цікавилися справами батька, у вас своїх по саму зав’язку, але слово «мільйон» заінтригувало вас. Я не можу тут засуджувати когось, ви з Ольгою – люди молоді, а їй починає набридати життя в золотій клітці, їй лише двадцять… А Юрію Івановичу, слава богу, сорок вісім… Думаю, ви швидко знайшли спільну мову з Ольгою. Непогано мати мільйон на двох, правда?..
