Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"
Автор книги: Андрій Кокотюха
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)
– Йому просто пощастило. Спритник… Хлопці спрацювали оперативно…
– Мені не потрібні адвокати, – сухо обірвав Баскіна майор Харченко. – Мені платять за те, щоб я знайшов їх, і я їх знайду. Мене ось що хвилює – цей Петруня був удома сам. Якщо вони вже розбіглися, спіймати їх буде складніше, а зібрати всі гроші до копійки навряд чи вдасться.
– Про це можете не турбуватися, – Караваєв був спокійний. – Не знаю, чому він був сам, але у мене відчуття, що вони тримаються купи: важко поділити порівну мільйон. Особливо хлопчиськам, які більше тисячі навряд чи коли тримали в руках.
– Що ви хочете сказати? Що вони переб’ють один одного?
– Не знаю, не знаю… Але, повторюю, поки що вони мусять триматися купи: мільйон їх не відпустить. Хоча я певен – вони й раді були б не бачити більше один одного. Або це так, або я погано знаю подібну публіку. Тепер вони вороги. І будуть вичікувати моменту, аби скоротити свою компанію до мінімуму.
– А якщо вони все ж таки поділили гроші й розбіглися? Петруня ж був сам, не забувайте!
– Хто знає, що йому могло знадобитися вдома!
– На підлозі у кімнаті валявся мій «дипломат», у який я клав гроші!
Караваєв замислено подивився на Баскіна.
– Хрін його знає, товаришу майоре… Ні, це не до вас, Харченко, це приказка така є!
– Знаю я цю приказку, – майор Харченко незадоволено глипнув на людину, що час від часу ігнорує його офіцерське звання при звертанні.
– Не можу цього пояснити, хоч убийте! – Караваєв розвів руками. – Але все ж таки не ігноруйте моїх порад.
Шевель запропонував відсидітися в гаражі. Степанович не запитував ні про що, відмахнувся від купюри, яку йому спробував тицьнути Шевель, дав йому ключі, спитав:
– Жерти будете? А то мені в собез треба…
– Перетерпимо, Степановичу! – ляснув його по плечу Шевель. – Займайся своїми справами, на заваді не станемо.
…Вони третю годину безвилазно сиділи в гаражі. Ейфорія, створена азартом гонитви, пройшла, і до кожного прийшов страх, а разом з ним логічне запитання: «Навіщо було вертатися?» Сонце пекло, здавалося, сильніше, ніж учора, розпікало залізні стінки й дах, і всередині була справжнісінька сауна. Всі розляглися до трусів. Світитися на подвір’ї Шевель не радив через потенційних донощиків-сусідів. Спати хотілося всім, але через пекельну спеку нікому не спалося. До того ж давали про себе знати результати вчорашньої дикої пиятики.
Менше за інших від спеки потерпав Басмач. Він лежав на дошці в кутку і палив. Паління взагалі дратувало Стаса, а зараз, коли свіжого повітря не було навіть на вулиці, він ладен убити Басмача й інших курців заодно.
– Скільки взагалі ми будемо тут сидіти? – накинувся він на Шевеля. – Темнота, задуха, цигарки ваші, блін! Іншого місця не знайшов?
– Тут безпечно, братан, – спокійно відповів Шевель. – Відпочинемо, поїмо, ввечері знайдемо Олежку… Потім помиємося та перевдягнемося. Куди нам – у цих шмотках – одразу ж запримітять. Гога он весь у крові взагалі.
– Шмотками в друзяки твого розживемося!
– Він уже рік як усе пропив. Небагато йому тепер треба. Пропадає чувак, шкода… І потім де він на всіх шмоток набере!
Гога прицільно пульнув недопалком в ледь проминені двері гаража.
– У мене, – говорити йому було явно неохота.
– Що в тебе? – не зрозумів Шевель.
– Барахла повно. Вдома. Всякого.
– А дома є хто?
Гога замотав головою, даючи зрозуміти, що ліміт слів на сьогодні вичерпано.
– Не ризикуємо?
Гога знову замотав головою.
– Він, і правда, не ризикує, – втрутився Стас. – Про нього Олежка нічого не знав, крім того, що мовчить постійно. А хіба це прикмета? Гога – і все!
– Гаразд, мужики. Хто з ним піде? – запитав Шевель.
Питання зависло в повітрі. Після вранішнього випадку в лісі кожен з чотирьох не хотів залишати дорогоцінний рюкзак без своєї особистої охорони.
Шевель зітхнув, витяг рюкзак з машини, кинув його в багажник, багажник замкнув ключем, натягнув джинси і поклав ключа собі до кишені. Туди ж сховав ключі від машини.
– Отак… А я піду з Гогою. Поводьте себе пристойно…
Стас механічно прикинув, чи можна зламати багажник. Шевель немов прочитав його думки.
– А я вас закрию ззовні на замок. Так що мотайте перебіжками по черзі до сортиру. І не ображайтеся, браття…
– Задушимося ми тут, – сказав Стас. – А тобі, козел, тільки цього й треба. Поділите з Гогою грошики навпіл…
– Похавати прихопіть що-небудь, – озвався із свого кутка Басмач.
– І карти, якщо є, – додав Стас. – А то з нудьги зовсім подохнемо.
– З тобою грати – без трусів лишишся, – зазначив Шевель. – А сидіти голим – ще більш тоскно…
Вдома нікого не було. Гога одразу розчахнув гардероб і заходився підбирати одяг, а Шевель не зміг утриматися перед спокусою – скинув теніску і підставив розпашілий тулуб під струмінь крижаної води з крана. Він голосно пирхав від задоволення, і його кайфуючі вигуки діяли Гозі на нерви. Кинувши весь одяг у купу на підлогу, він знайшов аптечку і зайнявся своєю раною.
Через верески Шевеля і шум води, а ще тому, що Гога цілком поглинувся медичними заняттями, він не почув, як у дверях повернувся ключ, і не побачив Федора Павловича, бо сидів на стільці спиною до дверей.
– З’явився!
Вигук змусив Гогу здригнутися. Він повернувся і здивовано подивився на кандидата у вітчими, що невідомо звідки взявся.
– Мати цілу ніч не спала. Я вже звик до твоїх вибриків, а вона не може! Я завжди казав, що нічого путнього з тебе не вийде!
Погляд Гоги зі здивованого перетворився на ненависний. Цей козел був тут і цієї ночі! Мати не прогнала його!
– Чого це ти речі розкидав? І хто це у ванній репетує?
Гога згадав про револьвер. Він висів під сорочкою у саморобній кобурі, і Гозі подобалося відчувати його приємну важкість. Учора й сьогодні на його очах вбивали немало людей. Він сам стріляв у людину і вже знав, що вбити не складно.
Особливо, якщо ненавидиш людину так, як ненавидів Гога Федора Павловича.
– Чого витріщився? Дірку в мені продивишся!
«Буде тобі дірка», – подумав Гога. Кобура з револьвером лежала на столі під брудною сорочкою. Він простягнув руку, скинув сорочку собі під ноги. «Наган» легко вийшов з кобури.
Федір Павлович злякався не одразу. Спочатку він подумав, що в руках у хлопчиська іграшка, муляж, – навіть спробував посміхнутися вдалому жарту. Але, коли Гога зробив крок уперед, Федір Павлович переконався, що на нього спрямовано бойову зброю, вона напевне заряджена і напевне рука цього малолітнього бандита не здригнеться.
– Ти… з глузду… – Федір Павлович відчув, що йому не вистачає повітря.
Гога не поспішав натиснути на гашетку. Почасти йому хотілося подовше помучити свого ворога очікуванням смерті, але головне – він відчував, що щось все ж таки утримує його від пострілу в людину.
Федір Павлович обережно позадкував до виходу. Гога повільно пішов за ним, подумки обзиваючи себе останніми словами через те, що не може стрельнути в цю сволоту.
Шевель вийшов із ванної з теніскою в руці і завмер від несподіванки.
– Е, що тут у вас?
Гога на частку секунди скосував на нього поглядом.
Федір Павлович рвонув геть з квартири.
Палець Гоги натиснув на гашетку миттю, але куля врізалася в двері, які втікач захлопнув за собою.
Гога штовхнув двері ногою і вибіг на сходовий майданчик з криком:
– Стій! Уб’ю! Стій!
Коли Гога, напівоголений, вибіг з під’їзду, Федір Павлович вже добіг до рогу будинку. Гога пальнув у повітря. Перехожі кинулися врозтіч.
До Гоги несподівано повернулася впевненість. Він зупинився, поставив ноги на ширину плечей, витягнув руку з револьвером і почав цілитися в мішень, що бігла. На якийсь час він завмер, а потім пролунало три постріли.
У ціль влучила друга куля. Федір Павлович рухнув на тротуар, і третя куля пройшла якраз над головою.
– Біжимо! – гаркнув Шевель, що вже стояв поряд. В одній руці він стискав свою теніску, в другій – сорочку, першу-ліпшу, яку схопив, вибігаючи з квартири. Попри всю несподіваність ситуації він не втратив розважливості і зрозумів, що напівголим Гога побігає недовго.
Гога укляк на місці, навіть зброю не опустив.
Шевель трусонув його за плече.
І не встигли перелякані свідки пригоди оговтатися, як двоє хлопців – обидва по пояс голі, один з наганом в руці, другий – з повними руками одягу – зникли за рогом…
– Кілька годин тому ревнивий синок стріляв у коханця своєї матері прямо на вулиці. Бідолаху серйозно поранено, хлопець зник. Балістики повідомили, що вчора на дорозі серед інших різновидів зброї стріляв і цей револьвер. Системи «наган».
Капітан Бриль чекав, що Рум’янцев якщо не підстрибне з радощів, то хоча б задоволено гмикне – перший слід. Але той стримано переглянув папери і коротко запитав:
– Все?
– Свідки кажуть, що з тим, хто стріляв, був ще один. Потерпілий раніше його не бачив і не знає. – Бриль витримав паузу. – Хлопці перевіряють відбитки пальців, адже у квартирі були обидва… Цей Гога не ночував дома минулої ночі.
– Який ще Гога?
– Так звати стрільця… Хлопець вже притягався за статтею…
– Фотографія цього Гоги є? – перервав Бриля Рум’янцев.
– Аякже! Ми…
– Приступайте до розшуку! По ходу не забувайте доповідати! Все, товаришу капітане, ви вільні!
Коли Бриль вийшов, дивуючись, яка муха вкусила начальство, Рум’янцев розстебнув формену сорочку до пупа, випив залпом склянку води й увімкнув вентилятор. «Сьогодні палить сильніше, ніж учора», – подумалося йому.
Новини порадували майора Харченка. Вони у місті. Раз з’явилися двоє, значить, інші десь поряд. Люди, які щойно поділили між собою мільйон, парами не ходять.
Вони не втекли. Вони в місті. Вони ховаються. І він, майор Харченко, знає, як їх знайти.
Поки Гога і Шевель були відсутні, Стас із Басмачем встигли побитися. Стасу не подобалося, що Басмач постійно палить цигарки, а Басмач плювати хотів на Стаса.
– Не вийшло, – коротко пояснив Шевель повернення з порожніми руками. – Обставини так склалися…
– Щось ти крутиш, – промовив підозріло Басмач.
– Гога чекав на сходах. Я подзвонив. Відчинив його вітчим. Він міг закласти, тому я прикинувся, що помилився адресою. Задоволений?
Басмач стенув плечима. Не вірити Шевелю зараз немає підстав. І навіщо йому брехати? Що могло статися? Хіба що дорогою вони змовилися і вирішили натравити на них ментів… А чи є в цьому сенс? Навряд… Але все одно за цією парочкою треба тепер стежити пильно. Особливо за Шевелем…
Мишко Фірсов, на прізвисько Ферзь, уперше за весь час свого перебування у слідчому ізоляторі лишився в камері сам-один. Його сусідів якось усіх одразу розвели по допитах. І тепер йому було нуднувато. Хоча б і його слідчий викликав…
Двері камери розчинилися, й увійшов чоловік. Костюм елегантний, але без краватки. Наглядач хутко замкнув за ним двері. Ферзь повільно піднявся з нар і втупився у дивного гостя. Новенький? Куди, тут вже комплект, нікуди. Чоловік ступив ближче. Від погляду, яким він пронизав Ферзя, тому стало холодно. Коли він заговорив, до холоду приєднався переляк.
– Я знаю про тебе все, Фірсов. Ти вихляєш на слідстві, і поки що слідчий з тобою панькається. Я все знаю і про твого подільника Генку Шевеля. Все, крім одного – де він може ховатися у разі небезпеки. У тебе п’ять хвилин, Фірсов. Це – багато. Досить для того, щоб добре подумати. Слідчому і надалі можеш нічого не казати, поки сил вистачить, мені – мусиш. Якщо будеш волинку тягнути – тут за тебе ніхто не заступиться, знай це. Хто я – знати тобі не треба. Досить, що мене вільно пустили сюди, аби я міг побалакати з тобою сам на сам. Ти будеш дуже сильно кричати, але тебе не захочуть почути. П’ять хвилин, Фірсов, час пішов.
Ферзь увесь зіщулився під крижаним поглядом цієї страшної холодної людини.
В його голові майнула було думка, що це чергові ментівські хитрощі, але ця людина випромінювала такий непідробний жах, що будь-яка думка про гру ставала неприпустимою.
І Ферзь заговорив. Серед можливих місць, де міг заховатися Генка Шеф, він назвав дім інваліда Степановича, де Шевель часто переховував викрадені машини…
Степанович постукав у двері гаража.
– Мужики, жерти будете? У мене готово…
Четверо перезирнулися. Вранішнє похмілля відвертало від їжі, але вечір потроху притамував денну спекоту і повертався апетит.
– Хто тут лишиться? – похмуро запитав Стас.
– Нічого з грішми не станеться, – заспокоїв Шевель.
– Я очей з них не спускатиму! – Стас уперто стояв на своєму.
– Думаєш, з тебе хто спустить? – посміхнувся Басмач.
Те, що відбувалося зараз, було ідіотизмом, було схоже на колективне божевілля. Кожен з чотирьох розумів це.
Але інакше ніхто з них чинити не міг. І не хотів.
– Значить, так і будемо сидіти навколо машини голодними! – Шевель не приховував роздратування. – Це маразм, хлопці!
– А маразм – валяй жерти! – Стас кивнув йому на двері. – Слабо?
– Щось довго ви радитеся, – пробурчав Степанович.
Шевель зітхнув. Він справді не наважився лишати тут усю цю компанію.
– Гаразд. Робимо так, – сказав він. – Усі виходимо звідси. Двері ззовні замикаємо. Їмо й вертаємося назад.
Заперечень не було. Всі полегшено зітхнули, коли знайшовся такий простий вихід. Стас двічі повернув ключа у висячому комірному замку й, ігноруючи руку Степановича, простягнуту за в’язкою ключів, поклав її собі до кишені…
Степанович виставив на стіл літрову банку самогону, але пити ніхто не став, а сам він не наважився демонструвати незнайомим хлопцям свою пристрасть до алкоголю, що стала вже хворобливою, тому просто забрав хвилюючу рідину геть з очей.
– Розсолу б, – висловив загальну думку Стас. – Холодного. Якраз би пішло.
– Геш, сходи до льоху. Ти знаєш, де стоїть… Візьми баночку огірків, помідори там ще є… – попросив Степанович.
Шевель стенув плечима й підвівся з-за столу.
– Ключі давай, Стасе. Вони всі в одній зв’язці. – Стас вагався, і Шевель насмішкувато додав: – Сам розсолу захотів! Не бійся, куди я дінуся? Гараж он з вікна видно…
Стас кинув йому ключі через стіл.
Щоб потрапити до льоху, треба було вийти надвір, відчинити нефарбовані двері і, зігнувшись у три погибелі, спуститися цементними сходами до маленького, вогкуватого, прохолодного приміщення. Чекаючи, поки очі звикнуть до темряви, Шевель подумав, що непогано було б пересидіти у цьому льохові цьогорічне літо. Потім знайшов потрібні банки і, розвернувшись, поставив ногу на першу сходинку, збираючись виходити…
І побачив через прочинені двері льоху, як подвір’я швидкими кроками перетнув чоловік, який на ходу зачепив двері льоху плечем і зачинив їх зовсім. Обережно поставивши банки на долівку, Шевель став навкарачки і, легенько пхнувши двері, знову прочинив їх, утворивши невелику шпаринку.
Ще якісь люди хвацько стрибали через паркан і перебіжками пересувалися до будинку. Їх було близько восьми чоловік. Всі – міцні молоді хлопці. На ходу вони витягали револьвери. Один, проходячи повз гараж, торкнув двері, переконався, що вони зачинені ззовні, і втратив до гаража будь-який інтерес.
Перший, хто скочив на ґанок, садонув двері ногою. Двоє стрибнули у розчахнуті вікна, інші посунули через двері, які від могутнього удару повисли на одній петлі.
Шевель порачкував углиб льоху, хоча його й без того не помітили. Він зрозумів одразу – не лягаві це, триває полювання, яке почалося сьогодні вранці, не помилився Петруня покійний у своїх припущеннях.
Він вужем вислизнув з льоху, птахом пролетів через паркан і приземлився у сусідських кущах смородини. Загавкав собака. Блискавкою перетнувши сусідське подвір’я, Шевель подолав ще один паркан і опинився на вулиці. Як він і припускав, машини, на яких приїхала ця група захоплення, маячіли в кінці вулиці: людей, що чекають нападу кожної секунди, сполохає шум під’їжджаючих машин біля хвіртки, і напасники втратять переваги ефекту раптовості.
Метрів за сто вулиця повертала. Забігши за ріг, Шевель раптом зупинився. Він згадав про мільйон, закритий у багажнику, і йому розхотілося тікати.
Ніхто з тих, хто лишився в полоні, не скаже одразу, де гроші. З ними там на місці проваландаються хвилин п’ятнадцять. Час є.
Шевелю пощастило ще раз: телефон-автомат був пригвинчений до стінки найближчого продмагу. Коли трубка обнадійливо прогула, Шевель зітхнув полегшено: автомат запросто міг бути поламаним, особливо тут, на околиці.
Він упевнено набрав «нуль один».
– Пожежна охорона! – голос немовби лунав з іншої планети.
– Чути? – поцікавився Шевель.
– Чути! Що у вас там сталося?
– Пожежа! Будинок горить! Чути?
– Та чути, чути! Адреса яка?
Шевель назвав адресу Степановича, натиснув на важіль і набрав «нуль два».
– Міліція? У нас п’яний сусіда жінку зарубав! Тепер дочку з сокирою ганяє! Кричить, що всіх порубає!
Продиктував адресу. Натиснув на важіль. Вказівний палець уже накручував «нуль три».
– Людині погано! Припадок! Синій весь, хрипить, піна з рота!
Відтарабанив адресу, знову вдарив по важелю. На черзі «нуль чотири».
– Газом у хаті смердить! Швидше!
Черговий раз повторив адресу і повісив трубку.
Дістатися до будинку Степановича городами було простіше простого. Шевель м’яко приземлився, стрибнувши з чергового паркану, за домом, обережно зиркнув у вікно. Трійця його товаришів і Степанович стоять обличчям до стіни, по кімнаті, як маятник, ходить якийсь мужик і щось говорить, Шевель не дослухався, що саме. Мабуть, це головний…
… Він не знав про умову Рум’янцева – більше ніяких трупів, інакше підтримки з його боку не буде, досить з нього жмуриків. Якби не ця умова, після першої ж незадовільної відповіді майор Харченко з байдужим виразом обличчя застрелив би одного з полонених, будь-кого, а якби це не розв’язало язики – другого: це ефективніше всяких дурних умовлянь. Умова ця зв'язувала йому руки, тому він і морочився дурно з цими шмаркачами вже більше десяти хвилин, поки хлопці трусять хату…
На подвір’ї нікого. Вони, очевидно, вирішили, що, крім цієї трійці і господаря, більше нікого немає, – і зайняті допитом. Чудово! Шевель майнув до гаража. Небезпечно, його видно з вікна, але, пронеси Господи, їм зараз не до роздивлянь… Потрібний ключ попався одразу, але в замкову шпарину потрапив з другої спроби. Два обороти – і важкий висячий замок упав на землю. Шевель прослизнув у задуху гаража, двері не риплять, сам особисто змазував, бо дратує його рипіння. Ключі від машини у Гоги, але що для нього, Геннадія Шевеля, завести машину без ключів! Але це – потім.
Коли хапав каністру з бензином, почув віддалене завивання пожежної сирени і зрадів – оперативно, хай живуть радянські пожежники! Вже не турбуючись особливо про власну безпеку, підбіг до стіни будинку, хлюпнув на неї бензином, налив калюжу на землю і кинув у неї запаленого сірника. Вогонь палахкотнув в обличчя, змусив відсахнутися, війнув вбивчим жаром, лизнув полите бензином вапно на стіні і стрибнув до підвіконня.
У два стрибки Шевель добіг до гаража. Почув якісь крики, але азарт вже захопив його. Сісти за кермо, намацати дротики – кілька секунд. Мотор заревів. Протаранивши двері і розсипаючи скалки розбитих фар, вона вилетіла на подвір’я. І одразу ж налетіла на людське тіло. Мабуть, цей невдаха першим вистрибнув з палаючого будинку і кинувся навперейми втікачеві.
Пожежна машина була вже тут. Десь поряд сигналила «швидка», ще за хвилину з’являться інші. Роботи всім буде – пожежа, жертви, повно криміналу…
– Швидше, мать вашу! – заволав Шевель, намагаючись перекричати загальний гвалт.
Скориставшись несподіваною панікою, всі троє вистрибнули через вікно. Їх спробували затримати, не ризикуючи стріляти при такій кількості свідків, але Басмач, штовхаючись, пробився до машини і вже ліз на заднє сидіння. Гога стрибнув на місце поряд з водієм. На Стаса насіли двоє, і він відчайдушно одбивався.
Шевель надавив на сигнал, і його гудок влився в загальну какофонію сирен. Басмач встиг підібрати з підлоги машини чийсь пістолет і тепер, не зважаючи на появу міліцейської машини, палив у різні боки через вікно. Напасникам довелося зважити на прибулу міліцію, тому вони облишили Стаса – самим треба змотуватися. Стас стрибнув до Басмача, Шевель газонув, не давши йому заклацнути дверцята, і машина протаранила благенькі ворота…
Якби за кермом сидів хтось інший, від машини і пасажирів мало що лишилося б. Але Шевель, б’ючи й дряпаючи свою машину, все ж таки вислизнув і, розполохуючи людей, що збіглися подивитися на дивну пригоду, вирвався на сусідню вулицю. Машина виглядала не найкраще – побита, пом’ята, подерта, але вона їхала і мчала їх усе далі й далі від палаючого будинку інваліда Степановича…
…Нінку гукнули, коли вона верталася з магазину. Шах і два його приятелі сиділи на каруселі, котра була єдиним атрибутом дитячого майданчика у них на подвір’ї.
– Привіт, Ніночко! Квітнеш і пахнеш!
У неї не було жодного бажання балакати з Шахом, але вона, перехопивши зручніше важку продуктову сумку, підійшла до каруселі.
– Давно не бачились, – сухо сказала.
– Як життя? – Шах поляскував по коліну скрученою в трубочку газетою. – Як шановний чурбан поживає?
– Нормально. Тобі того ж бажає, – вона кивнула на порізану Шахову щоку. – Його побажання надовго запам’ятовуються.
– Це дурниця, Нінок. Шрами прикрашають мужчину… Шановний Басмач, сподіваюся, здоровий?
– Хворі стільки не хавають! – один з Шахових приятелів торкнувся носаком кросівки сумки.
– До тебе, Шах, туго доходить. – Нінка відступила крок назад. – Тебе культурно просили дати мені спокій.
– Хто тебе чіпає? – Шах підняв руки. – Просто не видно його щось давно…
– Його немає. Днів чотири не потикався, – відрубала Нінка. – Як повернеться, обов’язково скажу, що ти зустрітися хотів. Занудьгував.
Перекинувши важку сумку з руки в руку, вона пішла додому.
Що йому треба, Шаху цьому? Дивна якась розмова відбулася. Басмачем цікавився… дуже наполегливо…
…Вчора ввечері він повернувся. Позавчора вночі його не було, і вона, знаючи повадки Басмача, запідозрила зле. Передчуття її не обдурили – з Басмачем прийшли ще троє, приперли з собою засмальцьований рюкзак. Усі четверо спітнілі, брудні, збуджені. Басмач сказав, що вони поживуть у неї пару днів, з дому носа не виткнуть, попередив, щоб не патякала. Спати ліг з усіма на підлозі в кухні, і вона чула, як хлопці сваряться, говорять щось про рюкзак і якісь частки…
Для чотирьох голодних хлопців треба багато продуктів. Шах якось дивно дивився на повну сумку в її руці…
Нінка нічого не сказала Басмачу. Він не любив, коли вона говорила з Шахом. І потім знервований він зараз. Хто знає, раптом вона підпише Шахові вирок? Вона сама боялася Басмача…
…Нінка зникла в під’їзді. Шах сплюнув, помилувався плювком і промовив, не зводячи очей з дверей під’їзду:
– Там він, мужики. На що завгодно об заклад б’юся – там!
– Що робимо?
Шах не відповів, розгорнув газету. Це була міська газета, вчорашній номер. На четвертій сторінці оголошення про розшук небезпечного злочинця з фотокарткою розшукуваного одразу кидалося в очі.
– Він тут не схожий, – зауважив той, хто звернув увагу на повну сумку в Нінчиній руці.
– Всі вони на морду однакові. Я колись оголошення читав. Шукають злочинця. Цигана. Звати Ромою. Прикмети: середнього зросту, смаглявий, кучеряве волосся. – Шах знову плюнув, прагнучи влучити у свій попередній плювок. – Для дурнів оголошення.
– Знайшли?
– Кого?
– Цигана. Смаглявого й кучерявого.
– Звідки я знаю!
– А Басмача знайдуть?
– Побачимо… Якщо їм пощастить… Якщо свідома частина читаючого населення допоможе. – Шах торкнувся шраму на щоці, що гоївся дуже повільно…
Цього разу не дзвонили, не стукали, не намагалися зламати замок – просто довбанули у двері з усієї дурості. Але будинок був старий, міцний, не тепер будували, двері здригнулися, але витримали, навіть не рипнули, показуючи слабкі місця.
– А-а-а! – заревів, мов бугай, Басмач і схопив Нінку, що одразу ж заверещала, за волосся, рвонув до себе. – Ти! Більше нікому! Су-у-у-ука-а!
Жбурнув її в куток, вихопив пістолет з кишені і вмолотив у викривлене криком і переляком Нінчине обличчя дві кулі.
Ззовні вирішили, напевне, що стріляють у них. Двері прийняли кілька пострілів.
…Учора, в хаті Степановича, Стаса, єдиного, хто прихопив зброю, роззброїли. Гога й Басмач лишили зброю в салоні машини, свій «Макаров» Шевель тримав у бардачку. Басмач мав запасну обойму. В багажнику кинутої машини лежав нікому не потрібний автомат без магазина.
Оце й увесь арсенал, який вони могли протиставити озброєним до зубів хлопцям майора Харченка…
Гога кинувся на балкон, але одразу ж повернувся до кімнати з розгубленим виразом обличчя. Третій поверх. Не п’ятий, але ноги переламати можна. Виходу не було.
Басмач загнав у пістолет нову обойму. Останню.
– Просто так я їм не дамся! – процідив він крізь зуби.
– Я спалю ці чортові бабки! – заволав Стас, хапаючи рюкзак. – Я спалю їх до хрінової матері!
Шевель зняв свій «макаров» із запобіжника. Гога взяв зі столу наган. Кожен раптом зрозумів, що тепер буде бійка до останнього, на смерть.
Масивні двері, витримуючи удар за ударом, потрошку рипіли і готові були піддатися грубій силі. Басмач раптом голосно вилаявся і, відштовхнувши Стаса, вибіг на балкон, ледь не по пояс перехилився через бильця.
Фортуна вкотре посміхалася. Під кутом сорок п’ять градусів від балкона якийсь ідіот вивалив дві тонни піску. Для пісочниці у дворі начальник БМУ, що жив у цьому будинку, виписав самоскид гарного піску, але щось, як завжди, не спрацювало, і наступного дня після того, як вдячні діти мирно порпалися в пісочниці, у двір заїхав ще один самоскид, кузов якого наповнили на совість. Назад водій везти пісок відмовився: у нього наряд закрили, – і звалив вантаж прямо під першим під’їздом. Купа лежала вже третій місяць, спочатку ніхто не наважувався, вичікували: може, він потрібен комусь, а потім купа почала потроху танути. Але того, що лишилося, було ще досить.
– Всі сюди! – гукнув Басмач, котрий щоранку палив на цьому балконі і спльовував на пісок.
Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому справа.
Басмач перекинув ноги й тулуб через бильця, зависнув на руках на якусь мить, гойднувся в бік піску і розчепив пальці. Упав він удало, майже в центр купи.
– Рюкзак! – крикнув він.
Рюкзак упав поряд, а за мить на піску лежав Стас.
Басмач розпластався на піску. Йому хотілося закопатися у цю жовту сипучу купу, але очі вже запримітили більш придатну схованку – підвальне вікно на рівні землі. Він вужем сковзнув туди, і руки не встигли намацати порожнечу, як він уже впав і вивихнув кисть. Басмач ледь встиг відповзти – слідом гепнувся Стас.
Коли стрибав Гога, двері вже злітали з завіс. Шевель стрельнув у першого, хто кинувся в квартиру, той, ухиляючись від пострілу, втратив рівновагу і впав, об нього перечепився наступний. Утворилася купа мала. Не гаючи часу, Шевель стрибнув…
Він дуже поспішав, тому впав незграбно і відчув, як хруснула кістка лівої ноги. Біль прийшов пізніше, вже у підвалі…
Басмач навкарачки посунув темним коридором, завернув праворуч, вгледів смужку світла й поквапився туди. По дорозі йому двічі траплялися під руки скалки від розбитих пляшок, і обидва рази вони спорювали його долоні гострими гранями.
За Басмачем рухалися інші. Стас тягнув рюкзака і лаявся крізь зуби. Гога мовчав і сопів, постійно натикаючись на підбори Стаса, якому вантаж заважав пересуватися швидше. Ланцюжок замикав Шевель. Кожний рух викликав дикий біль у нозі, але він скреготав зубами і намагався не стогнати. Він не сумнівався, що реакція Басмача на його скарги буде негативною.
Світло йшло з брудного двійчастого вікна, котре виходило на протилежний бік будинку. Його нещодавно засклили і забили зсередини дошкою впоперек, аби ззовні потрапити до підвалу було складно. Праворуч і ліворуч від вікна йшли невеликі коридорчики. Один з них одразу закінчувався глухим кутом, інший – ще трохи повертав, і глухий кут був уже в невеличкій ніші-відростку.
Стас поставив рюкзак і обома руками рвонув на себе дошку. З другого разу вона піддалася, і Стас упав, стискаючи її в руках. Але віконні стулки були забиті наглухо загнутими цвяхами. Щоб відігнути їх, потрібен час. А часу нема.
Басмач садонув ногою по склу. Воно з веселим дзвоном бризнуло з-під носка.
Стаса осяяло несподівано. Це було одне з тих рішень, які приходять у критичну хвилину.
– Швидко туди! – уривчасто наказав він, киваючи на коридор з відростком, а потім почав руками виламувати рештки скла з віконної рами…
Вони забилися у маленьку нішу так щільно, що неможливо було навіть дихати. Шевелю хтось придавив скалічену ногу, і для нього не існувало нічого, крім болю. Через незручні пози їхні тіла й кінцівки затекли швидко. Якщо їх все ж таки знайдуть, ніхто не зможе навіть опиратися.
Кроки й голоси примусили кожного забути, що таке дихання. Переслідувачі, напевне, розділилися. У їхній бік йшло троє.
– Точно! Їм везе, блін!
– Втретє вислизають! Майорові це не сподобається!
– До чого тут майор? Мене самого вони вже дістали!
Вони були зовсім близько.
– Вікно! Сюди, хлопці!
Один з них висунувся у вікно. І вилаявся.
– Що там?
– А! Вони вискочили сюдою і тепер вже далеко!
– Глянь, ось дошка валяється! Чув, вона була ось так присобачена!
– От блін! Вони були тут хвилини три тому!
Промінь ліхтарика вперся у стінку прямо перед обличчям Гоги.
– Тут тупик, там теж глухо! Вони точно сюдою вискочили!
– Можна наздогнати! Давайте назад, я вилізу так!
Один з них поліз назовні крізь віконний отвір, двоє інших побігли доповідати. Їхні кроки поступово стихли…
Ворухнутися втікачі насмілилися через півгодини. А може, й через годину, через три: час для них у цей момент зупинився. Басмач вивалився з ніші, обережно підповз до вікна, глипнув ліворуч, праворуч, сказав:
– Пішли потихеньку… Наче спокійно…
Шевель вилазив останнім. Він не видавав себе до останньої хвилини, але, коли довелося ставати на ноги, він голосно зойкнув і осів на асфальт.
– Що? – коротко запитав Стас.
– Нога… Стрибнув не в тему… – голос Шевеля звучав винувато.
Час був саме обідній. Людей на вулиці було досить багато, і четверо брудних хлопців, що вилізли з підвального вікна, могли привернути увагу.
– Взяли його, швидко! – уривчасто звелів Басмач.
Стас усім своїм виглядом показував, що рюкзака він з рук не випустить. Басмач скреготнув зубами – йому доведеться виконувати власний наказ. Удвох з Гогою вони підхопили Шевеля під руки. Неподалік був тихий скверик з бюстом мореплавця Лазарєва у центрі, котрий, якщо вірити історії, якийсь час жив у місті. Вони посадили Шевеля на лавочку в глибині скверика, в тіні лип.
– Що далі? Скільки ми тут будемо стирчати? – запитав Стас.
– Хвилин десять-п’ятнадцять, – відповів Басмач. – Гога лишиться з ним і з рюкзаком. А ми підемо зловимо тачку. В місті я більше не лишуся. Хай собі Олежик поживе ще, я все одно повернуся за його життям. Це він, падлюка, в усьому винен.
