Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Андрій Кокотюха
Шлюбні ігрища жаб

До читачів

Навесні 1995 року мені довелося бути членом жюрі літературного конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип». На конкурс було подано дванадцять рукописів поезії, чотири – прози і один – есеїстики. І, хоча усім авторам було менше тридцяти років і вони здебільшого ще ніколи не друкувалися, жанровий розподіл поданих творів досить типово відображав загальний стан справ нашої літератури. Серед рукописів початківців (як і в «дорослій» літературі) переважала поезія, серед них не було драматургії, а проза звучала претензійно.

Серед прозових творів виявився один, який на конкурс, власне, і не подавався, але якимось чином потрапив до папок, які роздали нам – членам жюрі. І всі ми одноголосно віддали йому першість серед творів прози.

Цей рукопис – а це була повість «Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи – виділявся в контексті конкурсу. Він навіть справляв небуденне враження. Найнесподіванішим виявився сам жанр. Повість безпомильно репрезентувала масову культуру.

Чому це викликало ентузіазм жюрі? Адже в якійсь іншій країні воно могло по-снобістськи відвернутися від того, що часто називають літературою другого сорту, несерйозною літературою чи нелітературою.

Причина, очевидно, полягала в тому, що перед нами лежав твір для української культури рідкісний. Це був твір кримінального, розважального жанру. Щороку в Америці виходять тисячі детективів, у Франції чи Німеччині – сотні, а в таких країнах, як Польща чи Чехія, – принаймні кілька десятків. Вони мають численні жанрові різновиди і сюжетні стереотипи. Поряд з детективами друкуються тріллери, науково-фантастичні романи, бойовики, любовні романи, мелодрами, які так само мають свої різновиди. Все це називають іноді чтивом, аналізують не з погляду мистецтва, а скоріше соціології, не включають до університетських програм з літератури – і водночас видають значними тиражами, рекламують і читають. У поїздах, електричках, дорогою на роботу, на пляжі, читають для розваги, цінуючи в цих книжках легкість стилю і авантюрність сюжету. І вже давно ніхто не вважає масову літературу конкурентом власне літератури з усіма її жанрами, законами, новаціями і пошуками.

Кожна культура складається з двох сфер – сакральної і профанної, «верху» і «низу», елітарної і масової. Естети і сноби можуть назвати масову літературу низькопробною, однак відмінити її існування не в силах. В українській літературі довгий час не було ні яскраво вираженого «верху», ні тим більше «низу», хоча вона довго намагалася культивувати саме «верх». Однак дуже серйозна, моральна і моралізаторська, політична і ще частіше патетична література, присвячена служінню народові чи суспільній меті, не могла породити ні елітарного письма на зразок Джойсового «Уліса», ні розважального, на зразок Агати Крісті.

Теперішня свобода і загалом політична ситуація незалежності стали для української літератури своєрідним шоком. Цей шок мав багато аспектів, проте не останнім з них виявилася криза національного книговидання і завоювання ринку з боку західної розважальної літератури не найкращої якості, головним чином перекладеної з англійської на російську мову.

Андрій Кокотюха – один з небагатьох дебютантів української літератури працює в розважальному жанрі і прагне дотриматися його чистоти. Його піджанр – детектив, кримінальна історія. Ця кримінальна історія ще недосконала, її авторові ще далеко до метрів детективу, таких, як уже згадувана Агата Крісті, Жорж Сіменон чи ряд сучасних класиків цього жанру. Однак привабливою стороною повісті Кокотюхи є місцевий колорит і те, що події відбуваються в реаліях знайомого для читача життя. Крім того, автор уміє будувати цікаві сюжети, захоплювати читача своєю інтригою. А для читача це дуже важливо, адже він любить і заплутане плетиво кримінального сюжету, і впізнавати знайомі ситуації, і радіти, розгадавши розвиток колізії.

Дебют Андрія Кокотюхи великою мірою символічний. Масова розважальна культура неуникненна. Якщо національна культура не спроможна її продукувати, то вона приходить з інших країн і культур.

Перші повісті Андрія Кокотюхи демонструють задатки на серйозного письменника-криміналіста, популярного і продуктивного у майбутньому. Побажаємо йому успіхів.

Соломія ПАВЛИЧКО

Шлюбні ігрища жаб
(Кримінальна повість)

– Нічого не розумію! – сказала Аліса Левові.

– Я вже відрізала кілька шматків пирога, а вони знову зростаються!

Льюїс Керрол. «Аліса у Задзеркаллі»

За три тижні до початку

Постать з піднятою рукою виринула з дощу так несподівано, що Олег ледь устиг загальмувати. Одразу ж до салону пхнулася людина, неначе зіткана з крапель. З неї струмками текла вода, і Олег мимоволі відсунувся.

– Братан, візьми до міста, чуєш?

Дощова людина тяжко дихала. Олег пильно подивився на хлопця і кивнув.

– Хоч на одну пристойну людину натрапив! – Хлопчина струснувся, як мокрий собака, і плюхнувся на переднє крісло. – Сорок хвилин купаюся, хоча б хто-небудь поспівчував! Козли!

Машина м’яко рушила.

– Звідки топаєш?

– Від переїзду… Ну й лупить, зар-р-раза! – попутник кивнув на зливу за вікном. – За сто метрів попереду ні хріна не видно… І машини як змило – за сорок хвилин з десяток нарахував. У тебе, братан, палити є що-небудь?

Олег мовчки простягнув йому пачку «Експреса». Попутник видобув з кишені потертих «варьонок» запальничку, припалив і з задоволенням затягнувся.

– Тебе сам Бог послав, братан!

– Бога немає, – промовив Олег, не відволікаючись від дороги. – Взагалі я нечасто підбираю пасажирів. Принцип. Але тебе я взяв.

– Оцінив, братан, оцінив! Ти, цеє, не думай – за все буде заплачено… Зараз, правда, я порожній… Але на місце приїдемо – одразу віддам, залізно!

– Перестань! Потрібен мені твій нещасний четвертний! Особливо не розбагатію, зовсім не збіднію. Просто попатякати з тобою захотілося…

– Ух ти! – попутник ледь не захлинувся димом. – Оригінальна форма розрахунку! І яка в тебе такса? Кілометр – десять слів?

– Світ тісний, Гено…

Попутник закашлявся.

– Отже, я не помилився, – констатував Олег. – Ти – Гена Шевель, так?

Попутник кинув недопалок на підлогу.

– Не сміти в салоні. Підніми бичок і викинь його за вікно.

Попутник слухняно виконав наказ. Потім розвернувся до Олега всім корпусом.

– Ще що скажеш?

– Дещо скажу. На переїзді – пост ДАІ. Ти раніше любив кататися на чужих машинах. Думаю, за шість років твої звички не помінялися. Працівникам автоінспекції не подобаються такі звички, карному розшуку – теж. І сьогодні тобі довелося кинути тачку на переїзді. Ну як?

– Ти – лягавий! – впевнено сказав Шевель.

– Я тебе пожалів, від запалення легенів урятував, а ти обзиваєшся. Негарно. Ось вижену під дощ…

– Значить, не лягавий, – легко погодився Гена. – Чому ти мене знаєш, а я тебе – ні?

– Тебе вся наша школа знала. Коли ви з дружками поцупили «Волгу» голови міськвиконкому, яку він залишив біля під’їзду будинку, в якому жила його коханка, про вас не те що школа – весь район говорив. І світила вам зона, неповнолітні злочинці, коли б дружина потерпілого не підключила всі свої зв’язки, аби вам усім умовно дали. Як вона вас ще грошовими преміями не нагородила – адже вона давно чоловіка підозрювала, але доказів тому, що він майстер спорту зі стрибків у гречку, не могла знайти. А завдяки вашому невинному бажанню покататися вона нарешті вивела його на чисту воду. Ви ж не знали, чия то машина?

– Не знали…

– Скільки вам тоді дали?

– По два роки умовно… Та й те потім скостили…

– Пощастило. Заступниці так квіти і не прислали? Ти тоді в дев’ятому класі вчився, а я – в десятому.

– В одній школі вчилися, а я тебе не знаю…

– Ти не входив у коло моїх знайомих.

– Як тебе хоч звати?

– Олег. Баскін моє прізвище.

– A-а! Якщо в місті немає більше Баскіних, то татко твій – відома в певних колах особа. Я ж дивлюся – тачка в тебе непогана… Взагалі в таких, як твій старий, непогані тачки…

– Зуби об них поламаєш…

– Запам’ятай! – Шевель націлив на Баскіна вказівний палець. – Мені по зубах будь-яка тачка. Але є категорія людей, з якими я переважно не зв’язуюся. Зрозумів?

Олег не відповів. Деякий час вони мовчки пробивалися крізь дощову стіну.

– Ти вгадав, – порушив тишу Шевель. – Одному клієнтові терміново зажадалося мати машину. Від нас вимагалося знайти потрібну і перегнати йому, решта – не наші проблеми. Натрапили на одну підходящу в найближчому райцентрі, переганяли замовнику… Цього разу ментам пощастило. Як вони нас засікли, чорт його знає! Коротше, мені вдалося змитися…

– Хлопці не закладуть тебе? Певен?

– Кому зараз можна вірити на сто відсотків? Не хотілося б, звичайно, думати так, але який їм сенс брати все на себе? Поламаються пару днів і завалять мене, це вже гарантія… Треба на дно лягати…

– Веселе життя! – сказав Олег.

– Так, веселе! – погодився Шевель. – Не нудне, оце головне. Колись мене нарешті заметуть і посадять, і в зоні я буду жити спогадами про проведені весело часи і мріями про те, як я ще повеселюся, коли вийду на волю.

– Ти, виявляється, романтик!

– Може, й так… Мені плювати, як це називається. Головне, що мені таке життя до вподоби. Чув, наче ми вже в місті?

Вони справді їхали околицею міста. Була лише шоста вечора, але злива позаганяла весь люд по домівках. Не їздили навіть машини. Олегу раптом стало моторошно. Але, коли їх обігнав тролейбус, він полегшено зітхнув – життя не зупинилося.

– Ну й думки ж у голову лізуть!

Він не помітив, що промовив це вголос. Попутник здивовано глипнув на нього.

– Ти чого? Які ще думки?

– Так… – Олегові стало ніяково. – Це я про своє…

– Не спи за кермом, дорогий! Особливо в таку погоду! – тоном наставника сказав Шевель.

– Гаразд, не мудруй! Де тебе висадити?

– Де-небудь у районі хімкомбінату… Тут, до речі, недалеко…

Коли Олег зупинив машину, Шевель тяжко зітхнув.

– Облом же мокнути! Гаразд, дякую, братан, виручив! – він потиснув Олегові руку і взявся за ручку, щоб відчинити дверцята. – Буду потрібен… ну, всяке буває… зайдеш у «Спорттовари», спитаєш Славка, скажеш йому, хто ти, а він вже підкаже, де мене знайти.

– Навіщо ти мені потрібен? – здивування Олега було щирим.

– Не загадуй наперед. Раптом щось…

Шевель стенув плечима і вийшов під дощ.

Початок

– Я ж казав, що ми ще зустрінемось!

– Гаразд, пророк Нострадамус, завалюй!

Шевель потиснув Олегу руку і пройшов до кімнати.

– Ух ти! Не слабо! Ти тут сам живеш?

– Сам-один. Ночую, правда, не завжди в самоті, але поки що серйозних претендентів на цю житлоплощу нема. Так що, в принципі, хата моя. Мене вона влаштовує.

– Ха, мене б теж дещо подібне цілком задовольнило! Давай музон послухаємо! – Шевель передивився касети, вибрав одну і вставив у магнітофон.

– Любиш «Депеш мод»? – байдуже спитав Олег.

– Так… Нічого, слухати можна…

Вмостившись у фотелі. Шевель почав притупувати в такт музиці.

– Звук прикрути, – попросив Олег. – Розмова є.

– Я так і зрозумів. Якби просто музику послухати, то ти про мене б не згадав.

Він притишив звук. Олег видобув з серванта пляшку «Посольської» і дві чарки.

– Ого! А розмова серйозною буде! – присвиснув Шевель.

На столі поряд з пляшкою з’явилася тарілка з ковбасою та сиром, з кухні Олег приніс баночку маринованих огірків. Поки він носив закуску. Шевель відкоркував пляшку і налив по першій.

– За що хоч п’ємо?

– По-перше, за зустріч, – Олег вмостився навпроти Гени на ослінчику. – Ми все ж таки в одній школі вчилися, і думаю, що треба якось купи триматися в цьому світі.

– Золоті слова, братан! Зараз всім треба купи триматися!

Випили. Шевель виловив огірок з банки і смачно захрумкав.

– Чим зараз займаєшся? – спитав Олег.

– Яка тобі різниця? Знайти мене тепер складно, а скоро взагалі Геннадій Петрович Шевель стане бібліографічною рідкістю. Один хлопець зробить мені новий серпастий і молоткастий – і тільки мене тут і бачили! Зараз літо, всіх на сонечко тягне… Погуляю поки, а до холодів видно буде…

– Заздрю тобі білою заздрістю…

– Вчишся?

– В університеті, Київському.

– Ким будеш?

– А не злякаєшся?

– Юристом, мабуть? О, точно, по пиці бачу – вгадав! Все правильно – твоєму старому без сина-юриста не обійтись. Все логічно.

Олег підсунув собі попільничку, запропонував Шевелю цигарку. Запалили.

– Моя майбутня професія тут ні до чого, – сказав Баскін після паузи. – Поговоримо краще про твоє майбутнє. Найближче.

– Не зрозумів… мені щось загрожує? Сьогодні ввечері мене цюкнуть сокирою з-за рогу? І ти випадково про це дізнався?

– Не блазнюй, о’кей? Розмова серйозна… Отже, ти погуляти зібрався?

– Не те щоб зовсім, але й гуляти теж буду. Коли одні будні – це нудно, а коли самі лише свята – теж не слава Богу. Буду якось грамотно все суміщати.

– Для цього потрібні гроші, згоден?

– Гроші завжди потрібні, і в будні, і в свята. Ти хочеш дати мені грошей, – це було не питання – Шевель говорив упевнено.

– Ні. Ти сам їх візьмеш. Я тільки скажу, де, коли і як…

– Ага! – Шевель подивився на недопалок, потім повільно роздушив його в попільничці і підвів очі на Олега. – Є самотній дідусь, який не шанує радянських гасел і не зберігає гроші в ощадній касі, а тримає їх за іконою в панчосі. Треба легенько цюкнути його по тім’ячку тупим предметом, взяти панчоху, а заодно позбирати в мішок всяке антикварне сміття. Ти вирішив, що я зможу це зробити. – Він з шумом відсунув від себе банку з огірками, скло дзенькнуло об попільничку. – Ти помилився.

– Заспокойся. Нема ніякого дідуся. І цюкати нікого не треба…

– Вже легше… Розумієш, я роблю бабки на машинах. Я краду їх і продаю тим, хто платить добрі гроші і не лізе з питаннями. В мене є своя невеличка клієнтура. Більше нічого я робити не вмію. Якщо в тебе є покупець, скажи, чого він хоче і скільки платить. Гроші поділимо за домовленістю…

– Ти даси мені сказати?! – Шевель почав дратувати Олега.

– Валяй! Але мою думку ти вже знаєш.

– Тільки ти слухай уважно і не перебивай. Цю звичку за тобою я вже помітив. – Олег потягнувся за новою цигаркою. – Що ти знаєш про бізнес мого батька?

– Достатньо, аби зрозуміти, що знати про нього слід якомога менше.

– Не роби з нього аж такого мафіозі! Звичайний бізнесмен…

– О’кей, нехай буде звичайний бізнесмен. Далі що?

– Нещодавно він провернув непогану справу. Він хоче вкласти гроші в одну аферу, яка через деякий час принесе офігезний прибуток. Він абсолютно не ризикує втратити гроші – ніколи ще не стріляв навмання, нюх у нього на гарантований прибуток.

– Коротше, класний у тебе татусь! Ближче до справ…

– Поштою, звичайно, таку суму не перекажеш. Через банк не прокрутиш – податки і все таке… Радянське законодавство не спить… Тому по готівку приїдуть кур’єри від його київських партнерів. Повертатися будуть київською трасою. Якщо діяти грамотно, їх можна перехопити. Деталі я вже продумав, потрібна лише твоя згода, щоб говорити далі.

Він замовк. Шевель не поспішав з відповіддю. Тишу, що раптово настала, порушувало неприродно голосне цокання годинника.

– Хочеш нагріти татуся, еге? – промовив нарешті Шевель.

– Нарешті додумався!

– Чим він тобі не догодив? Поров у дитинстві? Цукерок не давав? Він тобі грошей не дає на кіно і морозиво? Навіщо тобі взагалі гроші?

– Я знайду, на що витратити свою частку. І певен – гроші тобі потрібні і ти вже знаєш, куди пристосуєш те, що належатиме тобі.

– Ти певен, ось так? Старий Баскін не оголошує по радіо про кожну свою аферу. Невже так важко буде вирахувати, чиїх рук діло?

– Я не повинен був знати про цю справу. Взагалі, я знаю лише те, що мені належить, – батько вважає, що мені ще рано знати все про інший бік його бізнесу. На його думку, спочатку я мушу закінчити навчання. Про перевезення грошей я довідався випадково.

– І одразу прийняв рішення?

– Не одразу. Тиждень розмірковував. Потім прикидав можливі варіанти. Потім зрозумів, що без помічників не обійтися. Згадав про тебе. Ти ж зможеш підібрати потрібних людей?

Шевель рвучко піднявся з фотеля, вимкнув магнітофон і сказав, виразно вимовляючи кожне слово:

– Я не зможу підібрати потрібних людей. Я взагалі не зможу тобі допомогти в цій справі. Вибач, але я пояснював уже, на чому роблю гроші. Мене влаштовує моє життя, і воно мені ще не набридло. Бабки ніколи не бувають зайвими, але коли мені пропонують обміняти їх на життя, я відмовляюсь, бо мерцям не потрібні гроші. Тобі теж не раджу зв’язуватися з татусевими колегами – зуби поламаєш. Або поламають…

– Якщо діяти точно за планом…

– Та пішов ти зі своїм, блін, планом! Все, бувай, бажаю успіхів! Не хочу про все це більше балакати!

Шевель повернувся, збираючись іти геть.

– Почекай! От уже мода – не дослуховувати до кінця!

Слова розбивалися на друзки об спину Шевеля, яка невпинно віддалялася.

– Я ж головного не сказав! Скільки грошей у них при собі буде!

Шевель мовчки вовтузився із замком, намагаючись відчинити вхідні двері. Олег підійшов до нього ззаду, поклав руку на плече і стиха промовив:

– Гено, вони везтимуть мільйон.

Шевель завмер. Потім повільно повернувся до Олега всім корпусом.

– Повтори. В мене сірчані пробки у вухах.

Дивлячись йому просто в очі, Олег повторив:

– У них в машині буде мільйон.

Шевель відчув, що йому необхідно ще випити…

Автовокзал замовкав лише тоді, коли хриплячий і кумкаючий динамік сповіщав про чергове прибуття автобуса. Він стихав, і люди відразу ж поновлювали гармидер, лайки, сновигання туди-сюди, заважаючи одне одному.

У затінку кіоска «Союздруку», який не працював уже другий тиждень, юрбився народ. Навіть ті, хто поспішав на автобус, на бігу підстрибували і витягували шиї, намагаючись розгледіти, з якого це приводу зібрався натовп.

У той момент, коли Шевель підійшов до кіоска, мужик у смугастій сорочці крутив у руках купюру вартістю в п’ятдесят карбованців і вирішував: віддати її хлопцеві у коричневій шкірянці, одягнутій просто на футболку, чи сховати в кишеню, подалі від гріха.

– Дивись сюди, телепню! – розпинався хлопець. – Ось дві чирви, а оце ось – піка! Все! На, глянь, більше в мене карт немає!

– В рукаві у тебе карта! – заперечував мужик.

– Де в рукаві? Ось, помацай! Нехай ось він помацає! Я можу взагалі куртку зняти, щоб ти заткнувся! Ще раз кажу – піка по центру, чирви – по боках! Бачиш?

– Ну…

Хлопець артистично перевернув усі три карти.

– Ось, дивись – відкидаємо цю крайню! Ці дві перемішаємо! – Його руки миготіли, як лопасті пропелера. – Тепер цю беремо, кладемо сюди, ще раз… Де піка?

Мужика під’юджували з усіх боків. Він сам знав, що піка – ліва скраю, але ось щойно одного нагріли на три сотні…

– Слухай, або грай, або нехай люди грають! – надривався шкіряний.

Шевель проштовхався до нього і рішуче наступив ногою на крайню праворуч карту.

– Тут!

– Чого «тут», ти гроші покажи! – підскочив шкіряний і раптом осікся: – Стоп! Гена Шеф! – Він простягнув Шевелю руку. – Звідки ти взявся?

– Від верблюда. – Шевель потис його правицю. – Справа є, Стасе…

– Що, прямо зараз? – шкіряний не приховував люті й роздратування: з’явився невідомо звідки, зриває йому гру, привертає увагу…

– Так, зараз. Згортайся, я чекаю тебе біля центрального входу.

Він забрав ногу з карти, нахилився і перекинув її «сорочкою» донизу. Це була пікова «дев’ятка».

Мужик рішуче запхав купюру в кишеню і відійшов.

– Я чекаю, – повторив Шевель і теж подався геть.

Повільно розбрелися глядачі. Поряд із Стасом залишилося лише п’ятеро хлопців, його партнерів, котрі вдавали, що абсолютно незнайомі між собою, і провокували ймовірних клієнтів.

– Хто це? – один з них кивнув у бік Шевеля.

– Знайомий один… Німого мужик, понту тільки багато. На сьогодні, мужики, шабаш, зустрічаємося ввечері, де завжди…

Шевель стояв біля центрального входу і палив.

– Ти що, зовсім поїхав? – з ходу почав Стас. – Не знаєш, де мене шукати?

– Вибач, Стасе, але справа дійсно невідкладна… Не набридло тобі людей дурити?

– Ти що, в попи записався? Вирішив наставити мене на шлях істинний?

– Щось схоже на те… Ходімо он у той затишний скверик, а то на осонні розтанеш, як морозиво. Там, у затінку, я все поясню…

За столом троє хлопців грали в карти. Гриміла музика, тому дзвінка в двері вони не почули.

– Вони вже тут? – спитав Шевель, заходячи до квартири.

– Сорок хвилин на тебе чекають. Надиміли, козли, – Стас не палив сам і мав алергію на тютюновий дим.

– Той хлопець пізніше прийде. Без нього почнемо, тільки перекурю.

Стас скривився.

– Гаразд, ходімо на кухню… Врахуй, Шефе, крапля нікотину вбиває коня.

– Людина – не кінь, Стасе, – Шевель умостився біля прочиненого вікна, запалив. – Люди надійні?

– Непогані.

– Розкажи про кожного потроху. Щоб я знав, з ким розмовляю….

Стас зітхнув.

– Спиною до дверей сидить Гога. Прізвисько це чи ім’я – не знаю. Працює вантажником у овочевому, що навпроти воєнторгівського універмагу. Він дивакуватий трошки…

– Хворий? – Шевель постукав себе пальцем по лобі.

– Та ні, тут інше… Казанок у нього, до речі, дай Боже варить! Просто він мовчить. Постійно. Якщо за п’ятирічку одне слово скаже – вже свято.

– Всім би такі дивацтва! Притягувався?

– Два роки умовно. Давно, ще по малолітству. З пацанами підсилювач зі школи потягнули…

– Гм, добре… Наступний…

– Ліворуч від нього – Басмач. Він з Фергани, пам’ятаєш, там колотнеча була? За ним давно карний розшук плаче… – Стас витримав паузу. – 3 ним слід обережніше, Шефе. Йому людину вколошкати – як два пальці обмакнути.

– Для нашої справи він знадобиться, Стасе…

– Я знаю, тому й привів його. Але з такими хлопцями намагаюся спільних справ не мати.

– Не бійся. Справу зробимо – і в різні боки. Хто третій?

– Ігор Петруня. Його я знаю добре. Спеціаліст по шмотках.

– Не люблю фарцу, якщо чесно. Гнилуватий народець…

– Жодного разу не попадався, між іншим! Хлопець надійний. І потім, ти тачками займаєшся, він – шматтям, в кожного свій бізнес.

– Гаразд, замнемо. Врешті-решт, це моя особиста справа, як я до них ставлюся. – Він викинув недопалок у вікно і глипнув на годинник. – Васьки нема чомусь… Добре, ходімо! В загальних рисах він свою задачу знає…

Вони зайшли до кімнати. Стас негайно розчахнув балконні двері, крізь зуби клянучи того, хто винайшов тютюн. Трійця за столом облишила карти. Три пари очей очікувально дивилися на Шевеля, і той відчув, що зараз на нього дивляться як на головного. Мовчки кивнув на галасливий магнітофон. Ігор Петруня підвівся, натиснув на клавішу «стоп» і повернувся на своє місце.

– Привіт, мужики! – Шевель дозволив собі легеньку дружню посмішку. – Можете називати мене Шефом. Або Геною, якщо кому так більше до вподоби. А про вас мені вже Стас коротенько розповів.

Він подав кожному руку. Гога потиснув її коротко і міцно, Басмач просто ляснув по ній своєю смаглявою долонею, Петруня енергійно трусонув. І знову тиша. Шевель майже фізично відчув, як його буравлять три пари очей.

Дзвінок у двері увірвався в нервову тишу, і ефект від нього був як від раптового пострілу з-за рогу. Стас запитально глянув на Шевеля.

– Відчини. Це Василь, – дозволив той.

Не минуло й півхвилини, як Стас повернувся до кімнати.

– Щось незрозуміле, Шефе… Я у вічко подивився… Там лягавий!

Трійця перезирнулася. В руці Басмача миттю з’явився пістолет. Гога спокійно витяг з кишені ніж – «перо», лезо, голосно клацнувши, вилетіло з руків’я. Петруня теж засунув руку до кишені, але виймати її не поспішав.

– Все нормально, Стасе. Відчиняй, я все поясню. – Шевель був спокійний.

Коли до кімнати у супроводі Стаса ввійшов молодий сержант-«даішник» у формі, Шевель пересвідчився, що не помилився у своїх прогнозах щодо реакції публіки. Всі, крім Гоги, підвелися. Петруня вже не ховав кастета, Басмач люто засичав:

– С-с-су-ук-ка лягава! Йди сюди, йди…

– Спокійно! – Тепер Шевель зрозумів: пора вдаватися до наказів. – Усі сіли на місця і поховали свої цяцьки! Вам справу разом робити!

– Я? З лягавим? – здивування Басмача було щирим.

– Ти теж хороший! – дорікнув Шевель сержантові. – Не міг форму зняти!

– Не міг! – виклично сказав сержант. – Я прямо з чергування! Й так насилу змився! І потім, все одно вони б дізналися…

Басмач, скреготнувши зубами, сховав пістолета. Гога спокійно повернув ножа до кишені, Петруня вмостився на стільці, демонстративно граючись кастетом.

– Сідай, Василю, – Шевель кивнув на канапу, де вже влаштувався Стас. – Отже, тепер всі…

Він не сідав, став так, щоб бачити всіх, і спитав:

– Чи всім потрібні гроші?

– Не смішно! – висловив загальну думку Петруня.

– О’кей! Через шість днів у нас може бути п’ятсот тисяч. Якщо ми дуже захочемо, звичайно.

І знову тиша.

– Це означає: півмільйона без охорони? – запитав нарешті Басмач. У його розкосих азіатських очах спалахнули вовчі вогники, а руки нервово стиснули коліна.

– Якби не було охорони, ми б впоралися вдвох із Стасом. Ти б залишив такі бабки без охорони? Я повторюю: вони будуть наші, якщо ми всі цього дуже захочемо.

– Давай докладніше! – сказав Петруня.

– Гаразд. Тільки не перебивайте мене, всі коментарі і зауваження потім, добре? – Аудиторія енергійно закивала, і Шевель продовжив: – Один діловий мужик вирішив на паях з колегами прокрутити одну напівлегальну справу. Його внесок – півмільйона…

– Не слабо! – ляпнув Петруня.

– Я ж просив – не перебивати! – Петруня картинно приклав пальця до губів. – Так ось, фокус в тому, що колеги цього мужика мешкають у Києві і гроші беруть лише готівкою. Їх потрібно передати з рук у руки, а оскільки йдеться не про троячку, то довірити таку справу можна надійним людям. Тому за грошима приїдуть спеціально. Коли вони будуть повертатися назад, ми не повинні відпустити їх просто так.

– Оце й усе? – здивування Петру ні теж було картинним. – На диво просте завдання. Ось так просто взяти і не пропустити!

– Між іншим, складного справді нічого нема. Головне – вони думають, що про їхню місію ніхто не знає, тому не чекатимуть нас. А тепер дивіться. – Він видобув з кишені сорочки складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. – Дивіться уважно.

П’ять голів схилилося над столом.

– Що це за військова топографія? – спитав Петруня.

– Це – план нашої дороги, – пояснив Шевель. – Василю, все точно?

– Так, усе правильно, – погодився сержант, розглядаючи малюнок. – Ось місто. Оце – траса. Тут вона роздвоюється. Ліворуч – на Харків, праворуч – на Київ.

– А це що за сліпа кишка? – Петруня тицьнув пальцем у план.

– Якщо їхати харківською трасою, там є поворот на село Кузьминці. Спочатку там кілометрів три асфальту, а потім грунтова дорога, обкатана, правда. Бачиш, якщо їхати так, то можна виїхати прямо на київську трасу і зрізати чималий кут. – Шевель чиркнув нігтем по намальованій лінії. – Кур’єри будуть їхати, звичайно, по київській трасі. Вона нова, її пустили всього два роки тому. До цього на Київ і з Києва їздили харківською трасою, ось у цьому місці повертали, виходив добренький гак, а це – перетин трьох напрямків, дорога завантажена, пробки, аварії… Скажи, Василю?

– Ага! – кивнув сержант. – Тепер є пряма траса на Київ. Будували її, правда, довгенько… В газетах ще писали про це…

– Не про це мова. Головне – на цій трасі їхню машину не підстережеш. А якщо примусити їх поїхати харківською трасою, а потім повернути сюди, на Кузьминці, то в лісопосадці їх притиснути буде не складно.

Він замовк. Очікуваних реплік не було. Слухачі не зводили з нього очей, вони були заінтриговані і чекали продовження. – Дивіться на малюнок. Якщо ось тут влаштувати аварію, то київське шосе на деякий час буде перекрите. Тому іншого шляху, крім харківської траси, в них не буде. Але, маючи в машині такі бабки, не бажано затримуватися в дорозі. Їм хочеться швидше приїхати на місце і позбутися вантажу, тому є шанс, що вони повернуть на Кузьминці, щоб знову повернутися на київське шосе. Ось тут, – ніготь знову черкнув по паперу, – починається посадка. Тут їх зупинить даішник. У їхньому становищі не бажано конфліктувати з владою. Навіщо привертати до себе увагу нахабною поведінкою, якщо можна просто зупинитися – мало що даішнику треба! Може, сірників немає і припалити хоче? Вони зупиняться, хоча б з цікавості. І тут з тилу мусить з’явитися машина, яка перекриє їм шлях до відступу. Ліворуч і праворуч – дерева. І п’ять стволів, готових харканути залпом у будьяку хвилину. Якщо вони не віддадуть гроші по доброму, їх буде троє або четверо проти п’ятьох. Оце й усе, мужики.

Гробова тиша.

– Я все сказав, мужики, – повторив Шевель. – Тепер ваша думка.

– Ні хріна з цього не вийде! – заявив Петруня, озираючись на інших, шукаючи їхньої підтримки. Але всі сиділи мовчки.

– Чому? – спокійно запитав Шевель.

– Все на припущеннях. Припустимо, аварія… Припустимо, повернули… Припустимо, зупиняться… Розпливчасте все…

…Тоді Олег погодився, що єдине слабке місце в його планах – це очікування, що кур’єри повернуть на Кузьминці. А все інше вважав бездоганним. Шевель же заявив тоді, що все це – вилами по воді писане. Та Олег переконав його…

Використовуючи ті самі аргументи, Шевель переконав Стаса. І збирався схилити на свій бік ще чотирьох хлопців.

– Ось ти, – він тицьнув пальцем у Петруню. – Ти особисто багато знаєш людей, котрі частіше одного разу в десять років возять у звичайних «Жигулях» півмільйона рябчиків? Може, хтось із вас, хлопці, знає таких людей і запропонує більш певний варіант?

– Що ти хочеш сказати? – обережно запитав Петруня.

– Що другого такого випадку ні в кого з нас не буде. Так, я не можу дати гарантію, що вони зроблять все саме так, як ми плануємо. Єдине, що не залежить від нас, – це повернуть вони на Кузьминці чи поїдуть в об’їзд. Але логіка повинна підказати їм саме такий шлях – трата часу їм не потрібна. Краще зрізати кут, ніж пертися в об’їзд, правда? Краще втратити двадцять хвилин, аніж півтори години. І ось, якщо ми, мужики, припустимо, що вони думають так само, як ми зараз, шанс зрубати півмільйона – реальний. – Він перевів подих і завершив свій монолог на більш спокійній ноті: – Думайте, мужики. За вуха я нікого не тягну.

– Якщо машина з грішми попри все поїде прямо, кожен отримає за турботу п’ять сотень і розбіжимося, – додав Стас. – У будь-якому випадку ніхто дарма час не витратить…

І знову тиша. Повна байдужість до всього, що відбувається, була написана тільки на обличчі Гоги. Решта зосереджено думала.

– Влипнемо, – Вася говорив не дуже впевнено. – Ці хлопці – не лопухи якісь, правда ж? – неозброєним оком було помітно, що ці слова з нього вичавлює почуття обов’язку, а не бажання відмовитись від справи. – Кому попало такі гроші не довірять, це точно… Вони професіонали, добре озброєні, і перелякати їх буде важко…

– А їх і не треба брати на переляк! – сказав Шевель. – Вони побачать, що діватися їм нікуди, чисельна перевага на нашому боці, що навіть якщо вони почнуть чинити опір, то довго не протримаються і віддадуть нам бабки – життя не вартує півмільйона. Згоден?