Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Я згоден! – вигукнув Басмач. Говорив він майже без акценту. – Ми їх легко обробимо, Шефе! Запросто! Я знаю, як це робиться! А якщо вони й не потраплять до нашої мишоловки, для мене і п’ять сотень – гроші!

– Чудово! Ну що, будемо голосувати?

Гога мовчки підніс руку і кивнув.

Василь стенув плечима і теж підніс руку.

– Чорт з вами! – зітхнув Петруня. – Умовили… Від півлимона тільки дурень відмовиться.

Шевель посміхнувся.

– Все о’кей! Отже, будемо разом!

– Я ж говорив, що хлопці надійні! – сказав Стас.

– А питання можна, Шефе? – спитав Петруня.

– Навіть треба!

– Як бабки ділити будемо?

Аналогічне питання читалося на кожному обличчі.

– Я чекав, що про це піде мова. – Делікатний момент, слід бути обережним. – Двісті п’ятдесят беру я, решту ви ділите між собою. Думаю, це справедливо. Хто найрозумніший, порахуйте, скільки випадає на рило?

– По п’ятдесят кусків! – випалив Петруня.

– Кого не влаштовує? – Шевель обвів компанію уважним поглядом, намагаючись вгадати, хто з них зчинить бучу.

Зі Стасом все в порядку – його частка буде вищою, про це домовлено, але всім знати це не слід. Василь… Цей і п’яти штукам зрадіє… Гога… Йому, здається, все одно: скільки дадуть, стільки й візьме… Басмач… Очиці блищать, вже щось задумав… Петруня… Цьому точно мало, зараз всім про це скаже…

І Петруня справді роззявив було рота, збираючись заперечити, але Стас помітив це, зрозумів, який камінь може скотитися з гори, спричинивши лавину, й голосно сказав:

– Навіщо ділити шкіру невбитого ведмедя, хлопці? Грошей ніколи не буває багато. Якщо зараз почнуться претензії, ми ніколи не дійдемо згоди.

– Правильно! – підтримка з боку Басмача була досить несподіваною для Стаса. – Треба зараз все зробити для того, щоб гроші від нас не втекли. А поділити їх, – його очі знову на мить блиснули, – ми завжди встигнемо.

– Інші думки? – спитав Шевель.

Інших думок не було.

– Добре. Хто вміє водити машину?

Машину водили всі, крім Гоги й Басмача.

– Хто не вміє стріляти?

Відгукнувся лише Петруня.

– Зовсім не вмієш? – здивувався Василь.

– Школу міліції я не закінчував, – ущипливо сказав Петруня. – 3 воздушки в тирі стріляв. Армію проканав – печінка хвора… За півтори штуки, хе-хе, запросто захворіти можна…

– Потім поговорите! – підвищив голос Шевель. – Як з приводу зброї?

– Нормально, – сказав Стас. – У мене й Басмача – «Макарови», у Гоги – наган. З патронами, правда, гірше…

– У мене табельна, – повідомив Вася. – Тільки з собою на діло я її не візьму…

– Так і треба, – погодився Шевель. – Я теж дещо маю для вас: два «Макарови» й автомат.

– Автомат? – вузенькі шпарини очей Басмача знову блиснули. – Мені!

– Тобі, тобі, – кивнув Шевель. – Тепер далі… Аварію на дорозі я беру на себе. Потрібна буде ще одна тачка – поганенька зовні, але з добрим ходом.

– Я знайду! – озвався Петруня. – Тільки для чого?

– Двоє будуть зображувати її ремонт біля повороту на Кузьминці. Ремонт обшарпаної тачки – нормальне явище, це не впадає в око, взагалі такі машини не викликають підозри. Тільки-но кур’єри повернуть, ці двоє перекриють дорогу знаком «Проїзд закрито» – на випадок, якщо комусь прийде в голову скористатися цим шляхом, – і рушать за клієнтами, блокуючи їм шлях назад. Тут все ясно? Тепер – Василь… Ти справді можеш взяти у будь-який день службову машину?

– Нема проблем!

– Даішник мусить бути справжнім… Що ще? – Шевель наморщив чоло. – Васю, як з приводу передавачів?

– Як обіцяв – дві штуки буде.

– А це навіщо? – здивувався Басмач.

– Тільки-но двоє біля повороту помітять потрібну машину, вони дадуть по рації іншим сигнал про готовність.

– Як вони дізнаються, що на підході саме та машина?

– Про це – трохи пізніше… Ну, хлопці, тепер вирішимо, хто з ким у групі…

– Я буду з ментом! – вигукнув Басмач і вишкірив рота у жовтозубій посмішці. – За ним дивитися треба!

– Слухай, придурку, заткни свою… – Василь підхопився і посунув на Басмача, але між ними як гриб після дошу виріс Гога, сперся легенько рукою об Васині груди й похитав головою. Василь скреготнув зубами й процідив другу половину фрази: —…смердючу пащеку!

– Гога, підеш третім! – сказав твердо Шевель. – Будеш назирати за цими придурками. О’кей?

Гога кивнув, спокійно повернувся на своє місце і запалив.

– Стасе, вам з Петрунею лишається поворот… Дорожний знак – теж ваша ділянка.

– Зробимо, – погодився Стас.

– Завтра я привезу зброю. Треба буде вам з’їздити до лісу, тільки якомога подалі, і пристрілятися. Басмач, організуєш?

– Проблем нема!

– Чудово! – Шевель посміхнувся. – Я думаю, хлопці, ми це зробимо. Можете врубати музику. Стасе, треба випити за успіх. У твоїх винних підвалах щось знайдеться?

– Я тільки чекаю команди, Шефе!

Семеро

Стас і Петруня мешкали поряд і поверталися додому разом.

– Що скажеш? – запитав Стас.

– Що тобі сказати… – Петруня поліз по цигарки. – Лажа це все, по-моєму…

Він зупинився, щоб припалити.

– Коли ти вже накуришся, дурню? – беззлобно сказав Стас. – Від вашого диму голова тріщить увесь день… Пасивне куріння шкідливіше за активне. Хоч на мене не дихай… Ну, так чому лажа?

– Я вже казав – хистко це все якось…

– Навіщо ж погодився?

– Якби цей Гена півштуки не пообіцяв, я б відмовився. У мене маленький бізнес, але з нього стабільний навар. З мінімальним ризиком для життя, між іншим.

– Так би й казав одразу!

– Не зрозумів…

– Боїшся ти.

Петруня перечепився об якусь невидиму перепону і застиг. Стас теж зупинився. Вони стояли один проти одного. Починало темніти, і виразу приятелевого обличчя Стас розгледіти не міг.

– Чому це ти так вирішив?

– Неважко здогадатися. Я тебе знаю давно, Ігоре, і всі грішки твої теж знаю. Боїшся ти, приятелю…

– Я просто не хочу влипнути в неприємну історію…

– Твоє право – можеш відвалювати. Я знаю, що ти на мілині, хотів тобі допомогти. Гроші тобі потрібні?

– Вони всім потрібні! – це прозвучало як виклик.

– Ну і не викаблучуйся! Справа обіцяє бути прибутковою. От відчуваю я – все в нас вийде! Дев’яносто відсотків із ста – ти правий, кур’єри можуть і не повернути на Кузьминці. А про гроші… Спочатку візьмемо їх, а потім будемо диктувати свої умови. Тепер ділити їх просто неможливо. Січеш?

– Воно-то так… Але й виходу в мене особливо не було: я знаю все, і, якби я не погодився, Шеф напустив би на мене цього головоріза-чурку. – Петруня пожбурив недопалок у найближчі кущі. – Звичайно, кровожерливим Шеф не виглядає. Зате Басмач сам би напустився, це вже точно. Хіба ні?

Нінка відчинила двері й одразу повернулася до них спиною, кваплячись на кухню. Але Басмач легко спіймав її за лікоть, його худі пальці стиснули лещатами. Нінка ойкнула, та вириватися було марно. Однією рукою Басмач тримав її, другою тим часом намацав вимикача.

Спалахнуло світло, і він побачив її обличчя. З одного боку воно було нездорово фіолетовим. Цю частину обличчя Нінка й намагалася сховати від нього в темряві передпокою.

Басмач торкнувся синця рукою. Нінка зойкнула від болю і відсмикнула голову.

– Знову Шах приходив? – спокійно запитав Басмач.

– Дверима в автобусі прищемило! Пусти руку, боляче!

– Шах приходив, – впевнено констатував Басмач, не послабляючи тиску. – Навіщо ти його пустила?

– Він на вулиці чекав! Та пусти руку, придурок!

– Де він зараз?

– Звідки я знаю! Пусти, в мене картопля на плиті!

Він облишив Нінку і взявся за дверну ручку.

– Я скоро…

– Ти що придумав? Куди?.. Не ходи, не треба! – тепер вона вже сама повисла в нього на руці.

– Не кричи. Та бабця, що за стінкою, дільничному щотижня рапортує…

– Ти знаєш, що тобі не можна ні в що втручатися, знаєш! Не ходи нікуди!

Басмач легко струсив її з руки і швидко вийшов.

Біля під’їзду він зупинився і замислено запалив. З Нінкою він живе майже два місяці. Вона вчиться у технікумі та мешкає у квартирі троюрідної сестри, яка, просидівши в дівах до тридцяти років, гайнула з несподівано вигулькнулим чоловіком – штурманом далекого плавання – до Владивостока. Нінка назирала за квартирою і акуратно пересилала сестрі гроші. До Басмача вона ставилася як до романтичної екзотики, а він користав з неї практично, без жодної романтики – окрема хата в тихому районі нічим не примітного обласного центру його цілком влаштовувала. Трошки заважав Шах, розжалуваний залицяльник. Він підстерігав її в різних місцях, як правило, п’яний, погрожував пустити кров і лупцював. Сьогоднішній випадок був четвертим. Басмач і раніше застерігав Шаха, але далі усних попереджень не наважувався: нелегальне становище…

Сьогодні він вирішив нарешті вдатися до рішучих дій. Скоро в нього будуть гроші, тоді його ніщо тут не втримає.

Він запхнув руки в кишені куртки і впевнено закрокував вулицею. Дійшов до її кінця, збочив направо, через двісті метрів – знову праворуч. Між будинками він орієнтувався впевнено.

Була вже восьма вечора. Звичайно в цей час Шах з компанією кучкуються в дитячому садку, п’ють і теревенять до дев’ятої, а потім валять на дискотеку.

Вони й сьогодні сиділи тут! Голос Шаха було чутно далеко за межами дитсадка. Вся компанія гуртувалася в альтанці.

Басмач став, широко розставивши ноги, і голосно сказав:

– Альо, дітвора! Кінчай базар, од вас дуже багато галасу!

– Це хто там такий крутий? Голос знайомий… – почулося у відповідь. – По-моєму, мужики, монголо-татари знову воювати зібралися!

– Чурок багато розвелося! – вигукнув Шах. – Вже й похєзати ніде – кругом чурбани! Якого хріна тобі треба?

– Вийди, Шах! Побалакати треба!

– Нема про що нам з тобою балакати! Зрозумів? Вали звідси! Чурка!

Його підтримав дружний регіт. Басмача вже знали всі, побоювалися його також всі, й не кожен міг поперти на нього навіть по п’яні.

Басмач скреготнув зубами.

– Топай сюди, я сказав! Або я тебе за вуха витягну!

Регіт ущух. Це було вже серйозно.

– Ти мені заважаєш відпочивати! – Шах відштовхнув когось, хто намагався його стримати, і вийшов з альтанки. Він ще тримався на ногах, але бравада свідчила, що випив він вже достатньо. – Чого тобі?

– Дай Нінці спокій. Баба – моя. Це – останнє попередження.

Басмач не підвищував голосу, від цього ставало моторошно.

– Яку Нінку? Котра з тобою, брудним, спить? Вашого, чурбанського, тут нічого нема, ясно? Дівки теж наші! Вона дістала те, що заслужила, і ще отримає! Зрозумів?

Басмач витяг руки з кишень. Правиця стискала ножа.

– Я сказав – останнє попередження.

– А я ось доповім куди треба, що такий-то небезпечний злочинець на людей з ножем кидається! Ти – небезпечна для суспільства худоба. Басмач!

Басмач зробив крок до нього.

Шах махнув рукою – і перед носом Басмача замигтіли нунчаки: він вправлявся з ними досить вправно.

– Оп-ля! Іди, іди сюди, чурка, падло, лайно собаче! Іди сюди!

Басмач спробував ухилитися, але міцний удар по голові змусив його зойкнути і відступити. Він торкнувся забитого місця. Пальці відчули кров.

– Одержав! – радісно загорлав Шах, наступаючи на супротивника.

Всі бачили, як Басмач присів, тримаючись рукою за розбитого лоба.

А потім рвонувся вперед і смикнув Шаха за ноги.

Шах утратив рівновагу, замахав руками і мішком гепнувся на землю. Басмач уже стояв над ним і молотив його ногами. Ніхто не втручався: собі дорожче. Басмач лютий – ризик надто великий.

Коли Шах перестав смикатись і хрипіти, Басмач опустив гострі коліна йому на груди і тицьнув лезо ножа до горла.

– Ти все зрозумів? – у такі хвилини акцент був дуже відчутний. – Не чую!

– Йди… до дідька, – вичавив із себе Шах.

– Це тобі на згадку! – лезо, гостре, як новенька бритва, обпекло йому щоку. – Наступного разу я тобі вуха відріжу!

Басмач вийняв з руки Шаха непотрібні вже нунчаки, легко перерізав мотузок, що з’єднував їх, – і страхітлива зброя перетворилася на два непотрібних дерев’яних цурпалки.

– Хочеш їх зжерти? – запитав він, підносячи те, що було нунчаками, до губів переможеного супротивника. Не дочекавшись відповіді, пожбурив цурпалки в кущі і підвівся. – Гаразд. Тобі досить на сьогодні. Пока. Бажаю міцного здоров’я.

Сховавши ножа, Басмач повернувся і неквапно подався геть…

Приятелі допомогли Шахові підвестися.

– Стояли, суки, дивилися. – процідив він крізь зуби, обтрушуючи джинси. – Сподобалося?

– Він пістолета з собою носить, – відповів високий хлопець з перебитим носом. – І взагалі, Шах, ну його, цього чурбана! Все могло скінчитися гірше…

– Добре, поговоримо ще… Валимо звідси! А з Нінкою я розберуся… Цей козел у розшуку, не вічно ж йому тут сидіти…

…Угледівши кров на лобі Басмача, Нінка скрикнула. Він не пояснив їй нічого, дозволив промити рану і замазати йодом, а потім спитав:

– Пожерти є щось?

Бас Федора Павловича було чути вже на третьому поверсі. Гозі розхотілося йти додому, але він пересилив себе і встромив ключа у замкову шпарину.

Бас стихнув, тільки-но Гога опинився у квартирі. Не маючи жодного бажання вітатися з Федором Павловичем, він одразу пройшов до кімнати й увімкнув телевізор.

Федір Павлович з’явився за хвилину, загородив собою екран і простягнув руку:

– Здрастуй, Георгію!

Гога не помічав його руки.

– Привітайся, – у дверях стояла мати.

Гога зиркнув на неї. Щось в її очах змусило його злегка потиснути простягнуту руку.

– Як твої справи? Працюєш?

Гога кивнув і показав великого пальця.

– Червень закінчується. Поступив би до інституту або технікуму, – Федір Павлович сів поруч і ляснув Гогу по коліні. – Хлопець ти не дурний, пляшки й без тебе є кому приймати. Мати хоче, щоб ти вчився. Освічені люди можуть робити гарні гроші.

Гога лише якісь дві години тому дістав можливість здобути півмільйона без диплома про вишу освіту, тому нічого, крім посмішки, слова Федора Павловича в нього не викликали.

– Либишся? Ну-ну… Коли-небудь ти порозумнішаєш, Георгію… Слухай, що в тебе за манера така – мовчиш, коли з тобою розмовляють? Ти, мабуть, хворий…

Поставивши діагноз, Федір Павлович підвівся.

– Подумай над моїми словами, Георгію. Я сподіваюся, ти приймеш правильне рішення… проведи мене, Людо, – кинув він матері і вийшов.

Мати повернулася через десять хвилин.

– Ну, чому ти так з ним? – стиха запитала.

– Я просив, – намагаючись не дивитися на неї, відповів Гога.

– Просив він… Просив… А мені що робити? Він ще не старий… Удівець… Чому ти весь час про щось мене просиш? Я теж можу попросити.

Гога все ж таки подивився на матір. Гарна. Як на її вік – виглядає непогано. Бачив він баб, які почали перетворюватися в створіння, позбавлені ознак форми й статі, вже через рік після одруження і яким уже в тридцять додавали зайвий десяток. Раптом він спіймав себе на тому, що вперше в житті дивиться на матір як на вродливу, зрілу сорокарічну жінку, і йому стало соромно.

Мати присіла поруч, обережно погладила його по руці.

– Не треба, Гошику, добре? Він… любить мене… Ти зрозумієш колись… Одному недобре… Ми переїдемо до нього, в нього гарна квартира… Заробляє він пристойно…

Гроші. Знову гроші. Гога уявив, як вистрибують з орбіт очі в Федора Павловича, коли він, Гога, без вищої освіти вивалить перед ними на стіл купу грошей, – і на його обличчі заграла посмішка.

Мати сприйняла це по-своєму.

– От і добре! Я знала, що ти зрозумієш!

Батько загинув, коли Гозі було три роки. Він ішов через переїзд і потрапив під поїзд.

Він міцно пив. І в той день був п’яний, як чопок…

Побачивши вираз обличчя дружини, Василь зрозумів: щось сталося. Жінка не дочекалася розпитувань чоловіка.

– Нас зносять, – заявила вона.

Василь жив з нею шлюбом вже два роки. Скандалила вона постійно, з будь-якого приводу, а оскільки від природи була фантастично невезучою, приводів для сварок не бракувало. Залежно від значимості приводу істерики були різного ступеня тяжкості. Його дружині могли відтоптати ногу в черзі, її могли оббризкати грязюкою машини на вулиці, а іноді в неї витягали гроші. В останньому випадку на Василя обрушувалося справжнє цунамі.

Але сьогодні вона не струшувала будинок істеричними зойками. Вона була настільки пригнічена, що навіть балакати нормально не могла.

І до Василя одразу ж дійшло, що сталося щось значно неприємніше і жахливіше за зникнення червінця з кишені пальта.

– Кого і куди зносять? – запитав обережно.

– Нас. Плотникових. Савчуків. Усіх. Будинок наш зносять.

– А… Слухай, а куди цеє… Ну, нас… Мешканців, я маю на увазі…

– Звідки я знаю?

Вона дивилася на нього так, неначе від його подальших дій залежить все, абсолютно все.

– Навіщо його зносити? Підремонтувати… Живемо ж…

– Він за царя Гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати. Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий. Років через п’ять.

– Коли нас виселяють?

– Можуть завтра. Можуть через тиждень. Питання все одно вирішене.

Василь прихилився до стіни і витер долонею змоклу потилицю.

– Васю, – несподівано лагідно запитала дружина, – коли тобі обіцяють квартиру?

Блідість з її обличчя поступово зникала під натиском рожевих тонів. Це не віщувало нічого доброго.

– Не знаю, – сказав обережно. – Начальник запевняє, через рік будинок здадуть. Десять квартир нам обіцяють… Раз таке діло, я з ним побалакаю, може, общага…

– Общага… – Її обличчя зробилося червоногарячим. – Общага… Ти що обіцяв, ліміта паршива? Га? – І тут вона зірвалася на крик, рвонулася до нього і схопила за комір форменої сорочки: – Чому тобі, козлу, твоя драна ментура хату не дає?! Я поперлася за тобою, як дура! Губу розкатала, як же, у великому місті жити буду, гаразд, рік-два в паршивій комуналці з лімітною пропискою, зате потім – квартира своя, чоловік-міліціонер з офігенною платнею, діти на всьому готовому! Та я взагалі працювати не буду, буду дома сидіти, дітей, блін, виховувати! На! – вона спритно скрутила дулю і з силою тицьнула йому в носа. – Була конура в смердючій комуналці – і ту ламають! А нас всіх – знову в конуру, знову, знову!

Вона замолотила кулаками по його грудях. Василь насилу спіймав її руки своїми, міцно стиснув їх. Дружина – дівка, якій всього лише двадцять, котра миттєво поклала око на односельця, який служив після армії в ДАІ і жив у місті, де немає запльованого соняхом клубу, п’яного кіномеханіка, який постійно показує фільм з кінця, шиплячого магнітофона, ферми, що потопає в багнюці, змішаній з гноєм, хмільного й квапливого кохання по різних кутках, дивилася зараз на нього з ненавистю. Василь відштовхнув її так, що вона полетіла по кривій в інший кінець кімнати і гепнулася на канапу. Занурившись обличчям у старе покривало, вона заплакала.

Василь сів поруч. Він не вмів заспокоювати жінок.

– Я їду додому, – сказала вона крізь сльози.

– Спробуй тільки, – беззлобно буркнув він.

– І спробую! Досить, тебе вже наслухалася!

– Не пропадемо. У нас будуть гроші, – Василь не збирався зараз цього говорити, подумав – і додав упевнено: – 3 грішми ще ніхто не пропадав!

– Де ти їх візьмеш? Платня тиждень тому була…

Василь посміхнувся.

– Премію отримаю… За відмінну працю…

– Люди надійні? – спитав Олег, тільки-но Шевель сів до нього в машину.

Вони домовилися зустрітись на нейтральній території. З цього приводу Шевель навіть згадав знамените: «Конспірація, конспірація і ще раз конспірація!»

– Непогані… Навіть даішник справжній…

– Де ти його відкопав? Обережніше треба, Гено…

– Спокуха, братан! Мій бізнес – машини, а це означає, що в мене мусять бути свої люди в державтоінспекції. Хлопець не підведе. Після армії йому або рідний колгосп світив, або праця в ДАІ. Прописка, правда, лімітна, але квартиру обіцяють в найближчому обозримому майбутньому. Люди звідти тікають, Олежко. І взагалі з ментури люди тікають…

– Ніяк усі не втечуть, – буркнув Олег. – Дивись, Генко, на твою відповідальність…

– Гаразд, на мою… Зброю привіз?

– На задньому сидінні сумка. Як домовилися – автомат і два «Макарови». З набоями складніше… Два магазини та по дві обойми. Все що зміг, так що ощадьте…

– Вистачить. До стрілянини, думаю, не дійде. Зброю діставав через надійні канали? Ніхто підозрами не перейметься?

– Гарантую! Тепер ось що… За грошима приїдуть через п’ять днів. За два дні до того я скажу батькові, що їду у справах до Києва. Насправді ж я знайшов непогану квартирку в будинку навпроти. Звідти чудово видно наш під’їзд. Кур’єрів я вичислю одразу.

– А як ми будемо зв’язуватися один з одним?

– Щось придумаємо. Час є.

Вони заїхали далеко в ліс, на невеличку затишну галявину. Басмач кинув на траву сумку зі зброєю, роззирнувся.

– Непогане місце для тиру, – зауважив Стас.

– Так, – погодився Басмач. – Не будемо даремно час витрачати.

Він не приховував свого падкого бажання постріляти.

– Чому сидимо, мужики? – крикнув Стас Гозі й Петруні, які не квапилися вилазити з машини на свіже повітря. – Кінцева! Витряхуйтесь!

Гога мовчки вийняв своє тіло із салону, з хрускотом потягнувся і запитально глянув на Басмача.

– Покажи цяцьку, – кожне прохання Басмача звучало як наказ.

Гога спокійно задер футболку і витяг з-за пояса чудово вичищений наган. Басмач підкинув його на руці, прицілився напереваги, поцокав язиком.

– Вєщь! Де взяв?

– Знайшов, – коротко відповів Гога.

– Ну-ну…

Басмач перевірив барабан – всі шість набоїв акуратно сиділи у гніздах.

– Тобі, я бачу, не тільки розмовляти ліньки… Запасні маслюки є?

Гога кивнув, забрав у Басмача револьвер і вийшов на середину галявини. З цього місця до великої, розлогої липи було близько п’ятдесяти метрів.

Басмач тицьнув Петруні «Макарова», сам видобув із сумки автомата, хвацько клацнувши, під’єднав магазин і взяв зброю на ремінь.

Стас вже стояв біля Гоги. Обидва цілилися у стовбур липи.

– Стріляємо по моїй команді! – звелів Басмач. – Раз… Два… Вогонь!

Перші два постріли злилися в один, потім заляскотіли врізнобій. Кожен зробив по три постріли – економили набої. Скінчивши стріляти, Гога сховав нагана за пояс і неквапно рушив до мішені. Стас та інші посунули за ним.

У стовбурі липи сиділо чотири кулі.

– Слабенько, пацани, – резюмував Басмач. – Кучності немає. Рука в тебе, Стасику, ходить в різні боки…

– «Макаров» – паршива зброя…

– Дивись, юначе!

Басмач відбіг на висхідну. Ремінь автомата змією ковзнув з плеча. Смаглява рука, що стискала пістолет, піднялася паралельно землі.

Хлопці ледь встигли відскочити подалі від липи. П’ять куль, одна за одною, вп’ялися майже поряд. Басмач самозакохано зігнув руку в лікті і дмухнув у дуло, як ковбой у старих вестернах.

– Що заважає поганому танцюристу, Стасику? Не знаєш?

– Не викаблучуйся, снайпер!

– Давай ще раз!

– Слухай, ми ж, у принципі, стріляти не збираємося! Це гармидер…

– Ти думаєш, більше ніколи в житті тобі це не знадобиться, еге? Йди сюди, кажу! Стріляти будеш!

Стас став біля Басмача й націлився. Гога і Петруня вмостилися поруч на траві.

– Руку напружуєш… Зігни, розслаб… – команди лунали рвучко. – Врахуй – дерево стоїть, ворог не буде чекати, він теж стрілятиме… Цілься під обріз… Руку розслаб, кажу! Так… Вогонь!

Рука все ж таки здригнулася, і куля пішла праворуч, зрізавши тріску з краю стовбура.

– Гей, Стасе, я поставив на тебе долара! – вигукнув Петруня.

Стас стрельнув ще двічі. Цього разу вдаліше – кулі лягли недалеко одна від одної.

– Нормально. Давай ти, – кивнув Басмач Петруні.

Той знехотя підвівся і взяв пістолета.

Стріляв Петруня погано. Зброї він боявся, рука ходила ходором, у стовбур не влучила жодна із шести куль.

– Важкий випадок, – посміхнувся Басмач. – У нас, у Фергані, такі довго не жили. Або ти – або тебе. Закон такий. Я б тебе в діло не брав.

– Ага! Думаєш, мені хочеться з чуркою бабки ділити?

Посмішка сповзла з обличчя Басмача. Очі зіщулилися до тоненьких щілинок. Слово «чурка» виводило його з рівноваги. А тут його так називав кожен. Якщо не в очі, так поза очі.

Він рвучко нахилився – і автомат пурхнув йому до рук. Оглушливо голосно клацнув затвор.

– Повтори, шакал, що ти сказав!

Петруня, зробивши велетенський стрибок, відскочив назад і витягнув руку з пістолетом.

– Не рипайся, козел! З двох метрів і їжак вцілить!

Стас, який не чекав такої різкої зміни подій, безпорадно замахав руками. Гога спокійно підвівся із землі і так само спокійно, немовби робив це щодня, став між хижим дулом автомата і тупим пістолетним рильцем.

– Йди геть! – волав Басмач, але Гога легко відсторонив дуло від своїх грудей і похитав головою.

Стас на той час оговтався і, підхопивши попід руки Петруню, поволік його за дерева.

Басмач тягуче, заковиристо і люто вилаявся.

– Коран забороняє, – дозволив собі заговорити Гога.

– А пішов ти зі своїм Кораном…

Басмач так і не зрозумів, на що натякає Гога: забороняє Коран вбивати чи лаятися. Він і не прагнув вникнути – іслам та релігія взагалі його мало цікавили. Опустивши зброю, він рушив до машини. Стрільби, само собою, припинилися.

Стаса й Петруню довелося чекати хвилин п’ятнадцять.

Назад їхали мовчки. І тільки коли висадили в місті Басмача, Стас сердито сказав:

– Могли б постріляти один одного запросто! Це нам потрібно?

– Хай чурбан не виступає! – огризнувся Петруня.

– Ти хворий, еге? Для нього вбити людину – як помочитися! Не заводься з ним, це для твоєї ж користі! Тебе, Гого, теж стосується!

Гога стенув плечима.

– Ага, знайшов кого попереджувати! Цей Басмач буде думати, що його тут хтось боїться! На голову залізе!

– Не встигне! Діло зробимо, бабки поділимо – і в різні боки! Коротше, Петруню, моя справа попередити!

– Я думав, тебе вже немає в місті!

– Чого такий кислий, Степановичу? Ось він я, тута, живий і здоровий!

– Краще б тебе тут не було, Гено, чесне слово! Знову з машиною?

– Тобі гаража шкода?

Степанович два роки тому потрапив у аварію. Його вигрібали з-під зім’ятої в гармошку «Волги» довго й обережно, буквально по частинах, потім у лікарні так же довго й обережно збирали докупи. Ніхто не сподівався, що він буде жити, але Степановичу пощастило. Ліва нога не діяла, вказівний палець на лівій руці ампутували, два ребра замінили на протези, зір упав одразу через травму хребта, але тридцятирічний хлопець залишився живим.

Дружина, забравши семирічну доньку, пішла від нього, тільки-но побачила результати праці хірургів. Та не це було трагедією для Степановича.

Йому сказали, що він ніколи не сяде за кермо. А він був помішаний на машинах. Сам він, сміючись, розповідав, що народився на задньому сидінні старого «Москвича», на якому його матір везли в сусіднє село до лікаря, і пристрасть до машин закладена йому в гени.

Шевель часто користувався його гаражем, що стояв тепер порожнім: переховував крадені машини, перефарбовував їх, робив різний дрібний ремонт… Степанович діставав за це проценти і не заперечував: – Мені ж тебе шкода, Генко! Влипнеш рано чи пізно в історію…

– Давно вже я вляпався в цю історію, Степановичу! Відчини краще гараж!

Степанович розчахнув двері гаража, і Шевель загнав туди кавового кольору «шістку». Він викрав цю машину годину тому.

– Вибач, Степановичу, поспішаю, чесно, поспішаю! Будь другом, поміняй номери. О’кей?

Степанович сухо кивнув і поляскав машину по капоту.

– Гарна тачка… Тільки в поганих руках, гм, була… Не доглядав її хазяїн, – він зітхнув. – Може, ти й правильно зробив… Навіщо такому машина? От тільки тобі така навіщо? Чув, Гено?

Шевель буркнув щось у відповідь. Він полював саме на таку машину півдня. Для справи потрібна. Згорить – не шкода…

Шевель зупинив машину біля посадки і запитав:

– Скільки?

– П’ятдесят три хвилини! – повідомив Стас. – Від перехрестя – вісімнадцять.

– Це – ваш час. Твій і Петруні. Аварія на шосе – сигнал для вас. На перехресті вони будуть за десять-п’ятнадцять хвилин після аварії. Розтелепають шо до чого – ще хвилини три-чотири. Отже, якщо ви будете дуже уважними, через тридцять п’ять – сорок хвилин після аварії потрібна машина повз вас не пройде непоміченою.

– А ти певен, що не помилився в часі?

– Певен! Час – наш спільник. Успіх операції більш реальний, якщо ми розрахуємо наші дії по хвилинах і будемо цього графіка триматися. Звісно, слід зробити поправку. Плюс-мінус п’ять хвилин – помилки не буде.

– Раз ти так кажеш, то мусиш точно знати, коли вони завантажаться грошима і вирушать у дорогу. Точно до хвилини…

– Саме так і буде! Звичайно, абсолютна точність неможлива… Я вже казав про поправку. Плюс-мінус…

– Звідки ти будеш це знати? – поставлене руба питання перервало Шевеля.

– Нехай тебе це не хвилює, братан, – сухо відповів Шевель.

Стас хотів щось сказати, але раптово передумав, стенув плечима і вийшов з машини.

– Хлопці повинні чекати дорогих гостей тут?

– Так. – Шевель і собі вийшов на свіже повітря. – Он там, метрах в ста попереду, дуже зручне місце. Ліворуч – дерева і висока трава, праворуч – прямо джунглі кормового жита, – він говорив так, немовби Стас не бачив це на власні очі. – Колись один мужик знайомий поїхав у село на весілля, а дім, де гулянка була, якраз на околиці стояв, – вийдеш – і ці хащі перед тобою. Діло надвечір було, припекло мужику відлити. Забрів він у ці колоски, а коли застібався, рівновагу по п’яному ділу втратив і впав. Полежав хвилин п’ять, підвівся й побрів назад… З’ясувалося потім, що він разом з рівновагою орієнтацію втратив. Ішов, ішов, ішов – немає виходу. – Шевель запалив. Стас відсунувся від нього подалі. – А вже геть стемніло, нічого не видно. Кружляв він, кружляв, а потім кричати почав. Хто ж його почує, коли він на той час вже на середину поля заперся? Там його і знайшли вранці. Спав… Так що схованка непогана, – резюмував він.

Повз них, знявши стовп куряви, проторохтіла вантажівка. Стас затулився рукою від пилюки, провів її задумливим поглядом.

Він не слухав веселих історій Шевеля. Голова його зараз була зайнята зовсім іншим.

– Завтра вранці…

– Це – точно?

– Точняк. У вас усе готово?

– Так. На хлопців уже сверблячка напала – не дочекаються…

– Квартиру знайшов?

– Два дні тому. Живуть пенсіонери, якраз на околиці. Він – ветеран війни, праці й партії одночасно, тому телефон працює справно. Я їм нагрузив, що приїхав у довготривале відрядження, готелі всі забиті… Симпатичні, наївні, самотні люди, повірили.

– А чому б не повірити?

– І то правда… Запиши номер телефону…

Олег черконув номер на долоні.

– Значить так… Тільки-но я засікаю кур’єрів, відразу дзвоню тобі на цей телефон. Попередь своїх добрих старих, що завтра від’їжджаєш, заплати їм щедро, навіть більше, ніж обіцяв, хай про тебе лишаться тільки кращі спогади. Це ніколи не завадить. Попроси, аби не займали, якщо можуть, телефону: ти чекаєш важливого дзвінка в службових справах. Отже, я дам тобі прикмети машини, і ти відразу ж починаєш діяти.

– Далі все піде за планом, братан! Якщо кур’єри вирішать, що зрізати кут зручніше, хлопці їх не випустять.

– Домовленість нашу не забув?

– Зроблю все, що в моїх силах…

– Завтра вранці…

– Нарешті! – стиснута в кулак правиця Басмача ляснула у ліву долоню. – Коли?

– Васю, що з фірмовим «газоном»? – Шевель проігнорував його питання.