Текст книги "Шлюбні ігрища жаб"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

…Вона притиснулася до нього кожною клітинкою свого оксамитового тіла, подивилася лукаво йому в очі і сказала, немовби між іншим: «Ти знаєш, що скоро твій батько буде дуже багатий?»..

– …Подробиць я не знаю, вони мені ні до чого. Маємо факти: пограбування вдалося спланувати і здійснити, четверо моїх людей полізли в пастку і зараз мертві. Думаю, своєї частки ви не дістали: мільйон важко поділити. З вами повелися не найкраще. Не робіть здивованого обличчя, я не вперше стикаюся з подібним і публіку цю знаю. Зализати рани ви могли лише тут, в Ольги, бо знали, що батька сьогодні в неї не буде. Заразом ви хотіли пояснити їй ситуацію і спільно вирішити, як бути далі. Алібі підготоване непогано – Юрій Іванович щиро здивувався, коли побачив вас тут. Він, бідолаха, не хоче вірити у змову власної коханки і власного сина.

… «Він і без того не бідний». – «А буде ще багатшим, якщо справа вигорить». – «Ану-ну, цікаво…»

– Видавати я вас не збираюся, юначе. Більше того – заплачу двадцять п’ять штук, а за це ви назвете ваших спільників і поясните, як і де їх краще накрити, щоб гроші лишилися неушкодженими.

– Це не гроші. Те, що ви пропонуєте, – похмуро промовив Олег.

…ТВІЙ БАТЬКО СКОРО БУДЕ ДУЖЕ БАГАТИЙ…

– А за що я повинен платити вам більше? Якщо я доведу Баскіну – а я доведу! – що його син був організатором пограбування рідного батька, він зіграє з вами в Тараса Бульбу і Андрія. Я вам не позаздрю.

…Скоро буде дуже багатий…

– Чорт з вами! Я здаюся, женіть бабки!

– Це неморально, Олегу! Раджу повірити мені на слово. І ще: Ольгу доведеться віддати на поталу. Змову ж з грабіжниками треба ж на когось повісити… Не вітер же їм навіяв…

– Що з нею буде?

– Хай це вас не обходить! Ну? Чи ви, як Матросов, підставите свої груди?

– Знайшли дурника! Вона гарна баба, мені її буде не вистачати. – Подумки Олег вибачився перед Ольгою, подумав раптом: а якби не я був її коханцем, а якийсь молодий бахур, вона б йому те ж саме виказала, потенційна зрадниця, сучка. – Які гарантії, що я вийду сухим з води?

– Моє слово! На сьогоднішній день надійнішої гарантії у вас нема. Олегу, час іде, а ми воду в ступі товчемо…

Олег Баскін тяжко зітхнув і сплюнув з четвертого поверху.

Рум’янцева дуже втомив цей спекотливий день. Телефони на його робочому столі підстрибували від безперервних дзвінків.

На кінець дня були деякі результати. Перш за все за відбитками пальців на автоматі встановили, що стріляв з нього не хто інший, як славнозвісний Басмач, на якого оголошено загальносоюзний розшук. Убивця, насильник, мародер, грабіжник не придумав нічого ліпшого, як з’явитися в його, Рум’янцева, місті і стріляти з автомата. З одного боку, непогано було б його злапати, це одразу підніме його, Рум’янцева авторитет. А з іншого боку – ну її к хріну, таку болячку!

Знайшли власника старенької «трійки». У нього таке алібі, що позаздрить будь-хто: сидів з ранку на прохідній консервного заводу, перепустки перевіряв, більш як сто осіб підпишуться під цим. Але вахтер пояснив, що позичив машину племінникові Петруні Ігорю Дмитровичу, якому двадцять один рік і який притягувався в адміністративному порядку за фарцовку тричі. Викручуватися вмів віртуозно, був дуже обережним і привертав увагу не сам по собі, а постійно через якесь непорозуміння. Вдома цього Петруні не виявилося. Сусіди розповіли Брилеві, що батьки Ігоря розлучилися, розміняли квартиру, живуть в різних районах міста, мати навіть під іншим прізвищем. Ні, вони не посварилися, не скандалили – розійшлися тихо-мирно, іноді передзвонюються. Хлопець живе то в батька, то в матері. Отак! Батько нафтовик, поїхав позавчора на бурову, нову адресу дружини знає тільки він… Господи, який дурдом!

Рум’янцев подивився на годинник. Десята вечора! Додому, терміново додому! Контрастний душ, кава, ліжко… Він розпорядився турбувати тільки тоді, якщо буде щось надзвичайно важливе, викликав машину і поїхав додому…

Він вже заходив до під’їзду, коли почув за спиною, як хтось гукнув його на прізвище. Озирнувся. З БМВ виходив незнайомий чоловік з букетом квітів. Шосте чуття підказувало Рум’янцеву, що він даремно відпустив службову машину.

Незнайомець спокійно наблизився до нього. Поки що не помітно ворожих намірів. Спокійно, полковнику, спокійно.

– Я хотів зайти до вас, та ваша дружина не дозволила мені зайти.

– Правильно зробила.

– Не сперечаюся – різний люд вештається. Ось, передайте їй квіти. Давайте сядемо до моєї машини, є серйозна розмова.

Вони вмостилися на задньому сидінні, водій і ще один хлопець вийшли на повітря.

– Хто ви і що вам від мене треба?

– Моє прізвище вам нічого не скаже. Або скаже дуже багато… Вам потрібно знати не це… Вам треба знати, що я допоможу знайти Басмача та інших винуватців вранішньої пригоди.

Він говорив буденно, немов передавав прогноз погоди на завтра.

– Німого не розумію… Хто взагалі…

– Зараз я все поясню. Басмач і його приятелі вбили людей, які були мені дорогі, і пограбували їх. Мені потрібно повернути пограбоване, вам – заарештувати злочинців. Якщо ви дасте мені три доби, я віддам, віддам вам Басмача і його спільників з усіма тельбухами. Вам лише треба повідомити мене про все, що вам вже відомо.

До Рум’янцева дійшло нарешті, хто ця людина і що вона йому пропонує.

– Ви з глузду з’їхали. Ви, взагалі, розумієте, до кого…

Незнайомець не дав йому закінчити.

– Так, розумію! Все розумію! Зовсім нічого не робити я й не пропоную… Але три дні створювати видимість дії – це для вас дуже просто. Пам’ятаєте справу про зникнення чотирирічної дівчинки минулого року? Вас і тоді штовхали з усіх боків, півроку слідча група активно створювала ілюзію копіткої роботи, хоча розслідування не зрушило з мертвої точки – ніхто не знав, де шукати! І це зрозуміло – тільки у Стівена Кінга є ясновидці. Дівчинку, до речі, й досі не знайшли, правда? – Він витримав паузу. – Я розумію – за простій треба платити. Цього, думаю, вистачить, – він витяг з кишені штанів продовгуватий пакет, міцно перетягнутий блакитною стрічкою.

Рум’янцев обережно взяв пакет. Він ніколи не належав до кришталево чистих людей, не боявся й зараз, але все ж таки повернув пакет гостеві.

– Це зайве. Є інші шляхи співпраці.

– У мене дуже мало часу. – Гість не поспішав ховати гроші назад до кишені. – Часу на роздуми дати не можу, кажіть зараз.

– Статистика злочинів росте. А великими процентами розкриттів ніхто не може похвалитися. Висить на нашому управлінні кілька справ, але попереджаю – це не кишенькові крадіжки… Якби хтось міг підказати, як їх швидше закінчити…

– З вашим представником зустрінеться наша людина, – нетерпляче сказав незнайомець. – Крім того, цю озброєну банду ми вам теж подаруємо, зможете сміливо рапортувати про добру роботу. Нам потрібно лише повернути те, що вони в нас забрали.

– Гаразд. – Рум’янцев волів би краще взяти гроші, але це завжди небезпечно. – Але більш ніж три доби не обіцяю: це справді не в моїх силах.

– Ми впораємося. – Рум’янцев навіть не мав сумнівів у цьому. – Знімайте з голови мірку для лаврового вінця.

– Не гаймо справді часу. Отже, ми не сиділи склавши руки, деякі сліди є…

Рука, яку потиснув Караваєв, нагадувала металеву болванку, була твердою і холодною. Очі в цієї людини теж були холодні, безбарвні, обличчя – без жодного виразу, немовби скуте льодом. І тембр його голосу теж був холодний.

Прізвище цієї холодної людини було Харченко. Колись він працював у розшуку оперативником, відстань від лейтенанта до майора подолав за разюче короткий термін… Тепер він командував бойовиками Баскіна.

– Ви впораєтесь за три доби, майоре? – Караваєв уже знав, що Харченко вимагав, аби до нього зверталися за званням.

– Так.

– Вам стане ваших людей? Чи викликати з Києва своїх? Вони будуть підпорядковані вам…

– Буде потреба – я скажу. Ось тільки навряд чи це допоможе. І ваші, і мої бійці однаково безтолкові, вміють лише битися, бігати й стріляти. Думати все одно доведеться мені.

Караваєв промовчав. Він дещо чув про майора Харченка, знав, за що його виперли з розшуку. Ця людина мала право дивитися на всіх зверхньо.

– Скільки їх?

– П’ятеро…

… Олег чесно виконав обіцянку і розповів про кожного. Караваєв, двоє його охоронців та Баскін, який нічого не розумів, але прагнув брати участь в усьому, кинулися на квартиру, де п’ятірка повинна була переховуватися, але нікого там не застали. Необхідність візиту до начальника міліції та залучення майора Харченка була очевидною…

– Про них щось відомо?

– Одного звати Басмач, ось його фото. На нього оголошено всесоюзний розшук. Ще один – Геннадій Шевель, живе з крадіжок і перепродажу автомобілів. Зараз теж у бігах, розшукується за свої подвиги. Третій, Ігор Петруня, дрібний фарцівник…

Майор Харченко слухав уважно. Відомості, отримані від Олега, Караваєв скомпонував з тим, що повідомив Рум’янцев. Вони вже знали більше, ніж міліція.

– Проблем не буде, – зробив висновок Харченко. – Далеко шмаркачі не втечуть. Почнуть ділити мільйон і зрозуміють, що це не так просто. Мільйон зв’язує їх, а з вантажем не дуже-то побігаєш, особливо якщо ти не вантажник…

П’ятеро і мільйон

Шевель прокинувся першим.

Гуділи довго, пили скільки влізе: нервова напруга за день дала про себе знати. Шевель пив найменше. Після того, як з ним повелися, він міг взагалі лишити все від гріха подалі, але мільйон притягував до себе магнітом.

В кімнаті стояв жахливий перегар. Двері на балкон і вікно були широко прочинені, але цим задушливим літом люди забули, що таке свіже повітря. На підлозі покотом спали Басмач і Стас. Гога у пошуках свіжого повітря вибрався на балкон, де й заснув.

Глянувши на них, Шевель скривився і поплентався до вбиральні. Але з’ясувалося, що вона вся обригана. Наблювали й на кухні. Шевель здригнувся з відразою, матюкнувся і зазирнув до ванної. Сюди чомусь ніхто не дістався. Шевель полегшено зітхнув і з насолодою пхнув голову під холодний струмінь з крана.

Цікаво, яка скотина загидила кухню й туалет? Тицьнути б падлюку мордою в це лайно, змусити вилизати все язиком! Ключі від цієї квартири дав один гарний хлопець, що він подумає?

Витираючись, Шевель раптом відзначив про себе, що не помітив серед тих, хто спав, Петруню. Це точно він, козел такий! Зрадів, що пробачили й пожаліли, не пив – хлебтав, як корови хлебчуть своє пійло.

Шевель удруге зазирнув на кухню. Потім глянув на балкон. Всі, крім Петруні, на місці.

Чемодана з грішми не було. Ніде.

А Шевель особисто запхав його під канапу, від гріха подалі.

Вхідні двері були відчинені. Ззовні без ключа не закриєш, а зсередини відчинити можна запросто…

Щось надто активно Петруня пропонував усім випити, сам наливав… Ну чому на це звертаєш увагу тільки тепер!

– Мужики! – крик Шевеля цілком міг спричинити землетрус. – Мужики, нас обікрали! Підйом, підйом, мужики!

Він лупив сплячих по щоках, товк їх ногами, лив на них холодну воду, поки нарешті всі троє не прочухалися.

– Якого хріна кричиш? – Стас не виспався і був похмурий.

– Твій дружок! Сука! Наші бабки! Вкрав!!!

Нарешті до них дійшло. Басмач струснув головою, пошукав очима автомат.

– Де він живе? – Шевель трусив Стаса за плече.

– Чорт його знає! Батькові каже – з матір’ю, а матері – з батьком. Гнилий номер – додому він зараз не поїде! Та пусти мене, бл-лін!

Басмач знайшов автомата.

– Я йому кишки на горло намотаю! – повідомив він.

– Його спочатку знайти треба! – зауважив Шевель.

– Знайдемо! – Стас був упевнений в собі. – Змотуватися на колесах буде, значить, машина йому потрібна. Своєї нема – чужу візьме….

Шевель лапнув кишеню – ключі від машини були на місці.

– Мою без ключів не заведе! – сказав полегшено.

– Я знаю, в кого він часто тачку бере. Поїхали, може, спробуємо перехопити.

З ним ніхто не сперечався.

Дома Петруня переклав гроші з чемодана у зелений туристичний рюкзак.

Матері не було. Пішла, мабуть, на чергування. Вона працювала медсестрою в райлікарні і йшла на роботу рано. Її новий чоловік теж посунув на роботу. Йому, замдиректора хімкомбінату, мати віддала перевагу перед батьком Петруні, звичайним буровиком.

Петруня пити не вмів і не любив, тому в компаніях вів себе активніше за інших: це створювало ілюзію, що він п’є нарівні з усіма. А вчора ввечері, коли всі поужиралися в дим, його осінило, що є реальна можливість рвонути звідси з грошима.

Йому закортіло тікати негайно, але він терпляче дочекався ранку: бігти серед ночі з мільйоном, без документів, невідомо куди, він боявся. Коли не буде вдома матері й вітчима, можна перевдягтися, поїсти і позичити якусь суму на перші дні, щоб не витрачати мільйон одразу.

Він заховає бабки до певного часу. А сам – заляже глибоко, як рак під корчі, і буде чекати, чекати, чекати… До речі, можна взяти кілька консервів з дому. І взагалі, жерти хочеться. Що там мати на кухні ховає?

Коли у двері подзвонили, Петруня мало не вдавився котлетою. Щось підозріле було в цьому вранішньому дзвінку. Петруня навпочіпки підкрався до дверей.

Подзвонили знову. Петруня відсахнувся. Потім, затамувавши подих, витягнув шию і зазирнув у «вічко». Хлопець, якого він там побачив, простягнув руку, щоб подзвонити ще раз. Таких хлопців Петруня вже зустрічав, професію їх визначав безпомилково.

Йому стало моторошно.

Але саме страх підбурив його до дії. Петруня кинувся в кімнату, схопив важенький рюкзак і мотнувся на балкон. Він знав, що мати живе на четвертому поверсі стандартної п’ятиповерхової панельки. Але більше бігти не було куди.

Після четвертого дзвінка двері спробували відчинити ззовні. Ці хлопці, очевидно, не збиралися йти просто так. І тут Петруня зрозумів свою помилку: він заблокував замок ізсередини, а хлопець, який шурхав відмичкою, зрозумів це, а звідси ж висновок – у квартирі хтось є, сам собою замок не заблокується, просто відчиняти не хочуть.

Петруня забігав по балкону, як вовк, якого загнали на прапорці. Стрибати не можна, страшно, та й смертельно, але здаватися тим, що за дверима, ще страшніше. Він приречено звісив голову з балкона, повернув її праворуч. І його осінило.

Їхній балкон з’єднувався загальною стіною з сусідським. Якщо перебратися туди, то можна потрапити в квартиру до сусідів. А жили ці сусіди в іншому під’їзді. Химери архітектури.

У двері вдарили. Легенько, перевіряючи їх на міцність. Кілька вправних ударів – і вони вилетять до бісової матері.

– Відчиняй по-доброму! – почулося з-за дверей – і Петруня вже не думав про те, що сусіди можуть бути вдома і стати на заваді його планам. Треба поспішати, інакше – смерть.

Він міцно взяв рюкзак за лямки, звісився з балкона по пояс. Суміжні краї балконів видавалися вперед, утворюючи гострий кут. Розкачавши рюкзак, Петруня порахував подумки до трьох і на числі «три» висадив рюкзаком засклену раму сусідського балкона. Не без побоювань розтиснув він руку, але все вдалося – дорогоцінний рюкзак гепнувся на підлогу по той бік бетонної перегородки.

Ззовні більше не попереджали. Двері застогнали від міцного поштовху.

Петруня став на табуретку, зняв з гачка один кінець мотузка дія білизни і намотав його на ліву руку. Потім обережно, спираючись вільною рукою на перегородку, виліз на бильця. Не дивитися вниз!

Від чергового удару брязнуло віконне скло.

Петруня підняв ліву ногу. Вона зависла у повітрі, шукаючи опертя. Нарешті він відчув, що носок намацав тверде, і посунув ногу вперед, одночасно перекидаючи на той бік ліву руку, а слідом за нею – рвучко тулуб. На якусь частку секунди він утратив рівновагу, мотузок вп’явся у шкіру, але ось він уже стоїть розкарякою між небом і землею, лаючи подумки ідіотів, які не вміють будувати будинків.

Після третього удару двері майже піддалися.

Петруня порізав об розбите скло долоню і заскавчав від болю, але руку не відсмикнув: намацав у повітрі і знайшов точно такий самий мотузок, котрий можна зняти з такого гачка. Стиснувши зуби, він обмотав мотузком ліву руку, відчуваючи, що від крові вона стала слизькою. Обережно він почав просуватися вперед. Ось права нога вже в повітрі, мотузок сповзає з вологої від поту правиці. Ривок! Йому здалося, що лівої ноги в нього вже нема, але зараз це неважливо – він, дриґнувши ногами, боком упав прямо на рюкзак, дряпаючи ноги через штани рештками скла.

Він уже не чув, як разом зі зруйнованими дверима до квартири ввалилися хлопці майора Харченка.

Рука боліла. Саме біль підштовхнув Петруню, і він скочив на ноги. Підхопив рюкзак, легко відчинив балконні двері. Нікого немає вдома. Вхідні двері теж легко відчинилися зсередини…

Коли він біг по вулиці, йому здавалося, що на хлопця, що біжить, не розбираючи дороги, з великим зеленим рюкзаком, обертаються всі перехожі…

Петько Кролик дивився на Стаса широко розчахнутими очима.

– Ви що, подуріли всі сьогодні?

– Хто це «всі»?

– Ти, Петруня твій… Припустимо, прибігав він сюди близько години тому. Припустимо, машину брав. То й що?

Кролик працював у комісіонці недалеко від центральної площі. Іноді Петруня збував йому деякі ходові речі.

– Він повернеться сьогодні?

– Я сказав, що через три години тачка мені самому потрібна. Він бив себе у груди, що поверне. Як з одного місця стрибнув, – посміхнувся Кролик. – Весь у милі, очі на викоті…

– «Дипломат» у нього був?

– Слухай, Стасе, як на мене, ти забагато питаєш! Щоб ти знав, Петруня – мій приятель і багато мені допоміг, а ти прибігаєш, слиною тут бризкаєш, за сорочку хапаєш брудними пальцями…

– Коротше, Кролику, був «дипломат» чи ні?

– Мені працювати треба. – Кролик повернувся, але Стас схопив його за плече, рвучко повернув обличчям до себе, помахав перед носом фіолетовим четвертним папірцем і пхнув його йому за комір.

– Ну, не було чемодана! Рюкзак був! Відвали, працювати треба!

– Чудово! Він службовим ходом зайде? Ми тут почекаємо!

– Мужики, тут стороннім не можна! – заперечив Кролик.

Стас нервовим рухом вихопив з-під футболки пістолет і з силою тицьнув Кролика в живіт.

– Ми будемо чекати тут, баране! – прошипів він. – Їди, працюй, ми його зустрінемо.

Кролик не злякався, він ще й не таке бачив. Але розважливо відступив, покрутив пальцем біля скроні і пішов до торгового залу, закривши за собою двері, що вели до підсобки.

– Нікуди не дінеться. Наш буде, – заспокоїв Стас інших, що стояли осторонь і спостерігали за бесідою…

Петруня повернувся через дві години. Йому не дали переступити порогу підсобки – Басмач налетів відразу, збив з ніг. Петруня закричав, але, отримавши носаком по голові, замовк і принишк. Він не чинив опору, тільки втягнув голову у плечі й спробував закрити її зігнутими руками.

До підсобки забіг переляканий Кролик.

– Мужики! Мужики! Не тут розбирайтеся! Давайте, мужики, звідси!

Басмач повернувся до нього всім корпусом. В очах блимнули блискавки. Він замахнувся, але Гога перехопив його руку. Стас і Шевель вивели напівживого від страху Петруню на вулицю і заштовхали до машини.

Гога з Басмачем з’явилися за хвилину. Побачивши Басмача, Петруня зсунувся на підлогу.

– Стасику, як друга прошу – не пускайте його! Стасе!

– Куди бабки подів, суко? – засичав в обличчя Шевель. – Мені скажи або з чуркою балакати будеш!

Басмач хотів сідати назад, але Гога випередив його. Лаючись по-своєму, Басмач вмостився поряд з водієм. Йому кортіло швидше зайнятися зрадником.

– Де бабки? – повторив Шевель.

– Не вбивайте!

– Торгуєшся, падло! Бабки де?

– У лісі… закопав…

– Зараз викопаєш! – Шевель хотів сам сісти за кермо, але подумав і вирішив, що Стаса не варто лишати за спиною. Як, зрештою, і Басмача.

– Стасе, поведеш машину! – тепер він знову почав керувати.

Рюкзак був закопаний не дуже глибоко, але замаскований ретельно, без підказки не знайдеш. Тільки-но його зелений бік визирнув з ями, Шевель відсторонив Петруню, нахилився, взяв рюкзак за шлейки і рвучко витягнув із сховку. Не вірячи, що гроші все ж таки повернулися до нього, він упав навколішки і квапливо розв’язав шворки.

Пачки грошей, що відкрилися для загального огляду, вплинули на хлопців зовсім несподівано.

– Не дам! – заволав Басмач і гепнув Шевеля, який ще стояв напівзігнутим, по потилиці.

Стас кинувся на нього, але в руці Басмача хижо блиснуло лезо ножа.

– Відійшли всі! Не віддам!

Він зовсім забув про Шевеля, котрий оговтався швидко і рвонув Басмача за ноги. Той повалився на землю, зачепивши п’ятою обличчя Шевеля. Стас і Гога навалилися на нього, викручуючи руки.

Петруня, скориставшись тим, що зараз не до нього, підхопив рюкзак і, петляючи, помчав геть між деревами.

– Стій! – гаркнув Шевель, скочив на рівні ноги, але у голові зашуміло і він впав навкарачки.

Стас облишив Басмача і кинувся за втікачем. Гога сів Басмачеві на голову, чекаючи, поки той заспокоїться. Від різких рухів відкрилася рана, яка встигла затягнутися тоненькою шкіркою, і тепер бік болів і кров лоскотала шкіру, стікаючи цівкою.

Стас зловив Петруню швидко, збив його з ніг, забрав рюкзак.

– Мене вб’ють, Ста-асе! Мене вб’ють, Ста-асе! – скиглив Петруня, вчепившись у його ногу мертвою хваткою.

Шевель нарешті міцно став на ноги, труснув головою, витер бруд з обличчя і дістав пістолет.

– Іншого виходу немає. Зможеш? – звернувся він до Гоги.

Гога замотав головою. Хлопця, з яким він учора пив горілку, він не міг вбити. Нехай навіть він двічі зрадник…

– Я теж не зможу. І Стас не зможе.

Гога все зрозумів і підняв зад з голови Басмача. Той не поспішав підводитися. Нарешті повільно встав, витер рукавом обличчя. Він був спокійний, ніби й не було дикого спалаху жадібності.

Стас насилу тяг Петруню, котрий не відпускав його ногу. Шевель простягнув зброю Басмачеві, Гога про всяк випадок наставив на нього свою: беззбройного він убити не може, але захищатися вже пробував. Басмач байдуже зиркнув на нього і зосередив увагу на тому, як Шевель допомагає Стасові відчепити Петруню від ноги. Ця процедура затягувалася, і він прихилився до стовбура сосни.

– Підніміть це лайно! – звелів він, коли справу було завершено.

Петруню підняли. Він повторював, неначе марив: «Не треба, хлопці, не треба…» Басмач зняв пістолет з запобіжника, але стріляти не квапився. Кілька разів він піднімав зброю на рівень обличчя Петруні і насолоджувався з переляканих зойків приреченого. Але ця забавка йому скоро набридла.

Дві кулі увійшли в груди. Стас і Шевель пустили жертву, що одразу поточилася і впала на землю, як мішок з травою. Басмач наблизився до страченого. Третій постріл був у голову.

Гога взяв рюкзак і поніс його до машини.

– Закопати його треба, – вичавив із себе Шевель. – Недобре… ось так…

– Що робити з тобою, Басмач? – холодно запитав Стас. – За тобою, виходить, теж усіма очима дивитися треба….

– На мене найшло, – це не звучало як виправдання, звичайна констатація факту. – Не знаю, як це сталося…

– На нього теж найшло, – Шевель кивнув на мертвого Петруню.

– Я вбив його. А значить, вбив свою напасть… А заразом – і вашу напасть теж! Хто дасть гарантію, що на нього не накотить те ж саме. Ми поділимо гроші на чотирьох і розійдемося…

– Тоді зробимо це зараз. Це треба було зробити ще вчора, – сказав Шевель.

– Ні. Ми повернемося до міста. Разом.

Три пари очей втупилися в Басмача.

– Пам’ятаєте, що він плів, поки ми їхали? До нього прийшли додому. З усіх прізвищ цей жидяра Олежка знав тільки його і Шефове. Отже, він нас заклав. – Всі мовчали, і Басмач, витримавши паузу, повів далі: – Лягавим він здатися не міг, бо він не останній придурок. Отже, він покаявся татові. Або ще комусь – це не так важливо. Ці хлопчики нас лягавим не здадуть, їм вигідніше відібрати у нас гроші.

– Саме тому й треба розбігатися! – встряв Шевель.

– Я не поїду звідси, поки не вколошкаю твого приятеля.

– Ну й повертайся сам!

Стас ступив крок до Басмача:

– Я йду з тобою. Врешті-решт, потрібні якісь документи й речі, та й правий Басмач – Олежку не можна лишати живим. Гого, ти як?

Гога мовчки посунув до машини. Документи, якісь речі – все це було йому потрібне.

– А ти, Шефчику, поїдеш з нами, – посміхнувся Басмач. – Тільки так ти дістанеш свою частку.

– Влипнемо! – застеріг Шевель, але іншого виходу для себе просто не бачив.

Басмач витяг порожню обойму, підкинув її в руці. Три кулі, що лишалися в ній, були тепер в тілі Петруні. Басмач з силою пожбурив її в кущі, пістолет полетів за нею.

– З глузду з’їхав! – крикнув Стас.

– Навіщо залізяка? Користі ніякої, а залетіти допоможе, якщо з собою тягати…

– Як з ним бути? – Шевель кивнув у бік Петруні.

– Лопати у нас нема. Хочеш – руками яму рий, а ні – гілками закидай, і досить. – Басмач видобув з кишені переламану навпіл цигарку, встромив одну половинку до рота. – Повертаються всі. Зрозуміло?

Останні слова він промовив, дивлячись Стасові прямо в очі…